Текст книги "Сяйво"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 38 страниц) [доступный отрывок для чтения: 16 страниц]

Він стурбовано засовався в ліжку, очима шукаючи заспокійливе жевріння нічника. Тут усе було гірше. Він знав це майже точно. Спершу було не так уже й погано, але помалу, потроху… його тато почав набагато більше думати про випивку. Інколи він злився на маму, сам не знаючи чому. Він повсякчас витирав собі губи хустинкою, а очі в нього були далекими, затуманеними. Мама тривожилася за нього, і Денні також. Йому не треба було проникати в неї сяйвом, щоби це знати; це було в тій тривожності, з якою вона його розпитувала того дня, коли нібито обернувся на змію пожежний рукав. Містер Хеллоран казав, що на його думку всі матері трішечки сяють, і того дня вона дійсно зрозуміла, що щось трапилося. Але не знала, що саме. Він їй мало не розповів, але дещо його зупинило. Він знав, що той лікар у Сайдвіндері зневажливо відмахнувся від Тоні і того, що Тоні йому показує, оскільки це цілком

(ну, майже)

нормально. Матір могла не повірити йому, якби він розповів їй про той рукав. Гірше того, вона могла б повірити йому неправильно, могла подумати, ніби він З’ЇХАВ З КОТУШОК. Він мало що розумів про З’ЇХАТИ З КОТУШОК, набагато менше, ніж про ЗАВЕСТИ СОБІ ДИТИНУ (про це мама йому детально пояснила ще за рік до того), але достатньо.

Якось у дитячому садку його друг Скотт показав на хлопчика на ім’я Робін Стенджер, який тинявся біля гойдалки з обличчям таким довгим, що хоч ногою на нього ступай. Батько Робіна викладав арифметику в татовій школі, а батько Скотта навчав там історії. Більшість дітей у дитсадку були пов’язані або зі Стовінгтонською підготовчою, або з маленьким заводом компанії «Ай-Бі-Ем», що стояв зразу за містом. Академічні діти товаришували своєю групою, а заводські своєю. Звичайно, траплялися і перехресні дружні стосунки, але тим дітям, чиї батьки знали одне одного, природно було триматися більш-менш разом. Коли в одній з груп траплявся якийсь дорослий скандал, він майже завжди в тій чи іншій, чудернацьки зміненій формі, просочувався в дитяче середовище, але рідко перекидався до іншої групи.

Вони зі Скотті сиділи тоді на майданчику в ракетоплані, коли Скотті кивнув пальцем на Робіна і спитав:

– Знаєш того хлопця?

– Йо, – відповів Денні.

Скотт нахилився ближче:

– Його тато минулого вечора З’ЇХАВ З КОТУШОК. Його забрали.

– Йо? Тільки за те, що він з’їхав з якихось котушок?

Скотті подивився з відразою:

– Він здурів. Зрозумій, ти. – Скотт скосив очі, вивалив язика і вказівними пальцями покрутив великі еліпси собі проти вух. – Його забрали в ДУРДІМ.

– Ого, – промовив Денні. – А коли йому дозволять повернутися?

– Ніколи-ніколи-ніколи, – похмуро проговорив Скотті.

Упродовж того дня і наступного Денні почув, що:

а) містер Стенджер намагався повбивати геть усіх у своїй родині, включно з Робіном, зі свого трофейного пістолета часів Другої світової війни;

б) містер Стенджер розніс дощенту свій дім, коли був як ХЛЮЩ;

в) містера Стенджера запопали, коли він, немов кашу з молоком, пожирав з миски мертвих жуків і траву і в той же час плакав;

г) містер Стенджер намагався задушити свою дружину панчохою, коли «Ред Сокс» програли важливий матч.

Врешті-решт, занадто розхвильований, щоби тримати все це в собі, він спитав про містера Стенджера в свого тата. Тато посадив його собі на коліна і пояснив, що містер Стенджер перебував під величезним тиском почасти з боку його родини, почасти на роботі і почасти через речі, яких ніхто, окрім лікарів, зрозуміти не зможе. У нього почалися напади плачу, а три дні тому він розридався і не міг зупинитися, і розбив багато речей у будинку Стенджерів. Він не З’ЇХАВ З КОТУШОК, сказав тато, у нього НЕРВОВИЙ ЗРИВ, і містер Стенджер не в ДУРДОМІ, а у САНИ-ТОРІЇ. Але попри те, що тато пояснював це обережно, Денні злякався. Не виглядало на те, що є якась різниця між З’ЇХАТИ З КОТУШОК і НЕРВОВИМ ЗРИВОМ, і як це не називай – ДУРДІМ або САНИ-ТОРІЙ, однаково там ґрати на вікнах і, якщо захочеш звідти піти, тебе не випустять. А ще його батько, зовсім ненавмисне, підтвердив ще одну з незмінних фраз Скотті, ту, що наповнювала Денні неясним, безформним жахом. У тому місці, де тепер жив містер Стенджер, там ЛЮДИ В БІЛИХ ХАЛАТАХ. Вони приїжджають, щоб посадити тебе до фургона без вікон, фургона сірого, як могильний камінь. Він підкочує, заїжджаючи просто на бровку перед твоїм домом, і з нього виходять ЛЮДИ В БІЛИХ ХАЛАТАХ, і забирають тебе від твоєї родини, і саджають тебе жити в кімнаті з м’якими стінами. А якщо ти захочеш написати додому, ти мусиш робити це «Крайолами».

– Коли вони дозволять йому повернутися назад? – запитав Денні в батька.

– Відразу, як тільки йому покращає, доку.

– Але коли це буде? – наполягав Денні.

– Дене, – сказав Джек. – НІХТО ЦЬОГО НЕ ЗНАЄ.

І це було гірше за все. Це був інший спосіб сказати ніколи-ніколи-ніколи. За місяць матір Робіна забрала його з дитячого садка і вони кудись переїхали зі Стовінгтона без містера Стенджера.

Це було більше року тому, після того як тато перестав приймати ОТЕ ПОГАНЕ, але перед тим як він втратив свою роботу. Денні все ще часто про це думав. Інколи, коли він падав, або стукався головою, чи коли в нього болів живіт, він починав плакати, і тут же це спалахувало йому в пам’яті, а слідом страх, що він не зуміє припинити плакати, а буде далі і далі ревіти й ридати, аж поки тато не підійде до телефону, набере номер і промовить: «Ало? Говорить Джек Торренс, адреса Мейпллайн-вей. Мій син не може припинити плакати. Будь ласка, нехай приїдуть ЛЮДИ В БІЛИХ ХАЛАТАХ і заберуть його до САНИ-ТОРІЯ. Так, авжеж, він З’ЇХАВ З КОТУШОК. Дякую». І сірий фургон без вікон підкотить до його дверей, вони його, усе ще істерично ридаючого, завантажать і повезуть геть. Коли він побачить своїх матусю і тата знову? НІХТО ЦЬОГО НЕ ЗНАЄ.

Саме цей страх робив його мовчазним. На рік постаршавши, він уже був цілком певен, що тато й матуся не дозволять забрати його кудись за те, що пожежний рукав здався йому змією, його здоровий глузд був у цьому впевнений, та все ж таки, коли він думав про те, щоб їм щось розказати, той старий спогад зринав угору, ніби каменем запечатуючи йому рот, блокуючи слова. То було не як Тоні; Тоні завжди здавався цілком природним (до появи кошмарів, звичайно), і його батьки також, здається, почали сприймати Тоні більш-менш як природне явище. Такі явища, як Тоні, походять від КМІТЛИВОСТІ, яка, як вони вважали, йому притаманна (так само вони вважали, що й самі вони також КМІТЛИВІ), але пожежний рукав, який обернувся на змію, або кров і шматочки мозку на стіні в Президентському люку, яких ніхто більше не міг побачити, – такі речі не були природними. Вони вже були звозили його до звичайного лікаря. То чи не розумно припустити, що наступними можуть бути ЛЮДИ В БІЛИХ ХАЛАТАХ?

І все одно він змушений буде їм розповісти, хіба що рано чи пізно вони захочуть відвезти його кудись з цього готелю. А вибратися з «Оверлука» йому шалено хотілося. Але також він розумів, що це останній шанс для його тата, що той перебуває тут, в «Оверлуку», не тільки для того, щоби доглядати за готелем. Він тут, щоби працювати над своїми паперами. Щоби пережити втрату роботи. Щоби кохати матусю/Венді. І зовсім донедавна здавалося, що саме так усе й відбувається. Тільки останнім часом з татом почалися негаразди. Відтоді, як він знайшов ті папери.

(«Це нелюдське місце плодить людей-монстрів»)

Що це означає? Він запитував у молитві Бога, але Бог не відповів йому. А що робитиме тато, якщо перестане працювати тут? Він намагався щось дізнатися з татових думок і дедалі більше переконувався, що тато сам не знає. Найсильніший доказ знайшовся на початку цього вечора, коли татові зателефонував дядько Ел і говорив йому злі речі, а тато не наважився сказати щось усупереч, бо дядько Ел міг вигнати його з роботи точно так, як директор Стовінгтонської академії містер Кроммерт і Рада її директорів були вигнали тата з роботи учителем. А тато цього до смерті боявся, боявся за нього й за маму, і за себе також.

Тому він не наважувався бодай щось сказати, він тільки безпорадно спостерігав і сподівався, що насправді нема тут зовсім ніяких індіанців або якщо вони й є, то задовольняться очікуванням більшої здобичі, дозволивши їхньому каравану з трьох фургонів проїхати повз себе невигубленим.

Проте йому в таке не вірилося, хоч як він не старався.

Погані були справи зараз в «Оверлуку».

Насуваються снігопади, а коли повалить сніг, будь-які можливості, які в нього ще малися, буде анульовано. А після того як засніжить, що? Що тоді, коли вони залишаться замкнені тут на милість того хтозна-чого, яке до того з ними лише гралося?

(«Виходь-но сюди й отримаєш свою кару!»)

Що тоді? АРАК.

Він здригнувся і знову перевернувся в своєму ліжку. Тепер він міг прочитати більше. Мабуть, завтра він спробує покликати Тоні, спробує змусити Тоні показати точно, що таке це АРАК і чи є хоч якийсь спосіб йому запобігти. Він готовий зважитися на кошмари. Він мусить знати.

Денні ще довго не спав уже після того, як фальшивий сон його батьків став справжнім. Він ворочався в ліжку, перекручував простирадла, бився над проблемою на прірву років за нього більшою, безсонний у ночі, як єдиний вартовий на посту. А в якийсь момент, уже після півночі, він теж заснув, і тоді безсонним лишився лиш вітер, він нюшив довкола готелю й ухкав у його фронтонах під пронизливими поглядами яскравих зірок.

Розділ двадцять другий У пікапі

Я бачу сходить зловісний місяць.

Я бачу горе попереду на шляху.

Я бачу землетруси й блискавки.

Я бачу зловісні часи настають.

Не вештайся ночами,

Бо мусиш розлучитися з життям,

Зловісний місяць сходить нам.[143]

Хтось пристосував під приладовою панеллю готельного пікапа дуже старий радіоприймач від «б’юїка», і зараз з його динаміка лунав жерстяний, напівпридавлений тріском, проте впізнавано характерний вокал Джона Фогерті з його гуртом «Кріденс Клірвотер Рівайвел». Венді з Денні їхали вниз, до Сайдвіндера. День трапився безхмарний, яскравий. Денні безперестанно вертів у руках помаранчеву бібліотечну картку Джека і здавався доволі бадьорим, але Венді подумала, що вигляд у нього напружений і зморений, немовби він не виспався і тримається на самій лиш нервовій енергії.

Пісня скінчилася, й ввімкнувся диск-жокей.

– Йо, це були «Кріденси». А раз уже зайшлося про зловісний місяць, схоже на те, що він зійде невдовзі над слухачами радіостанції «Кей-Ем-Ті-Екс», хоч як воно важко в це повірити за такої гарної, весняної погоди, якою ми насолоджувалися кілька останніх днів. Відважний Метеопророк «Кей-Ем-Ті-Екс» каже, що на першу годину дня високий тиск поступиться широкому фронту низького тиску, який збирається зупинити своє просування якраз над зоною покриття нашої станції «Кей-Ем-Ті-Екс», тут, нагорі, де повітря таке розріджене. Температура стрімко падатиме, а опади почнуться ближче до присмерку. На висотах нижчих за сім тисяч футів, включно з Денверським столичним районом, очікується сльота, на деяких дорогах можлива ожеледиця, а тут, у горах, братчики, нічого крім снігу. Нижче семи тисяч ми чекаємо снігу глибиною один-три дюйми, а в центральному Колорадо і на Схилі можливі замети від шести до десяти дюймів[144]. Наш «Консультативний комітет з автодорожнього руху» нагадує: якщо ви плануєте сьогодні вдень або ввечері покататися машиною в горах, не забувайте – закон ланцюгів протиковзання реально діє. І не вирушайте нікуди, якщо тільки ви не конче мусите. Згадайте, як утрапили в халепу Доннери, – додав диктор жартівливо. – Їм випало застрягти зовсім не так близько від «Сім-Одинадцять», як їм гадалося[145].

Заграла реклама «Клеролу», і Венді потягнулася рукою під панель, щоби вимкнути радіо[146].

– Ти не проти?

– Ні-ні, все гаразд. – Денні поглянув угору на небо, яке сяяло ясною синню. – Мабуть, тато вибрав правильний день, щоби попідстригати тих звірів із живоплоту, правда ж?

– Гадаю, так, – погодилась Венді.

– А зовсім не дуже схоже на те, що піде сніг, – з надією в голосі промовив Денні.

– Боязно? – спитала Венді. Їй усе крутився у голові той дурний дотеп диск-жокея щодо ватаги Доннера.

– Ба ні, гадаю, ні.

«Ну, – подумала вона, – зараз уже час. Якщо ти збираєшся про щось розпитати, починай зараз або дай цьому спокій по вік».

– Денні, – почала вона якомога невимушенішим голосом, – а ти зрадів би, якби ми переїхали кудись з «Оверлука»? Якби ми не залишалися там на зиму?

Денні дивився вниз, собі на руки.

– Гадаю, що так, – сказав він. – Йо. Але ж там татова робота.

– Інколи, – обережно промовила вона, – у мене складається враження, що тато теж міг би почуватися щасливішим подалі від «Оверлука».

Вони проминули щит з написом «САЙДВІНДЕР ВІСІМНАДЦЯТЬ МИЛЬ», а потім вона, перемкнувшись на другу передачу, обачливо повела пікап на віраж. Венді не ризикувала на цих похилах, вони лякали її до нестями.

– Ти насправді так думаєш? – запитав Денні. Якусь мить він з цікавістю дивився на неї, але потім похитав головою. – Ні, я не думаю, що це так.

– Чому ні?

– Бо він турбується про нас, – заговорив Денні, обережно добираючи слова. Так важко було пояснювати те, про що він сам розумів так мало. Він подумки повернувся до того випадку, про який розповідав містерові Хеллорану, про те, як той великий хлопець роздивлявся у крамниці телевізорів, хотів один украсти собі. То було важке переживання, але принаймні там усе було зрозумілим навіть для Денні, який тоді був лише трохи старшим за немовля. Але дорослі завжди панікують, кожна їх можлива дія замулюється думками про наслідки, сумнівами, уявленнями про власний образ, почуттями любові й відповідальності. Кожен можливий вибір їм здається таким, що має недоліки, й інколи він не міг зрозуміти, чому ті недоліки є недоліками. Так усе це важко.

– Він думає… – знову почав Денні, а тоді кинув швидкий погляд на матір. Вона дивилася на дорогу, не на нього, і він вирішив, що може продовжити: – Він думає, можливо, нам буде самотньо. А потім він думає, що йому тут подобається, і що це гарне місце для нас. Він нас любить і не хоче, щоби ми почувались самотньо… або печально… але він думає, якщо навіть так, усе мусить бути гаразд УПЕРСПЕКТИВІ. Ти знаєш, що таке УПЕРСПЕКТИВІ?

Вона кивнула:

– Так, любий. Знаю.

– Він боїться, що, якщо ми виїдемо, він не зможе знайти собі іншої роботи. Що нам доведеться жебракувати або ще щось.

– Це все?

– Ні, але решта всього така заплутана. Бо він тепер інший.

– Так, – сказала вона, майже зітхнувши. Похил трохи вирівнявся, і вона обережно перемкнулася знову на третю швидкість.

– Я не вигадую, мамуню. Богом присягаюся.

– Я знаю, – сказала вона і посміхнулася. – Це Тоні тобі розповів?

– Ні, – сказав він. – Просто я знаю. А лікар не повірив у Тоні, правда?

– Не зважай на того лікаря, – сказала вона. – Я вірю в Тоні. Я не знаю, що він або хто він таке, чи він якась особлива частина тебе, чи приходить звідкілясь… звідкись ззовні, але я дійсно вірю в нього, Денні. І якщо ти… він… думаєш, що нам варто виїхати, ми так і зробимо. Ми поїдемо з тобою вдвох, а навесні знову будемо разом з татом.

Він подивився на неї з гострою надією.

– Куди? У якийсь мотель?

– Любий, ми не можемо собі дозволити мотелю. Доведеться проситися до моєї матері.

Надія спливла геть з обличчя Денні.

– Я знаю… – почав було він, але замовк.

– Що?

– Нічого, – промурмотів він.

Вона перемкнулася назад на другу, оскільки похил знову покрутішав.

– Ні, доку, прошу, не кажи так. Цю розмову нам треба було розпочати ще багато тижнів тому, я так гадаю. Тому, будь ласка. Що там таке, що ти знаєш? Я не розсерджуся. Я не можу сердитися, бо це надто важливо. Говори мені прямо.

– Я знаю, що ти відчуваєш до неї, – сказав Денні й зітхнув.

– Що я відчуваю?

– Недобрість, – сказав Денні, а тоді, налякавши її, заволав, немов римуючи якусь лічилку. – Недобрість. Неприязнь. Печаль. Так, ніби вона не твоя матуся зовсім. Ніби вона хотіла тебе зжерти. – Він подивився на неї перелякано. – І мені не подобається там, у неї. Вона завжди думає, що була б для мене кращою за тебе. Та як би їй забрати мене в тебе. Мамуню, я не хочу туди їхати. Краще вже мені жити в «Оверлуку», ніж там.

Венді була вражена. Невже все так погано між нею та її матір’ю? Господи, яке це пекло для хлопчика, якщо це так і він дійсно вміє читати, що вони думають одне про одного. Раптом вона відчула себе голішою за саму голизну, немов її зловили під час якогось безстидного вчинку.

– Гаразд, – сказала вона. – Усе гаразд, Денні.

– Ти роздратована на мене, – промовив він зніченим, близьким до сліз голосом.

– Ні, зовсім ні. Насправді ні. Я просто якось так, ніби шокована. – Вони вже минали знак «Сайдвіндер П’ЯТНАДЦЯТЬ миль» і Венді трохи розслабилася. – Денні, я хочу спитати в тебе ще про одне. Я хочу, щоби ти відповів мені якомога правдивіше. Ти це зробиш?

– Так, мамуню, – відповів він ледь не шепочучи.

– Твій тато знову почав випивати?

– Ні, – відказав він, придушуючи два слова, що виринули йому поза губами слідом за цим простим запереченням: «Поки ні».

Венді ще трохи розслабилася. Вона поклала долоню на обтягнуту джинсами ногу Денні і потисла.

– Твій тато дуже сильно старався, – ніжно промовила вона. – Бо він любить нас. І ми його любимо, правда ж?

Денні серйозно кивнув.

Говорячи майже сама до себе, вона продовжувала:

– Він неідеальна людина, але він старався… Денні, він так сильно старався! Коли він… припинив… він пройшов ледь не крізь пекло. Він усе ще крізь нього проходить. Мені здається, якби це було не заради нас, він би просто попустився. Я хочу зробити правильний вибір. І не знаю який. Чи нам поїхати? Чи залишитися? Це немов вибір між приском і полум’ям.

– Я розумію.

– Ти можеш дещо зробити для мене, доку?

– Що?

– Спробуй покликати Тоні, щоби він прийшов. Зараз же. Спитай у нього, чи безпечно нам залишатися в «Оверлуку».

– Я вже намагався, – повільно промовив Денні. – Сьогодні вранці.

– І що було? – спитала Венді. – Що він сказав?

– Він не прийшов, – відповів Денні. – Тоні не прийшов. – І хлопчик зненацька вибухнув плачем.

– Денні, – сказала вона, стривожившись. – Любий мій, не треба. Прошу…

Пікап вильнув через подвійну жовту лінію, і вона, жахаючись, його вирівняла.

– Не вези мене до бабусі, – проказав Денні крізь сльози. – Прошу, мамуню, я не хочу туди їхати, я хочу залишитися з татом…

– Гаразд, – ніжно сказала вона. – Гаразд, саме так ми і зробимо. – З кишені своєї ковбойської сорочки вона дістала серветку «Клінекс» і подала синові. – Ми залишимося. І все буде чудово. Просто чудово.

Розділ двадцять третій На ігровому майданчику

Джек вийшов на ґанок, підтягуючи зіпер аж під підборіддя, мружачись від яскравого світла. У лівій руці він тримав великі садові ножиці з акумуляторним живленням. Правою рукою він витяг із задньої кишені свіжу хустинку, поялозив нею собі по губах і знову запхав хустинку назад. По радіо обіцяли сніг. Важко було в це повірити, хоча він сам бачить, як на далекому обрії громадяться хмари.

Перекинувши ножиці в іншу руку, він вирушив по доріжці в бік топіарію. «Робота не забере багато часу, – думав він, – місцями трохи підрівняти, та й поготів». Холодні ночі, звісно, призупинили розростання кущів. Трохи розпушилися вуха в кроля та у пса на п’ятах пари лап виросли пухнасті зелені остроги, але лев і буйвіл мали гарний вигляд. Достатньо буде легкого тримінгу, а далі вже нехай надходить сніг.

Бетонна доріжка обірвалась раптово, мов пірнальний трамплін. Він ступив з неї і повз осушений плавальний басейн підійшов до гравійної стежки, що вилася крізь скульптурні живоплоти до самого ігрового майданчика. Підступивши до кролика, він натиснув кнопку на держаку ножиць. Ті ожили з мирним гудінням.

– Привіт, Братчику Кролику, – промовив Джек. – Як воно нічого? Знімемо трохи з тімені та приберемо в тебе зайве з вух? Чудово. Слухай, а ти чув отой анекдот, про роз’їзного торговця і стару леді з хатнім пуделем?

Голос у нього звучав неприродно, дурнувато навіть на його власний слух, і він замовк. Набігла думка, що йому не так уже й до вподоби ці живоплотові тварини. Йому завжди здавалося трохи збоченням мучити старі звичайні кущі підстриганням їх під те, чим вони не є. Уздовж одного шосе у Вермонті на високому схилі, який було добре видно з дороги, кущі вистригли під рекламний напис, що нахвалював якийсь сорт морозива. Змушувати природу просувати морозиво – в цьому було щось неправильне. Гротескне.

(Тебе найняли не філософствувати, Торренсе.)

Ах, дійсно так. Чиста правда. Він почав підстригати кролю вуха, змітаючи на траву дрібне сміття пагілля і галузок. Ножиці дзижчали в його руках тим низьким, доволі огидним металевим звуком, що притаманний, здається, усім інструментам, які живляться від акумуляторних батарей. Сонце яскраво сяяло, але не давало тепла, і тепер уже неважко було повірити, що незабаром піде сніг.

Працюючи швидко, розуміючи, що зупинятися й роздумувати під час виконання такого завдання зазвичай означає зробити похибку, Джек торкнувся кролячого «обличчя» (так зблизька воно зовсім не було схожим ні на який писок, але він знав, що з відстані приблизно двадцяти кроків світло і тіні, а також уява глядача мусять його проявляти), а потім заклацав ножицями вздовж кролячого черева.

Готово, він вимкнув ножиці, відійшов до ігрового майданчика і різко обернувся, щоб ухопити все враз, побачити кролика цілком. Так, вигляд той мав добрий. Ну, наступним буде пес.

– Проте, якби це був мій готель, – промовив він. – Я би повирубував до чорта всю вашу зграю.

Авжеж, так би він і зробив. Зрізав би їх дочиста і створив на їх місці моріжок та поставив би з півдюжини металевих столиків під різнокольоровими веселими парасолями. Насолоджуючись літнім сонечком, люди могли б пити коктейлі на цій галявині «Оверлука». Шипучку з терновим джином, «маргариту» та «рожеву леді», усі ті солодкі напої, що їх так полюбляють туристи. Можливо, ще ром з тоніком. Джек витяг із задньої кишені хусточку і повільно витирав нею собі губи.

– Гайда, гайда, – промовив він ласкаво. Про таке не варто було й думати.

Він уже було зібрався вирушити назад, а тоді щось його раптом спонукало передумати і він натомість зійшов на ігровий майданчик. «Просто смішно, як ніколи не можна зрозуміти дітей», – подумалося йому. Вони з Венді очікували, що Денні зрадіє ігровому майданчику; тут було все, чого могла забажати дитина. Але Джеку не вірилося, щоби Денні заходив сюди більше п’яти разів. Він подумав, що все могло бути інакше, якби тут був також інший хлопчик, щоби з ним гратися.

Хвіртка стиха рипнула, пропускаючи його, а тоді під його підошвами зарипів гравій. Першим чином він підійшов до іграшкового будинку, прекрасної зменшеної моделі самого «Оверлука». Той сягав йому по стегно, отже, був приблизно такої висоти як Денні, коли той витягнеться на повний зріст. Джек присів навпочіпки й зазирнув до вікон третього поверху.

– Ось велетень прийшов, щоби пожерти вас усіх просто у ваших ліжках, – утробно прогудів він. – Поцілуйте на прощання свої великосвітні кредитні рейтинги.

Але це не здавалося аж таким кумедним. Будиночок можна було відкрити, просто його розсунувши – він відкривався на прихованому шарнірі. Усередині нього на вас чекало розчарування. Стіни фарбовані, але загалом уся споруда порожня. «Але ж звісно, так і мусить бути, – сказав він собі. – Бо як інакше дітям сюди забиратися? Іграшкові меблі, які могли тут бути влітку, напевне спакували й відправили на склад до решти реманенту». Закривши будиночок, він почув тихе «клац» клямки.

Підійшовши до дитячої гірки, він поклав ножиці долі і, оглянувшись на дорогу, щоб упевнитися, чи не під’їжджають там уже Венді з Денні, виліз нагору і сів там. Це була гірка для великих дітей, але все одно її лотік виявився затісним для його дорослого гузна. Як давно він востаннє вилазив на гірку? Років двадцять тому? Неймовірним здавалося, що то було так давно, не відчувалося, що так давно, але так воно, либонь, і було, а може, і ще давніше. Він згадав, як його старий водив його до парку, у Берліні, коли він був віком, як зараз Денні, і він тоді там відірвався сповна – гірки, гойдалки, геть усе. Вони зі старим пообідали хот-догами, а потім у чоловіка з візочком купили арахісу. Вони сиділи на лаві і гризли горішки, і зграї голубів тьмяними хмарами клопоталися їм навкруг ніг.

– Не птахи, а кляті сміттярі, – сказав його тато, – не годуй їх, Джеку.

Але врешті-решт вони обоє їх почали годувати і гиготали з того, як вони кидаються по горішки, як вони жадібно бігають услід за горішками. Джек не думав, що старий хоч коли водив до парку його братів. Джек був його улюбленцем, попри те що і Джекові перепадало на горіхи, коли старий напивався, що траплялося часто. Але Джек його любив, любив так довго, скільки міг, ще довго після того, як решта родини його вже тільки ненавиділа і боялася.

Він відштовхнувся долонями і поїхав донизу, але спуск не подарував задоволення. Гірка, якою давно не їздили, виявилася занадто чіпкою, тому дійсно приємної швидкості досягти було неможливо. Та й задниця в нього була таки завелика. Його дорослі ступні гупнулися в невеличку ямку, куди до нього були приземлилися вже тисячі дитячих ніг. Він встав, обтрусив собі зад штанів і подивився на садові ножиці. Але замість того, щоб повернутися до них, пішов до гойдалки, яка теж принесла йому розчарування. Після закриття сезону ланцюги встигли покритися іржею і тепер верещали, як різані. Джек собі пообіцяв, що помастить їх навесні.

Краще припини, порадив він сам собі. Ти вже не дитина. І не потрібен тобі цей майданчик, щоб довести такий факт.

Попри те, він попрямував до лабіринту з секцій бетонних труб – труби теж були затісні для нього, і він їх проминув, – і далі, до захисної огорожі, якою позначався край території. Просунувши пальці крізь її ланки, він подивився крізь огорожу, і проти сонця його заштриховане тінями обличчя стало схожим на обличчя людини за ґратами. Він сам усвідомив цю схожість і, напустивши на лице страждальницький вираз, почав смикати дротяну огорожу, шепочучи: «Вииипустіть мене звідси! Вииипустіть мене звідси!» Але втретє прозвучало вже не так забавно. Час було повертатися до роботи.

От тоді-то він і почув позаду себе той звук.

Він обернувся швидко, насуплено, зніяковіло, загадуючись, чи не побачив хтось, як він дуркує тут, унизу, у дитячому світі. Його очі спершу відзначили гірки та протилежні кінці гойдалки-дошки, на які сідав лише вітер. Потім його погляд перестрибнув далі, до хвіртки в низенькому паркані, що відокремлював ігровий майданчик від галявини й топіарію, – обабіч стежки, прикриваючи її, згуртувалися леви, і кролик там нахилився пощипати травички, і буйвіл готовий атакувати, і пес припав до землі. А поза ними зелена галявина навкруг лунки і сам готель. Він міг звідси бачити навіть краєчок роук-корту біля західного крила «Оверлука».

Усе таке саме, як і було. То чому ж тоді йому по обличчю й руках побігли мурашки, чому волосся йому на потилиці почало ставати сторчма, немов шкіра там, ззаду, зненацька напружилася?

Він знову кинув скоса погляд на готель, але це не дало нічого. Той просто стояв на своєму місці, вікна темні, тоненька ниточка диму в’ється з димаря, надходячи з приглушеного вогню у вестибюлі.

(Ворушися, берися за роботу, бо скоро вони повернуться та й здивуються, чим ти тут займався весь цей час.)

Атож, треба ворушитися. Бо надходить сніг, а він мусить достригти ці кляті живоплоти. Це належить до його обов’язків за угодою. Крім того, вони не наважаться…

(Хто не наважиться? Що не наважиться? Не наважиться на що?)

Він вирушив назад до ножиць, що лежали біля підніжжя гірки для старших дітей, і хруск гравію під його підошвами здався йому неприродно гучним. Тепер мурашки забігали йому по шкірі мошонки, і сідниці в нього поважчали, стали твердими, мов кам’яні.

(Господи-Ісусе, що воно таке?)

Він зупинився біля садових ножиць, але не ворухнувся, щоби їх підняти. Так, щось таки там змінилося. В топіарію. І це так просто, так легко було побачити, що він зразу й не второпав. Тьху, лайнув він себе, ти ж просто щойно підстриг цього сучого кроля, тому-то

(ось воно)

Дихання зав’язло йому в горлі.

Кролик стояв на всіх чотирьох лапах, щипав траву. Торкаючись черевом землі. Але хіба десять хвилин тому той не стояв на задніх лапах, звісно, що стояв, він же підстригав йому вуха… і черево.

Очі його перестрибнули на пса. Коли він спускався по стежині вниз, пес сидів прямо, наче просячи цукерку. Тепер він згорбився, голова нахилена, а з вистриженої клином пащі немов чується беззвучне гарчання. А леви…

(ох ні, бейбі, ні-ні, гай-гай, нізащо)

леви опинилися ближче до стежки. Двоє справа від нього трішечки змінили свої позиції, зсунулися ближче один до одного. Хвіст того одного, що був зліва, розпростався майже поперек стежки. Коли Джек проходив повз них, а потім крізь хвіртку, той лев був праворуч і він був цілком певен, що сидів той обгорнувшись своїм хвостом.

Вони більше не охороняли стежину; вони її блокували.

Джек раптово затулив собі очі долонею і різко її прибрав. Картина не перемінилася. Слабке зітхання, надто тихе, щоби бути стогоном, вирвалось з нього. У свої пияцькі часи він завжди боявся, що трапиться щось на це подібне. Але якщо ти запійний п’яниця, ти називаєш таке БГ… як той старий добрий Рей Мілленд у «Втраченому вікенді», котрий бачив комах, що вилазять зі стін[147].

Як ти назвав би таке абсолютно тверезим?

Запитання малося на увазі суто риторичне, але його розум на нього відповів

(ти назвав би таке божевіллям)

проте.

Роздивляючись на живоплоти-тварини, він усвідомив, що дещо встигло змінитися, поки його долоня прикривала йому очі. Пес підібрався ближче. Не нашорошений більше, він, здавалося, застиг серед бігу, задні лапи підібрані, одна передня простягнута, інша позаду. Зелена паща роззявлена ширше, підрізані гілочки на вигляд безжально гострі. А тепер Джеку уявилося, що серед зелені він бачить ще й западини, де ховаються тьмяні очиська. Дивляться на нього.

«Чому вони мусять бути підстриженими? – панічно подумав він. – Вони перфектні».

Знову легенький звук. Він мимовіль на крок позадкував, коли поглянув на левів. Один з тих двох, що були справа, просунувся трохи поперед іншого. Голова в нього була нахилена. Одною лапою він уже ледь не торкався низького парканчика. Господи правий, що ж далі?

(далі він стрибне і вмить зжере тебе, немов у якійсь дитячій жаскій байці)

Це було схожим на ту гру, в яку вони грали дітьми, – Червоне Світло. Один з них називався «Воно»; стоячи спиною до інших, він рахував до десяти, а тим часом решта гравців скрадалися вперед. Коли Воно доходив до десяти, він рвучко обертався, і, якщо помічав когось у русі, ті виходили з гри. Інші залишалися застиглими, мав статуї, поки Воно не відвертався і знову починав рахувати. Так вони підбиралися все ближче й ближче, аж поки десь між «п’ять» і «десять» ти не відчував чиюсь руку в себе на спині…