Текст книги "Сяйво"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 38 страниц) [доступный отрывок для чтения: 14 страниц]

Розділ дев’ятнадцятий Поряд з номером двісті сімнадцять

Денні добре запам’ятав почуте ним про якусь жінку, що працювала в «Оверлуку» в той сезон:

«вона твердила, ніби бачила дещо в одному з номерів, де… ну, де трапилась була одна нехороша пригода. То було в номері двісті сімнадцять, і я хочу, Денні, аби ти мені пообіцяв до нього не заходити… всяко оминати його».

То були зовсім звичайні двері, точно такі ж, як будь-які інші двері на перших двох поверхах цього готелю. Тьмяно-сірого кольору, вони містилися посередині завулка, що під прямим кутом відбігав від головного коридору другого поверху. Цифри на цих дверях не відрізнялися виглядом від цифр на номерах квартир у тому будинку, в якому вони жили в Боулдері. Звичайні двійка, одиничка та сімка. Нічого особливого. Прямо під цифрами містилося маленьке скляне кружалко, вічко. Денні вже був позаглядав крізь кілька їх. Зсередини бачиш широкий, мов крізь «риб’яче око», вид коридору. Ззовні можеш мружити собі око аж нетямитися і все одно нічого не роздивишся. Якісь циганські фокуси.

(Чому ти тут?)

Коли вони з мамою повернулися з прогулянки за «Оверлуком», мама приготувала його улюблений обід, сендвіч із сиром і болонською ковбасою та бобовий суп «Кемпбел». Їли вони в Діковій кухні й балакали. Працювало радіо, звідки, тихесенько потріскуючи, лунала музика, яку передавала станція в Естес-Парку. Кухня стала його улюбленим місцем у цілому готелі, і йому здавалося, що мама і тато також поділяють ці його почуття, бо, спробувавши дні зо три обідати в обідній залі, вони за взаємною згодою почали їсти в кухні, розставляючи стільці навкруг робочого блок-столу Діка Хеллорана, який усе одно був не меншим за їхній обідній стіл у Стовінгтоні. Обідня зала надто гнітила, навіть з ввімкнутими світильниками і музикою, що грала з касетної аудіосистеми в офісі. Ти все одно залишався одним з трьох людей, які сидять за столом в оточенні десятків інших столів, геть пустих, покритих тими прозорими пластиковими цератами. Мама казала, що це немов обідати посеред роману якогось Гореса Волпола, і тато, розсміявшись, з нею погодився[133]. Денні уявлення не мав, хто такий той Горес Волпол, але він відразу зрозумів, що, тільки-но вони почали їсти в кухні, приготована мамою їжа стала смакувати краще. Він безперестанку натрапляв на залишені там-сям Хеллораном маленькі проблиски його особистості, й вони підбадьорювали Денні, наче теплі дотики.

Мама з’їла половину сендвіча, без супу. Вона сказала, що тато, мабуть, пішов сам прогулятися, оскільки і «фольксваген», і готельний пікап залишалися на стоянці. Вона сказала, що втомилася й, мабуть, приляже приблизно на годинку, якщо Денні гадає, що зможе сам собі дати раду, не потрапивши в неприємності. Денні з повним ротом сиру й болоньї їй відповів, що він гадає, що зможе.

– Чому ти не ходиш на ігровий майданчик? – запитала вона. – Я думала, він тобі сподобається, там же є пісочниця для твоїх машинок і всяке інше.

Він ковтнув, і їжа посунулася вниз йому крізь горло сухою, жорсткою грудкою.

– Може, схожу, – промовив він, відвернувшись до радіо, крутячи його.

– І всі ті тварини з живоплоту, – сказала вона, забираючи від нього порожню тарілку. – Твоєму батькові доволі скоро доведеться зібратися й попідстригати їх.

– Йо, – відгукнувся Денні.

(«Просто гидота… якось то було пов’язано з отими клятими живоплотами, що вистрижені під фігури звірів…»)

– Якщо раніше за мене побачиш свого батька, скажи йому, що я пішла полежати.

– Авжеж, мамо.

Вона поклала брудний посуд до мийки і знову підійшла до сина.

– Тобі тут добре, Денні?

Він безхитрісно подивився на неї, молочні вуса залишалися в нього на верхній губі.

– Угу.

– Не було більше поганих снів?

– Ні.

Однієї ночі, коли він лежав у ліжку, Тоні приходив до нього раз, тихенько, дуже звіддалік гукаючи його на ім’я. Денні тоді міцно заплющив очі і лежав так, аж поки Тоні не пішов.

– Ти впевнений?

– Так, мамо.

Вона здавалася задоволеною.

– Як твоя рука?

Він зігнув перед нею руку.

– Усе краще.

Вона кивнула. Джек відніс повне замерзлих ос гніздо під мискою «Пірекс» до сміттєспалювача, що стояв позаду реманентного складу, і там його спалив.

Відтоді ос вони більше не бачили. Він написав якомусь юристу в Боулдері, вклавши до листа знімки руки Денні, і два дні тому той юрист їм зателефонував – на решту дня зіпсувавши Джеку настрій. Юрист сумнівався, що є можливість виграти суд проти компанії, яка виготовила ту димову шашку, оскільки тільки Джек був свідком того, що він ретельно виконував надруковані на упаковці інструкції. Джек запитав у юриста, чи не могли б вони придбати ще шашок і перевірити їх на такий же дефект. Так, відповів, юрист, але результати все одно залишаться вельми сумнівними, навіть якщо усі випробувані шашки виявляться дефектними. Він розповів Джекові про одну справу, де фігурувала компанія з випуску розсувних драбин і чоловік, який зламав собі спину. Венді висловила свою солідарність з Джеком, але в душі вона була просто рада, що Денні відбувся так дешево. На краще було залишити судові позови тим людям, які на них розумілися, а Торренси до таких не належали. До того ж жодних ос відтоді вони більше не бачили.

– Іди тоді пограйся, доку. Порозважайся.

Але розваги в нього не вийшло. Він безцільно ходив по готелю, заглядаючи до шафок покоївок і комірок прибиральниць, шукав чогось цікавого, не знаходячи нічого такого, маленький хлопчик, що безшумно чалапає по темно-синьому килиму, витканому звивистими чорними лініями. Час від часу він смикав двері того чи іншого номера, але звісно, всі вони стояли замкнені. Майстер-ключ висів в офісі; він знав, де, але тато наказав йому не торкатися того ключа. Та йому й не хотілося. А чи?

(Чому ти тут?)

Врешті-решт, нічого безцільного в цьому не було. Його тягнуло хворобливого роду цікавістю до дверей, на яких було позначено номер двісті сімнадцять. Він пригадав казку, яку йому якось прочитав тато, коли був п’яним. То було дуже давно, але і тепер та історія зринула в його уяві так само живо, як тоді, коли тато її йому був прочитав. Мама тоді насварила тата, питалася, що це він робить, читаючи трирічній дитині такі жахи. Казка та називалася «Синя Борода». Це теж ясно збереглося в його пам’яті, бо він тоді було подумав, що тато каже «сині ворота», але в тій казці оповідалося зовсім не про ворота, а про двері. Взагалі-то там ішлося про дружину Синьої Бороди, гарну леді з волоссям пшеничного кольору, як у його мами. Після того, як на ній оженився Синя Борода, вона жили з ним у великому, зловісному замку, не те щоб дуже не схожому на «Оверлук». І кожного дня Синя Борода ходив на роботу, і кожного дня він казав своїй гарній маленькій дружині, щоби вона не заглядала до певної кімнати, хоча ключ від тієї кімнати просто висів на гачку, точно як майстер-ключ висить на стіні в офісі внизу. Дружині Синьої Бороди ставало все цікавіше й цікавіше, що ж там таке в тій замкненій кімнаті. Вона намагалася зазирнути туди крізь замкову шпарину, точно як і сам Денні намагався зазирнути крізь вічко до номера двісті сімнадцять, з подібним незадовільним результатом. Там навіть була картинка з нею, де вона стоїть на колінках і намагається зазирнути під двері, але і та шпарина теж була недостатньо широкою. Двері широко розчахнулися і…

У старій збірці чарівних казок її відкриття було зображено з любов’ю до жахливих подробиць. Ця картина немов розпеченим залізом затаврувалася в пам’яті Денні. У кімнаті було кілька голів семи попередніх дружин Синьої Бороди, кожна на окремому п’єдесталі, підкочені очі блищать білками, роти широко роззявлені в беззвучному крику. Якимсь чином вони трималися, стоячи на стятих помахом дворучного меча шиях, а з їхніх п’єдесталів стікала кров.

Перелякана, вона розвернулася, щоби тікати з тієї кімнати і з замку, але побачила, що в дверях стоїть сам Синя Борода, палають його жахливі очі. «Я наказував тобі не заходити до цієї кімнати, – промовив Синя Борода, виймаючи з піхов свій меч. – На жаль, твоя цікавість виявилася такою ж, як і в інших семи, і, хоча я кохав тебе найдужче з їх усіх, кінець твій буде таким самим, як і в них. Приготуйся померти, капосна жінко!»

Денні туманно пригадувалося, що в цієї казки був щасливий кінець, але це здавалося таким незначущим поряд з двома панівними образами: шалено дражливі замкнені двері з якоюсь великою таємницею за ними і сама та жахлива таємниця, про яку нагадувалося не менш як з півдюжини разів. Замкнені двері, а за ними голови, відрубані голови.

Його рука потягнулася до дверної ручки, потягнулася майже крадькома. Він не мав уявлення, скільки часу він уже пробув тут, загіпнотизовано стоячи перед цими замкненими дверима делікатного сірого кольору.

(І ще, либонь, рази три, гадаю, я таки бачив дещо… гидкі речі…)

Але ж містер Хеллоран – Дік – він також казав, що не думає, ніби ті речі можуть бодай комусь вчинити зло. Вони, як ті лячні картинки в книжці, от і все. А може, він там нічого не побачить. Але з іншого боку…

Він пірнув лівою рукою собі до кишені, і вона видобула звідти майстер-ключ. Звісно ж, весь цей час той уже там лежав.

Він тримав ключ за причеплений до нього металевий квадратик, на якому друкованими літерами «Меджик Маркером» було позначено ОФІС. Він крутив ключ на його ланцюжку, дивлячись як той обертається й обертається. Так минуло кілька хвилин, і аж тоді він зупинився і встромив майстер-ключ у замок. Ключ сковзнув туди гладко, безперешкодно, немов він весь цей час хотів туди попасти.

(Мені здавалося, що я таки бачив дещо… гидкі речі, пообіцяй мені, що ти туди не заходитимеш.)

(Обіцяю.)

А обіцянка була, безумовно, дуже важливою. Проте цікавість свербіла йому скажено, наче отруйний плющ у такому місці, якого неможливо почесати. Але це була поганого роду цікавість, того роду, що змушує тебе підглядати крізь пальці під час найжаскіших моментів у фільмі жахів. Те, що чекає за цими дверима, кіном не буде.

(«я не думаю, щоби ті речі могли вчинити тобі якесь зло… то як лячні картинки в книжці…»)

Раптом він простягнув ліву руку, не певний, що саме вона робитиме, аж поки вона не витягла майстер-ключа і заховала назад йому до кишені. Він ще якусь мить вдивлявся у двері широко розплющеними сіро-блакитними очима, а потім швидко відвернувся і рушив у бік головного коридору, який пролягав під прямим кутом до того завулку, в якому він щойно був.

Щось змусило його там затриматися, і він не був певний, що саме. Потім він пригадав, що просто за рогом, на шляху до сходів, міститься скручений проти стіни один з тих старомодних вогнегасників. Скручений, наче задрімана змія.

Це зовсім не хімічні ручні вогнегасники, казав тато, хоча кілька таких було в кухні. Ці ж були предками сучасних систем розприскування. Їхні довгі брезентові рукави були під’єднані прямо до водогінної системи «Оверлука», і, відкрутивши єдиний кран, ви одноосібно могли стати пожежною командою. Тато казав, що хімічні вогнегасники, які розприскують піну або вуглекислоту, набагато кращі. Хімікати пригнічують полум’я, забираючи в нього необхідний йому для горіння кисень, тоді як поливанням під великим тиском можна лише поширити полум’я навкруги. Тато казав, що містер Уллман мусив би замінити ці старомодні рукави разом зі старомодним котлом, але містер Уллман, мабуть, не робитиме ні того, ні іншого, бо він ДЕШЕВЕ ЧМО. Денні знав, що це один з найгірших епітетів, які міг застосовувати його батько. Він застосовувався до лікарів, дантистів, різних ремонтників, а також до голови факультету англійської мови й літератури у Стовінгтоні, який скасовував деякі з татових замовлень на книги, бо, як він казав, ці книги понад бюджету. «Чорт, понад бюджету, – пінився він перед Венді (Денні слухав це зі свої спальні, де, як вважалося, він уже спить). – Та він просто економить останні п’ятсот баксів для себе, те ДЕШЕВЕ ЧМО».

Денні зазирнув за ріг.

Вогнегасник був на місці – плаский рукав, складений уздовж самого себе в кілька десятків згортків, припасований до стіни червоний терарій. Понад ним висіла сокира у скляному, наче з музейної експозиції, ящику з білим написом: «В ЕКСТРЕНОМУ ВИПАДКУ РОЗБИТИ СКЛО». Слова ЕКСТРЕНИЙ ВИПАДОК Денні прочитати зміг, бо так називався один з його улюблених телесеріалів, хоча щодо сенсу решти напису певності він не мав[134]. І йому не подобалося, що поряд з цим довгим, пласким рукавом є слова ЕКСТРЕНИЙ ВИПАДОК. За ними вбачалися пожежі, вибухи, автомобільні аварії, шпиталі, а подеколи й смерть. І йому не подобалося те, як скрадливо цей рукав висить тут, на цій стіні. Гуляючи на самоті, він завжди якомога швидше пробігав повз ці вогнегасники. Просто так. Просто йому так вчувалося краще. Безпечніше.

І ось, із серцем, що гучно бемкало в грудях, Денні вийшов з-за рогу і подивився вздовж коридору, повз вогнегасник, на далекі сходи. Там, унизу, була мама, спала. А якщо з прогулянки вже повернувся тато, то він, мабуть, сидить у кухні, їсть сендвіч і читає якусь книжку. Треба просто пройти повз цей вогнегасник і спуститися сходами.

Денні вирушив уперед, тримаючись ближче до протилежної стіни так, що аж терся правою рукою об шпалери з дорогого шовкового паперу. Двадцять кроків залишилося. П’ятнадцять. Дюжина.

Коли до вогнегасника залишалося кроків із десять, його мідний наконечник раптом зісковзнув з тих пласких сувоїв, на яких він був спокійно лежав

(«спав?»)

і упав на килим з глухим стуком. Тепер він лежав там, націлившись у Денні темним отвором свого дула. Денні вмент застиг, лише плечі його смикнулися вперед, щулячись від раптового переляку. Кров важко бухкала у вухах і скронях. У роті стало сухо і кисло, руки стиснулися в кулаки. Проте наконечник рукава просто собі лежав, його мідний корпус добродушно блищав, виток плаского брезенту йшов від нього до пофарбованої червоним кольором рами, прикрученої болтами до стіни.

Ну, упав він, то й що? Це ж усього лише вогнегасник, і нічого більше. Дурна справа думати, ніби він схожий на отруйну змію з «Широкого світу тварин», яка почула його і прокинулася. Навіть якщо стібки на брезенті трохи скидаються на луску. Він просто переступить його і піде собі далі по коридору, до сходів, можливо, трішки пришвидшеним кроком, щоби той не встиг стрибнути за ним, обкрутитися навкруг ноги…

Він витер собі губи лівою долонею, несвідомо імітуючи батька, і зробив один крок уперед. Рукав не ворухнувся. Ще один крок. Нічого. От бачиш, який ти був дурненький? Збудився через думки про ту тупу кімнату і тупу казку «Синя Борода», а цей рукав цілих п’ять років лежав тут, готовий упасти. От і все.

Денні задивився на рукав на підлозі і згадав про ос.

За вісім кроків наконечник рукава мирно блищав, ніби промовляючи до нього з килима: «Не хвилюйся. Я просто собі рукав, от і все. А якщо це й не все, те, що я тобі зроблю, не буде набагато гіршим за укус бджоли. Або оси. Що іншого я хотів би зробити такому гарненькому малому хлопчику, як ти… окрім як вкусити… й кусати… й кусати?»

Денні зробив ще один крок, і ще один. Кожен вдих дер йому пересохле горло. Паніка була вже зовсім поряд. Йому вже почало хотітися, щоби цей рукав таки ворухнувся, тоді б Денні зрештою точно знав, мав би певність. Він зробив ще один крок, тепер опинившись на відстані стрибка. «Але ж воно не збирається стрибнути на тебе, – майнула істерична думка. – Як воно може на тебе стрибнути, як воно тебе вкусить, коли це просто шланг?»

Може, в ньому повно ос.

Температура душі Денні різко впала до десяти нижче нуля[135]. Він мало не загіпнотизовано уп’явся очима в отвір у центрі наконечника. Може, в ньому повно ос, потайних ос, їхні коричневі тільця просякли отрутою, вони такі переповнені осінньою отрутою, що вона скрапує з їхніх жал прозорими краплями рідини.

Раптом він зрозумів, що його майже геть заморозило страхом; якщо він не змусить свої ноги рухатися зараз, вони просто примерзнуть до килима і він залишиться стояти тут, й дивитиметься на чорну діру в центрі мідного наконечника, як пташка дивиться на змію, він стоятиме тут, допоки його не знайде тато, ну і що тоді буде?

Жалібно зойкнувши, Денні примусив себе кинутися бігом. Перед самим рукавом якась оманлива гра світла змусила наконечник нібито рухатися, розвертатися перед тим як вкусити, і Денні високо над ним підстрибнув; у тому панічному стані йому здалося, ніби від поштовху власних ніг він піднісся аж до стелі, ніби по тиньку стелі мазнуло шорстке волосся вихора в нього на тімені, хоча пізніше він зрозумів, що такого бути не могло.

Денні приземлився по той бік рукава і раптом почув його за спиною, як той з м’яким, сухим посвистом мідної зміїної головки швидко пливе поковзом слідом за ним, по нього, немов гримуча змія поспішно рухається крізь поле сухої трави. Він гнався, і раптом сходи здалися Денні дуже далекими; вони немов відскакували на довжину його кроку з кожним кроком, який Денні до них пробігав.

«Тату!» – намагався він закричати, але його перемкнуте горло не дозволяло вирватися ані слову. Він був самотній. Звук позаду нього погучнішав, сухий звук шелестіння змії, що стрімко повзе по сухому ворсу килима. Уже біля його п’ят, можливо вже пнеться вгору і прозора отрута крапотить з її мідного писка.

Денні вже добіг до сходів і мусив скажено завертіти руками, щоб утримати рівновагу. На одну мить йому здалося, що він зараз же полетить шкереберть і так котитиметься перекидом аж до самого низу.

Він кинув через плече погляд назад.

Рукав не рухався. Він лежав там само, де й лежав, один виток зіскочив з рами, мідний наконечник на підлозі коридору, і наконечник той був байдуже націлений у протилежний бік від Денні. «Бачиш, дурнику? – дорікнув він собі. – Ти все вигадав, жалюгідний страхопуд. Це все твоя уява, страхопуд, страхопуд».

Він вчепився за перила сходів, після всього цього в нього тремтіли ноги.

(Нічого за тобою не гналося)

нагадав йому його мозок, і, вхопившись за цю думку, він її повторював.

(нічого за тобою не гналося, нічого за тобою не гналося, не гналося, не гналося.)

Не було чого боятися. Та що там, він міг повернутися і покласти той рукав назад, на раму, якби захотів. Він би міг, але подумав, що не наважиться. Бо хтозна, а якщо той рукав таки гнався за ним, але повернувся назад, коли побачив, що не може… напевне… його наздогнати?

Рукав лежав на килимі, своїм виглядом майже питаючись, чи не бажає він повернутися і спробувати знову.

Захеканий, Денні чкурнув униз сходами.

Розділ двадцятий Розмова з містером Уллманом

Сайдвіндерська публічна бібліотека виявилася маленькою, окремою будівлею за квартал від ділового центру міста. Це була скромна, увита виноградом споруда, а широкий бетонний хідник, що вів до її дверей, був обсаджений трупами останніх літніх квітів. На моріжку стояла велика бронзова статуя якогось генерала часів Громадянської війни, про якого Джек ніколи не чув, хоча був фанатом того періоду у свої підліткові роки.

Газети тримали внизу. Серед них були сайдвіндерська «Ґазетт», що пішла з димом тисяча дев’ятсот шістдесят третього року, а також «Естес-Парк Дейлі» та боулдерська «Камера». І зовсім ніяких денверських видань.

Зітхнувши, Джек засів за «Камеру».

Коли підшивки сягнули тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого року, замість паперових газет пішли котушки з мікрофільмами. («Завдяки ґранту федерального уряду, – життєрадісно повідомила йому бібліотекарка, – ми сподіваємося зробити те саме з періодом тисяча дев’ятсот п’ятдесят восьмого – тисяча дев’ятсот шістдесят четвертого років, коли надійде наступний чек, але ж вони там такі непоспішливі, хіба не так? Ви ж будете обережним, правда? Не маю сумнівів, що будете. Подзвоніть, якщо я вам знадоблюся».) Єдиний апарат для читання чомусь мав деформовані лінзи, і на той час, коли Венді поклала йому на плече руку, хвилин приблизно через сорок п’ять після того, як він переключився з паперових газет на мікрофільми, у Джека вже встигла налитися соковитим болем голова.

– Денні в парку, – сказала вона, – але я не хочу, щоби він надто довго залишався надворі. Скільки ти ще тут думаєш пробути?

– Десять хвилин, – відповів Джек. Він якраз був вийшов на слід останнього періоду в захопливій історії «Оверлука» – роки між гангстерською стріляниною і появою біля керма Стюарта Уллмана та Компанії. Але йому так само не хотілося розповідати про щось Венді.

– А чим ти, до речі, тут так зайнятий? – запитала вона. Промовляючи це, вона скуйовдила йому волосся, хоча голос її прозвучав лиш напівграйливо.

– Шукаю дещо стосовно історії «Оверлука», – відповів він.

– Є якась особлива причина?

– Ні,

(а чому збіса тебе це так цікавить?)

просто цікаво.

– Знайшлося щось цікаве?

– Небагато, – сказав він, тепер уже докладаючи зусиль, щоби змусити свій голос звучати приязно. Вона випитує, точно як завжди випитувала й шпиняла його, коли вони у Стовінгтоні і Денні був іще немовлям у колисці. «Де ти зібрався йти, Джеку? Коли ти повернешся? Скільки грошей у тебе з собою? Ти збираєшся поїхати машиною? А Ел теж буде з тобою? Бодай один з вас залишиться тверезим?» Знову і знову. Вона сама, даруйте на слові, підштовхувала його до пиття. Може, ця причина й не була єдиною, але, тут уже як під Христом-Богом, скажімо правду і визнаймо, що вона була однією з тих причин. Шпинь і шпинь, і шпинь, аж хочеться зацідити їй, щоби стулила пельку й перестала оте своє

(Де? Коли? Як? А ти? Чи будеш?)

безкінечне шпиняння запитаннями. Від них у нього з’являвся справжній

(головний біль? похмілля)

головний біль. Апарат для читання. Клятий читальник, що показує криво текст. Ось чому в нього так вкурвлено болить голова.

– Джеку, з тобою все гаразд? Ти чомусь зблід…

Він відсмикнув голову з-під пальців Венді.

– Я в порядку!

Вона відсахнулася від його палаючих очей і спробувала посміхнутись, але вийшло це в неї якось мляво.

– Ну… якщо ти… Я тоді краще піду і почекаю в парку з Денні…

Вона уже відверталася, коли її посмішка розчинилася в гримасі здивування й образи.

Він покликав її:

– Венді?

Вона озирнулася вже біля підніжжя сходів:

– Що, Джеку?

Він підвівся і підійшов до неї.

– Вибач, бейбі. Мені, здається, дійсно якось недобре. Цей апарат… лінзи криві. У мене дуже розболілася голова. В тебе нема аспірину?

– Звісно, що є, – вона порилася в сумочці і видобула бляшаночку анацину[136]. – Хай буде в тебе.

Він взяв бляшаночку.

– А екседрину нема?

Він помітив миттєву відразу в неї на обличчі і зрозумів. Спершу це було їх невеселим, приватним жартом, до того як його пияцтво зайшло надто далеко, щоби з нього жартувати. Він тоді запевняв, що екседрин є єдиним з усіх, поки що винайдених засобів, що продаються без рецепта, який здатен враз зупинити похмілля. Абсолютно єдиним. Він почав тоді подумки називати свої вранішні похмільні брехні «екседриновими головними болями номер «Ват шістдесят дев’ять»[137]».

– Нема екседрину, – відповіла вона. – Вибач.

– Та нормально, – сказав він, – це теж чудово допоможе.

Але, звісно ж, воно не допоможе, і вона про це також мусила б знати. Подеколи вона бувала такою тупою сукою…

– А води треба, щоби запити? – спитала вона співчутливо.

(Ні, мені треба, щоби ти УЙОБУВАЛА ЗВІДСИ НАХЕР!)

– Я скористаюся водою з питного фонтанчика, коли піднімуся звідси. Дякую.

– Гаразд. – Вона вирушила вгору сходами, гарні ноги граційно рухалися під її короткою спідницею зі світло-коричневої шерсті. – Ми будемо в парку.

– Знаю.

Він неуважно опустив бляшаночку з анацином собі до кишені, повернувся назад до апарата для читання мікрофільмів і вимкнув його. Упевнившись, що вона вже пішла, він і собі теж піднявся вгору сходами. Боже, але ж як гидко болить голова. Якщо збираєшся мати справу з такими обценьками, то мусив би дозволити собі пару чарочок заради бодай якогось балансу.

Спробувавши прогнати геть цю думку, він відчув ще більше роздратування, аніж до того. Він пішов до головного стола бібліотекарки, вертячи в пальцях сірникову коробочку з написаним на ній телефонним номером.

– Мем, у вас тут є таксофон?

– Ні, сер, але ви можете скористатися моїм телефоном, якщо це місцевий дзвінок.

– У мене дальній, вибачте.

– Ну, тоді вам треба до аптеки, це найближче. У них там є кабінка.

– Дякую.

Він вийшов надвір і рушив хідником повз анонімного генерала Громадянської війни. Засунувши руки в кишені, він попрямував у бік бізнесового кварталу, в голові йому бемкав свинцевий дзвін. Небо також було свинцевим; уже йшло сьоме листопада, і з настанням нового місяця погода почала ставати загрозливою. Вже трапилося кілька коротких порош. Так, сніг було падав і в жовтні, але танув. Після цих, нових снігопадів, на всьому залишалася легка паморозь – вона іскрилась на сонці, мов тонкий кришталь. Але сьогодні сонця не було і навіть сніг почав знову падати, коли він дійшов до аптеки.

Телефонна будка стояла вглибині приміщення, і він, побрязкуючи дріб’язком у кишені, вже пройшов повз половину секції готових ліків, коли у вічі йому впали білі коробочки з зеленими написами. Одну з них він поніс до каси, заплатив і знову повернувся до телефонної будки. Причинивши за собою двері, він поклав монети і сірникову коробочку на поличку і набрав нуль.

– Куди дзвінок, прошу?

– Форт-Лодердейл, Флорида, операторко[138].

Він назвав їй тамтешній номер і номер таксофону. Коли вона сказала, що за перші три хвилини треба заплатити долар дев’яносто центів, він повкидав у щілину вісім четвертаків, морщачись з кожним дзвіночком, що дзенькав йому у вухо.

Потім, залишившись наодинці з очікуванням, яке озвучувалося лише віддаленим клацанням контактів і операторським воркотінням, він дістав з коробочки зелену пляшечку екседрину, піддів на ній кришечку і кинув на підлогу прокладну ватку. Затиснувши телефонну слухавку між вухом і плечем, він витрусив три білих пігулки і розклав їх на поличці поряд із залишком монет. Знову закрив пляшечку і поклав її до кишені.

На іншому кінці слухавку зняли за першим же гудком.

– Пансіонат «Серф-Сенд» слухає, чим можемо допомогти? – запитав зухвалий жіночий голос.

– Будь ласка, я хотів би поговорити з менеджером.

– Вам потрібен містер Трент чи…

– Мені потрібен містер Уллман.

– Здається, містер Уллман зараз зайнятий, але якщо ви бажаєте, щоби я з’ясувала…

– Так. Скажіть йому, що телефонує Джек Торренс з Колорадо.

– Одну хвилиночку, – залишила вона його чекати.

Знов повернулася, накривши Джека своєю хвилею, його відраза до того дешевого, зарозумілого малого чмошника Уллмана. Він узяв з полички одну пігулку екседрину, задивився на неї якусь мить, а потім поклав собі до рота і почав жувати, повільно, смакуючи. Цей смак наплинув замішаними на задоволенні й відразі спогадами, від яких аж слина прискала йому в роті. Смак сухий, гіркий, проте захопливий. Скривившись, він проковтнув. Жування аспірину було його постійною звичкою в часи пияцтва; відтоді він його жодного разу не приймав. Але коли в тебе так страшно болить голова – нехай там з похмілля чи от як зараз, – здавалося, що жування пігулок змусить їх подіяти швидше. Він десь колись читав, що жування аспірину може стати непереборною звичкою. А де він про це прочитав, до речі? Нахмуривши лоба, він намагався пригадати. А тоді на зв’язку з’явився Уллман.

– Торренсе? Що там за неприємності?

– Ніяких неприємностей, – відгукнувся Джек. – Котел у порядку, і я досі навіть не зібрався замордувати свою дружину. Прибережу цю справу на після свят, коли стане зовсім нудно.

– Вельми смішно. Чому ви телефонуєте? Я зайнятий…

– Зайнята людина, авжеж, це я розумію. Я телефоную щодо деяких речей, про які ви не розказували мені під час вашої розповіді про велику й шляхетну минулу історію «Оверлука». Наприклад, як Горес Дервент продав його зграї лас-вегаських акул, які провели його через таку купу підставних корпорацій, що навіть Федеральне податкове управління не знало, хто ним володіє насправді. Про те, як вони вичікували слушного часу, а потім перетворили готель на ігровий майданчик для великих цабе з мафії, і про те, як тисяча дев’ятсот шістдесят шостого року його довелося закрити, після того як одного з тих великих цабе знайшли трішечки мертвим. Разом з його тілоохоронцями, котрі стояли перед дверима Президентського люкса. Вілсон, Гардінг, Рузвельт, Ніксон і Віто Різник, правильно?

На іншому кінці лінії зависла мить здивованої мовчанки, а тоді Уллман спокійно промовив:

– Я не бачу, яким чином це може стосуватися вашої роботи, містере Торренс. Це…

– Утім, найкраще трапилося вже після того, як був застрелений Джінеллі, як ви гадаєте? Ще дві швидкі оборудки – ось ви кульку бачите, а ось вона зникла – і «Оверлуком» раптом володіє приватна особа, жінка на ім’я Сільвія Гантер… яка чисто випадково від тисяча дев’ятсот сорок другого до тисяча дев’ятсот сорок восьмого року звалася Сільвією Гантер-Дервент.

– Ваші три хвилини закінчуються, – сказала операторка. – Далі прозвучить сигнал.

– Любий мій містере Торренс, усе це загальновідома інформація… і прадавня історія.

– Ця інформація не була відомою мені, – сказав Джек. – Я також маю сумніви, що вона відома багатьом людям. Далебі не вся. Про те, що там застрелили Джінеллі, можливо, пам’ятають, але я сумніваюся, щоби бодай хтось склав до купи всі ті дивовижні й чудні перетасування, що відбулися з «Оверлуком» після тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року. І схоже, що завжди в цій лотереї або сам Дервент, або хтось із наближених до Дервента спливає з виграшним квитком. Містере Уллман, що тут розкручувала Сільвія Гантер у шістдесят сьомому й шістдесят восьмому? Бордель, чи не так?

– Торренсе! – його шокованість подолала тріскотню двох тисяч миль телефонних кабелів, не втративши ані йоти.

Усміхаючись, Джек вкинув до рота і розжував наступну пігулку екседрину.

– Вона продала заклад після того, як у ньому помер від інфаркту доволі відомий член сенату США. Ходили чутки, що його знайшли цілком голісіньким, якщо не рахувати чорних нейлонових панчішок з поясом і туфель з високими підборами на ногах. Лакових туфель, якщо бути точним.

– Це злісний, гидотний наклеп! – скрикнув Уллман.

– Невже? – перепитав Джек. Він уже почав почуватися краще.

Біль з голови спливав геть. Він узяв останню пігулку і розжував, насолоджуючись гірким смаком екседринового порошку, поки той розчинявся в його роті.

– То був вельми нещасний випадок, – сказав Уллман. – Отже, в чому ваш сенс, Торренсе? Якщо ви плануєте написати якусь брудну, наклепницьку статтю… якщо це якась недолуга, безглузда спроба шантажування…

– Нічого подібного, – заперечив Джек. – Я зателефонував, бо вважаю, що ви повелися зі мною нещиро. А ще тому…

– Нещиро? – закричав Уллман. – Боже мій, ви гадаєте, що я мусив поділитися великою купою брудної білизни з готельним доглядачем? Ким ви, чорти вас забирай, себе вважаєте? І яким чином ті старі історії можуть стосуватися вас, до речі? Чи ви гадаєте, що там привиди у простирадлах гасають по коридорах у західному крилі з криками «Горе нам!»?