Текст книги "Що впало, те пропало"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 28 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

– Ніксон змінився, – сказав Морріс. – Старий ненависник комі відкрив торговельні відносини з Китаєм. А Ліндон Джонсон проштовхнув через конгрес Акт про громадянські права. Якщо навіть така стара расистська гієна змогла перефарбуватися, я думаю, можливо все, що завгодно.

– Політики. – Енді скривився, як від поганого запаху. Це був худорлявий хлопець зі стрижкою їжачком, усього на два роки старший за Морріса. – Вони змінюються заради вигоди, а не заради ідеї. Звичайні люди й на таке не здатні. Просто не можуть. Якщо вони відмовляються поводитися належним чином, їх карають. Потім, після покарання, такі кажуть: так, сер, добре – і стають частиною системи, як трутні, якими вони і є. Подивися, що стало з тими, хто протестував проти В’єтнамської війни. Більшість із них зараз живе життям середнього класу. Тлусті, задоволені, голосують за республіканців. Хто відмовився коритися, сидять по тюрмах. Або в бігах, як Кетрін Енн Пауер.

– Як ти можеш називати Джиммі Ґолда звичайним? – вигукнув Морріс.

Енді подивився на нього зверхньо.

– Я тебе благаю. Уся ця історія – одна епічна подорож, викликана ідеєю винятковості. В американської літератури одна мета – створити норму, Моррісе. Це означає, що люди унікальні, і ті, які переступають межу, мають бути усереднені, що й сталося з Джиммі. Він урешті-решт починає займатися рекламою, дідько, а для цієї задовбаної країни важко уявити більш звичайну професію. Ось головна думка Ротстайна. – Він похитав головою. – Якщо тобі хочеться бачити оптимізм, купи собі якийсь любовний романчик від «Арлекіна»[19]19
  «Harlequin Enterprises» – велика канадська видавнича компанія, яка спеціалізується на випуску легких жіночих романів.


[Закрыть].

Моррісу здалося, що Енді сперечається з ним переважно через любов до суперечки. За скельцями його ботанських черепахових окулярів палав погляд поборника, але навіть тоді Морріс розумів, чого варта ця людина. Його фанатизм був спрямований на книги як на об’єкти, а не на історії та ідеї, що в них містяться.

Вони обідали разом разів зо два-три на тиждень, зазвичай у «Чашці», іноді навпроти «Гриссома», на лавках Гавернмент-сквер. Під час одного з таких обідів Ендрю Халлідей уперше озвучив наполегливі чутки про те, що Джон Ротстайн нібито продовжує писати, але за заповітом після його смерті всі рукописи мають бути спалені.

– Не може бути! – вигукнув Морріс із щирим болем у голосі. – Вони цього не зроблять! Адже не зроблять, так?

Енді знизав плечима.

– Якщо про це сказано в заповіті, усе, що він написав після того, як перестав світитися, вважай, уже згоріло.

– Ти це сам придумав.

– Щодо заповіту, може, просто чутки, це так, але в книжкових магазинах усі впевнені, що Ротстайн не припиняв писати.

– У книжкових магазинах, – із сумнівом протягнув Морріс.

– У нас є свої джерела інформації, Моррісе. Домоправителька Ротстайна ходить по магазинах, так? І не тільки по продукти. Раз на місяць або на шість тижнів вона їздить у «Вайт рівер букс» у Берліні, це найближче більш-менш велике місто, аби забрати книги, які він замовляє по телефону. Так от, там вона розповіла продавцям, що Ротстайн щодня, з шостої ранку до другої дня, щось пише. Господар магазину розповів про це дилерам на Бостонському книжковому ярмарку, після чого й пішли розмови.

– Свята срака! – видихнув Морріс. Ця розмова відбулася в червні 1976. Останній виданий твір Ротстайна, «Ідеальний банановий пиріг», вийшов друком у 1960. Якщо те, про що говорив Енді, правда, це означало, що Джон Ротстайн писав у стіл протягом шістнадцяти років. Якщо хоча б по вісімсот слів на день, усього це виходило… Морріс не зміг провести розрахунки в голові, але виходило багато.

– Срака, вірно, – сказав Енді.

– Якщо він справді хоче, щоб це все спалили, він – псих!

– Та майже всі письменники божевільні. – Енді трохи подався вперед, посміхаючись, неначе це був жарт. Можливо, таки був. Принаймні він так думав. – Я ось про що думаю. Комусь потрібно влаштувати рятувальну експедицію. А хоч би й тобі, Моррісе. Ти ж його найбільший шанувальник[20]20
  Алюзія на інший роман Стівена Кінга «Мізері», у якому головна героїня Енні Вілкс представляється полоненому нею письменнику Полу Шелдону його найбільшою прихильницею.


[Закрыть].

– Я? Ні! – заперечив Морріс. – Після того, що він зробив із Джиммі Ґолдом!

– Та ну, заспокойся, приятелю. Ти ж не можеш звинувачувати його в тому, що він слідував за своєю музою.

– Можу.

– Ну так укради їх, – сказав Енді, продовжуючи посміхатися. – Назвемо це крадіжкою протесту від імені всієї англомовної літератури. Принеси рукописи мені. Я якийсь час потримаю їх у себе, а потім продам. Якщо там не якась стареча маячня, вони можуть потягнути на мільйон доларів. Я поділюся з тобою. Усе порівну, п’ятдесят на п’ятдесят.

– Нас схоплять.

– Не думаю, – вишкірився Енді Халлідей. – Знаєш, є способи.

– І скільки доведеться чекати, перш ніж можна буде їх продати?

– Кілька років, – відповів Енді, помахавши рукою так, ніби йшлося про декілька годин. – Може, п’ять.

Місяць по тому, коли його вже нудило від Сикоморової вулиці, Морріс, якому не давала спокою думка про невидані рукописи, склав речі у свій старий, бувалий «Вольво» і попрямував до Бостона, де найнявся до підрядника, що будував кілька житлових кварталів у передмісті. Спочатку ця робота мало не вбила його, але потім він набрав трохи м’язів (не те, щоб він збирався перетворюватися на Дака Дакворта), і все пішло як по маслу. Він навіть завів двійко друзів: Фредді Доу та Кертіса Роджерса.

Одного разу він зателефонував Енді.

– Ти насправді міг би продати неопубліковані рукописи Ротстайна?

– Легко, – відповів Енді Халлідей. – Не так швидко, звичайно, як я, здається, говорив, але яка різниця? Ми молоді. Він старий. Час був би на нашому боці.

Так, і він вмістив би в себе час, щоб прочитати все, що Ротстайн написав після «Ідеального бананового пирога». Дохід – нехай навіть півмільйона доларів – не був головною метою. Я не гендляр, казав собі Морріс. Мене не цікавить Золотий Бакс. Насрати на це лайно. Дайте мені не гроші, щоб не померти з голоду – щось на кшталт ґранту, – і я буду щасливий.

Я вчений.

Вихідними днями він почав їздити до Толбот-Корнерс у Нью-Гемпширі. У 1977 став возити із собою Кертіса та Фредді. Поступово почав дозрівати план. Простий, найкращого типу: «бий та хапай».

Філософи століттями сперечаються про сенс життя, рідко доходячи однакових висновків. За роки ув’язнення Морріс і сам вивчав це питання, але його дослідження мали швидше практичний, ніж космічний характер. Йому хотілося дізнатися про сенс життя з юридичної точки зору. І те, що він відкрив, було доволі шизофренічним. Особливо в деяких штатах, де ви повинні були сидіти до кінця життя, не маючи права на дострокове звільнення. В інших штатах дострокове звільнення розглядалося вже за два роки, а десь – через п’ять, сім, десять чи п’ятнадцять років. У Неваді дострокове давали (чи не давали) на підставі складної системи балів.

До 2001 року в американських в’язницях засуджені на довічний термін у середньому проводили в ув’язненні тридцять один рік і чотири місяці.

У тому штаті, у якому коротав свої дні Морріс, законодавці створили власне таємне визначення життя, яке ґрунтувалося на демографії. У 1979, коли був засуджений Морріс, пересічний американець-чоловік доживав до сімдесяти років. Моррісу тоді було двадцять три, тому він вважав, що, коли йому стукне п’ятдесят сім, його борг суспільству буде сплачено.

Якщо, звісно, його не звільнять достроково.

Уперше він отримав на це право у 1990. На слухання з’явилася Кора Енн Хупер. Охайний блакитний костюм, сивіюче волосся зібране на потилиці в тугий до рипіння вузол, на колінах – велика чорна сумочка. Вона розповіла, як Морріс Белламі схопив її, коли вона йшла вулицею поза баром «Шутерс», розповіла про його намір «урвати шматочок». Вона розповіла п’ятьом членам комісії з умовно-дострокового звільнення, як він вдарив її і зламав їй ніс, коли вона спробувала скористатися пристроєм для виклику поліції, який лежав у неї в сумочці. Вона розповіла комісії про запах алкоголю в його диханні й про те, як він подряпав їй живіт нігтями, коли зривав із неї білизну. Вона розповіла їм, як Морріс «продовжував душити мене й катувати своїм органом», коли прибув поліцейський і почав його відтягувати. Вона повідомила комісії, що намагалася накласти на себе руки у 1980 і все ще перебуває під наглядом психіатра. Вона повідала комісії, що їй стало краще, коли вона прийняла Ісуса Христа своїм рятівником, але що її все ще мучать кошмари. Ні, сказала вона комісії, заміж вона так і не вийшла. Думка про секс викликає у неї панічний страх.

У достроковому звільненні було відмовлено. На зеленому аркуші паперу, який йому ввечері передали крізь ґрати, було вказано кілька причин, але найперша для комісії була найголовнішою: Потерпіла стверджує, що продовжує страждати.

Курва.

Хупер з’явилася знову в 1995 і знову в 2000. У 1995 на ній був той самий блакитний костюм. В останній рік тисячоліття – до того часу вона погладшала фунтів на сорок[21]21
  40 фунтів = 18,14 кг.


[Закрыть], не менше, – вона була в коричневому. У 2005 костюм був сірим, а великий білий хрест, який повиснув на шиї, нижче лежав на здоровезних грудях, як на полиці. Під час кожної появи на колінах у неї стояла велика чорна сумочка, здається, одна й та сама. Імовірно, усередині знаходився пристрій для виклику поліції. А можливо, ще й балончик «Мейса»[22]22
  «Mace» – марка сльозогінного газу, який використовується для самозахисту.


[Закрыть]. На ці слухання її не викликали, вона приходила сама.

І розповідала свою історію.

Дострокове не давали. Головна причина на зеленому аркуші: Потерпіла стверджує, що продовжує страждати.

«Лайно? Ну й насрати! – казав собі Морріс. – Ну й насрати!»

Може, і так, але, Господи, як він шкодував, що не вбив її.

На момент третьої відмови письменницька робота Морріса користувалася великим попитом. У тісному маленькому світі Венсвілла він був автором бестселерів. Він писав любовні листи дружинам і подругам. Він писав листи дітям ув’язнених, і деякі з них у зворушливій прозі підтверджували існування Санта Клауса. Він писав заяви про прийом на роботу для тих ув’язнених, чий термін добігав кінця. Він писав теми для ув’язнених, які проходили онлайн-курси або тестування на отримання диплома про загальну освіту. Морріс не був тюремним юристом, але час від часу писав від імені ув’язнених листи справжнім юристам, переконливо пояснюючи суть справи, про яку йшла мова, і викладаючи підстави для звернення. Кілька разів його листи справляли враження на адвокатів, і ті – пам’ятаючи про гроші, які можна заробити на успішних справах про несправедливе ув’язнення, – приходили на слухання. Оскільки під час розгляду справ найважливішу роль стала відігравати ДНК, він нерідко писав Баррі Шеку й Пітеру Ньюфелду, засновникам «Проекту Невинність»[23]23
  Barry Scheck, Peter Neufeld – американські адвокати, які здобули популярність завдяки гучній справі О. Д. Сімпсона у якості захисту обвинуваченого. Заснована ними в 1992 некомерційна юридична організація «Innocence Project» спеціалізується на реабілітації невинно засуджених шляхом аналізу ДНК.


[Закрыть]. Один із таких листів зрештою посприяв звільненню автомеханіка на ім’я Чарльз Роберсон, що перебивався крадіжками, а у Вейнсвіллі відсидів двадцять сім років. Роберсон знайшов свободу; Морріс знайшов вічну вдячність Роберсона й більше нічого… Якщо не брати до уваги зростаючої репутації, і це не так уже й мало. Його давно перестали ґвалтувати.

У 2004 Морріс написав свого кращого листа; чотири чернетки пішло на те, щоб усе вийшло ідеально. Це був лист Корі Енн Хупер. У ньому він говорив їй, що живе з постійним нестерпним відчуттям каяття, й обіцяв, якщо його звільнять достроково, присвятить залишок своїх днів спокуті свого єдиного жорстокого вчинку, скоєного під час викликаного алкоголем помутніння.

«Я тут чотири рази на тиждень відвідую зустрічі анонімних алкоголіків, – писав він. – А тепер ще підтримую матеріально півдюжини алкоголіків і наркоманів, які видужують. Я продовжуватиму цю роботу й на волі в Будинку на середині шляху святого Патрика[24]24
  Будинок на середині шляху (Halfway house) – соціальна установа для реабілітації колишніх ув’язнених, наркоманів та алкоголіків, які вилікувалися.


[Закрыть] в Норт Сайді. Я пройшов крізь духовне пробудження, міс Хупер, і впустив у своє життя Ісуса. Ви зрозумієте, наскільки це важливо, тому що я знаю, ви теж прийняли Христа своїм рятівником. „Прости нам провини наші, – учив він, – як і ми прощаємо винуватцям нашим“. Чи зможете ви пробачити мої провини перед вами? Я вже не та людина, яка тієї ночі заподіяла вам стільки болю. Моя душа переродилася. Молюся, щоб ви відповіли на мій лист».

За десять днів його молитва про відповідь була почута. Зворотної адреси на конверті не було, але на задньому клапані акуратними друкованими літерами значилося: «К. Е. Хупер». Моррісу не довелося розкривати конверт. Якийсь виродок з адміністрації, призначений перевіряти пошту ув’язнених, уже подбав про це. Усередині лежав єдиний аркуш із нерівними краями. У верхньому правому кутку і в нижньому лівому пухнасті кошенята грали із сірими клубками шпагату. Десь посередині сторінки друкованими літерами був написаний єдиний рядок.

«Сподіваюся, ти там і згниєш».

Курва з’явилася на його слуханнях наступного року, тепер її ноги були стягнуті компресійними панчохами, м’ясо на кісточках нависало над міцними туфлями. Вона була схожа на якусь тлусту, мстиву ластівку, яка регулярно повертається до тюремної подоби Сан-Хуан-Капістрано[25]25
  San Juan Capistrano – місто в штаті Каліфорнія, США, об’єкт щорічної міграції американських скелястих ластівок.


[Закрыть]. Вона знову розповіла свою історію, і дострокове знову не дали. Морріс поводився, як зразковий ув’язнений, і тепер на зеленому листочку значилася тільки одна причина: Потерпіла стверджує, що продовжує страждати.

Морріс запевнив себе, що на лайно йому насрати, і повернувся до камери. Не апартаменти в пентхаузі, звичайно, усього шість на вісім футів[26]26
  6 футів = 1,83 м, 8 футів = 2,44 м.


[Закрыть], але ж там були книги. Книги – це порятунок. Книги – це воля. Він розтягнувся на ліжку, уявляючи, як приємно було б провести п’ятнадцять хвилин наодинці з Корою Енн Хупер та електричним нейлером[27]27
  Nailer – пістолет для забивання цвяхів.


[Закрыть].

Наразі Морріс працював у бібліотеці, що було чудовою зміною на краще. Охоронцям було байдуже, на що він витрачає свою мізерну зарплатню, тому Морріс без проблем оформив передплату на «Американ бібліограферс ньюзлеттер»[28]28
  «American Bibliography Newsletter» – «Інформаційний бюлетень американських бібліографів».


[Закрыть]. До того ж він отримував з усієї країни безліч безкоштовних каталогів від торговців рідкісними книгами. Книги Джона Ротстайна виставлялися на продаж досить часто й постійно зростали в ціні. Він став вболівати за них, як інші ув’язнені вболівали за спортивні команди. Більшість письменників після смерті падають у ціні, але деякі щасливчики, навпаки, починають цінуватися ще дорожче. Ротстайн належав до останніх. Інколи в якомусь із каталогів спливав Ротстайн з автографом. У Різдвяному каталозі Баумана за 2007 рік копія «Утікача», підписана для Гарпер Лі[29]29
  Harper Lee – американська письменниця, автор роману «Вбити пересмішника».


[Закрыть] – так звана асоціативна копія, – пішла за 17 тисяч доларів.

Усі роки ув’язнення Морріс стежив за міськими газетами, а потім, коли двадцять перше століття принесло свої технологічні зміни, і за різними міськими веб-сайтами. Земля між Сикоморовою й Березовою і раніше потерпала в трясовині судових процесів, що надзвичайно влаштовувало Морріса. Рано чи пізно він вийде на волю, і скриня, міцно оповита корінням того нависаючого дерева, чекатиме на нього. Те, що вартість записників уже зросла до астрономічних розмірів, його цікавило дедалі менше й менше.

Колись він був молодий і вважав, що радів би всім тим речам, за якими ганяються молоді люди, коли їхні ноги міцні, а яйця тугі: подорожі й жінки, машини й жінки, великі будинки, як ті, що стоять на Цукрових Пригірках, і жінки. Зараз же йому все це вже майже перестало снитися, а остання жінка, з якою він займався сексом, сприяла продовженню його ув’язнення. Він усвідомлював іронію свого становища. Але скорився. Світські потреби поступово відмирають. Ти втрачаєш швидкість, втрачаєш зір, у тебе, дідько, навіть агрегат перестає працювати, але література вічна, і на нього чекав цілий загублений світ, якого досі не бачили очі жодної людини, крім його творця. Якщо йому не судилося побачити цей світ раніше за сімдесят років, отже, так тому й бути. Були ще гроші, усі ці упаковки з готівкою. Не статок, звичайно, але на чорний день вистачить.

У мене є за що жити, казав він собі. Чи багато людей тут можуть таке сказати про себе, особливо, коли в них стегна стануть плюсклими, а член буде вставати, тільки коли захочеться відлити?

Морріс декілька разів написав Енді Халлідею, який таки придбав власний магазин, – Морріс дізнався про це з бюлетеня бібліофілів. Ще він дізнався, що в його приятеля були неприємності, щонайменше одного разу, коли той намагався продати викрадену копію найвідомішої книги Джеймса Ейджі, хоча йому таки вдалося вийти сухим із води. А шкода. Морріс із превеликим задоволенням зустрів би у Вейнсвіллі цього гоміка – поціновувача одеколону. Тут було повно поганих хлопців, які з радістю зробили б йому боляче за Моррі Белламі. Утім, усе це мрії. Якби Енді навіть засудили, він, напевно, відбувся б штрафом. Найгірше, що з ним могло статися, це заміський клуб на західному кордоні штату, куди доправляли злодіїв – білих комірців.

На жоден лист відповіді від Енді Морріс не отримав.

У 2010 його персональна ластівка знову повернулася до Капістрана, знову вся в чорному, ніби вдяглася на власний похорон. «Якого недовго чекати, якщо вона не скине вагу», – з огидою подумав Морріс. Щоки Кори Енн Хупер тепер звисали з боків шиї м’ясистими коржиками, очі майже зникли в жирових кишенях, шкіра набула землистого кольору. Чорну сумочку вона замінила на синю, але все інше залишилося незмінним. Нічні кошмари! Нескінченна терапія! Життя, зруйноване через моторошного звіра, який тієї ночі вискочив із провулка. І все таке саме, і таке подібне.

«Ти все ще живеш тим вошивим зґвалтуванням? – подумав Морріс. – Ти й не збираєшся рухатися далі?»

Морріс повернувся до камери, думаючи про те, що на лайно треба срати. Треба срати на, чорти б його забрали, лайно!

Того року йому виповнилося п’ятдесят п’ять.

Якось у березні 2014 один із наглядачів зайшов за Моррісом до бібліотеки, де той сидів за стійкою на роздачі, утретє перечитуючи «Американську пастораль». (На думку Морріса, це була, безперечно, найкраща книга Філіпа Рота.) Наглядач повідомив, що його викликають до адміністрації.

– Навіщо? – запитав Морріс, підводячись із-за столу. Виклики до адміністрації зазвичай не віщували нічого доброго. Найчастіше копи починали схиляти тебе стукати на кого-небудь і погрожували різними жахіттями, якщо відмовишся співпрацювати.

– Збирається комісія з умовно-дострокового.

– Ні, – здивувався Морріс. – Це помилка. Мене мають розглядати лише наступного року.

– Я роблю те, що мені сказали, – відповів наглядач. – Якщо не хочеш, щоб я записав тобі зауваження, знайди когось тебе підмінити й піднімай дупу.

Комісія з умовно-дострокового звільнення – цього разу три чоловіки й три жінки – зібралася в конференц-залі. Філіп Доунс, юрист-консультант комісії, доповнював комісію. Він зачитав лист від Кори Енн Хупер. То був дивовижний лист. У курви виявили рак. Добра новина, але наступна новина була ще кращою. Вона знімала всі заперечення проти дострокового звільнення Белламі та шкодувала, що так довго цього не робила. Потім Доунс зачитав листа з Міського арт-культурного комплексу Середнього Заходу, відомого під назвою МАК. Протягом багатьох років вони прийняли на роботу не одного умовно-достроково звільненого з Вейнсвілла й були готові взяти Морріса Белламі на півставки, призначивши діловодом й оператором комп’ютера. До роботи він міг стати з травня, якщо його буде звільнено.

– Ураховуючи вашу зразкову поведінку за останні тридцять років і зважаючи на лист міс Хупер, – заявив Доусон, – я вирішив призначити розгляд вашої справи на рік раніше, ніж планувалося. Міс Хупер повідомляє, що в неї залишилося небагато часу, і я впевнений, вона хоче покінчити з цим. – Він повернувся до решти. – Пані та панове, що скажете?

Морріс уже знав, що скажуть пані та панове. Інакше його б не стали приводити сюди. За умовно-дострокове звільнення проголосували шість членів комісії, проти – жоден.

– Що ви про це думаєте, Моррісе? – запитав Доунс.

Морріс, який зазвичай по слово до батька не бігав, був занадто вражений, аби щось говорити, але йому й не треба було. Він розплакався.

Два місяці по тому, після обов’язкового для тих, хто достроково звільняється, консультування, і незадовго до початку служби в МАК, він вийшов крізь тюремні ворота. Назад у вільний світ. У його кишені лежав заробіток за тридцять п’ять років роботи у фарбувальні, меблевій майстерні й бібліотеці. Усього дві тисячі сімсот доларів із дріб’язком.

Записники Ротстайна нарешті стали досяжні.

Частина 2
Давні приятелі

1

Керміт Вільям Ходжес – для друзів просто Білл – їде по Аеропорт-роуд, опустивши скло на вікнах, увімкнувши радіо, підспівуючи «Багато чого потрібно для сміху, для сліз потрібен поїзд» Ділана[30]30
  «It Takes a Lot to Laugh, It Takes a Train to Cry» – пісня американського музиканта Боба Ділана з його альбому «Highway 61 Revisited» (1965).


[Закрыть]. Йому шістдесят шість, не молодик, але для людини, що пережила серцевий напад, виглядає цілком пристойно. Він скинув сорок фунтів після серцевого нападу й перестав їсти консервовану їжу, кожна ложка якої його повільно вбивала.

«Ви хочете дожити до сімдесяти п’яти? – запитав його кардіолог. Це було під час першого повного обстеження, за декілька тижнів після імплантації електрокардіостимулятора. – Якщо хочете, забудьте про шкварки й пончики. Потоваришуйте з салатами».

Порада, звісно, не дотягує до рівня «люби свого ближнього, як самого себе», але Ходжес поставився до неї конче серйозно. На сидінні поруч із ним лежить білий паперовий пакет із салатом. У нього буде повно часу, аби з’їсти його й навіть запити «Дасані»[31]31
  Марка питної води, яка виробляється компанією «Кока-Кола» з 1999 року.


[Закрыть], якщо літак Олівера Меддена прилетить за розкладом. І якщо Медден узагалі з’явиться. Холлі Джібні запевнила його, що Медден уже в дорозі – вона знайшла розклад його рейсу на сайті під назвою «AirTracker», – але не можна виключати можливість того, що він відчув, куди вітер дме, і попрямує до іншого місця. Він уже досить довго займається своїми брудними справами, а в таких хлопців дуже чуйні носи.

Ходжес залишає позаду під’їзну дорогу, з’являється біля терміналів, проїжджає парковку і їде далі, рухаючись за вказівниками з написами: «ЕЙР ФРАЙТ», «СІГНЕЧЕ ЕЙР», «ТОМАС ЗЕЙН АВІЕЙШН». Біля останнього він повертає. Це незалежний оператор наземного обслуговування рейсів (ОНО), який зіщулився – майже буквально – у тіні набагато більшого за нього сусіднього «Сігнече ейр». Зелена трава пробивається з тріщин в асфальті на маленькій стоянці, яка, крім переднього ряду, порожня. Передній ряд зайнятий машинами, які здають напрокат, дюжина або близько того. Серед автомобілів економ-класу й середніх за розміром громадиться чорний «Лінкольн Навігатор»[32]32
  Повнорозмірний позашляховик компанії «Ford Motor Company», виробляється з 1997 року.


[Закрыть] із тонованим склом на вікнах. Ходжес бачить у цьому добрий знак. Його людина полюбляє їздити з шиком, типова звичка серед таких покидьків. І хоч його людина може носити костюм за тисячі доларів, він усе одно залишається покидьком.

Ходжес об’їжджає стоянку й зупиняється на майданчику для розворотів під вивіскою «ТІЛЬКИ ДЛЯ ЗАВАНТАЖЕННЯ І РОЗВАНТАЖЕННЯ».

Ходжес сподівається, що буде завантажуватися.

Дивиться на годинник. За чверть одинадцята. Він згадує слова матері: на важливу справу завжди приходь раніше, Біллі, і спогад цей змушує його посміхнутися. Він знімає з ременя айфон і дзвонить до офісу. Встигає прозвучати тільки один гудок.

– «Що впало, те пропало», – вимовляє Холлі. Вона завжди починає з назви компанії, хто б не дзвонив, це один із її маленьких пунктиків. У неї багато маленьких пунктиків. – Ти на місці, Білле? В аеропорту? Так?

Якщо не вважати маленьких пунктиків, ця Холлі Джібні зовсім не схожа на ту, яку він уперше зустрів чотири роки тому, коли вона приїхала до міста на похорон тітки, і змінилася вона на краще. Хоча знову почала потайки палити – він відчував запах сигарет у її диханні.

– Я на місці, – відповідає він. – Скажи, що мені пощастить.

– Везіння тут ні до чого, – каже вона. – «AirTracker» – відмінний сайт. Можливо, ти захочеш дізнатися, що зараз в американському повітряному просторі знаходиться шість тисяч чотириста дванадцять літаків. Цікаво, чи не так?

– Я вражений. Медден не затримується? Буде об одинадцятій тридцять?

– Точніше, об одинадцятій тридцять сім. Ти збиране молоко на столі залишив. Я поставила в холодильник. У спекотні дні збиране молоко миттю скисає. Навіть із кондиціонером. – Це вона через своє постійне бубоніння змусила його встановити кондиціонер. Холлі стає справжньою буркотункою, якщо дійсно чогось хоче.

– Випий його, Холлі, – каже він. – У мене «Дасані».

– Ні, дякую, я п’ю свою дієтичну колу. Дзвонила Барбара Робінсон. Хотіла поговорити з тобою. Уся така серйозна була. Я сказала їй, щоб зателефонувала пізніше, сьогодні вдень, або що ти сам їй подзвониш. – У її голос заповзає невпевненість. – Це нічого? Я подумала, ти хочеш, щоб телефон у тебе поки що був незайнятий.

– Усе гаразд, Холлі. Вона не сказала, чому така серйозна була?

– Ні.

– Передзвони їй і скажи, що я зв’яжуся з нею, як тільки закінчу тут.

– Обережніше там, добре?

– Я завжди обережний. – Холлі знає, що це не зовсім так. Чотири роки тому він якимось дивом не загинув від вибуху, разом із братом Барбари, Джеромом, і самою Холлі. А ось кузині Холлі не пощастило. Хоча це було раніше. Ходжес, який був більш ніж наполовину закоханий у Джейні Паттерсон, досі горює. І досі звинувачує себе. Зараз він сам про себе дбає, адже думає, що саме цього хотіла б Джейні.

Він радить Холлі триматися й повертає айфон на ремінь, на те місце, де він носив свій «Глок»[33]33
  Glock – марка пістолета австрійського виробництва.


[Закрыть] до того, як вийшов у відставку. У відставці він постійно забував десь свій мобільний, але ті часи давно минули. Те, чим він зараз займається, звичайно, не жетон носити, але теж непогано. Узагалі-то, до тенет «Що впало, те пропало», як правило, потрапляє лише дрібна рибка, але сьогодні це блакитний тунець, і Ходжес у захваті. Він бачить великий день розплати, але не це головне. Він має справу – ось що головне. Його доля й призначення – ловити таких хлопців, як Олівер Медден, і він має намір займатися цим, поки є сили. Якщо пощастить, у нього є на це років вісім-дев’ять, і він збирається цінувати кожен день. Ще він гадає, що й Джейні бажала б для нього такої долі.

Він так і чує, як вона каже йо, кумедно морщачи ніс.

Барбара Робінсон теж ледве не загинула чотири роки тому; вона пішла на той фатальний концерт із матір’ю і купкою подружок. Барбс була життєрадісною, щасливою дитиною тоді, і є життєрадісним, щасливим підлітком зараз – він бачить її іноді, коли заходить перекусити до Робінсонів, тільки зараз, коли Джером завжди на заняттях, це відбувається рідше. Хоча, можливо, Джером повернувся на літні канікули? Він при нагоді дізнається в Барбари. Ходжес сподівається, що вона нікуди не встрягне. Навряд чи. Вона з хороших дітей, таких, які переводять бабусь через дорогу.

Ходжес розгортає салат, зрошує його низькокалорійним соусом і починає наминати. Він зголоднів. Голодним бути добре. Голод – ознака здоров’я.