Текст книги "Що впало, те пропало"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 28 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

– Хтось мусить зателефонувати до соціальної служби, – додав жіночий голос.

Том подумав про Тіну в такому віці, уявив її тут, цього холодного досвітнього ранку, і придушив у собі бажання крикнути чоловікові й жінці, щоб вони заткнулися… Або, ще краще, натовкти комусь пику. Зрештою, вони ж усі разом тут стоять, хіба не так? Уся ця юрба бідолах і невдах.

Плач зробився тихіше, затих.

– Напевно, годує його, – сказав Тодд і стиснув собі груди, показуючи.

– Так.

– Томмі?

– Чого тобі?

– Ти ж знаєш, що Еллен втратила роботу?

– Дідько, ні, нічого про це не знав. – Він зробив вигляд, що не помічає страху, написаного на обличчі Тодда. І вологого блиску в його очах. Можливо, це через випивку або холод. А можливо, і ні.

– Їй сказали, що покличуть назад, коли все владнається, але вони й мені те саме говорили, а я вже півроку шукаю роботу. Я перевів у готівку страховку. Ці гроші вже закінчилися. Знаєш, скільки в мене в банку залишилося? П’ятсот доларів. Знаєш, на скільки вистачить п’ять сотень, якщо буханець хліба в «Крогер»[2]2
  «The Kroger Co.» – одна з найбільших американських мереж супермаркетів, заснована 1883 року в Цинциннаті.


[Закрыть] коштує бакс?

– Ненадовго.

– У яблучко, трясця тобі. Я мушу щось отримати тут. Повинен!

– Отримаєш. Ми обидва отримаємо.

Тодд смикнув підборіддям у бік здорованя, який наразі стояв над мішком, немов охороняючи його, аби ніхто випадково не наступив на жінку й дитину, що тулилися всередині.

– Думаєш, це чоловік і дружина?

Про це Том не думав. Тепер замислився.

– Можливо.

– Отже, обидва без роботи. Якби це було не так, хтось один залишився б із дитиною вдома.

– Можливо, – заперечив Том, – вони думають, що з дитиною на руках у них більше шансів.

У Тома одразу сяйнула думка.

– А, тиснутимуть на жалість! Непогана ідея! – Простягнув пляшку. – Хочеш?

Він зробив невеликий ковток, подумавши: «Якщо не вип’ю я, вип’є Тодд».

Дрімоту, яку нагнало на Тома віскі, розігнав гучний крик:

– Відкрито життя на інших планетах!

Жарт був зустрінутий сміхом й оплесками.

Він визирнув і побачив, що вже розвиднілося. Сонячне світло було сірим, ледь розвіювало туман, і все одно це було світло.

За дверима зали якийсь суб’єкт у спецівці (має роботу, щасливчик) котив відро зі шваброю.

– Хто це? – запитав Тодд, ледь ворушачи язиком.

– Ніхто, – відповів Том. – Звичайний прибиральник.

Тодд подивився в бік Марлборо-стрит.

– Господи, вони все їдуть і їдуть.

– Так, – протягнув Том, думаючи: «А якби я послухався Лінди, ми б зараз були у хвості черги, десь на півдорозі до Клівленда». Це була гарна думка. Невелике виправдання для себе – завжди добра річ, і все одно він пошкодував, що не відмовився від віскі Тодда. У роті – стійкий присмак котячого лайна. Звісно, він ніколи його не куштував, але все ж таки…

Хтось за дві-три зборки зиґзаґа від них, недалеко від спального мішка, запитав:

– Чи це не «бенц»? Скидається на те, ніби «бенц».

Том побачив на початку під’їзної дороги з боку Марлборо витягнутий силует із палаючими жовтими протитуманними фарами. Машина не рухалася, просто стояла нерухомо.

– Що він собі думає? – запитав Тодд.

У водія наступної машини скоріш за все виникла така сама думка, бо він посигналив – видав довгий, злий гудок, від якого люди сіпаються, фиркають й озираються. Хвилину машина з палаючими жовтими фарами стояла на місці. А потім рвонула вперед. Не ліворуч, у бік парковки, забитої вщент, а прямо на людей, затиснутих у лабіринті стовпчиків і стрічок.

– Гей! – закричав хтось.

Натовп кинувся назад, немов хвиля пробігла. Тома штовхнуло на Тодда, який плюхнувся на дупу. Том захитався, намагаючись зберегти рівновагу, і це йому майже вдалося, але тут чоловік, що стояв попереду – який кричав, ні, волав, – в’їхав своїм задом у промежину Тома, а ліктем у груди. Том полетів на свого приятеля, почув, як десь між ними розбилася пляшка «Беллз», і вловив різкий запах залишків віскі, яке хлюпнуло на дорогу.

«Прекрасно, тепер від мене буде тхнути, як у барі в суботу ввечері».

Він насилу підвівся на ноги, саме вчасно, і побачив, як машина – так, це був «Мерседес», великий седан, сірий, як цей ранок, – врізається в натовп й окреслює коло, розкидаючи по дорозі тіла. Із радіаторної решітки стікала кров. На капоті відчайдушно кидалася жінка з розкинутими руками й боса. Вона вдарила долонею по склу, хотіла вхопитися за двірник, але схибила й злетіла вбік. Жовті смужки з написом «НЕ ПЕРЕТИНАТИ» луснули, один зі стовпчиків шкрябнув бік великого седана, який не збирався гальмувати. Том побачив, як передні колеса переїхали спальний мішок, й огрядного чоловіка, який присів із піднятою рукою, прикриваючи його своїм тілом.

Тепер машина їхала прямо на нього.

– Тодде! – закричав він. – Тодде, підіймайся!

Він потягнувся до рук Тодда, схопив одну з них і потягнув. Хтось сильно вдарився об нього, і Том знову впав на коліна. Він уже чув потужний гуркіт двигуна, зовсім близько. Він спробував повзти, та чиясь нога вдарила його в скроню. В очах замиготіло.

– Томе? – Тодд виник позаду нього. Як він це зробив, цікаво? – Томе, що це?

Згори на нього впало тіло, а потім ще щось неймовірно важке притиснуло його до дороги, погрожуючи перетворити на желе. Захрустіли стегна. Як сухі кістки індички. Потім ця ноша зникла. Натомість насунув біль, що прийшов разом із відчуттям власної ваги.

Том спробував підвести голову та зумів відірвати її від дороги рівно настільки, щоб побачити, як задні вогні зникають у тумані. Ще він побачив блискучі уламки від розбитої пляшки. Тодда, який розпластався на спині, і кров, що калюжею розтікалася в нього під головою. Червоні сліди прямували до туманної напівтемряви.

Він подумав: «Лінда була права. Треба було залишитися вдома».

Він подумав: «Я помру, і, напевно, воно й на краще. Адже, на відміну від Тодда Пейна, я так і не спромігся перевести в готівку страховку».

Він подумав: «Хоча це, мабуть, потрібно буде зробити».

Потім темрява.

Коли Том Сауберс прокинувся в лікарні за сорок вісім годин, поряд із ним сиділа Лінда. Вона тримала його за руку. Коли він запитав, чи виживе, вона посміхнулася, стиснула його пальці й відповіла, що зуб дає.

– Я паралізований? Скажи правду.

– Ні, милий, але в тебе багато поламаних кісток.

– А що з Тоддом?

Вона відвернулася, закусивши губу.

– Він у комі. Але лікарі кажуть, він урешті-решт із неї вийде. Вони це за його енцефалограмою визначили, чи щось таке подібне.

– Там була машина. Я не зміг піти з дороги.

– Я знаю. Ти не один. Це був якийсь маніяк. Його не зловили. Принаймні поки що.

Водій «Мерседеса» зараз хвилював його менш за все. Що непаралізований, це добре, але…

– Наскільки зі мною серйозно? Тільки не бреши… Кажи прямо.

Вона зустрілася з ним поглядом, але не витримала й відвела очі. Знову глянувши на листівки з побажаннями одужання на тумбочці біля ліжка, вона промовила:

– Ти… Ти ще нескоро зможеш ходити.

– Як нескоро?

Вона підняла його руку, усю в глибоких подряпинах, і поцілувала її.

– Вони не знають.

Том Сауберс заплющив очі та заплакав. Лінда якийсь час слухала його, а коли слухати стало несила, подалася вперед і натиснула на кнопку насоса, що дозує морфін. Вона продовжувала це робити, аж поки апарат не перестав видавати заспокійливе. До цього моменту він уже спав.

1978

Морріс узяв із верхньої полиці шухлядки у ванній кімнаті рушник і накрив ним Ротстайна, який тепер сидів у неприродній позі, наполовину звісившись із крісла, без верхньої частини голови. Мізки, які породили Джиммі Ґолда, сестру Джиммі Емму та зайнятих самоїдством батьків Джиммі, напівалкоголіків – це аж занадто нагадувало батьків самого Морріса, – тепер підсихали на шпалерах. Не сказати, щоб Морріса це вразило, радше здивувало. Він очікував побачити кров і дірку межи очі, але ніяк не це химерне слизьке місиво з хрящів і кісток. Брак уяви – припустив він. Саме через це він міг читати гігантів сучасної американської літератури – читати й захоплюватися, але ніколи не зміг би стати одним із них.

Із кабінету вийшов Фредді Доу з двома набитими лантухами, по одному на кожному плечі. За ним з’явився Кертіс з опущеною головою, він не ніс нічого. Раптом він підхопився, обігнав Фредді та понісся на кухню. Двері на задній двір, підхоплені вітром, голосно вдарилися об стіну. А потім пролунали звуки блювання.

– Його знудило, – сказав Фредді. У нього був хист повідомляти про те, що й так усім зрозуміле.

– Ти в порядку? – запитав Морріс.

– Ага. – Фредді вийшов через парадні двері, не обертаючись, зупинився та взяв ломаку, що стояла на порозі, притулена до крісла гойдалки. Вони готувалися зламувати двері, але ті не були замкнені. Як і двері кухні. Схоже, Ротстайн усе найцінніше тримав у своєму гардолловському сейфі. Ось тобі й брак уяви.

Морріс пройшов до кабінету, глянув на охайний письмовий стіл Ротстайна та прикриту друкарську машинку. Подивився на світлини на стіні. На них посміхались обидві колишні дружини, обидві молоді й красиві, в одязі п’ятдесятих років і з зачісками того ж періоду. Досить дивно, що Ротстайн тримав відставних жінок там, де вони могли спостерігати за ним, поки він писав, але в Морріса бракувало часу думати про це або досліджувати вміст письмового столу письменника, що він зробив би з великим задоволенням. Але чи була потреба в цьому дослідженні? Адже записники й так у нього. У нього вміст розуму письменника. Усе, про що він написав після того, як припинив публікуватися вісімнадцять років тому.

Фредді виніс пачки грошей у першому ж мішку (так, Фредді та Кертіс розумілися на готівці), але в сейфі на полицях ще залишалося багато записників. Книги в молескінових палітурках – такими користувався Гемінґвей, про такі марив сам Морріс, коли, відбуваючи термін у «Ріверв’ю», мріяв про письменницьку кар’єру. Але у виправній колонії для неповнолітніх злочинців йому видавали по п’ять аркушів цупкого паперу «Блу хорс»[3]3
  «Blue Horse» – заснована після Великої депресії американська компанія, що виготовляє канцелярське приладдя.


[Закрыть] – цього, напевно, недостатньо, щоб заходитися писати Великий Американський Роман. Прохання видавати більше не допомагали. Одного разу він запропонував Елкінсу, помічнику комісара, зробити мінет за десяток зайвих аркушів. Елкінс натовк йому пику. Досить кумедно, якщо згадати про весь той примусовий секс, у якому йому довелося брати участь протягом дев’яти місяців відсидки. Переважно, стоячи навколішках, і кілька разів із власними брудними трусами в роті.

Він не вважав, що його мати несе повну відповідальність за ці зґвалтування, але частка її провини в цьому була. Аніта Белламі, знаменитий професор історії, чию книгу про Генрі Клея Фріка[4]4
  Henry Clay Frick – американський промисловець, фінансист і меценат, засновник H. C. Frick & Company – компанії з виробництва коксу.


[Закрыть] було номіновано на «Пулітцера». Настільки знаменита, що загордилася, вважаючи, що знає все й про сучасну американську літературу. Це після суперечки з нею щодо трилогії про Ґолда одного разу вночі він, не тямлячи себе від люті, пішов із дому, щоб напитися. У нього це вийшло, хоча розгледіти в ньому неповнолітнього було неважко. Коли він пив, таке виробляв, що й згадати потім нічого не міг, і вчинки ці ніколи не були хорошими. Тієї ночі це вилилось у незаконне проникнення, вандалізм і бійку із сусіднім охоронцем, який спробував його затримати до приїзду поліцейських.

Це сталося майже шість років тому, але спогади за цей час не потьмяніли. Це було так нерозважливо. Викрасти машину, поганяти містом, потім кинути її (можливо, помочившись на приладову панель) – це одна справа. Не надто винахідливо, але, якщо пощастить, після такого можна вийти сухим із ​​води. Проте вдиратися до будинку на Цукрових Пригірках? Удвічі нерозважливо. Йому нічого не потрібно було в цьому будинку (принаймні потім він нічого такого не зміг згадати). А коли йому щось було потрібно? Коли пропонував свій рот за кілька паршивих аркушів паперу? Йому натовкли пику. Він розсміявся, тому що так зробив би Джиммі Ґолд (доти, доки Джиммі не виріс і не продався за те, що називав «Золотим баксом»), і що сталося потім? Знову удар по пиці, ще сильніший. Цей ледь чутний хрускіт зламаного носа змусив його плакати.

Джиммі ніколи б не заплакав.

Він усе ще жадібно дивився на молескінові палітурки, коли Фредді Доу повернувся з двома новими лантухами. Ще в нього була містка потерта шкіряна сумка.

– Знайшов у коморі. Там ще, напевно, мільйон консервів, боби й тунець. Як тобі, а? Дивний тип. Може, він готувався до апокаліпсиса? Гаразд, Моррі, ворушися. Постріл могли почути.

– Тут немає сусідів. До найближчої ферми дві милі. Розслабся.

– Знаєш, в’язниці забиті хлопцями, які розслабляються. Нам потрібно забиратися звідси.

Морріс почав було набирати повні руки книг, але не втримався, зазирнув в одну, тільки щоб переконатися. Ротстайн дійсно був дивним типом, і цілком могло статися, що він забив сейф порожніми записниками, плануючи написати в них щось пізніше.

Однак ні.

Принаймні ця була вся списана дрібним, акуратним почерком Ротстайна, кожна сторінка, зверху донизу, від краю до краю, поля завтовшки з волосинку.

… Точно не знав, чому для нього це було так важливо, і чому він не міг заснути, поки порожній вагон цього запізнілого товарняка ніс його крізь забуття сільського пейзажу в Канзас-Сіті й далі, у сплячу країну, це набите черево Америки, яке відпочивало під звичною нічною ковдрою, проте думки Джиммі вперто поверталися до…

Фредді ляснув його по плечу, і зовсім не ніжно.

– Відірви ніс від цієї штуки й нумо збиратися. Одного з нас і так уже вивертає навиворіт, ніяк проблюватися не може, тож допомоги від нього, як з бика молока.

Морріс, не промовляючи ні слова, кинув записник у мішок і згріб новий оберемок, ледь приховуючи тріумф. Він забув про понівечений труп у вітальні під рушником, забув про Кертіса Роджерса, який блював на троянди або майорці, або петунії, або ще щось, що росло там, на задньому дворі. Джиммі Ґолд! Їде на Захід, у товарному вагоні! Отже, Ротстайн усе ще не закінчив із ним!

– Усе, повні, – сказав він Фредді. – Винось. А решту я покладу в саквояж.

– Це так називаються такі сумки?

– Думаю, так. – Він знав це напевно. – Ми майже закінчили.

Фредді повісив лантухи на плечі, але на хвильку затримався.

– Ти впевнений щодо цих штук? Тому що Ротстайн говорив…

– Він був скнарою, який намагався врятувати свої заощадження. Він би що завгодно сказав. Іди.

Фредді пішов. Морріс поклав останню партію записників у саквояж і вийшов спиною вперед із шафи. Кертіс стояв біля письмового столу Ротстайна. Балаклаву він зняв. Обличчя в нього було біле, як папір, тільки навколо ошалілих очей пролягли тіні.

– Його не обов’язково було вбивати. Ти не повинен був. Цього не було в плані. Навіщо ти це зробив?

Тому що він виставив мене дурнем. Тому що пом’янув мою матір, а це моє право. Тому що назвав мене хлопчиськом. Тому що його потрібно було покарати за те, що він перетворив Джиммі Ґолда в одного з них. Переважно, тому що ніхто з таким талантом не має права ховати його від світу. Тільки Кертіс не зрозумів би нічого цього.

– Тому що так його записники будуть коштувати дорожче, коли ми їх продамо. – Що станеться не раніше, ніж він прочитає в них кожне слово, але Кертіс не зрозуміє, навіщо йому це, та йому й не потрібно було це знати. Як і Фредді. Він намагався говорити терпляче й розважливо. – Тепер у нас усе, спадщина Джона Ротстайна, нічого нового вже не буде. Від цього неопубліковані речі робляться ще ціннішими. Тобі це зрозуміло?

Кертіс почухав бліду щоку.

– Ну… Напевно… Так.

– Крім того, коли вони спливуть, він не зможе заявити, що це підробка. Що він напевно зробив би, просто на зло. Я багато про нього читав, Кертісе, усе, що є про нього, і він був злою тварюкою.

– Ну…

Моррі спинив себе, аби не сказати: це занадто глибока тема для такої порожньої голови, як у тебе. Натомість він простягнув йому саквояж.

– Бери. І не знімай рукавичок, поки не сядемо в машину.

– Ти мав порадитися з нами, Моррісе. Ми ж партнери.

Кертіс рушив було до виходу, але зупинився й знову обернувся.

– У мене питання.

– У чому річ?

– Не знаєш, у Нью-Гемпширі є смертна кара?

Неголовними шляхами крізь вузьку трубу Нью-Гемпшира вони приїхали до Вермонта. Фредді вів «Шевроле Біскейн», стару й непримітну. Морріс тримав на колінах дробовик і відкритий дорожній атлас «Ренд Макнеллі», час від часу вмикаючи верхнє світло, аби переконатися, що вони не збилися з наміченого шляху. Нагадувати Фредді про те, що не можна перевищувати швидкість, не доводилося – для Фредді Доу це було перше родео.

Кертіс заліг на задньому сидінні, і незабаром вони почули його хропіння. Морріс навіть йому позаздрив, схоже, він виблював усю свою пиху. Самому добре виспатися, мабуть, доведеться дуже нескоро. У нього досі перед очима стояла картина – мозок, що стікає по шпалерах. Але думки його були не про вбивство, а про розплесканий талант. Талант, який ціле життя зрів і відточувався, був розірваний на клаптики за лічені секунди. Усі ці розповіді, усі ці образи – усе перетворилося на щось, схоже на вівсянку. Який сенс?

– Ти справді думаєш, що ми зможемо продати ці його книжечки? – запитав Фредді. Він знову про це подумав. – Ну, тобто, за гарні гроші?

– Так.

– І так, щоб нам за це нічого не було?

– Так, Фредді, я впевнений.

Після цього Фредді Доу мовчав так довго, що Морріс вирішив: питання закрите. Але потім він знову заговорив про це. Вимовив два слова. Сухих і позбавлених інтонації.

– Я сумніваюся.

Пізніше, знову опинившись за ґратами – цього разу вже не в колонії для неповнолітніх, – Морріс думав: «Саме тоді я й вирішив убити їх».

Але іноді, посеред ночі, не в змозі заснути через пекучий біль в анальному отворі, натертому після чергового акту содомії в душовій кімнаті з використанням мила, він визнавав, що це не так. Він знав про це із самого початку. Вони були тупими запеклими пройдисвітами. Рано чи пізно (імовірніше, рано) когось із них взяли б за щось інше, і той навряд чи став би вагатися, а одразу б розповів про все, що йому було відомо про цю ніч, в обмін на пом’якшення вироку або взагалі на виправдання.

«Я напевно знав, що їх треба якомога швидше позбутися, – думав він безсонними ночами в камері, коли набите черево Америки відпочивало під звичною нічною ковдрою. – Це було неминуче».

У північній частині штату Нью-Йорк, коли світанок ще не настав, а ледь-ледь торкнувся темної лінії обрію позаду них, вони повернули на захід на Трасу 92, ця автомагістраль тягнеться майже паралельно I-90 до самого Іллінойса, де повертає на південь і врізається в промислові райони Рокфорда. У цей час на дорозі майже нікого не було, хоча вони чули (а іноді й бачили) жвавий рух вантажівок на федеральній автостраді ліворуч від себе.

Коли проїхали знак із написом «Зона відпочинку, 2 милі», Морріс подумав про «Макбет». Якби кінець був усьому кінцем, то що скоріш би це сталось, то краще. Можливо, цитата не точна, але нічого, і так згодиться.

– Пригальмуй тут, – сказав він Фредді. – Мені треба випустити дракона.

– У них там, напевно, і торгові автомати є, – подав голос ригун із заднього сидіння. Кертіс уже сидів, на голові – скуйовджене волосся. – Я б не відмовився від крекерів з арахісовим маслом.

Морріс знав, що йому, найімовірніше, довелося б відмовитися від свого плану. I-90 висмоктала майже весь рух із цієї траси, але в розпал дня тут буде повно місцевих машин, які їздять від одного Хіксвілла до іншого.

Поки що зона відпочинку пустувала, можливо, через знак «Нічну стоянку трейлерів заборонено». Вони припаркувалися та вийшли. На деревах цвірінькали птахи, обговорюючи сьогоднішню ніч і ділячись планами на день. Самотнє листячко – у цій частині світу листя лише нещодавно почало сохнути – повільно спланувало з дерев і покотилося парковкою.

Кертіс оговтався і попрямував досліджувати торгові автомати, а Морріс і Фредді разом пішли до чоловічого туалету. Морріс не відчував якогось особливого хвилювання. Можливо, правду кажуть, що перший раз найважчий, а потім буде легше.

Однією рукою він відчинив для Фредді двері, а другою дістав із кишені куртки пістолет. Фредді, не обертаючись, кинув «дякую». Зачекавши, коли двері зачиняться, Морріс відпустив їх, почекав ще трохи, і тільки після цього підняв пістолет. Націливши дуло приблизно на дюйм нижче потилиці Фредді Доу, він натиснув на спусковий гачок. Постріл в облицьованому плиткою закритому приміщенні пролунав різко й лунко, але будь-хто, якби його випадково почув, вирішив би, що це на I-90 пирхнув мотоцикл. Морріса ж турбував Кертіс.

Даремно. Кертіс усе ще стояв перед торговим автоматом у ніші під пологим дерев’яним дахом із невибагливим написом «Придорожній оазис».

– Ти чув? – запитав він Морріса. А потім, побачивши в його руці пістолет, здивовано запитав: – А це навіщо?

– Для тебе, – відповів Морріс і вистрілив йому в груди.

Кертіс упав, але – і це стало повною несподіванкою – не помер. Він навіть не збирався вмирати. Він звивався на тротуарі. Перед його обличчям, перекидаючись, прокотився сухий лист. З-під нього почала сочитися кров. Продовжуючи стискати свої крекери, він подивився вгору, крізь пасма маслянистого чорного волосся, яке розкуйовдилося над його очима. За стіною з дерев Трасою 92 на схід проїхала вантажівка.

Морріс не хотів знову стріляти в Кертіса: тут, на видноті, звук пострілу вже не замаскувати під ревіння мотоцикла, до того ж будь-якої хвилини міг хтось під’їхати.

– Якби кінець був усьому кінцем, то що скоріше б це сталось, то краще, – промовив він і встав на одне коліно.

– Ти підстрелив мене, – видихнув Кертіс, майже беззвучно й здивовано. – Ти, блядь, підстрелив мене, Моррі!

Думаючи про те, як йому ненависне це прізвисько – він ненавидів його все життя, і навіть учителі, які б могли бути розумнішими, називали його так, – він розвернув пістолет і почав бити рукояткою по черепу Кертіса. Три потужних удари майже нічого не заподіяли. Зрештою, це був усього лише 38 калібр, і його ваги вистачало, щоб завдати лише мінімальних пошкоджень. Кров проступила крізь волосся Кертіса й потекла по щетинистих щоках. Він стогнав і витріщався на Морріса божевільними блакитними очима. Кволо махнувши рукою, він вимовив:

– Зупинися, Моррі! Досить. Боляче!

– Бля. Бля, бля, бля.

Морріс запхнув пістолет назад у кишеню. Рукоятка його була вкрита липкою кров’ю й волоссям. Він пішов до «Біскейна», витираючи руки об куртку. Відчинив двері водія, побачив порожній замок запалювання і тихо процідив: «блядь». Прошепотів, як молитву.

На 92 проїхало кілька машин, потім коричнева вантажівка служби UPS.

Морріс поплентався назад, до чоловічого туалету, відчинив двері, присів і став нишпорити по кишенях Фредді. Ключі від машини знайшлися в правій передній. Підвівшись, він поспішив до торгових автоматів. Напевно, зараз уже під’їхала якась машина або вантажівка, рух пожвавішав, і комусь закортіло облегшитися після ранкової кави. У такому разі йому довелося б убити й цього або цю, можливо, і наступного. Пригадалися паперові фігурки, з’єднані руками.

Поки нікого.

Він сів у «Біскейн», куплений легально, але тепер обладнаний украденими номерами штату Мейн. Кертіс Роджерс поволі повз цементною доріжкою в бік туалетів, підтягуючись на руках і ледь відштовхуючись ногами, залишаючи після себе кривавий равликовий слід. Важко було щось передбачити, але Морріс подумав, що той спробує дістатися до телефону-автомата на стіні між чоловічим і жіночим туалетами.

«Усе мало піти не так», – подумав він, заводячи машину. Через свій нерозважливий вчинок він зробив дурість, і тепер його, імовірно, упіймають. Це змусило його згадати, що наприкінці сказав Ротстайн. Тобі скільки-но років? Двадцять два? Двадцять три? Що ти знаєш про життя, тим більше про літературу?

– Я знаю, що не продаюсь, – сказав він. – І цього достатньо.

Він повільно спрямував «Біскейн» у бік людини, що повзла по бетонному тротуару. Йому хотілося забратися звідси, мозок вимагав утекти звідси якнайшвидше, але справу потрібно було зробити обережно, без зайвого шуму.

Кертіс обернувся, очі за брудним волоссям, немов у лісових хащах, широко розплющені й сповнені жаху. Він насилу підвів одну руку слабким зупиняючим жестом, а потім Морріс перестав його бачити, тому що заважав капот. Обережно рухаючи кермом, він продовжував крастися вперед. Ніс машини вдарився об бордюр. Сосновий освіжувач повітря на дзеркалі заднього виду підстрибнув і захитався.

Потім нічого… і ще нічого. А потім машина знову наїхала на щось. Пролунав приглушений лускіт, ніби маленький гарбуз, що вибухнув у мікрохвильовці.

Морріс повів кермом уліво, і машина ще раз легенько підскочила, коли «Біскейн» повернувся на своє місце на парковці. Подивившись у дзеркало, він побачив, що в Кертіса немає голови.

Ні, голова, звичайно, була, але розчавлена. Розплющена. «Тут талант не розплескався», – подумав Моррі.

Він під’їхав до виходу й, дочекавшись, коли дорога спорожніла, рвонув уперед. Слід зупинитися й перевірити передок у машини, особливо колесо, що переїхало голову Кертіса, але спочатку він хотів від’їхати миль на двадцять. Щонайменше на двадцять.

– Бачу у своєму майбутньому автомийку, – сказав він. Це здалося йому смішним (надмірно смішним – вираз, значення якого не зрозуміли б ні Фредді, ні Кертіс), він розсміявся й сміявся довго й голосно. Морріс ретельно дотримувався дозволеної швидкості. Він спостерігав, як одометр відраховує милі, і навіть на п’ятдесяти п’яти кожне обертання, здавалося, тривало п’ять хвилин. Колесо, напевно, залишало кривавий слід, який вів до виїзду з парковки, але він, мабуть, уже обірвався. Давним-давно обірвався. Проте все одно слід було знову рухатися неголовними дорогами або навіть дорогами третього класу. Було б розумно зараз зупинитися й викинути всі записники – і готівку теж – кудись у лісосмугу. Але він би цього не зробив. Ніколи.

Шанси п’ятдесят на п’ятдесят, сказав він сам собі. А то й вище. Зрештою, ніхто не бачив машини. Ані в Нью-Гемпширі, ані в інших місцях.

Він під’їхав до покинутого ресторану, зупинився на бічній парковці й оглянув передок і праве переднє колесо машини. Загалом йому здалося, що все виглядає досить добре, тільки на передньому бампері залишилося трохи крові. Зірвавши пучок трави, він витер її. Потім сів у машину й поїхав на захід. Він був готовий до дорожніх кордонів, але йому не зустрілося жодного.

За кордоном Пенсільванії, у Гованді, він знайшов мийку-автомат для машин. Щітки потерли, струмені поплескали, і машина засяяла, як нова, – і знизу, і зверху.

Морріс їхав на захід, до маленького брудного житлового району під назвою Перлина Великих озер. Йому треба було на час залягти на дно й зустрітися з одним старим другом. До того ж дім – це таке місце, куди, якщо ти повертаєшся, тебе завжди приймуть,[5]5
  З поеми Роберта Фроста «Смерть наймита».


[Закрыть] – Євангеліє від Роберта Фроста – особливо, якщо поруч немає нікого, кому можна поскаржитися на повернення блудного сина. Любий татко дременув кілька років тому, а мила матуся зараз проводить осінній семестр у Прінстоні, читаючи лекції про «баронів-розбійників», тож будинок на Сикоморовій вулиці, найімовірніше, стоїть порожній. У такого пречудового викладача – до того ще й письменника, колись навіть номінованого на Пулітцерівську премію, – будинок міг би бути й кращим, але в цьому треба звинувачувати любого татуся. Утім, Морріс ніколи не мав нічого проти цього будинку, це мати журилася, а не він.

Морріс послухав новини, але не почув жодного слова про вбивство романіста, який, якщо вірити тій статті в «Тайм», був «голосом, що гучно закликав дітей мовчазних п’ятдесятих прокинутись і знайти власний голос». Мовчання в радіо було новиною приємною, але не несподіваною. Якщо вірити джерелу інформації з колонії, домоправителька приходила до Ротстайна один раз на тиждень. Був ще помічник по господарству, але він приходив тільки, коли викликали. Морріс і його друзяки-небіжчики недарма вибирали слушний час, тому можна було сподіватися, що протягом найближчих шести днів тіла не знайдуть.

Того ж дня, десь на просторах Огайо, він промчав повз крамничку, яка торгує різною старовиною та мотлохом, але потім розвернувся й під’їхав до неї. Покопавшись, він купив стару скриню. Скриня була старою, але міцною на вигляд й обійшлася йому у двадцять доларів. «Майже за безцінь», – подумав Морріс.