Текст книги "Що впало, те пропало"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 28 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

2013–2014

Ставши другокурсником середньої школи, Піт Сауберс придумав, яким буде його наступний крок: престижний коледж у Новій Англії, де не охайність, а література вважається чимось подібним до праведності. Він почав пошуки в інтернеті й став збирати рекламні брошури. Емерсон і Бостонський коледж здавалися найбільш підхожими, але можна було спробувати й Браун. Мати й батько не радили сподіватися на щось серйозне, але Піт їх не слухав. Він розумів: якщо в тебе немає надій та амбіцій, коли ти підліток, то й пізніше на тебе чекає повна лажа.

У тому, що він буде вивчати англійську, Піт не сумнівався. Частина цієї впевненості пов’язана з Джоном Ротстайном і його романом про Джиммі Ґолда; бо, наскільки знав Піт, він був єдиною людиною у світі, яка прочитала останні два романи з цієї серії, і вони змінили його життя.

Говард Рікер, учитель літератури на другому курсі, теж змінив його життя, хоча багато учнів і сміялися з нього. У нього було прізвисько Ріккі-хіппі, через картаті сорочки й брюки-кльош, які він любив носити. (Дівчина Піта, Глорія Мур, називала його Пастор Рікі, бо він мав звичку, збуджуючись, розмахувати руками над головою.) Однак уроків містера Рікера ніхто не зривав. Вони проходили захоплююче, на підйомі, до того ж, на відміну від інших учителів, він щиро любив дітей, називаючи їх «мої юні леді й джентльмени». Вони закатували очі, коли бачили його ретро-вбрання чи чули його рипучий сміх… Але наряди ці були кльовими, а дивний рипучий сміх звучав приязно й страшенно заразливо.

На найпершому уроці другого курсу з англійської містер Рікер влетів до кабінету, як подув прохолодного вітру, привітався й написав на дошці те, що Піт Сауберс запам’ятав назавжди:

Повна маячня!

– Що ви про це скажете, леді й джентльмени? – запитав він. – Що це означає?

Клас мовчав.

– Тоді я вам розповім. Це найпоширеніше критичне судження, що виносять подібні вам юні леді та джентльмени, приречені пройти курс, який ми почнемо з уривків із «Беовульфа» і закінчимо Реймондом Карвером. Серед учителів подібні оглядові курси іноді називають ГПП – Галопом по Пишнотах.

Він життєрадісно рипнув і помахав руками на рівні плечей жестом, що позначає благоговіння. Більшість хлопців розсміялися, Піт теж.

– Як оцінює клас «Скромну пропозицію» Джонатана Свіфта? Повна маячня! «Молодий Браун» Натаніеля Готорна? Повна маячня. «Ладнання стіни» Роберта Фроста? Помірна маячня! Необхідний за програмою уривок із «Мобі Діка»? Щонайповніша маячня!

Знову сміх. Ніхто з них не читав «Мобі Діка», але всі знали, що це важка й надзвичайно нудна книга. Повна маячня, інакше кажучи.

– Але іноді! – вигукнув містер Рікер, здійнявши один палець і драматичним жестом спрямувавши його на слова на дошці. – Іноді, мої юні леді та джентльмени, подібна критика навіть дуже доречна. Я зобов’язаний це визнавати, стоячи тут перед вами та клеячи дурня. Я зобов’язаний викладати деяку давнину, яку, якщо б моя воля, узагалі не став би чіпати. Я бачу, що ентузіазм у ваших очах згасає, і моє серце стогне. Так! Стогне! Проте я продовжую наполегливо йти вперед, тому що знаю: багато чого з того, що я викладаю, не маячня. Навіть ті дуже старі речі, які, як ви гадаєте, не мають жодного відношення до вас сьогоднішніх і ніколи такого відношення не матимуть, насправді глибоко пов’язані із сьогоденням, і з часом ви побачите цей зв’язок. Хочете знати, як відрізнити не-маячню від маячні? Поділитися з вами цією великою таємницею? Оскільки в нас ще залишається сорок хвилин уроку, і якщо вже в жорна нашого об’єднаного розуму ще не засипано зерно для обмолоту, гадаю, я це зроблю.

Він нахилився й обперся руками об стіл, його краватка захиталася, як маятник. Пітові здалося, що містер Рікер дивиться прямо на нього. Якби він знав, або хоча б інтуїтивно відчув, яку карколомну таємницю зберігав Піт у себе вдома на горищі під стосом ковдр! Щось куди більш важливе, ніж гроші.

– Протягом цього курсу, можливо, навіть сьогодні, ви прочитаєте щось важке, не зовсім зрозуміле й затавруєте: повна маячня. Чи я буду заперечувати, коли наступного дня ви проголосите свою думку на уроці? Навіщо мені займатися настільки непотрібними речами, скажіть, будь ласка? У нас із вами й так небагато часу, усього тридцять чотири тижні занять, і я не стану його витрачати на суперечки про позитивні якості якогось оповідання чи поезії. Навіщо, якщо будь-яка думка суб’єктивна, й остаточного рішення бути не може?

Дехто з учнів – у тому числі Глорія – занудьгували, але Піт абсолютно точно розумів, про що говорив містер Рікер, він же Ріккі-хіппі, адже, узявшись за записники, прочитав десятки критичних праць про Джона Ротстайна. У багатьох із них Ротстайна називали одним із найвидатніших американських письменників двадцятого століття, нарівні з Фіцджеральдом, Гемінґвеєм, Фолкнером і Ротом. Були й інші – меншість, але їхній голос був доволі чутним – які стверджували, що його роботи ординарні й беззмістовні. Піту потрапила до рук одна стаття в «Салоні», автор якої назвав Ротстайна «королем дотепів і святим-покровителем дурнів».

– Час розсудить, – сказав містер Рікер першого дня другого року навчання Піта в середній школі. – Він походжав туди-сюди, шурхаючи своїми старовинними кльошами й час від часу змахуючи руками. – Так! Час безжально відокремлює маячню від не-маячні. Це природний дарвінівський процес. Саме тому романи Грема Гріна можна купити в будь-якому магазині, а романи Сомерсета Моема не можна – ці романи, звичайно, існують, але їх треба замовляти, а робити ви це станете тільки в тому випадку, якщо вам про них щось відомо. Для більшості сучасних читачів нічого про них невідомо. Підніміть руку, хто з вас чув про Сомерсета Моема, і я скажу вам, як пишеться це ім’я.

Жодної руки не піднялося.

Містер Рікер кивнув. Досить сумно, як здалося Піту.

– Час показав, що містер Грін – це не-маячня, а містер Моем… Не настільки маячня, але про нього можна й забути. Він написав кілька досить непоганих романів (як на мене, «Місяць і гріш» – чудова річ, мої юні леді та джентльмени, чудова), і ще він написав чимало чудових оповідань, але жодного з них не включено до ваших підручників.

Чи варто мені побиватися через це? Чи варто лютувати, трясти кулаками й волати до справедливості? Ні, я не стану цього робити. Подібний відбір – природний процес. Рано чи пізно ви зрозумієте це, юні леді та джентльмени, хоча, коли це станеться, я залишуся у вашому дзеркалі заднього виду. Розповісти вам, як це буде? Ви прочитаєте щось, скажімо, «Dulce Et Decorum Est» Вілфреда Овена. Візьмемо його за приклад? Чому ні? – А потім низьким голосом, від якого в Піта по спині побігли мурашки й стислося горло: – «Личинами карги й шкарбуна, зігнувшись у воді стоячій, кахикаючи, ревучи від залпів, на відпочинок, що маячив удалині, ледь пленталися ми, мов ті старі шкапи…» і тому подібне. Хтось із вас скаже: ось маячня. Порушу я свою обіцянку не сперечатися, хоча й вважаю вірші містера Овена найкращою поетичною спадщиною Першої світової війни? Ні! Наразі це всього лише моя думка, а думка, це як дупа – є в кожного.

Увесь клас гримнув реготом, усі до одного: і юні леді, і юні джентльмени.

Містер Рікер підібрався.

– Я можу залишити когось після уроків, якщо ви будете заважати мені проводити урок, за дисципліною я стежу, але я ніколи не знехтую вашою думкою. І все ж, і все ж! – Його палець піднявся. – Час промчить! Temus fugit. Вірш Овена може випаруватися з ваших думок, у такому випадку ваша оцінка «от маячня» виявиться вірною. Принаймні для вас. Але деякі з вас будуть згадувати його. Знов і знову. І щоразу, коли це відбуватиметься, неспішна хода вашого дорослішання буде звучати дедалі голосніше. Щоразу, коли вам згадається цей вірш, ви менше й менше вважатиме його маячнею, і він буде ставати трішки більш важливим. Поки не засяє, мої юні леді та джентльмени. Поки не засяє. Так закінчуються мої вступні просторікування, і я прошу вас розкрити шістнадцяту сторінку цієї найвеличнішої книги під назвою «Мова та література».

Одним з оповідань, заданих містером Рікером того року, був «Переможець на дерев’яній конячці» Девіда Герберта Лоуренса, і, зрозуміло, багато юних леді та джентльменів містера Рікера (включаючи Глорію Мур, від якої Піт уже почав втомлюватися, незважаючи на її ідеальні груди) визнали його маячнею. Піт так не вважав, здебільшого через те, що життя змусило його швидше подорослішати. Коли 2013 поступився місцем 2014 – року знаменитих полярних морозів, коли обігрівачі по всьому верхньому Середньому Заходу увімкнули на максимум, спалюючи гроші пачками, – ця історія часто згадувалася йому, і відгомони її звучали дедалі голосніше й голосніше.

У родини в цьому оповіданні, здавалося, є все, але це не так; їм весь час не вистачало, і головний герой, хлопчик на ім’я Поль, постійно чув, як будинок шепоче: «Потрібні гроші! Потрібні гроші!» Піт Сауберс розумів, що комусь із хлопців це здасться маячнею. Їм пощастило вирости в родинах, де не потрібно слухати щоночі авки-гавки про те, які рахунки сплачувати першими. Або про ціну на сигарети.

Юний головний герой оповідання Лоуренса відкрив надприродний спосіб заробляти гроші. Стрибаючи на своїй дерев’яній конячці до уявної удачі, Поль міг передбачати, хто переможе на скачках у реальному світі. Він заробив тисячі доларів, але будинок продовжував шепотіти: «Потрібні гроші!»

Після одного з таких виснажливих перегонів, зірвавши черговий великий куш, Поль помер від крововиливу в мозок або чогось подібного. У Піта навіть голова не розболілась, коли він знайшов закопану скриню, адже цей ящик і став його дерев’яною конячкою, чи не так? Так. Його персональною дерев’яною конячкою. Але до 2013, коли він зустрів містера Рікера, конячка почала сповільнювати біг. Гроші зі скрині майже закінчилися.

Вони допомогли його батькам пережити важкі часи, коли їхній шлюб міг тріснути по швах і розвалитися. Піт це знав і жодного разу не пошкодував про те, що став їхнім ангелом-охоронцем. Говорячи словами відомої старої пісні, ящик із грошима став мостом над бурхливим потоком[13]13
  «Bridge Over Troubled Water» – класичний хіт рок-дуету Саймон і Гарфанкел. Пісню було випущено на однойменному альбомі у 1971.


[Закрыть], і на іншому березі їх чекало щось значно приємніше. Важкі часи скінчилися. Мати знову працювала вчителем на повну ставку, і зарплатня в неї була на три тисячі на рік більше, ніж раніше. А тато завів власну невелику справу й займався не продажем нерухомості, а чимось, що називалося «пошук нерухомості». Кілька міських агентств були його клієнтами. Піт не дуже добре розумів, як це працює, але знав, що заняття це приносить якісь гроші й принесе ще більше наступного року, якщо ринок нерухомості буде продовжувати розвиватися. Просував він і кілька власних об’єктів нерухомості, але найкраще було те, що тато перестав приймати ліки й добре ходив. Милиці припадали пилом у комірчині вже більше року, і навіть тростиною він користувався тільки в дощові або снігові дні, коли боліли кістки та суглоби. Усе було напрочуд добре. Навіть чудово.

І все ж, як містер Рікер говорив щонайменше один раз на кожному уроці. І все ж таки! Треба було подумати про Тіну, а це дуже велике і все ж таки. Деякі з її подруг, що до переїзду жили по сусідству, включаючи Барбару Робінсон, яку Тіна обожнювала, вступали до Чапел-ридж, приватної школи зі зразковою репутацією. Випускникам Чапел-ридж були відчинені двері в будь-який гарний коледж. Мати якось сказала Тіні, що вони з татом не зможуть собі дозволити відправити її туди одразу після середньої школи. Можливо, вона змогла б почати відвідувати її з другого курсу, якщо їхні грошові справи підуть угору.

– Але я тоді нікого не буду там знати, – відповіла Тіна й заплакала.

– Там буде Барбара Робінсон, – сказала мама, і по звуку її голосу Піт (який слухав із сусідньої кімнати) зрозумів, що вона сама ось-ось заплаче. – А ще Хільда ​​та Бетсі.

Але Тінсі була трохи молодша за цих дівчаток, і Піт знав, що у Вест Сайді тільки з Барбарою його сестра дружила по-справжньому. Хільда Карвер і Бетсі Девітт, напевно, уже й не пам’ятали її. Як не згадає її і Барбара за рік-два. Їхня мати, схоже, забула, яка серйозна штука середня школа і як швидко спогади про твоїх колишніх друзів зникають із твоєї пам’яті, коли ти там опиняєшся.

Відповідь Тіни напрочуд коротко підсумувала всі ці думки:

– Ага, тільки вони не впізнають мене.

– Тіна…

– У вас є ці гроші! – закричала Тіна. – Ці незрозумілі гроші, які приходять щомісяця! Чому не можна трошки витратити на мене, щоб я пішла до Чапел-ридж?

– Тому що ми все ще не оговталися після важких часів, сонечко.

На це Тіна не змогла нічого заперечити, бо мама казала правду.

Його власні плани на коледж були ще одним і все ж таки. Піт знав, що деякі його друзі, якщо не більшість, уявляли коледж чимось далеким, як інші планети сонячної системи, але якщо він планував потрапити до гарного закладу (Браун, нашіптував йому внутрішній голос, англійська література в Браун), то треба було подавати документи заздалегідь, під час першого семестру в школі. Сама подача документів була безкоштовною, як і літні курси, на які йому доведеться піти, якщо він хоче заробити хоча б 670 балів із математики на відбірковому тестуванні. Він підробляв у бібліотеці на Гарнер-стрит, але на тридцять п’ять баксів на тиждень особливо не порозкошуєш.

Татів бізнес розширився настільки, що він почав подумувати про те, щоб завести офіс у діловому районі міста, і це було і все ж таки номер три. Якесь недороге приміщення на верхньому поверсі й близькість до місць, де вирує життя, звичайно, принесло б дивіденди, але це вимагало вкладення грошей, а Піт знав – хоч ніхто не говорив про це вголос, – що тато розраховував на загадкову готівку, щоб витримати перехідний період. Вони всі поступово стали залежними від загадкової готівки, і тільки один Піт знав, що вона закінчиться до того, як завершиться 2014 рік.

Ну, звичайно, він сам трохи витратив. Не так уже й багато – це викликало б питання, – але сотню туди, сотню сюди. Блейзер і легкі шкіряні туфлі для поїздки з класом до Вашингтона. Кілька компакт-дисків. І книги. Він став справжнім книжковим хробаком після того, як прочитав записники й полюбив Джона Ротстайна. Почав він з єврейських сучасників Ротстайна, таких як Філіп Рот, Сол Беллоу, Ірвін Шоу («Молоді леви» Піт вважав офігенно класним романом і не розумів, чому він не вважається класикою), а вже від них став відходити у різні боки. Він завжди купував книги в м’яких обкладинках, але й ті останнім часом коштували по дванадцять-чотирнадцять доларів, якщо не щастило знайти вживаний примірник.

«Переможець на дерев’яній конячці» залишив відгук у його душі, о так, ще і який, бо Піт сам чув, як його власний будинок шепоче: «Потрібні гроші»… А вже дуже скоро грошей стане менше. Але ж гроші це не все, що зберігала в собі та скриня, адже так?

Це було ще одне і все ж таки. Те, про що Піт Сауберс щодня ​​думав дедалі більше й більше.

Наприкінці навчального року потрібно було здати наукову роботу з курсу Галопом по Пишнотам, і Піт написав на шістнадцяти сторінках аналіз трилогії про Джиммі Ґолда, у якій цитати з різних оглядів змішав зі словами самого Ротстайна з нечисленних інтерв’ю, які він дав до того, як перетворився на відлюдника та сховався від світу на своїй фермі в Нью-Гемпширі. Закінчив Піт згадкою про рейд німецькими таборами смерті, який здійснив Ротстайн як репортер «Нью-Йорк Геральд» за чотири роки до публікації першої книги про Джиммі Ґолда.

«Я вважаю це найважливішою подією в житті містера Ротстайна, – написав Піт. – Напевно, у його письменницькому житті. Пошуки сенсу життя завжди приводять Джиммі до того, що містер Ротстайн побачив у тих таборах, й ось чому, коли Джиммі намагається жити життям американського громадянина, він завжди відчуває внутрішню порожнечу. Як на мене, найкраще це показано, коли він кидає попільничку в телевізор у романі „Утікач зменшує оберти“. Робить він це під час спеціального репортажу Сі-Бі-Ес про голокост».

Коли містер Рікер роздав перевірені роботи, велике «А+» красувалося на обкладинці Піта, на яку він помістив відскановану фотографію молодого Ротстайна поруч із Гемінґвеєм у ресторані «Сарді». Під «А+» містер Рікер написав: «Затримайся після уроків».

Коли всі хлопці розійшлися, містер Рікер подивився на Піта так пильно, що хлопець на якусь мить злякався: що як його улюблений учитель збирається звинуватити його в плагіаті. Але потім містер Рікер посміхнувся.

– Це найкраща учнівська робота, яку я читав за двадцять вісім років викладання. Це тому, що вона глибока й написана з упевненістю.

Піт весь засяяв від задоволення.

– Дякую. Дійсно. Дуже дякую.

– Але я не згоден із твоїм висновком, – сказав містер Рікер, відкидаючись на спинку стільця й переплітаючи пальці на потилиці. – Характеристика Джиммі «шляхетний американський герой, на зразок Гекльберрі Фінна», не підтверджується заключною книгою трилогії. Так, він жбурляє попільничку в екран телевізора, але це не героїчний учинок. Логотип каналу Сі-Бі-Ес – око, і, знаєш, учинок Джиммі є ритуальним осліпленням свого внутрішнього ока, того, що завжди бачить істину. Це не моє припущення, це майже дослівна цитата з есе «Утікач відвертається» Джона Кроу Рансома. Леслі Фідлер говорить майже те саме в «Любов і смерть в американському романі».

– Але…

– Я не намагаюся переконувати тебе, Піте; я просто хочу сказати, що треба слідувати за книгою, куди б вона не вела, а це означає не пропускати ключові сюжетні ходи, які суперечать твоєму тезису. Що робить Джиммі після того, як кидає попільничку в телевізор і після того, як його дружина вимовляє класичне: «Непотріб, як тепер діти будуть дивитися Міккі-Мауса?»

– Іде й купує новий телевізор, але…

– Не просто перший-ліпший телевізор, а перший кольоровий телевізор у районі. А потім?

– Створює велику й успішну рекламну кампанію миючого засобу «Даззі-Ду». Але…

Містер Рікер скинув брови в очікуванні але. Як міг Піт розповісти йому, що рік потому Джиммі посеред ночі прокрадеться в рекламне агентство із сірниками й каністрою гасу? Що Ротстайн передбачив рух проти війни у В’єтнамі й за громадянські права тим, що змусив Джиммі влаштувати пожежу, яка практично знищила будівлю, відому як «Храм реклами»? Що він їде автостопом із Нью-Йорка, жодного разу навіть не озирнувшись і залишивши родину, і стає волоцюгою, точнісінько як Гекльберрі і Джим? Нічого цього він розповісти не міг, тому що про ці події йшлося в романі «Утікач прямує на захід», який існував тільки в сімнадцяти списаних дрібним почерком записниках, що пролежали в старій скрині понад тридцять років.

– Давай, назви мені свої але, – рівним голосом промовив містер Рікер. – Я більше всього на світі люблю поговорити про гарну книгу з людиною, яка може ґрунтовно довести свою точку зору. Ти, схоже, уже запізнився на свій автобус, але я із задоволенням тебе підкину додому. – Він постукав пальцем по обкладинці роботи Піта, на якій Джонні Р. і Ерні Г., ці титани американської літератури, піднімали для тосту непомірні келихи мартіні. – Якщо не брати до уваги недоведений висновок (а це через зворушливе бажання побачити світло в кінці дуже темного останнього роману), це видатна робота. Просто видатна. Тому давай, назви свої але.

– Напевно, немає жодних але, – відповів Піт. – Ви маєте рацію.

Тільки містер Рікер був не правий. Будь-які сумніви щодо того, чи здатний Джиммі Ґолд продатися, які залишилися в кінці «Утікач прямує на захід», були розвіяні останнім і найдовшим із романів – «Утікач піднімає прапор». Це була найкраща книга, яку читав Піт. І найсумніша.

– Ти у своїй роботі не говориш про те, як Ротстайн помер.

– Ні.

– Можу я дізнатися, чому?

– Напевно, тому що тема була інша. Та й, якби я ще про це написав, робота вийшла б занадто довга. Ну і… Це такий облом був для нього. Що його вбили звичайні грабіжники.

– Йому не варто було тримати в будинку гроші, – зі співчуттям вимовив містер Рікер. – Але він тримав їх удома, і про це знало багато людей. Не суди його за це занадто суворо. Багато письменників не вміли поводитися з грошима й робили всілякі дурниці. Чарльз Діккенс, наприклад, утримував цілу родину дармоїдів, включаючи власного батька. Семюел Клеменс мало не збанкрутів на махінаціях із нерухомістю. Артур Конан Дойл втратив тисячі доларів через фальшивих медіумів і витратив ще кілька тисяч на фальшиві фотографії фей. Ротстайн принаймні свою основну роботу закінчив. Якщо, звичайно, ти не вважаєш, як деякі, що…

Піт подивився на годинник.

– Містер Рікер? Напевно, я ще встигну на автобус, якщо покваплюсь.

Містер Рікер своїм кумедним побожним жестом помахав руками.

– Біжи, звичайно ж. Я просто хотів подякувати тобі за таку гарну роботу… І дати дружню пораду: коли наступного року будеш готувати інші – а потім і в коледжі, – не дозволяй доброму серцю затьмарювати свій критичний погляд. Критичний погляд завжди має бути холодним і чистим.

– Не дозволю, – пообіцяв Піт і вибіг із кабінету.

Менш за все йому хотілось обговорювати з містером Рікером імовірність того, що злодії, які позбавили життя Джона Ротстайна, могли разом із грошима забрати неопубліковані рукописи й знищити їх, вирішивши, що вони нічого не варті. Декілька разів Піт подумував здати рукописи в поліцію, але це майже напевно означало, що батьки таки дізнаються про джерело загадкової готівки. Зрештою, записники були не тільки літературним скарбом, але ще й речовим доказом злочину. Але це був старий злочин, давня історія, яку краще не ворушити.

Чи не так?

На автобус він, звичайно ж, не встиг, і це означало, що доведеться дві милі йти додому пішки. Піт був не проти. Він усе ще сяяв від похвали містера Рікера, і йому багато про що треба було подумати. Переважно про неопубліковані роботи Ротстайна. Ці розповіді, думав він, дуже різнорідні, і лише деякі з них можна назвати справді гарними, а поетичні спроби, на думку Піта, були, м’яко кажучи, і зовсім слабкими. Але ці два останніх романи про Джиммі Ґолда були… золотими. Спираючись на деякі факти, розкидані по романах, Піт дійшов висновку, що останній із них, той, де Джиммі піднімає палаючий прапор під час вашингтонського мирного мітингу, було закінчено десь у 1973, оскільки події роману закінчуються, коли Ніксон ще був президентом. Те, що Ротстайн так і не опублікував останні книги про Ґолда (плюс ще один роман про Громадянську війну), вражало Піта. Вони були такими гарними!

Піт брав із горища лише один записник у молескіновій палітурці й читав його в себе в кімнаті за зачиненими дверима, прислухаючись, чи не наближається хтось із родини. Він завжди тримав напоготові ще якусь книгу, яку, почувши за дверима кроки, тієї ж миті розкривав, ховаючи рукопис під матрац. Одного разу він таки ускочив. Це була Тіна, яка, на лихо, мала звичку ходити будинком у шкарпетках, запитала, відчинивши двері:

– Що це?

– Не твоє діло, – відповів він, ховаючи записник під подушку. – І, якщо писнеш мамі чи татові, отримаєш у мене.

– Порнуха?

– Ні! – Хоча в містера Ротстайна деінде траплялись аж занадто яскраві сцени, особливо якщо врахувати, що вони були написані підстаркуватою людиною. Наприклад, той епізод, коли Джиммі й ті дві дівчини-хіппі…

– Тоді чому ти не хочеш, щоб я це побачила?

– Тому що це особисте.

Її очі спалахнули.

– Це твоє? Ти що, пишеш книгу?

– Може, і пишу. Що з того?

– Круто! А про що?

– Про те, як жучки займаються сексом.

Вона захихотіла.

– Ти ж сказав, що це не порнуха. Можна мені почитати, коли закінчиш?

– Подивимось. Тільки не патякай, добре?

Вона погодилася, а про Тіну можна було сказати одне: вона майже ніколи не порушувала обіцянок. Відтоді минуло два роки, і Піт не сумнівався, що вона давно забула про той випадок.

На сяючому десятишвидкісному велосипеді підкотив Біллі Веббер.

– Здоров був, Сауберс! – як майже всі інші (за винятком містера Рікера), Біллі вимовляв його прізвище як Собберс, а не САУ-берс, але яка різниця – усе одно лайно, а не прізвище, як не крути. – Що робиш улітку?

– Працюю в бібліотеці на Гарнер-стрит.

– Доси?

– Умовив їх на двадцять годин на тиждень.

– Дідько, чуваче, ти ще занадто молодий, щоб за зарплатню горбатитися.

– Та я сам хочу, – сказав Піт, і це було правдою. Бібліотека, крім різних приємних привілеїв, надавала ще й безкоштовний комп’ютерний час, коли можна було працювати, не хвилюючись, що хтось почне заглядати тобі через плече. – А ти?

– Збираюся їхати до Мейна на наше літнє місце. Озеро Чайна. Багато симпатичних дівчат у бікіні, і ті, що з Массачусетса, знають, що робити.

«Тоді, може, вони чогось навчать тебе», – уїдливо подумав Піт, але, коли Біллі виставив долоню, ляснув її своєю і проводив його поглядом, не без заздрощів. Десятишвидкісний ровер, дорогі кросівки «Найк», літній відпочинок у Мейн – схоже, дехто вже оговтався після кризи. А може, їх криза й зовсім не торкнулася. Чого не скажеш про родину Сауберсів. Вони, звісно, не були жебраками, але…

Потрібні гроші, шепотів будинок в оповіданні Лоуренса. Потрібні гроші.

Чи можливо перетворити записники на гроші? Чи існував спосіб? Піту не подобалося навіть думати про те, щоб розлучитися з ними, але водночас він розумів, що ховати їх від усіх на горищі неправильно. Роботи Ротстайна, особливо останні дві книги, заслуговували, аби світ про них знав. Вони б відродили репутацію Ротстайна, Піт у цьому не мав сумніву, утім, не це було головне. Читачеві вони б сподобалися – ось що було головне. Читач би їх полюбив, якби був таким, як Піт.

Але ж рукописи – не безликі двадцяти-і п’ятдесятидоларові банкноти, походження яких неможливо відстежити. Піта могли схопити й відправити за ґрати. Він погано уявляв, у якому саме злочині його могли звинуватити, – зрозуміло, що аж ніяк не в приховуванні краденого майна, адже він його не отримав на зберігання, а тільки знайшов, – але був упевнений, що спроба продати те, що не належить тобі, точно є якимось порушенням закону. Можна було б пожертвувати щоденники альма-матер Ротстайна, але це довелося б робити анонімно, інакше все спливе, і батьки дізнаються, що їхній син підтримував їх грошима, викраденими у вбитого. Більш того, за анонімне пожертвування нічого не отримаєш.

Піт у своїй роботі жодного слова не сказав про вбивство Ротстайна. Він читав про це, переважно в комп’ютерному залі бібліотеки. Він знав, що Ротстайна застрелили в такий спосіб, що це скидалося на страту. Він знав, що виявлені у дворі сліди дозволили детективам зробити припущення, що в злочині брали участь двоє, троє або навіть четверо чоловіків, судячи з розміру відбитків ніг. Вважали також, що невдовзі після цього двох із них було вбито на одній із придорожніх зон відпочинку в Нью-Йорку.

Через деякий час після вбивства в Парижі Маргарет Бреннан, перша дружина письменника, дала інтерв’ю. «У цьому провінційному містечку всі тільки про нього й говорили, – сказала вона. – Про що ще їм було говорити? Про корів? Про якийсь там новий гноєрозпилювач? Для провінціалів Джон був важливою людиною. Вони чомусь думають, що письменники заробляють стільки ж, скільки директори банківських корпорацій, тому вважали, що на своїй фермі він зберігав сотні тисяч доларів. Якийсь заїжджий пройдисвіт почув ці розмови, от і все. Такі-от неговіркі янкі! Присягаюся своєю ірландською дупою, тамтешні місцеві жителі винні не менше, ніж бандити, які це скоїли».

Коли її запитали, чи таке можливо, щоб Ротстайн міг зберігати в себе не лише гроші, а й рукописи, Пеггі Бреннан, як написав її інтерв’юєр, «розсміялася сигаретно-хриплуватим голосом».

«Чергові чутки, дорогенький. Джонні сховався від усього світу з однієї причини. Він перегорів і був занадто добрим, щоб визнати це».

«Що ти про це знаєш? – подумав Піт. – Він, напевно, і розлучився з тобою, бо йому набрид цей сигаретно-хриплуватий сміх».

Піт прочитав безліч версій у різних газетах і журналах, але сам схилявся до того, що містер Рікер називав «принципом леза Оккама». Тобто найпростіша й очевидна відповідь зазвичай є правильною. Троє людей вдерлися до будинку, й один з них убив своїх спільників, щоб усю здобич залишити собі. Піт уявлення не мав, навіщо цей хлопець приїхав до цього міста й чому сховав скриню, але був упевнений в одному: грабіжник, що залишився в живих, ніколи не повернеться за своїм добром.

Математика не була сильним боком Піта – тому й доводилося витрачати час на ці літні курси, – але не треба бути Ейнштейном, щоб скласти прості цифри й оцінити можливості. Якщо грабіжникові, що залишився в живих, у 1978 було тридцять п’ять, (Пітеру цей вік здавався найімовірнішим), отже, у 2010, коли Піт знайшов скриню, йому було б шістдесят сім, а зараз близько сімдесяти. Сімдесят років – це вже глибока старість. Якщо він і з’явиться за своєю здобиччю, то хіба що на ходунках.

Звернувши на Сикоморову вулицю, Піт посміхнувся.

Він припускав три можливих пояснення, чому грабіжник не повернувся за скринею, усі три однаково ймовірні. Перше: він міг сидіти у в’язниці за якийсь інший злочин. Друге: він міг померти. Третє було поєднанням перших двох: він міг померти у в’язниці. Як би там не було, Піт не думав, що йому варто перейматися щодо цього хлопця. А ось записники – інша річ. Вони його надзвичайно хвилювали. Скніти над ними – це все одно, що сидіти на купі викрадених прекрасних картин, які ніколи не зможеш продати.

Або на ящику з динамітом.

У вересні 2013, майже за тридцять п’ять років після вбивства Джона Ротстайна, Піт поклав у конверт з адресою батька останню пачку грошей зі скрині, триста сорок доларів, і, розуміючи всю жорстокість сподівань, яким не судилося справдитися, додав коротку записку: «Це останнє. На жаль, більше немає».

Автобусом він доїхав до торгового комплексу «Березовий пагорб», де між відділом «Дискаунт Електронікс» і йогуртовим кафе є поштова скринька. Озирнувшись навколо й переконавшись, що нікого немає, він поцілував конверт, кинув його в щілину і пішов. Зробив це в стилі Джиммі Ґолда, не обертаючись.

Десь за два тижні після Нового року, готуючи собі на кухні бутерброд з арахісовим маслом і варенням, Піт почув, як батьки розмовляють у вітальні з його сестрою. Ішлося про Чапел-ридж.

– Я думав, що ми, можливо, могли б це дозволити, – говорив тато. – Якщо я даремно змусив тебе сподіватися, вибач, Тінсі.

– Це через те, що незрозумілі гроші перестали надходити? – запитала Тіна.

Відповіла мама:

– І через це, але не тільки. Тато хотів узяти кредит у банку, але йому не дали. Вони перевірили його роботу й зробили…

– Перспективну оцінку прибутку, – підказав тато, і в його голосі почулися нотки колишньої гіркоти, як у дні після нещасного випадку. Щиро дякую, хоч безкоштовно. Кажуть, що зможуть дати кредит у 2016, якщо бізнес зростатиме по п’ять відсотків. Ну а поки, ці кляті полярні морози… Усієї матусиної зарплатні не вистачає на опалення. Зараз усім важко, від Мейна до Міннесоти. Я знаю, це не втіха, але все ж.