Текст книги "Що впало, те пропало"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 28 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

2

Морріс абсолютно не відчуває голоду. Бублик із вершковим сиром – от і все, що він спроможний подужати під час обіду, та й той не весь. Коли тільки-но звільнився, жер, як свиня: Біг-Маки, торти-мурашники, піцу шматок за шматком – усе те, чого йому так хотілось у в’язниці, але це було до того, як він одного разу необачно зайшов до «Сеньйора Тако»[34]34
  «Señor Taco» – мережа закусочних мексиканської кухні.


[Закрыть] у Лоутавні й потім усю ніч блював. У молодості в нього ніколи не було проблем із мексиканською кухнею, а молодість здавалася такою близькою, якусь годину тому, але ніч, яку він провів на колінах у молитвах перед порцеляновим вівтарем, відкрила йому очі на правду: Моррісу Белламі п’ятдесят дев’ять, і він на порозі старості. Найкращі роки життя були розтрачені на фарбування джинсів і лакування столів і стільців, які продавалися в магазині при Венсвілльській в’язниці, а ще на складання листів для нескінченного потоку кримінальників у тюремних комбінезонах.

Зараз же він перебуває у світі, якого не впізнає, у світі, де кіно показують на екранах циклопічних розмірів, званих «Аймекс»[35]35
  IMAX – широкоформатна кінематографічна система, що дозволяє проектувати фільми на екран, удесятеро більший за стандартний.


[Закрыть], де на вулицях усі або ходять у навушниках або витріщаються в маленькі екранчики. Де в кожному магазині за тобою спостерігають телекамери, і де ціни на такі звичайні речі, як наприклад хліб, який коштував п’ятдесят центів буханець, коли він сів у в’язницю, настільки високі, що здаються просто нереальними. Змінилося все, і його наче засліпило яскравим сяйвом. Він відстав від часу, який безнадійно втік уперед, й орієнтований на в’язницю розум уже ніколи його не наздожене.

Як і тіло. Коли він уранці підводиться з ліжка, воно не гнеться, а коли ввечері лягає – болить; найімовірніше, починається артрит, припускає він. Після тієї ночі блювання (а коли Морріс не блював, він справляв нужду коричневої водою), його апетит просто помер.

Апетит до їжі принаймні. Він думав про жінок – чи міг він не думати про них, коли вони скрізь, молоді й майже голі від спеки раннього літа? – Але в його віці отримати дівчину молодшу за тридцять можна, тільки якщо заплатити за неї, а похід до закладу, де укладаються такі угоди, означав би порушення умов дострокового звільнення. Якщо його спіймають, він оком не встигне кліпнути, як знову опиниться у Вейнсвіллі, а записники Ротстайна так само залишаться на тому нічийному клаптику землі, ніким не прочитані, крім автора.

Він знає, що вони все ще там, і від цього на душі стає ще гірше. Пристрасне бажання відкопати їх і нарешті забрати собі було тією константою, що доводить до божевілля, як уривок мелодії (Мені потрібна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у), який застрягає у твоїй голові й не виходить, але поки що він суворо дотримувався правил, вичікуючи, коли спостерігач від комісії трохи розслабиться й втратить пильність. То було Євангеліє від Воррена Дака Дакворта, передане йому, коли Морріс уперше отримав право на умовно-дострокове звільнення.

«Спочатку тобі потрібно бути суперобережним, – сказав йому Дак. Було це перед першим слуханням справи Морріса та першою появою мстивої Кори Енн Хупер. – Наче по яйцях ходиш. Тому що, розумієш, цей паскудник з’явиться тоді, коли ти найменше його чекатимеш. Запам’ятай це. А якщо спробуєш утнути щось таке, що вони можуть визнати як сумнівну поведінку – це у них така категорія є, – краще зроби це після того, як до тебе зненацька наскочить перевіряльник. А потім уже, як карта ляже. Уторопав?»

Морріс уторопав.

І Дак таки мав рацію.

3

Не пробувши вільною людиною (точніше, майже вільним) і ста годин, Морріс повернувся до старого багатоквартирного будинку, де тепер мешкав, і натрапив на перевіряльника, що сидів на ґанку й курив сигарету. Розмальована графіті цементно-шлакоблочна коробка, яку люди, що живуть у ній, називали Елітний гнидник, перебувала на утриманні штату й була однією здоровенною консервною банкою, забитою торчками, що видужують, п’яницями й достроково звільненими зеками, такими, як він сам. Морріс уже зустрічався зі своїм перевіряльником сьогодні опівдні й був відпущений на всі чотири боки після декількох обов’язкових питань і кинутого на останок До зустрічі за тиждень. Це був не наступний тиждень і навіть не наступний день, але ось він, тут як тут.

Елліс МакФарланд був великим чорношкірим паном зі здоровенним черевом-півкулею і сяючою лисою головою. Сьогодні він вирядився в акрові[36]36
  1 акр = 4047 м2.


[Закрыть] блакитні джинси й футболку «Харлі-Девідсон»[37]37
  «Harley-Davidson» – марка мотоциклів виробництва однойменної вісконсинської компанії.


[Закрыть] розміру XXL. Поруч із ним стояв пошарпаний старий рюкзак.

– Йо, Моррі, – сказав він, запрошуючи, поплескав долонею по цементу поряд із богатирським стегном. – Падай.

– Добридень, містере МакФарланд.

Морріс присів, серце його калатало так, що він мало не зігнувся від болю. «Будь ласка, нехай тільки „сумнівна поведінка“, – думав він, хоча й уявити не міг, що зробив такого сумнівного. – Будь ласка, не відправляйте мене назад, зараз, коли я так близько».

– Ти де був, друзяко? Робота в тебе закінчується о четвертій, а зараз уже початок на сьому.

– Я… Я зайшов з’їсти сендвіч. До «Щасливої чашки». Я й не думав, що «Чашка» ще працює, але виявилося, що так. – Жебонячи. Він не міг себе змусити говорити звичним тоном, хоча й знав, що белькочуть люди під кайфом.

– Ти дві години їв отой сендвіч? Ця чортівня, напевно, фути три[38]38
  3 фути = 0,9 м.


[Закрыть] завдовжки була.

– Ні, звичайний сендвіч, із шинкою і сиром. Я його з’їв на лавці на Гавернмент-сквер і пару шматочків згодував голубам. Я колись так робив з одним моїм другом. Просто я… Ну, знаєте, втратив лік часу.

Так усе й було, але як непереконливо це прозвучало!

– Насолоджуючись вільним повітрям, – підказав МакФарланд. – Усмоктуючи свободу. Десь у цьому районі?

– Так.

– От що ми зараз зробимо. Піднімемося нагору, і там, я гадаю, ти допоможеш мені. Перевіримо, яку саме волю ти всмоктував. – Він поплескав по рюкзаку. – Мій набірчик зараз із собою. Якщо сеча не посиніє, я тебе залишу в спокої, і займайся своїми справами. Сподіваюся, ти не проти такого плану, еге ж?

– Ні. – У Морріса трохи голова не запаморочилася від полегшення.

– І я буду спостерігати, поки ти будеш робити пі-пі у пластиковий стаканчик. Є заперечення?

– Ні. – Морріс тридцять п’ять років мочився перед іншими людьми. Для нього це було звичною справою. – Як скажете, містере МакФарланд.

МакФарланд метнув недопалок у рівчак, узяв рюкзак і підвівся.

– Тоді, гадаю, ми обійдемося без тесту.

Морріс роззявив рота.

Макфрланд посміхнувся.

– Ти в порядку, Моррі. Принаймні зараз. Що скажеш?

Якусь мить Морріс не знав, що сказати, потім його осяяло.

– Дякую, містере МакФарланд.

МакФарланд поплескав по голові свого підопічного, людину на двадцять років старшу за себе, і сказав:

– Славний хлопчик. До зустрічі за тиждень.

Пізніше, у своїй кімнаті, Морріс знову й знову прокручував у себе в голові це поблажливе «гарний хлопчик», дивлячись на обмаль дешевих меблів і ті нечисленні книги, які йому дозволили взяти з собою з чистилища, слухаючи звірині крики, лайку й тупіт сусідів. Він подумав, чи здогадується МакФарланд, як Морріс його ненавидить, і вирішив, що здогадується.

«Гарний хлопчик. Мені незабаром шістдесят, але я славний хлопчик Елліса МакФарланда».

Він трохи полежав на ліжку, потім підвівся та став ходити по кімнаті, розмірковуючи про другу частину настанови Дака. Якщо надумаєш утнути щось таке, що вони можуть визнати як сумнівну поведінку – це в них така категорія є, – краще зроби це після того, як до тебе зненацька наскочить перевіряльник. А потім уже, як карта ляже.

Морріс прийняв рішення й натягнув джинсову куртку. Спустився до вестибюля на смердючому від сечі ліфті, пройшов два квартали до найближчої автобусної зупинки й дочекався автобуса із написом «Нортфілд» у віконці пункту призначення. Серце його знову калатало з подвоєною швидкістю, і йому мимоволі почало здаватися, що містер МакФарланд знаходиться десь неподалік і думає: «Ага, зараз, коли я його приспав, нумо повернуся назад, перевірю, про що насправді думає цей поганий хлопець». Навряд чи, звичайно; МакФарланд, либонь, уже сидить у себе вдома, обідає з дружиною і трьома дітьми, такими ж пихатими, як він сам. І все ж Морріс не міг позбутися цієї думки.

А якщо він справді повернеться й запитає, куди я їздив? Я скажу, що хотів подивитися на свій старий будинок, от і все. У тому районі немає ні барів, ні стриптиз-клубів, усього кілька магазинів, кілька сотень будинків, побудованих після корейської війни на вулицях із назвами дерев. У цій частині Нортфілда немає нічого, крім сумної приміської забудови. Додати до цього клаптик занедбаної землі розміром із квартал, предмет нескінченної, діккенсівської судової тяганини.

Він зійшов з автобуса на Гарнер-стрит, поруч із бібліотекою, у якій у дитинстві провів так багато годин. Бібліотека була його надійним притулком, його укриттям, бо старші хлопці, які можуть захотіти тебе побити, боялися її, як Супермен криптоніту[39]39
  Kryptonite – вигадана кристалічна радіоактивна речовина, яке фігурує у всесвіті супергероїв видавництва «DC Comics», що з’явилася в результаті руйнування планети Криптон. Її зелений різновид позбавляє сил і може вбити Супермена та інших криптонійців.


[Закрыть]. Він пройшов дев’ять блоків до Сикоморової вулиці, потім неквапно пройшов повз свій старий будинок. Будівля, як і колись, мала досить занехаяний вигляд, утім, як і всі будинки в цій частині міста, але газон був підстрижений, а фарба здавалася більш-менш свіжою. Він подивився на гараж, де тридцять шість років тому сховав від цікавих очей місіс Маллер «Біскейн», і йому згадалося, як він викладав скриню пластиковою плівкою, аби рукописи не відсиріли. Досить завбачливо, ураховуючи, скільки їм довелося там пролежати.

У номері 23 горіли вікна; люди, які там жили – у тюремній бібліотеці він через інтернет дізнався, що це якісь Сауберси, – були вдома. Він подивився на верхнє вікно з правого боку, те, що виходить на під’їзну доріжку, і подумав, хто зараз знаходиться в його старій кімнаті. Дитина, швидше за все. І в цей дегенеративний час, напевно, така, що більше любить грати в ігри на своєму телефоні, ніж читати книги.

Морріс рушив далі і завернув за ріг на В’язовій вулиці, потім пройшов Березовою. Дійшовши до Залу відпочинку (закритого два роки тому через скорочення бюджету – про це він теж дізнався в інтернеті), він озирнувся, побачив, що на доріжках з обох боків нікого, і поспішив за цегляне крило будівлі. Опинившись за ним, він припустив човгаючою риссю навпростець баскетбольним майданчиком – який теж був занедбаним, але, судячи з вигляду, ним усе ще користувалися, – і зарослим бур’яном бейсбольним полем.

З неба світив місяць, майже повний і досить яскравий, щоб від нього падала тінь. Тепер перед ним темніли безформні густі зарості кущів і приземкуватих дерев, гілки яких перепліталися в боротьбі за простір. Де стежка? Йому здавалося, що місце правильне, тільки стежки ніде не було видно. Він почав ходити туди-сюди вздовж того місця, де раніше знаходився правий край бейсбольного поля, як собака, який намагається зловити ледь чутний запах. Серце знову калатало на повну, у роті пересохло й з’явився мідний присмак. Навідатися до свого старого будинку – це одне, але стирчати тут, за покинутим Залом відпочинку, – уже точно сумнівна поведінка.

Він уже збирався розвернутися й піти, коли помітив пакетик від чіпсів, що бовтається на кущі. Морріс відігнув кущ і – Матінко Божа, ось вона стежка, точніше, привид тієї стежки, яка колись тут проходила. Зрозуміло чому – після закриття Залу молодь стала нею користуватися набагато менше. І це добре. Хоча, нагадав він собі, майже весь час, що він провів у Вейнсвіллі, Зал був відкритий. Незліченна кількість ніг пройшла поблизу його закопаного скарбу.

Він рушив стежкою, повільно, зупиняючись щоразу, коли місяць пірнав за хмару, і продовжуючи шлях, коли він з’являвся знову. За п’ять хвилин почулося дзюрчання струмка. Отже, і він зберігся.

Морріс вийшов на берег. Потік був відкритий небу, й оскільки місяць піднявся вже досить високо, вода блищала, як чорний шовк. Вибрати потрібне дерево на протилежному березі, те, під яким він сховав скриню, було зовсім не складно. За ці роки воно розрослося й нахилилося до струмка. Кілька кострубатих коренів стирчали вигинами із землі, але все інше виглядало так само.

Морріс перейшов через струмок старим шляхом, переступаючи з каменя на камінь і навіть не замочивши черевиків. Одного разу він озирнувся – він знав, що навколо нікого, якби тут знаходився ще хтось, він би почув, але старої тюремної звички було не так вже й легко позбутися – і встав під деревом навколішки. Чуючи, як дихання з хрипом проходить крізь горло, Морріс однією рукою взявся за корінь, а другою почав висмикувати траву.

Розчистивши невеликий круглий майданчик, він став копати, відкидаючи вбік камінчики. Коли руки занурилися в землю до середини передпліччя, пальці натрапили на щось тверде й гладке. Морріс притулився палаючим лобом до викривленого шишкуватого кореня, шматок якого стирчав із землі, і заплющив очі.

На місці.

Його скриня на місці.

Слава тобі, Господи!

Цього було достатньо, принаймні поки. Найбільше, що він міг зробити, і, Господи, яке полегшення. Він згріб землю назад до ями й закидав її торішнім осіннім листям із берега струмка. Незабаром тут знову виросте трава – бур’яни швидко ростуть, особливо в теплу погоду – і це закінчить роботу.

Якби Морріс був вільною людиною, то пішов би далі Сикоморовою, бо так було ближче до автобусної зупинки, але зараз він зробити цього не міг, бо двір, до якого вела стежка, належав родині Сауберсів. Якщо хтось із них побачить його там, вони тієї ж миті подзвонять 911[40]40
  Номер телефону екстреної служби в Північній Америці.


[Закрыть], і тоді вже завтра його, імовірно, повернуть до Вейнсвілла, та ще й накинуть років зо п’ять до старого терміну про всяк випадок.

Натомість він повернувся на Березову, переконався, що навколо, як і раніше, нікого, і пішов до зупинки на Гарнер-стрит. Ноги його втомилися, долоня, якою він копав землю, була вся подряпана й боліла, але Морріс відчував себе так, ніби став важити на сотню фунтів[41]41
  100 фунтів = 45,36 кг.


[Закрыть] менше. Скриня на місці! Він і не сумнівався, що так і буде, але отримати підтвердження було так солодко.

Повернувшись до Елітного гнидника, він змив бруд із рук, роздягнувся й ліг. Сьогодні сусіди галасували більше, ніж завжди, але все одно не настільки, як у крилі Д у Вейнсвіллі, особливо такими ночами, як сьогодні, коли на небі такий великий місяць. Морріс заснув майже одразу. Тепер, перевіривши скриню, він мав бути обережним – це була його остання думка. Обережніше, ніж будь-коли.

4

Майже місяць він поводився вкрай обережно, уранці з’являвся на роботі хвилина у хвилину, увечері раніше повертався до Елітного гнидника. Єдиною людиною з Вейнсвілла, з якою він зустрівся, був Чак Роберсон, що звільнився завдяки Моррісу після аналізу ДНК, але Чак не вважається подільником, адже він із самого початку був невинний. Принаймні у тому злочині, за який сидів.

Його начальник у МАК – гладкий, пихатий вилупок, який навіть на комп’ютері нормально працювати не вміє, зате заробляє, напевно, штук шістдесят на рік. Щонайменше шістдесят. А Морріс? Одинадцять баксів на годину. Продовольчі талони й кімната на дев’ятому поверсі, не набагато більша за тюремну камеру, у якій він провів свої так звані «кращі роки життя». Морріс не впевнений, що його робоча кабінка не прослуховується, та він би й не здивувався. Сьогодні в Америці, схоже, усе прослуховується.

Кепське життя, і хто в цьому винний? Комісії з умовно-дострокового звільнення він раз за разом, не вагаючись, казав, що сам. Правила гри в пошуки винного він добре вивчив під час розмов із Кердом-смердом. Робити поганий вибір було необхідністю. Якщо ти не даси їм старе добре mea culpa[42]42
  Моя провина (лат.) – формула визнання провини, що походить від першої фрази покаянної молитви Confiteor, яка читається в римсько-католицькій церкві на початку меси.


[Закрыть], то не вийдеш ніколи, і не важливо, про що якась хвора на рак курва напише в листі, аби заручитися прихильністю Ісуса. Морріс і без Дака про це знав. Як кажуть, не вчора народився.

Але чи дійсно він у цьому винен?

Або, може, ось той гівнюк?

На іншому боці вулиці, приблизно на чотири двері нижче від лавки, на якій Морріс сидить із залишками бублика, лисий товстун випливає з магазину «Рідкісні видання Ендрю Халлідея», де він тільки-но змінив вивіску «ВІДЧИНЕНО» на «ЗАЧИНЕНО». Утретє Морріс спостерігає цей обідній ритуал, бо щовівторка йому на роботу на другу зміну. З першої до четвертої він сидітиме в МАК і доводитиме старовинну файлову систему до сучасного вигляду. (Морріс не мав жодного сумніву, що люди, які керують цією організацією, добре розуміються на мистецтві, музиці й драмі, але ні біса не тямлять у «Мак офіс менеджері».) О четвертій він на автобусі повернеться до своєї нудотної кімнати на дев’ятому поверсі.

А поки сидить тут.

Спостерігаючи за своїм давнім приятелем.

Якщо припустити, що цей вівторок нічим не відрізняється від двох попередніх – а в Морріса немає підстав припускати зворотне, бо його приятель завжди був людиною звички, – Енді Халлідей зараз піде (точніше сказати, пошкандибає) по Лейсмейкер-лейн до кафе під назвою «Жаме тужур»[43]43
  «Jamais Toujours» – «Ніколи завжди» (фр.).


[Закрыть]. Дебільна, безглузда назва, зате як звучить. Увесь Енді такий самий, хіба ж ні?

Давній приятель Морріса, той самий, з яким він за обідом і під час перерв на каву неодноразово обговорював Камю, Гінгсберга та Джона Ротстайна, набрав щонайменше фунтів сто[44]44
  100 фунтів = 45,36 кг.


[Закрыть] ваги, черепахову оправу змінили коштовні дизайнерські окуляри, його черевики виглядають так, ніби дорожче за ті гроші, що Морріс заробив за тридцять п’ять років праці у в’язниці, але Морріс не сумнівається: у душі його давній приятель не змінився. Куди дерево хилилося, туди й повалилося – ще одне старе прислів’я, і ​​хто був пихатим паскудником, той пихатим паскудником і залишиться.

Власник «Рідкісних видань Ендрю Халлідея» скоріш віддаляється від Морріса, ніж наближається до нього, але Морріс не став би хвилюватися навіть тоді, якби Енді перейшов дорогу й опинився поруч із ним. Зрештою, що б він побачив? Престарілого пана з вузькими плечима, мішками під очима, із сивим, поріділим волоссям, у дешевому спортивному піджаку, купленому на розпродажі, і ще дешевших сірих штанях, куплених там же. Його давній приятель пронесе повз нього свій огрядний кендюх, не кинувши навіть погляду, не кажучи вже про думку.

«Комісії я сказав те, що вони хотіли почути, – думає Морріс. Мені довелося це зробити, але всі ці пропащі роки насправді на твоїй совісті, ти, пихатий членосмок. Якби мене заарештували через Ротстайна й хлопців, це була б зовсім інша річ. Але мене заарештували не через це. Мене навіть жодного разу не запитали про місіс Ротстайн, Доу й Роджерса. Я втратив усі ці роки через неприємний і небажаний сексуальний контакт, якого я навіть не пам’ятаю. І чому це сталося? Це щось на зразок будинку, який побудував Джек. Я був на вулиці, а не в барі, коли ця сучка Хупер проходила повз. Мене стусаном під зад випроводили з бару, бо я брикнув музичний автомат. Музичний автомат я брикнув з тієї самої причини, з якої взагалі опинився в тому барі: тому що розлютився на тебе».

Спробуй прийти до мене з цими записниками на початку двадцять першого століття, якщо вони все ще будуть у тебе.

Морріс спостерігає за спиною Енді, що ледь шкандибає, стискає кулаки й думає: «Того дня ти поводився, як дівчисько. Гаряча маленька незайманка, яку ти посадив до себе в машину, а вона все примовляє: так, милий, отак, отак, я так тебе кохаю, – це доки ти не задираєш їй спідницю. Після цього вона стискає коліна так, що може тобі кістки переламати, і починає: ні, о ні, відпусти мене, за кого ти мене маєш?»

«Тобі можна було б бути хоч трохи дипломатичнішим, – думає Морріс. – Трохи дипломатії могло б урятувати всі ці втрачені роки. Але ж ти вважав себе вищим за це, чи не так? Тебе навіть не вистачило на щось на кшталт молодець, хлопче, бо для цього потрібна мужність. Усе, що я почув, було: не намагайся на мене нічого перекладати».

Його давній приятель рухає свої стопи в дорогих чоботах до «Жаме тужур», де його невпинно зростаючу дупу скоріш за все взасос цілуватиме метрдотель. Морріс переводить погляд на бублик і думає, що його треба доїсти – або принаймні зішкребти зубами сир, – але його шлунок занадто сильно зціплений, аби прийняти його. Натомість він піде до МАК і проведе день у спробах навести хоч якийсь лад у їхній перекрученій із ніг на зад електронній файловій системі. Він знає, що йому не варто повертатися сюди, на Лейсмейкер-лейн – яка вже навіть не вулиця, а щось подібне до дорогого відкритого молу, куди заборонено в’їжджати автомобілям, – і знає, що наступного вівторка, імовірно, знову сидітиме на цій самій лавці. І у вівторок ще за тиждень. Якщо тільки не отримає записники. Це зруйнує чари. Тоді давнього приятеля можна буде викинути з голови.

Він підводиться й кидає бублик у найближчу урну. Дивиться на «Жаме тужур» і шепоче: «Ти нікчема, старий. Справжнісінька. І я б залюбки…»

Але ні.

Ні.

Важливі тільки записники, і якщо Чак Роберсон допоможе, він завтра ввечері вирушить за ними. А Чак допоможе. Він надто зобов’язаний Моррісу. І Морріс має намір зажадати цей борг повернути. Він знає, що варто почекати довше, поки Елліс МакФарланд не переконається остаточно, що Морріс – абсолютно добропорядний громадянин, і не спрямує своєї уваги на щось інше. Але цей потяг до скрині й того, що в ній зберігається, – йому неможливо опиратися. Моррісу б дуже хотілося віддячити цьому гладкому сучому сину, який натоптує собі пику вишуканою їжею, але помста не настільки важлива, як четвертий роман про Джиммі Ґолда. Можливо, є ще й п’ятий! Морріс знає, що це малоймовірно, але таку можливість не можна заперечувати. У тих записниках багато чого було. Дуже багато. Він іде до автобусної зупинки, кинувши недобрий погляд на «Жаме тужур» і подумавши: «Ти й не дізнаєшся, як тобі пощастило. Давній приятелю».