Текст книги "Що впало, те пропало"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 28 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

– Сонечко, нам так шкода, що не вийде, – додала мама.

Піт думав, Тіна ось-ось вибухне. Поступово наближуючись до переломних тринадцяти років, дівчинка дедалі частіше вибухала дитячим гнівом, але нічого такого не сталося. Вона сказала, що розуміє, і що Чапел-ридж, напевно, аж занадто крута школа. Потім вона прийшла на кухню й попросила Піта зробити їй такий самий бутерброд, тому що він виглядав дуже смачно. Він зробив ще один бутерброд, і вони всі вчотирьох стали дивитись у вітальні телевізор і сміятися з «Теорії Великого Вибуху»[14]14
  «The Big Bang Theory» – американський комедійний серіал про життя талановитих молодих фізиків.


[Закрыть].

Проте пізніше, уночі, він почув, як Тіна плакала у своїй кімнаті. Від цього йому стало гидко на душі. Він пішов до себе, дістав з-під матраца записник у молескіновій палітурці й узявся перечитувати «Утікач прямує на захід».

У тому семестрі він записався на курси творчого письма місіс Девіс, однак, хоча за оповідання йому неодмінно ставили вищі оцінки, уже до лютого він зрозумів, що не буде письменником. Так, він непогано вправлявся зі словами, про що він знав і сам, без місіс Девіс (хоча вона не раз це повторювала), але йому не вистачало якоїсь творчої іскри. Йому найцікавіше було читати художню літературу, а потім намагатися проаналізувати прочитане, укладаючи все в більш загальну структуру. Він відчув смак до такого роду детективної роботи, коли писав твір про Ротстайна. У бібліотеці на Гарнер-стрит він знайшов одну з книг, про які згадував містер Рікер, – «Любов і смерть в американському романі» Фідлера, і вона йому так сподобалася, що він купив собі її спеціально, щоб робити позначки й записи на полях. Йому як ніколи закортіло стати фахівцем із літератури, щоб викладати, як містер Рікер (тільки, можливо, не в школі, а в університеті), і коли-небудь написати книгу, як містер Фідлер, у якій він би пройшовся по критиках традиційного толку й поставив під сумнів їхні погляди на деякі речі.

І все ж таки!

Потрібні гроші. Містер Фельдман, консультант, сказав йому, що отримати повноцінну стипендію для нього «малоймовірно», і Піт це розумів. Він – звичайний випускник пересічної Середньозахідної школи, хлопець, який підробляє в бібліотеці й виконує одну-дві нудні позакласні роботи, щось на кшталт випуску шкільної газети або щорічника. Навіть якби йому пощастило сісти в цей човен, не можна було забувати про Тіну. Вона абияк справлялася в школі, отримувала то «В», то «С» і, узагалі, здається, останнім часом більше цікавилася макіяжем, взуттям та поп-музикою, ніж навчанням. Їй була потрібна перерва, щоб якось відволіктися. Він навіть у свої неповні сімнадцять мав достатньо розуму, аби розуміти: Чапел-ридж може не допомогти його молодшій сестрі… А втім, може й допомогти. Ще й тому, що вона не зламалася. Принаймні поки що.

«Мені потрібен план», – думав він, хоча насправді йому був потрібен не зовсім план. Йому була потрібна історія. І нехай великий письменник, як містер Ротстайн або містер Лоуренс, з нього ніколи б не вийшов, придумувати сюжети він таки вмів. Саме це йому зараз і потрібно було зробити. Тільки в основі кожного сюжету лежить ідея, а із цим у нього поки не виходило.

Він почав годинами просиджувати в книгарні на Вотер-стрит, де кава була дешевою, і навіть книги в м’якій палітурці продавалися зі знижкою тридцять відсотків. Одного разу в березні після школи, прямуючи на роботу до бібліотеки, він вирішив зайти до магазину, сподіваючись пошукати щось із Джозефа Конрада. В одному з нечисленних інтерв’ю Ротстайн назвав Конрада «першим великим письменником двадцятого століття, хоча його найкраща річ і була написана до 1900».

Поруч із магазином під повіткою було встановлено довгий стіл. «ВЕСНЯНИЙ РОЗПРОДАЖ, – значилося на вивісці. – НА ВСЕ, ЩО НА ЦЬОМУ СТОЛІ, – ЗНИЖКА 70 %. – І нижче: – ХТО ЗНАЄ, МОЖЕ, ВИ НАТРАПИТЕ НА СКАРБ!» Обабіч цього рядку були намальовані жовті смайлики, аби пояснити, що це жарт, тільки Пітові це смішним не здалося.

У нього нарешті з’явилася ідея.

Тиждень потому він затримався в школі після уроків, щоб поговорити з містером Рікером.

– Радий тебе бачити, Піте. – Сьогодні на містерові Рікері була яскрава візерунчаста сорочка з пишними рукавами й психоделічна краватка. Піт подумав: «Оце так поєднання, тепер зрозуміло, чому рух дітей квітів зійшов нанівець». – Місіс Девіс тебе дуже хвалить.

– Вона кльова, – сказав Піт. – Я пізнаю багато нового. – Насправді, нічого нового він не пізнавав і не думав, що хтось інший на її уроках щось пізнавав. Вона була приємною людиною й нерідко розповідала про досить цікаві речі, але Піт дедалі більше схилявся до думки, що творчого письма неможливо навчити, його можна лише навчитися.

– Чим можу допомогти?

– Пам’ятаєте, ви говорили, як дорого коштував би в наш час рукопис Шекспіра?

Містер Рікер посміхнувся.

– Я завжди про це розповідаю на уроках у середині тижня, коли клас починає нудьгувати. Немає нічого кращого за жадібність, коли треба заволодіти увагою дітей. А що? Ти знайшов фоліо, Мальволіо?

Піт ввічливо посміхнувся.

– Ні, але, коли ми на лютневих канікулах гостювали в мого дядька Філа в Клівленді, я знайшов у нього в гаражі цілу купу старих книг. Більшість про Тома Свіфта, це юний винахідник.

– Я добре пам’ятаю і Тома Свіфта, і його друга Неда Ньютона, – сказав містер Рікер. – «Том Свіфт і мотоцикл», «Том Свіфт і магічна камера»… Коли я був маленьким, ми жартували: «Том Свіфт і електрична бабуся».

Піт знову зобразив ввічливу посмішку.

– Там ще було з десяток книг про дівчинку-детектива Тріксі Белден і ще про Ненсі Дрю.

– Здається, я розумію, до чого ти ведеш, і мені не хочеться тебе розчаровувати, але доведеться. Том Свіфт, Ненсі Дрю, брати Харді, Тріксі Белден… Усе це цікаві свідчення минулої епохи й чудове мірило того, як за останні років вісімдесят змінилося те, що називається підлітковою літературою, але ці книги не мають ніякої грошової цінності, навіть якщо вони в ідеальному стані.

– Я знаю, – відповів Піт. – Я потім перевірив у блозі «Гарні книги». Але, поки я їх розглядав, у гараж увійшов дядько Філіп і сказав, що в нього є таке, що зацікавить мене ще більше. Я йому до цього розповідав, що займаюся Джоном Ротстайном. Виявилося, це «Утікач» у твердій обкладинці з автографом. Без посвяти, просто підпис. Дядечко Філ розповів, що отримав цю книгу від якогось хлопця на ім’я Ел, який програв йому в покер десять доларів. Він сказав, що вона в нього зберігається вже п’ятдесят років. Я подивився на вихідні дані, це перше видання.

Містер Рікер слухав його, гойдаючись на стільці, але після цих слів із грюкотом сів рівно.

– Стривай-но! Ти, імовірно, знаєш, що Ротстайн дуже рідко давав автографи?

– Так, – кивнув Піт. – Він називав це «спотворенням досконалої книги».

– Саме так, у цьому він був схожий на Реймонда Чандлера. А чи відомо тобі, що підписані автором книги цінуються більше, якщо автор написав лише своє ім’я, без посвяти?

– Так, на «Гарних книгах» про це написано.

– Підписане перше видання Ротстайна, імовірно, чогось коштує. – Містер Рікер замислився. – Хоча, якщо увімкнути мозок, у якому вона стані?

– У гарному, – швидко відповів Піт. – Кілька плям на форзаці й титулі, більше нічого.

– Ти, я бачу, у темі.

– Почитав дещо після того, як дядько показав Ротстайна.

– Ця книга не в тебе, я гадаю?

«У мене є дещо краще, – подумав Піт. – Якби ви тільки знали». Часом він відчував тягар від цього знання, а сьогодні – особливо, через те що доводилося брехати.

Це брехня заради добра, нагадав він собі.

– Ні, але дядько сказав, що подарує її мені, якщо я хочу. Я сказав, що мені треба подумати, бо він не… Ну, знаєте…

– Не має уявлення, яка її реальна вартість?

– Так. Але потім я почав думати…

– Що?

Піт сунув руку в задню кишеню, дістав складений аркуш паперу й простягнув його містеру Рікеру.

– Я пошукав в інтернеті книжкових торговців у нашому місті, які купують і продають перші видання, і знайшов цих трьох. Я знаю, ви теж букініст…

– Який там букініст. Я на свою зарплатню не можу собі дозволити купувати щось серйозне, але в мене є збірка Теодора Рьотке з автографом, який планую передати дітям. «Пробудження». Дивовижні вірші. Є ще Воннеґут, але цей майже нічого не коштує. На відміну від Ротстайна, татусь Курт підписував усе, що заманеться.

– Я лишень подумав, чи знаєте ви когось із них, і, якщо знаєте, скажете, хто кращий. Якби я вирішив узяти в дядька цю книгу й потім… Ну, розумієте, продати її.

Містер Рікер розгорнув аркуш, подивився на нього, після чого знову глянув на Піта. Від цього погляду, уважного й водночас доброзичливого, Піт відчув ніяковість. Можливо, це була таки невдала ідея, і він не так уже й майстерний у письменництві, але відступати пізно, доведеться якось викручуватися.

– Я знаю їх усіх. Але, чорт забирай, ще я знаю, як багато для тебе значить Ротстайн, і не тільки з твоєї минулорічної роботи. Енні Девіс каже, ти часто його згадуєш на творчому письмі. Вона стверджує, що трилогія про Ґолда – це твоя Біблія.

Піт змушений був погодитися. Він і гадки не мав, яким балакучим був. Слід припинити так багато говорити про Ротстайна, вирішив він. Це небезпечно. Люди можуть згадати про це, якщо…

Якщо.

– У тому, щоб мати літературних кумирів, немає нічого поганого, Піте, особливо якщо ти збираєшся в коледжі вивчати літературу. Для тебе це Ротстайн, принаймні зараз, і ця книга може стати початком власної бібліотеки. Ти впевнений, що хочеш продати її?

Піт міг відповісти на це питання абсолютно щиро, хоча насправді мова йшла не про книгу з автографом.

– Так, упевнений. У нас удома зараз деякі труднощі…

– Я чув, що сталося з твоїм батьком, це жахливо. Дякувати Богу, хоч цього психа схопили, поки він не встиг ще чогось накоїти.

– Татові вже краще, вони з мамою знову працюють, тільки, розумієте, мені знадобляться гроші на коледж…

– Розумію.

– Проте це зараз не головне. Моя сестра хоче вчитися в Чапел-ридж, а батьки кажуть, що не можуть її туди влаштувати. Принаймні наступного року. Вони, звичайно, заробляють, але не стільки. А мені здається, їй треба вчитися в такому місці. Вона наразі, не знаю, як би так сказати, відстає.

Містер Рікер, який, безумовно, бачив на своєму віку чимало відстаючих учнів, серйозно покивав.

– Якби Тіна могла потоваришувати з тими, хто хоч намагається вчитись, особливо з цією дівчинкою, Барбарою Робінсон, з якою вона дружила, коли ми жили у Вест Сайді, усе могло б скластися інакше.

– Це добре, що ти думаєш про сестру, Піте. Навіть шляхетно.

Піт ніколи не вважав себе шляхетним. Від несподіванки він навіть закліпав очима.

Мабуть, бачачи його збентеження, містер Рікер знову спрямував погляд на папір.

– Ну добре. «Книги Гриссома» для тебе кращий варіант, звичайно, якщо б Тедді Гриссом був живий, але зараз магазином заправляє його син, а він, відверто кажучи, скнара ще та. Він чесний, але з доларом розлучається неохоче. Він скаже, мовляв, часи зараз такі, але насправді в нього така вдача.

– Добре…

– Думаю, ти подивився в інтернеті, скільки може коштувати перше видання «Утікача» в гарному стані і з автографом?

– Так. Дві-три тисячі. Цього не вистачить на рік навчання в Чапел-ридж, але хоч почати можна. Тато називає це «чесні гроші».

Містер Рікер кивнув.

– Справді. Тедді-молодший, либонь, почне з восьмисот, ти можеш розкрутити його на тисячу, але, якщо продовжувати тиснути, він може встати дибки й пошле тебе куди подалі. Наступний магазин Бадді Франкліна, «Купуй книгу». Він теж нічого – тобто, справи веде чесно, тільки Бадді мало цікавиться художньою літературою двадцятого століття. У нього інша велика гра, він продає старовинні карти та атласи сімнадцятого століття багатим хлопцям із Брансон-парк і Цукрових Пригірків. Але, якщо зможеш умовити Бадді оцінити книгу, іди в «Гриссом» до Тедді-молодшого, можеш отримати тисячу двісті. Я не кажу, що отримаєш, але шанс є.

– А «Рідкісні видання Ендрю Халлідея»?

Містер Рікер спохмурнів.

– Від Халлідея я б тримався подалі. У нього невеликий магазинчик на Лейсмейкер-лейн у торговому центрі поруч із Ловер-Мейн-Стрит. Приміщення завширшки не більше вагона в поїзді, зате довге, майже на цілий квартал. І все начебто гаразд, але є в нього якийсь присмак. Я чув, він не надто педантичний щодо походження певних товарів. Знаєш, що це означає?

– Лінія власності.

– Правильно. Яка закінчується папірцем, який засвідчує, що ти легально володієш тим, що хочеш продати. Єдине, про що я знаю напевно: років п’ятнадцять тому Халлідей продав пробний екземпляр «Та й славних мужів похвалімо» Джеймса Ейджі, а виявилося, що його було викрадено з маєтку Брук Астор. Вона була заможною старою пліткаркою з Нью-Йорка й тримала злодійкуватого керуючого справами. Халлідей показав чек, і його розповідь про те, як до нього потрапила книга, скидалася на правду, тому справі проти нього не дали хід. Але чек можна й підробити. Я б тримався від нього подалі.

– Дякую, містере Рікер, – сказав Пітер, а сам подумав, що, якби вирішив діяти, то попрямував би одразу до «Рідкісних видань Ендрю Халлідея». Але йому потрібно було б поводитися вкрай обережно, і, якби містер Халлідей відмовився платити готівкою, угода не відбулась би. До того ж ні за яких обставин він не повинен був дізнатися ім’я Піта. Навіть грим не завадив би, однак тут не можна перегнути палицю.

– Будь ласка, Піте, але, якщо я скажу, що задоволений цією розмовою, це буде неправдою.

Піт його добре розумів. Він і сам не відчував радості.

Місяць потому він усе ще ламав голову, як учинити, і вже майже дійшов висновку, що спроба продати навіть одну записну книжку – справа надто ризикована й невдячна. Усе було б нічого, якби можна було звернутися до якогось приватного колекціонера – йому кілька разів доводилося читати про людей, які, наприклад, купують цінні картини, аби повісити їх у якійсь таємній кімнаті, де тільки вони можуть милуватися ними, – але він сумнівався, що знайде когось із них. Дедалі більше й більше Піт схилявся до того, щоб пожертвувати їх анонімно. Можна було б, скажімо, відіслати їх до бібліотеки Нью-Йоркського музею. Її завідувач напевно зрозуміє їхню цінність. Проте зробити це тихо й непомітно, як хотілося Піту, було неможливо. Це зовсім не те, що кидати конверти з грошима в нікому не відому поштову скриньку на розі. А що як його хтось запам’ятає на пошті?

Якось одного дощового вечора у квітні 2014 до його кімнати знову ввійшла Тіна. Місіс Бізлі давно зникла, а піжаму змінила простора кофта із символом футбольної команди «Клівленд Браунс», але для Піта вона залишалася тією самою маленькою схвильованою дівчинкою, яка в часи, коли все було погано, питала, чи будуть мама й тато розлучатися. Із хвостиками й личком, очищеним від того легкого макіяжу, який їй дозволяла наносити мама (Піт підозрював, що, приходячи до школи, вона наносила собі новий шар), їй можна було дати років десять, ніяк не тринадцять. Він подумав: «Тінсі вже майже підліток». У це було важко повірити.

– Можна до тебе на хвильку?

– Звичайно.

Піт лежав на ліжку й читав роман Філіпа Рота «Вона була така гарна». Тіна вмостилася з ногами на стілець біля його письмового столу, натягнула кофту на гомілки й здула кілька волосинок, що збилися на лобі в ледь помітних прищиках.

– Про щось думаєш?

– Гмм… Так. – Але продовжувати вона не стала.

Він наморщив ніс у її бік.

– Ну-мо, кажи все як є. Що, якийсь хлопець тебе послав?

– Це ж ти надсилав ті гроші? – запитала вона. – Так?

Піт приголомшено витріщився на неї. Спробував щось відповісти й не зміг. Спробував переконати себе, що недочув, і теж не зміг.

Вона кивнула, ніби він зізнався.

– Так, це ти. У тебе на обличчі написано.

– Це не я, Тінсі. Просто я не очікував такого. Де б я узяв такі гроші?

– Не знаю. Але я пам’ятаю ту ніч, коли ти запитав у мене, що б я зробила, якби знайшла скарб.

– Я таке питав? – Думаючи: «Ти ж майже спала! Ти не можеш цього пам’ятати».

– Ти казав про дублони. Старовинні монети. Я відповіла, що віддала б їх татові з мамою, щоб вони більше не сварилися, і ти так і зробив. Тільки це був не піратський скарб. Це були звичайні гроші.

Піт відклав книгу.

– Тільки їм не кажи цього, а то вони можуть тобі повірити.

Вона серйозно подивилася на брата.

– Я б ніколи їм не розповіла. Але я маю запитати… Вони справді закінчилися?

– У записці в останньому конверті так було сказано, – обережно відповів Піт. – І після цього нічого не приходило, так що, напевно, закінчилися.

Вона зітхнула.

– Так. Як я й думала. Але я повинна була запитати. – Вона підвелася, збираючись іти.

– Тінс?

– Що?

– Мені шкода, що так вийшло з Чапел-ридж. І шкода, що гроші закінчилися.

Вона знову сіла.

– Я збережу твій секрет, якщо ти збережеш мій і мамин, згода?

– Згода.

– У листопаді вона возила мене до Чап – так його дівчата називають, – коли там був день відкритих дверей. Вона не хотіла, щоб тато знав, бо думала, він злитиметься. Але тоді вона ще думала, що вони зможуть мене туди віддати, особливо, якщо б мені дали стипендію для малозабезпечених. Знаєш, що це?

Піт кивнув.

– Тільки гроші перестали надходити, і це було до снігів і цих незрозумілих морозів у грудні та січні. Ми подивилися кілька кабінетів і лабораторій. Там комп’ютерів, напевно, тисячі. Ще ми подивилися спортивний зал, обладнаний, і душі. У них там окремі кабінки для перевдягання, а не такі спільні стійла, як у Нортфілді. Принаймні для дівчаток. Угадай, хто в нашій групі був екскурсоводом.

– Барбара Робінсон?

Вона посміхнулася.

– Приємно було знову її побачити. – Але тут посмішка згасла. – Вона сказала «привіт», обняла мене, запитала, як справи, але було видно, що вона мене майже не пам’ятає. Та й навіщо їй мене пам’ятати, так? Ти знав, що вона, Хільда, Бетсі й ще кілька дівчаток були на концерті «Довколишніх»? На тому, який хотів підірвати той тип, який тата переїхав?

– Так. – Піт так само знав, що старший брат Барбари Робінсон відіграв не останню роль у порятунку Барбари та її подруг, а можливо, і тисяч інших людей. Йому за це дали чи то медаль, чи то символічний ключ від міста, чи ще щось. Ось це справжній героїзм, не те що ховатися по закутках і надсилати батькам украдені гроші.

– Ти знав, що мене того дня запрошували йти з ними?

– Що? Ні.

Тіна кивнула.

– Я сказала, що не зможу піти, бо захворіла. Тільки я не хворіла. Я не пішла, бо мама сказала, що в них немає грошей на квиток. За декілька місяців ми переїхали.

– Нічого собі!

– Ага. Пропустила геть усі веселощі.

– Як же ж пройшла шкільна екскурсія?

– Добре, але нічого особливого. Мені й у Нортфілді буде непогано. Слухай, вони коли дізнаються, що я твоя сестра, напевно, будуть мене на халяву вчити, ти ж у нас у почесному списку.

Пітові раптом стало так сумно, аж сльози на очі навернулися. А все через зворушливу розчуленість, яка завжди була притаманна Тіні, у поєднанні з потворним розсипом прищів на лобі. Цікаво, її за них дражнять в школі? Якщо ні, то будуть.

Він простягнув руки.

– Ну, іди до мене. – Вона підійшла. Піт міцно її обійняв, потім узяв за плечі й суворо подивився в очі.

– Але ці гроші… Це не я.

– Ага. Як скажеш. Може, той записник, який ти читав, був набитий грошима? – Вона реготнула. – У тебе був такий винуватий вигляд, коли я тебе з ним заскочила тоді.

Він закотив очі під лоба.

– Іди спати, крихітко.

– Гаразд. – Біля дверей вона повернулася. – А мені сподобалися ті кабінки для перевдягання. І ще дещо. Хочеш, скажу? Тільки ти подумаєш, що це дивно.

– Давай, кажи вже.

– Там учні носять форму. Дівчатка – сірі спідниці з білими блузками й білими гольфами. Можна надягати светр, якщо хочеш, сірий, як спідниця, або красивий темно-червоний. Барбара каже, вони називають його мисливським.

– Форма? – здивовано промовив Піт. – Тобі подобається носити форму?

– Я ж казала, що ти здивуєшся. Хлопчики не знають, які бувають дівчата. Дівчата можуть тебе кривдити, якщо ти носиш неправильний одяг, або якщо носиш правильний, але занадто часто. Можна надягати різні блузки або кросівки по вівторках і четвергах, можна робити різні зачіски, але досить швидко вони – погані дівчатка – починають розуміти, що в тебе є тільки три джемпери й шість гарних шкільних спідниць. І тоді вони починають говорити капості. Але, якщо всі щодня вдягаються однаково… Хіба що светри різних кольорів… Вона знову здула з чола волосинки. – У хлопчиків такого не буває.

– Узагалі-то, буває, – заперечив Піт.

– Усе одно, мама навчить мене шити одяг самотужки за викрійками з журналів. «Сімплісіті» або «Баттерік», і тоді в мене буде більше. А ще в мене є друзі. Багато друзів.

– Еллен, наприклад.

– Еллен нормальна.

«І після школи отримає гідну роботу офіціантки або буфетниці, – подумав Піт, але промовчав. – Це якщо вона не завагітніє в шістнадцять».

– Я тільки-но хотіла сказати, аби ти не хвилювався.

– Я не хвилююся, – запевнив її Піт. – Я знаю, у тебе все буде добре. І це не я надсилав гроші. Чесно.

Вона посміхнулася, сумно й водночас змовницьки, через що раптом якось зовсім перестала бути схожою на маленьку дівчинку.

– Гаразд, зрозуміло.

Тіна пішла, обережно зачинивши за собою двері.

Тієї ночі Піт довго не міг заснути. Невдовзі після цього він зробив найбільшу помилку у своєму житті.