Текст книги "Що впало, те пропало"

Автор книги: Стівен Кінг

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 28 страниц) [доступный отрывок для чтения: 11 страниц]

1979–2014

11 січня 1979 Моррісу Рандольфу Белламі було винесено вирок: довічне ув’язнення. Після цього короткий час події розвивалися стрімко, а потім неймовірно повільно. Повільно. Повільно. Офіційне оформлення у Вейнсвілльську в’язницю було закінчено того ж дня до п’ятої години. Співкамерник Морріса, засуджений убивця, на ім’я Рой Оллгуд, зґвалтував його вперше за сорок п’ять хвилин після того, як було вимкнено світло.

– Не ворушись і дивись не наклади мені на член, хлопче, – прошепотів він у вухо Моррісу. – Якщо зробиш це, я відріжу тобі ніс. Будеш схожим на свиню, яку гризонув алігатор.

Морріс, якому вже доводилося бути зґвалтованим, не ворушився, тільки вп’явся зубами у свою руку, щоб не закричати. Він думав про Джиммі Ґолда, про те, яким він був до того, як погнався за Золотим Баксом. Коли він усе ще був справжнім героєм. Він думав про Гарольді Фінамане, шкільного друга Джиммі (у самого Морріса в школі не було друзів) і про його слова: «Усе добре рано чи пізно закінчується», які припускали наявність зворотного: усе погане теж рано чи пізно закінчується.

Конкретно це погане тривало досить довго, і доки воно тривало, Морріс, не зупиняючись, повторював про себе мантру Джиммі з «Утікача»: Лайно? Ну й насрати! Лайно? Ну й насрати! Лайно? Ну й насрати! Допомогло.

Трішки.

Наступні кілька тижнів Оллгуд ґвалтував його анально одними ночами й орально іншими. Сам він, загалом, віддавав перевагу задньому проходові, який позбавлений смакових рецепторів. Принаймні він думав, що Кора Енн Хупер, жінка, на яку він мав дурість напасти, коли був у відключці, назвала б це вищим ступенем справедливості. Хоча, з іншого боку, їй довелося пережити небажане вторгнення лише одного разу.

До Вейнсвілльської в’язниці примикала фабрика, на якій ув’язнені шили джинси й спецівки для робітників. На п’ятий день у фарбувальні один із дружків Оллгуда взяв Морріса за зап’ястя, завів його за бак із синьою фарбою номер три і наказав знімати штани. «Ти просто не рипайся, а я зроблю все інше», – сказав він. Закінчивши, додав: «Я не педик, нічого такого, але мені потрібно якось жити, як і всім іншим. Бовкнеш комусь, що я педик, і я вб’ю тебе нахер».

«Не скажу, – відповів Морріс і подумки нагадав собі: Лайно? Ну й насрати! Лайно? Ну й насрати!»

Одного разу в середині березня 1979 на спортивному майданчику до Морріса підійшов в’язень, схожий на «ангела з пекла», з татуйованими купами м’язів.

– Ти вмієш писати? – запитав він з яскравою південною говіркою: ти вмієш пасати? – Я чув, ти вмієш писати.

– Так, я вмію писати, – відповів Морріс. Він помітив, як Оллгуд, не дійшовши до нього, побачив, хто йде поруч із Моррісом, і квапливо перемістився на баскетбольний майданчик у дальньому кінці двору.

– Я Воррен Дакворт. Усі називають мене Даком.

– Я Морріс Бел…

– Я знаю, хто ти. Ти добре пишеш, так?

– Так, – промовив Морріс, не замислюючись, і без зайвої сором’язливості. Те, як Рой Оллгуд несподівано знайшов для себе нове місце, не залишило його байдужим.

– Ти можеш написати лист для моєї дружини, якщо я, типу, скажу, що писати? Тільки словами красивішими?

– Можу й напишу, тільки в мене є одна проблемка.

– Знаю я, яка в тебе проблемка, – видав його новий знайомий. – Якщо твій лист моїй дружині сподобається, якщо після нього вона перестане мене своїми розмовами про розлучення діставати, у тебе більше не буде проблем із цим худим сученям у твоїй камері.

«У моїй камері худий сученя це я», – подумав Морріс, але десь у душі в нього з’явився тонюсінький проблиск надії.

– Сер, я напишу для вашої дружини такого листа, якого вона не отримувала за своє життя.

Дивлячись на могутні руки Дакворта, він згадав одну передачу про природу. У ній розповідали про пташку, яка селиться в пащах крокодилів, де вибирає із зубів рептилій залишки їжі, завдяки чому й виживає.

На погляд Морріса, це була б непогана угода.

– Мені знадобиться папір, – сказав він, подумавши про колонію, де можна було розраховувати не більше ніж на п’ять паршивих аркушів паперу з жирними розводами, схожими на передракові плями.

– Я дістану тобі папір. Дістану все, що потрібно. Ти просто напиши листа й наприкінці додай, що все це говорив я, а ти тільки записував за мною.

– Гаразд. Скажи, що вона найбільше була б рада почути.

Дак задумався, потім засяяв.

– Що вона офігенно трахається?

– Вона про це й так знає. – Тепер замислився Морріс. – Вона колись говорила, що, якби могла, змінила б у собі якусь частину тіла? Яку?

Брови Дака зрушили щільніше.

– Не знаю, вона завжди скаржиться, що в неї дупа занадто велика. Але навіщо про це говорити? Тільки гірше стане.

– Ні. Я напишу, як ти любиш мацати її руками та стискати.

Дак заусміхався.

– Тільки дивись, обережніше там, а то я тебе сам натягну по самі ятра.

– Яку сукню вона любить найбільше? У неї є сукня?

– Ага. Зелена. Шовкова. Їй мати подарувала торік, саме перед тим, як мене прийняли. Вона вдягає її, коли ми ходимо танцювати. – Він опустив очі. – Зараз їй краще на танці не ходити. Але, напевно, вона ходить. Я знаю. Може, я не вмію й імені свого написати, але я не дурень.

– Я можу написати, як сильно тобі хочеться помацати її зад, коли вона буде в цій зеленій сукні, що скажеш? Можу додати, що від думки про це в тебе всередині все палає.

Дак подивився на Морріса таким поглядом, якого Морріс у Вейнсвіллі ще не помічав жодного разу. У ньому була повага.

– Слухай, а непогано!

Але Морріс ще не закінчив. Думаючи про чоловіків, жінки уявляють не лише секс. Секс це не романтично.

– Якого кольору у неї волосся?

– Якого зараз – не знаю. Коли фарбує – каштанове.

Каштанове звучало не надто поетично, принаймні так здавалось Моррісу, але такі речі завжди можна оминути. Йому спало на думку, що це конче схоже на роботу рекламного агентства, коли треба продати товар. Він відігнав цю думку. Виживання є виживання.

– Я напишу, що тобі хочеться побачити, як сонце блищить на її волоссі, особливо вранці, – сказав він.

Дак не відповів. Він дивився на Морріса, зсунувши кущисті брови.

– Що? Не подобається?

Дак взяв Морріса за руку, і на якусь жахливу мить Моррісу здалося, що вона зараз зламається, як суха гілка. «НЕ-НА-ВИД-ЖУ» було витатуйовано на кісточках пальців здорованя. Дак зітхнув.

– Як вірші. Завтра дістану тобі папір. У бібліотеці його повно.

Увечері, коли Морріс повернувся до блоку, відпрацювавши зміну у фарбувальні, його камера була порожньою. Рольф Венціано із сусідньої камери сказав, що Роя Оллгуда забрали до лазарету. Наступного дня Оллгуд повернувся. Під обома його очима темніли синці, на носі стояла шина. Подивившись на Морріса зі свого ліжка, він повернувся на інший бік, обличчям до стіни.

Воррен Дакворт став першим клієнтом Морріса. Протягом наступних тридцяти шести років їх у нього було багато.

Іноді, коли Морріс лежав на спині в себе в камері (на початку дев’яностих у нього вже була одиначка з поличкою зачитаних книг) і не міг заснути, він заспокоював себе спогадами про те, як відкрив для себе Джиммі Ґолда. Це був потужний стовп яскравого світла серед безладної та злої темряви його юності.

Його батьки постійно сварилися, і хоча він зневажав їх обох усією душею, у матері броня проти зовнішнього світу була міцнішою, тому він перейняв від неї саркастичний вигин посмішки і як додаток гордовитий, зневажливий погляд. Крім англійської мови та літератури, за які він отримував вищі оцінки (коли хотів), у школі він вважався невстигаючим, і це не раз доводило Аніту Белламі до сказу з докорами та розмахуванням табелем. Друзів у нього не будо, зате ворогів хоч греблю гати. Тричі його били. Двічі це робили хлопчики, яких просто дратувала його зовнішність, але одного разу – хлопець, у якого на те були більш вагомі причини. Це був височезний старшокласник-футболіст, на ім’я Піт Вомак, якому не сподобалося, як Морріс дивився на його подружку в їдальні під час обідньої перерви.

– На що вирячився, щуреня? – поцікавився Вомак, і за столиками навколо запанувала тиша.

– На неї, – відповів Морріс. Він був наляканий, а коли розум його не був затьмареним, страх зазвичай хоч трохи стримував його, але він ніколи не міг встояти перед аудиторією.

– Краще припини, – ліниво промовив Вомак, даючи йому шанс. Імовірніше, Вомак усвідомлював, що порівняно з його шістьма футами двома дюймами[15]15
  6 футів 2 дюйми = 1,88 м.


[Закрыть] і двомастами двадцятьма фунтами[16]16
  220 фунтів = 99,79 кг.


[Закрыть] навпроти нього сидить червоногуба шмаркля на паличці п’яти футів семи дюймів[17]17
  5 футів 7 дюймів = 1,70 м.


[Закрыть] зросту та вагою десь жалюгідних фунтів сто сорок[18]18
  140 фунтів = 63,5 кг.


[Закрыть], і то якщо в одязі. Можливо, він усвідомлював і те, що всі навколо – включаючи його зніяковілу подружку – бачать подібну нерівність.

– Якщо вона не хоче, щоб на неї дивилися, чому так одягається?

Морріс вважав це за комплімент (хоча й надто незграбний, це вже точно), але Вомак почув у ньому щось інше. Він оббіг навколо столу, стиснувши кулаки. Морріс встиг вдарити лише раз, але удар вийшов точний, Вомак потім довго з підбитим оком ходив. Зрозуміло, після цього він отримав своє, і за діло, але той удар став для нього цілковитим відкриттям. Якщо треба, він буде битися! Усвідомлювати це було приємно.

Обох хлопчиків виключили, і того ж вечора Морріс вислухав від матері двадцятихвилинну лекцію про пасивний опір разом з їдким зауваженням про те, що бійки в їдальні це не той вид позакласної діяльності, який зазвичай справляє сприятливе враження на приймальні комісії пристойних коледжів.

У неї за спиною його батько вітально підняв келих мартіні й підморгнув. Це означало, що, хоча Джордж Белламі переважно жив під п’ятою у дружини, за певних обставин він теж був здатний битися. Однак звичайною тактикою старого доброго татуся була втеча, і в другому семестрі першого року Морріса в Нортфілді Джорджі-Порджі втік, кинувши родину напризволяще, затримавшись лишень для того, щоб підчистити залишки банківського рахунку родини Белламі. Заощаджень, якими він хвалився, або не існувало, або вони накрилися. Аніта Белламі залишилася з пачкою готівки й неслухняним чотирнадцятирічним сином.

Після відбуття батька в невідомі краї залишилися тільки дві цінні речі. Це документ про номінацію на «Пулітцера» за її книгу, що висів на стіні в рамочці. І будинок у престижній частині Норт Сайду, у якому Морріс виріс. Цей будинок не був закладений лише тому, що мати категорично відмовилася підписувати банківські папери, які її чоловік приніс додому, уперше й востаннє не піддавшись на його солодкі пісні про те, що йому поталанило зробити вигідне вкладення, і цим аж ніяк не можна знехтувати. Коли він утік, вона продала цей будинок, і вони переїхали на Сикоморову вулицю.

– Звичайно, це житло гірше, – зізналася вона Моррісу влітку між його першим і другим курсами, – але фінансове джерело наповниться знову. І принаймні сусіди тут білі. – Вона помовчала, обдумуючи останнє зауваження, потім додала: – Не те, щоб я була проти.

– Звичайно, ма, – сказав Морріс. – Хто б сумнівався.

Зазвичай вона ненавиділа, коли він називав її «ма», але того дня промовчала, тому в нього весь день був піднесений настрій. У нього завжди піднімався настрій, коли вдавалося підпустити шпильку матері. Така можливість випадала нечасто.

На початку сімдесятих у Нортфілді такий вид роботи, як написання переказів книг, входив до обов’язкової програми другого року вивчення літератури. Учням роздавали роздрукований на ротаторі перелік схвалених книг. Більшість із них Морріс вважав просто сміттям, що й не соромився говорити. «Дивіться! – вигукував він зі свого місця в задньому ряду. – Сорок смаків американської вівсянки».

Хтось із хлопців сміявся. Він міг їх розсмішити, і хоч Морріс не міг змусити їх полюбити себе, його це анітрохи не бентежило. Усі вони були тупими телепнями, на яких чекають тупі шлюби й такі самі тупі роботи. Вони виховуватимуть тупих онуків, а потім згаснуть у тупих лікарнях і будинках престарілих, шубовснувши в темряву з вірою в те, що вони жили в американській мрії, і Христос зустріне їх біля воріт раю з рекламними буклетиками. Морріса ж чекали речі куди більш піднесені. Тільки він ще не знав які.

Міс Тодд – їй тоді, імовірно, було приблизно стільки ж років, скільки Моррісу, коли він із подільниками вдерся до будинку Джона Ротстайна, – попросила його залишитися після уроків. Коли всі однокласники вийшли, Морріс залишився сидіти на своєму місці в розхлябаній позі, розставивши ноги. Він думав, що Тодд хоче написати скаргу на нього матері. Він дозволяв собі кричати на уроках, але на уроці літератури це сталося вперше, і він відчував щось на кшталт каяття. Тривожна думка промайнула в нього в голові голосом батька – Ти спалюєш занадто багато мостів, Моррі, – і розсіялася, як хмарка пари.

Замість того, щоб виписати зауваження, міс Тодд (з лиця не красуня, але з божественною фігурою) дістала зі своєї пухкої шкільної сумки книгу в м’якій червоній палітурці. На обкладинці жовтим начерком було зображено хлопця, який курив біля цегляної стіни сигарету, і зверху назва – «Утікач».

– Ти ж у нас любиш демонструвати розум, так? – спитала міс Тодд, сівши на парту поряд із ним. Спідниця в неї була короткою, панчохи на довгих стегнах поблискували.

Морріс нічого не відповів.

– Я знала, що це трапиться, тому й захопила сьогодні цю книгу. Для тебе це хороша й погана новина одночасно, мій усезнаючий друже. Ти не отримаєш зауваження, але й втрачаєш можливість вибирати. Ти повинен прочитати тільки одну цю книгу. Вона не входить до схваленого переліку, і, напевно, у мене можуть бути неприємності через те, що я її тобі даю, але я сподіваюся на добру частину твоєї натури, а мені хочеться вірити, що вона є в тебе десь усередині, хоч і мізерна.

Морріс подивився на книгу, потім поверх неї подивився на ноги міс Тодд, не приховуючи інтересу.

Вона побачила напрямок його погляду й посміхнулася. На якусь мить Морріс уявив собі їхнє спільне майбутнє, зосереджене переважно в ліжку. Ну то й що, він чув, таке буває. Апетитна вчителька шукає підлітка для позакласних уроків із сексуальної освіти.

Мильна бульбашка цієї фантазії протрималася секунди зо дві. Вона зруйнувала її, продовжуючи посміхатися.

– Ви з Джиммі Ґолдом порозумієтесь. Він – глузливий, із тих, хто ненавидить самого себе, маленький нікчема. Багато в чому такий самий, як ти. – Вона встала з парти, її спідниця ковзнула на місце на два дюйми вище колін. – Хай щастить із переказом. І нехай наступного разу, коли ти будеш дивитися на жіночу спідницю, тобі згадаються слова Марка Твена: «Будь-який нестрижений ледащо може дивитися».

Морріс вислизнув із кабінету, палаючи від сорому, уперше його не просто поставили на місце, а вбили в те місце й утрамбували. У нього з’явилося бажання викинути книгу в каналізацію, коли він вийшов з автобуса на розі Сикоморової і В’язової, але він стримав себе. Не тому, що боявся покарання. Як вона могла його покарати, якщо книга ця не входила до переліку? Стримався він через хлопця на обкладинці. Хлопець дивився крізь хмару сигаретного диму з якоюсь утомленою зухвалістю.

«Він – глузливий, із тих, хто ненавидить самого себе, маленький нікчема. Багато в чому такий самий, як ти».

Матері вдома не було, повернутися вона мала не раніше десятої. Вона викладала на курсах для дорослих заради додаткового заробітку. Морріс знав, що вона почувала відразу до цих курсів, вважаючи їх набагато нижчими за свій професійний рівень, що цілком його задовольняло. «Працюй, ма, подумав він. Працюй, крутись».

Морозильник був забитий упаковками заморожених обідів. Він узяв одну навмання й запхнув у духовку, плануючи почитати, поки буде готуватися. Після вечері можна буде піти нагору, узяти з-під ліжка один із батьківських «Плейбоїв» («спадщина старого» – іноді думав він) і трохи подушити курча.

Ставити духовку на таймер він не став, і через цілих півтори години від книги його відірвав запах горілої яловичини. Він прочитав першу сотню сторінок, не сидячи в цьому паскудному типовому будинку повоєнних часів, а гуляючи вулицями Нью-Йорка разом із Джиммі Ґолдом. Немов уві сні, Морріс сходив на кухню, натягнув рукавички, вийняв із духовки затверділу масу, кинув її у відро для сміття й повернувся до «Утікача».

«Треба буде перечитати ще раз», – подумав він. Йому навіть здалося, що в нього трішки підскочила температура. І з маркером. Тут так багато потрібно виділити й запам’ятати. Так багато.

Для читача однією з найбільш хвилюючих є та хвилина, коли він відкриває, що є читачем, людиною, не лише здатною прочитати книгу (що Моррісу вже було відомо), а закоханою в це заняття. Безнадійно. По вуха. Перша книга, яка створює таке враження, не забувається, і кожна її сторінка є новим відкриттям, яке палає й проголошує: Звісно, так і є! Так, я теж це бачив! І, звичайно: І я так думаю! І я так відчуваю!

Морріс написав переказ «Утікача» на десять сторінок. Від міс Тодд він повернувся з позначкою «А+» і єдиним коментарем: «Я знала, що ти оціниш».

Йому захотілося сказати їй, що це не «оцінка», це любов. Справжня любов. А справжня любов не вмирає ніколи.

«Утікач у справі» була так само чудова, як і «Утікач», тільки цього разу Джиммі був чужинцем не в Нью-Йорку, а в Європі, бився в Німеччині, бачив, як помирають його друзі, і нарешті в одному з концентраційних таборів дивився крізь колючий дріт порожнім поглядом, у якому вже не було страху. Скелети, що безцільно тиняються і яким пощастило вижити, підтвердили те, про що Джиммі здогадувався вже кілька років, писав Ротстайн. Усе це було помилкою.

Скориставшись трафаретом, Морріс скопіював цей рядок готичним шрифтом на аркуш паперу та пришпилив його кнопками до дверей своєї кімнати, тієї самої кімнати, у якій пізніше оселиться хлопчик на ім’я Пітер Сауберс.

Мати, побачивши його, скривила губи в саркастичну усмішку й нічого не сказала. Принаймні тоді. Суперечка про Джиммі Ґолда між ними сталася два роки по тому, коли вона сама прочитала трилогію. Суперечка призвела до того, що Морріс напився; напившись, він здійснив незаконне проникнення й напад; через ці злочини його на дев’ять місяців запроторили до колонії для неповнолітніх «Ріверв’ю».

Але цьому передував «Утікач зменшує оберти», якого Морріс прочитав із жахом. Джиммі одружився з гарною дівчиною. Джиммі влаштувався на роботу до рекламного агентства. Джиммі почав набирати вагу. Дружина Джиммі завагітніла першим із трьох маленьких Ґолдів, і вони переїхали в передмістя. Там у Джиммі з’явилися друзі. Із дружиною вони стали влаштовувати в себе у дворі вечірки з барбекю. Джиммі метушився над грилем у фартусі з написом «Шеф-кухар завжди правий». Джиммі зраджував дружину, а дружина зраджувала його. Джиммі приймав «Алка-Зельцер» від печії і якусь штуку під назвою «Мілтаун» від похмілля. Але головне – Джиммі погнався за Золотим Баксом.

Морріс читав про ці жахливі зміни з відчуттям розгубленості й страху, що поступово посилювалося. Йому здалося, що він відчуває приблизно те саме, що відчувала мати, коли дізналася, що її чоловік, якого вона завжди тримала біля себе на короткому повідку, спустошував їхні рахунки, навіть коли слухняно бігав за її дорученнями, так жодного разу й не піднявши руку, щоб збити з її надто освіченого обличчя цю саркастичну посмішку.

Морріс не залишав надії, що Джиммі прокинеться. Згадає, хто він – принаймні ким був раніше, – і викине на смітник своє нинішнє дурнувате й порожнє життя. Натомість «Утікач зменшує оберти» закінчилася святкуванням Джиммі своєї найуспішнішої рекламної кампанії – миючого засобу «Даззі-Ду», Святий Боже! – і коронною «І не таке ще буде наступного року».

У колонії Морріс повинен був щотижня зустрічатися з психіатром. Психіатра звали Кертіс Ларсен. Хлопці прозвали його Керд-смерд. Керд-смерд завжди закінчував розмову питанням: «Хто винен у тому, що ти опинився тут, Моррісе?»

Більшість хлопців, навіть безнадійно тупі, знали правильну відповідь. Знав її і Морріс, але відмовлявся казати. «Моя мати», – відповідав він щоразу, коли ставилося це питання.

Під час останньої зустрічі, незадовго до закінчення терміну Морріса, Керд-смерд склав на столі руки й кілька довгих беззвучних секунд дивився на Морріса. Морріс знав, що Керд-смерд чекає, коли він опустить очі. І не зробив цього.

– У моїй професії, – нарешті заговорив Керд-смерд, – є назва для твоєї поведінки. Ухилення від осуду. Чи опинишся ти тут знову, якщо продовжиш практикувати ухилення від осуду? Скоріш за все, ні. За кілька місяців тобі виповнюється вісімнадцять. Тому, коли ти наступного разу зірвеш куш – а наступний раз буде обов’язково, – тебе будуть судити як дорослого. Якщо, звичайно, ти не змінишся. Отже, востаннє: хто винен у тому, що ти опинився тут?

– Мати, – без вагань відповів Морріс. Тому що це було не ухилення від осуду. Це була правда. З такою логікою не посперечаєшся.

Між п’ятнадцятьма й сімнадцятьма Морріс перечитував перші дві книги трилогії про Ґолда, жадібно, виділяючи абзаци й вписуючи свої зауваження. «Утікач зменшує оберти» він перечитав лише раз, і йому довелося зробити над собою зусилля, щоб закінчити. Щоразу, коли він брався за книгу, усередині в нього наче все наливалося свинцем, бо він знав, що станеться далі. Відчуття обурення до творця Джиммі Ґолда зростало й міцніло. Як міг Ротстайн ось так знищити Джиммі? Навіть не дозволивши йому піти у сяйві слави, а залишивши його жити! Пристосовуватися та згладжувати гострі ріжки, спати із сусідкою-хвойдою, яка торгує «Амвей», щоб продовжувати вважати себе бунтарем!

Морріс подумував написати Ротстайну листа й попросити – ні, вимагати, – аби той пояснив, що сталося, тільки зі статті в «Тайм» він знав, що сучий син не читає листів від своїх шанувальників та не відповідає на них і поготів.

Як кілька років по тому Ріккі-хіппі підкаже Піту Сауберсу, що більшість молодих людей і дівчат, які пристрасно закохуються в роботи якогось одного письменника (Воннеґута, Гессе, Бротігана або Толкіна), урешті-решт знаходять собі нових ідолів. Подібне могло статись і з Морісом, якого «Утікач зменшує оберти» спустив із небес на землю. Але перш ніж це сталося, відбулася та суперечка із курвою, яка вирішила зіпсувати його життя, коли з її гачка зірвалася людина, що так само зіпсувала її життя. Аніта Белламі, з її майже отриманими «Пулітцером» у рамочці, шатром фарбованого світлого волосся й саркастичним вигином посмішки.

У 1973, під час лютневих канікул, вона за день прочитала всі три романи про Джиммі Ґолда. І це були його книги, його особисті книги, які вона, не спитавши, узяла з полиці в його спальні. Вони валялися на кавовому столику, коли він увійшов, на «Утікач у справі» – круглий вологий слід від запітнілого винного келиха. Морріс зціпенів, не в змозі вимовити жодного слова, що з ним траплялося лише кілька разів у житті.

Аніта ж навпаки.

– Ти понад рік тільки про це й говорив, тому я вирішила дізнатися, через що весь цей галас. – Вона надпила вина. – У мене тиждень вихідних, тому з’явився час їх прочитати. Я думала, це займе більше дня, але ж тут не такий уже й великий обсяг, чи не так?

– Ти… – Він на мить задихнувся. Потім: – Ти заходила до моєї кімнати!

– Щось ти не заперечуєш, коли я заходжу до твоєї кімнати поміняти постільну білизну або приношу твій одяг, випраний і випрасуваний. Можливо, ти думав, що все це робить фея пральні?

– Це мої книги! Вони стояли на спеціальній полиці. Ти не мала права їх брати!

– З радістю поставлю їх назад. І не хвилюйся, журнали в тебе під ліжком я не чіпала. Я знаю, хлопчикам потрібно… відволікатися.

Він ступив уперед на ногах, які раптом перетворилися на ходулі, і взяв книги в м’якій обкладинці руками, які раптом перетворилися на гаки. На задній обкладинці «Утікач у справі» усе ще відчувався вологий слід від клятого келиха, і він подумав: «Якщо одному тому з трилогії судилося промокнути, то чому це не „Утікач зменшує оберти“?»

– Визнаю, це досить цікаві речі. – Вона заговорила розважливим голосом лектора. – Хоча б тому, що показують дорослішання доволі талановитого письменника. Перші два томи, звичайно, нестерпно нудні, як наприклад «Том Сойєр» нецікавий порівняно з «Гекльберрі Фінном», але в останньому – чого не скажеш про «Гекльберрі Фінна» – видно зростання.

– Останній роман – гидота, – закричав Морріс.

– Не потрібно підвищувати голос, Моррісе. Навіщо так скаженіти. Свою позицію можна захищати й без цього. – І на її обличчі з’явилася посмішка, яку він так ненавидів, така тонка, така гостра. – Ми ж обговорюємо.

– Я не хочу нічого обговорювати!

– Але нам варто це зробити! – вигукнула Аніта, посміхаючись. – Якщо я таки провела день – я не кажу змарнувала день, – намагаючись зрозуміти свого егоїстичного сина, який вважає себе інтелектуалом, а зі школи приносить суцільні «С».

Вона почекала відповіді. Він не відповів. Пастки були всюди. Вона могла заломити його, коли хотіла, і зараз їй цього хотілося.

– Я помітила, що перші два томи розвалюються, майже випадають із палітурок і майже зачитані до дірок. У них багато підкреслень і нотаток, причому деякі з них говорять про зародження – я не скажу про розквіт, ми ж так не можемо сказати, щоправда, принаймні поки що, – кажуть про зародження гострого критичного розуму. Але третій том виглядає майже непрочитаним, і в ньому взагалі нічого не підкреслено. Тобі ж не сподобалося, що з ним сталося, так? Тобі перестав бути цікавим Джиммі, коли він – і, судячи з усього, автор – подорослішав.

– Він продався! – Кулаки Морріса стиснулися. Обличчя запалало й запульсувало, як того дня, коли Вомак привселюдно попер на нього. Але тоді Морріс зумів завдати одного влучного удару, йому захотілося це зробити й зараз. Йому це було потрібно!

– Ротстайн дозволив йому продатися! Якщо ти цього не бачиш, що з тебе взяти?

– Ні. – Посмішка зникла. Не відриваючи від нього погляду, вона подалася вперед і поставила келих на кавовий столик. – У цьому корінь твоєї омани. Хороший романіст не веде своїх персонажів, а йде слідом за ними. Він спостерігає за їхньою появою і записує те, що бачить. Хороший романіст розуміє, що він секретар, а не Бог.

– У Джиммі був не такий характер. Йобаний Ротстайн змінив його! Він перетворив Джиммі на посміховисько! Перетворив його на… на звичайну людину!

Морісу стало млосно від того, як жалюгідно це прозвучало, і його розлютило, що він потрапив на живця до матері й почав захищати свою точку зору, яка зовсім не потребувала захисту, точку зору, яка була очевидною для будь-якої людини, наділеної хоч крихтами розуму й почуттів.

– Моррісе. – Дуже м’яко. – Колись і мені хотілося бути жіночою версією Джиммі Ґолда, як зараз тобі хочеться бути ним. Джиммі Ґолд або ще хтось, схожий на нього, – це усамітнений острів, на якому більшість підлітків чекають, коли дитинство стане зрілістю. Тобі треба зрозуміти – це й Ротстайн нарешті зрозумів, хоча для цього йому знадобилося написати три книги, – що майже всі ми поступово стаємо звичайними людьми. Я теж такою стала. – Вона подивилася навколо. – Інакше, чому б ми жили тут, на Сикоморовій?

– Тому що ти зробила дурницю й дозволила батькові обдерти нас як липку.

Вона здригнулася (удар влучив, зрадів Морріс, до того ж відчутний удар!), але потім губи її знову скривилися в саркастичної усмішці, як папірець, що згоряє в попільничці.

– Визнаю, у чомусь ти маєш рацію, хоча з твого боку негарно мене в цьому звинувачувати, але ти коли-небудь запитував себе, чому він обдер нас як липку?

Морріс мовчав.

– Тому що він відмовився рости. Твій батько – Пітер Пен із черевцем, який знайшов дівчинку вдвічі молодшу за себе, щоб вона була для нього Дзинькою в ​​ліжку.

– Поклади мої книги на місце або викинь їх у смітник, – вимовив Морріс голосом, якого сам не впізнав. Він прозвучав, і це було жахливо, точно, як голос батька. – Мені все одно, що ти зробиш. Я забираюся звідси й повертатися не планую.

– О, гадаю, ти повернешся, – сказала вона й була права, але повернувся він майже за рік, і до того часу мати вже перестала його знати. Якщо коли-небудь знала. – І, як на мене, ти повинен прочитати третій том ще кілька разів.

Останню пропозицію їй довелося вимовити, підвищивши голос, тому що Морріс уже нісся коридором, не бачачи перед собою дороги від почуттів, що охопили його.

– Знайди в собі хоч трохи співчуття! Містер Ротстайн знайшов. Це рятівна сила останньої книги!

Гуркіт дверей, що з тріском зачинилися, обірвав її промову.

Морріс вийшов на вулицю, низько опустивши голову, і, коли опинився на тротуарі, кинувся бігти. У трьох кварталах знаходився стрит-мол із відділом алкогольних виробів. Добігши до нього, він сів на стійку для велосипедів перед «Хобі Терріфік» і став чекати. Перші два хлопці відмовилися виконати його прохання (другий із такою посмішкою, що Моррісу захотілося збити її з його обличчя), але третій, в одязі із секонд-хенду і з неприхованим бажанням десь перечасувати, погодився купити Моррісу пінту за два долари або кварту за п’ять. Морріс вибрав кварту й випив її поряд зі струмком, який протікає нічийною ділянкою між Сикоморовою і Березовою. Сонце на той час уже майже сіло. Йому не запам’яталося, як він їхав до Цукрових Пригірків на викраденій машині, але, потрапивши туди, як любив висловлюватися Керд-смерд, зірвав куш.

Хто винуватий у тому, що ти опинився тут?

Мабуть, якась частка провини лежала на тому п’яничці, що купив неповнолітньому підліткові кварту віскі, але переважно винуватою була мати, і в усьому цьому було одне позитивне: коли йому оголошували вирок, від саркастичного вигину посмішки не залишилося й сліду. Він нарешті стер його з обличчя матері.

У в’язниці, під час відсидки в карцері (що траплялося щонайменше раз на місяць), Морріс лежав на нарах, заклавши руки за голову й думаючи про четвертий роман про Джиммі Ґолда, гадаючи, чи містяться в ньому всі ті поліпшення, про які він так мріяв, коли закрив «Утікач зменшує оберти». Чи можливо, щоб до Джиммі повернулися його старі надії та мрії? Його колишній вогонь? Ех, якби в нього було хоч два дні! Хоча б один!

Утім, він сумнівався, що навіть Джон Ротстайн зміг би зробити так, щоб подібне повернення колишніх ідеалів виглядало правдоподібним. Судячи зі спостережень самого Морріса (головними прикладами для нього були власні батьки), якщо вогонь згасає, зазвичай він згасає назавжди. І все ж деякі люди справді змінюються. Він пригадав, як одного разу заговорив про таку можливість з Енді Халлідеєм, під час однієї з їхніх численних бесід, які вони вели обідньої перерви. Було це в «Щасливій чашці», що за два кроки від «Книг Гриссома», де працював Енді, і невдовзі після того, як Морріс кинув Міський коледж, вирішивши, що так звана вища освіта, яку там дають, нафіг нікому не потрібна.