Текст книги "Що впало, те пропало"

Автор книги: Стівен Кінг

8

Дрю Халлідей (зараз він воліє, щоб друзі, яких у нього небагато, називали його саме Дрю) їсть яйця Бенедикт за своїм звичайним кутовим столиком у «Жаме тужур». Він споживає їх повільно, стримуючи себе, хоча міг би все жадібно проковтнути чотирма великими шматками, потім бере тарілку й злизує смачний жовтий соус, як собака облизує миску. Близьких родичів у нього немає, романтичне життя вже років п’ятнадцять як у минулому, і, треба визнати, усі його нечисленні друзі – не більше ніж знайомі. Єдине, що викликає в нього цікавість наразі, це книги та їжа.

Хоча ні.

Нещодавно з’явилася третя річ.

У його житті знову виникли рукописи Джона Ротстайна.

До нього ковзною ходою наближається офіціант, молодий чоловік у білій сорочці і вузьких чорних брюках. Чисте досить довге темно-русяве волосся зав’язане у хвіст на потилиці, відкриваючи елегантні вилиці. Дрю вже тридцять років у складі маленької театральної трупи (кумедно, як летить час… хоча не дуже), і йому здається, що з Вільяма вийшов би ідеальний Ромео, якщо, звичайно, він здатний грати. А гарні офіціанти завжди трохи актори.

– Бажаєте ще щось, містере Халлідей?

«Так, – думає він. – Ще дві порції цього, потім два crème brûlèes[58]58
  Крем-брюле – десерт із заварного крему з запеченою карамельною скоринкою.


[Закрыть] і листковий полуничний торт!»

– Ще горнятко кави, будь ласка.

Вільям посміхається, показуючи зуби, які не знають нічого, крім кращого стоматологічного догляду.

– Повернуся за два помахи хвоста ягняти.

Дрю із жалем відсуває тарілку з останнім мазком жовтка й голландського соусу та дістає органайзер. Природно, у молескіновій обкладинці, кишенькового розміру. Перегортає чотири місяці записів – адреси, нотатки, ціни на книги, замовлені в різних клієнтів. У кінці, на чистій сторінці, записано два імені. Перше – Джеймс Гокінс. Цікаво, це збіг, чи хлопець навмисно вибрав його? У наші дні хлопчики все ще читають «Острів скарбів»? Дрю схильний думати, що цей читає; зрештою, він каже, що вивчає літературу, а Джим Гокінс – це герой-оповідач з «Острова скарбів».

Під Джеймсом Гокінс стоїть ім’я Пітер Сауберс.

9

Сауберс – він же Гокінс – уперше зайшов до магазину два тижні тому, ховаючись за смішними юнацькими вусиками, які ще навіть не встигли як слід вирости. На носі в нього примостилися окуляри в чорній черепаховій оправі, такі Дрю (тоді ще Енді) любив носити в часи, коли президентом був Джиммі Картер. Підлітки зазвичай не заходили до магазину, і Дрю був цьому навіть радий; його час від часу ще тягнуло до молодих чоловіків – офіціант Вільям був одним із таких, – але підлітки недбало поводяться із цінними книгами: занадто різко гортають сторінки, ставлять на полиці догори ногами, навіть упускають. Крім того, вони мають сумну схильність до крадіжок.

Цей же мав такий вигляд, наче готовий був розвернутися й чкурнути до дверей від будь-якого гучного звуку. На ньому був піджак міського коледжу, абсолютно недоречний у таку спеку. Дрю свого часу багато читав про Шерлока Голмса, тому, склавши піджак, вуса й окуляри, дійшов висновку, що перед ним хлопчисько, який хоче здаватися старшим, ніби намагається потрапити до одного з танц-клубів у центрі міста, а не до книжкового магазину, що спеціалізується на рідкісних виданнях.

«Ти хочеш, щоб я дав тобі не менше двадцяти одного, – подумав Дрю, – але провалитися мені на цьому місці, якщо тобі вже є сімнадцять. І ти прийшов сюди не просто так, знайти щось почитати, так? У тебе є конкретна мета».

Під пахвою молодик тримав велику книгу й манільський конверт[59]59
  Великий конверт із жовтуватого манільського паперу, використовується для пересилання кореспонденції, що складається з багатьох сторінок.


[Закрыть]. Спочатку Дрю подумав, що хлопчина приніс якусь запліснявілу стару книгу, яку знайшов на горищі, щоб дізнатися, скільки вона коштує, але, коли містер Вусики невпевнено підійшов ближче, Дрю побачив й одразу впізнав фіолетовий стикер на корінці книги.

Першим, що Дрю було хотів сказати: «Чого тобі, синку», – але він стримався. Нехай хлопець і далі прикидається студентом. Яка різниця?

– Добридень, я можу вам допомогти?

Секунду юний містер Вусики мовчав. Темно-коричнева поросль на його губі підкреслювала блідість щік. Дрю зрозумів, що він вирішує, залишитися або пробурмотіти: «Гадаю, що ні», – і дременути звідси нафіг. Одного слова, імовірно, вистачило б, щоб його спровадити, проте Дрю страждав на одну, звичайну для антикварів, недугу – цікавість. Тому він обдарував хлопчину своєю найприємнішою хоч-до-рани-прикладай посмішкою, склав на грудях руки й завмер в очікуванні.

– Ну… – нарешті промовив хлопчик. – Можливо.

Дрю підвів брови очікуючи.

– Ви ж не тільки продаєте всілякі рідкості, але й купуєте, так? Так на вашому сайті сказано.

– Усе правильно. Тобто, якщо відчуваю, що потім зможу їх вигідно продати. Така природа цього бізнесу.

Хлопець зібрався з духом – Дрю навіть побачив, як змінився вираз його обличчя, – і підійшов впритул до стійки, на якій у колі світла від старомодної настільної лампи зі складною ніжкою хаотично лежали стоси книжок. Дрю простягнув руку.

– Ендрю Халлідей.

Хлопець похапки потримався за його кисть і висмикнув руку, наче боявся, що його схоплять.

– Джеймс Гокінс.

– Радий знайомству.

– Ага. Я… У мене є дещо, що, можливо, вас зацікавить. Який-небудь колекціонер може заплатити за це великі гроші. Якщо колекціонер правильний.

– Але це не книга, яку ви принесли, так? – Дрю тепер було видно назву: «Посилки з Олімпу». На корінці підзаголовок написаний не був, але Дрю володів такою книгою багато років, тому добре її знав: «Листи від 20 великих американських письменників, написані власноруч».

– Ні, звичайно, це не вона. – Джеймс Гокінс нервово реготнув. – Це лише для порівняння.

– Добре. Я слухаю вас.

Якусь мить «Джеймс Гокінс», здається, не міг вирішити, із чого почати. Потім, поправивши під пахвою манільський конверт і міцніше притиснувши його ліктем, почав швидко перегортати блискучі сторінки «Посилок з Олімпу», пропустивши записку Фолкнера, у якій той лаяв якусь продовольчу компанію в Оксфорді, Міссісіпі, за неправильно виконане замовлення, захоплююче послання Юдори Велті Ернесту Гемінґвею, цидулки незрозуміло про що від Шервуда Андерсона й список покупок у бакалійному магазині, написаний Робертом Пенном Ворреном та прикрашений малюнком двох танцюючих пінгвінів, один із яких курить сигарету.

Нарешті він знайшов, що шукав, поклав книгу на стійку й повернув її до Дрю.

– Ось, – сказав він. – Подивіться на це.

Серце завмерло у Дрю, коли він прочитав заголовок: Від Джона Ротстайна Фланнері О’Коннор. Дбайливо перефотографований лист був написаний на розлініяному аркуші паперу з нерівним лівим краєм, там, де він був вирваний із записника, купленого в магазині «усе по десять центів». Невеликий акуратний почерк Ротстайна, зовсім не схожий на руку більшості письменників, неможливо було не впізнати.

19 лютого 1953

Дорога Фланнері О’Коннор,

Я отримав Ваш чудовий роман «Мудра кров», який Ви люб’язно підписали для мене. Я можу казати чудовий, тому що купив його, як тільки він вийшов, й одразу ж прочитав. Я так само радий отримати копію з автографом, як Ви, не сумніваюся, радієте авторському гонорару від ще одного проданого примірника! Мені сподобалася вся різношерста компанія персонажів, особливо Хейзел Моутс і Енох Емері, воротар зоопарку, з яким, упевнений, мій Джиммі Ґолд захотів би подружитися. Вас називають «знавцем гротеску», міс О’Коннор, проте чого критики у Вас не помічають – імовірно, тому що самі позбавлені цієї якості, – так це Вашого божевільного почуття гумору, що не знає кордонів. Я знаю, Ви нездужаєте, але сподіваюся, що, незважаючи на це, Ви будете продовжувати працювати. Це важлива робота. Ще раз дякую.

Джон Ротстайн

PS: Досі сміюся з тієї знаменитої курки!!!

Дрю розглядав лист довше, ніж було потрібно, щоб заспокоїтися, потім перевів погляд на хлопчика, який назвав себе Джеймсом Гокінсом.

– Знаєте, про яку курку йдеться? Якщо хочете, я поясню. Це вдалий приклад того, що Ротстайн називав божевільним почуттям гумору.

– Я перевірив. Коли міс О’Коннор було шість чи сім років, у неї була курка – ну, принаймні вона так говорила, – яка ходила задом наперед. До неї приїхали люди з кіножурналу й зняли сюжет для новин. Курка потрапила до фільму. Міс О’Коннор потім казала, що то найвеличніша подія в її житті, а далі все пішло на спад.

– Це справді так. Тепер, якщо вже ми розібралися з куркою, чим можу допомогти?

Хлопчик тяжко зітхнув і відкрив застібку на манільському конверті. З конверта він дістав фотокопію і поклав поруч із листом Ротстайна в «Посилках з Олімпу». Обличчя Дрю Халлідея залишалося розслаблено-зацікавленим, але під стійкою його пальці переплелися так, що коротко стрижені нігті вп’ялися в долоні. Він миттєво зрозумів, що перед ним. Закарлючки на хвостах у, завжди віддалені окремо б, високо задерті в і р, що низько опускаються. Питання в тому, як багато знає «Джеймс Гокінс». Можливо, небагато, але, імовірніше, значно більше, ніж мало. Інакше не ховався б за вусами й окулярами, підозріло схожими на ті окуляри зі склом без діоптрій, які можна купити в аптеці або магазині одягу.

Нагорі сторінки стояла цифра 44, обведена в кружечок. Нижче йшов уривок вірша.

 
Самогубство ходить по колу, або мені так ввижається;
У вас може бути своя думка, Але поки подумайте над цим.
 
 
«Plaza в перших променях світанку», – Так можна сказати в Мексиці.
Або в Гватемалі, якщо хочете. У будь-якому місці, де в кімнатах усе ще
Вішають на стелю дерев’яні вентилятори.
 
 
Не важливо, адже в синьому небі blanco,
Лише рвані верхівки пальм, і Rosa, де хлопчисько напівсонний
Біля кафе миє камені бруківки. На розі, в очікуванні першого…
 

На цьому вірш обривався. Дрю подивився на хлопчика.

– Там далі про перший ранковий автобус, – повідомив Джеймс Гокінс. – Той, який по дротах їздить. Він називає його «trolebъs». Це іспанською «тролейбус». Дружина чоловіка, яка це розповідає – чи, може, його подруга, – сидить мертва в кутку кімнати. Вона застрелилася, і він тільки-но її знайшов.

– Щось мені це не здалося безсмертним творінням, – промовив Дрю. У його ошелешеному стані це єдине, що він зміг сказати. Незалежно від якості, цей вірш був першим новим твором Джона Ротстайна, який з’явився за останні півстоліття. Ніхто його не бачив, крім автора, цього хлопчиська й самого Дрю. Якщо, звичайно, Морріс Белламі не читав його, що малоймовірно, ураховуючи велику кількість записників, які він, за його словами, украв.

Велика кількість.

Збіса велика кількість записників.

– Так, це точно не Вілфред Овен і не Т. С. Еліот, але, я думаю, не це головне. А що ви думаєте?

Дрю раптом усвідомив, що «Джеймс Гокінс» уважно за ним спостерігає. І що ж він бачить? Імовірно, занадто багато чого. Дрю звик приховувати реальні почуття, аби уникати зайвого ризику, – якщо доводиться занижувати ціну для того, хто продає, і завищувати потенційним покупцям, без цього аж ніяк, – але це було те саме, що побачити «Титанік», який несподівано сплив із дна Атлантичного океану, зім’ятий і проіржавілий, але ж таки справжній «Титанік».

Що ж, гаразд, визнай це.

– Так, мабуть. – Фотокопія і лист О’Коннор усе ще лежали поруч, і Дрю мимоволі став водити над ними коротким товстим пальцем, порівнюючи. – Це підробка. Відмінна, але підробка.

– Це не підробка. – Без невпевненості в голосі.

– Звідки це у вас?

І хлопчик почав плести якусь нісенітницю, до якої Дрю навіть не прислухався. Щось про те, як його дядько Філ із Клівленда помер і заповідав молодому Джеймсу свою бібліотеку, а в ній серед дешевих видань та додатків до журналу клубу «Книга місяця» виявилися – ви тільки погляньте! – шість записників, заповнених усілякими цікавими речами. Переважно це поезія, але є кілька есе та окремі недописані оповідання. Усе це було роботою Джона Ротстайна.

– Як ви дізналися, що це Ротстайн?

– За стилем. Я його впізнаю навіть у поезії. – До цього питання він вочевидь приготувався заздалегідь. – Я в міському коледжі вивчаю американську літературу й прочитав майже всі його роботи. Наприклад, тут йдеться про Мексику, а Ротстайн півроку нею подорожував, коли пішов зі служби.

– Як і ще дюжина гарних американських письменників, включаючи Ернеста Гемінґвея і загадкового Б. Травена.

– Так, але погляньте на це. – Хлопець дістав із конверта другу фотокопію. Дрю наказав собі не тягнутися до неї жадібно… і жадібно потягнувся до неї. Він поводився так, немов займався цією справою три роки, а не більше тридцяти. Але хто б міг його звинуватити? Це була справа надзвичайної важливості. Надзвичайної важливості. Але складність полягала в тому, що «Джеймс Гокінс», схоже, знав про це.

Еге ж, але він не знає того, про що знаю я, наприклад, про походження цих документів. Якщо тільки його не використовує Моррі, а як би він це зробив, перебуваючи у Вейнсвілльській в’язниці штату?

Текст на другій фотокопії був стовідсотково написаний тією самою рукою, але не так акуратно. На уривку вірша не було жодних виправлень, жодних нотаток на полях, зате тут їх було аж занадто.

– Думаю, це він писав, коли був напідпитку, – сказав хлопчисько. – Ви ж знаєте, він багато пив, потім кинув. Раптово. Ви зрозумієте, про що це.

Угорі на цій сторінці в кружечку значилася цифра 77. Текст нижче починався з середини речення.

ніколи і не думав. Якщо спочатку схвальні рецензії нагадують солодкий десерт, потім починаєш розуміти, що врешті-решт вони призводять до нетравлення шлунка: безсоння, нічні кошмари, навіть проблеми в такій важливій справі, як полуденний похід до туалету. А тупісьть гарних відгуків впадає в очі навіть сильніше, ніж поганих. Сприймати Джиммі Ґолда таким собі мірилом або навіть ГЕРОЄМ – це те саме, що називати когось на зразок Біллі Кіда (або Чарльза Старквезера [60]60
  Charles Raymond Starkweather – американський убивця й грабіжник, який наприкінці 50-х років разом зі своєю подругою Керіл Ф’югейт убив 11 людей у Небрасці й Вайомінгу. Діяльність цієї пари лягла в основу кількох художніх фільмів, у тому числі «Природжені вбивці» Олівера Стоуна.


[Закрыть] , його найближче втілення у 20 столітті) американською іконою. Джиммі такий, який є, так само, як я чи ви, його зліпили не з Гека Фінна, а з Етьєна Лантьє, найкращого літературного персонажа 19 століття. Якщо я став цуратися суспільства, це тому, що його думка заражена, і немає сенсу представляти йому новий матеріял. Як сказав би сам Джиммі: «Лайно? Та на…»

На цьому речення обривалося, але Дрю знав, що за цим слідувало, і не сумнівався, що Гокінс це теж знав. Це був знаменитий девіз Джиммі, який досі, через стільки років, іноді можна побачити на футболках.

– Він неправильно написав слово «тупість». – Більше він не знайшовся, що сказати.

– Еге ж. І «матеріал». Справжні помилки, що не виправлені яким-небудь коректором. – Очі хлопчака палали. Такий вогонь Дрю бачив часто, але ніколи в очах такої молодої людини. – Воно живе, ось що я думаю. Живе й дихає. Бачите, що він говорить про Етьєна Лантьє? Це головний персонаж «Жерміналь» Еміля Золя. І такого раніше не було! Розумієте? Це новий погляд на персонажа, якого знають усі, і від самого автора! Можу посперечатися, колекціонери заплатили б великі гроші за оригінал цього й за все інше, що в мене є.

– Ви сказали, у вас шість записників?

– Ага.

Шість. Не сотня й не більше. Якщо в хлопчака їх лише шість, це означає, що він точно не працює на Белламі, якщо тільки з якоїсь причини Морріс не вирішив розділити здобич. Дрю не міг уявити, щоб його давній приятель на таке пішов.

– Середнього розміру, по вісімдесят сторінок. Усе це чотириста вісімдесят сторінок. Багато порожнього місця – з віршами завжди багато порожнечі залишається, – але там не тільки вірші. Там є й оповідання. Одне про Джиммі Ґолда в дитинстві.

Однак поставало питання: чи дійсно він, Дрю, вірив, що їх усього шість? Чи можливо, хлопчисько вирішив притримати інше? І, якщо так, то скільки? Бо хоче продати решту пізніше або тому що взагалі не хоче його продавати? Блиск у його очах вказував на друге, хоча він міг і сам ще цього не усвідомлювати.

– Сер? Містере Халлідей?

– Вибачте. Просто намагаюся звикнути до думки, що це може насправді бути новим матеріалом Ротстайна.

– Це він і є, – без тіні сумніву вимовив хлопчик. – Скільки?

– Скільки я заплачу? – Дрю подумав, якщо вони зараз будуть торгуватися, можна ввернути і «синку». – Синку, я ж гроші не друкую. Та й не зовсім я впевнений, що це не підробка. Ще якась афера. Я повинен побачити оригінали.

Дрю побачив, як Гокінс покусує губу за вусиками, що ледь пробиваються.

– Я не питав, скільки ви заплатите, я говорив про приватних колекціонерів. Ви, напевно, знаєте когось, хто погодиться витратити великі гроші на щось особливе.

– Знаю двійко таких, так. – Він знав дюжину. – Але я навіть звертатися до них не стану, адже бачу тільки фотокопії. А якщо брати висновок у графолога… Це не надійно. Ротстайна все ж таки було вбито, отже, це крадений товар.

– Ні, якщо він передав їх комусь до того, як його вбили, – швидко заперечив хлопчик, і Дрю довелося ще раз нагадати собі, що хлопець підготувався до цієї зустрічі. «Але на моєму боці досвід, подумав він. Досвід і вправність».

– Синку, таке неможливо довести.

– Так само, як довести зворотне.

Отже: глухий кут.

Несподівано хлопчик схопив обидві фотокопії і пхнув їх назад у конверт.

– Секунду, – сказав Дрю, стривожившись. – Гей-гей, постривай.

– Ні. Напевно, мені не потрібно було сюди приходити. У Канзас-Сіті є місце, «Розкішні перші й рідкісні видання Джарретта», одне з найбільших у країні. Спробую там.

– Якщо ти можеш почекати тиждень, я зроблю кілька дзвінків, – сказав Дрю. – Тільки копії доведеться залишити мені.

Хлопчик завагався.

– Як гадаєте, скільки вдасться отримати?

– За майже сотню сторінок, що не публікувалися, та яке там не публікувалися, невідомих матеріалів Ротстайна? Покупець, імовірно, захоче щонайменше провести комп’ютерний аналіз почерку, для цього є декілька гарних програм, але, якщо справжність підтвердиться… – Він прикинув в умі найменшу суму, яку можна назвати, щоб це не прозвучало безглуздо. – Тисяч п’ятдесят доларів.

Джеймс Гокінс або погодився, або зробив вигляд, що згоден.

– І скільки ви візьмете комісійних?

Дрю ввічливо розсміявся.

– Синку… Джеймсе… Жоден продавець не братиме комісійних за таку угоду. Коли творця – а висловлюючись юридичною мовою, власника – було вбито, і цей матеріал міг бути викрадений. Гроші ми розділимо рівно навпіл.

– Ні. – Хлопчик вимовив це одразу, без коливань. Може, він ще не може похизуватися байкерськими вусами, про які мріє, але в нього, безумовно, є яйця й голова на плечах. – Сімдесят відсотків мені, тридцять вам.

Дрю міг би на це погодитися й заробити за шість записників чверть мільйона, віддавши хлопчиськові сімдесят відсотків від п’ятдесяти штук, але «Джеймс Гокінс» напевно чекає, що він буде торгуватися. Хоча б трохи. Якщо погодитися одразу, хіба це не здасться підозрілим?

– Шістдесят – сорок, це моє остаточна пропозиція. І, зрозуміло, ураховуючи покупця, якого я знайду. Це виходить тридцять тисяч доларів за те, що ти знайшов у якійсь картонній коробці разом зі старими копіями «Щелеп»[61]61
  «Jaws» – психологічний трилер Пітера Бенчлі, опублікований у 1974.


[Закрыть] і «Мостів округу Медисон»[62]62
  «The Bridges of Madison County» – сентиментальний роман Роберта Джеймса Воллера, опублікований у 1992.


[Закрыть]. Непогано, я б сказав.

Хлопчик переминався з ноги на ногу, нічого не кажучи, було помітно, що в голові в нього відбувалася боротьба.

Дрю повернувся до усмішки «хоч до рани прикладай».

– Залиш копії мені, приходь за тиждень, і я повідомлю, як просувається. І ще порада: тримайся подалі від Джарретта. Цей тип обдере тебе як липку.

– Я братиму готівкою.

Дрю подумав: «Ми б усі хотіли брати готівкою».

– Ти біжиш попереду паровоза, синку.

Хлопчик прийняв рішення й поклав манільський конверт на захаращений прилавок.

– Добре. Я повернуся.

Дрю подумав: «Не сумніваюся. І, думаю, коли ти повернешся, моє становище буде набагато кращим за твоє, ось тоді й поторгуємося».

Він простягнув руку. Хлопчик потиснув її, дуже швидко, лише для того, щоб не здатися неввічливим. Ніби боявся залишити відбитки пальців. Що він у якомусь сенсі вже зробив. Дрю сидів на своєму місці, поки «Гокінс» не вийшов, потім повалився в офісне крісло (воно покірно застогнало) і вивів зі сплячого режиму свій «Макінтош». Над вхідними дверима були встановлені дві камери спостереження, спрямовані в різні боки Лейсмейкер-лейн. Він простежив, як хлопець звернув на Кроссвей-авеню й зник з очей.

Фіолетовий стікер на корінці книги – ось зачіпка. Він означав, що це бібліотечна книга, а Дрю знав усі бібліотеки в місті. Фіолетовий колір символізував книгу з довідкового відділу бібліотеки на Гарнер-стрит, а книги з довідкового відділу не видаються на руки. Якби хлопець спробував винести її під своїм форменим піджаком, на виході спрацював би детектор, бо фіолетовий стикер це ще й пристрій проти крадіжки. Додати до цього очевидну обізнаність хлопця на книгах, і можна дійти ще одного голмсівського висновку.

Дрю зайшов на веб-сайт бібліотеки на Гарнер-стрит, де була ціла низка закладок: «Літній годинник», «Дітям та підліткам», «Майбутні події», «Серії з кінокласики» і, нарешті, остання, але аж ніяк не менш важлива «Наші співробітники».

Дрю клікнув на цю закладку, і цього вистачило. Над короткими біографіями стояла загальна фотографія співробітників бібліотеки – дванадцять-п’ятнадцять людей на газоні перед бібліотекою. У них за спиною височіла статуя Хореса Гарнера з відкритою книгою в руці. Усі радісно посміхалися, у тому числі і його хлопчина, тільки тут він був без вусів і фальшивих окулярів. Другий ряд, третій ліворуч. Якщо вірити біографії, юний містер Пітер Сауберс був учнем Нортфілдської середньої школи і працював неповний робочий тиждень. Він сподівався отримати ступінь з англійської літератури й вивчити бібліотечну справу.

Дрю продовжив дослідження, керуючись дещо незвичайним прізвищем. Він трохи спітнів, та й чи варто дивуватися? Шість записників уже здавалися йому чимось несуттєвим, лише розпалювали апетит. Усі записники – а в них попри все інше був і четвертий роман про Джиммі Ґолда, якщо багато років тому його друзяка-психопат не помилився, – могли потягнути на п’ятдесят мільйонів доларів, якщо їх продавати частинами різним колекціонерам. Лише четвертий Джиммі Ґолд міг принести мільйонів зо двадцять. І поки Моррі Белламі було надійно замкнено у в’язниці, усе, що стояло в нього на шляху, це підліток, у якого ще навіть нормальні вуса не виросли.