Текст книги "Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми"

Автор книги: Сельма Оттилия Ловиса Лагерлеф

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

Розділ п'ятнадцятий
Совина таємниця

1

День за днем ішов мирно і тихо. Кожен день був схожий на попередній як дві краплі води.

На озері біля Сірих скель виросло справжнє пташине місто. Зусібіч його захищали від чужих очей гори. Жоден звір туди не заглядав, а про людей і говорити годі. Та й звідки там узятися людям? Що їм робити серед боліт і каміння?

– Невже в усій Лапландії немає жодної людини? – говорив Нільс Мартіну.

– Немає, і добре, що немає, – відповідав Мартін. – Ти вже мені пробач, але нам, гусям, непогано відпочити від людей.

Та Нільс був із ним не згоден. Щиро кажучи, йому іноді хотілося відпочити від гусей, хоч він їх і любив.

– А онде, за горами, – не вгамовувався Нільс, – невже теж тільки птахи живуть?

Стара Акка почула цю розмову і підійшла до Нільса.

– Хочеш сам побачити, що там, за горами? – сказала Акка. – Я вже теж думала – ну що ти, наче нянька, сидиш цілими днями з гусенятами? Хочеш, полетимо завтра? Треба тобі побачити нашу Лапландію.

Наступного дня Нільс прокинувся швидше за всіх. Навіть Акка ще спала. А вона ж прокидалася першою в усій зграї. Нільс не зважився розбудити гуску. Він закрокував туди-сюди біля сплячої Акки. Ходить неначе тихо, а таки й наступить, немов ненавмисно, на сучок. Ну, гуска й прокинулася.

– Що, не терпиться тобі? – сказала вона. – Я й сама залюбки розімну крила.

І все-таки Акка спочатку обійшла, як і годиться, всі гнізда, пересвідчилася, що нічого лихого ні з ким за ніч не скоїлося, і лише тоді зважилася покинути свою зграю.

Пасмо за пасмом перед Нільсом відкривалися гори. Вони неначе виштовхували одна одну, кожна хотіла піднятися вище, ближче до сонця і зір.

На найвищих вершинах лежав сніг. Сніг був білий-білий, він виблискував і іскрився на сонці, а в ущелинах, куди сонячне проміння не могло зазирнути, сніг здавався блакитним, як небо.

Дивлячись на ці вершини, Нільс пригадав казку про одноокого троля. Ось яка була ця казка.

Жив колись в лісі одноокий троль.

Задумав він побудувати собі будинок – такий, як у людей.

І побудував. Будинок вийшов чудовий. Від стіни до стіни – верста, від підлоги до стелі – три версти. Одне тільки зле – печі в будинку немає. Мабуть, троль не помітив своїм одним оком, що люди у своїх будинках складають печі.

Зима по лісу гуляє. А троль сидить у своєму будинку і тремтить від холоду.

– Нікуди цей будинок не годиться! – розсердився троль. – Треба новий будувати. Тільки тепер я буду розумнішим. Побудую будинок ближче до сонця – хай воно мене гріє.

І троль узявся до роботи. Він скрізь збирав каміння і нагромаджував його дедалі вище.

Скоро гора з каміння піднялася ледь не до самих хмар.

– Ось тепер, мабуть, досить! – сказав троль. – Тепер я побудую собі будинок на вершині цієї гори. Житиму під боком у самого сонця. Вже поряд із сонцем не замерзну!

І троль поліз на гору.

Та що це?! Що вище він лізе, то холодніше стає.

Дістався до вершини.

«Ну, – гадає, – звідси до сонця рукою подати»

А в самого від холоду зуб на зуб не попадає.

Троль цей був упертий: якщо вже йому в голову що западе, нічим не виб'єш. Вирішив на горі побудувати будинок – і побудував.

Сонце неначе близько, а холод все одно до кісток пробирає.

Так цей дурний троль і замерз.

«І чому воно так? – гадав Нільс, щулячись від холодного повітря. – Адже вгорі справді ближче до сонця, а чому ж холодніше?»

Цієї миті Акка, наче підслухавши його думки, рушила вниз.

Гори під ними розступилися, і тепер вони летіли над долиною. Долину перетинала вузесенька стрічка річки.

А що це за дивні горбики на березі? Круглі, загострені… І дим із них снується!

Дим! Отже, там живуть люди! Ну звичайно ж, у Лапландії живуть лопарі. І горби – це не горби, а житла. Їх роблять так: забивають у землю кілька жердин, а потім обтягують оленячими шкурами. І називаються такі будинки чумами.

Нільс знав про це з розповідей шкільного вчителя. А зараз він усе бачив на власні очі!

Ось між чумами бродять якісь тварини. На головах у них стирчать роги. Так це ж олені! Ціле стадо лапландських домашніх оленів! У крайньому чумі палало багаття. Дівчинка-лопарка щось пекла на розпеченому камінні.

На дівчинці були хутряні штани і довга сорочка, теж хутряна. Нільс здогадався, що це не хлопчик, а дівчинка, тільки по тому, що дві довгі чорні кіски весь час спадали вперед, коли вона нахилялася. А дівчинка їх знай лише відкидала на спину, щоб вони не потрапили у вогонь.

Раптом Акка Кебнекайсе повела головою направо, наліво і, коли переконалася, що поряд із дівчинкою нікого немає, спустилася зовсім низько. Нільс навіть відчув жар від багаття і запах гарячого тіста. Акка пролетіла над дівчинкою одне коло, друге…

Дівчинка підняла голову і з подивом оглянула гуску. Мабуть, вона подумала: «Що за дивна птиця! Здається, їй щось від мене треба…» А гуска злетіла вище і знову закружляла над маленькою лопаркою.

Тоді дівчинка засміялася, схопила з каменя гарячого коржика і простягла його птиці. Акка підчепила коржик дзьобом і швидко відлетіла геть.

Нільс ледве встиг крикнути дівчинці: «Спасибі!» Адже він відразу здогадався, для кого це Акка Кебнекайсе випросила частування.

У невеликій улоговині стара гуска із Нільсом чудово поснідали. Акка скубла рідку траву, що пробивалася з-під каміння, а Нільс їв коржик. Справжній коржик зі справжнього борошна, білого, ще гарячий! Йому здавалося, що нічого смачнішого на світі не має. І він намагався на довше розтягти це задоволення.

На Кругле озеро біля Сірих скель вони повернулися тільки надвечір.

2

Літо добігало кінця. Гусенятка підростали і радували батьківські серця. Якщо й спалахували коли-небудь сварки у зграї Акки Кебнекайсе, то, мабуть, тільки через суперечку, чиї діти кращі.

Особливо пишалися своїм потомством Мартін і Марта.

Нільс теж вважав, що їхні діти найкрасивіші. Білі, наче сніг у горах, без єдиної цяточки, і лише дзьоби і лапи червоні, як брусниця.

Крила у гусеняток уже трохи зміцніли, і Мартін кожного ранку навчав гусенят літати. Спочатку вони ледь піднімалися над землею – змахнуть кілька раз крильцями і знову опустяться на траву. Потім вони злітали дедалі вище і держалися в повітрі дедалі довше.

Марта теж училася літати. Вона бралася до уроків увечері, коли гусенятка вже спали, – не можна ж ганьбитися перед дітьми, що вона, мати великої родини, теж ледь літає.

Мартін змушував Марту круто повертати на льоту, змахувати крильми врівні з його крильми, здійматися в повітря не з розгону, а прямо з місця. Тобто, навчав її всього того, чого сам навчився у диких гусей за довгу путь від Вестменхега до Лапландії. І Марта старалася щосили. Адже наближався час, коли зграя Акки Кебнекайсе покине Лапландію і пуститься в зворотну путь.

А цей час був не за горами.

Одного разу Мартін підійшов до Нільса. Він устромив голову в двері його будиночка і заговорив.

– Не розумію, – сказав він, – доки це Акка Кебнекайсе триматиме нас у Лапландії? Зима от-от нагряне, а вона і гадки про повернення не має. Швидше б додому! Гусеняток би всім показати – і родичам, і курям, і коровам. Марту б зі всіма познайомити! Вже вона, безперечно, всьому пташнику сподобається! Ще б пак, адже така красуня!

Нільс теж думав: «Правду каже Мартін. Пора вже нам додому! Ох і зрадіють батько з матір'ю, коли я замість одного гусака цілий виводок приведу. Вони, звичайно, думають, що ми давно загинули – і я, і Мартін. І раптом – на маєш! – відчиняються двері, і входять одне за одним: спершу Юксі, за Юксі – Каксі, за Каксі – Кольме, за Кольме – Нельє, за Нельє – Війсі, за Війсі – Мартін із Мартою, а за ними я… «Здрастуйте, любі батьки! Приймайте гостей!..» Що тут зчиниться! Батько з матір'ю навіть заплачуть від радості. Всі сусіди збіжаться, всі хлоп'ята! «Де ж ти пропадав ціле літо?» – запитають. А я скажу: «На гусакові до Лапландії літав…»

Але тут Нільс пригадав, що він тепер зовсім не схожий на колишнього Нільса. Мати і батько, може, й не впізнають його…

Сусідські хлопці насміхатимуться, дражнитимуть, з сачком за ним ганятимуться, як він колись сам ганявся за гномом.

«Ні, краще вже не повертатися, поки не стану справжньою людиною, – подумав Нільс. – Та коли це ще буде! І що це за таємниця, про яку казали сови?»

Але Мартіну він сказав:

– А чи не буде нам удома нудно? Щодня одне й те саме. Дім та двір, двір та дім! Знаєш що, рушаймо краще з дикими гусьми за море.

– Ти що! Ти що! – злякався Мартін.

Адже він усе-таки був домашнім гусаком. Тепер, коли Мартін довів зграї Акки Кебнекайсе, що він анітрохи незгірш за диких гусей, йому хотілося тільки одного – спокійного життя в рідному пташнику. Вистачить з нього всіляких пригод! Він ситий ними по горло!

– Ти що! Ти що! – повторив Мартін. – А я гадав, що тобі теж хочеться додому.

Нільс не вдержався.

– Звичайно, хочеться! – вигукнув він. – Та годі про це базікати! Тобі добре. Он ти який великий став, мені на тебе за-раз навіть вилазити важко. А я анітрохи не виріс. Ну поміркуй сам: як я такий батькові та матері на очі покажуся? Повертайся сам додому, а я залишуся з гусьми. Акка мене тепер не прожене.

– Та ні, я без тебе додому не повернуся, – сказав Мартін. – Так не годиться – кидати друга в біді. – Мартін задумався на мить. – Чуєш, Нільсе, ти б поговорив з Аккою. Напевно, вона допоможе тобі, щось-таки придумає. Адже вона все на світі вміє. Орла і то приручила.

– Атож! – зрадів Нільс. – Піду-но я пораджуся з Аккою.

Наступного дня Нільс пішов до гнізда старої гуски.

– Здрастуй, Акко, – сказав він. – Мені треба поговорити з тобою.

– Говори, – сказала вона. – Я тебе слухаю.

Нільс помовчав.

– Розумієш, Акко, – сказав він нарешті, – я не завжди був таким. Я був справжнім хлопчиком, а гном узяв і зачаклував мене…

Акка Кебнекайсе зовсім не здивувалася.

– Та я про це здогадувалася, – сказала вона. – Що ж тепер робити?

– Ось я і хотів запитати тебе – що ж тепер мені робити? Ти найрозумніша серед усіх птахів, ти, мабуть, знаєш, як мені знову стати людиною. А якщо не знаєш, запитай, будь ласка, у сов, тобі вони не відмовлять.

– А чому ти так вважаєш, що сови знають? – запитала Акка.

– Я чув, як вони шепотілися і казали, що це страшна таємниця. Ще коли ми були в Гліммінгенському замку, підслухав. Тільки потім вони заговорили так тихо, що я ані слова не розібрав. Може, ти теж знаєш цю таємницю?

– Ні, я не знаю цієї таємниці, – сказала Акка. – Запитати у сов? Але ж вони мені не розкажуть. Я з ними не вельми дружна, з цими кумами… Але постривай! Дай мені три дні, можливо, я тобі допоможу.

3

Три дні Нільс не спав, не їв, не пив і лише чекав, коли нарешті Акка позве його і він дізнається, як звільнитися від чарів.

«Якщо Акка сама взялася за це, то це має вийти на гаразд, – думав Нільс. – Вона дарма обіцяти не буде!»

Він бачив, як наступного дня після їх розмови Акка полетіла кудись і повернулася тільки пізно ввечері.

Ніхто зі зграї не знав, куди і навіщо вона літала, – вона нікому не сказала про це, і ніхто не смів її запитати.

І Нільс не питав її ні про що. Правда, він намагався частіше попадатися їй на очі і придумував усяке, щоб узайве пройти мимо її гнізда, але Акка наче й не помічала його. А якщо і заводила мову з ним, то все про якісь дурниці.

«Може, не вийшло в неї нічого, – думав Нільс, – тому вона й мовчить? Краще б уже відразу сказала, відверто».

Наступного дня все було як і досі. Акка наче забула про Нільса.

Ніколи ще дні не тяглися для Нільса так поволі. Щоб якось згаяти час, Нільс вирішив полагодити дах на своєму будиночку, але, щойно узявся стругати прутики, відразу порізав собі пальця. Спробував міцніше прив'язати ґудзика, що висів на ниточці, та натомість відірвав його зовсім. Пішов збирати свіжу травичку для підстилки, та повертаючись назад, стільки разів падав, що всю траву розгубив.

Хоч за яку б справу він брався, нічого в нього не виходило, все валилося з рук. А тут іще гусенятка пристають, бігають за ним слідом.

Нільс намагався сховатися від них у своєму будиночку, але гусенятка і тут знайшли його. Вони щомиті прибігали до нього і, просунувши голови в двері, звали то на озеро, то на болото за ягодами.

– Не хочу, йдіть самі, – казав Нільс.

Так він і сидів сам у своєму будиночку. Минув день, минула ніч, і ще день минув. Акка його не звала.

Третього дня під вечір Нільс геть засмутився. Ось уже й усі жданики поїв, а стара Акка навіть не згадувала про нього. Й, уткнувшись обличчям у трав'яну підстилку, Нільс гірко заплакав. Він голосно схлипував, важко зітхав, і так жалів себе, що сльози трьома потоками лилися з його очей. Подушка давно промокла, обличчя розпухло, очі боліли, а він плакав і плакав, аж поки заснув.

І раптом хтось заґелґотав над самим його вухом, смикав його, тормосив, тряс. Нільс схопився на ноги.

Мартін, устромивши голову в Нільсову хатинку, голосно кричав:

– Швидше! Йди швидше! Тебе Акка кличе…

4

Акка сиділа в своєму гнізді, а поряд з нею на купині сидів орел.

«А він тут навіщо?» – здивувався Нільс і розгублено глянув на Акку.

– Ходи, ходи, – сказала Акка. – Ми саме тебе чекаємо. Потім вона повернулася до орла і трохи нахилила голову.

– Тепер розказуй, Горго.

– Усе гаразд. Був я в Гліммінгенському замку, познайомився з вашими совами, – весело заговорив орел.

«Ага! Отже, Акка посилала його до сов!» – подумав Нільс і насторожився.

– Ох і далеко живуть ваші приятельки! Я вже гадав, що не встигну вчасно повернутися. Навіть додому не залетів – просто сюди зі свіжими новинами. Та й із совами цими було чимало клопоту. Прилетів, а вони, бачте, сплять… Усе в них навпаки, все не як у птахів. Інші вночі мирно сплять, а ці за день виспляться добре, а вночі по лісу нишпорять. Одразу видно – злодійська порода…

– Але ти їх таки розбудив? – боязко запитав Нільс.

– Атож. Стану я з ними церемонитися! Я так погладив дзьобом одну, що й друга сова прокинулася. Лупають обидві очищами, охають, ахають, ухають. Зосліпу та спросоння нічого збагнути не можуть. Вони і так не вельми тямущі, а тут, видно, останній розум їм одібрало. «Неподобство! – кричать. – Хто посмів турбувати наш сон?» Ну, я їм показав, хто сміє. Вони тепер надовго запам'ятають.

– Навіщо ж ти з ними так! – з докором сказав Нільс. – Вони, напевно, розсердилися, тепер у них нічого не вивідати.

– Як це не вивідати? – обурився Горго. – Та я вже все вивідав.

– І що? Що вони сказали? – ледь вимовив Нільс.

– Ти мене не перебивай, – сказав Горго, – а слухай. Я їх питаю: «Ви чого між собою розпускаєте плітки, про чужі таємниці базікаєте?» Вони туди, сюди… «Що ти! – бурмочуть. – Ми не знаємо нічого і не розуміємо, які такі таємниці». Я знову потрусив їх трішки. «А, кажуть, знаємо, пригадали. Нахилися, будь ласка, ближче. Ми цю таємницю можемо повідомити тільки пошепки і лише на вухо». І зашипіли мені в обидва вуха, як змії. Ну, я не сова, я шептати не буду. Я тобі прямо скажу…

– Кажи ж бо, кажи! – придушеним голосом прошепотів Нільс.

– Важко тобі стати людиною, – сказав Горго. – Цей гном таке вигадав, що й не присниться.

– Та не муч його, – втрутилася Акка. – Кажи швидше.

– Так от: не бути тобі, Нільсе, людиною, поки хто-небудь з доброї волі не захоче стати таким самим маленьким, як ти.

– Та хто ж захоче стати таким, як я! – у відчаї вигукнув Нільс.

– Постривай, це ще не все. Якщо знайдеться такий, ти повинен одразу ж вимовити заклинання. І ні слова не переплутати. Я це заклинання сто разів повторив, поки запам'ятав. А зараз ти запам'ятовуй.

І Горго заговорив повільно й урочисто:

 
– Стань переді мною,
Як миша перед горою,
Як сніжинка перед тучею,
Як сходинка перед кручею,
Як перед місяцем зоря.
 
 
Бурум-шурум,
Крути-верти.
Хто ти? Хто я?
Був – я, став – ти
 

– Як, як ти сказав? – перепитав Нільс. – Шурум-крути? Бу-рум-верти? Я – був, став – ти?

– Ну от усе й переплутав! Це ж заклинання! Тут кожне слово має бути на місці. Поміркуй лише: чи хтось захоче стати таким, як ти, а ти своїм «бурум-крути» все зіпсуєш. Слухай спочатку.

І Горго промовив спочатку. А Нільс дивився йому прямо в дзьоба і повторював слово за словом:

 
Бурум-шурум,
Крути-верти.
Хто ти? Хто я?
Був – я, став – ти.
 

Розділ шістнадцятий
Удачник і невдаха

1

Після перших же нічних заморозків Акка Кебнекайсе звеліла всім готуватися до відльоту.

Тепер зграя була майже втричі більшою, ніж навесні.

Двадцять два гусенятка мали здійснити свій перший переліт.

Напередодні відльоту Акка влаштувала гусеняткам іспит. Спершу кожне окремо показувало своє мистецтво, потім усі разом. Це було дуже важко: треба було разом злетіти і в строгому порядку вишикуватися клином. Десять разів Акка змушувала гусенят піднятися і спуститися, аж поки вони навчилися тримати відстань, не налітати одне на одного і не відставати.

Наступного дня удосвіта зграя покинула Сірі скелі. Попереду летіла Акка Кебнекайсе, а за нею двома рівними вервечками тяглася ціла зграя – вісімнадцять гусей справа і вісімнадцять гусей зліва розмірено змахували крильми.

Нільс, як завжди, сидів верхи на Мартінові. Час від часу він обертався назад, щоб перелічити гусенят, – чи не відстав хто? Чи всі на місці?

Гусенятка старалися як слід.

Вони відчайдушно били крильми об повітря і покрикували одне на одного:

– Тримайся правіше!

– Куди ти виліз?

– Ти мого хвоста зачіпаєш!

Лише Юксі був усім невдоволений. Не минуло й години, як він жалібно запищав:

– Акко Кебнекайсе! Акко Кебнекайсе! У мене крила втомилися!

– Пусте, відпочинеш уночі! – крикнула Акка.

Але Юксі не вгамовувався.

– Не хочу вночі, хочу зараз! – пищав він.

– Помовч, помовч! – зашипів на нього Мартін. – Ти ж найстарший! Як тобі не соромно!

Юксі стало соромно, і він замовк. Але за годину він знову забув, що він старший, і здійняв пискіт:

– Акко Кебнекайсе! Акко Кебнекайсе! Я хочу їсти!

– Зачекай! – вигукнула Акка. – Прийде час, усі їстимуть і ти поїси.

– Не хочу чекати, хочу негайно! – пищав Юксі.

– Не ганьби батьків, – зашипіли Мартін і Марта. – Ось довередуєшся, що Акка вижене тебе зі зграї. Що тоді робитимеш? Адже пропадеш сам.

Юксі і сам знав, що пропаде, і замовк.

Одна за одною залишалися позаду засніжені гори.

– Дивіться і запам'ятовуйте! – казала Акка гусенятам. – Ця гора називається Сар'єчокко, а поряд – Порсочокко. Ось цей водоспад називається Зьофаль, а цей Ристо. А гірське озеро під нами…

Але тут гусенятка захвилювалися.

– Акко! Акко! – закричали вони. – У нас в голові не поміщається стільки назв. Вони такі складні…

– Нічого, – відповіла Акка. – Чим більше вкладати у ваші голови, тим більше в них залишиться місця!

– А як називається он та гора, найвища? – запитав Нільс.

– Вона називається: Ке-бне-кайсе! – урочисто проказала стара гуска.

“То он воно що! – подумав Нільс. – Справді, Акка народилася тут. Тому її й називають Аккою Кебнекайсе. Ну звісно ж, така знаменита гуска, як наша Акка, мала народитися не де-небудь, а біля найвищої гори!”

І Нільс з іще глибшою пошаною поглянув через голови гусей на вожака зграї.

Лопарі теж ішли на зиму подалі від суворих гір. Нільс бачив, як вони сходять униз цілими стійбищами, з оленячими стадами, з домашніми пожитками. Навіть житла з собою забирають.

Нільс дивився уважно – може, десь із гуртом кочівників іде дівчинка, що пригостила його коржиком? Невже він так і не попрощається з нею?

Але зграя летіла надто високо і швидко. Де вже тут побачиш маленьку лопарку!

«Що ж, якщо вже з нею не можна попрощатися, то попрощаюся зі всією Лапландією», – подумав Нільс. І він голосно заспівав:

 
– Лаплан-Лаплан-Лапландіе,
Тебе здаля ще видно!
Прощай, прощай, Лапландіє,
Країно дивовижна!
 
 
З небес привіт останній
Тобі шлють дикі гуси,
Можливо, до Лапландії
Я знову повернуся.
 

Ось і гір уже не видно.

Знов, як навесні, кланяються гусям берізки – кивають головами, махають гілками, щось шепочуть. Вони далі за інших проводжали зграю на північ і тепер перші зустрічають її.

2

Зграя летіла на південь тим самим шляхом, яким весною летіла на північ.

«Тут я згубив черевичок, – згадував Нільс. – Як на мене Мартін сердився! Але якби я не згубив черевичка, Мартін не знайшов би Марту!..»

«А десь тут мої ведмеді живуть. От би побачити Мурре і Брумме, які вони тепер стали. Їх мурлика, мабуть, і впоратися не може зі своїми синочками…»

«А тут Бронзовий має стояти. Та он він і стоїть! Геть позеленів зі злості… Шкода, що Дерев'яного більше немає. Бідолашний добрий Розенбум!»

Нільс навіть зітхнув, пригадавши свого дерев'яного друга.

«А де ж ми тепер летимо?»

Цього місця Нільса ніяк не міг пригадати.

Тут було все, що тільки можна побажати, неначе тут зосередилася краса всієї країни. Ліси принесли сюди свій зелений наряд, річки простягли свої притоки, долини нагородили зеленими луками, низовини розстелили килими з моху і папороті, море прикрасило шхерами і фіордами, гірські схили поділилися скелями і плоскогір'ями, а поля обдарували родючою ріллею.

Тут, у цьому дивовижному краю, де зійшлися північ і південь, захід і схід, зграя Акки Кебнекайсе влаштувала привал.

Хто хотів – чалапав по болоту; хто хотів – плескався поряд у річці; кому подобалося – гуляв по лісу. Усе тут було під боком.

Нільс сидів на узліссі під корінням сосни і маленькою паличкою розгрібав опалу хвою.

Над головою у нього з гілки на гілку перестрибнула білка і кинула йому горішок.

Зайченя проскочило мимо і поклало йому до ніг морквинку.

З кущів вибіг їжак і зупинився перед Нільсом. Він настовбурчив усі свої голки, і на кінчику кожної були настромлені стиглі брусниці.

«Ось скільки у мене друзів!» – подумав Нільс.

А зарадити його лихові ніхто не міг…

Раптом Нільс почув знайомий каркаючий голос:

– Здр-р-растуй! Здр-р-растуй! Здр-р-растуй!

Нільс підняв голову. Та це Фумле-Друмле! Отаман воронячої зграї!

– Р-р-розшукав-таки ж тебе! – викрикнув Фумле-Друмле, лопочучи крильми. – Кр-р-ружляв по небу, кр-р-ружляв і р-р-роз-шукав.

Нарешті Фумле-Друмле сів біля Нільса.

– Ми з тобою стар-р-рі др-р-рузі, – сказав Фумле-Друмле, – а др-р-руг др-р-руга завжди вир-р-ручить. Я вже по-стар-р-рався, р-р-розвідав, як тобі на людину пер-р-ретвор-р-ритися!..

Нільс нічого не відповів.

– Чому ж ти не р-р-радієш? – крикнув ворон.

Нільс знову нічого не відповів. Потім зітхнув і тихенько забурмотів:

 
– Стань переді мною,
Як миша перед горою,
Як сніжинка перед тучею,
Як сходинка перед кручею,
Як перед місяцем зоря.
 
 
Бурум-шурум,
Крути-верти.
Хто ти? Хто я?
Був – я, став – ти.
 

– А ти звідки це знаєш? – запитав Фумле-Друмле, й очі у нього заблищали від образи, що не він перший відкрив цю таємницю Нільсові.

– Мені орел Горго сказав, – відповів Нільс. – Та що з того що знаю? Все одно мені нікому заспівати цю чаклунську пісеньку.

– Твій Гор-р-го дур-рень, – каркнув Фумле-Друмле. – А ось я тобі по-справжньому допоможу. Я вже р-р-розшукав того, хто р-р-радий із тобою помінятися.

– Правда, Фумле-Друмле? Невже правда? – вигукнув Нільс. – Хто ж це? Хто?

– Не тр-р-реба поспішати. Дізнаєшся, але не до пор-р-ри, – сказав Фумле-Друмле. – Забир-р-райся на мене.

І Фумле-Друмле підставив Нільсові своє крило. Нільс, як по містках, вибіг на спину Фумле-Друмле, і вони полетіли.

– Мартіне! Мартіне! Акко! Почекайте мене! Я повернуся! – встиг попередити Нільс.

Усі гуси здивовано дивилися йому услід, але Нільс уже був далеко.

Скоро він побачив гостроверхі криті дахи старовинного міста Упсала.

Фумле-Друмле покружляв над будинками і нарешті сів на дах, який його чимсь привабив. Вітер перекочував по черепиці аркуш паперу Через віконце маленької мансарди було видно кімнату.

Біля столу сидів хлопець і пильно стежив за тим, як вітер шарпає папір.

– Знову цей ворон, – сказав хлопець, коли Фумле-Друмле опустився на дах. – Ну що йому від мене треба? Яку ще біду мені накаркає?

«Справді, одна біда з ним вже трапилася», – подумав Нільс.

І Нільс вгадав.

3

Біда почалася ось із чого.

Жили в місті Упсала два студенти.

Одному в усьому таланило. Так міцно поріднилася з ним удача, що ніколи його не полишала, – хоч що би він задумав, хоч би за яку справу взявся. Ось і був він завжди веселий, завжди задоволений, зі всіма привітний. І його всі любили. Екзаменатори не скупилися для нього на п'ятірки, товариші душі в ньому не чули, і жилося йому на світі дуже легко.

Його так і називали – Удачником. Та йому жодне інше ім'я й не підходило! Він навіть сам забув, як його звали батько з матір'ю.

А другий студент був відлюдько, непримітний, біда за ним так і ходила слідом, ані на крок його не відпускала. Від людей він ховався, та й з ним ніхто не дружив. Товариші навіть імені його не знали, а просто називали його Невдахою. Та й іншого імені йому годі було наректи!

Й от одного разу, коли Удачник, весело наспівуючи, ішов складати останній іспит, двері відчинилися, й увійшов Невдаха. У руках у нього був якийсь великий згорток.

– Я прийшов до тебе з проханням, – боязко сказав він Удачникові. – Цілі п'ять років я трудився над одним твором і ось тепер закінчив його. Я й сам не знаю, що в мене вийшло. Але твоєму слову повірю.

Удачник сказав:

– Давай, я прочитаю.

І подумав про себе: «От як усі мене люблять. Навіть цей відлюдько прийшов до мене».

А Невдаха простягнув йому згорток і сказав:

– Мені дуже соромно давати тобі таку мазанину, але в мене немає грошей, щоб найняти переписувача. Та, щиро кажучи, я боюся будь-кому віддавати мій твір. Адже якщо його загублять – уся моя робота пропала.

– Ти можеш не турбуватися, – сказав Удачник, – у мене не пропаде жоден аркуш.

Невдаха пішов. А Удачник визирнув у вікно, щоб глянути на баштовий годинник. До іспитів часу залишалося ще багато, знав він усе напам'ять, робити поки нічого, і він вирішив подивитися, що за твір приніс йому Невдаха.

Він розв'язав згорток. Перед ним лежав стосик аркушів, списаних уздовж і впоперек.

На першій сторінці великими літерами було виведено: «Історія міста Упсала».

«І про що це він міг стільки написати?» – подумав Удачник.

Він прочитав одну сторінку, другу, третю і забув про все на світі, сидячи над цими пошарпаними аркушами.

Щодня проходив він мимо міського собору і нічого не знав про нього.

А зараз цей собор немов ожив. Ожили королі, поховані під його кам'яними плитами. Ожили люди, які його побудували, хоч і минули відтоді століття.

Без собору не можна було навіть уявити собі міста. Та хіба могло що-небудь статися з цим кам'яним громаддям? Адже колись собор був зруйнований пожежею. Удачникові видалося, що зі сторінки рукопису, над якою він схилився, лине тривожний набат і здіймається вогняна заграва.

І бібліотеку, до якої Удачник ходив чи не щодня, він побачив неначе уперше в житті. З яких лише країн потрапляли сюди книги, в палітурках зі шкіри і з різьбленого дерева, із застібками і без застібок!

Щороку, в лютому, він блукав по ярмарку і купував у ятках усякі дрібниці. Адже ярмарок цей міг би вже втрьохсоте відсвяткувати свій день народження. Й Удачникові, поки він гортав сторінки, здавалося, що він сам співає і танцює разом із веселою юрбою в старовинному одязі на першому ярмарку, який вирував тут рівно триста років тому.

Тільки бій баштового годинника змусив його пригадати, що йому пора збиратися на іспит. Удачник схопився, кинувся до комірки, де висів його найкращий костюм, потім у передпокій – там стояли його нові черевики, знову забіг до кімнати за своєю студентською шапкою… і раптом зупинився на порозі як укопаний.

Поки він метушився і бігав туди-сюди, вітер відчинив вікно, переплутав, перемішав усі аркуші рукопису і поніс їх над дахом.

Забувши про свій парадний костюм, Удачник кинувся наздоганяти вітер. Добре ще, що його кімната була на самому горищі! Він гайнув через підвіконня і був уже на даху.

А вітер наче потішався над бідним Удачником: то підкине аркуші, то закрутить, то раптом подме, та так, що біла паперова зграя розлетиться в усі сторони.

Удачник аж із сил вибився, а зловив тільки два або три сторінки.

Він повернувся у свою кімнату, ледь не плачучи.

І раптом прямо проти його вікна на дах усівся ворон – величезний, чорний, очиці злі, лукаві. Сів і закаркав.

У невдачливого Удачника защеміло серце.

Адже ворон каркає не до добра. Одне лихо вже звалилося на нього. А за першим і друге не забариться.

Так і сталося.

Він ледь не спізнився на іспит. На всі питання відповідав невлад, і закінчилося все тим, що він одержав двійку.

Поволі чвалав нещасний Удачник додому. А Невдаха вже чекав його біля воріт.

– Ти ще не прочитав? – запитав він з тривогою.

– Мені не до тебе було, я готувався до іспиту. Адже не всі такі нероби, як ти, – сказав Удачник.

Він навмисне сказав так грубо, щоб швидше позбутися товариша. Як він зізнається йому, що скоїлося таке лихо, якого навіть цей Невдаха ніколи не зазнав? А Невдаха подумав: Напевне, мій твір ані на що годиться, ось він зі мною і не хоче розмовляти. Ні, ні в чому, видно, немає в мене удачі!»

Наступного дня, щойно злощасний Удачник вийшов із дому, його зустрів Невдаха.

– Ти що, підстерігаєш мене? – сердито запитав Удачник. – Коли прочитаю, сам до тебе прийду, а ходити за мною слідом – зась.

– Ні, ні, я не кваплю тебе. Я тільки ось що хотів сказати, – боязко промовив Невдаха, – якщо ти побачиш, що мій твір нікудишній, ти можеш викинути його або спалити.

Удачник нічого не відповів і пройшов мимо. А Невдаха тепер не сумнівався, що вся його робота була пустим гайнуванням часу.

«І говорити про неї – тільки час гаяти!» – скрушно подумав Невдаха.

Третього дня Удачник зовсім не виходив з дому.

Слова, сказані Невдахою, звучали в його вухах: «Якщо ти побачиш, що мій твір нікуди не годиться, ти можеш викинути його або спалити». А якщо сказати, що я так і вчинив?.. Ніхто нічого не взнає… І сам Невдаха не дізнається…

Він цілий день ходив з кутка в куток по своїй кімнаті, і щоразу, коли він піднімав голову, бачив ворона, який нерухомо сидів навпроти його вікна.

– Ох, який я нещасний, який нещасний! – вигукнув Удачник. – Мусі і тій живеться краще, ніж мені! От якби стати мухою! Або коником… Ким завгодно, тільки б позбутися лиха.

– Кар-р-р! Кар-р-р! – закричав раптом ворон і, важко змахуючи крильми, полетів геть.

Минув іще один день, а нещасний Удачник не міг ні на що зважитися.

«Ні, найкраще сказати правду, – думав він. – Але ж цей Невдаха не повірить мені. Він неодмінно вирішить, що я тільки з жалості хвалю його твір, а що насправді – він нікуди не годиться, і я спалив його. І що історію про вітер я просто вигадав… А якщо він навіть повірить – так буде ще гірше. Адже його праця, яка могла б прославити його, загинула назавжди. Тож, можливо, краще йому думати, що його твір тільки того й вартував, щоб його спалили? Але як же я скажу це?.. Ох, що ж мені робити? Що робити?» – думав у відчаї Удачник.

І думки його бігли по тому самому колу. Обдурити – не можна. Сказати правду – неможливо. Не повірить йому товариш – зле. Повірить – іще гірше.