Текст книги "Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми"

Автор книги: Сельма Оттилия Ловиса Лагерлеф

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

– Що? Що?

– Це така страшна таємниця, що я можу сказати її тобі тільки на вухо…

І Нільс побачив, як пара палаючих очей наблизилася до другої зовсім-зовсім близько.

І хоч як прислухався Нільс, він нічого не почув.

Довго ще стояв він біля стін замку, сподіваючись, що сови знову заговорять. Але сови, охоче попліткувавши, полетіли геть.

«Мабуть, мені ніколи не перетворитися на людину!” – сумно подумав Нільс і поплентався до зграї диких гусей.

Розділ сьомий
Переслідування

1

Настала дощова пора. Все небо затягли сірі нудезні хмари, і сонце сховалося за ними так далеко, що годі було визначити, де воно знаходиться. Дощ важко стікав по крилах гусей. Гуси летіли мовчки, не перемовляючись між собою. Тільки Акка Кебнекайсе час від часу озиралася назад, щоб пересвідчитися, чи не відстав, чи не загубився хтось у цій сірій мокрій імлі.

Нільс геть зажурився. Він сидів на спині у Мартіна, промокнувши до нитки і замерзнувши. Навіть коли зграя спускалася для ночівлі, він не міг обсушитися і відігрітися. Скрізь – калюжі, мокра, мерзла земля. Під деревами теж не сховатися від дощу, – ледь вітер ворухне гілку, і з неї котяться на голову, за комір, на плечі великі, з горошину, холодні краплини.

Голодний, задубілий Нільс забирався під Мартінове крило і з тугою думав про те, як добре було б опинитись у рідному селі Вестменхег. Він уявляв собі, як увечері в домах запалюють лампи. Всі сидять біля своїх огнищ, відпочиваючи після роботи, а на столі парує гаряча кава і пахне свіжим хлібом. А йому ось доводиться, зігнувшись у три погибелі, ховатися під крилом гусака тут, серед болотної купини, й їсти гнилі горішки, підібрані з землі. Але як же йому стати людиною? Як дізнатися, чого від нього хоче гном?

Заради цього він погодився б тепер розв'язати всі задачі в підручнику з арифметики і вивчити всі правила граматики. Адже з жодною людиною на світі він не міг тепер порадитися.

Якщо, бувало, зграя вибирала для ночівлі місце на околиці села або міста, Нільс ніколи не наважувався навіть підійти до будинку, де жили люди, не те що заговорити з кимось. Хіба може він тепер показатися людям на очі!

Ні, він анізащо не дозволить, щоб над ним потішалися і розглядали його, наче якусь дивовижну кузку. Хай уже краще ніхто з людей ніколи його не побачить.

А гуси летіли все вперед і вперед і відносили Нільса все далі й далі на північ.

2

Відтоді, як лиса Смірре ганебно прогнали з лисячої зграї, вдача зрадила його.

Охлялий і злий, брів Смірре лісами, не знаходячи ніде ні їжі, ні притулку. Дійшло до того, що одного разу він схопив велику шишку і став крадькома вигризати з неї сухі зернятка.

– Ох, як цікаво! Ох, як цікаво! Дивіться всі! Бачите! Лис Смірре їсть тільки траву та шишки! – застрекотав хтось над його головою. – Зайці можуть спокійно танцювати на лужку! Птахи можуть не ховати більше свої яйця! Смірре нікого не займатиме! Смірре їсть тільки траву та шишки!

Смірре аж заскреготав зубами з досади. Він, напевно, побагровів би зі злості й сорому, якби і без того не був весь багряно-рудий – від кінчиків вух до кінчика хвоста.

Смірре відкинув шишку і підвів голову:

– А, це ти, довгохвоста сороко! Вчасно ж ти мені підвернулася! Я саме наточив собі зуби об соснову шишку!

– Дарма старався, дорогий куме! Моє пір'я не по твоїх зубах! – крикнула сорока і, щоб подражнити Смірре, зістрибнула на нижчу гілку.

Вона повелася дуже необережно. Й сорока одразу ж у цьому переконалася. Не встигла вона вильнути хвостом, як Смірре підстрибнув і згріб її передніми лапами. Сорока рвонулася, забила крильми, але марно!

– Обережніше, обережніше, ти відірвеш мені хвоста! – кричала сорока.

– Я тобі не те що хвоста – голову відірву! – прошипів Смірре і клацнув зубами.

– Так ти ж перший про це пошкодуєш! – тріщала сорока, звиваючись в лапах Смірре. – Адже якщо ти відгризеш мені голову, то не взнаєш про новини, які я припасла для тебе.

– Ну, які ще там новини? Викладай швидше. А то я тебе разом зі всіма твоїми новинами проковтну.

– Річ у тому, – почала сорока, – що тут недавно була зграя Акки Кебнекайсе…

– Що ж ти, пустомеля, досі мовчала! – загарчав Смірре. – Де зграя? Кажи!

– Я з невимовною радістю повідомлю про це, якщо ти відпустиш мій хвіст, – вкрадливо сказала сорока.

– І так скажеш! – буркнув Смірре і, на підтвердження своїх слів, гарненько струсонув сороку. – Ну, відповідай! Де зграя! В яку сторону полетіла?

Сорока побачила, що діватися нікуди.

– Вони полетіли до берегів Роннебю, – сказала вона. – Я навмисне підслухала їх розмову і поспішила тобі назустріч, аби завчасно тебе попередити. Невже в подяку за мою дружбу ти з'їси мене?

– Була б ти жирнішою, я б не зважав на дружбу, – сказав Смірре. – Та занадто ти худа – один хвіст та язик балакучий. Ну гаразд, геть звідси! Тільки якщо ти набрехала – стережися! З неба дістану. Ось тобі моє лисяче слово.

І, струсонувши сороку ще раз на прощання, лис пустився в путь.

3

До вечора Смірре наздогнав диких гусей. З високого, обривистого берега він побачив вузеньку піщану мілину і на ній зграю Акки Кебнекайсе. Цю зграю неважко було впізнати, – яскраво-білі крила Мартіна видавали її навіть здалеку, навіть у темряві.

Місце для ночівлі було пречудове. З однієї сторони його захищала прямовисна скеля. З другої – бурхливий потік, по якому стрімко проносилися уламки крижин.

«Ні, тобі по цій скелі не спуститися, – міркував сам про себе лис Смірре, дивлячись вниз. – Тут і лапу поставити нікуди».

І раптом Смірре нашорошив вуха. За два кроки від нього хтось обережно крався по дереву. Не повертаючи голови, Смірре скосив очі.

Маленька вертка куниця, звиваючись усім тілом, ковзала по гладенькому стовбуру вниз головою. У зубах вона тримала задушене пташеня.

Хоча Смірре і був голодний, але здобич у зубах у куниці не викликала у нього заздрості. Позаздрив він іншому.

«От би мені так лазити, як оця куниця! – подумав Смірре. – Тоді стара Акка зі своєю зграєю не спала б зараз на пісочку… Але все одно ці гуси від мене не втечуть!»

Смірре трохи відійшов від дерева, щоб куниця не подумала, ніби він збирається відняти у неї здобич, і привітним голосом сказав:

– От приємна зустріч!

Але куниця вирішила, що буде набагато розсудливішим, якщо вона підніметься вище. І вона в одну мить вибігла мало не на саму верхівку дерева.

– Куди ти? Постривай! Я тільки хотів побажати тобі смачного, – сказав Смірре. – Щоправда, мене трохи дивує, що ти при твоїй спритності задовольняєшся таким дріб'язком… Втім, у кожного свій смак.

Куниця нічого не відповіла.

– Все-таки не можу тебе зрозуміти, – не вгамовувався Смірре. – Поряд ціла зграя диких гусей – хапай собі на вибір! – а вона з якоюсь нещасною пташкою вовтузиться.

Куниця вже встигла розправитися зі своєю здобиччю і спустилася нижче.

– Чого ж ти сам час гаєш? Брешеш, мабуть, рудий шахраю!

– Якщо не віриш, подивися сама. А я й так ситий, – сказав Смірре.

Куниця зісковзнула з дерева і, підбігши до обриву, зазирнула вниз.

– А й справді, гуси! – сказала вона і почала спритно спускатися до обриву.

Смірре стежив за кожним її рухом.

«Хоч мені й не перепаде нічого, – думав він, – зате я помщуся цим бродягам за всі свої образи».

А куниця спускалася дедалі нижче. Вона повисала то на одній лапі, то на другій, а якщо вже зовсім не було за що вчепитися, змією ковзала по розщілинах.

Смірре не зводив з неї очей.

Ось уже куниця біля самої річки. Зараз вона дістанеться до мілини…

Затамувавши подих, Смірре чекав передсмертного гусячого крику.

І раптом він побачив, що куниця шльопнулася у воду. Потім шумно залопотіли крила, й уся зграя стрімко знялася в повітря.

Смірре встиг перерахувати гусей. Їх було як і раніше чотирнадцять.

– Утекли! Знов утекли! – прохрипів Смірре. – Ця дурна куниця тільки злякала їх… Ну, я вже з нею поквитаюся! – І він заклацав зубами.

Але коли куниця знову показалася на березі, Смірре і глянути на неї не захотів – таким у неї був жалюгідний вигляд.

Вода струмками стікала з її довгої шерсті. Обважнілий, намоклий хвіст волочився по землі. Вона часто дихала, раз у раз потираючи голову передніми лапами.

– Ведмідь ти клишоногий, а не куниця! – презирливо випалив Смірре. – Все зіпсувала.

– Та хіба ж я винна? – жалібно сказала куниця. – Я вже зовсім поряд була, я вже й гусака собі приглянула – найбільшого, жирного, білого… А він як стукне мене каменюкою по голові! Я так у воду і звалилася… Подумати лише – гусак, а камінням кидається! От би вже анізащо не повірила, якби хтось інший сказав.

– А ти й собі не вір, – сказав Смірре, – не гусак це. Це все він, хлопчисько проклятий!

– Який іще хлопчисько? Не вигадуй! Там самі лише гуси… Але Смірре вже не слухав її. Він кинувся наздоганяти зграю.

4

Повільно й утомлено летіли сонні гуси над річкою. Високо в небі світив місяць, і гусям було добре видно, як річка чорною, блискучою стрічкою звивається серед скель. Скелі стискали її з обох сторін, перегороджували їй шлях завалами і нарешті зовсім загнали під землю. Але річка і під землею пробила собі русло і, вирвавшись назовні, вируючим водоспадом обрушилася на дно ущелини, піднімаючи стовпи водяного пилу і піни.

Тут, біля підніжжя водоспаду, на слизькому камінні, серед бушуючого виру, гуси вирішили провести залишок ночі.

Слід сказати, це було не дуже зручне місце для мирного відпочинку – лише й остерігайся, аби не знесло бурхливим потоком! Зате від диких звірів – прихисток надійний.

Це чудово зрозумів і Смірре, коли побачив зграю. Ніколи ще гуси не були так близько від нього. І ніколи до них не було так важко дістатися, як тепер.

Тремтячи з голоду та злості, Смірре дивився на гусей, що спали серед вируючого потоку.

На його щастя, з води випірнула видра з рибиною в зубах.

«Ось хто мені допоможе!» – подумав Смірре. Поволі, щоб не злякати видру, він підійшов до неї ближче і сказав:

– Смачного!

Видра покосилася на нього і позадкувала геть.

– Та ти не бійся, не бійся, їж на здоров'я! – ласкаво сказав Смірре. – Тільки, щиро кажучи, я ніколи б не повірив, що ти можеш їсти таку погань.

Видра поспішно проковтнула рибину, облизалася і сказала:

– Гадаю, і ти був би радий покуштувати рибки.

– Ні, я віддаю перевагу гусятині, – недбало відповів Смірре.

– Гусятина – це, звичайно, непогано. Але де ж її узяти?

– Та ти просто не бачиш, що коїться у тебе під самісіньким носом, – сказав Смірре.

– А що коїться? – запитала видра.

– Поверни свою морду он до того великого каменя, тоді побачиш. Втім, тобі все одно до них не допливти.

Видра швидко обернулася всім тілом і тільки тепер побачила гусей. Не кажучи ні слова, вона пірнула у воду і попливла прямо до каміння, на якому спали гуси.

«Як це Смірре посмів просторікувати, що мені не допливти до гусей!» – подумала видра, і це додавало їй сили.

А Смірре сидів на березі й із заздрістю дивився, як вправно вона править хвостом, як швидко перебирає лапами.

Щоправда, цього разу навіть видрі довелося важко. Раз у раз її відкидало назад, зносило убік, крутило на місці. Й от вона вже біля мети. Ось вона вже вповзає на великий камінь.

– Ну, хапай же, хапай, швидше! – шепотів Смірре і з нетерпіння переступав з лапи на лапу.

Він не дуже сподівався на те, що видра поділиться з ним, але ще більше, ніж голод, його діймала жага помсти.

Раптом видра пронизливо верескнула, перекинулась і шльопнулася прямо у воду.

Стрімкий потік відразу підхопив її, закрутив, завертів і, наче кошеня, поніс уперед.

А гуси тієї ж миті знялися високо в повітря і полетіли геть.

– Ні, сьогодні ви у мене не поспите, – прошипів Смірре і кинувся за зграєю.

Він біг не шкодуючи ніг, натикаючись на каміння, провалюючись у ями. Він не бачив нічого, крім чотирнадцяти гусей, що летіли над його головою.

З розгону він наскочив на щось м'яке, слизьке, мокре. Смірре не вдержався і впав.

– Агов! Не так прудко, друже! – проказав хтось під ним.

– Тьху, то це знову ти, мокра видро! – огризнувся Смірре. – Тобі б тільки в болоті сидіти – пуголовків ловити… А ще видрою називається!

– Так, тобі легко казати, а я ось ледь лапи не позбулася, – заскавчала видра. – Адже ж зовсім поряд з ними була… Вже за крило одного гусака схопила. Так раптом наче гостра колючка вп'ялася мені в лапу… Ось, бач, як покалічило! – І вона підняла свою поранену лапу.

І справді, перетинка між пальцями була вся порізана і висіла кривавими клаптями.

– Знову його витівки! – сказав Смірре і, переступивши через мокру видру, побіг далі.

5

Ніч уже уривала кінця, коли втомлені гуси побачили вдалині самотню скелю. Вона високо стриміла серед інших скель, наче палець велетня. Це був надійний прихисток, і, зібравши останні сили, гуси полетіли до скелі.

А Смірре, теж зібравши останні сили, побіг за ними.

Але по землі шлях довший, аніж по повітрю. Коли Смірре підбіг до підніжжя скелі, гуси вже спали на її вершині.

Досвідченим поглядом бувалого мисливця Смірре оглянув скелю. «Не варто й пробувати, тільки ноги переламаєш! – подумав він. – Зате розважити їх можна».

Він сів на задні лапи, задер догори морду і почав вити, дзявкотіти, скрипіти зубами, клацати язиком… А луна тричі повторювала за ним кожен звук, тож повітря довкруги здригалося й гуло.

Смірре недаремно старався. Гуси прокинулися, заворушилися, тривожно заґелґотали. Але різкий голос Акки Кебнекайсе заспокоїв їх:

– Небезпеки немає! Спіть спокійно.

І коли гуси стихли, а Смірре замовк на мить, аби перевести дух, Акка підійшла до самого краю кручі і сказала:

– Це ти тут тиняєшся, Смірре?

– Так, це я, – відповів Смірре. – Чи не бажаєте найняти мене за сторожа? Тоді вас жодна куниця, жодна видра не потривожить. А то, гадаю, ви не надто виспалися сьогодні.

– То це ти підіслав до нас куницю і видру? – запитала Акка.

– Не заперечуватиму – я, – сказав Смірре. – Я хотів віддячити вам за розвагу, яку ви мені подарували в лісі на березі озера. Та кожен розважається, як уміє: ви по-гусячому, а я по-лисячому. Втім, я готовий помиритися з вами. Якщо ти, Акко, кинеш мені хлопчиська, якого ви за собою тягаєте, я дам вам спокій. Ось тобі моє чесне лисяче слово.

– Ні, – сказала Акка, – хлопчика ти ніколи не одержиш. Ось тобі моє чесне гусяче слово.

– Ну що ж! Тоді нарікайте на себе, – сказав Смірре. – Поки мене носять ноги, вам не буде життя. Це так само вірно, як те, що мене звати Смірре!

Розділ восьмий
Ворони з розбійницької гори

1

Лис Смірре був не з тих, хто забуває образи. Він поклявся помститися Нільсові та його крилатим друзям, і був вірний своїй клятві.

Хоч куди б летіла зграя, Смірре, наче тінь, біг за нею по землі. Хоч де б спускалися гуси, Смірре був уже тут як тут.

Ніколи ще старій Ацці Кебнекайсе не було так важко вибирати місце для ночівлі. Раз у раз вона звертала з шляху, щоб знайти якийсь острівець серед озера або глухе болото, куди б Смірре не міг дістатися.

Та й самому Смірре доводилося несолодко. Він не їв і не спав, боки у нього запалися, а рудий пухнастий хвіст, яким він завжди так пишався, став схожим на жалюгідну мочалку. Але він не здавався. Вистеживши острів, на якому якось заночували гуси, Смірре пішов за підмогою до своїх старих друзів – ворон.

Це була справжня розбійницька зграя. Жили ворони на горі, яка так і називалася Розбійницькою горою. Гора височіла над диким полем, таким величезним, що, здавалося, йому немає кінця-краю. І куди не глянеш – все воно поросло бур'яном. Ця неприваблива нікчемна трава, яку звідусіль женуть, тут була повновладною господинею. Вона глибоко запустила в землю своє коріння, кущики її міцно трималися один за одного, і якщо в хащі бур'яну потрапляла якась насінинка, бур'ян заглушував її і не давав піднятися.

Люди уникали цього дикого пустирища. А воронам воно припало до душі. Щовесни прилітали вони на гору і вели звідти свої розбійницькі набіги.

З ранку вони розлітались у всі сторони в пошуках здобичі, а ввечері зліталися і нахвалялися одна одній своїми подвигами: одна перебила всі яйця в совиному гнізді, друга виклювала зайченяті очі, третя вкрала в селі олов'яну ложку.

Коли Смірре підійшов до Розбійницької гори, вся зграя була в зборі. Ворони голосно каркали і суцільною чорною хмарою кружляли над великим глиняним глеком.

Глек був щільно закритий дерев'яною кришкою, і сам отаман зграї, старий ворон Фумле-Друмле, стояв над глеком і довбав кришку дзьобом.

– Добривечір, приятелю, – сказав Смірре. – Над чим ти так трудишся?

– Добривечір, куме, – похмуро каркнув Фумле-Друмле і ще дужче застукотів дзьобом по кришці. – Бачиш, яку штуку мої молодці притягли. Хотів би я знати, що там усередині!.. Та ось кляту кришку ніяк не відкрити.

Смірре підійшов до глека, повалив його лапою набік і обережно покачав по землі. У глеку щось задеренчало і задзвеніло.

– Еге, та там, схоже, срібні монети! – сказав лис. – Славна знахідка.

Від жадібності у Фумле-Друмле загорілися очі – адже давно відомо, що ворони не пролетять мимо звичайнісінького уламка скла або мідного ґудзика. А вже за блискучу монету вони готові все на світі віддати!

– Ти гадаєш, тут срібні монети? – прокаркав Фумле-Друмле і знову задовбав дзьобом по кришці.

– Атож, – сказав Смірре. – Послухай, як вони дзвенять.

І Смірре знов узявся качати глек по землі. І знов у глеку задеренчало і задзвеніло.

– Ср-р-рібло! Ср-р-рібло! Ср-р-рібло! – закаркали ворони. – Ур-р-ра! Ср-р-рібло!

– Передчасно радієте, – сказав Смірре. – Його ще треба дістати!

Він потер лапою жалюгідний залишок вуха і задумався.

– Я, здається, зможу вам допомогти! – нарешті промовив він. – Хочете знати, хто може відкрити цей глек?

– Говор-ри! Говор-ри! Говор-ри! – закричали ворони.

– Є тут один хлопчисько, – сказав Смірре, – він зі старою Аккою подорожує. Що за майстер – золоті руки!

– Де він? Де він? – знову закричали ворони.

– Я можу показати вам дорогу, – сказав Смірре, – але за це ви повинні віддати хлопчиська мені. У мене з ним деякі рахунки.

– Бер-ри його! Бер-ри! Бер-ри! Нам не жаль, – каркнув Фумле-Друмле. – Тільки спер-ршу хай кр-ришку відкр-риє!

2

Нільс прокинувся раніше за всіх у зграї. Він вибрався зі своєї пухової постелі під крилом Мартіна і пішов бродити по острову.

Нільсу дуже хотілося їсти. На щастя, він наткнувся на кущик молодого, тільки пророслого щавлю. Нільс зірвав один листок і взявся висмоктувати зі стеблинки прохолодний кислуватий сік. Висмоктавши все до останньої краплини, він потягнувся за другим листком. Раптом щось гостре ударило його в потилицю, чиїсь чіпкі кігті уп'ялися в комір його сорочки, і Нільс відчув, що піднімається в повітря.

Нільс крутився і смикався, як блазень на ниточці. Він махав руками, дриґав ногами, відбиваючись від невидимого ворога, але все було марно.

– Мартіне! Мартіне! Сюди! До мене! – закричав Нільс.

Але замість Мартіна до нього підлетів величезний ворон.

Він був чорнішим за сажу, гострий дзьоб його загинався гачком, а маленькі круглі очиці горіли жовтими злими вогниками.

Це був отаман воронячої зграї – Фумле-Друмле.

– Не р-р-розмовляти! – хрипко каркнув Фумле-Друмле Нільсу в самісіньке вухо, – а то я виклюю тобі очі.

І щоб Нільс не сприйняв його слова за жарт, клюнув його спершу в ногу. А ворон, який тримав Нільса в кігтях, так струсонув його, що Нільс по самісінькі вуха провалився в комір власної сорочки.

– Тепер у дор-рогу! – скомандував Фумле-Друмле.

– У дор-рогу! Скор-ріше в дор-рогу! – каркнув у відповідь його товариш, і обидва ворони люто залопотіли крильми.

Нільс хоча й звик літати, але цього разу подорож повітрям не дуже йому сподобалася. Він бовтався, як мішок, між небом і землею. Воронячі кігті дряпали йому спину, комір наповзав на самісінькі очі.

«Треба запам'ятати дорогу, – думав Нільс. – Як же це ми летіли? Спершу над озером, потім повернули направо. Отже, по дорозі назад слід звертати наліво… А ось і ліс! Добре, якби сорока попалася назустріч. Вона вже на цілий світ роздзвонить про моє нещастя, – може, і гуси дізнаються, де я. Вони тоді неодмінно прилетять мені на виручку».

Але сороки ніде не було видно.

«Ну гаразд, я і сам виплутаюся з біди», – подумав Нільс.

На одному дереві Нільс побачив лісового голуба і голубку. Голуб надувся, розпушив пір'я і гучно, переливчасто воркував. А голубка, схиливши голову набік, слухала його й од задоволення погойдувалася з боку на бік.

– Ти найкрасивіша, найкрасивіша, найкрасивіша! Немає нікого красивішого за тебе, красивішого за тебе, красивішого за тебе! Ні в кого немає таких пістрявих пір'їнок, таких гладесеньких пір'їнок, таких м'яких пір'їнок! – співав голуб.

– Не вір йому! Не вір йому! – прокричав зверху Нільс. Голубка так здивувалася, що навіть перестала розгойдуватися, а в голуба від обурення забулькотіло в горлі.

– Хто, хто, хто… хто сміє так перечити, так перечити? – забурмотів він, озираючись.

– Викрадений воронами! – вигукнув Нільс. – Скажіть Ацці… Але зараз же він побачив гострий дзьоб Фумле-Друмле.

– Бер-р-режи свої очі! – каркнув ворон.

З усього було видно, що Фумле-Друмле готовий виконати погрозу. Нільс увібрав голову в плечі й сильніше примружився.

Коли він знову розплющив очі, старий ліс був уже позаду.

Вони летіли над молодесеньким березовим гайком. Бруньки на гілках уже почали лопатися, і дерева стояли наче в зеленому пуху.

Веселий дрізд кружляв над берізками, то злітав угору, то сідав на гілку і без угаву щебетав:

– Ох, як добре! Ох, як добре! Ох, як добре!

І, передихнувши трохи, починав цю пісеньку спочатку, тому що жодної іншої він не знав.

– Ох, як добре! Як добре! Як добре!

– Ну це кому як! Кому добре, а кому і не дуже! – вигукнув Нільс.

Дрізд задер голову догори й із здивуванням прокричав:

– Хто це тут незадоволений?

– Воронячий бранець! Воронячий бранець!

Цього разу ухилитися від ворона Нільсу не вдалося. Фумле-Друмле налетів на нього і твердим, гострим дзьобом стукнув прямо в лоба. Удар був такий сильний, що Нільс, наче маятник, захитався – вправо-вліво, вправо-вліво – і сорочка його загрозливо затріщала.

Будь-кого іншого такий удар назавжди відучив би суперечити воронам, але Нільса не так-то легко було залякати.

Пролітаючи над селом, він побачив шпаківню, прилаштовану на високій березі. Біля шпаківні сиділи шпак і шпачиха і весело співали:

– У нас чотири яєчка! У нас чотири хороші яєчка! У нас буде чотири розумних, красивих пташенятка!

– Їх викрадуть ворони, як і мене! – закричав Нільс, пролітаючи над ними.

– Хто це кричить? Кого поцупили ворони? – заметушилися шпак і шпачиха і про всяк випадок сховалися в своєму будиночку.

– Мене поцупили! Мене, Нільса Хольгерсона! Скажіть це Ацці Кебнекайсе! – прокричав бідолашний воронячий бранець і весь зіщулився, готуючись до розплати за свою сміливість.

Але ворони не чули його. Вони щосили працювали крильми, поспішаючи до гори, яка самотньо височіла серед голого поля.

3

Ще здаля Нільс побачив якусь темну хмару, що повисла над горою. Її крутило, наче вихор на одному місці, то підіймаючи вгору, то прибиваючи до землі.

Фумле-Друмле і його супутник грудкою впали в цю живу хмару.

– Скор-ріше! Скор-ріше! Скор-ріше! – закаркали ворони, й уся зграя завертілася ще швидше.

Нільс розгублено роззирнувся навсібіч.

«Навіщо вони мене сюди притягли? Що їм від мене потрібно?»

І, наче у відповідь, Фумле-Друмле дзьобнув Нільса в голову, підштовхуючи його до глека.

– Дивись пр-рямо, – прокаркав ворон. – Цей глек повен срібла. Ти повинен відкрити його. Не відкриєш – очі виклюємо, відкриєш – з шаною відпустимо.

Фумле-Друмле хитро підморгнув своїм прихвосням, і всі вони дружно закаркали:

– Спасибі скажемо!

– Провідника йому дамо!

– Та ще й якого! Рудого, пухнастого!

Тут з-поза великого каменя вистромилася гостра морда Смірре. Вистромилася й одразу сховалася.

«Ага, ось чиї це витівки, – подумав Нільс. – Ловко придумано! Тепер відкривай не відкривай – один кінець. Та ще побачимо, хто кого здолає».

Нільс підійшов до горщика, з поважним виглядом постукав по боках, по кришці, потім позвав Фумле-Друмле і тихо сказав йому:

– Знаєш, глека відкрити мені, звичайно, завиграшки. Тільки, здається, даремно ви клопочетеся: все одно срібла вам не бачити.

– Як це не бачити? – обурився Фумле-Друмле.

– А отак-от і не бачити! Ви ось зв'язалися з лисом Смірре, а він тільки й жде, як би вашим сріблом поживитися. Щойно я відкрию глека, він одразу ж на срібло накинеться – вам жодної монети не залишить.

Фумле-Друмле блимнув очима.

– То он воно що! – сказав ворон. – Хитрий лис, але й я не простак. Ні, старого отамана йому не провести! Ти відкривай глека. А я вже з рудим поквитаюся.

Нільс витяг свого ножика і став поволі колупати кришку. Тим часом Фумле-Друмле підлетів до Смірре.

– Знаєш що, друже, – сказав він лисові, – мабуть, ти злегковажив. Навіщо ти висунув свою морду? Тільки налякав хлопчиська. Бачиш, він тепер зі страху ледь живий. Ти б сховався абиде подалі… А вже коли він справиться із ділом, відкриє глека, я тобі миттю дам знати: тричі каркну.

Лис невдоволено забурчав, але робити нічого – сам винен. Він відбіг неподалік і сів за кущем.

– Далі, далі йди! – каркнув ворон.

Він дочекався, поки лис зовсім зник у горах, і лише тоді повернувся до Нільса.

– Тепер мерщій до діла, – сказав Фумле-Друмле.

Але відкрити глек було не так просто. Дерев'яна кришка міцно засіла в шийці. Нільс дряпав її своїм маленьким ножичком уздовж і впоперек, та все даремно, кришка – ані руш. А тут іще ворони каркають над душею:

– Скор-ріше! Скор-ріше! Скор-ріше! Відкр-ривай! Відкр-ривай! Відкр-ривай!

І наскакують на нього, клюють, б'ють крильми – і поворухнутися не дають.

– Ну ж бо, р-р-розійдіться! – скомандував раптом Фумле-Друмле.

Ворони злостиво закаркали, але не посміли ослухатися свого отамана і відлетіли вбік.

Нільс полегшено зітхнув і став оглядатися довкруги: чи немає поблизу чогось міцнішого та більшого за його ножичок?

Біля глека валялася міцна, гостра, геть обгризена кістка. Нільс підняв її. Потім виколупав із землі камінь і взявся до діла. Він спрямував кістку, наче долото, між кришкою і шийкою, і заходився бити по ній каменем. Він бив доти, аж поки кістка ввійшла майже наполовину. Тоді Нільс обома руками вхопився за кінець, що стирчав зовні, і повис на ньому як тягарець. Він весь натужився, напружив м'язи і навіть підібгав ноги під живіт, щоб стати важчим. І от кришка заскрипіла, затріщала і раптом вилетіла з шийки, як ядро з гармати. А Нільс сторчголов покотився по землі.

– Ур-ра! Ур-ра! Ур-ра! – закаркали ворони і кинулися до горщика.

Вони хапали монети, клювали їх, качали, а потім високо

підкидали і знову ловили.

Монети виблискували, іскрилися і дзвеніли в повітрі. Справжній срібний дощ падав на землю. А ворони, наче очманілі, без угаву каркали і кружляли на одному місці.

Фумле-Друмле не відставав від них.

Нарешті він згадав про Нільса і підлетів до нього.

У дзьобі він мав затиснену блискучу новеньку монету. Кинувши її прямо в руки Нільсові, він прокаркав:

– Бери свою частку і – в путь! Старий Фумле-Друмле ніколи не кидає слів на вітер. Ти допоміг мені уберегти від Смірре срібло, а я допоможу тобі уберегти від нього голову. Тільки до вашого острова летіти дуже далеко. Я спущу тебе за ланом, біля села, а то мої молодці без мене все срібло розтягнуть, мені нічого не залишать.

Він почекав, поки Нільс засунув монету в кишеню, і навіть підштовхнув її дзьобом, щоб не випала. Потім згріб кігтями Нільса за комір і підняв у повітря.

– А лисові буде хороший урок. Хай назавжди затямить, що нікому ще не вдавалося перехитрити старого отамана.

«Ну, декому вдалося!» – подумав Нільс.

4

Лис Смірре чекав-чекав умовного знаку і, не дочекавшися, вирішив піти побачити, що робиться на горі.

Ворони вже розхапали все срібло. На землі валявся порожній глек, а поряд – дерев'яна кришка.

Фумле-Друмле і Нільса ніде не було.

Лис схопив за хвоста першого-ліпшого ворона і так його струсонув, що пух і пір'я розлетілися навсібіч.

– Кажи, куди подівся хлопчисько? Де ваш шахрай-отаман?

– Та о-он, бач! – відповів ворон і показав на чорну цятку високо вдалині.

Лис зрозумів – його обдурили.

– Щастя твоє, що мені зараз ніколи, – прошипів Смірре, – а то б розквитався я з тобою за вашого отамана.

І він чкурнув навздогін за втікачами. Він побачив, як ворон спустився біля села, а потім знову злетів, але вже сам.

Смірре почекав, поки ворон відлетів подалі, й кинувся нишпорити по селу. Тепер уже діло вірне – хлопчисько від нього не втече! Смірре пробіг одну вулицю і лише завернув на іншу, як побачив Нільса. Ось він – його лютий ворог! Зараз Смірре розквитається за всі образи! Роззявивши пащеку, лис кинувся на Нільса. Ще мить, і маленькому другові Акки Кебнекайсе настав би кінець!

Але тут, на щастя Нільса, з-за рогу показалися два селянина. Нільс кинувся їм прямо під ноги і задріботів поряд. Під прикриттям двох пар великих селянських чобіт він почувався в безпеці. Й навіть обернувся і помахав лисові Смірре рукою – спробуй, мовляв, спіймай мене! Цього Смірре не стерпів. Забувши про всяку обережність, він рвонув уперед.

– Диви, – сказав один селянин, – якийсь рудий собака прив'язався за нами.

– Геть звідси! – крикнув другий і дав такого стусана Смірре, що той відлетів аж на десять кроків.

Селяни звернули в ближній двір і піднялися по східцях ґанку. І жоден з них навіть не зауважив, що тут, поряд з ними, залишилася беззахисна людина, за якою полює лис Смірре. Ех, як хотілося Нільсу увійти до будинку разом з господарями!

* * *

Але двері зачинилися, і він знову залишився сам.

Посеред двору стояла собача будка. Не довго думаючи, Нільс прошмигнув у будку і забився в найдальший кут.

У будці жив на ланцюзі величезний сторожовий собака. Він не дуже зрадів непроханому гостеві. Тим паче що непроханий гість перекинув його миску і вилив на солом'яну підстилку всю воду.

Собака підскочив, вищирився і загарчав на Нільса.

– Не жени мене, – заскиглив Нільс, – а то мене з'їсть лис Смірре. Напевно, він уже тут, поряд…

– Як, знову цей злодій тут? – прогарчав собака і роззявив уже пащу, щоб загавкати.

– Будь ласка, не гавкай! – прошепотів Нільс. – Ти тільки злякаєш його. Краще давай зробимо так: я відчеплю твій ошийник, а ти його й схопиш.

– Ну що ж, залюбки, – сказав собака і підставив Нільсові шию: він радий був хоч трохи погуляти на волі.

Нільсу довелося довгенько пововтузитися з ошийником, але все-таки він розстебнув його, і собака, весело трусонувши головою, визирнув зі своєї будки.

Лис уже сидів неподалік і нюхав повітря.

– Забирайся поки не пізно, – загарчав на нього собака, – а то пересвідчишся, які гострі в мене зуби!

– Нічого ти мені не зробиш, – сказав лис. – Всієї твоєї спритності лише на п'ять кроків і вистачить.

– Сьогодні, може, і на шість вистачить, – прогарчав собака і ловко підскочив до лиса.