Текст книги "Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми"

Автор книги: Сельма Оттилия Ловиса Лагерлеф

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

Розділ одинадцятий
У ведмежому барлозі

1

Різкий, холодний вітер дув цілий день. Він налітав на зграю Акки Кебнекайсе то справа, то зліва, то ззаду, то спереду. Але гуси летіли своєю дорогою, змахуючи крильми так само розмірено, як завжди.

Не зважав на вітер і Нільс. Давно минулися ті часи, коли він, ледь що, чіплявся всіма пальцями в пір'я Мартіна. Тепер він наче нічого і не було сидів верхи на шиї білого гусака, та ще й метляв ногами, немов сидів верхи на паркані у себе в дворі.

Але вітер не здавався. Розізлившись, що ніхто його не боїться, він кинувся на гусей з такою силою, що за мить розметав їх рівний клин.

Не втримався на своєму крилатому коні й Нільс.

Щастя, що він був таким маленьким і легким. Нільс падав, як сухий листок, як клаптик паперу. Його крутило і перевертало то догори ногами, то вниз головою. От-от удариться об землю… Але земля наче розступалася під ним.

Кажуть, що нижче землі не впадеш. А Нільс впав.

«Де ж я?» – подумав він, зводячись на ноги.

Навкруги було темно, як уночі. Потім Нільсові очі призвичаїлися до темряви. Він побачив під ногами голе коріння дерев, а над головою – клаптик неба. Нільс зрозумів, що провалився до якоїсь глибокої ями.

Позаду нього щось вовтузилося, сопіло, пихкотіло.

Нільс обернувся і побачив якусь брилу, порослу довгим коричневим мохом. Ось вона заворушилася, підвелася. У темряві виблискували два вогники…

Ведмедиця! Кошлата бура ведмедиця!

Ну, тепер уже йому лиха не уникнути!

А ведмедиця підняла лапу і ніби жартома доторкнулася до Нільса.

Ледь доторкнулася, – і Нільс уже лежав на землі. Ведмедиця перевальцем обійшла навколо Нільса, обнюхала його, перевернула з боку на бік.

Потім вона сіла на задні лапи і, підчепивши Нільса за сорочку, піднесла до самої морди. Вона збиралася тільки трохи краще роздивитися, що за дивне створіння так неждано-негадано звідкись із неба звалилось у барліг. А Нільс вирішив – ось зараз, за мить, ведмедиця проковтне його.

Нільс хотів крикнути, але крик застиг на устах. Ніколи в житті йому не було так лячно.

Але ведмедиця обережно поклала Нільса на землю і, повернувши голову, покликала когось лагідним голосом:

– Мурре! Брумме! Йдіть сюди! Я тут дещо знайшла для вас.

З темного кутка викотилися два ведмежатка. Це були зовсім маленькі ведмежатка. Вони навіть на ногах трималися ще непевно, а шерсть у них була пухнаста і м'яка, як у щойно народжених щенят.

– Що, що ти знайшла для нас, мурлико? Це смачно? Це нам на вечерю? – заговорили навперебій Мурре і Брумме.

Ведмедиця мордою підштовхнула нещасного Нільса до своїх дитинчат.

Мурре підскочив першим. Не довго вагаючись, він схопив Нільса зубами за комір і відволік його в куток.

Але й Брумме не зволікав. Він кинувся на брата, щоб відняти у нього Нільса. Обидва ведмежатка заходилися дубасити один одного. Вони каталися, борсалися, кусалися, пихкотіли й гарчали.

А Нільс тим часом вислизнув з-під ведмежат і подерся по стіні ями.

– Зважай, утече! – закричав Брумме, якому вже неабияк перепало від брата.

Мурре на мить зупинився. Потім віддав Брумме останнього ляпаса і поліз за Нільсом. За мить він наздогнав його і, піднявши лапу, скинув униз, як ялинову шишку.

Тепер Нільс попав прямо в кігті Брумме. Правда, ненадовго. Мурре налетів на брата і знову відбив у нього Нільса. Брумме, звичайно, не стерпів і заходився дубасити Мурре. А Мурре теж умів за себе постояти – і дав Брумме здачу.

Нільсу було однаково – у Брумме він у лапах чи в Мурре. І так, і інак зле. Найкраще і від того і від іншого поскоріше накивати. І поки брати билися, Нільс знову поліз угору.

Але кожного разу це закінчувалося однаково. Мурре і Брумме наздоганяли його – й усе починалося спочатку.

Скоро Нільс так утомився, що не міг поворухнути ні рукою, ні ногою.

«Будь що буде!» – подумав він і ліг посеред барлогу.

Ведмежатка підштовхували його лапами і кричали:

– Утікай, утікай! А ми тебе наздоганятимемо!

– Не втікатиму! Кроку більше не ступлю! – сказав Нільс. Мурре і Брумме дуже здивувалися.

– Мурлико! Мурлико! – закричали вони. – Він більше не хоче з нами гратися!

– Не хоче гратися? – сказала ведмедиця і підійшла ближче. Вона подивилася на Нільса, обнюхала його й сказала:

– Ех, діти, діти! Яка вже тут гра! Ви його геть замучили. Дайте йому відпочити. Та й вам самим пора спати. Вже пізно.

Ведмедиця уляглася. Біля неї задрімали втомлені Мурре і Брумме. Нільса вони вклали між собою.

Нільс намагався не ворушитися. Він чекав, поки вся ведмежа родина засне. Тоді він неодмінно утече з барлогу. Доволі з нього, награвся з ведмежатками!

Ведмедиця та її сини й справді скоро заснули.

У темному барлозі почулося хропіння на різні голоси. Ведмедиця хропла голосно, розкотисто, наче у неї в горлі прокочувалося каміння. Присвистуючи, хропів Мурре, прицмокуючи, хропів Брумме.

Вони хропли так солодко, що очі у Нільса заплющилися самі й він теж заснув.

2

Прокинувся Нільс тому, що зі стін барлогу посипалися камінці та земля. Хтось великий і важкий спускався до ями.

Нільс просунув голову між лапами Брумме і Мурре.

На далекому небі зійшов місяць. Місячне сяйво проникло в барліг. І прямо в сяйві місячного круга Нільс побачив ведмедя. Він був величезний. Лапи – товсті, кожна наче пень. Вічка малесенькі, злющі. З роззявленої червоної пащі стирчать два гострі білі ікла.

– Тут пахне людиною! – заревів ведмідь.

– Не вигадуй! – пробурчала ведмедиця. – Звідки тут узятися людині? Лягай спати, а то розбудиш дітей.

Ведмідь іще раз потягнув носом, похитав кошлатою головою і важко опустився на землю.

Нільс поквапом сховався між ведмежатками. І треба ж такому статися! Якась шерстинка – чи то від шубки Мурре, чи від шубки Брумме – потрапила йому в ніс. Нільс голосно чхнув.

Господар барлогу спохопився і підбіг до своїх дитинчат. Один удар могутньої лапи – і Мурре полетів управо. Другий удар – Брумме відкотився вліво. А посередині залишився лежати маленький Нільс Хольгерсон.

– Ось! Ось вона, людина! – заричав ведмідь.

– Не займай його! – крикнула ведмедиця. – Не займай! Мурре і Брумме так славно з ним гралися. Вони плакатимуть, якщо ти його проковтнеш. Та й яка це людина! Ніколи не бачила, щоб людина була такою маленькою.

– А чому в нього руки й ноги, як у людини? – сказав ведмідь. – Чому на ньому замість шерсті штани та сорочка? Ну гаразд, почекаємо до ранку. Вранці подумаємо, що з ним робити.

І ведмідь знов улігся.

Знову стало тихо в барлозі.

Спали ведмідь і ведмедиця, спали їх дитинчата – волохаті ведмежатка Брумме і Мурре. Лише Нільсові було не до сну.

«Ви ж можете чекати до ранку, – думав він. – А мені чого сподіватися. Якщо ведмідь не з'їсть, так ведмежата замордують!»

Поволі й обережно він вибрався з-під ведмежат і, чіпляючись за траву та коріння, поліз угору. Раз у раз він зупинявся, озирався, прислухався. Але ведмежатка мирно спали, і поки вони дивились уві сні, як граються з Нільсом, Нільс вибрався з ями.

Довкола був густий ліс, дерево до дерева, стовбур до стовбура.

Куди йти? Як знайти зграю? Далеко ж гуси відлетіти не могли. Нільс знав – ні Мартін, ані Акка його не покинуть. Треба тільки подалі відійти від ведмеджого барлогу.

Нільс подивився навколо. Зліва дерева стоять неначе поріділе. Можливо, там ліс закінчується? І Нільс пішов ліворуч.

Він ішов швидко, але обережно – чи ж мало небезпек чатує на нього в лісі! Про всяк випадок він далеко обходив коріння дерев – адже під корінням звірі люблять облаштовувати свої нори. А Нільсові зовсім не хотілося з ведмедячих лап потрапити до лап куниці або вовка.

Але мешканці лісу міцно спали цієї глупої ночі. Було зовсім тихо. Тільки зрідка поскрипували гілки, наче щулячись од нічної вогкості, та десь угорі час від часу щось злегка шурхотіло. Мабуть, це якась птаха, відсидівши уві сні лапку, влаштовувалася позручніше.

Нільс заспокоївся.

І раптом він почув якесь шелестіння і хрускіт. Так могло шарудіти листя під лапами великого звіра. З таким хрускотом могли ламатися сухі сучки, коли на них важко наступають…

Ведмідь! Ведмідь прокинувся і йде по його сліду.

Нільс притиснувся до стовбура ялини.

Ні, це не ведмідь. У ведмедя не буває рук і ніг. Ведмідь не ходить у болотяних чоботях. Це ж людина! Навіть двоє людей! Вони йшли по лісовій стежині прямо до того місця, де причаївся Нільс. За плечима в кожного була рушниця.

«Мисливці! – подумав Нільс з тривогою. – Може, нашу зграю вистежили…»

Майже біля самісінької ялини мисливці зупинилися.

– Ось тут і влаштуємо засідку, – сказав один. – Я їх учора неподалік бачив.

«Та це ж вони про гусей, – подумав Нільс і похолодів зі страху. – Гуси, мабуть, шукали мене, кружляли над лісом, а мисливці їх помітили…»

Цієї миті мисливець знову заговорив:

– У них барліг тут близько. Ціле сімейство в ньому живе – ведмідь, ведмедиця і двоє ведмежат.

Нільс так і роззявив рота.

«Он воно що! Вони вистежили моїх ведмедів! Треба швидше попередити їх! Треба їм усе розповісти!»

Рачки, намагаючись не висовуватися з трави, Нільс відповз від ялини, а потім кинувся бігти назад, до барлогу.

Тепер він не думав ні про куницю, ні про вовків. Він думав тільки про те, як би швидше дістатися до ведмежого барлогу. І біг, біг щодуху

Біля входу в барліг він зупинився і перевів дух. Потім нахилився. Зазирнув униз. Тихо. Темно.

Тут Нільс пригадав про сердитого господаря барлогу. Якби не ведмедиця, він неодмінно з'їв би Нільса. Ох, до чого ж не хочеться самому лізти у ведмедячу пащу!

На мить Нільс зачекав. Утекти? А що буде з веселими ведмежатками Мурре і Брумме? Невже він дозволить, щоб мисливці їх убили? І їх мурлику, і навіть їх батька! Дізналася б Акка Кебнекайсе, що Нільс міг урятувати ведмежу родину і злякався, дуже б розсердилася, розмовляти б з ним не стала. Та й що зробить йому ведмідь? Відразу не проковтнув, то тепер поготів – кігтем не зачепить.

І Нільс рішуче став спускатися у ведмедячий барліг.

Ведмежата спали, збившись у клубок. Годі розібрати, де Мурре, а де Брумме. Ось ведмедиця. Хропе щосили. А ось і господар барлогу.

Нільс підійшов до самісінького його вуха і вигукнув:

– Прокинься, ведмедю! Вставай! Ведмідь глухо заричав і схопився.

– Що? Хто?.. Хто сміє мене будити? А, це ти? Я ж казав, що тебе треба попросту проковтнути!

І ведмідь широко роззявив червону пащеку.

Але Нільс навіть не відступив.

– Не кваптеся так, пан ведмідь, – хоробро заговорив він. – Звичайно, проковтнути мене вам завиграшки. Але я вам не раджу. У мене для вас важливі новини.

Ведмідь сів на задні лапи.

– Ну, кажи, – пробурчав він.

– У лісі мисливці засіли, – сказав Нільс. – Я чув, як вони про ведмежий барліг говорили. На вас, напевно, чатують.

– Так, – сказав ведмідь. – Добре, що я тебе не з'їв. Буди швидше Мурре і Брумме! А дружину я сам розбуджу. Вона зі сну ще зліша за мене.

Він насилу розштовхав ведмедицю й одразу закомандував:

– Швидко збирайся! Досиділися, поки мисливці прийшли. Я ж давно казав: іти треба! І печеру приглянув хорошу подалі в горах. А ти за своє: «Шкода покидати обжиту місцинку. Почекаємо ще. Хай діти підростуть!» От і дочекалися! Вже й не знаю, як тепер ноги понесемо.

Нільс і отямитися не встиг, як ведмідь схопив його зубами за сорочку і поліз із ями. Ведмедиця з ведмежатками дерлася за ними.

Це була справжня втеча!

Хто вигадав, що ведмідь – неповороткий? Ведмідь клишоногий – це правда. І ходить він, перевалюючись з боку на бік – це теж правда. А неповоротким його аж ніяк не назвеш.

Ведмеді бігли так швидко, що в Нільса все перед очима миготіло.

Навіть Брумме і Мурре ледь наздоганяли своїх батьків.

– Мурлико! Мурлико! Ми хочемо відпочити! Ми всі п'яти собі відтоптали!

Довелося ведмежому сімейству перепочити.

Нільс зрадів цьому ще більше, за ведмежат. Йому зовсім не хотілося, щоб ведмідь затягнув його до свого нового барлогу.

– Пане ведмедю, – сказав він якомога ввічливіше, – я гадаю, що я вам більше не потрібен. Не ображайтеся на мене, але я хотів би вас покинути. Будь-що мені треба знайти зграю Акки Кебнекайсе…

– Зграю Акки Кебнекайсе? – здивувався ведмідь. – А навіщо тобі зграя Акки Кебнекайсе? Постривай, постривай, я щось пригадую. А чи не той ти Нільс, який подорожує з гусьми?

– Так, мене звуть Нільсом Хольгерсоном, і я лечу з дикими гусьми до Лапландії. Але вчора увечері вітер скинув мене прямо до вашого барлогу, – відповів Нільс.

– Чому ж ти раніше не сказав? – заревів ведмідь. – Чув я про тебе, чув. Усі білки та зайчата, всі жайворонки та зяблики про тебе розповідають. По всьому лісу про тебе чутки линуть. А я ж тебе ледь не проковтнув… Але як же ти знайдеш своїх гусей? Я б допоміг тобі, так сам бачиш, треба відвести родину на нову квартиру. Але постривай, зараз що-небудь придумаю.

Думав він довго. Потім підійшов до дерева і трусонув ним щосили. Товсте дерево так і захиталося під його лапами. Угорі серед гілок заворушилося щось чорне.

– Кар! Кар! – пролунав скрипучий голос. – Хто трясе дерево? Хто заважає мені спати?

– Ага, я так і знав, що хтось там та ночує. Ось тобі й провідник буде, – сказав Нільсу ведмідь і, піднявши голову, закричав: – Чуєш, вороне, спускайся нижче! Мені з тобою поговорити треба.

Ворон злетів на нижню гілку і витріщився на Нільса. І Нільс пильно глянув на ворона. Це був Фумле-Друмле, отаман зграї Розбійницької гори. З ким, з ким, а з Фумле-Друмле Нільсу менше за все хотілося зустрітися. Він іще добре пам'ятав його твердий дзьоб і гострі кігті.

– Пр-ривіт, пр-риятелю! – закаркав ворон. – Ось ти де бр-родиш! А вчора гуси цілий вечір-р-р кр-ружляли над лісом. Вір-рно, тебе шукали.

Нільс зрадів.

– А зараз вони де? – запитав він.

– Я їм що, стор-р-рож?.. – сказав Фумле-Друмле. – Др-р-ріма-ють де-небудь на болоті. А мені на болоті нічого робити. У мене від вогкості кістки болять.

– Гаразд, годі базікати! – гаркнув на ворона ведмідь. – Допоможи Нільсові знайти зграю. Не те – не будь я ведмедем – і тобі, й усьому твоєму воронячому роду зле буде.

Фумле-Друмле злетів на землю.

– Можеш мене не лякати, – сказав він ведмедю, – ми з Нільсом старі друзі-приятелі. То що, рушаймо в путь?

– А ти не потягнеш мене до своєї зграї? – схвильовано запитав Нільс.

– Та я з нею давно посварився, – відповів ворон, – від-3 того самого дня, як ти гостював на Розбійницькій горі. Адже вони тоді всі монети розтягли, мені жодної не залишили.

– Хочеш, я тобі дам? – запитав Нільс. – Ту саму, що ти мені подарував.

– Дай, дай, дай! – закричав ворон і закружляв над Нільсом.

Нільс витяг із кишені свою срібну монетку.

Цю монетку він хотів віддати Дерев'яному, але Бронзовий йому перешкодив.

Ця монета могла б урятувати підводне місто, якби Нільс її не упустив.

То хай вона тепер порадує хоч Фумле-Друмле.

А Фумле-Друмле і справді зрадів.

Він вихопив монету з Нільсових рук і, шумно лопочучи крильми, зник у густому вітті дерев.

«Утік», – подумав Нільс.

Але Фумле-Друмле вже стояв перед ним. Монетки в дзьобі не було. Заховав, мабуть, у дуплі.

– У дор-р-рогу! У дор-р-рогу! – закаркав Фумле-Друмле. Нільс попрощався з ведмедями і підійшов до ворона.

– Тільки не надумай нести мене в дзьобі! Я звик верхи.

– Вер-р-рхи так вер-р-рхи, – каркнув ворон.

Нільс усівся на шию Фумле-Друмле, і вони полетіли.

3

Дикі гуси насправді кружляли весь вечір над лісом. Вони шукали і звали свого маленького друга, але Нільс не відгукувався. Тільки коли зовсім стемніло, Акка Кебнекайсе зі всією зграєю спустилася на землю.

Заночувати гуси вирішили на краю болота за лісом.

Скільки метушні завжди бувало, поки гуси уляжуться. І поїсти треба, і поговорити хочеться.

А сьогодні навіть найкращі водорості застрявали в горлі. І не до розмов було. В усіх одне на умі – де ж наш Нільс? Що за лихо з ним скоїлося?

Акка Кебнекайсе і Мартін заснули пізніше за всіх. Стара гуска підсіла до Мартіна і, легенько поплескавши його крилом по крилу, сказала:

– Він багато чого навчився за цей час. Нічого лихого з ним не повинно статися. Спи, завтра знову полетимо на пошуки.

Але шукати Нільса не довелося.

Щойно сонце розбудило гусей і вони розплющили очі, піднялося таке радісне ґелґотіння, що всі жаби в болоті переполохалися.

Та й як було гусям не радіти! Нільс – живий і здоровий – лежав на своєму місці, поряд із Мартіном, і спав собі сумирно.

Розділ дванадцятий
У полоні

1

Політ наближався до кінця. Востаннє гуси ночували як бездомні бродяги. Завтра вони вже не спатимуть де випаде, вони побудують собі міцні теплі гнізда і заживуть по-родинному.

Першою в зграї завжди прокидалася Акка Кебнекайсе. Але цього дня першим прокинувся Мартін.

Він постукав дзьобом по крилу під яким, згорнувшись калачиком, спав Нільс, і вигукнув:

– Ну ж бо, лежню! Вставай!

Нільс випірнув з-під Мартінового крила і разом із ним обійшов усіх гусей.

Мартін легесенько підштовхував по черзі усіх гусей, а Нільс кричав:

– Прокидайся! Прокидайся! Пора летіти. У Лапландії виспишся.

Дуже вже і Мартіну і Нільсу кортіло скоріше побачити цю саму Лапландію.

За півгодини вся зграя вирушила в путь.

Гусей раз у раз наздоганяли інші пташині зграї. Всі окликали гусаків, вітали, запрошували до себе на новосілля.

– Як здоров'я поважної Акки Кебнекайсе? – запитували качки.

– Де ви зупинитеся? Ми зупинимося біля Зеленого мису! – вигукували кулики.

– Покажіть нам хлопчика, який урятував ведмежу родину! – щебетали чижі.

– Він летить на білому гусаку! – відповіла Акка Кебнекайсе.

І Мартін на льоту гордо вигинав шию, адже зараз усі дивилися на нього і на Нільса.

– Маленький Нільсе? Де ти? Де ти? – не вгамовувалися ластівки. – Білка Сірле просила передати тобі привіт!

– Я тут! Ось я! – кричав у відповідь Нільс і помахав рукою ластівкам.

Йому було дуже приємно, що всі про нього запитують. Він розвеселився і навіть заспівав пісню:

 
– У гусячу країну
Ми летимо, гей-гей!
Лапландіє прекрасна,
Вітай своїх гостей!
 
 
Мій друг мене негайно
Доправить на крилі
До любої Лапландії,
Прекрасної землі.
 
 
Лаплан-Лаплан-Лапландію
Вже бачу я, гей-гей!
Нехай живе Лапландія —
Роздолля для гусей!
 

Він співав на все горло, розгойдуючись з боку на бік, і гойдав ногами. І раптом один черевичок зісковзнув у нього з ноги.

– Мартіне, Мартіне, стій! – закричав Нільс. – 3 мене черевичок злетів!

– Це вже зовсім не годиться! – забурчав Мартін. – Тепер, поки спустимося, поки розшукаємо твій черевичок, скільки часу згаємо! Та що з тобою вдієш… Акко Кебнекайсе! Акко Кебнекайсе! – вигукнув він.

– Що скоїлося? – запитала гуска.

– Ми загубили черевичок, – сказав Мартін.

– Черевичок потрібно знайти, – сказала Акка Кебнекайсе. – Тільки ми полетимо вперед, а вже ви нас наздоганяйте. Запам'ятайте добре: летіти треба прямо на північ, нікуди не звертаючи. Ми завжди зупиняємося біля підніжжя Сірих скель, біля Круглого озера.

– То ми вас швидко наздоженемо! Але все-таки ви не дуже поспішайте, – сказав Мартін.

Потім він обернувся до Нільса і скомандував:

– Ну, тепер держися міцніше!

І вони полетіли вниз.

2

Черевичок вони знайшли відразу. Він лежав на лісовій стежинці, в п'яти кроках від того місця, де Мартін спустився, і неначе чекав свого господаря. Та щойно Нільс зістрибнув із Мартіна, як у лісі почулися людські голоси і на стежину вибігли хлопчик і дівчинка.

– Дивися, Матсе! Що це таке? – закричала дівчинка. Вона нагнулася і підняла черевичок Нільса.

– От так штука! Справжнісінький черевичок, як у нас із тобою. Тільки нам він навіть на ніс не налізе.

Матс повертів черевичок у руках і раптом голосно розсміявся.

– Послухай, Оосо! А що, коли цей черевичок нашому кошеняткові приміряти? Може, йому підійде?

Ооса заплескала в долоні.

– Звичайно ж, підійде! А потім ми ще три таких зробимо. І буде у нас кіт у чоботях.

Ооса побігла по стежині. За Оосою побіг Матс, а за Матсом Мартін із Нільсом.

Стежина привела прямо до будиночка лісника. На ґанку, згорнувшись клубочком, дрімало кошеня.

Ооса присіла і посадовила кошеня на коліна, а хлопчик узявся засовувати його лапу в черевичок. Але кошеня не бажало взуватися: воно дряпалося, пищало і так відчайдушно відмахувалося всіма чотирма лапами і навіть хвостом, що врешті-решт вибило черевичок із рук Матса.

Тут саме наспів Мартін. Він підчепив черевичок дзьобом і пустився навтьоки.

Але було вже пізно.

За два стрибки Матс підскочив до Мартіна і схопив його за крило.

– Мамо, мамо, – закричав він, – наша Марта повернулася!

– Та я не Марта! Пустіть мене, я Мартін! – кричав нещасний полонений, відбиваючись і крильми і дзьобом.

Усе намарне – ніхто його не розумів.

– Дарма опираєшся, тепер тобі не втекти, – примовляв Матс і, наче кліщами, стискав його крило. – Досить, нагулялася. Мамо! Мамо, поквапся ж! – знову закричав він.

На його крик із будинку вийшла червонощока жінка.

Побачивши Мартіна, вона дуже зраділа.

– Я так і знала, що Марта повернеться, – говорила вона, підбігаючи до гусака. – Що їй одній у лісі робити?. Ой, та це ж не Марта – це чужий гусак! – скрикнула жінка. – Звідки він узявся? Тут і села поблизу немає. Та все одно, якщо Марта втекла, хай хоч цей гусак у нас залишиться.

Вона хотіла було взяти Мартіна і віднести до пташника, та де там! Мартін виривався у неї з рук, бив її крильми, клював і щипав до крові.

– От дикун! – обурилася господиня. – Ні, такого у пташник пускати не слід. Він мені всіх курей покалічить. Що ж з ним робити? Зарізати, чи що?

Вона швидко скинула фартух і накинула на Мартіна. І хоч як бився Мартін та виривався, нічого не допомагало – він іще більше заплутувався у фартусі. Так його й понесла господиня в дім.

3

Нільс у цей час причаївся за деревом. Він усе бачив, усе чув і від горя та досади ледь стримував плач.

Ніколи ще він не шкодував так гірко за тим, що гном зачаклував його. Якби він був справжньою людиною, то хай би хтось лише спробував його зачепити!

А зараз, прямо в нього на очах, Мартіна, його найкращого друга, потягли на кухню, щоб зарізати і засмажити на обід. Невже Нільс так і стоятиме склавши руки і дивитиметься?

Ні, він урятує Мартіна! Врятує, хоч би там що!

Нільс рішуче вирушив до будинку.

По дорозі він усе-таки підняв і надів свій черевичок, що валявся у траві.

Найважче було потрапити до будинку. Ґанок був високим, аж сім сходинок!

Наче акробат, Нільс підтягався на руках, долаючи сходинку за сходинкою, поки дістався останньої.

Двері, на його щастя, були відчинені, тож Нільс непомітно прослизнув аж на кухню.

Біля вікна на великому столі лежав Мартін. Лапи і крила в нього були зв'язані так міцно, що він не міг поворухнутися.

Біля вогнища клопоталася жінка. Засукавши рукави, вона терла ганчіркою великий чавунець. Такий самий чавунець був і в матері Нільса – вона завжди смажила в ньому курей і гусей.

Вимивши чавунця, жінка поставила його сушити, а сама взялася розводити вогонь у вогнищі.

– Знову хворосту не вистачить! – пробурчала вона і, підійшовши до віконця, голосно позвала: – Матсе! Оосо!

Ніхто не озивався.

– От ледарі! Цілий день пустують, а хворосту не назбирали! – І, ляснувши дверима, вона вийшла в двір.

А Нільсові тільки того й треба було.

– Мартіне, ти живий? – запитав він, підбігши до столу.

– Поки що живий, – сумовито відповів Мартін.

– Ну потерпи ще хвилиночку, зараз я тебе звільню.

Нільс обхопив руками і ногами ніжку столу і швидко поліз угору.

– Швидше, Нільсе, а то вона зараз повернеться, – квапив його Мартін.

Але Нільса не треба було квапити. Забравшись на стіл, він вихопив із кишені ножика і, наче пилкою, взявся перепилювати вірьовки.

Ножик аж мигтів у нього в руці. Назад-вперед! Назад-впе-ред! Назад-вперед!

Ось уже крила вільні. Мартін обережно поворушив ними.

– Здається, цілі, не поламані, – сказав він.

А Нільс уже пиляв вірьовки на лапах. Вони були нові, жорсткі, а ножик геть притупився.

– Швидше, швидше, вона йде! – крикнув раптом Мартін.

– Ой, не встигну! – прошепотів Нільс.

Ножик його став гарячим, пальці затерпли і розпухли, але він усе пиляв і пиляв. Ось вірьовка вже розповзається під ножем… Ще мить – і Мартін урятований.

Але тут скрипнули двері, й до кімнати увійшла господиня з величезним оберемком хворосту.

– Натягуй вірьовку! – встиг крикнути Нільс.

Мартін щосили смикнув лапами, і вірьовка розірвалася.

– От розбишака! Як же це він ухитрився? – вигукнула господиня.

Вона пошпурила хворост на підлогу і підбігла до столу. Але Мартін вислизнув прямо у неї з рук.

І почалася гонитва.

Мартін – до дверей, а господиня його рогачем від дверей. Мартін – на шафу, а господиня його з шафи мітлою. Мартін – на мисник, а господиня його решетом накрила – лише лапи

на волі залишилися.

– Пхе, геть заганяв! – сказала господиня й обтерла рукавом піт з лоба.

Потім вона схопила Мартіна за лапи і, перекинувши вниз головою, знову потягла до столу.

Однією рукою вона міцно притисла гусака, а другою скручувала йому лапи вірьовкою.

І раптом щось гостре встромилося їй у палець. Господиня зойкнула і відсмикнула руку.

– Ой, що це? – прошепотіла вона.

З-поза великої дерев'яної сільниці на столі визирав крихітний чоловічок і погрожував їй ножиком.

– Ой, що це? – знову прошепотіла вона.

Поки господиня зойкала й ойкала, Мартін не гаяв часу. Він схопився, обтрусився й, узявши Нільса за комір, вилетів у вікно.

– Ну і діла! – обурилася господиня, коли вони зникли за верхівками дерев.

Вона важко зітхнула і заповзялася підбирати хворост, розкиданий по підлозі.