Текст книги "Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми"

Автор книги: Сельма Оттилия Ловиса Лагерлеф

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 10 страниц)

Сельма Лагерлеф
Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми

Розділ перший
Лісовий гном

1

У маленькому шведському селі Вестменхег жив колись хлопчик на ім'я Нільс. З виду – хлопчик як хлопчик. Та годі з ним було раду дати.

На уроках він ловив ґав і хапав двійки, в лісі руйнував пташині гнізда, гусей у дворі дражнив, курей ганяв, кидав у корів камінці, а кота смикав за хвіст, наче хвіст – це мотузка від дверного дзвоника.

Так прожив він до дванадцяти років. І тут трапилася з ним незвичайна пригода.

Ось як воно було насправді.

Якось у неділю батько з матір'ю зібралися на ярмарок у сусіднє село. Нільс не міг дочекатися, поки вони підуть.

«Ішли б швидше! – думав Нільс, поглядаючи на батьківську рушницю, що висіла на стіні. – Хлопці, коли побачать мене з рушницею, від заздрощів луснуть».

Але батько наче відгадав його думки.

– Дивися, з дому ані руш! – попередив він. – Відкривай підручника і берися за розум. Чуєш?

– Чую, – відповів Нільс, а про себе подумав: «Отакої, витрачатиму недільний день на уроки!»

– Вчися, синку, вчися, – сказала мати.

Вона навіть сама дістала з полиці підручник, поклала на стіл і присунула крісло.

А батько відлічив десять сторінок і суворо-пресуворо наказав:

– Щоб до нашого повернення все напам'ять знав. Сам перевірю.

Нарешті батько з матір'ю пішли.

«Добре їм, бач як весело крокують! – важко зітхнув Нільс. – А я наче в мишоловці з цими уроками!»

Але що вдієш! Нільс знав, що з батьком жарти погані. Він знову зітхнув і всівся за стіл. Щоправда, дивився він не так у книжку, як у вікно. Адже це було куди цікавіше!

За календарем був іще березень, але тут, на півдні Швеції, весна вже долала зиму. У канавах весело виблискувала вода. На деревах набубнявіли бруньки. Буковий ліс розпрямив свої гілки, закляклі в зимові холоди, і тепер тягнувся догори, неначе хотів дістатися до голубого весняного неба.

А під самісіньким вікном поважно розгулювали кури, стрибали і билися горобці, у скаламучених калюжах хлюпалися гусаки. Навіть корови, замкнені у хліву, відчули весну і мукали на всі голоси, наче просили: «Ви-ипустіть нас, ви-ипустіть нас!»

Нільсу теж хотілося і співати, і кричати, і чалапати по калюжах, і битися з сусідськими хлопчаками. Він з досадою відвернувся від вікна і втупився в книжку. Але прочитав він не багато. Букви стали чомусь стрибати перед очима, рядки то зливалися, то розбігалися… Нільс і сам не помітив, як заснув.

Хтозна, можливо, Нільс так і проспав би весь день, якби його не розбудив шурхіт.

Нільс підвів голову і насторожився.

У дзеркалі, що висіло над столом, відбивалася вся кімната. Нікого, крім Нільса, в кімнаті немає… Все начебто на місці, все гаразд… І раптом Нільс ледь не зойкнув! Хтось відкрив віко скрині!

У скрині мати зберігала всі свої коштовності. Там лежали наряди, які вона носила ще молодою, – широченні спідниці з домотканого селянського сукна, розшиті кольоровим бісером ліфи, білі як сніг, накрохмалені чепці, срібні пряжки і ланцюжки.

Мати нікому не дозволяла відкривати без неї скриню, а Нільса й близько до неї не підпускала. І вже про те, що вона могла піти з дому, не замкнувши скриню, не могло бути й мови! Не бувало такого! Та й сьогодні – Нільс чудово це пам'ятав – мати двічі поверталася від порога, щоб посмикати замок – чи добре замкнений?

Хто ж відкрив скриню?

Можливо, поки Нільс спав, у будинок пробрався злодій і тепер ховається де-небудь тут, за дверима або за шафою? Нільс затамував подих і, не моргаючи, вдивлявся в дзеркало.

Що це за тінь там, у кутку скрині? Ось вона поворухнулася… Ось поповзла по краю… Миша? Ні, на мишу не схоже…

Нільс аж очам не повірив. На краю скрині сидів малесенький чоловічок. Він наче зійшов із недільної картинки в календарі. На голові – крислатий капелюх, чорний каптанець оздоблений мереживним коміром і манжетами, панчохи біля колін зав'язані пишними бантами, а на червоних сап'янових чобітках виблискують срібні пряжки.

«Так це ж гном! – здогадався Нільс. – Справжнісінький гном!»

Мати часто розповідала Нільсові про гномів. Вони живуть у лісі, вміють говорити і по-людськи, і по-пташиному, і по-звіриному. Вони знають про всі скарби, які хоч сто, хоч тисячу років тому були зариті в землю. Захочуть гноми – взимку на снігу квіти зацвітуть, захочуть – улітку річки замерзнуть.

Ну а боятися гнома не варто. Що лихого може заподіяти така крихітна істота!

До того ж гном не звертав на Нільса ніякої уваги. Він, здається, нічого не бачив, окрім оксамитової, розшитої дрібними річковими перлами безрукавки, що лежала в скрині аж під віком.

Поки гном милувався химерним старовинним візерунком, Нільс уже думав, яку б штуку утнути з дивовижним гостем.

Цікаво було б зіштовхнути його в скриню і потім зачинити віко. А можна ще ось що…

Не повертаючи голови, Нільс оглянув кімнату. У дзеркалі вона відбивалась уся як на долоні. На полицях у строгому порядку вишикувалися кав'яник, чайник, миски, каструлі… Біля вікна – комод, заставлений усякою всячиною… А ось на стіні – поряд з батьківською рушницею – сачок для ловлі мух. Саме те, що потрібно!

Нільс обережно зісковзнув на підлогу і зірвав сачок із цвяха.

Один змах – і гном забився в сітці, як спіймана бабка.

Його крислатий капелюх збився на потилицю, ноги заплуталися в підлогах каптанця. Він борсався на дні сітки і безпорадно розмахував руками. Та щойно йому вдавалося трохи підвестися, Нільс струшував сачок, і гном знову падав униз.

– Послухай, Нільсе, – заскиглив нарешті гном, – відпусти мене на волю! Я дам тобі за це золоту монету, велику, як ґудзик на твоїй сорочці.

Нільс на мить задумався.

– Що ж, це, мабуть, непогано, – сказав він і перестав розгойдувати сачок.

Чіпляючись за ріденьку тканину, гном вправно поліз угору Ось він уже вхопився за залізний обруч, і над краєм сітки показалася його голова…

Тут Нільсу спало на думку, що він продешевив. Упридачу до золотої монети можна було зажадати, щоб гном учив за нього уроки. Та мало що ще можна придумати! Гном тепер на все згодиться! Коли сидиш у сачку, сперечатися не станеш.

І Нільс знову трусонув сітку.

Але тут раптом хтось дав йому такого ляпаса, що сітка випала у нього з рук, а сам він сторчголов покотився в кут.

2

Якусь мить Нільс лежав нерухомо, потім, крекчучи й охаючи, встав.

За гномом уже й слід простиг. Скриня була зачинена, а сачок висів на своєму місці – поряд із батьківською рушницею.

«Мені все це, мабуть, наснилося? – подумав Нільс. – Та ні, права щока пломеніє, наче по ній пройшлися праскою. Це гном мене так огрів! Звичайно, батько з матір'ю не повірять, що гном побував у нас у гостях. Скажуть – усе це твої вигадки, щоб уроки не вчити. Ні, хоч як крути, а треба знову сідати за книжку!»

Нільс ступив два кроки і зупинився. З кімнатою щось скоїлося. Стіни їх маленького будиночка розсунулися, стеля пішла високо вгору, а крісло, на якому Нільс завжди сидів, височіло над ним неприступною горою. Щоб забратися на нього, Нільсові довелося дертися по витій ніжці, наче по корявому стовбуру дуба. Книжка і досі лежала на столі, але вона була така величезна, що зверху сторінки Нільс не міг розгледіти жодної букви. Він улігся животом на книжку і поповз від рядка до рядка, від слова до слова. Він аж спітнів, поки прочитав одну фразу.

– Та що ж це таке? Так і до завтрашнього дня до кінця сторінки не доберешся! – вигукнув Нільс і витер рукавом піт із лоба.

І раптом він побачив, що з дзеркала на нього дивиться крихітний чоловічок – точнісінько такий самий, як той гном, що попався в його сіть. Тільки одягнений по-іншому: у шкіряних штанцях, у жилеті та в картатій сорочці з великими ґудзиками.

– Ей, ти, чого тобі тут треба? – крикнув Нільс і погрозив чоловічкові кулаком.

Чоловічок теж погрозив кулаком Нільсові.

Нільс узявся в боки і висолопив язика. Чоловічок теж узявся в боки і теж показав Нільсові язика.

Нільс тупнув ногою. І чоловічок тупнув ногою.

Нільс стрибав, вертівся дзиґою, розмахував руками, але чоловічок не відставав від нього. Він теж стрибав, теж вертівся дзиґою і розмахував руками.

Тоді Нільс сів на книжку і гірко заплакав. Він зрозумів, що гном зачаклував його і що крихітний чоловічок, який дивився на нього з дзеркала, – це він сам, Нільс Хольгерсон.

«А може, це все-таки сон?» – подумав Нільс.

Він міцно примружився, потім – щоб зовсім прокинутися – дошкульно ущипнув себе і, почекавши якусь мить, знову розплющив очі. Ні, він не спав. І рука, яку він ущипнув, боліла по-справжньому.

Нільс підібрався до самісінького дзеркала й уткнувся в нього носом. Так, це він, Нільс. Тільки був він тепер завбільшки з горобця.

«Треба знайти гнома, – вирішив Нільс. – Може, гном просто пожартував?»

Нільс сповз по ніжці крісла на підлогу й обнишпорив усі кутки. Він заліз під лаву під шафу – зараз йому це було неважко, – заліз навіть у мишачу нору, але гнома ніде не було.

Жевріла ще надія – гном міг сховатись у дворі.

Нільс вибіг у сіни. Де ж його черевики? Вони мали б стояти біля дверей. І сам Нільс, і його батько з матір'ю, й усі селяни у Вестменхегу, та й у всіх селах Швеції, завжди залишають свої черевики біля порога. Адже черевики дерев'яні. У них ходять тільки по вулиці, а вдома знімають.

Але як він, такий маленький, упорається тепер зі своїм великим, важким обуттям?

І тут Нільс побачив перед дверима пару крихітних черевичків. Спочатку він зрадів, а потім злякався. Якщо гном зачаклував навіть черевики, то він і не збирався знімати закляття з Нільса!

Ні, ні, треба пошвидше знайти гнома! Треба просити його, благати! Ніколи, ніколи більше Нільс нікого не образить! Він стане найчемнішим, найзразковішим хлопчиком… Нільс засунув ноги в черевички і прослизнув у двері. Добре, що вони були прочинені. Хіба міг би він дотягтися до клямки і відсунути її!

Біля ґанку, на старій дошці, перекинутій через калюжу стрибав горобець. Щойно горобець помітив Нільса, як застрибав іще швидше і зацвірінькав на все своє гороб'яче горло. І – дивовижа! – Нільс його чудово розумів.

– Погляньте на Нільса! – вигукував горобець. – Погляньте на Нільса!

– Кукуріку! – весело загорлав півень. – Скинемо його в річку!

А кури залопотіли крильми і навперебій закудкудакали:

– Так йому і треба! Так йому і треба!

Гуси обступили Нільса зусібіч і, витягуючи шиї, шипіли йому у вухо:

– Хорош-ший! Ох і хорош-ший! Що, боїш-шся тепер? Боїш-шся?

І вони клювали його, щипали, били дзьобами, смикали за руки та за ноги.

Бідолашному Нільсові добряче б перепало, якби в цей час на подвір'ї не з'явився кіт. Помітивши кота, кури, гуси та качки одразу ж кинулися врозтіч і почали ритися в землі з таким виглядом, наче їх нічого на світі не цікавить, окрім черв'яків і торішніх зерен.

А Нільс зрадів котові, як рідному.

– Милий котику, – сказав він, – ти знаєш усі закутки, всі діри, всі нірки на нашому дворі. Будь добрий, скажи, де мені знайти гнома? Адже він не міг далеко піти.

Кіт відповів не відразу. Він усівся, обвив хвостом передні лапи і подивився на хлопчика. Це був величезний чорний кіт, з великою білою цяткою на грудях. Його гладка шерсть аж блищала на сонці. Вигляд у кота був цілком добродушний. Він навіть втягнув кігті й примружив жовті очі з вузенькою-вузесенькою смужкою посередині.

– М-р-р, м-р-р! Я, звичайно, знаю, де знайти гнома, – заговорив кіт ласкавим голосом. – Але це ще невідомо, скажу я тобі чи ні…

– Котику, котику, золотий ротику, ти повинен мені допомогти! Хіба ти не бачиш, що гном мене зачаклував?

Кіт ледь-ледь розплющив очі. У них спалахнув зелений злий вогник, але муркотів він і досі ласкаво.

– Це ж за віщо я повинен тобі допомагати? – сказав він. – Може, за те, що ти засунув мені у вухо осу? Або за те, що ти підпалив мені шерсть? Або за те, що ти щодня смикав мене за хвіст? Га?

– А я й зараз можу смикнути тебе за хвоста! – закричав Нільс. І, забувши про те, що кіт разів у двадцять більший за нього самого, ступив крок уперед.

Що тут стало з котом? Очі у нього загорілися, спина вигнулася, шерсть стала дибки, з м'яких пухнастих лап вилізли гострі кігті. Нільсові навіть видалося, що це якийсь небачений дикий звір вискочив з лісової гущавини. І все-таки Нільс не відступив. Він ступив іще крок… Тоді кіт одним стрибком перекинув Нільса і притис його до землі передніми лапами.

– Допоможіть, допоможіть! – закричав Нільс з усіх сил. Але голосок у нього був тепер не гучнішим, ніж у мишеняти. Та й нікому було його виручати.

Нільс зрозумів, що йому прийшов кінець, і з жаху заплющив очі.

Раптом кіт утягнув кігті, випустив Нільса з лап і сказав:

– Гаразд, на перший раз доволі. Якби твоя мати не була такою доброю господинею і не поїла мене вранці й увечері молоком, тобі було б непереливки. Заради неї я залишу тебе в живих.

З цими словами кіт обернувся і, мов і не було нічого, пішов геть, тіхенько муркочучи, як і годиться доброму домашньому котові. А Нільс встав, обтрусив зі шкіряних штанців бруд і поплентався в кінець двору. Там він видерся на виступ кам'яної огорожі, всівся, звісивши крихітні ніжки в крихітних черевичках, і задумався.

Що ж буде далі?! Скоро повернуться батько й мати. Як же вони здивуються, побачивши свого сина! Мати, звичайно, заплаче, а батько, може, скаже: так Нільсові й треба! Потім

зберуться сусіди зі всієї округи, розглядатимуть його й охатимуть… А що як його хтось украде, щоб показувати роззявам на ярмарку? От потішатимуться над ним хлопчиська!.. Ох, який він нещасний! Який нещасний! На всьому білому світі, напевно, немає людини нещаснішої за нього!

Убогий будиночок його батьків, притиснутий до землі похилим дахом, ніколи не здавався йому таким великим і красивим, а тісний дворик – таким просторим.

Десь над головою Нільса зашуміли крила. Це з півдня на північ летіли дикі гуси. Вони летіли високо в небі, витягнувшись рівним клином, але, побачивши своїх родичів – домашніх гусей, – спустилися нижче і закричали:

– Летіть з нами! Летіть з нами! Ми летимо на північ, до Лапландії! До Лапландії!

Домашні гуси захвилювалися, заґелґотали, залопотіли крильми, неначе пробували, чи можуть вони злетіти. Але стара гуска – вона доводилася бабусею добрій половині гусей – бігала довкола них і кричала:

– З глузду з'їх-хали! З глузду з'їх-хали! Схаменіться! Ви ж не якісь там бродяги, ви поважні домаш-шні гуси!

І, задерши голову, вона закричала в небо:

– Нам і тут добре! Нам і тут добре!

Дикі гуси спустилися ще нижче, наче шукаючи щось у дворі, і раптом – усі разом – злетіли в небо.

– Ґе-ґе-ґе! Ґе-ґе-ґе! – кричали вони. – Хіба це гуси? Це якісь жалюгідні кури! Залишайтесь у вашому курнику!

Від злості й образи у домашніх гусей навіть очі почервоніли. Такої образи вони ще ніколи не чули.

Тільки білий молодий гусак, задерши голову догори, стрімко побіг по калюжах.

– Зачекайте мене! Зачекайте мене! – кричав він диким гусям. – Я лечу з вами! З вами!

«Так це ж Мартін, найкращий мамин гусак, – подумав Нільс. – Чого доброго, він і справді полетить!»

– Стій, стій! – закричав Нільс і кинувся за Мартіном.

Нільс ледь наздогнав його. Він підстрибнув і, обхопивши руками довгу гусячу шию, повис на ній усім тілом. Але Мартін навіть не відчув цього, наче Нільса й не було. Він сильно змахнув крильми – раз, другий – і, сам того не сподіваючись, злетів.

Перш ніж Нільс зрозумів, що сталося, вони вже були високо в небі.

Розділ другий
Верхи на гусакові

1

Нільс і сам не знав, як йому вдалося перебратися на спину Мартіна. Ніколи Нільс не думав, що гуси такі ковзкі. Обома руками він учепився в гусяче пір'я, весь зіщулився, увібрав голову в плечі й навіть заплющив очі.

А навколо завивав і гудів вітер, наче хотів відірвати Нільса від Мартіна і скинути вниз.

– Зараз упаду, ось зараз упаду! – шепотів Нільс.

Але минуло десять хвилин, двадцять, а він не падав. Нарешті він осмілів і ледь-ледь розплющив очі.

Справа і зліва миготіли сірі крила диких гусей, над самісінькою головою Нільса, ледь торкаючись його, пропливали хмари, а далеко-далеко внизу темніла земля.

Вона була зовсім не схожа на землю. Здавалося, наче хтось розстелив під ними величезну картату хустку. Яких тільки клаптиків там не було! Одні – чорні, другі жовтувато-сірі, треті яскраво-зелені.

Чорні клаптики – це щойно зорана земля, зелені – осінні сходи, що перезимували під снігом, а жовтувато-сірі клаптики – це торішнє жниво, по якому ще не пройшов плуг селянина.

А ось латки по краях темні, а всередині – зелені. Це сади: дерева там стоять зовсім голі, але лужки вже покрилися першою травичкою.

А ось коричневі з жовтою облямівкою прямокутники – це ліс: він ще не одягнув зелені шати, а молоді буки на галявині жовтіють старим, сухим листям.

Спочатку Нільсові було навіть весело розглядати це розмаїття. Але що далі летіли гуси, то тривожніше ставало в нього на душі.

«Може статися, вони й справді занесуть мене до Лапландії!» – подумав він.

– Мартіне, Мартіне! – крикнув він гусакові. – Повертай додому! Доволі, наліталися!

Але Мартін нічого не відповів.

Тоді Нільс щосили пришпорив його своїми дерев'яними черевичками.

Мартін ледь повернув голову і прошипів:

– Чуеш-ш-ш, хлопче! Сиди сумирно, а то скину тебе…

Довелося сидіти сумирно.

2

Цілий день білий гусак Мартін летів нарівні зі всією зграєю, наче він ніколи й не був домашнім гусаком, а все життя тільки те й робив, що літав.

«І звідки в нього таке завзяття?» – дивувався Нільс.

Але до вечора Мартін усе-таки вибився з сил. Тепер легко було переконатися, що літає він без року тиждень: то раптом відстане, то вирветься вперед, то ніби провалиться в яму, то немов підскочить угору.

І дикі гуси побачили це.

– Акко Кебнекайсе! Акко Кебнекайсе! – заґелґотали вони.

– Що вам від мене потрібно? – запитала гуска, що летіла попереду всіх.

– Білий відстає!

– Він повинен знати, що літати швидко легше, ніж літати поволі! – крикнула гуска, навіть не озирнувшись.

Мартін намагався дужче й частіше змахувати крильми, але втомлені крила обважніли і тягнули його вниз.

– Акко! Акко Кебнекайсе! – знову заґелґотали гуси.

– Що вам потрібно? – озвалася стара гуска.

– Білий не може летіти так високо!

– Він повинен знати, що літати високо легше, ніж літати низько! – відповіла Акка. Бідний Мартін напружив останні сили. Але крила у нього зовсім ослабли і ледь тримали його.

– Акко Кебнекайсе! Акко! Білий падає!

– Хто не може літати, як ми, хай сидить удома! Скажіть це білому! – вигукнула Акка, не сповільнюючи лету.

– І справді, краще б нам сидіти удома, – прошепотів Нільс і ще дужче вчепився за шию Мартіна.

Мартін падав як підстрілений.

Щастя ще, що по путі їм стрілася якась миршава верба. Мартін зачепився за верхівку дерева і повис серед гілок. Так вони і висіли. Крила у Мартіна обм'якли, шия бовталася, наче ганчірка. Він голосно дихав, широко роззявляючи дзьоба, наче хотів захопити більше повітря. Нільсові стало шкода Мартіна. Він навіть намагався його утішати.

– Любий Мартіне, – сказав Нільс ласкаво, – не засмучуйся, що вони тебе покинули. Ну поміркуй сам, куди тобі з ними змагатися! Давай краще повернемося додому!

Мартін і сам розумів: краще було б повернутися. Але йому так хотілося довести всьому світу, що й домашні гуси чогось варті!

А тут іще цей хлопчисько зі своїми втішаннями! Якби він не сидів у нього на шиї, Мартін, може, і долетів би до Лапландії.

Зі злості у Мартіна відразу додалося сили. Він замахав крильми з такою люттю, що відразу піднявся ледь не до самісіньких хмар і скоро наздогнав зграю.

На його щастя, почало сутеніти.

На землю спали чорні тіні. З озера, над яким летіли дикі гуси, поповз туман.

Зграя Акки Кебнекайсе спустилася на ночівлю.

3

Щойно гуси торкнулися прибережної смужки землі, як одразу ж полізли у воду. На березі залишилися гусак Мартін і Нільс.

Як із крижаної гірки, Нільс з'їхав із ковзкої спини Мартіна. Нарешті він на землі! Нільс розпрямив зомлілі руки і ноги і глянув навколо.

Зима тут відступала поволі. Все озеро було ще скуте кригою, і лише біля берегів виступила вода – темна і блискуча.

До самісінького озера чорною стіною підходили високі ялини. Скрізь сніг уже розтанув, але тут, біля корявого, крислатого коріння сніг усе ще лежав щільним товстим шаром, неначе ці могутні ялини силою утримували біля себе зиму.

Сонце вже геть сховалося.

З темних нетрів лісу долинало якесь потріскування і шелестіння.

Нільсу стало ніяково.

Як далеко вони залетіли! Тепер, якщо Мартін навіть захоче повернутися, їм все одно не знайти дороги додому… А все-таки Мартін молодець!.. Але що ж це з ним?

– Мартіне! Мартіне! – погукав Нільс.

Мартін не озивався. Він лежав, наче мертвий, розкинувши по землі крила і витягши шию. Його очі були затягнені каламутною плівкою. Нільс злякався.

– Любий Мартіне, – сказав він, нахилившись над гусаком, – ковтни-но води! Побачиш, тобі відразу стане легше.

Але гусак навіть не поворухнувся. Нільс сполотнів од жаху…

Невже Мартін помре? Адже в Нільса не було тепер жодної близької душі, крім цього гусака.

– Мартіне! Чуєш, Мартіне! – тормосив його Нільс.

Гусак наче не чув його.

Тоді Нільс схопив Мартіна обома руками за шию і потягнув до води.

Це було нелегко. Гусак був найкращий у їх господарстві, і мати відгодувала його на славу. А Нільса тепер годі на землі побачити. І все-таки він дотягнув Мартіна до самісінького озера і засунув його голову просто в студену воду.

Спочатку Мартін лежав нерухомо. Та ось він розплющив очі, зробив ковток-другий і ледь звівся на лапи. Якусь мить він постояв, похитуючись з боку на бік, потім заліз в озеро по самісіньку шию і поволі поплив між крижинами. Раз у раз він занурював дзьоба у воду, а потім, закинувши голову, жадібно ковтав водорості.

«Йому пощастило, – із заздрістю подумав Нільс, – а я ж теж від ранку нічого не їв».

Й от Мартін підплив до берега. У дзьобі він стискав малесенького червоноокого карасика.

Гусак поклав рибину перед Нільсом і сказав:

– Удома ми не були з тобою друзями. Але ти виручив мене в біді, і я хочу віддячити тобі.

Нільс ледь не кинувся обіймати Мартіна. Щоправда, він ніколи ще не куштував сирої риби. Та що поробиш, треба звикати! Іншої вечері не одержиш.

Він порився в кишенях, розшукуючи складаного ножика. Ножик, як завжди, лежав з правого боку, тільки став завбільшки зі шпильку, – а втім, саме по кишені.

Нільс розкрив ножика і заходився потрошити рибу.

Раптом почувся якийсь шум і плескіт. На берег, обтрушуючись, вийшли дикі гуси.

– Гляди ж, не зізнайся, що ти людина, – прошепотів Нільсові Мартін і виступив вперед, шанобливо вітаючи зграю.

Тепер можна було як слід розглянути всю компанію. Щиро кажучи, красою вони не вирізнялися, ці дикі гуси. І зростом не вийшли, і шатами не могли похизуватися. Всі як на добір сірі, наче пилом притрушені, – хоча б у когось була одна біла пір'їнка!

А ходять як! Підстрибцем, підскоком, ступають куди попало, не дивлячись під ноги. Мартін од здивування навіть розвів крильми. Хіба так ходять порядні гуси? Ходити треба поволі, ступати на всю лапу, голову тримати високо. А ці шкандибають, наче кульгаві.

Попереду всіх виступала стара-старезна гуска. О, що це була за красуня! Шия худа, з-під пір'я кістки випинають, а крила наче хтось обгриз. Зате її жовті очі виблискували, як дві палаючі вуглинки. Всі гуси шанобливо дивилися на неї, не сміючи заговорити, поки гуска перша не скаже своє слово.

Це була Акка Кебнекайсе, предводителька зграї.

Сто разів уже водила вона гусей на північ і сто разів поверталася з ними з півночі на південь. Кожен кущик, кожен острівець на озері, кожну галяву в лісі знала Акка Кебнекайсе. Ніхто не вмів вибрати для ночівлі краще місце, ніж Акка Кебнекайсе; ніхто не вмів краще, ніж вона, сховатися від хитрих ворогів, що підстерігають гусей у дорозі.

Акка довго розглядала Мартіна від кінчика дзьоба до кінчика хвоста і нарешті сказала:

– Наша зграя не може приймати до себе кожного зустрічного. Всі, кого ти бачиш перед собою, належать до найкращих гусячих сімейств. А ти навіть літати як слід не вмієш. Що ти за гусак, якого роду й племені?

– Моя історія не довга, – сумно сказав Мартін. – Я народився торік у містечку Сванегольм, а восени мене продали Хольгеру Нільсону – в сусіднє село Вестменхег. Там я і жив донині.

– Як же ж ти наважився летіти з нами? – запитала Акка Кебнекайсе.

– Ви назвали нас жалюгідними курми, і я вирішив довести вам, диким гусям, що й ми, домашні гуси, на щось здатні, – відповів Мартін.

– На що ж ви, домашні гуси, здатні? – знову запитала Акка Кебнекайсе. – Як ти літаєш, ми вже пересвідчились, але, може, ти відмінний плавець?

– І цим я не можу похизуватися, – сумно сказав Мартін. – Мені доводилося плавати тільки в ставку за селом, але, щиро кажучи, цей ставок хіба що ледь більший за найбільшу калюжу.

– Ну, тоді ти, звісно ж, мастак стрибати?

– Стрибати? Жоден поважний домашній гусак не дозволить собі стрибати, – сказав Мартін.

І раптом спохопився. Він згадав, як кумедно підстрибують дикі гуси, і зрозумів, що бовкнув зайве.

Тепер Мартін був упевнений, що Акка Кебнекайсе негайно прожене його зі своєї зграї.

Але Акка Кебнекайсе сказала:

– Мені подобається, що ти висловлюєшся так сміливо. Хто сміливий, той буде вірним товаришем. Ну, а навчитися того, чого не вмієш, ніколи не пізно. Якщо хочеш, залишайся з нами.

– Дуже хочу! – відповів Мартін.

Раптом Акка Кебнекайсе помітила Нільса.

– А це ще хто з тобою? Таких, як він, я ніколи не бачила.

Мартін знітився на мить.

– Це мій товариш… – невпевнено сказав він.

Тут Нільс виступив вперед і рішуче заявив:

– Мене звати Нільс Хольгерсон. Мій батько – Хольгер Нільсон – селянин, і донині я був людиною, але сьогодні вранці…

Доказати йому не вдалося. Щойно він вимовив слово «людина», як гуси позадкували і, витягши шиї, злісно зашипіли, заґелґотали, залопотіли крильми.

– Людині не місце серед диких гусей, – сказала стара гуска. – Люди були, є і будуть нашими ворогами. Ти повинен негайно покинути зграю.

Тепер уже Мартін не вдержався і втрутився:

– Але ж його й людиною годі назвати! Бачте, який він малесенький! Я ручаюся, що він не заподіє вам ніякого лиха. Дозвольте йому залишитися хоча б на одну ніч.

Акка допитливо подивилася на Нільса, потім на Мартіна, і нарешті сказала:

– Наші діди, прадіди і прапрадіди заповідали нам ніколи не довірятися людині, хоч якою б вона була: маленькою чи великою. Але якщо ти поручаєшся за нього, так і бути – сьогодні хай він залишиться з нами. Ми ночуємо на великій крижині посеред озера. А завтра вранці він повинен покинути нас.

З цими словами вона піднялася в повітря. За нею полетіла вся зграя.

– Послухай, Мартіне, – боязко запитав Нільс, – ти що ж, залишишся з ними?

– Ну звичайно! – з гордістю сказав Мартін. – Не щодня домашньому гусакові випадає така честь – летіти в зграї Акки Кебнекайсе.

– А як же я? – знову запитав Нільс. – Я не в змозі сам дістатися додому. Я зараз і в траві заблукаю, не те що в цьому лісі.

– Додому тебе відносити мені ніколи, сам розумієш, – сказав Мартін. – Але от що я можу тобі запропонувати: летімо разом зі всіма. Побачимо, що це за Лапландія така, а потім і додому повернемося. Акку я вже якось умовлю, а не умовлю, то обдурю. Ти тепер маленький, заховати тебе неважко. Але годі базікати! Назбирай хутко сухої трави. Та побільше!

Коли Нільс набрав цілий оберемок торішньої трави, Мартін обережно підхопив його за комір сорочки і переніс на велику крижину. Дикі гуси вже спали, підгорнувши голови під крила.

– Розклади траву, – скомандував Мартін, – а то без підстилки у мене, чого доброго, лапи до льоду примерзнуть.

Підстилка хоч і вийшла тоненькою (чи багато Нільс міг трави прихопити!), але все-таки кригу абияк прикривала.

Мартін став на неї, знову схопив Нільса за комір і засунув собі під крило.

– На добраніч! – сказав Мартін і дужче притис крило, щоб Нільс не випав.

– На добраніч! – сказав Нільс, зарившись з головою в м'який і теплий гусячий пух.