Текст книги "Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми"

Автор книги: Сельма Оттилия Ловиса Лагерлеф

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

Розділ тринадцятий
Гусяча країна

1

Мартін із Нільсом летіли прямо на північ, як веліла їм Акка Кебнекайсе. Хоча вони й здобули перемогу в битві з господинею, але перемога ця дісталася їм нелегко. Все-таки господиня добряче пошарпала Мартіна. Крила в нього були пом'яті, на одну лапу він шкутильгав, бік, по якому проїхалася мітла, дуже болів.

Мартін летів повільно, нерівно, як першого дня їхньої подорожі – то наче упірне, то зметнеться вгору, то завалиться на правий бік, то на лівий. Нільс ледь тримався в нього на спині. Його кидало з боку на бік, ніби вони знову потрапили в бурю.

– Чуєш, Мартіне, – сказав Нільс, – тобі слід перепочити. Спускайся вниз! Ось, до речі, й галявина хороша. Поскубеш свіжої травички, наберешся сил, а там і знову в путь.

Довго умовляти Мартіна не довелося. Йому й самому приглянулася ця галява. Та й поспішати тепер було зайве – зграю їм все одно не наздогнати, а добратися до Лапландії на годину раніше чи на годину пізніше – це вже не важливо.

І вони спустилися на галявину.

Кожен зайнявся своїм ділом: Мартін поскубував молоду травичку, а Нільс розшукував старі горіхи.

Він поволі брів по узліссю – від дерева до дерева, обнишпорив кожен клаптик землі, аж несподівано почув якийсь шерех і потріскування.

Поряд у чагарнику хтось ховався.

Нільс зупинився.

Шерех стихнув.

Нільс закляк нерухомо.

Й от нарешті один кущ заворушився. Серед гілок промайнуло біле пір'я. Хтось голосно заґелґотав.

– Мартіне! Що ти тут робиш? Чого ти сюди забрався? – здивувався Нільс.

Але у відповідь йому пролунало тільки шипіння, і з куща ледь вистромилася якась чужа гусяча голова.

– Та це ж не Мартін! – вигукнув Нільс. – Хто це може бути? Чи не та гуска, через яку могли зарізати Мартіна?

– То он воно що, вони хотіли мене зарізати?.. Добре, що я втекла, – промовив гусячий голос, і біла голова знову вистромилася з куща.

– Отже, ви Марта? – запитав Нільс. – Дуже радий познайомитися. – Нільс поклонився гусці. – Ми щойно від ваших господарів. Ледь утекли.

– А ти хто такий? – недовірливо запитала гуска. – І на людину не схожий, і на гуску не схожий. Постривай, постривай! А чи ти не той Нільс, про якого тут у лісі такі чудеса розказують!

– То й ви чули про мене? – зрадів Нільс. – Виходить, ми з вами знайомі. А Мартіна ви ще не бачили? Він тут, на галяві. Підемо до нього. Він, напевно, вам дуже зрадіє. Знаєте, він теж домашній гусак і теж утік із дому. Тільки моя мама анізащо б його не зарізала…

Мартін і справді дуже зрадів. Він навіть забув про свої рани і, побачивши гуску, відразу став чепуритися: пригладив дзьобом пір'їнки, випростав крила, випнув груди.

– Дуже, дуже радий вас бачити, – сказав Мартін, кланяючись. – Ви добре зробили, що втекли від ваших господарів. Це дуже грубі люди. Але все-таки вам, напевно, страшно жити в лісі самій? У лісі так багато ворогів, вас усяк може образити.

– Ох, я й сама не знаю, що мені робити, – бідкалася гуска. – Я не маю ні хвилини спокою. Цієї ночі куниця ледь не обірвала мені крило. Але все одно я анізащо не повернуся додому! Анізащо! Хазяйський син тільки те й робить, що дратує мене. А хазяйська дочка ніколи вчасно не нагодує і не напоїть. – І гуска гірко заплакала.

Нільс зніяковів: він пригадав, що й Мартіну колись перепадало від нього.

Може, і Мартін згадав про це, але з делікатності не подав виду. А Марті він сказав:

– Годі плакати! Ми з Нільсом зараз щось придумаємо.

– Я вже придумав! – крикнув Нільс. – Вона полетить з нами.

– Атож, звичайно, вона полетить з нами, – зрадів Мартін. Йому дуже сподобалася пропозиція Нільса. – Правда, Марто, ви полетите з нами?

– Ох, це було б славно, – сказала Марта, – але я майже не вмію літати. Нас, домашніх гусей, ніхто цього не навчає.

– Нічого, ви самі навчитеся, – сказав Мартін. – Повірте мені, це не так уже й важко. Треба тільки твердо пам'ятати, що літати високо легше, ніж літати низько, а літати швидко легше, ніж літати поволі. От і вся наука. Я тепер це добре знаю! Ну, а якщо за правилами не вийде, можна і без правил – потихеньку, полегеньку, над самим ліском. Тільки що, відразу спустимося на землю і відпочинемо.

– Що ж, коли ви такі люб'язні, я із задоволенням пристану до вашої компанії, – сказала гуска. – Повинна вам зізнатися, що, поки я жила тут сама, вчилася літати. Ось побачите.

І Марта побігла по лужку, змахуючи на ходу крильми. Потім раптом підстрибнула і полетіла.

– Чудово! Чудово! Ви відмінно літаєте! – вигукнув Мартін. – Нільсе, сідай швидше!

Нільс застрибнув йому на спину, і вони вирушили в путь.

Марта виявилася дуже здібною ученицею. Вона весь час летіла нарівні з Мартіном, не відстаючи від нього.

Зате Мартін ніколи ще не літав так повільно. Він ледь ворушив крильми і раз у раз улаштовував привал.

Нільс навіть злякався. Він нахилився до самого вуха гусака і зашепотів:

– Що з тобою, Мартіне? Невже ти захворів?

– Тихіше, тихіше, – теж пошепки відповів Нільсу Мартін і покосився на Марту. – Як ти не розумієш! Адже вона летить уперше. Забув, як мені доводилося спочатку!

Так вони і летіли упівсили. Добре, що ніхто їх не бачив. Усі пташині зграї давно пролетіли мимо.

2

Щоразу, коли Нільс дивився вниз, йому здавалося, що вся земля подорожує разом із ним.

Поволі тяглися поля і луги.

Бігли річки – то спокійно розливаючись по долинах, то шумно перестрибуючи через кам'янисті пороги.

Дерева, упираючись корінням у землю, піднімалися по горах до самих вершин, а потім збігали по схилах – то поодинці, то густим лісом.

А сонце озирало всю землю й усіх підбадьорювало:

– Вперед! Вперед! Веселіше!

Але що далі Нільс летів на північ, то менше ставало у нього супутників. Першими попрощалися з Нільсом вишневі та яблуневі дерева. Вони кивали йому услід, нахиляючи голови в пишних білосніжних шапках, неначе хотіли сказати: «Далі нам не можна! Ти гадаєш, що це сніг на наших гілках? Ні, це цвіт. Ми хвилюємося, що його прихопить уранішнім морозом і він облетить завчасу. Тоді не буде врожаю ні вишень, ані яблук. Ні, ні, далі нам не можна!»

Потім залишилася позаду рілля, а з нею і села. Адже в селах живуть селяни. Як же їм бути без полів, на яких вони вирощують хліб!

Зелені луки, де паслися корови та коні, знехотя звернули убік, поступаючись дорогою грузьким мочарам.

А куди поділися ліси? Ще недавно Нільс летів над такими хащами, що за верхівками дерев і землі не було видно.

Але зараз дерева наче посварилися. Ростуть урозбрід, кожне само по собі. Буків давно уже й слід простиг.

Ось і дуб зупинився, наче задумався, – чи йти далі?

– Крокуй, крокуй! – крикнув йому згори Нільс. – Чого ти боїшся?

Дуб гойднувся вперед, знову задумався, та так і застиг на місці.

– Ну й стій собі, якщо ти такий упертий! – розсердився Нільс. – Он берізки і сосни хоробріші за тебе!

Але берези і сосни теж злякалися півночі. Вони скорчилися і пригнулися до самісінької землі, наче хотіли сховатися від холоду.

А сонце котилося по небу і невтомно світило.

– Не розумію, – сказав Мартін, – летимо, летимо, а вечір все ніяк не наступить. Так спати хочеться!

– І мені дуже хочеться! – сказала Марта. – Очі злипаються.

– І я б залюбки подрімав, – сказав Нільс. – Бачиш, Мартіне, он лелеки на болоті сплять. Тут, у Лапландії, все по-іншому. Може, тут замість місяця цілу ніч сонце світить? Давай і ми привал влаштуємо.

Так вони і порішили.

3

Наступного дня Нільс, Мартін і Марта побачили громаддя Сірих скель над Круглим озером.

– Ура! – закричав Нільс. – Прилетіли! Кидай якір, Мартіне! Вони опустилися на берег, порослий густим комишем.

– Ну що, Мартіне? Радий? – говорив Нільс. – Подобається тобі? Диви, тут і трава не проста, а лапландська, і комиш, напевне, лапландський, і вода в озері лапландська!

– Так, так, все просто чудово, – ґелґотав Мартін, а сам навіть не глянув ні на що.

Щиро кажучи, його зараз не цікавило, лапландська тут трава чи якась інша.

Мартін був чимось стурбований.

– Послухай, Нільсе, – тихенько сказав він, – як же нам бути з Мартою? Акка Кебнекайсе, звичайно, хороша птиця, але надто вже строга. Адже вона може Марту і не прийняти у зграю.

– Прийняти прийме… – сказав Нільс. – Тільки знаєш що, давай учинимо так: Марту поки що тут залишимо і з'явимося самі. Улучимо слушну мить і в усьому зізнаємося Ацці. А вже потім за Мартою злітаємо.

Вони заховали Марту в комишах, назбирали їй про запас водоростей, а самі пішли шукати свою зграю.

Вони поволі пробиралися по берегу, зазираючи за кожен кущик молодого верболозу, за кожну купину.

Скрізь кипіла робота – переселенці облаштовували нові помешкання. Хто тягнув у дзьобі гілочку, хто жмут трави, хто клаптик моху. У декого гнізда були вже готові, й сусіди із заздрістю поглядали на щасливих господарів, які відпочивали в нових домівках.

Але все це були чужі гуси. Нікого зі своїх Нільс і Мартін не знаходили.

– Може, ви знаєте, де зупинилася Акка Кебнекайсе? – питали вони кожного стрічного.

– Як не знати! Вона аж до скель полетіла. Облаштувалася під старим орлиним гніздом, – відповідали їм.

Нарешті вони побачили високу скелю і на ній гніздо – наче величезна корзина, вона приліпилася до кам'яної кручі.

– Ну, здається, прийшли, – сказав Нільс.

І справді, назустріч їм уже бігли і летіли друзі. Гуси обступили Мартіна та Нільса щільним гуртом і радісно ґелґотали:

– Нарешті! Прилетіли!

– Де це ви пропадали?

– Ви що, літати розучилися? – кричали їм зусібіч.

– Акко! Акко Кебнекайсе! Зустрічай гостей! Акка неквапом підійшла до них.

– Знайшли черевичок? – запитала вона.

– Атож знайшли, – весело відповів Нільс і притупнув каблучком. – Поки шукали, ледь голів не втратили. Зате разом із черевичком ми знайшли Мартінові наречену.

– Оце добре, – кивнула Акка. – Я й сама вже думала, що треба його одружити, а то йому самому нудно буде. Адже він молодий гусак. Ну, де ж ваша наречена?

– А вона тут, неподалік. Я миттю злітаю за нею, – зрадів Мартін і полетів за Мартою.

4

За кілька днів біля підніжжя Сірих скель виросло ціле гусяче місто.

Мартін із Мартою теж обзавелися власним житлом. Уперше в житті довелося їм жити своїм господарством. Спершу це було не дуже легко. Адже що там не кажи, а домашні гуси зманіжений народ. Звикли жити, нічим не переймаючись, – будинок для них завжди готовий, обід щодня в кориті подають. Тільки й діла – їж та гуляй! А тут і житло треба самим будувати, і про прожиток самим піклуватися.

Але все-таки домашні гуси – це гуси, і Мартін із Мартою чудово зажили в новому домі.

Нільсу теж спочатку доводилося важко. Гуси, звичайно, клопоталися про нього – всією зграєю змайстрували для нього тепле, красиве гніздо. Але Нільс не захотів у ньому жити – як-не-як він людина, а не птиця, і йому потрібен дах над головою.

Нільс вирішив побудувати собі справжній будинок.

Передусім на рівному місці він накреслив чотирикутник, – ось початок будови і закладено. Після цього Нільс забив по кутках довгі кілочки. Він сідав Мартінові на дзьоба, і Мартін, витягнувши шию, піднімав його якомога вище. Нільс установлював кілочок в самісінький кут і каменем вбивав у землю.

Тепер залишалося звести стіни. Мартіну і тут знайшлася робота. Він підносив у дзьобі палички-колоди, укладав їх одна на одну, а Нільс зв'язував їх травою. Потім ножиком вирізав у стіні двері та віконце й узявся за найголовніше – за дах.

Дах він сплів з тонесеньких гнучких гілочок, як у селі плетуть кошики. Він і вийшов, як кошик: увесь просвічував.

– Нічого, світліше буде, – утішав себе Нільс.

Коли будиночок був готовий, Нільс запросив до себе в гості Акку Кебнекайсе. До середини вона, звичайно, зайти не могла – через двері пролізала тільки її голова. Зате вона прискіпливо оглянула все зовні.

– Будиночок хороший, – сказала Акка, – а от дах ненадійний: ні від сонця під таким дахом не сховаєшся, ні від дощу. Але цьому лихові можна зарадити. Зараз майстрів тобі пришлю.

І вона кудись полетіла.

Повернулася вона з цілою зграєю ластівок. Ластівки закружляли, заметушилися над будовою: вони відлітали, прилітали і невтомно стукали дзьобами по даху і стінах. Не минуло й години, як будиночок був зусібіч обліплений товстим шаром глини.

– Краще за всяких штукатурів працюють! – весело закричав Нільс. – Молодці, ластівки!

Так потроху все й налагодилося.

А невдовзі з'явилися нові турботи: у кожному будинку запищали пташенята.

Тільки в гнізді Акки Кебнекайсе було як і раніше тихо. Хоча сама вона і не вивела жодного пташеняти, клопотів у неї було хоч відбавляй. Від ранку до вечора вона літала від гнізда до гнізда і показувала недосвідченим батькам, як слід годувати пташенят, як учити їх ходити, плавати й пірнати.

У Мартіна і Марти вивелося п'ятірко довгоногих гусенят. Батьки довго думали, як би назвати своїх первістків, та все не могли вибрати відповідних імен. Усі імена були негідні їхніх красенів.

То ім'я було дуже коротким, то вельми довгим, то надто простим, то геть мудрагельським, то подобалося Мартіну, але не подобалося Марті, то подобалося Марті, але не подобалося Мартіну.

Так, напевно, вони і сперечалися б ціле літо, якщо б у суперечку не втрутився Нільс. Він одразу придумав імена всім п'ятьом гусеняткам.

Імена були не довгі, не короткі й дуже красиві. Ось які: Юксі, Каксі, Кольме, Нельє, Війсі. Українською це означає: Перший, Другий, Третій, Четвертий, П'ятий. І хоча всі гусенятка побачили світ одночасно, Юксі раз у раз нагадував своїм братам, що він перший вилупився з яйця, і вимагав, щоб усі його слухалися.

Але брати і сестри не бажали його слухатися, й у гнізді Мартіна не припинялися суперечки і чвари.

«Весь у батька, – думав Нільс, спостерігаючи з Юксі. – Той теж завжди скандалив на пташиному дворі, нікому проходу не давав. Зате тепер який хороший гусак…»

Разів із десять на день Мартін і Марта запрошували Нільса на сімейний суд, і він залагоджував усі суперечки, карав винних, утішав скривджених.

Нільс був строгим суддею, й усе-таки гусенятка дуже його любили. Це й зрозуміло: він гуляв із ними, учив їх стрибати через паличку, водив з ними хороводи. Як же було його не любити!

Розділ чотирнадцятий
Приймак

1

Був теплий ясний день. До полудня сонце припекло, а в Лапландії навіть улітку це буває нечасто.

Того дня Мартін і Марта вирішили дати своїм гусеняткам перший урок плавання.

На озері вони побоювалися учити їх – як би не скоїлося якої біди! Та й самі гусенятка, навіть хоробрий Юксі, нізащо не хотіли лізти в холодну озерну воду.

На щастя, напередодні пройшов сильний дощ, і калюжі ще не висохли. А в калюжах вода і тепла і неглибока. Й ось на сімейній раді було вирішено навчати гусенят плавати спочатку в калюжі. Їх вишикували парами, а Юксі, як найстарший, ішов попереду.

Біля великої калюжі всі зупинилися. Марта зайшла у воду, а Мартін із берега підштовхував до неї гусенят.

– Сміливіше! Сміливіше! – покрикував він на пташенят. – Дивіться на свою матір і наслідуйте її у всьому.

Але гусенятка тупцяли на краю калюжі, а далі не йшли.

– Ви зганьбите всю нашу родину! – насварила їх Марта. – Негайно йдіть у воду!

І вона спересердя вдарила крильми по калюжі.

Гусенятка як і раніше тупцювали на місці.

Тоді Мартін підхопив Юксі дзьобом і поставив його прямо посеред калюжі. Юксі відразу по саму потилицю пішов під воду. Він запищав, заборсався, відчайдушно забив крильцями, запрацював лапками і… поплив.

За хвилину він уже чудово тримався на воді й із гордим виглядом позиркував на своїх нерішучих братів і сестер.

Це було так образливо, що брати і сестри тут же полізли у воду і запрацювали лапками анітрохи не гірше за Юксі. Спочатку вони намагалися триматися ближче до берега, а потім осміліли і теж попливли на саму середину калюжі.

Услід за гусенятками і Нільс вирішив було скупатися.

Але цієї миті якась широка тінь накрила калюжу.

Нільс підняв голову. Прямо над ними, розпластавши величезні крила, ширяв орел.

– Швидше на берег! Рятуйте пташенят! – закричав Нільс Мартіну і Марті, а сам помчав шукати Акку…

– Ховайтеся! – кричав він по дорозі. – Рятуйтеся! Стережіться!

Стривожені гуси визирали з гнізд, але, побачивши в небі орла, тільки відмахувалися від Нільса.

– Та що ви, осліпли всі, чи що? – надривався Нільс. – Де Акка Кебнекайсе?

– Я тут. Чого ти кричиш, Нільсе? – почув він спокійний голос Акки, і голова її висунулася з комишів. – Чому ти лякаєш гусей.

– Та хіба ви не бачите? Орел!

– Ну, звичайно ж, бачу. Ось він уже спускається.

Нільс, вирячивши очі, дивився на Акку. Він анічогісінько не розумів.

Орел наближається до зграї, й усі спокійнісінько сидять, ніби це не орел, а звичайнісінька ластівка.

Ледь не збивши Нільса з ніг широкими сильними крильми, орел сів біля самісінького гнізда Акки Кебнекайсе.

– Привіт друзям! – весело сказав він, клацнувши своїм страшним дзьобом.

Гуси повилазили з гнізд і привітно закивали орлу.

А стара Акка Кебнекайсе вийшла йому назустріч і сказала:

– Вітаю, вітаю, Горго. Ну, як живеш? Розповідай про свої подвиги!

– Та вже краще мені про свої подвиги не розповідати, – відповів Горго. – Ти мене не вельми за них похвалиш!

Нільс стояв осторонь, дивився, слухав і не йняв віри своїм очам, ні своїм вухам.

«Що за дива! – думав він. – Здається, цей Горго навіть побоюється Акки. Ніби Акка – орел, а він – звичайнісінький гусак».

І Нільс підійшов ближче, щоб трохи краще роздивитися цього дивовижного орла.

Горго теж втупився в Нільса.

– А це що за звір? – запитав він Акку. – Чи не людської він породи?

– Це Нільс, – сказала Акка. – Він справді людської породи, та понад те наш найкращий друг.

– Друзі Акки – мої друзі! – урочисто сказав орел Горго і злегка нахилив голову.

Потім він знову обернувся до старої гуски.

– Сподіваюся, вас тут без мене ніхто не кривдить? – запитав Горго. – Ви тільки подайте знак, і я з будь-ким поквитаюся!

– Ну, ну, не зазнавайся, – сказала Акка і злегенька стукнула орла дзьобом по голові.

– А що, хіба не так? Хіба сміє хто-небудь із пташиного народу суперечити мені? Щось я таких не знаю. Мабуть, тільки ти! – І орел ласкаво поплескав своїм величезним крилом по крилу гуски. – А зараз мені пора, – сказав він, зупинивши орлиний погляд на сонці. – Мої пташенята захрипнуть од крику, якщо я запізнюся з обідом. Адже вони всі – в мене!

– Ну, спасибі, що відвідав, – сказала Акка. – Я тобі завжди рада.

– До скорого побачення! – вигукнув орел.

Він змахнув крильми, і вітер зашумів над гуртом гусей.

Нільс довго стояв, задерши голову, і дивився на зникаючого в небі орла. Раптом із густих комишів пролунав боязкий голос Мартіна.

– Що, полетів? – пошепки запитав він, вилазячи на берег.

– Полетів, полетів, не хвилюйся, його й не видно вже! – сказав Нільс.

Мартін повернувся назад і закричав:

– Марто, діти, вилазьте! Він полетів! Із хащі визирнула стривожена Марта.

Марта огляділася довкола, потім подивилася на небо і лише тоді вийшла з комишів. Крила її були широко розправлені, а під ними тислися перелякані гусенята.

– Невже це був справжній орел? – запитала Марта.

– Справжнісінький, – сказав Нільс. – І страшний такий. Кінчиком дзьоба зачепить – до смерті приб'є. А поспілкуєшся з ним трохи – навіть і не скажеш, що це орел. З нашою Аккою, як із рідною матір'ю, розмовляє.

– А як іще йому зі мною розмовляти? – сказала Акка. – Я йому трохи не матір'ю й доводжуся.

Тут уже Нільс зовсім розкрив рота від здивування.

– Атож, Горго – мій прийомний син, – сказала Акка. – Нумо до гурту, я вам зараз усе розповім.

І Акка розповіла їм дивовижну історію.

2

Кілька років тому старе порожнє гніздо на Сірій скелі не було порожнім. У ньому жили орел із орлицею.

Усі гуси і качки, що прилітали на літо до Лапландії, облаштовувалися подалі від цієї страшної скелі. Тільки Акка Кебнекайсе щороку приводила сюди свою зграю.

Акка не випадково вибрала це місце. Орли були небезпечні сусіди, але й надійні стражі. Жоден хижак не насмілювався наблизитися до Сірих скель відтоді, як там оселились орли. Зграя Акки Кебнекайсе могла не боятися ні яструбів, ні шулік, ані кречетів, зате їй доводилося остерігатися самих стражів.

Щойно орли прокидались, як вилітали на полювання. Але ще раніше, ніж прокидалися орли, прокидалась Акка. Сховавшись у чагарях, вона стежила, куди вони полетять.

Якщо орли зникали за вершинами скель, зграя могла спокійно хлюпатися в озері і ловити водяних павуків. Якщо ж орли кружляли над долиною, усі відсиджувались у своїх гніздах.

Опівдні Акка знову виходила на розвідку – цієї пори орли поверталися з полювання. Навіть здалеку, за їх польотом, Акка вгадувала, вдалий чи невдалий був у них день.

– Стережіться! – кричала вона своїй зграї, коли орли поверталися з порожніми кігтями.

– Небезпека минула! – кричала вона, бачачи, що орли тягнуть у кігтях крупну здобич.

Але одного разу орли, вилетівши рано-вранці, звичної пори не повернулись у гніздо.

Акка довго сиділа в своєму прихистку, виглядаючи в небі орлів, але так і не дочекалася їх повернення.

Наступного ранку Акка вийшла на розвідку ще раніше, ніж завжди. Вже сонце було ген-ген де, а орли не показувалися.

«Мабуть, учора вони так і не повернулися до гнізда», – подумала Акка.

Вона не бачила їх і опівдні на скелястому майданчику, де орли завжди ділили принесену здобич.

Третього дня все було як і раніше. Орли не вилітали з гнізда і не поверталися в нього.

Тоді Акка зрозуміла, що з ними скоїлося якесь лихо, і сама полетіла до скелі. Ще здалеку вона почула злий і жалібний крик, що долинав із орлиного гнізда. У гнізді, серед обгризених кісток, стара Акка побачила незграбне, потворне пташеня. Воно було покрите рідким пухом, на маленьких безпорадних крилах стирчали прямі жорсткі пір'їнки, а гострий загнутий донизу дзьоб був зовсім як у дорослого орла.

– Я їсти хочу, їсти! – кричало воно і широко роззявляло дзьоба.

Озирнувшись довкола, чи не підстерігають її де-небудь поблизу орли, Акка сіла на край гнізда.

– Нарешті! Хоч хтось з'явився! – закричало пташеня, побачивши Акку. – Що ти принесла? Давай швидше, я їсти хочу!

Акка вкрай розгнівалася.

– Я ще до тебе в няньки не наймалася! – нагримала вона на пташеня. – Де твої батько з матір'ю?

– Не знаю! – запищало пташеня. – Вони вже два дні не повертаються. Ну, чого ти сидиш отут? Ти що, не чуєш? Я їсти хочу! Їсти! Їсти! Дай мені швидше їсти!

Акка пожаліла пташеня. Все-таки сирота – ні батька, ні матері. І вона вирушила йому за кормом.

Акка виловила в озері велику форель і принесла пташеняті. Побачивши, що гуска щось тягне, орля витягло шию, й Акка кинула йому свою здобич прямо в розкритого дзьоба.

Але орля відразу виплюнуло рибу.

– Ти вважаєш, що я їстиму таку гидоту? Зараз же принеси мені куріпку або зайця, чуєш? – зашипіло воно і заклацало дзьобом, наче вирішило розтерзати Акку.

Акка строго глянула на нього, клюнула його раз, другий і, коли орля принишкло, сказала:

– Запам'ятай добре, панькатися з тобою ніхто не буде. Твої батько і мати, напевно, загинули, і якщо ти не хочеш померти з голоду, ти повинен їсти те, що тобі дають.

Потім вона розшукала на дні гнізда форель, яку виплюнуло орля, і знову поклала її перед ним.

– Їж! – наказала вона.

Орля злісно глянуло на Акку, але рибу з'їло.

Відтоді щодня уранці, опівдні й увечері Акка літала до орлиного гнізда і годувала свого вихованця. Вона носила йому рибу, жаб, черв'яків, і орля покірно все їло.

Так тривало доти, аж поки Акка почала линяти.

Востаннє вона ледь дісталася до орлиного гнізда, гублячи по дорозі пір'я.

– Слухай, – сказала вона орляткові, – я до тебе більше не зможу прилітати. Перенести тебе вниз на своїй спині я теж не можу. Або ти самостійно спустишся в долину, або ти помреш з голоду. Не приховую – цей перший політ може коштувати тобі життя. До землі далеко, а ти ще не вмієш літати.

Але орля було не з боязких. Воно видерлося на край гнізда, подивилося вниз – чи й справді так далеко до тієї самої землі – і сміливо стрибнуло.

Акка з тривогою стежила за ним. Своїх дітей у неї давно вже не було, і це чуже пташеня стало їй дорогим, наче рідний син.

На щастя, все обійшлося благополучно. Спочатку орля кілька разів перекинулося в повітрі, але вітер допоміг йому – випростав його крила, і воно, ціле й неушкоджене, сіло на землю.

Ціле літо орлятко прожило в долині разом із гусенятами і дуже з ними подружилося. І воно вважало себе теж гусеням, і ні в чому не хотіло відставати від своїх товаришів. Гусенята йшли на озеро – і орля з ними. Гусенята у воду – і воно у воду. Але гусенята, жваво працюючи лапками, легко і швидко допливали до середини озера. А орля, хоч як старалося, хоч як било кігтями по воді, відразу ж захлиналося і тут же, біля самісінького берега, йшло на дно.

Не раз Акка витягала свого вихованця з озера ледь притомного і довго трясла його, поки він знову починав дихати.

– Чому я не можу плавати, як інші? – питало в неї орля.

– Поки ти лежав у своєму гнізді, в тебе виросли дуже довгі кігті, – відповідала йому Акка. – Але не горюй, з тебе все-таки вийде хороший птах.

Зате коли настала пора гусенятам учитися літати, ніхто з них не міг наздогнати Горго. Горго літав вище за всіх, швидше за всіх, далі за всіх.

Невдовзі навіть широка долина стала для нього занадто тісною, і він пропадав цілими днями десь за озером і за горами. Щоразу він повертався злий і стурбований.

– Чому куріпки і козенята тікають і ховаються, коли моя тінь падає на землю? – питав він Акку.

– Поки ти лежав у своєму гнізді, в тебе виросли занадто великі крила, – відповідала Акка. – Але не горюй, з тебе все-таки вийде хороший птах.

– А чому я їм рибу і жаб, а інші гусенятка скубуть травицю і клюють жуків? – питав він Акку.

– Тому що я не могла приносити тобі іншого корму, поки ти жив на своїй скелі, – відповідала йому Акка. – Але не горюй, з тебе все-таки вийде хороший птах.

Восени, коли гуси вирушили в далеку путь на південь, Горго полетів із ними. Але він ніяк не міг навчитися тримати стрій під час польоту. Раз у раз він відлітав далеко уперед, потім знову повертався і кружляв над зграєю.

Інші птахи, побачивши орла серед диких гусей, здіймали тривожний крик і круто звертали убік.

– Чому вони бояться мене? – питав Горго. – Хіба я не такий самий гусак, як ви?

Якось вони пролітали над селянським обійстям, на якому кури та півні мирно порпалися в смітнику.

– Орел! Орел! – закукурікав півень. І всі кури миттю кинулися навтьоки. Цього разу Горго не стримався.

«Телепні! – подумав він. – Вони незугарні навіть відрізнити дику гуску від орла. Ну гаразд, я провчу їх!»

І, склавши крила, він каменем упав на землю.

– Я покажу тобі, який я орел! – кричав він, розкидаючи сіно, під яким сховався півень. – Ти запам'ятаєш, який я орел! – кричав він і бив півня дзьобом.

Увечері на привалі, коли всі гуси вже заснули, Акка довго сиділа в роздумах.

Вона розуміла, що настав час розлучатися з орлом. Вона сама вигодувала його, виховала, і їй було шкода відпускати його. Але нічого не вдієш, він повинен знати, що він орел, і повинен жити, як годиться орлам.

Акка встала і пішла шукати свого вихованця, що мирно спав серед гусей…

Тієї ночі удосвіта Горго покинув зграю.

Але щороку, коли гуси поверталися до Лапландії, Горго прилітав у долину біля Сірих скель.

Це був могутній і сміливий орел. Навіть родичі побоювалися його і ніколи не вступали з ним у суперечку. Лісові птахи лякали його ім'ям неслухняних пташенят. Гірські козли тремтіли, як боязкі зайчата, угледівши його тінь. Він нікого не щадив, він бив свою здобич без промаху. Але за все своє життя він жодного разу не полював біля Сірих скель і не займав навіть кінчиком кігтя жодну дику гуску.