Текст книги "Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми"

Автор книги: Сельма Оттилия Ловиса Лагерлеф

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)

Одним ударом він збив його з ніг, придавив лапами до землі, а потім вчепився в його шию зубами і поволочив до будки. На порозі вже стояв Нільс із ошийником у руках.

– Чудово, куме! А я ось тобі даруночок приготував, – весело сказав Нільс, побрязкуючи ланцюгом. – Нумо, приміряємо! Мабуть, шия у тебе затонка для цього намиста! Але ти не горюй, ми тобі добряче поясочок прилаштуємо.

Він просунув ошийник одним кінцем під черево Смірре і клацнув замком.

– Ох і пояс! От так пояс! – примовляв Нільс, підстрибуючи навколо Смірре.

Смірре клацав зубами, звивався, дзявкотів, але це не допомагало – ошийник міцно перетягнув його черево.

– Ну, будь здоров, куме! – весело крикнув Нільс і побіг до воріт.

Смірре рвонув за ним, та марно! Всієї його спритності вистачило тепер лише на п'ять кроків.

А Нільс, помахавши йому на прощання рукою, пішов своєю дорогою.

5

Дійшовши до кінця села, Нільс зупинився.

Куди ж тепер іти?

І раптом він почув над головою гусячий крик:

– Ми тут! Де ти? Де ти?

– Я осьдечки! – закричав Нільс і високо підстрибнув, щоб гуси могли побачити його в густій траві.

І справді, Мартін одразу ж його побачив. Він спустився на землю і став перед Нільсом, як вірний кінь. Нільс ніжно поплескав його по шиї.

– От уже не гадав, що ви так скоро мене знайдете! – сказав він.

– Ми б і не знайшли, – відповів Мартін, – якби голуб путь не вказав, та дрізд не допоміг, та шпак не напоумив.

– Отже, не даремно я їм кричав, – сказав Нільс. – Адже мені ворони ані слова не давали сказати. За кожне слово дзьобом клювали… – І Нільс потер свої ґулі та синці. – А знаєш, хто ворона підмовив? – запитав Нільс. – Лис Смірре! Це все його витівки!

– От рудий розбійник! – вигукнув Мартін. – Просто життя від нього немає! Ну що нам із ним робити? Як його позбутися?

– Тепер уже нічого не треба робити, – поважно сказав Нільс. – Я сам усе зробив. Я його на ланцюг посадив. Він зараз сидить, як дворовий пес, у собачій будці, й лише зубами клацає.

Мартін з радощів залопотів крильми.

– Смірре сидить на ланцюгу! От як ловко! Ох і молодець же ти, Нільсе! Ну й молодчина! Летімо швидше, адже Акка ще нічого не знає!

Нільс забрався на Мартіна, і вони полетіли до зграї.

– Смірре сидить на ланцюгу! Нільс посадив Смірре на ланцюг! – прокричав іще здалеку Мартін.

І по всій зграї поміж гусей ширилася радісна звістка:

– Нільс посадив Смірре на ланцюг! Смірре посаджений на ланцюг! Смірре сидить на ланцюгу!

Гуси летіли навперейми Нільсові й на всі голоси викрикували:

– Нільс переміг Смірре!

– Нільс посадив Смірре на ланцюг!

Вони кружляли над Нільсом, і від їх веселого крику прозоре весняне повітря дзвеніло й здригалося.

І сама стара Акка Кебнекайсе кружляла і кричала разом зі всіма, попри свій похилий вік, забувши, що вона ватажок зграї.

Розділ дев'ятий
Бронзовий і дерев'яний

1

Сонце вже сіло. Останнє його проміння згасло в оборках хмар. Над землею згущувалися вечірні сутінки. Зграю Акки Кебнекайсе вони застали в дорозі. Гуси втомилися. Вони махали крильми з останніх сил. А стара Акка неначе забула про відпочинок і летіла все далі й далі.

Нільс із тривогою вдивлявся в темряву.

«Невже Акка вирішила летіти цілу ніч?”

Ось уже показалося море. Воно було темним, як і небо. Тільки гребені хвиль, що набігали одна на одну, виблискували білою піною. І серед хвиль Нільс побачив якісь химерні кам'яні брили – величезні, чорні.

Це був цілий кам'яний острів.

Звідки тут це каміння?

Хто нагромадив його тут?

Нільс згадав, як батько розповідав йому про одного страшного велетня. Цей велетень жив у горах високо над морем. Він був старий, і часто спускатися крутими схилами йому було важко. Тому, коли бажав наловити форелі, він виламував цілі скелі й кидав їх у море. Форель так полошилася, що вистрибувала з води цілими зграями. І тоді велетень ішов униз, до берега, щоб підібрати свій улов.

Можливо, саме ось ці кам'яні брили, що височіють серед хвиль, і нагромадив велетень.

Але чому ж у провалах між брилами виблискують вогняні цятки? А що, коли це очі звірів на чатах? Ну звичайно ж! Голодні звірі так і нишпорять по острову, шукаючи собі здобич. Вони й гусей, імовірно, запримітили і чекають не дочекаються, щоб зграя спустилася на це каміння.

Ось і велетень стоїть на найвищому місці, здійнявши руки над головою. І чи не той це велетень, який любив поласувати фореллю? Можливо, і йому страшно серед диких звірів? Може, він кличе зграю на допомогу – тому й підняв руки?

А з дна моря на острів лізуть якісь чудовиська. Одні – тонкі, гостроносі, другі – товсті, опецькуваті. Й усі збилися до купи й ледь не душать одне одного.

«Швидше б уже пролетіти мимо!» – подумав Нільс.

І саме цієї миті Акка Кебнекайсе повела зграю вниз.

– Не треба! Не треба! Тут ми всі пропадемо! – закричав Нільс.

Але Акка наче не чула його. Вона вела зграю прямо на кам'яний острів.

І раптом, наче за помахом чарівної палички, все навколо змінилося. Величезні кам'яні брили перетворилися на звичайнісінькі будинки. Очі звірів стали вуличними ліхтарями й освітленими вікнами. А чудовиська, що облягали берег острова, були звичайними кораблями на причалі.

Нільс навіть розсміявся. Як же він одразу не здогадався, що внизу під ними було місто. Адже це ж Карлскрона! Місто кораблів! Тут кораблі відпочивають після далекого плавання, тут їх будують, тут їх ремонтують.

Гуси спустилися просто на плечі велета з піднятими руками. Це була ратуша з двома високими вежами.

Акка Кебнекайсе ніколи б не зупинилася на нічліг поряд з людьми. Але цього вечора вибору в неї не було – гуси ледь трималися на крилах.

Втім, дах міської ратуші виявився дуже зручним місцем для ночівлі. Край її мав широкий і глибокий жолоб. У ньому можна було легко сховатися від сторонніх очей і напитися води, що залишилася від недавнього дощу. Одне зле – на міських дахах не росте трава і не водяться водяні жуки.

І все-таки зовсім голодними гуси не залишилися. Між черепицею на даху застрягло кілька хлібних кірок – залишок бенкету чи то голубів, чи то горобців. Для справжніх диких гусей це, звісно, не корм, але, у найгіршому разі, можна і сухого хліба поклювати.

Зате Нільс повечеряв на славу.

Хлібні кірки, висушені вітром і сонцем, видалися йому навіть смачнішими за здобні сухарі, якими славилася на весь Вестменхег його мати.

Щоправда, замість цукру вони були густо притрушені сірим міським пилом, але це невелика біда.

Нільс вправно зішкрябав пил своїм ножиком і, розрубавши кірку на дрібні шматочки, із задоволенням гриз сухий хліб.

Поки він уминав одну кірку, гуси встигли і поїсти, і попити, і приготуватися до сну. Вони розтяглися вервечкою по дну жолоба – хвіст до дзьоба, дзьоб до хвоста, – потім разом підібгали голови під крила і заснули. А Нільсу спати не хотілося. Він забрався на спину Мартіна і, перегнувшись через край жолоба, став дивитися вниз. Адже це було перше місто, яке він бачив так зблизька відтоді, як полетів зі зграєю гусей.

Час був пізнім. Люди вже давно лягли спати. Тільки зрідка поквапцем пробігав якийсь припізнілий перехожий, і кроки його гучно відлунювали в тихому, невагомому повітрі. Кожного перехожого Нільс довго проводжав очима, аж поки той зникав десь за рогом.

«Зараз він, напевне, прийде додому, – сумно думав Нільс. – Щасливий! Хоч би одним оком поглянути, як живуть люди!.. Адже самому вже не доведеться…»

– Мартіне, агов, Мартіне, ти спиш? – позвав Нільс свого товариша.

– Сплю, – сказав Мартін. – І ти спи.

– Мартіне, годі спати. У мене є до тебе діло.

– Ну, що ще?

– Будь ласка, Мартіне, спусти мене вниз, на вулицю, – прошепотів Нільс. – Я погуляю трошки, а ти виспишся і потім прилетиш за мною. Мені так хочеться по вулицях прогулятися. Як усі люди гуляють.

– Іще чого! Нема інших турбот, як униз-угору літати! І Мартін рішуче засунув голову під крило.

– Мартіне, та ти не спи! Послухай, що я тобі скажу. Адже якби ти був колись людиною, тобі б теж кортіло побачити справжніх людей.

Мартін пожалів Нільса. Він висунув голову з-під крила і сказав:

– Гаразд, хай буде по-твоєму. Тільки запам'ятай мою пораду: на людей дивися, а сам їм на очі не показуйся. Щоб не сталося якоїсь біди.

– Ти не турбуйся! Мене жодна миша не побачить, – весело сказав Нільс і з радості навіть затанцював на спині у Мартіна.

– Обережніше, обережніше, ти мені все пір'я переламаєш! – забурчав Мартін, розпрямляючи втомлені крила.

За хвилину Нільс стояв на землі.

– Далеко не йди! – крикнув йому Мартін і полетів угору додивлятися вранішні сни.

2

Нільс повільно йшов вулицею, раз у раз озираючись і прислухаючись. Один за одним гасли вогники у вікнах. Вулиці були порожніми, тихими. Й усе-таки Нільс знав, що за кожною стіною, за кожними дверима живуть люди.

Ось попереду одне вікно освітлене. Нільс зупинився і довго стояв у яскравій смузі світла.

Якби можна було зазирнути крізь розсунену завіску!

Але вікно було дуже високо, а Нільс надто малий.

Він чув голоси, сміх. Слів розібрати він не міг, але все одно готовий був стояти і слухати хоч цілу ніч, – адже це говорили люди!

Можливо, він і простояв би до ранку, але світло у вікні погасло, і голоси стихли. Отже, й у самому домі лягли вже спати.

Нільс побрів далі.

На розі, навпроти вуличного ліхтаря, він побачив вивіску. Великими буквами на ній було написано: АПТЕКА. От якби знайшлися такі ліки, від яких Нільс відразу б виріс! Хай би ці ліки були гіркі, як полин, – Нільс випив би, не скривившись, цілу пляшку. А при потребі випив би і дві пляшки! Тільки де такі ліки взяти?!

На іншому роздоріжжі була ятка, і над нею висів величезний золотий крендель. Нільс не міг відвести від нього погляду.

Хоч би шматочок такого кренделя скуштувати! Та що там кренделя! Простого би хліба шматочок!

Нільс важко зітхнув і попрямував далі.

Він звертав з вулиці на вулицю, поки нарешті вийшов на великий майдан.

Напевно, це був головний майдан міста.

Нільс роззирнувся на всі боки. Цієї пізньої пори на майдані не було жодної душі, якщо не вважати за людину бронзову статую на високій кам'яній тумбі.

«Хто б це міг бути?» – гадав Нільс, ходячи навколо тумби.

Вигляд у Бронзового був дуже поважний – довгий камзол, черевики з пряжками, на голові трикутний капелюх. Одну ногу він виставив уперед, наче зібрався зійти з п'єдесталу, а в руці тримав товсту палицю. Мабуть, якби він не був із бронзи, то, напевне, давно б пустив у хід цю палицю. На обличчі в нього наче викарбувано, що він нікого не пошкодує: ніс гачком, брови насуплені, губи стиснені.

– Агов, страхопуде бронзовий! – крикнув йому Нільс. – Ти хто такий? Та не дивися на мене так сердито! Я тебе анітрохи не боюся…

Нільс навмисне говорив так сміливо, тому що насправді серце у нього завмирало від страху. Це спорожніле принишкле місто… Темні, наче сліпі, будинки… Цей Бронзовий, який, здавалося, не зводив з Нільса очей… Тут будь-кому стане ніяково!

І щоб трохи підбадьорити себе, Нільс вигукнув:

– Чого ж ти мовчиш? Ну гаразд, не хочеш розмовляти – і не треба. До побачення. Щасливо залишатися!

Нільс помахав Бронзовому рукою і рушив далі. Він обійшов майдан і звернув на широку вулицю, що вела до гавані.

І раптом він насторожився. Хтось поволі й важко йшов за ним. Кожен крок відлунював як удар ковальського молота об ковадло. Від кожного кроку здригалася земля і бриніли шибки в будинках.

«Бронзовий!» – здогадався Нільс.

І йому стало так страшно, що він кинувся бігти світ за очі. Він добіг до кінця однієї вулиці, потім звернув на другу, потім на третю…

На ґанку якогось будинку він сів, щоб трохи перепочити.

Кроки тепер відлунювали десь удалині.

– І чого це я так злякався? – заспокоював себе Нільс. – Може, він просто гуляє. Набридло стояти, от він і пішов прогулятися. Що тут дивного? Та я йому нічого лихого й не сказав…

Нільс прислухався.

Тут за рогом наче вдарив набат – так гучно і дзвінко застукотіли по бруківці стопудові чоботи.

Бронзовий ішов прямо на Нільса. Він ішов, не згинаючи колін, не повертаючи голови, і застиглим поглядом дивився перед собою.

«Куди б сховатися? – думав Нільс, розгублено озираючись. – Куди б сховатися?»

Але всі двері в будинках були щільно замкнені, ніде сховатися, ніде врятуватися.

І раптом Нільс побачив через дорогу стару, напівзруйновану дерев'яну церкву. Від часу стіни її покосилися, дах з'їхав набік, і, напевно, вся церква давно б розсипалася, якби старі розлогі клени не підпирали її своїм розложистим гіллям.

«Ось де я сховаюся! – зрадів Нільс. – Залізу на самісіньку верхівку дерева, тоді мене хоч до завтра шукай – не знайдеш».

І Нільс зметнувся туди.

Він був уже майже біля самої мети і лише тепер побачив, що на церковній паперті стоїть якась людина. Людина ця пильно дивилася на Нільса і підморгувала йому одним оком.

Нільс розгубився. Що тепер робити? Куди податися?

Назад бігти – Бронзовий його, наче муху, розчавить, вперед іти – може, ще гірше буде. Хто його зна, чому ця людина підморгує? Якби щось хороше замислив – по-хорошому б і розмовляв, а не моргав.

Цієї миті десь зовсім близько загриміли, загуркотіли бронзові чоботи.

Роздумувати було ніколи, і Нільс рушив уперед.

А чоловік на паперті усе ще стояв нерухомо. Він підморгував Нільсу то одним оком, то другим, кивав йому, але з місця не сходив. І щоразу, коли він нахиляв голову, лунав легкий скрип, наче хтось сідав на розсохлого стільця.

«Здається, він не такий уже й сердитий. Навіть наче усміхається, – подумав Нільс, підходячи до нього ближче. – Та що це! Він же дерев'яний!»

І справді, чолов'яга цей від ніг до голови був з дерева. І борода у нього була дерев'яна, і ніс дерев'яний, і очі дерев'яні. На голові у дерев'яного чоловіка був дерев'яний капелюх, на плечах – дерев'яна куртка, обперезана дерев'яним поясом, на ногах – дерев'яні панчохи і дерев'яні черевики.

Одна щока дерев'яного чоловіка була червоною, а друга сірою. Це тому, що на одній щоці фарба облупилася, а на другій ще трималася.

На дерев'яних його грудях висіла дерев'яна дощечка. Червоними літерами, оздобленими великими в'юнками, на ній було написано:

 
«Перехожий! На твоїй путі
Покірно я стою.
Монетку в кухоль опусти —
І будеш ти в раю!»
 

У лівій руці Дерев'яний тримав великий кухоль – теж дерев'яний.

«Он воно що! – подумав Нільс. – Він, отже, милостиню збирає. Тому-то він мене так зазивав! Добре, що в мене є монетка. Віддам її! Все одно вона мені ніколи не знадобиться».

І Нільс поліз у кишеню за воронячою монеткою. Дерев'яний вмить здогадався. З протяжним скрипом і потріскуванням він нахилився і поставив перед Нільсом свій кухоль.

А важкі удари бронзових підошв гримали вже просто за спиною.

«Пропав я!» – подумав Нільс.

Він з радістю сам заліз би в кухоль для монет. Та, як на лихо, отвір був завузьким навіть для нього.

А Дерев'яний наче зрозумів Нільса. Щось знову заскреготіло в нього всередині, і дерев'яна рука опустилася до самісінької землі.

Нільс вистрибнув на широку, наче лопата, долоню. Дерев'яний швидко підняв його і посадовив собі під капелюха.

І саме вчасно! З-за рогу вже крокував Бронзовий!

Примостившись на потилиці свого дерев'яного рятівника, Нільс із жахом чекав неодворотного.

Крізь щілини в старому, розсохлому капелюсі Нільс побачив, як підходив Бронзовий. Він високо закидав ноги, і від кожного кроку іскри вибивалися з-під його підошов, а бруківка глибоко втискалася в землю.

Бронзовий був дуже розлючений.

Він впритул підійшов до Дерев'яного і, стукнувши палицею, зупинився. Від удару важкої палиці задрижала земля, і Дерев'яний так захитався, що капелюх разом із Нільсом ледь не збився йому на потилицю.

– Хто ти такий? – прогримів Бронзовий.

Дерев'яний здригнувся, й у його старому тілі щось затріщало. Він віддав честь, потім витягся струнко і скрипучим голосом відповів:

– Розенбум, ваша величносте! Колишній старший боцман на лінійному кораблі «Дрістігхетен». У битві під Фербеліне двічі поранений. Після виходу у відставку служив церковним сторожем. У тисяча шістсот дев'яностому році помер. Згодом був вирізаний із дерева і виставлений замість кухля для милостині.

 
Біля цієї паперті святої
Стою на чатах. А мій прах
Під кам'яною ось лежить плитою.
Душа ширяє в небесах.
 

Дерев'яний знову віддав честь і виструнчився.

– Я бачу, ти славний солдат, Розенбуме. Шкода, що я не встиг представити тебе до нагороди, поки мене прилаштували на цій тумбі посеред майдану.

– Превелебно вдячний, – знову відрапортував Дерев'яний. – Завжди готовий служити вірою і правдою своєму королю та вітчизні!

«То це, виходить, король! – заціпенів од жаху Нільс і аж зіщулився під капелюхом. – А я його страховиськом обізвав!..»

– Чуєш, Розенбуме, – знову заговорив Бронзовий. – Ти повинен зіслужити мені ще одну, останню службу. Чи не бачив ти хлопчиська, який бігає тут вулицями? Сам він не більший за горобця, зате зухвалий не за зростом. Уяви лише, цей хлопчисько не знав, хто я такий! Треба його добряче провчити.

І Бронзовий знову стукнув палицею.

– Так точно, ваша величносте! – проскрипів Дерев'яний. Нільс похолодів від страху. «Невже видасть?!»

– Так точно, бачив, – повторив Дерев'яний. – П'ять хвилин тому пробігав тут. Скорчив мені мармизку і зник. Я хоча й простий солдат, а все ж образливо.

– Куди ж він чкурнув, Розенбуме?

– Наважуся доповісти, побіг до старої корабельної верфі.

– Ти допоможеш мені розшукати його, Розенбуме, – сказав Бронзовий. – Ідімо швидше. Не можна гаяти ні хвилини. Ще до сходу сонця я повинен повернутися на свою тумбу. Відтоді, як я став пам'ятником, я можу ходити тільки вночі. Ідімо ж, Розенбуме!

Дерев'яний жалібно заскрипів усім тілом.

– Покірно благаю вашу величність залишити мене на місці. Хоча фарба ще де-не-де тримається на мені, та всередині я весь прогнив.

Бронзовий позеленів зі злості.

– Що! Бунтуєш? – загуркотів він і, замахнувшись, ударив Розенбума палицею по спині.

Тріски так і полетіли в усі сторони.

– Чуєш, не хитруй, Розенбуме! Бо гірше буде.

– Так точно, гірше буде, – скрипнув Розенбум і закрокував на місці, щоб розім'яти свої дерев'яні ноги.

– Кроком руш! За мною! – скомандував бронзовий король і затупотів по вулиці.

А за ним, потріскуючи і поскрипуючи, вирушив дерев'яний солдат.

Так простували вони через усе місто, аж до корабельної верфі: Бронзовий – попереду, Дерев'яний – позаду, а Нільс – у Дерев'яного на голові.

Біля високих воріт вони зупинилися. Бронзовий легесенько ударив по величезному висячому замку. Замок розлетівся на дрібні шматочки, і ворота з брязкотом відчинилися.

Крізь щілинку в капелюсі Нільс побачив стару верф. Це було справжнє корабельне кладовище. Старі, допотопні судна з пробоїнами в роздутих боках лежали тут, як викинута на сушу риба. На почорнілих від часу стапелях застрягли пошарпані бурею шхуни з обвислими рваними вітрилами, переплутаними, наче павутина, снастями. Скрізь валялися іржаві якорі, бухти напівзотлілих канатів, покручені листи корабельного металу.

У Нільса навіть очі загорілися – так багато тут було цікавого. Адже він бачив тільки те, що було справа, тому що в капелюсі, під яким він сидів, з лівого боку не було жодної щілинки.

– Послухай, Розенбуме, ми ж його не знайдемо тут! – сказав Бронзовий.

– Так точно, ваша величносте, не знайдемо, – сказав Дерев'яний.

– Але ми повинні його знайти, Розенбуме! – загримів Бронзовий.

– Так точно, повинні, – проскрипів Дерев'яний.

І вони рушили по хисткому помосту. Від кожного їх кроку поміст здригався, тріщав і прогинався.

По дорозі Бронзовий перевертав догори дном кожен човен, крушив корабельні щогли, з гуркотом розбивав старі ящики. Але ніде – ні під човнами, ні в ящиках, ні під помостом, ні на щоглах – він не міг знайти зухвалого хлопчиська. І не дивно, тому що хлопчисько цей спокійнісінько сидів під капелюхом на потилиці старого солдата Розенбума.

Раптом Бронзовий зупинився.

– Розенбуме, чи впізнаєш ти цей корабель? – вигукнув він і витягнув руку.

Розенбум повернувся всім корпусом направо, і Нільс побачив якесь величезне корито, обшите по краях залізом.

– Чи впізнаєш ти цей славетний корабель, Розенбуме? Помилуйся, яка благородна лінія корми! Як гордо поставлений ніс! Навіть зараз видно, що це був королівський фрегат… А пам'ятаєш, Розенбуме, як славно стріляли на ньому гармати, коли я ступав на його палубу?

Бронзовий замовк, мрійливо дивлячись на старий, розвалений корабель з розваленим носом і розбитою кормою.

– Так, багато він бачив на своєму віку, мій старий бойовий товариш, – сказав Бронзовий. – А тепер-от він лежить тут, як проста баржа, всіма покинутий і забутий, і ніхто не знає, що сам король ходив колись по його палубі.

Бронзовий важко зітхнув.

Сльози, великі, круглі, як кулі, повільно потекли з його бронзових очей.

І раптом він стукнув палицею, випростався, випнув колесом груди.

– Шапки долу, Розенбуме! Ми повинні віддати останню шану свідкові нашої минулої слави. – І широким величним порухом руки Бронзовий зняв свого трикутного капелюха. – Честь і слава загиблим! Ура! – громогласно закричав він.

– Урр-ра! – закричав Дерев'яний і зірвав з голови свого капелюха.

– Урр-ра! – закричав разом із ними Нільс і тупнув ногою по голові Розенбума.

Прокричавши тричі «ура!», Бронзовий з легким дзвоном надів свого капелюха і обернувся.

І тут його бронзове обличчя потьмяніло так, що стало схожим на чавунне.

– Розенбуме! Що у тебе на голові? – зловісно прошепотів він. А на голові в Розенбума стояв Нільс і, весело пританцьовуючи, махав Бронзовому рукою.

Від люті слова застрягли у Бронзового в горлі, і він тільки рухав щелепами, намагаючись щось сказати. Втім, він міг розмовляти і без слів – у нього був хороший бронзовий кий. Його він і пустив у хід.

Страшний удар обрушився на голову Дерев'яного. З тріснутого лоба злетів цілий стовп пилу і трухняви. Ноги у Дерев'яного підкосилися, і він звалився на землю.

3

Коли все затихло, Нільс обережно виліз з-під купи трісок. Від Бронзового і слід простиг, а на сході крізь ліс щогл виривалося червоне проміння вранішнього сонця.

Нільс із сумом дивився на купу уламків – все, що залишилося від Дерев'яного.

«Отак, якби його величність не промахнувся, і моїм би кісточкам отут лежати, – подумав Нільс. – Бідний Розенбум! Якби не я, поскрипів би ти, напевно, ще якийсь рік-другий…»

Нільс дбайливо зібрав розсипані тріски, і склав їх разом рівною гіркою.

Побудувавши пам'ятник своєму загиблому товаришеві, Нільс побіг до воріт.

«Не спізнитися б! – стурбовано думав він, поглядаючи на розвиднене небо. – Поки я розшукаю ратушу, сонце, мабуть, зовсім зійде. А раптом Мартін і справді полетить без мене?»

Він вискочив за ворота і побіг по вулицях, намагаючись пригадати, де він блукав уночі. Але вранішнє світло все змінило, усе виглядало тепер по-іншому, і Нільс нічого не впізнавав. Він звернув в один провулок, в другий і, сам того не сподіваючись, вибіг прямо до ратуші.

Не встиг він відсапатися, як перед ним уже стояв Мартін.

– Ну, сьогодні ти молодчина. Послухався мене, далеко не ходив, – похвалив його Мартін.

Нільс нічого не відповів. Він не хотів засмучувати свого друга.

Коли зграя пролітала над майданом, Нільс глянув униз.

На високому кам'яному постаменті стояв Бронзовий. Видно було, що він дуже поспішав і встиг на місце лише в останню хвилину. Камзол його був розстібнутий, капелюх збився на потилицю, а палиця стирчала під пахвою.

– Прощавайте, ваша бронзова величносте! – вигукнув Нільс.

Але Бронзовий мовчав.

Можливо, він не чув, а якщо й чув, все одно нічого не міг сказати.

Ніч минула. Починався новий день.