Текст книги "Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми"

Автор книги: Сельма Оттилия Ловиса Лагерлеф

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

Розділ п'ятий
Чарівна дудочка

1

З усіх сторін Гліммінгенський замок оточений горами. І навіть дозірні башти замку здаються вершинами гір.

Ніде не видно ні входів, ані виходів. Товщу кам'яних мурів прорізають лише вузькі, як щілини, віконця, які ледь пропускають довгі промені в похмурі, холодні зали.

У сиву давнину ці стіни надійно захищали мешканців замку від набігів войовничих сусідів.

Але в ті дні, коли Нільс Хольгерсон подорожував у компанії диких гусей, люди вже не жили в Гліммінгенському замку і в його покинутих покоях зберігали тільки зерно.

Щоправда, це зовсім не означало, що замок був нежилий. Під його склепіннями поселилися сови і пугач, у старому розваленому огнищі оселилася дика кішка, кажани були кутовими мешканцями, а на даху збудували собі гніздо лелеки.

Не долетівши до Гліммінгенського замку, зграя Акки Кебнекайсе опустилася на уступи глибокої ущелини.

Років зо сто тому, коли Акка вперше вела зграю на північ, тут вирував гірський потік. А тепер на самому дні ущелини ледь пробивався тоненькою цівкою струмочок. Але все-таки це була вода. Тому мудра Акка Кебнекайсе й привела сюди свою зграю.

Щойно гуси облаштувалися на новому місці, як одразу ж до них завітав гість. Це був лелека Ерменріх, найстаріший мешканець Гліммінгенського замку.

Лелека – простакуватий птах. Шия і тулуб у нього дещо більші, ніж у звичайної домашньої гуски, а крила чомусь величезні, як у орла. А що за ноги в лелеки! Наче дві тонкі жердини, зафарбовані в червоний колір. І що за дзьоб! Довгий-предовгий, товстий, а прикріплений до зовсім малесенької голівки. Дзьоб так і тягне його голову донизу. Тому лелека завжди ходить похнюпивши носа, ніби завжди чимось стурбований і невдоволений.

Наблизившись до старої гуски, лелека Ерменріх підібгав, як годиться заради пристойності, одну ногу до самого черева і вклонився так низько, що його довгий ніс застряг у розщелині між камінням.

– Рада вас бачити, пане Ерменріху, – сказала Акка Кебнекайсе, відповідаючи поклоном на його уклін. – Сподіваюся, у вас все благополучно? Як здоров'я вашої дружини? Що поробляють ваші поважні сусідки, тітоньки сови?

Лелека намагався щось відповісти, але дзьоб його міцно застряг між камінням, й у відповідь пролунало лише якесь булькотіння.

Довелося порушити всі правила пристойності, стати на обидві ноги й, упершись міцно у землю, тягти свого дзьоба, як цвях зі стіни.

Нарешті лелека справився з цим клопотом і, клацнувши кілька разів дзьобом, щоб перевірити, чи він цілий, заговорив:

– Ох, пані Кебнекайсе! У лиху годину відвідали ви наші місця! Страшна біда загрожує цьому будинку…

Лелека сумно поник головою, і дзьоб його знову застряг між камінням.

Недаремно кажуть, що лелека тільки для того відкриває дзьоб, аби поскаржитися. До того ж він цідить слова так повільно, що їх доводиться збирати, наче воду, по краплині.

– Послухайте, пане Ерменріху, – сказала Акка Кебнекайсе, – постарайтеся якось витягти ваш дзьоб і розповісти, що у вас там скоїлося?

Одним ривком лелека висмикнув дзьоба з розщелини і з відчаєм вигукнув:

– Ви питаєте, що скоїлося, пані Кебнекайсе? Підступний ворог хоче розорити наші житла, зробити нас убогими і бездомними, погубити наших дружин і дітей! І навіщо ж я вчора, не шкодуючи дзьоба, цілий день затикав усі щілини в гнізді! Та хіба мою дружину переконаєш? Їй що не кажи, все мов з гуски вода…

Тут лелека Ерменріх збентежено стулив дзьоба. І як це в нього зірвалося щодо гуски!

Але Акка Кебнекайсе пропустила повз вуха його слова. Вона вважала недостойним ображатися на пусте базікання.

– Що ж усе-таки скоїлося? – запитала вона. – Можливо, люди повертаються до замку?

– Ех, якби ж то! – сумно сказав лелека Ерменріх. – Цей ворог страшніший за всіх людей на світі, пані Кебнекайсе. Щурі, сірі щурі підступають до замку! – вигукнув він і знову поник головою.

– Сірі щурі? Що ж ви мовчали досі? – вигукнула гуска.

– Та хіба ж я мовчу? Я весь час тільки й тверджу про них. Ці розбійники не зважатимуть, що ми тут стільки років живемо. Вони що захочуть, те й зроблять. Пронюхали, що в замку зберігається зерно, ось і вирішили захопити замок. Адже такі хитрі, такі хитрі! Ви знаєте, звісно, пані Кебнекайсе, що завтра опівдні на Кулабергу свято? Так от, якраз сьогодні вночі полчища сірих щурів увірвуться в наш замок. І нікому буде захистити його. На сто верст навколо всі звірі та птахи готуються до свята. Нікого тепер не розшукаєш! Ох, яке нещастя! Яке нещастя!

– Годі лити сльози, пане Ерменріху, – строго сказала Акка Кебнекайсе. – Ми не повинні гаяти ні хвилини. Я знаю одну стару гуску, яка не допустить, щоб скоїлося таке беззаконня.

– А чи не збираєтеся ви, шановна Акко, вступити в бій з сірими щурами? – усміхнувся лелека.

– Ні, – сказала Акка Кебнекайсе, – але в мене в зграї є один хоробрий воїн, який справиться зі всіма щурами, хоч би скільки їх було.

– А чи можна подивитися на цього богатиря? – запитав Ерменріх, шанобливо схиливши голову.

– Що ж, будь ласка, – відповіла Акка. – Мартіне! Мартіне! – погукала вона.

Мартін прудко підбіг і ввічливо поклонився гостеві.

– Це і є ваш хоробрий воїн? – глузливо запитав Ерменріх. – Хороший гусак, жирний.

Акка нічого не відповіла й, повернувшись до Мартіна, сказала:

– Поклич Нільса.

За хвилину Мартін повернувся з Нільсом на спині.

– Послухай, – сказала Нільсові стара гуска, – ти повинен допомогти мені в одній важливій справі. Чи згоден ти полетіти зі мною до Гліммінгенського замку?

Нільс був вельми задоволений. Ще б пак, сама Акка Кебнекайсе звертається до нього по допомогу. Але не встиг він вимовити й слова, як лелека Ерменріх, наче щипцями, підхопив його своїм довгим дзьобом, підкинув, знову зловив на кінчик власного носа, знову підкинув і знову зловив…

Сім разів виконав він цей фокус, а потім посадив Нільса на спину старій гусці й сказав:

– Ну, якщо щурі дізнаються, з ким їм доведеться мати справу, вони, звичайно, розбіжаться зі страху. Прощавайте! Я лечу попередити пані Ерменріх і моїх поважних сусідів, що зараз до них завітає їх рятівник. А то вони геть перелякаються, коли побачать вашого велета.

І, клацнувши дзьобом, лелека відлетів.

2

У Гліммінгенському замку був переполох. Усі мешканці покидали свої насиджені місця і збіглися на дах кутової башти, – там жив лелека Ерменріх зі своєю дружиною.

Гніздо в них було чудове. Лелеки влаштували його на старому колесі від воза, вистелили в кілька рядів пруттям і дереном, постелили всередині м'який мох і пух. А зовні гніздо обросло густою травою і навіть невисоким чагарником.

Тож лелека Ерменріх і його лелечиха пишалися своїм домом!

Зараз гніздо було битком набите мешканцями Гліммінгенського замку. У мирний час вони намагалися не попадатися одне одному на очі, але небезпека, що загрожувала замку, зблизила всіх.

На краю гнізда сиділи дві поважні тітоньки сови. Вони перелякано блимали круглими очима і навперебій розказували страшні історії про кровожерність і жорстокість щурів.

Здичавіла кішка сховалася на самісінькому дні гнізда, біля ніг пані Ерменріх, і тужливо нявкала, як маленьке кошеня. Вона була впевнена, що щурі загризуть її першу, щоб поквитатися зі всім котячим поріддям.

А по стінах гнізда, униз головою, висіли кажани. Вони були вкрай збентежені. Як-не-як, сірі щурі доводилися їм ріднею. Бідні кажани весь час відчували на собі підозріливі погляди, неначе це вони були в усьому винні.

Посеред гнізда стояв лелека Ерменріх.

– Треба втікати, – рішуче сказав він, – інакше ми всі загинемо.

– Атож, загинемо, всі загинемо! – запищала кішка. – Хіба в них є серце, у цих розбійників? Вони неодмінно відгризнуть мені хвоста. – І вона з докором глянула на кажанів.

– Є за чим побиватися – за якимсь облізлим хвостом! – обурилася стара тітонька сова. – Вони здатні загризти навіть маленьких пташенят. Я добре знаю цих виродків. Усі щурі такі. Та й миші не кращі! – І вона злісно блиснула очима.

– Ох, що з нами буде, що з нами буде! – стогнала лелечиха.

– Йдуть! Йдуть! – ухнув раптом пугач Флімнеа.

Він сидів на кінчику баштового шпиля і, як дозорний, роззирався навсібіч.

Усі, наче по команді, повернули голови й од жаху заклякли.

Цієї миті до гнізда підлетіла Акка Кебнекайсе з Нільсом. Але ніхто навіть не глянув на них. Усі як зачаровані дивилися кудись вниз, в одну сторону.

«Та що це з ними? Що вони там побачили?» – подумав Нільс і підвівся на спині гуски.

Унизу за фортечним валом тяглася довга дорога, вимощена сірим камінням.

На перший погляд – звичайнісінька дорога. Але коли Нільс придивився, то побачив, що дорога ця рухається, наче жива, ворушиться, стає то ширшою, то вужчою, то розтягується, то стискається.

– Так це ж щурі, сірі щурі! – закричав Нільс. – Швидше летімо звідси!

– Ні, ми залишимося тут, – спокійно сказала Акка Кебнекайсе. – Ми повинні врятувати Гліммінгенський замок.

– Та ви, мабуть, не бачите, скільки їх? Навіть якщо б я був хлопчик як хлопчик, і тоді я нічого не зміг би зробити.

– Якби ти був великим, як справжній хлопчик, ти нічого не зміг би зробити, а зараз, коли ти маленький, як горобець, ти переможеш усіх сірих щурів. Підійди-но до мого дзьоба, я повинна сказати тобі дещо на вухо.

Нільс підійшов до неї, і вона довго щось шепотіла йому.

– Оце славно! – засміявся Нільс і ляснув себе по коліну. – Затанцюють вони в нас.

– Цить, мовч-чи! – зашипіла стара гуска.

Потім вона підлетіла до пугача Флімнеа і вони про щось шепталися з ним.

І раптом Пугач весело ухнув, зірвався зі шпиля і кудись полетів.

3

Було вже зовсім темно, коли сірі щурі підступили до стін Гліммінгенського замку. Тричі вони обійшли весь замок довкола, відшукуючи хоч якусь щілину, щоб пробратись усередину. Ні-де не було ні лазівки, ні виступу, нікуди лапу просунути, нема за що вчепитися.

Після довгих пошуків щурі знайшли нарешті камінь, який трохи випирав зі стіни. Вони налягли на нього з усіх боків, але камінь не піддавався. Тоді щурі взялися гризти його зубами, дряпати кігтями, підкопувати під ним землю. З розгону вони кидалися на камінь і повисали на ньому всією масою.

Й от камінь задрижав, гойднувся і з глухим гуркотом відвалився від стіни…

Коли все стихло, щурі один за одним полізли в чорний квадратний отвір. Вони лізли обережно, раз у раз зупиняючись. У чужому володінні завжди можна наткнутися на засідку. Але ні, наче все спокійно – ні звуку, ні шереху.

Тоді щурі вже сміливіше ринули вгору східцями.

У великих покинутих залах цілими горами лежало зерно. Щурі були голодними, а запах зерна такий спокусливий! І все-таки щурі не чіпали жодного зернятка.

Можливо, це пастка? Можливо, їх хочуть захопити зненацька? Ні! Вони не клюнуть на цю хитрість! Поки вони не обшукають весь замок, годі думати про відпочинок та їжу.

Щурі обнишпорили всі темні кутки, всі закутки, всі ходи і переходи. Ніде нікого.

Очевидно, господарі замку злякались і втекли.

Замок належить їм, щурам!

Суцільною лавиною вони кинулися туди, де лежало купами зерно. Щурі з головою заривалися в сипкі гори і жадібно гризли золотисті пшеничні зерна. Вони ще й наполовину не наситилися, як раптом звідкись до них долинув тонесенький, чистий звук дудочки.

Щурі підняли морди і завмерли.

Дудочка замовкла, і щурі знову накинулися на ласий корм.

Але дудочка заграла знову. Спершу вона співала ледь чутно, потім дедалі голосніше й упевненіше. Й от нарешті, ніби прорвавшися крізь товсті стіни, по всьому замку покотилася дзвінка мелодія.

Щурі один за одним залишали здобич і бігли на звук дудочки. Найупертіші анізащо не хотіли йти – жадібно й похапцем вони догризали крупні міцні зерна. Але дудочка звала їх, вона наказувала їм покинути замок, і щурі не сміли її ослухатися.

Щурі скочувалися по східцях, перестрибували один через одного, кидалися вниз прямо з вікон, наче поспішали якнайскоріше туди, в двір, звідки линула настирлива і заклична пісня.

Унизу, посередині замкового двору, стояв крихітний чоловічок і вигравав на дудочці.

Щурі щільним колом оточили його і, піднявши гострі морди, не зводили з нього очей. У дворі вже й ступити було нікуди, а із замку збігалися все нові й нові полчища гризунів.

Щойно дудочка замовкала, щурі ворушили вусами, вишкіряли пащі, клацали зубами. Ось зараз вони накинуться на маленького чоловічка і розтерзають його на шматочки!

Але дудочка грала знову, і щурі знову не сміли поворухнутися.

Нарешті маленький чоловічок зібрав усіх щурів і поволі рушив до воріт. А вони покірно йшли за ним.

Чоловічок насвистував на своїй дудочці і крокував усе вперед і вперед. Він обігнув скелі й спустився в долину. Він ішов полями й ярами, і за ним суцільним потоком тяглися щурі.

Уже зорі згасли на небі, коли маленький чоловічок підійшов до озера.

Біля самого берега, як човен на прив'язі, погойдувалася на хвилях сіра гуска.

Не перестаючи награвати на дудочці, маленький чоловічок стрибнув на спину гуски, і вона попливла на середину озера.

Щурі заметушилися, забігали уздовж берега, але дудочка ще дзвінкіше бриніла над озером, ще гучніше звала їх за собою.

Забувши про все на світі, щурі кинулись у воду…

4

Коли вода зімкнулася над головою останнього щура, гуска зі своїм сідоком піднялася в повітря.

– Ти молодець, Нільсе, – сказала Акка Кебнекайсе. – Ти добре впорався з ними. Бо якби в тебе не вистачило духу весь час грати, вони б загризли тебе.

– Так, зізнаюся, я сам цього боявся, – сказав Нільс. – Вони аж клацали зубами, ледь я переводив дух. І хто б повірив, що такою маленькою дудочкою можна приборкати ціле щуряче військо! – Нільс витяг дудочку з кишені й узявся розглядати її.

– Ця дудочка чарівна, – мовила гуска. – Всі звірі й птахи слухаються її. Шуліки, наче курчата, клюватимуть корм з твоїх рук, вовки, як дурні щенята, лащитимуться до тебе, щойно ти заграєш на цій дудочці.

– А де ж ви її взяли? – запитав Нільс.

– Її приніс пугач Флімнеа, – сказала гуска, – а пугачу дав її лісовий гном.

– Лісовий гном?! – вигукнув Нільс, і йому відразу стало ніяково.

– Атож, лісовий гном, – сказала гуска. – Чого ти так перелякався? Тільки в нього є така дудочка. Окрім мене і старого пугача Флімнеа ніхто про це не знає. Дивися, і ти не проговорися нікому. Та тримай дудочку міцніше, не упусти. Ще до сходу сонця пугач Флімнеа повинен повернути її гному. Гном і так не хотів давати дудочку, коли почув, що вона потрапить до твоїх рук. Уже пугач умовляв його, аж кланявся… Ледь умовив. І за віщо це гном так сердиться на тебе?

Нільс нічого не відповів. Він прикинувся, що не почув останніх слів Акки. Насправді ж він чудово все чув і дуже злякався.

«Отже, гном все ще пам'ятає про мою витівку! – похмуро роздумував Нільс. – Мало того, що я його в сачок зловив, та ще й так обдурив! Лише б він Ацці нічого не сказав. Вона строга, справедлива, дізнається – одразу ж прожене мене зі зграї. Що зі мною тоді буде? Куди я такий подінуся?» – І він важко зітхнув.

– Чого це ти зітхаєш? – запитала Акка.

– Та я просто позіхнув. Щось спати хочеться.

Він і справді скоро заснув, та так міцно, що навіть не почув, як вони спустилися на землю. Вся зграя з шумом і криком оточила їх. А Мартін розштовхав усіх, зняв Нільса зі спини старої гуски і дбайливо заховав у себе під крилом.

– Ідіть, ідіть, – проганяв він усіх геть. – Дайте людині виспатися!

Але довго спати Нільсові не довелося.

Ще не зійшло сонце, а до диких гусей прилетів лелека Ерменріх. Він неодмінно хотів побачити Нільса і висловити йому подяку від свого імені та від імені всього свого сімейства.

Потім з'явилися кажани. У звичні дні удосвіта вони лягають спати. Ранок у них – увечері, а вечір – уранці. І ніхто не зуміє їх переконати, що це непорядок. Але сьогодні навіть вони облишили свої звички.

Услід за кажанами прибігла кішка, весело помахуючи уцілілим хвостом.

Усі хотіли подивитися на Нільса, всі хотіли привітати його – безстрашного воїна, переможця сірих щурів.

Розділ шостий
Свято на горі Кулаберг

1

Не встигла зграя заспокоїтися після нічних подій, як уже пора було збиратися на Кулаберг.

– Тобі пощастило! – казали дикі гуси Мартіну. – Тільки раз на рік сходяться разом усі звірі та птахи. Які ігри вони затівають! Які танці заводять!

– Щось я ніколи не чув про це свято, – сказав Нільс. – Адже я вчився в школі цілих три роки.

– Немає нічого дивного, що про це свято ти не чув, – сказала стара Акка. – Про велике свято птахів і звірів не чула жодна людина. І жодна людина не повинна знати дороги, яка веде на Кулаберг.

Й Акка Кебнекайсе пильно подивилася на Нільса.

«Гадаю, вона не візьме мене з собою, – подумав Нільс. – Адже все-таки я людина».

Але він ні про що не запитав Акку.

Тим часом гуси ретельно готувалися до свята. Пригладжували на собі пір'їнки, щоб лежали як годиться, мили лапи, до блиску начищали піском дзьоби.

Тільки Мартін і Нільс сиділи осторонь і намагалися не звертати увагу на всі ці збори. Вони ні про що не говорили, але чудово один одного розуміли.

Нільс думав про те, що йому, звичайно, не побувати на Кулабергу, а Мартін думав про те, що йому, звісно, доведеться залишитися з Нільсом. Не кидати ж товариша самого!

Близько полудня знову прилетів лелека Ерменріх.

Від самого ранку йому не сиділось на місці. Він уже разів п'ять літав на болото і приніс стільки жаб, що пані Ерменріх не знала, куди їх дівати.

Тепер, дивлячись на пана Ерменріха, ніхто б не сказав, що він відкриває дзьоба тільки для того, щоб нарікати на долю. Кожним своїм рухом він, здавалося, засвідчував, що немає на світі лелеки, щасливішого за нього.

Коли пан Ерменріх завершив усі свої поклони, вітання і присідання, Акка Кебнекайсе відвела його вбік і сказала:

– Мені потрібно з вами серйозно поговорити, пане Ерменріху. Сьогодні ми всі вирушаємо на Кулаберг. Ви знаєте, з нашою зграєю летить білий гусак і… – тут стара Акка затнулася, – і його приятель. – Акка Кебнекайсе все-таки не зважилася назвати Нільса людиною. – Так от, я хотіла б, щоби він теж вирушив з нами. Раніше я сама ставилася до нього підозріло, але тепер я готова ручатися за нього, як за будь-кого зі своєї зграї. Я знаю, що він ніколи не видасть нас людям. Я навіть гадаю…

Але лелека не дав їй закінчити.

– Шановна Акко Кебнекайсе, – поважно промовив лелека. – Наскільки я розумію, ви ведете мову про Нільса, який урятував від пошесті Гліммінгенський замок? Про того самого Нільса, який став на герць із полчищами сірих щурів? Про великого Нільса, який, ризикуючи власним життям, урятував життя моїй дружині і моїм дітям? Про Нільса, який…

– Так, так, про нього, – перервала Акка Кебнекайсе велемовного лелеку Ерменріха. – То що ж ви порадите?

– Пані Кебнекайсе, – урочисто сказав лелека і так енергійно стукнув дзьобом по каменю, що той розколовся, наче порожній горішок. – Пані Кебнекайсе, я вважаю за честь для себе, якщо наш рятівник Нільс разом із нами вирушить на Кулаберг. Досі я не можу пробачити собі, що вчора так нешанобливо обійшовся з ним. І щоб загладити свою вину – мимовільну, прошу вас пам'ятати! – я сам понесу його, зрозуміло, не в дзьобі, а на своїй спині.

Пан Ерменріх струсонув головою і з виглядом непохитної рішучості зметнув свого дзьоба, наче списа, до неба.

Коли Нільс дізнався, що його беруть на Кулаберг і що сам лелека хоче нести його, він був ладен стрибати вище голови. Це, можливо, й не дуже високо, але вище власної голови не стрибнути жодній людині.

Нарешті всі збори та приготування були закінчені.

Лелека підставив Нільсові свого дзьоба, і Нільс видерся по ньому на спину пана Ерменріха. Й уся зграя разом із лелекою, Нільсом і Мартіном вирушила в путь.

Тільки тепер Нільс по-справжньому зрозумів, що таке літати.

Дикі гуси не встигали за лелекою так само, як колись Мартін не міг догнати диких гусей.

До того ж пан Ерменріх хотів зробити Нільсові якомога більшу приємність. Тому він весь час проробляв в повітрі різні фокуси і просто перевершив самого себе: то злітав до самісіньких хмар і, розпрямивши крила, нерухомо зависав у повітрі, то каменем падав униз, та так, що здавалося, він от-от розіб'ється об землю. А то взявся описувати в повітрі кола – спочатку широкі, потім дедалі вужчі, спочатку плавно, потім дедалі швидше, – так, що Нільсові дух захоплювало.

Так, це був справжній політ!

Нільс ледь устигав озиратися, щоб відшукати поглядом зграю Акки Кебнекайсе.

Зграя, як завжди, летіла в строгому порядку. Гуси розмірено змахували крильми. І, не відстаючи від інших, як справжній дикий гусак, летів Мартін.

2

Круті схили гірського хребта Кулаберг височіють прямо з моря. Біля підніжжя Кулабергу немає ні смужки землі чи піску, яка захищала б його від лютих хвиль. Тисячі років уперті хвилі б'ються об кам'яні брили, розсипаючись шипучою піною. По камінчику, по піщинці хвилі вирили глибокі печери, пробили в скелястих уступах склепінчасті ворота, врізалися вглиб гір широкими затоками. Море і його помічник вітер витесали тут високі стіни, без єдиної щербинки, без єдиної зморшки, такі гладесенькі, що навіть найкращий каменяр у світі і той би їм позаздрив.

По схилах Кулабергу, вчепившись у каміння міцним корінням, ростуть дерева. Морський вітер б'є їх, пригинає донизу, не дає підняти голови. Але дерева не здаються. Вони припадають до самої гори, і листя їх стелиться плющем по голому камінню.

У глибині цього неприступного гірського кряжа, невидимий і недоступний жодній людині, знаходиться майданчик такий рівний, наче хтось зрізав гігантським ножем вершину гори.

Один раз на рік, ранньою весною, сюди сходяться всі чотириногі й пернаті на великі ігрища птахів і звірів.

День для цих зборів обирають журавлі. Вони чудово передбачають погоду і наперед знають, коли буде дощ, а коли небо буде ясне.

За старовинним звичаєм, звірі та птахи на весь час свята укладають між собою перемир'я. Зайченя цього дня може спокійно прогулюватися поряд з вороном, і жоден із крилатих розбійників не посміє на нього навіть каркнути. А дикі гуси можуть безпечно походжати під самим носом у лисиць, і жодна навіть не гляне на них. І все-таки звірі тримаються зграями – так уже повелося упродовж віків.

Перш ніж вибрати собі місце, гуси гарненько роззирнулися довкола.

Зовсім поряд з ними здіймався цілий ліс гіллястих рогів, – тут розмістилися стада оленів. Неподалік виднівся вогненно-рудий лисячий пагорб. Ще далі – сірий пухнастий пагорб; тут збилися в гурт зайці.

Хоч гуси і знали, що їм не загрожує жодна небезпека, вони все-таки вибрали для себе місцинку подалі від лисиць.

Усі з нетерпінням чекали початку свята. Та найбільше хотілося цього Нільсові. Адже він був першою і єдиною людиною, якій випала честь побачити ігрища звірів і птахів.

Але свято не починалося, тому що, крім зграї Акки Кебнекайсе, ніхто з пернатих ще не завітав на Кулаберг. Нільс пильно видивлявся, чи не летять пташині зграї. Сидячи на спині пана Ерменріха, він бачив усе небо.

Але птахи наче забули про нинішнє свято.

Небо було погідне, тільки ген-ген над самим обрієм зависла невелика темна хмаринка. Ця хмаринка ставала дедалі більшою. Вона рухалася прямо на Кулаберг і над самим майданчиком, де зібралися звірі, закружляла на місці.

І вся хмара співала, свистіла, щебетала. Вона то підіймалася, то опускалася, звук то затихав, то бростився. Раптом ця співуча хмара разом упала на землю – й уся земля запістрявіла червоно-сіро-зеленими щиглями, жайворонками, зябликами.

Услід за першою хмарою показалася друга. Де вона пропливала – над сільським хутором чи над міським майданом, над садибою, копальнею чи заводом, – звідусіль до неї піднімалися із землі наче цівки сірого пилу. Хмара росла, ширилася, і, коли вона наблизилася до Кулабергу ринула справжня гороб'яча злива.

А крайнебо вже оснувала чорно-синя грозова хмара. Вона насувалася на Кулаберг, наганяючи на всіх жах. Жоден сонячний промінь не міг проникнути крізь цю щільну завісу. Стало темно, як уночі. Зловісний, скрипучий гуркіт перекочувався по хмарі з кінця в кінець, і раптом чорний град упав на Кулаберг. Коли він пройшов, сонце знову засяяло в небі, а по майданчику ходили, ляскаючи крильми і каркаючи, чорні ґави, галки й інший воронячий народ.

А потім небо покрилося сотнею крапок і рисок, які складалися то в рівний трикутник, то витягувалися, наче по лінійці, в пряму лінію, то викреслювали в небі півкола. Це летіли з навколишніх лісів і боліт качки, гуси, журавлі, глухарі…

Як заведено на Кулабергу споконвіку, ігри починалися польотом ворон.

З двох найвіддаленіших кінців майданчика ворони летіли назустріч одна одній і, зіткнувшись у повітрі, знову розліталися в різні сторони. Самі ворони вважали, що немає нічого красивішого за цей танець. Але всім іншим він здавався доволі-таки безглуздим і втомливим. Мабуть, тому й ґав випускали першими, щоб потім вони вже не псували свята. Нарешті ворони угамувалися.

На майданчик вибігли зайці.

Ось тепер уже розпочалися справжні веселощі!

Зайці стрибали, перекидалися через голову, хто катався по землі колесом, хто крутився дзиґою, стоячи на одній лапі, хто ходив прямо на голові. Зайцям і самим було весело, і дивитися на них було весело!

І як же їм було не стрибати й не перекидатися! Весна йде! Закінчилася холодна зима! Закінчився голодний час!

Після зайців настала черга глухарів.

Глухарі розсілися на дереві – в блискучому чорному оперенні, з яскраво-червоними бровами, поважні, надуті. Першим завів свою пісню глухар, який сидів на найвищій гілці. Він підняв хвоста, відкриваючи під чорним пір'ям білу підкладку, витягнув шию, закотив очі й заговорив, засвистів, затокував:

– Зис! Зис! Так! Так! Так!

Три глухарі, що сиділи нижче, підхопили його пісню, і з гілки на гілку, з сучка на сучок ця пісня спускалася по дереву, аж поки затокували всі глухарі. Тепер усе дерево співало і свистіло, вітаючи довгожданну весну.

Пісня глухарів узяла всіх за живе, всі звірі готові були підхопити її. А тетеруки, не дочекавшись своєї черги, з надміру почуттів узялися на повний голос підспівувати:

– О-р-р! О-р-р! О-р-р!

Усі були так захоплені співом, що ніхто не помітив, як одна з лисиць обережно підкралася до зграї Акки Кебнекайсе. Це був лис Смірре.

– Дикі гуси! Стережіться! Стережіться! – закричав маленький горобець.

Смірре кинувся на горобця й одним ударом лапи розправився з ним. Але гуси вже встигли піднятися високо в повітря.

Смірре аж завив од люті. Адже скільки днів і ночей лис тільки про те й думав, як би помститися зграї Акки Кебнекайсе. Побачивши всю зграю тут, на Кулабергу, він забув про всі священні звичаї цього весняного свята, забув про все на світі.

Порушити мир на Кулабергу! Такого ще ніколи не траплялося!

Коли звірі побачили, що Смірре намагався напасти на диких гусей, що він убив горобця, гніву їх не було меж. Навіть лисиці повстали проти свого родича.

Тут же, на місці, відбувся суд.

Вирок був такий:

«Той, хто зневажив вічний закон миру в день великого збору звірів і птахів, назавжди проганяється зі своєї зграї. Лис Смірре порушив цей закон, і лапа його не повинна більше ступати по нашій землі».

А для того, щоб усі знали, який злочин учинив Смірре, найстарша лисиця відкусила йому кінчик вуха.

Принижений, осоромлений, з відкушеним вухом, лис Смірре кинувся втікати, а вслід за ним лунало сердите дзявкотіння всієї лисячої зграї…

Поки звірі чинили розправу над лисом Смірре, глухарі й тетеруки продовжували свою пісню. Такий уже характер у цих лісових птахів – коли вони заводять пісню, то нічого не бачать, не чують, не розуміють.

Нарешті і самі співаки втомились і замовкли.

Тепер на майданчик вийшли олені. Це були прославлені борці.

Боролися відразу кілька пар. Олені билися лобами, роги їх перепліталися, з-під копит злітало каміння. Олені кидалися один на одного з таким бойовим грізним ревом, що всіх звірів і птахів охоплював войовничий дух. Птахи розправляли крила, звірі точили кігті. Весна пробуджувала в усіх нові сили, сили до боротьби і до життя.

Олені завершили боротьбу саме вчасно, тому що, спостерігаючи за ними, всім іншим теж хотілося показати своє уміння, і, так і дивись, свято закінчилося б загальною бійкою.

– Тепер черга журавлів! Тепер черга журавлів! – залунало над Кулабергом.

І ось на майданчику з'явилися журавлі – великі сірі птахи на довгих струнких ногах, з гнучкою шиєю, з червоним чубчиком на маленькій точеній голівці. Широко розвівши крила, журавлі то злітали, то, ледь торкнувшись землі, швидко кружляли на одній нозі. Здавалося, що на майданчику миготять не птахи, а сірі тіні. Хто навчив журавлів ковзати так легко і безшумно? Можливо, туман, що стелиться над болотами? Можливо, вольний вітер, що проноситься над землею? Або хмари, що пропливають по небу?

Усі на Кулабергу, наче заворожені, спостерігали за журавлями. Птахи тихенько піднімали й опускали крила, звірі погойдувалися зі сторони в сторону, одні – поляскували хвостами в лад журавлиному танцю, інші – нахиляли роги.

Журавлі кружляли доти, аж поки сонце сховалося за гірськими вершинами. І коли їх сірі крила злилися з сірими сутінками, вони злетіли в небо і зникли вдалині.

Свято закінчилося.

Тримаючись ближче до своїх стад і зграй, птахи і звірі квапилися покинути Кулаберг.

3

Було вже зовсім темно, коли гуси знову повернулися до стін Гліммінгенського замку.

– Сьогодні всі можуть спокійно виспатися, – сказала Акка. – Лиса Смірре можна не боятися. А завтра удосвіта – в путь.

Гуси були раді відпочинку. Підгорнувши голови під крила, вони миттю заснули. Не спав тільки Нільс.

Пізно вночі Нільс тихесенько виповз з-під Мартінового крила. Він роззирнувся на всі сторони і, переконавшись у тому, що ніхто його не бачить, швидко попрямував до замку.

У Нільса була важлива справа. Будь що він повинен побачити пугача Флімнеа. Треба випитати у пугача, де живе лісовий гном. Тоді вже Нільс розшукає його, навіть якщо лісовий гном живе на краю світу. Хай гном зажадає від нього все, що захоче. Нільс усе зробить, аби знову стати людиною!

Нільс довго бродив навколо замку, намагаючись побачити де-небудь на башті пугача Флімнеа. Але було так темно, що він не бачив навіть власної руки. Він зовсім змерз і хотів уже повертатися, аж раптом почув чиїсь голоси.

Нільс підняв голову: чотири палаючих, як розжарені вуглинки, ока пронизували темряву.

– Тепер він наче шовковий… А колись від нього життя не було, – казала одна сова другій. – Усім від нього перепадало! Скільки він гнізд зруйнував! Скільки пташенят погубив! А якось, – тут сова заговорила зовсім пошепки, – лячно навіть вимовити, що він учинив: збиткувався над лісовим гномом. Ну, гном його і зачаклував…

– Невже він ніколи не перетвориться на людину? – запитала друга сова.

– Важко йому тепер людиною стати. Адже тобі відомо, що для цього потрібно?