Текст книги "Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми"

Автор книги: Сельма Оттилия Ловиса Лагерлеф

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 10 страниц)

Він метався по кімнаті, як звір у клітці, то сідав, то спохоплювався, то знову сідав і невидящими очима дивився у вікно.

Надвечір він почув скрипуче каркання.

– Знову цей ворон! – печально мовив Удачник. – Ну що йому від мене треба? Яку ще біду він мені накаркає!

А ворон злетів на підвіконня, і зі спини його – прямо на стіл – зіскочив маленький, наче іграшковий, чоловічок.

Удачник так здивувався, що на мить забув про всі свої невдачі.

– Агов! Хто ти такий? Може, ти гном? Але ж гноми бувають тільки в казках!

– Якби лише в казках! – тихо сказав Нільс, зітхаючи. – Адже я був звичайною людиною, ось таким, як ти, просто хлопчиком. А справжній гном зачаклував мене. Відтоді я так і живу – і не людина, і незрозуміло хто…

– Де ж ти живеш? – запитав Удачник.

– А я з птахами живу. Мене гусяча зграя до себе взяла.

– Який ти щасливий! – вигукнув Удачник. – Ех, якби я міг стати таким, як ти! Якби і мене понесли звідси перелітні птахи!

Тут ворон, який досі мовчав, підштовхнув Нільса крилом і радісно каркнув:

– Говор-р-ри! Говор-р-ри! Скор-р-ріше говор-р-ри!

«Он воно що! Ось навіщо Фумле-Друмле приніс мене сюди! – подумав Нільс. – Невже я зараз знову стану людиною!..» Він відкрив рота і, завмираючи від хвилювання, почав:

 
– Стань переді мною,
Як миша перед горою…
 

І раптом замовк. Неначе забув усі чаклунські слова.

– Говор-р-ри! Говор-р-ри далі! – закаркав Фумле-Друмле.

Але Нільс тільки відмахнувся від нього.

А Удачник, який ні про що і не здогадувався, нахилився над Нільсом і сказав:

– Ну говори ж, говори далі! Я ніколи не чув таких віршів!

– І добре, що не чув, – сказав Нільс.

– Дур-р-рень! Дур-р-рень! – закаркав Фумле-Друмле.

– Помовч! – знову нагримав на ворона Нільс. Потім знову повернувся до Удачника і запитав:

– А ти чому хочеш стати таким, як я?

– Тому що я найнещасніша людина на світі! – вигукнув Удачник. – Ти тільки послухай, що зі мною трапилося.

І він розповів Нільсу, нічого не втаюючи, про свою біду.

– Так, тут будеш радий на край світу відлетіти, – погодився Нільс. – Але ж Невдасі від цього не стане легше!.. Послухай, я, здається, зможу зарадити твоєму горю.

Він підбіг до ворона і щось зашепотів йому на вухо.

– Дур-р-рень! Дур-р-рень! – закаркав у відповідь йому Фумле-Друмле.

А Нільс усе умовляв і умовляв ворона. Потім забрався до нього на спину, і вони полетіли – ворон і маленький чоловічок.

– Що це? – пробурмотів Удачник, стенувши плечима. – Напевно, я спав і мені наснився сон?

Поки він розмірковував над цим, хтось кинув у його вікно кілька аркушів зниклого рукопису.

І перед Удачником промайнули чорні воронячі крила.

Цілий вечір, до пізньої ночі, збирали Нільс і Фумле-Друмле розвіяні вітром аркуші й по одному приносили Удачникові. Вони підбирали їх на дахах і горищах, на гілках дерев і на садових доріжках, серед сміттєзвалища і на дзвіниці собору. Куди лише не зазирнули ворон і хлопчик!

Одного аркуша Нільс витягнув із собачої будки. Фумле-Друмле вирвав якийсь списаний аркуш прямо із рук торговця, коли той згортав з нього кульок для горіхів.

А щасливий Удачник розпрямляв, розгладжував кожну сторінку і складав їх за порядком.

– Ось усе на місці! – сказав він нарешті. – Спасибі тобі, маленький чоловічку! І тобі спасибі, вороне! Я гадав, ти мені біду накаркаєш, а ти мені ось яке щастя приніс!

Він схопив рукопис і, не зважаючи на пізню годину, побіг до Невдахи. Хай і щасливий Невдаха порадіє своєму успіху!

Фумле-Друмле і Нільс залишилися самі на даху.

– Ну що ж, треба повертатися назад, – сказав ворон Нільсу – Проґавив своє щастя, на себе й нарікай.

– Та ти не сердься, Фумле-Друмле, – сказав Нільс. – Надто вже мені жалко і Удачника і Невдаху.

Розділ сімнадцятий
Удома

1

Й ось нарешті Нільс побачив рідне село.

– Дивися, дивися, – вигукнув він Мартіну, – он вулиця наша! Ген наш дім! Попросимо Акку спуститися.

Але Акку не треба було просити. Адже вона була розумною гускою і сама розуміла, як хочеться Нільсові побачити рідний дім.

Вона запримітила за селом занедбаний ставок і наказала зграї спускатися.

Нільсу кортіло негайно побігти додому. Але він боявся зустрітися з кимось на вулиці й вирішив почекати до вечора.

Коли вже зовсім стемніло, він вирушив у село.

Мартін зі своїм сімейством теж пішов з ним. Він хотів показати дружині і дітям пташник, у якому провів свою молодість.

– Ми тільки глянемо разок і повернемося, – сказав Нільс старій гусці.

На щастя, вони нікого не зустріли, поки йшли селом.

Ось і знайомий двір. Вони обережно прошмигнули через хвіртку.

У дворі було тихо. Всі кури і гуси давно вже спали. Тільки з будинку долинали неясні голоси. Двері були прочинені, і звідти вузькою смужкою пробивалося світло.

Нільс зазирнув у щілину.

У кімнаті все було як і раніше: біля вікна – стіл, біля печі – скриня, і навіть сачок на старому місці, між вікном і шафою.

Мати з батьком сиділи за столом біля лампи. Мати щось плела, а батько штопав рибальську сітку. Під столом, згорнувшись калачиком, лежав кіт і тихенько муркотав.

– Де ж зараз наш синочок? – важко зітхала мати. – Мабуть, голодує та мерзне, поневіряючись по дорогах… А може, хворий лежить. Чи довго дитині захворіти!..

Батько нічого не сказав. Він тільки спохмурнів і ще нижче схилився над сіткою.

– А може, його і на світі вже немає, – знову забідкалася мати і крадькома витерла очі кінцем свого плетива.

«Та я живий! Я тут!» – ледь не вигукнув Нільс і сам витер рукавом сльози.

– Ти вже таке вигадаєш! – сердито одказав батько. – Почекай, повернеться наш синочок! Ми ще з ним порибалимо.

Але мати тільки схлипнула у відповідь.

– Де там повернеться! Якщо і живий, все одно додому не прийде… – говорила вона крізь сльози. – Скільки разів тебе просила: не карай ти його. Адже малий він та упертий – що з нього візьмеш? А ти, ледь що, відразу за ременя. От він і втік.

– Отакої, а сама ти його хіба мало лаяла?

– Та я легесенько, з любові…

– А я що, не з любові? Тільки ось одне невтямки – невже він Мартіна із собою узяв? Коли б собаку – це ще зрозуміло. Собака – друг людини. А тут гусак якийсь! Гусак людині не товариш.

– Як це не товариш? Ще й який товариш! – вигукнув Нільс і швидко затулив долонею рота.

– Хто це там пищить? – сказала мати, озираючись. – Миші, чи що? Прямо біда з ними, все зерно в підвалі перепсують. Ну ж бо, котище! Годі тобі маніжитися, рушай на лови!

Кіт позіхнув, потягнувся і ліниво почеберяв до дверей. Він повів носом управо, потім уліво. Ні! Мишачим духом не пахне.

А Нільс тим часом ні живий ні мертвий стояв за цебром з водою. Він боявся поворухнутися, боявся дихнути.

А що, коли кіт і справді сприйме його за мишу? І Нільс відразу уявив собі, як кіт кидається на нього, хапає і тягне в зубах до матері.

У нього аж піт на лобі виступив від страху та сорому.

Але кіт, не виявивши нічого підозрілого, загрозливо нявкнув у темряву і повернувся на місце.

Нільс переждав якусь мить, потім тихесенько вибрався зі свого сховку і поволі побрів по двору.

Біля пташника стояло старе корито, з якого мати завжди годувала курей і гусей. Гусенятка обступили корито з усіх боків і жадібно підбирали залишені на дні зернятка.

– Це зерно ячмінне, – пояснював Мартін своїм дітям. – Таке зерно домашні гуси клюють щодня.

– Дуже смачне зерно, – сказав Юксі. – Може, залишимося і будемо домашніми гусьми!

Тут до них підійшов Нільс.

– Що ж, Мартіне, мені пора йти, – сумно сказав він. – А ти, якщо хочеш, залишайся.

– Ні, – сказав Мартін, – я тебе не покину. З тобою я б залишився, а так – це не діло… Ну, полетіли! – скомандував він гусеняткам.

– Не хочу нікуди летіти, – запищав Юксі. – Хочу тут жити! Набридло мені все літати та літати.

– Якщо батько велить тобі летіти, то треба летіти, – строго сказав Нільс.

– Атож, легко тобі базікати, – знову запищав Юксі. – Сидиш собі на батьковій шиї і пальцем не поведеш. Спробував би сам політати! Ех, якби я став таким же маленьким, як ти! Мене б тоді теж усі на спині носили. От було б добре!

– Дурненький! – сказав Нільс. – Невже ти, Юксі, й справді хочеш бути маленьким?

– А що ж тут такого? – відповів Юксі. – Про маленьких усі піклуються, маленьких нічого не змушують робити… – Гусеня уперто тупнуло лапкою і запищало щосили: – Хочу бути маленьким! Хочу бути маленьким! Хочу бути таким, як Нільс!

– От клопіт із цим Юксі! – сказав Мартін. – Недаремно кажуть – нема роду без вироду. Провчити б його, залишити б назавжди маленьким!..

– То й що, я б не заплакав, – пиндючився Юксі.

«То ось ти який! – подумав Нільс. – Тоді й жаліти тебе нічого!»

І Нільс повільно проказав уголос:

 
– Стань переді мною,
Як миша перед горою,
Як сніжинка перед тучею,
Як сходинка перед кручею,
Як перед місяцем зоря.
 
 
Бурум-шурум,
Крути-верти.
Хто ти? Хто я?
Був – я, став – ти.
 

І що ж! Щойно Нільс промовив останнє слово, Юксі ніби стиснувся в грудочку. Він став не більшим за горобця! Таким він був, коли лише вилупився з яйця!

Юксі здивовано озирався довкола. Він не розумів, що це з ним скоїлося.

А Мартін із Мартою заґелґотали, залопотіли крильми, забігали по двору.

«Напевно, вони злякалися за Юксі, – подумав Нільс. – А чому вони самі теж стали неначе меншими?»

– Мартіне! Чуєш, Мартіне! – позвав Нільс свого друга. Але Мартін шарахнувся в сторону, а за ним – Марта і всі гусенята.

Цієї миті хлопнули двері, і з дому з ліхтарем у руках вибігла мати.

– Хто це там гусей випустив? Агов, хлопчику, що ти тут робиш? – запитала вона і підбігла до Нільса.

Раптом ліхтар випав у неї з рук.

– Нільс, синочок мій! – вигукнула мати. – Батьку, батьку, йди швидше! Наш Нільс повернувся.

2

Наступного дня Нільс прокинувся ще удосвіта. Він сів на ліжку й озирнувся. Де він? Замість високого неба – над ним низька стеля. Замість кущів – гладесенькі стіни. Так він удома! У себе вдома!

Нільс ледь не закричав від радості.

І раптом він пригадав: «А як же Акка Кебнекайсе! Невже вона відлетить зі своєю зграєю, і я ніколи її вже не побачу?»

Нільс спохопився і вибіг в двір.

«Мабуть, і Мартін хоче попрощатися зі зграєю Акки Кебнекайсе», – подумав він і прочинив двері пташника. Мартін спав поряд із Мартою, оточений гусенятами.

– Мартіне! Мартіне! – покликав Нільс. – Прокинься! Мартін розплющив очі, витягнув шию і зашипів.

– Мартіне! Що з тобою? Адже це я, Нільс!

Мартін недовірливо глянув на нього, але шипіти перестав.

– Мартіне! Підемо попрощаємося з Аккою! – сказав Нільс.

– Ґе-ґе-ґе! – відповів Мартін.

Але що він хотів цим сказати, Нільс не зрозумів.

– Ну, не хочеш – не треба!

Нільс махнув рукою і сам пішов до ставка.

Він іще не звик до того, що в нього такі великі руки і ноги. Тому він старанно обійшов перший же камінь, що трапився йому на шляху.

– Та що це я! – спохопився Нільс і навіть розсміявся.

Він зумисне повернувся назад, переступив через камінь, та ще й підважив його носком черевика.

На краю села Нільс побачив, як з дому з відрами в руках вийшла якась жінка. Нільс притиснувся до тину. І знову розсміявся. Навіщо йому ховатися? Адже він тепер хлопчик як хлопчик.

І він сміливо рушив далі.

Ранок видався тихий, ясний. Раз у раз у небі лунали веселі пташині голоси. І щоразу Нільс задирав голову – а чи не його це зграя летить?

Нарешті він підійшов до ставка.

У кущах перелякано заворушилися дикі гуси.

– Не лякайтеся, це я, Нільс! – вигукнув хлопчик.

Почувши чужий голос, гуси геть сполошилися і з шумом знялися в повітря.

– Акко! Акко! Почекай! Не відлітай! – кричав Нільс.

Гуси зметнулися ще вище, а потім вишикувалися рівним клином і закружляли над головою Нільса.

«Отже, впізнали мене! – зрадів Нільс і помахав їм рукою. – Прощаються зі мною!»

А одна гуска відділилася від зграї і полетіла прямо до Нільса. Це була Акка Кебнекайсе. Вона сіла на землю біля самісіньких його ніг і стала щось ласкаво говорити:

– Ґа-ґа-ґа! Ґа-ґа-ґа! Ґа-ґа-ґа!

Нільс нахилився до неї і ніжно погладив її по жорстких крилах. Ось яка вона тепер маленька поряд із ним!

– Прощай, Акко! Спасибі тобі! – сказав Нільс.

Й у відповідь йому стара Акка розпростерла крила, неначе хотіла на прощання обійняти Нільса.

Дикі гуси закричали над ними, і Нільсові видалося, що вони звуть Акку, кваплять її в путь.

Акка ще раз ласкаво поплескала Нільса крилом по плечу…

Й ось вона знову в небі, знову попереду зграї.

– На південь! На південь! – дзвенять у повітрі пташині голоси. Нільс довго дивився услід своїм недавнім друзям. Потім зітхнув і поволі побрів додому.

Так закінчилися дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми.

Нільс знову пішов до школи.

Тепер у його щоденнику поселилися лише п'ятірки, а двійкам туди було годі пробратися.

Гусенята теж вчилися чого слід: як клювати зерно з дерев'яного корита, як чистити пір'я, як вітатися з господинею. Скоро вони переросли Мартіна з Мартою. Тільки Юксі залишився на все життя маленьким, наче щойно вилупився з яйця.