Текст книги "Діаманти Ківі-Ківі"

Автор книги: Рудольф Дауманн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 9 страниц)

– Я продам сьогодні білій людині в банку дві кишені золота. Купимо гарні барвисті сорочки і багато їжі, але горілки більше не купуватимемо. Це погано для бушменів. Чекайте на мене тут. Бережіть мої шилінги. Торбинки із золотом зарийте під акацією. Якщо я повернусь сам – добре! А коли зі мною будуть білі, тримайтесь так, ніби ви зовсім дурні і не знаєте мене!

Маукі насипав у кишені комбінезона крупних самородків і, не кваплячись, рушив у місто. По дорозі до банку він побачив довгу крамницю, де продавався одяг. Там він запримітив барвисті сорочки і навіть бурські капелюхи різних кольорів і відтінків.

– А, давній знайомий! – привітав його з-за віконця скупник. – Що ж ти приніс? Покажи-но! – Побачивши великі золоті злитки і друзи, службовець банку аж свиснув. Потім відсіяв пісок, бризнув на метал кислотою і взяв терези.

В цю мить до нього підійшов ще один білий, підкинув на долоні крупину золота і спитав спогорда:

– Де знайшов?

– Гори Нгам-Нгам! – з зусиллям вимовив Маукі, злякавшись. – Далеко-далеко звідси. Шість повних місяців я йшов до Гротфонтейна, аубаасе!

– Як тебе звати?

– Маукі. Маукі з «Епукіро-ост» бааса Крішансена.

– Ну, таке скажеш! Гладкий Піт – твій хазяїн? Ти доглядав у нього овець?

– Так-так, добре доглядав. Тепер сам куплю каракулі. Маукі вміє доглядати. На те шукав золото.

Тим часом скупник зважив злитки і закінчив підрахунки.

– Маукі, ти будеш багачем! Цього разу дванадцять унцій, якість – двадцять каратів. П'ятдесят фунтів. Повна торба шилінгів. Згода?

Маукі схопив мішечок з червоними печатками. Руки в нього тремтіли. Однак його ще не відпускали.

– Хвилинку! – сказав незнайомий білий. – Ти можеш заробити два таких мішечки, якщо проведеш нас туди, де ти знайшов золото. Туди не треба йти пішки, в мене є машина. За десять днів будемо в горах Нгам-Нгам.

– Там нема більше золота, – похитав головою Маукі. – Пісок та каміння. Так-так. Я б ще шукав. Нема, ні…

– Ну, ми поговоримо про не згодом! Дивись, не пропий золото, Маукі! А якщо в тебе є ще…

– Ще багато-багато! – пробелькотів Маукі, зрадівши, що його відпускають.

Він не помітив двох жебраків овамбо, які від самого банку пішли за ним назирці. Великі гроші зробили його глухим і сліпим.

А в банку Товнтон рішуче заявив:

– Ну, тепер він не вирветься з моїх рук! До речі, я навіть не підозрював, що скупник Південно-Африканського банку так безсоромно гріє тут руки. Бушмена обдурили більш як на п'ятсот шилінгів.

– А з чого я платив би оренду за це місце в банку? – засміявся скупник. – Це ж мій єдиний прибуток. Поки що вдавалося. Тьфу, тьфу, тьфу – щоб не наврочити! Якщо у вас щось вийде з Маукі, то я охоче взяв би участь в експедиції. Можу внести двісті фунтів.

Маукі насилу доплентався до річки. Хитрий сірієць, крім барвистих сорочок, накинув йому ще три сніжно-білі бурські капелюхи. А помітивши, скільки в цього дикуна грошей, не випустив з крамниці, поки той не купив троє штанів з грубої тканини, три полотняні куртки з застібками-«блискавками» та три таких же плащі.

З пакунком на плечах Маукі зайшов у харчевню. Взяв засмажену вівцю, кілька калебас пива, повний старий паперовий мішок перепічок, а на додачу – дві пачки сигарет і коробку сірників. За все це готтентотка сама відлічила собі шилінги з його торбини.

Чачі і його батько, побачивши Маукі з пакунками, пішли в танець. Покидавши пакунки під акацією, хлопець втомлено сів у затінку і на подив друзів запалив сигарету.

– Все це для нас, брати, – пахкаючи сигаретою і кашляючи, сказав він. – У мене є великий план. Ми гарно одягнемося, наїмося і поїдемо вогняною дорогою до Віндгука, а потім машиною до Рітфонтейна. Там ще продамо золота, купимо гарних каракулів і рушимо до доброго бааса рехобота. Він тис мені руку!

Чачі й батько, одягнуті в розкішне вбрання і ситі, були згодні на все. Вони охоче дозволили двом жебракам-овамбо, які прийшли вслід за Маукі, доїсти все, що лишилося від обіду, а ті розповіли їм, як їхати залізницею. Жебраки виканючили в бушменів ще кілька шилінгів і надвечір подалися до сяючого вогнями Гротфонтейна.

Щастя п'янить, і почуття небезпеки поступово зникає.

Бушмени не квапилися віддати себе на поталу вогняній дорозі. Вона їм здавалася чимось диявольським, хоч була всього-на-всього жалюгідною вузькоколійкою. Друзі день у день бенкетували під акацією на березі Гротфонтейнської річки.

Тим часом у Рітфонтейні, Мафекінзі і Гротфонтейні невтомно працював телеграф. На кінець тижня Товнтон став власником контракту, укладеного між баасом Пітом Крішансеном з ферми «Епукіро-ост» і хлопчиком бушменом, на ім'я Маукі, який у 1946 році втік від хазяїна, не відробивши боргу майже триста фунтів по курсу Південно-Африканського Союзу.

Маукі, ніяк не наважувався вирушити в дорогу, хоч овамбо, з'являючись щодня з точністю сонця, розхвалювали подорож залізницею по великому Дамараленду і горах Еронго. Прощаючись, коли наставали сутінки, жебраки настирливо допитувалися про час від'їзду бушменів. Вони були надміру люб'язні і запобігливі.

Нарешті, Маукі прийняв рішення.

– У нас досить шилінгів, – сказав він. – Спершу поїду я сам і почую, що скаже баас рехобот. За два повних місяці я повернуся на берег річки, під це дерево. А ви сьогодні ж уночі йдіть туди, де вас ніхто не знає. Шилінгів у вас вистачить, тому золото не продавайте.

Бушмени кивнули головами на знак згоди і одразу ж почали збиратися в дорогу. Маукі підв'язав під плащ шкіряну торбинку з золотом і на світанку попрямував у Гротфонтейн. Овамбо, що рушили за юнаком, запевняли, що він дуже схожий на білого бааса. Враження псують тільки босі ноги. Жебраки добились-таки, що Маукі пригостив їх перед великою мандрівкою щедрим сніданком. Згодом один з них десь хутко зник, а другий провів Маукі до станції.

Тільки-но Маукі підійшов до каси, щоб купити квиток, як до нього наблизився високий поліцай у сірому кітелі і поклав на плече руку.

– Маукі з «Епукіро-ост»? – спитав він. – Іменем закону Південно-Африканського Союзу ти арештований. За порушення контракту і втечу з місця роботи. Ах ти, клятий бушмене! Тікати? Я тобі ребра переламаю, тільки спробуй! – І поліцай щосили оперіщив Маукі по потилиці важким шамбоком.

У хлопця потемніло в очах, і він упав на коліна, а. коли отямився, то побачив стальні наручники, що скували його праву руку з лівою ногою. Він міг іти, тільки пригнувшись майже до землі. Так і повели його на станцію.

Там на нього чекав білий пан з банку, який тоді про все розпитував його. В руках у пана була довга синя книжка, яку Маукі дуже добре знав.

– Немає сумніву, – звернувся він до поліцая, – що оцей бушмен і є той робітник, про якого сказано в контракті. Але для певності слід звірити відбитки великих пальців з відбитками в розрахунковій книзі.

Звіривши відбитки, поліцай і службовець, пересвідчились, що вони цілком однакові. Так бушмен Маукі з ферми «Епукіро-ост», який втік, не відробивши боргу, перейшов за законом Південно-Африканського Союзу і відповідних постанов протекторату до нового власника контракту – Едварда Товнтона.

Новий хазяїн звелів зняти стальний наручник з ноги Маукі, взяв у руки ланцюг і повів робітника додому. На східцях веранди хазяйського бунгало Маукі побачив знайомих овамбо. Ті зустріли закутого хлопця голосним реготом. Вони кинулися до нього і забрали всі його нові речі. Це була їм плата за зраду.

Товнтон вивернув кишені Маукі і, показуючи чималу купу шилінгів, з сміхом вигукнув:

– Буде чим сплатити твій борг, Маукі. А ось і шкіряна торбинка… – він заглянув у неї і свиснув, побачивши золото. – За законом, хазяїнові належить усе, що придбає його наймит. Зрозуміло?

Маукі мовчав і тільки похмуро дивився поперед себе. Один овамбо жбурнув йому драну хутряну накидку, другий – шкіряний фартух. Але хлопець нічого не взяв. Здригаючись усім тілом, він голий присів навпочіпки на веранді бунгало.

– Замкніть бушмена в гараж! – наказав Товнтон. – Я знаю, як його приручити. Слухай, Маукі, якщо ти проведеш мене туди, де є золото, у Нгам-Нгам, то будеш вільний. Зрозумів? Добре подумай над цим до вечора…

А ввечері новий хазяїн Маукі і скупник золота в банку відзначали в барі вдалу операцію.

– Я заплатив за контракт сто фунтів, а за саме золото одержав триста! – задоволено сказав Товнтон. – Якщо цей темношкірий покаже, де знайшов золото, то йому нема ціни. Піт Крішансен дуба дасть, коли дізнається, яку дорогоцінну пташку випустив!

– Треба бути тільки привітнішим з Маукі, – застеріг скупник. – Ці діти природи бувають вперті.

– Ну, з-звич-чайно! – в Товнтона вже заплітався язик. – Не-не т-турбуйся! Візьмемо з собою пляшку негеруму. Цей напій розв'яже йому язик. На старому джипі ми за тиждень доберемося до Харрі чи Тзау…

– А звідти, певно, недалеко і до мети. Запевняю тебе, Товнтон, там, де є стільки крупних самородків, у піску теж багато золота, а десь недалеко і жила. Тільки тримай язик за зубами. А то завтра всі злидарі Гротфонтейна і Тсумеба подадуться туди шукати своє щастя!

Тим часом овамбо розважалися, всіляко залякуючи замкненого в гаражі бушмена. Вони не дали йому навіть ковтка води. Маукі був у такому відчаї, що коли Товнтон з'явився з ромом і кількома перепічками, погодився на все. Так, звичайно, від Тзау, останнього селища перед горами Нгам-Нгам, найкоротший шлях до ущелин з золотим піском. Так, справді треба їхати через Харрі. Машиною можна легко дістатися колючими заростями аж до самих гір. Але далі треба ще йти пішки цілий день. Але це не страшно. В гірських долинах є вода і дичина, можна стріляти вільдебестів, гартебестів чи цапів, а ніжні сарни там зустрічаються на кожному кроці.

Не минуло й місяця, як білі золотошукачі вже стояли навколішках біля маленького струмочка, що витікав з печери, і промивали пісок. з сухого русла струмка. Обливаючись потом і лаючись, вони гребли в коритця для промивки лопату за лопатою піску, щоб дізнатися про вміст в ньому золота. Маукі сів осторонь і здивовано спостерігав незрозумілі дії білих.

– Золота мало, – нарешті вирішили обидва. – Сам пил, крупинки попадаються зовсім рідко. Ми можемо сидіти тут роками і не покрити своїх витрат. Ей, Маукі, навчився, ледарю, як мити золото? Завтра вранці за роботу! Зрозумів?

– Тут нема золота. Золото в горах. Там можна збирати руками.

Золотошукачі поглянули на зубчасті стрімкі скелі. Ні, з старим джипом туди не вибратися. А пішки йти в гори дуже важко, особливо в період засухи, коли так нестерпно палить сонце.

– А там є вода? – спитали білі.

– Води багато, – гаряче запевнив їх Маукі. – Я знаю джерело, з якого вода тече сюди в струмок.

Увечері біля багаття вирішили: вранці вирушити в дорогу. Як тільки Маукі згриз три сухарі, його примкнули стальним ланцюгом до заднього колеса машини. Він вирив собі в піску яму і ліг спати. Проте хлопець довго не міг заснути, обмірковуючи кожен свій майбутній крок там, у горах.

Два дні золотошукачі пробирались серед диких скель. Нарешті, Маукі повідомив, що вони в золотій долині. Товнтон кинувся у вузеньку смужку тіні біля підніжжя гори, недовірливо оглянувся довкола і спитав:

– А де ж джерело?

– Дайте бурдюк. Я принесу води.

Білі були настільки втомлені, що забули про всі перестороги. Та й Маукі поводився весь час розумно. Здавалося, він змирився з своєю долею. Повернувся хлопець не скоро, але з наповненим водою бурдюком. Коли білі напилися, Маукі поклав перед ними свій кисет, у якому давно вже не було тютюну.

– А ось і золото! – сказав юнак.

Товнтон гарячково витрусив усе з кисета на долоню: це були злитки, друзи, з – яких найменший важив понад грам, а найбільший – десять грамів. Білий підхопився на ноги.

– Де ти взяв? Глянь-но, старина, ми все ж добралися! За такий короткий час стільки назбирати руками! Якась казкова золота жила! Айда, бушмене, покажи, де ти знайшов золото!

– Завтра вранці, – по-бушменському, приклацуючи язиком., відповів Маукі. – Я покажу золото і стану вільною людиною. Тоді я піду в країну Кай-Кай. Дайте мені відпускну, баасе!

– Ти одержиш її, як тільки ми все заберемо звідси, місяців через три-чотири. Зрозумів?

Маукі похитав головою.

– Ви запевняли: «Покажи золото, і тоді ти вільний!» Баас казав сам так.

– Ах ти, негіднику! – схопився Товнтон за шамбок. – Я спущу з тебе шкуру, якщо ти негайно не поведеш нас! Давай сюди лапу! – І стальний браслет клацнув на лівій руці Маукі.

Маукі, зітхаючи, рушив попереду. Так вони дійшли до дна ущелини. Пісок був розпечений, наче вогонь, скелі випромінювали сухий жар, хоча сонце вже схилялось за обрій. Маукі присів, підняв кілька золотих крупинок і показав на ущелину.

– Тут скрізь золото. Дивіться!

І білі на власні очі раптом побачили, як блищить у піску золото, жовте і червонувате. Вони впали на коліна і, повзаючи, просто в кишені збирали золоті злитки. Товнтон навіть випустив ланцюг, на якому тримав свого наймита. Та Маукі тільки пересів у затінок під високу скелю і крізь примружені повіки стежив за своїм хазяїном. А той тріумфував.

– Коли ж ми все це перемиємо! На мою думку, тут десять тисяч унцій чистого золота!

– Більше! – заперечив його компаньйон. – Вистачить для обох. Глянь, ось шматок телуриту, він ще в кварці. Отже, вихід жили десь зовсім близько. Маукі знайде його!

– Маукі! Маукі! – гукнув Товнтон. – Де ти сховався, поганцю? йди сюди! Хутко! Чи, може, схотів шамбока?

Але Маукі не було, зник і шамбок.

– Певно, пішов на стоянку, – втішили себе обидва, продовжуючи збирати золото.

Вони рилися в піску, поки смеркло і вже не можна було відрізнити гальку од золота.

На стоянці Маукі теж не виявилося. Там лежали бурдюк, до половини наповнений водою, сумка з харчами, важкий рюкзак, що його ніс бушмен, мисливські рушниці. Все лишилося на місці. Не було тільки вірного помічника, який щовечора збирав колюче гілля для багаття, приносив воду.

– Прийде! – заспокоював себе Товнтон. – Де він подінеться у цій дикій пустині. Ще й радітиме, коли дамо сухаря…

Маукі провів ніч у печері біля джерела. Вранці він вибрався звідти, тихенько замостив камінням вихід і, з повним бурдюком вилізши на стрімку скелю, влаштувався в затіненій ніші, звідки добре було видно дно ущелини. На руці в нього дзвенів ланцюг.

– Слово є слово, брехня є брехня, – говорив сам до себе бушмен. – Білий баас сказав: «Маукі, покажи золото – і ти вільний». А коли прийшли до Могили білої людини, бааси кричали: «Ми спустимо з тебе шкуру шамбоком! Ще три повних місяці!» Ні, я не лишуся з білими ні двох, ні навіть одного місяця. Сьогодні піду геть. Так, як мені пообіцяли. Нехай вам золота долина, а мені – воля!

З своєї схованки він чув уранці, як білі гукали його:

– Маукі! Маукі! Ах, ти клятий пес! Нам треба води! Не вистачає на чай! От бридка мавпа. Ну, почекай, скуштуєш шамбока, так що тижнів два і не сядеш!

Бушмен дивився на руду ящірку, що злізла на його темну руку, і не зганяв її.

– Багато води є для тих, хто знає, де вона тече, – тихо сміявся він. – А для сліпих слимаків нема жодної краплини. Вибивайте шамбоком воду з каміння і піску, а не з моєї спини.

Але тут він із здивуванням побачив, що білі знову повзають по піску під пекучим сонцем і жадібно збирають у мішки жовті зернята.

– Дурніші, ніж корова, – вилаявся Маукі. – Вона й то знає, скільки їсти. Лежить потім у затінку і ремиґає. Білі бааси великі, а дурні, дуже-дуже дурні!

Раптом над ущелиною знялася хмара піщаного пилу. То компаньйони придумали новий спосіб промивати пісок. Вони провівали його, підкидаючи в коритцях угору. Вітер зносив легкий пісок, а важкий метал падав до ніг золотошукачів. Вони аж ревли, радіючи багатій здобичі.

– У Гротфонтейні чи Тсумебі найдорожче за все золото, – задумливо похитав головою Маукі. – А тут, у Нгам-Нгам, – вода! – Він дістав із затіненого кутка ніші бурдюк і випив ковток.

Маукі сидів і думав. Бушмен знав закон пустині, який зобов'язував подати допомогу кожному, хто потребував її. Однак юнак знав і інше: досить йому спуститися з повним бурдюком униз до тих жадібних на золото, як вони відшмагають його шамбоком по вкритій рубцями спині за те, що він утік.

– Бідний бушмен і багатий білий баас стали чужими, коли хороше слово стало поганою брехнею! – пробурмотів хлопець, спостерігаючи, як все більше наповнювалися золотом мішки шукачів.

Настав полудень – час найбільшої спеки. І тут Маукі помітив, що білі на дні ущелини вже шукають не золота, а щось інше. Вони, переповзаючи з місця на місце, пробивали киркою чи лопатою глибокі ями і час від часу гукали його, Маукі, то благаючи, то лаючись:

– Маукі, друже, принеси води! Слово честі, ми відпустимо тебе! О, клятий виродок!

Нарешті білі перестали рити і деякий час стояли, зігнувшись під вагою своїх мішків, безтямно втупившись у розпечені кам'яні стіни. Потім сіли у затінку під навислою скелею і в гарячому, як піч, повітрі знову залунали крики про допомогу:

– Маукі! Маукі! Води! Води!

Проте бушмен був таким же невблаганним, як і скелі гір Нгам-Нгам, хоч і вболівав, що не може спуститися вниз і напоїти спраглих. Коли сонце вже повернуло на захід, Маукі помітив, що між білими зчинилася бійка. У фляжці одного з них виявилося кілька краплин води, та він не захотів поділитися з своїм товаришем. Маукі бачив, як шалено звивався в повітрі нагай з шкіри нільського бегемота, чув, як він з посвистом розсікав повітря.

– Страшна-страшна спрага!.. – промовив Маукі, коли серед ночі до нього долинув знизу солодкуватий трупний запах. – Так-так, баасе Товнтон, і той, другий, у вас більше нема шамбока. Кінець.

– Довгий ніж і дві кулі! – установив бушмен, спустившись із скелі в ущелину. На мить Маукі затримався біля мішків із золотом, поклав один собі на плечі і рушив у далеку мандрівку.

З важкою ношею Маукі попрямував туди, де лишився джип. У ящику з інструментами він знайшов терпуг і звільнився від наручника і ланцюга. Потім облив машину бензином з запасної каністри, підпалив запальничкою, і від джипа повалив густий дим. Піднімаючись угору метрів на тридцять, він чітко вирізьблювався на тлі грізних стрімких скель гір Нгам-Нгам.

Згинаючись під вагою незграбного шкіряного мішка, Маукі пісками північної Калахарі прямував у Кай-Кай. Душа його була сповнена великих надій. Не одну ніч він думав на самотині про своє життя: «Білі бааси були до мене несправедливі. Вони не стримали обіцянки. Мабуть, серед них нема правдивих. Вони горланять: «Ах, ти, собака, ах, ти негідник! Працюй, а то дістанеш шамбока!»

Якось в одному злиденному бушменському селищі Маукі знову зустрів Чачі та його батька. Вони принесли з собою торбинки з золотом. Маукі розв'язав свій мішок і висипав перед здивованими друзями купу золота.

– Ти знову ходив до Могили білої людини? – з цікавістю спитав Чачі.

– Ти кажеш неправильно, – зневажливо засміявся Маукі і замислився. – Ви не знаєте, що відбулося за цей час. Тепер те місце завжди називатимуть Могилою трьох білих людей. Я був у горах Нгам-Нгам. Не знаю, чому білі бааси поводяться з добрими бушменами так… Забув, як вимовляється те слово…

– Підло! – підказав Чачі. Він працював на мідних копальнях Отаві і навчився нових слів. – Ти знову підеш у Гротфонтейн, Маукі?

– Ні, – засміявся юнак і похитав кучерявою головою. – Ма-уск-ксі не піде більше ні в Рітфонтейн, ні в Гротфонтейн, ні навіть в Омахеке. Я піду в Кай-Кай або в інше місце, де бушмена не б'ють шамбоком. Так-так, я мушу знайти таку країну. Я зрозумів тепер. Давайте шукати її!

Може й досі по південноафриканській пустині Калахарі бродять три бушмени і шукають волю, дорожчу за золото.

ЗМІСТ

Діаманти Ківі-Ківі

Маукі з Калахарі