Текст книги "Діаманти Ківі-Ківі"

Автор книги: Рудольф Дауманн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)

ДИЯВОЛ ОСЕЛИВСЯ В КІВІ-КІВІ

омісар округу і військовий комендант Порт-Франкі спочатку не видавали пропусків у західний район Ківі-Ківі. Та в місто прибувало все більше людей. А коли з півдня вузькоколійкою приїхали робітники з великих мідних копалень Кассаї, не допомогли ніякі заборони.

Навздогін тим, хто рушив у джунглі без всякого дозволу, комендант послав взвод чорних конголезьких стрільців і білих поліцейських драгунів. Комісар ще раз попереджав, щоб ніхто не розраховував добути продовольство серед джунглів чи боліт.

Були тут і добре споряджені експедиції, але були й такі шукачі, що йшли шукати щастя в Ківі-Ківі з рюкзаком за плечима і з мотикою та лопатою. «Швидше за Тілем! Поки не заросла стежка!» – це було їх девізом. Уже всі твердо знали, що фламандець знайшов алмази в болотах на кордоні з Анголою. Там, мабуть, вистачить скарбів на всіх.

Як вони дізналися про це? Барабани сповіщали, де проходили сафарі Тіля. До того ж кілька носильників Брюггенсена, що захворіли і повернулися з дороги, вибовкали, яким шляхом пішла експедиція фламандця. У тропіках всяку чутку легковажно вважають за чистісіньку правду, і ось уже людська лавина сунула в Ківі-Ківі.

Були там заможні, що найняли собі по десять-двадцять робітників і зовсім не збиралися натруджувати рук, а тільки спостерігати, як працюють їхні наймити. Були й такі, що мали лише двох чи трьох негрів. Але переважна більшість шукачів ішли самі або в супроводі одного чорного слуги. Вони трималися поблизу заможних і жили надією одержати щовечора хоч миску каші з маніока.

При військовому загоні був лікар. Уже на третій день він побачив, що безсилий допомогти хворим, яких з кожним днем ставало більше, і тому призначав єдине можливе лікування: «Повертайте назад!» Медикаменти він приберігав для військових.

– Щоб лікувати цю юрбу, мені треба везти за собою машину плазмохіну та атебріну, не кажучи вже про сальварсан і германій, – сердито лаявся лікар. – Хто там ще прийшов? Що йому треба? В нього вселилося «погане повітря», і його трясе? Нехай повертає назад! Дорогою зустріне людей, і вони допоможуть йому. Попереду ж його чекають хіба що крокодили!

Чимало недужих відставало дорогою, а проте люду не меншало: від Порт-Франкі йшли все нові й нові групи, які приєднувалися до тих, що вже були в дорозі. Понад тисячу шукачів алмазів пробилися крізь джунглі і вийшли до боліт Ківі-Ківі. Перший загін їх і побачив Тіль Брюггенсен.

– Сюди ідіть, сюди, – кликав він своїх сафарі. – Треба сховатися, поки пройде ця юрба. Баантумічо, попідводь очерет, щоб вони не помітили наших слідів. Ну й сюрприз для шановного містера Беніссона! Цей вал захльосне алмазне родовище! Нам треба зникнути до того часу, коли ці люди прибудуть на місце. Мене тільки турбує доля Ельзи.

– А я за жінку спокійний! Вона смілива і зуміє знайти з цим народом спільну мову. Треба поспішати, щоб забезпечити її продуктами: Авіакомпанія загилить чимало за доставку!

– У нас є чим заплатити! – відповів Брюггенсен і поглянув крізь очерет на стежку. – Де ж та юрба? Ага, он вона. Тут і військо, і поліція. Якщо не збожеволіють, побачивши алмази, то Беніссон відбудеться синцями.

Їм довелося просидіти в очеретах добру годину, поки шлях, нарешті, звільнився. Невеличкий загін хутко рушив далі, поспішаючи до водоспаду, де його чекали моторні човни. По дорозі зустрічалися окремі групи людей, які намагалися з'ясувати, чи далеко до Ківі-Ківі.

– Дурні, – сміявся Тіль. – Та ви вже в самому Ківі-Ківі. Скільки тягнуться болота, все це і є Ківі-Ківі. А куди ви йдете? В країну діамантів? Ніколи не чув про таку. Можу показати вам місця, де дрімають крокодили і пирхають бегемоти: ось вони, тут, навколо вас! Але діаманти? Хто пустив таку плітку?

Ввечері на привалі лікар вийняв карту і задоволено відмітив червоною лінією пройдений шлях.

– Летимо мов на крилах. Днів за чотири будемо біля річки.

– Добре, якщо наші мотористи не піддалися алмазній гарячці і не накивали п'ятами, – озвався Брюггенсен. – А втім, аби масло та пальне, ми й без них доберемося.

Наступного дня загін Тіля вступив у задушливі, вологі джунглі. Тепер розминутися із шукачами, що поспішали в Ківі-Ківі, було неможливо. Тіль Брюггенсен і лікар настійливо радили їм повернутися назад, але, звичайно, ніхто не послухав.

Уже зовсім близько біля річки Брюггенсен натрапив на хворого, що тіпався в лихоманці.

Тіль нахилився до нього.

– Потгоф! – здивовано вигукнув фламандець. – Невже це ти, добрий віснику джунглів? Як же ти попав у цей тричі проклятий край?

– Ох, Тіль, старина! Невеселі мої справи! За плечима півсотні, а я то пішки, то на колесах усе міряв цю кляту країну від Ірунги до Стенлі-Пулу. Рік тому загубив два листи на Арувімі, і мене вигнали з роботи. А сталося це ось як. У джунглях почалася злива, мене схопив приступ малярії, а я був сам. Ти знаєш, Тіль, як бути самому в джунглях. Я розірвав сумку, пошматував листи, забруднив їх… Не розумів, де я, що роблю. Мов п'яний, приплентався до Ніонгори. Мені нічого не виплатили на лікування. «Іди собі з богом, – сказав поштовий комісар, – і не базікай про якусь там пенсію!» От і надумав я добути собі пенсію в болотах Ківі-Ківі, якщо тільки дійду туди! – Старий звів на Брюггенсена жалібний, благаючий погляд.

Той підкликав Массіньї.

– Зробіть для нього все, що у ваших силах. Це один з перших піонерів Конго, а тепер його вигнали на вулицю! Потгоф, ми заберемо тебе з собою, назад, у Леокін! Служитимеш у мене.

Хворий трохи підвівся, його обличчя, заросле сивою щетиною, освітила усмішка.

– Якщо Тіль сказав – значить, так і буде. На Тіля можна покластися.

Массіньї уважно оглянув хворого.

– Застаріла малярія, – сказав він. – Лікуванню не піддається. Полегшити муки – можна. Допомогти – важко! Вилікувати – неможливо. Візьмемо з собою, пане Брюггенсен!

Негри зробили з ковдр щось схоже на носилки, поклали в них Піта Потгофа і рушили далі. Через кілька днів Брюггенсен з своїми людьми добралися до моторок, які мали доставити їх у Порт-Франкі.

Кассаї несла назустріч чорні, як ніч, води. Суднові гвинти з трудом перемагали силу течії.

Нарешті, на обрії з'явилися високі башти Порт-Франкі, і моторки, розбризкуючи піну, взяли курс на них. У небі над містом кружляв сріблястий літак. Ще мить, і він опустився десь у лісі.

– О, тут уже збудовано аеродроми, – зрадів Брюггенсен. – Сабена[5]5
  Бельгійська авіакомпанія.


[Закрыть] ділова фірма, вміє працювати. За якісь чотири години ми можемо бути в Леокіні. Але насамперед треба покінчити з справами тут: домовитися про відправку вантажу в Ківі-Ківі для Ельзи Вандермолен.

Тільки-но моторка причалила, як до Брюггенсена з'явився агент Сабени, випередивши комісара округу.

– Містер Брюггенсен, – сказав він, – ми чекаємо ваших порад щодо відкриття повітряної лінії Порт-Франкі – Ківі-Ківі. Чи знайдеться там місце для посадки?

– Навряд, хоч для гідроплана можна було б розчистити ділянку на болоті. Але поки що це справа майбутнього, котра цілком залежатиме від того, як підуть розробки алмазів у Ківі-Ківі. А зараз я хочу законтрактувати три літаки для доставки вантажу пані Вандермолен. Вантаж треба буде добре запакувати і скинути з літаків. Ось координати, – Брюггенсен показав на карті місце розробок.

Представник Сабени розглянув карту, вислухав вказівки, ознайомився із списком замовлень і сказав:

– Завтра пані Вандермолен одержить свої дві-три тонни вантажу. Для нас це дитяча забавка. Але скажіть чесно: можна там вистрибнути на парашутах людям, щоб приготувати посадочний майданчик?

– Не раджу, – відповів Брюггенсен. – Якщо парашутиста віднесе в болото, він неодмінно приземлиться у шлунку крокодила. Подбайте краще, щоб ми з друзями завтра були в Леокіні. Мені треба в банк, а потім – у лікарню. Я знову дещо підхопив.

– Щастя? – спитав представник Сабени.

– Не тільки щастя. Лихо теж! Хто повертається з Ківі-Ківі, той приносить з собою дарунки диявола!

В той час, коли транспортні літаки, навантажені ящиками, мішками і тюками, піднялися в повітря, невеличкий пасажирський літак узяв курс на північ. Він віз Тіля Брюггенсена, Массіньї і Баантумічо в цивілізований край. Старого листоношу Піта Потгофа довелося залишити в госпіталі Порт-Франкі. Фламандець був втомлений і до краю виснажений.

– Массіньї, візьміть на себе турботи про цього страждальця, – сказав Тіль. – Це хоробра людина… Зі мною щось не гаразд.

У Ківі-Ківі, біля родовища, йшла безперервна робота. Всю викопану породу, пісок, мул і уламки Беніссон звелів пропустити через промивну машину. – драгу. Надвечір він, широко розставляючи ноги, ніби лев, що об'ївся, прийшов до хатинки Ельзи Вандермолен.

– Ну, пані Ельзо, – сказав Беніссон, – Ківі-Ківі виправдує себе. Тіль Брюггенсен, видно, нічого не розуміє в цих справах, інакше він не віддав би нам такого вигідного бізнесу… Ну, а тепер, коли ваша ласка, рису, добру порцію м'яса з яєчним соусом і кухоль холодного напою! Ніяк не збагну, де ви добуваєте лід!

– Усім здається, що в мене є лід, – засміялася жінка. – Ось він, у бочці на сонечку. Обмотаю добре ганчірками, поставлю у болотну воду, а про охолодження дбають уже вітер та сонце. – Ельза забрязкотіла у кухоньці каструлями та сковорідками. – Консерви кінчаються, містер Беніссон. Ще днів три, і білим теж доведеться їсти галушки з маніока, приправлені рибою!

– З ваших ручок усе смачно, – полестив він їй. – Якби вам ще затишнішу хатину. Ця очеретяна халупа має жалюгідний вигляд. А втім, через рік ви будете хазяйкою тропічного готелю з полірованими меблями і численними слугами. Тут виросте місто. Прибудуть машини, а з ними робітники й інженери. Я теж поставлю тут власний дім. Шкода, що нема в мене доброго помічника. І куди зник Мак-Барклей? Мабуть, знайшов великий алмаз і втік. Тепер десь розкошує собі!

– А хіба всі алмази, які ви знаходите, не переходять у власність компанії? – з цікавістю спитала Ельза.

– Частково… частково, – промимрив Беніссон. – Адже є різниця між добуванням алмазів у шурфах компанії і особистою знахідкою. Камені з шурфів, безперечно, належать компанії. А зібрані, завдяки власним старанням ідуть мені. Вартість їх пишеться на мій банківський рахунок. Признаюся, він уже чималенький!

Ельза засміялася і принесла на стіл алюмінієві тарілки й сковорідки.

– Ну, їжте, та швидше, бо вже прийшли інші. Просто не знаю, чим їх годувати. Нелегко придумати щось з тих припасів, які я маю.

– Переходили б ви на службу в компанію! – сказав Беніссон.

– Ні за які гроші! Я хочу бути вільною. Якщо Тіль виконає мої замовлення, то ви всі будете ситі!

– Знову цей клятий Тіль, – буркнув агент. – Скажу вам відверто: хіба це мужчина? Коли б він був мужчиною, то не віддав би компанії такий ласий шматочок!

– Мій ідеал не такий. На мою думку, у справжнього мужчини повинно бути серце, а' не гаманець з грішми, – відповіла йому Ельза і побігла-на кухню.

Ополудні другого дня над табором з гуркотом пронеслися два літаки.

– Це Сабена, – вигукнула Ельза Вандермолен і кинулася до широкої піщаної мілини, де було викладено знак для скидання вантажу.

Жінці не довго довелося чекати. Два біплани круто пішли вниз, розвернулися, і з товстого алюмінієвого черева на вантажних парашутах посипалися ящики, мішки, тюки. Все впало на обмілину, крім двох барилець, які шубовснули у воду. Та негри відразу ж виловили їх. Останнім скинули мішок з шовковим вимпелом. Літаки тут же розвернулися, лягли на зворотний курс і за якусь мить перетворилися в ледве помітні цятки.

– Пошта! – зраділа Ельза, піднімаючи мішок з вимпелом. – Газети, листи, вітання! – Але з цікавістю заглядаючи в мішок, жінка пильно стежила, щоб весь вантаж було перенесено в її хатинку.

Першим до Ельзи прийшов стрункий лікар Ніорт. Він зручно вмостився на стільці, сплетеному з папірусу вмілими руками негрів. Відсунувши вбік журнали, довгі урядові циркуляри, лікар обережно розпечатав товстий лист від дружини з Леокіна і з насолодою прочитав його.

– Нарешті, у нас є зв'язок з світом! – радів Ніорт. – Знаєте, пані Ельзо, якщо у тюках знайдеться хоч одна пляшка доброго вина, я влаштовую сьогодні бенкет! Для всіх! – підкреслив він, побачивши, що й інші білі квапляться сюди.

Ельза відразу зміркувала, що це для неї вигідна справа.

– В одному ящику двадцять чотири пляшки, – сказала жінка. – Все дійшло добре. Я звелю охолодити!

В Ельзи був тепер помічник – старий негр, що вже не міг працювати на важких земляних роботах. Широко всміхаючись, негр занурив пляшки в бак з холодною водою. Потім за вказівкою Ельзи склав усі ящики і тюки.

– Розпаковуй товари тільки тоді, коли потрібно, – повчала жінка його, – інакше в нас покрадуть банки та пакети. Кожну ніч ти спатимеш тут і стерегтимеш все від злодіїв!

– Добре, добре, – добродушно погодився негр.

Для Беніссона в поштовому мішку знайшовся товстий пакет, для геологів – листи. Тільки Жан Янзен нічого не одержав.

– Зате про молодого пана подумав Тіль, – сказала Ельза і подала геологові чекову книжку. – Тепер, як витрачу свої гроші, позичатиму у Жана Янзена. Тіль пише, що це аванс за виручку, яку він, напевне, одержить від продажу діамантів… Послухайте, містер Беніссон! Яка новина! Брюггенсен повідомляє, що сюди ідуть тисячі людей… Завирував весь басейн Конго. Всі плином плинуть у Ківі-Ківі. Тут буквально так і сказано, я навіть не підозрівала, що Тіль здатний до поезії.

– Що їм тут треба? – невдоволено вигукнув товстун. – Я чекаю загін робітників, інженерів, підривників, машиністів. А мені пишуть, що вони ще не прибули в Порт-Франкі.

– Іншим теж кортить покуштувати королівського пирога, – засміялася Ельза. – До народу треба бути ближче. Від вас; семи манекенів, моє діло не дуже розквітне. Сьогодні четвер? Тіль твердить, що саме сьогодні вони і мають прибути.

– Але ж це територія компанії Де Беерс! – обурювався Самуель Беніссон. – Я нікого не пущу сюди!

– Володіння компанії розташовані по той бік протоки, – поправив його Жан Янзен. – А на цій мілині – скільки сягає око – земля належить усім!

– Друзі! – радісно сказала Ельза. – Завтра літаки знову прилетять, і так буде щодня. Тіль підписав контракт з Сабеною. Крім того, – жінка вимовила це особливо підкреслено, – наступним рейсом нам доставлять короткохвильову рацію. Жан Янзен повинен навчитися працювати на ній, і тоді ми замовлятимемо льотчикам усе, що нам потрібно. Тіль знову упрошує мене повернутися в Леокін, запевняє, що незабаром у Ківі-Ківі настануть тяжкі часи. Ні, я цьому не вірю. Навпаки, тепер для мого трактира саме й почнеться веселе життя!

Тіль Брюггенсен помилився тільки на один день. Не в четвер, а в п'ятницю – це було в другій половині липня – з'явилась колона людей. Перебравшись через кам'янистий пагорок, вони підсунули до самого табору. Попереду йшли конголезькі стрільці і поліцейські драгуни. Над ними майорів прапор. Кожного, хто намагався обігнати загін, солдати завертали пострілами в повітря і нагаями.

Самуель Беніссон поспішив назустріч прибулим. Побачивши лейтенанта конголезьких стрільців, він почав благати його не пускати нікого далі, хоч колона зупинилася за добрий кілометр від хатини Ельзи Вандермолен,

– Якщо ця зграя прорветься до шурфів компанії, почнеться смертовбивство. Я відповідаю перед компанією за безперебійний хід робіт. Скільки у вас солдат, пане лейтенант?

– Скільки б не було, пане Беніссон! Легше стерегти бліх, ніж тримати тут порядок. А проте я згоден з вами. – Він виструнчився і скомандував – Загін, стій! Прапор опустити! Повернись! Нікого не пропускати! Похід закінчено!

Та коли б то все й завершилося кількома військовими командами. Ледве військо стало кордоном, як кілька поважних білих підійшли до лейтенанта, показали рекомендаційні листи і почали вимагати, щоб їх пропустили. Беніссон не зміг відмовити їм і навіть сам показав шлях до закусочної Ельзи.

– Бачите хатинку під очеретом? То трактир пані Ельзи Вандермолен. Там обслуговують краще, ніж у барі «Ройяль» в Леокіні. Що ви кажете? Діаманти? Тут? Ніколи про це не чув. Ми шукаємо платину, хром і ванадій.

І саме в цю мить на березі біля підніжжя пагорка пролунав вигук негра:

– Камінь, пане, блискучий камінь! Ось він, у піску! Маленький, але гарний камінь! А ось ще один!

Вся юрба так і хлюпнула з горба на вузьку смугу берега. Негр підбіг до свого хазяїна, що розмовляв з Беніссоном. На його зашкарублій долоні лежало два чудових блакитних алмази вагою в п'ять каратів.

– Кварц, – запевняв Беніссон. – Блискучий рейнський гравій. Такі камінці трапляються тут часто.

Однак його співрозмовник уже вийняв футляр із зразками мінералів і пробував принесеним камінцем кожен зразок. На мінералі за номером дев'ять – карборунді – обидва камінці залишили слід. Хазяїн негра поклав їх у сумочку на поясі.

– Нема сумніву, це алмази, – сказав він. – Вони тут усюди? – Він повернувся і гукнув на робітників, що вже пішли вперед: – Ей, ви, молодці! Гайда промивати пісок! – його голос потонув серед багатоголосого гамору.

Захлюпала вода, замелькали лопати. Заможні шукачі, які мали по десять і більше робітників, тепер не квапилися в трактир Ельзи Вандермолен. До заходу сонця робітники, присівши навпочіпки, промивали пісок, не звертаючи уваги на москітів. Алмази траплялися, рідко, але все ж траплялися.

Тільки коли полум'яне вечірнє сонце, сповите комариним серпанком, опустилося в болота Ківі-Ківі, шукачі алмазів припинили роботу.

Цього вечора в трактирі Ельзи Вандермолен ніде було курці клюнути. Дехто сидів на очеретяних стільчиках, а більшість, схрестивши ноги, влаштувалися на рогожах, ласуючи галушками з тапіоки, смаженою рибою і омлетом з яєчного порошка.

А по той бік кордону лунали галасливі пісні негрів, які крізь болото і ліс пробилися до мети. Одну з них Ельза Вандермолен переклала Жану Янзену, що самовіддано допомагав їй обслуговувати відвідувачів.

Хлопці, чи знаєте, де ви? Скажу: в країну цю, богом прокляту, де боліт і піску багато, прийшов всіх чортів хазяїн, та тут і панує він.

– Ці чорні тямлять і в поезії, і в співах, – зауважив геолог.

НЕ БАЖАЙ ЗАБОРОНЕНОГО

льза Вандермолен, тільки десь опівночі насилу випровадивши останніх неп'яніючих клієнтів, розбудила Жана Янзена, що задрімав на стільці за стойкою:

– Просніться, Жан! Давайте підрахуємо денну виручку!

Полічивши кредитні білети і великі продірявлені золоті монети, Ельза втомлено опустила на коліна вкриті рубцями руки.

– Я маю за один день майже в сто разів більше, ніж заробляла за тиждень прибиральницею у мадам Хаттерас. Всяка розумна жінка сховала б оці гроші в сейф. Але ж де його взяти у Ківі-Ківі? Куди подіти це багатство?

– Зарийте в тому місці, де закопали алмази, – порадив Янзен.

– О, та ти пройда! – вигукнула вона. – Підглядаєш за старою! Це не вихід. Коли отим скаженим діаманти зовсім затьмарять розум, мені переріжуть горлянку. Що тоді робитимуть діти? Треба придумати, як переправити наше добро у Леокін.

– Отже, збиратися в дорогу? – швидко спитав геолог.

– Ні. Спочатку треба підшукати тут рівне місце і розчистити його під посадочну площадку для літаків. Ти не примітив чогось підхожого?

– Ну що у вас за голова, пані Ельзо! – захоплено вигукнув Янзен. – Дещо я давно знайшов і ось уже два дні умовляю Беніссона дати мені робітників. Але він. як баран. Крім тих дурних алмазів, нічого не бачить. Тільки півсотні негрів на два дні – і літаки Сабени могли б приземлятися в Ківі-Ківі.

– Чудово! Витрати я візьму на себе. Оті найманці за військовим кордоном післязавтра охоче працюватимуть за миску каші. Але я не збираюся дарувати Сабені аеродром. Я вимагатиму за це доставити вантажі і дати мені місце в літаку… Ти напишеш договір. Ну, а тепер спати.

А в Леокіні в це» й час Тіль Брюггенсен гаряче переконував головного управляючого Сабени відкрити лінію повітряного зв'язку з Ківі-Ківі.

– Ви літаєте між Європою і Африкою, між сотнею аеродромів Бельгійського Конго і не наважуєтеся освоїти авіалінію Леокін – Ківі-Ківі. Повірте, ви перевезете тут протягом місяця більше людей і вантажу, ніж по всіх маршрутах разом!

– Так, якщо в Ківі-Ківі справді знайдуть діаманти. Але ви самі не дуже вірите в ці казки, пане Брюггенсен!

– Не вірю?! – вигукнув Тіль. – Добре, тепер уже ніщо не зобов'язує мене мовчати. Я маю право розповісти все. – Фламандець дістав з-під сорочки замшеву торбинку, розв'язав її і висипав на стіл все, що там було. – Ці діаманти – сувеніри, пане. Я хочу зберегти їх на згадку. Кожен з них коштує щонайменше десять тисяч бельг. Отже, тут рівно на п'ятдесят тисяч. Знайшов їх Тіль Брюггенсен там, куди ви повинні літати, серед боліт Ківі-Ківі. Вже тепер там дві тисячі чоловік, а за місяць шукачів стане ще більше. Не знаю, чому Сабена вагається при такій сприятливій обстановці?

– Отже, ви впевнені? – Управляючий задумливо вертів у руках великий чорний алмаз.

– Так, – відповів Тіль. – Якщо вам потрібна гарантійна сума, можу дати сто тисяч, однак, зрозуміло, в такому разі я претендуватиму на частину майбутніх прибутків.

Легка посмішка майнула на губах представника Сабени.

– Якщо справа вигідна, то ваші гроші нам не потрібні. А чи можна там збудувати аеродром?

– Ваші справи підуть так, що ви збудуєте серед боліт навіть бетонну площадку, – збуджено вигукнув Брюггенсен. – Тоді ми разом з вами полетимо в Ківі-Ківі і я покажу вам, де знайти такі камінці поза концесією компанії Де Беерс. Вам до вподоби чорний алмаз? Візьміть його собі і зробіть булавку, чи вставте у перстень і не забувайте, про що ви домовилися сьогодні з Тілем Брюггенсеном.

– Але ж це ціле багатство, якщо камінь справжній!

– Не сумнівайтесь, – тремтячими пальцями фламандець згорнув решту алмазів у шкіряну торбинку. – Камінь справжній. Нехай він вам завжди нагадує про великі перспективи Ківі-Ківі. Мене добряче скрутило, і завтра я лягаю в лікарню.

– Ну що ж, вважайте, що повітряну трасу Леокін – Ківі-Ківі вже відкрито. Якщо Сабена береться за якесь діло, вона доводить його до кінця. Завтра кілька спеціалістів спустяться на парашутах у Ківі-Ківі. А коли все буде готове, я принесу вам запрошення і ми полетимо в Ківі-Ківі разом.

Як не крутив Жан Янзен рацію, вона не працювала. Очевидно, коли її скидали з літака, зіпсувалась якась деталь. На щастя, один з поліцейських виявився радистом і погодився відремонтувати апарат. Він терпляче виймав деталь за деталлю, випробовував її і знову ставив на місце.

Беніссон не відходив од радиста.

– Швидше, хлопці! – просив він. – Становище стає дедалі загрозливішим. Ті волоцюги прибувають щодня.

Вони вже добираються до нашого родовища. Доведеться викликати війська, інакше усе загине.

– Льотчики, які зверху добре бачать увесь табір, повідомляють, що він з кожним днем розширюється. У Порт-Франкі, напевне, в курсі справ і вже вислали нам підкріплення, – пробував заспокоїти його Жан Янзен. – До речі, за яким правом компанія Де Беерс не пускає шукачів по той бік протоки? Наскільки мені відомо, їй належить всього один гектар, а ще один гектар поряд з концесією – приватна власність. Решта, сто чи тисяча гектарів, – вільна земля.

– Не базікайте, Жан! Якщо ця юрба добереться до родовища, то лиха не минути. Я не пропущу туди жодного!

Проте тієї ж ночі чимало прибульців перепливли болото на очеретяних плотах. Коли зійшло сонце і Беніссон побачив на «своєму» березі безліч палаючих багать, він мало не луснув від злості.

– Женіть їх у шию! Це нахабство, розбій, справжній грабунок! – кинувся агент з лайкою на солдат.

– Хіба взвод стрільців може перемогти отаке військо? – показав лейтенант на край берега, де один біля одного були прив'язані плоти. – Це неможливо, пане Беніссон! Вашу концесію я охоронятиму, даю вам слово! А на іншій території шукачі мають, кінець кінцем, таке ж право добувати алмази, як і ви, і компанія. Не шкодуйте для тих бідолах крихот, що падають з стола багатого!

– Я поскаржуся на вас! – зарепетував Беніссон. – Я вимагатиму вашої негайної відставки…

– Кращого ви для мене й не придумали б! – засміявся лейтенант. – Гадаєте, дуже приємно сидіти отут у компанії крокодилів і чекати бунту в Ківі-Ківі? Ні, мені шкода віддавати життя за прибутки алмазного концерну.

Поліція теж відмовилася втручатися.

– На вашу ділянку поки що не ступив жоден з цих людей. Якщо виникне потреба, ми захищатимемо концесію. Але інші мають право теж відміряти собі землі і спробувати щастя.

І хоч Беніссон кричав: «Анархія! Беззаконня!» – ніхто його не слухав. Кожен відміряв собі ділянку в сто квадратних метрів і позначив її. Поліція стежила за тим, щоб ніхто не захоплював землі більше за норму.

Деякі сміливці вирішили шукати алмази навіть у болоті, бо крокодили, сполохані галасом, втекли. Цябрик за цябриком витягали шукачі з дна болота мул, твань, гравій, промивали і часом таки знаходили алмази.

Почалася боротьба за кращі місця серед болота. На глибинах, яких було чимало поміж папірусом і тростиною, найбільш відчайдушні пірнали на дно, і товариші з великим зусиллям витягали їх назад. А дехто, пішовши в болота сам, зникав там назавжди..

Це була каторжна праця – добути з дна болота кілька дорогоцінних камінців. Доводилося працювати, стоячи по груди у воді чи лежачи на плоту, під палючим сонцем, в оточенні мільйонів москітів, терплячи від гидких п'явок, наражаючись на небезпеку заразитись більгарціозом.

– Самогубці! – обурювався урядовий лікар Вандергекен. – Через місяць табір перетвориться в інфекційний госпіталь. Покваптесь, хлопці, з ремонтом рації! Нам потрібен плазмохін і атебрін, хінін і ятрен, потрібні лікарі, медперсонал, санітари. Пані Ельзо, ковтайте побільше хініну для профілактики.

В очеретяній хатинці завжди було людно. Готували страву тепер три чорних кухарі, а два інших – обслуговували клієнтів. Проте Ельзу цікавили не лише трактирні справи. Вона ще й скуповувала діаманти в шукачів, викликаючи цим невдоволення Самуеля Беніссона. Представник Де Беерс наполягав на тому, що право скуповувати алмази належить тільки йому. Але через те, що він міг розраховуватися з шукачами лише чеками, а Ельза мала в своєму розпорядженні продовольство, то справи в неї ішли куди краще, ніж в агента.

В один з наступних днів на піщану мілину, вже розчищену під посадочну площадку, спустилися п'ять парашутистів. Це були спеціалісти, відряджені в Ківі-Ківі авіакомпанією Сабена. На площадці відразу закипіла робота. Конголезьким. солдатам наказали сплести з тростини довгі мати для посадки маленьких маневрових літаків, яким не потрібен був бетонований аеродром.

– Через два тижні, – запевняли представники Сабени, – машини зможуть приземлятися і злітати.

Незабаром запрацювала й рація. Щодня тепер літаки з півгодини кружляли над табором, приймаючи повідомлення про становище у Ківі-Ківі і замовлення.

– Тіль лежить у лікарні, – одного разу сповістила Ельза Вандермолен. – У Леокіні і Браззавілі спалахнула алмазна гарячка. До нас ідуть нові тисячі людей.

Знахідки тепер траплялися частіше. І хоч шукачі про них мовчали, зберегти таємницю було неможливо: наймані робітники завжди вибовкували її.

Одного разу серед очерету знайшли білого в лахмітті з перерізаним горлом. Від нагрудної торбини лишився тільки мотузок. Очевидно, шукач похвастав діамантами.

З цього дня Ельза не наважувалася виходити з своєї хатини.

– Тільки-но знайду покупця на свій трактир, відразу ж вилечу в Леокін, – сумно сказала вона Янзену. – Я вже маю чим віддати борг Тілю. До того ж трохи виручу ще за алмази. Багатства мені не треба. Аби-мати для дітей кілька бельг про чорний день.

– Так, так, – глузував Жан. – Розумна Ельза забула про людську підлоту. А по дорозі сюди ви хіба нічого не помітили? Впливові, багаті люди хотіли пограбувати і вбити таку благородну людину, як Тіль Брюггенсен! Чому ж ви злякалися тепер? Тому, що голодні люди, які насилу допленталися сюди напівживі, збожеволіли від надії заволодіти хоча б маленьким камінчиком і за це одержати всі блага землі.

Я приїхав сюди ради науки і хоч теж ношу під сорочкою кілька дорогоцінних камінців, не дозволю діамантам отруїти мого серця і засліпити очі. Я побачив тут, як люди втрачають розум, коли йдеться про гроші й багатство. Звичайно, негідників, шахраїв і головорізів тут багато. Але все це дрібні злодії. А великі – Беніссон і ті, чиї інтереси він захищає.

Незабаром в Ельзи Вандермолен з'явилися конкуренти. З п'ятіркою привабливих дівчат у табір приїхав товстий шинкар, обгородив собі місцинку, поставив кілька барил з спиртними напоями і прикріпив до намету розмальовану вивіску: «Грандотел-бар. Закуски і напої».

– Чому не заборонять це неподобство, – обурювався лікар Вандергекен. – Спочатку кубло розпусти, потім ігорний стіл. Куди дивиться поліція!

– Нема ніяких вказівок, – відповів поліцейський. – Швидше б уже відкривали повітряну лінію! Тоді з Порт-Франкі і Леокіна прибудуть сюди чиновники, які писатимуть розпорядження. Не за горами сезон дощів, що буде тоді з цим бідолашним людом?

– Потонуть, – буркнув лікар. – Мені казали, рівень води підніметься метрів на три. Вам треба заздалегідь укріпити копальню, Беніссон!

– Якщо одержу машини і цемент, – сердився той. – Машини ніби десь у дорозі. Але ті найманці, як тільки з'являться сюди, напевне кинуться шукати діаманти. А в мене й так лишилася тільки половина законтрактованих робітників. Зникають один за одним. І куди дивиться поліція!

– Чи не накажете прочесати хащі папірусу! – глузував начальник поліцейського загону. – У нас інший клопіт! Сьогодні в кількох бандитів відняли браунінги! Ось! – Він кинув на стіл три важких пістолети. – За користування зброєю без дозволу – десять років каторги. Ми нам'яли їм боки і попередили: якщо вони протягом двадцяти годин не залишать Ківі-Ківі, то повісимо їх на першій-ліпшій деревині!

Ввечері в Ельзи Вандермолен зібралися білі, щоб домовитись про створення муніципальної гвардії. Вирішили також обрати тимчасову місцеву управу. Галасували багато і, зрештою, дійшли згоди щодо організації самооборони. А магістрат так і не обрали. Бажаючих бути бургомістром не знайшлося. Один з присутніх, у якого було два десятки робітників, відверто заявив:

– Панове, коли я добуду діамантів на три сотні каратів, то тільки мене й бачили! Бути бургомістром Ківі-Ківі?! Краще приборкувати слонів чи крокодилів!

Нарешті настав знаменний день. Невеликий літак Сабени мав зробити першу пробну посадку. Він пронісся над площадкою, засланою очеретяними матами, сів і, прокотившись до зарослів папірусу, зупинився під захоплені вигуки присутніх. Інші машини, скинувши вантаж, відразу ж лягли на зворотний курс.

З літака вийшли чотири чоловіки.

– Бернард Хіггінс, головний комісар Ківі-Ківі, – вклонившись, кволим голосом відрекомендувався один з них. – Ці двоє – мої секретарі. А пана Баттона прикомандировано до містера Беніссона. Ну, як становище в Ківі-Ківі – наймолодшому місті Бельгійського Конго? Хто доповість мені про це?