Текст книги "Діаманти Ківі-Ківі"

Автор книги: Рудольф Дауманн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

– Накривай! – звелів Крішансен. – Незабаром сонце сяде. Тільки-но смеркне, рушай. Але не кажи нікому й слова, бо шкуру спущу шамбоком! їхатимеш всю ніч, а на ранок, коли висохне роса, висиплеш борошно на луки коло Могили бушменів. Так, у долині біля річки, де лежать потемнілі і глиняні плити. Для чого? Дурень! Там з'явилася сарана, і новий баас просив знищити її. Проте йому ні слова. Нехай буде для нього сюрприз. Вола в долину не веди. Мішки понесеш на спині. Порожні привезеш назад. Зрозумів? І щоб ніяких слідів!

Маукі нічого не сказав, він навіть не кивнув у відповідь на докладне пояснення бааса. Юнак тільки допитливо дивився на хазяїна. Той не витримав його погляду і відвернувся.

– Поганяй! – кинув Крішансен. – За повіткою зачекай, доки смеркне. Справишся, дістанеш в нагороду ріг нюхального тютюну.

Бліде місячне сяйво освітлювало долину, і Маукі знаходив стежку як удень. Він жодного разу не підняв палицю, щоб підігнати вола, і той поволі плентався. Маукі думав…

Хазяїн наказав висипати борошно в долині! Рехоботер, нічого не знаючи, пожене туди отару. Вівці їстимуть траву, лизатимуть отруту. Дурні тварини лижуть усе, що солоне. А потім здохнуть матка і баран, загине ягня одне, друге… Бідолашні дурні каракулі. Бідолашний рехоботер з своїми дітьми. Баас твердить, що тут сарана.

Ні, зараз мало сарани. Навіщо ж сипати отруту? Маукі шкодував, що не порадився перед від'їздом з розумною Марією Магдалиною!

Юнакові раптом стало холодно, і він втягнув голову в плечі. Ні, йому дошкуляв не нічний холод цієї пустинної високогірної країни; холод ішов зсередини, від серця. Маукі все ще бачив перед собою нещире, хитре обличчя свого хазяїна і чув його сердитий голос: «Щоб ніяких слідів!»

І враз Маукі зрозумів, що йому робити. Він стьобнув вола і поїхав швидше. Коли над безмежною пустинею Калахарі зійшло сонце, юнак спустився по кам'янистій стежці, проминув глиняні плити біля Могили бушменів, напоїв вола у Летіахау, пустив його пастися, а сам пішов на ферму до рехоботерів. Десь о дев'ятій годині вони погнали своїх овець до річки, і Маукі, примостившись під квітучим кущем колючок, став спокійно чекати на їх повернення.

Екендель уже знав цього старанного бушмена. Він кілька разів бував у нього на пасовиську. Фермерові дуже подобалось, як Маукі дбає про хазяйських овець.

– Що це ти привіз, Маукі? – спитав він, вказуючи на вола, що з мішками по обидва боки сідла ліниво влігся на траві. – У бура Крішансена знайшовся-таки лизунець?

– Ні, то не лизунець! – Маукі зірвав попону і показав на жовті смуги і череп. – Баас каже, що у вас сарана. Маукі забувать де. Скажи, баасе рехобот, де висипать це погане-погане борошно.

– «Провапнений миш'як», – прочитав на мішку Екендель, і його засмагле на сонці обличчя зблідло. – Тобі наказали висипати це у нас? Біля самої Могили бушменів?

– Так-так! – приклацнув язиком Маукі, ніби тільки що згадав про це. – Саме там, – біля старих глиняних плит. Висипати все. дуже рано. Сьогодні вже пізно… Завтра висипле на траву, поки роса не спаде. Чи мені самому зробити це?

– Дай сюди отруту! – Екендель враз охрип. – То це твій баас наказав тобі посипати отрутою місця, де виходить наверх сіль?

– Там нема таких місць, там тільки погана глина і добра трава. Каракулі дурні, їдять отруйне борошно, як солоний камінь. Так-так, сарана мертва, коза мертва, каракуль мертва. Погане-погане борошно!

Екендель тим часом підкликав своїх братів і. обурено почав розповідати їм про все. Маукі спокійно чекав, поки вони зняли мішки, відтягли їх убік під скелю і завалили камінням.

Потім Екендель витяг повний кисет тютюну, дістав свою яскраво розмальовану люльку й запальничку і все це поклав у руку Маукі.

– Ти завжди був для нас добрим другом, Маукі. Покинь поганого бааса з Епукіро і переходь до мене!

– Я не можу, баасе рехобот, – похитав Маукі кучерявою головою. – Маукі заборгував баасові Крішансену багато фунтів – п'ять разів по п'ять усі пальці на руках. Працюю-працюю, а боргу все більше. Погане життя в Маукі!

– П'ять разів по п'ять усі пальці? То це двісті п'ятдесят фунтів! Он як обдурює гладкий негідник свого найкращого робітника!

– У нас у всіх борги. Баас нікого не відпускає. Хто тікає, того ловлять мисливці гереро і собаки. А потім хазяїн дуже-дуже б'є шамбоком. Ні сидіти, ні лежати!..

– Ти зробив мені велику послугу, – мовив Екендель і потис йому руку. – Ти справжній брат людям з Летіахау. Чи скажеш ти Крішансену при мені все те, що розповів тут?

Маукі заперечно хитнув головою.

– Кольорових Свідків біла людина не визнає. Ти сам скажи все баасові, потім я скажу. Добре, якби був і поліцай.

– Ти розумний хлопець, Маукі. Так і зробимо, його примусять закреслити твої борги і відпустити тебе. В неділю я приїду в «Епукіро-ост»!

Зустріч з Пітом Крішансеном відбулася зовсім не так, як уявляв Екендель. З веранди будинку фермера його весело привітали два поліцаї з охоронної гвардії протекторату Бечуаналенд, вже добре підпоєних першосортним віскі Піта Крішансена.

– О, Екендель, тобі-пощастило! – галасували вони. – Отой клятий Маукі вкрав два мішки провапненого миш'яку, щоб отруїти твою отару. Ну, Крішансен добряче провчив негідника. Вдруге не наважиться таке робити!

Екендель зіскочив з сідла, рвонув з чохла рушницю, зарядив її і, широко ступаючи, піднявся по сходах.

– Сержанте Міллер, сержанте Гроссе, ви на службі чи на гулянці? Де Піт Крішансен? де Маукі?

– Піт зараз принесе ще одну пляшечку. А Маукі десь у Марії Магдалини. Вона кладе йому холодні компреси на спину і на інші, місця, де треба. Потім ми закуємо його в кайдани і повеземо в Рітфонтейн. Звідти його поженуть у Мафекінг. Але навряд чи дійде. Піт добре доклав до нього руки. Та якщо зважати…

Екендель зблід.

– Отже, ви вирішили, що можна вершити суд, не чекаючи моїх показань? Хоч я вважаю себе рехоботером, але моє слово – слово білої людини. Я подам у суд на Піта Крішансена!

– Ну-ну, старина, фронтовий друже! – вигукнув сержант Гроссе. – Ти, як і при Соллумі, все лізеш на рожен. Які в тебе докази?

– Два мішки отрути!

– Ті, що бушмен украв з старої повітки?

– То вигадки Крішансена. Ще один доказ – показання Маукі. Йому звеліли висипати отруту на пасовисько біля Могили бушменів.

– Але ж суд цього не визнає! Бродячий бушмен не може свідчити проти білої людини через свою природну брехливість і моральну неповноцінність!

– А, чорт! Мораль бідолашного хлопця набагато вища за мораль Крішансена. Білий фермер брехав мені про виходи солі біля Могили бушменів, брехав, що в нього нема солі-лизунця!..

– Таке буває з кожним, Екендель. Але не жартуй з рушницею. Опусти дуло вниз!

Сержант Міллер відвів убік важку рушницю саме в ту мить, коли на дверях з'явився господар «Епукіро-ост». Помітивши Екенделя із зброєю, він одсахнувся, коліна в нього підігнулись, з тремтячих рук вислизнули дві пляшки. Крішансен прихилився до одвірка. Тільки коли поліцаї втихомирили його оскаженілого сусіда, до бура повернулася мова.

– Оце добре… Оце добре… – затинаючись, пробелькотів він. – На моїй власній землі вітати мене з рушницею. Міллер, Гроссе, це ж замах на мене!

– Замах – це замах, а не вбивство, і за нього не судять, – буркнув поліцай. – Екендель, старина, сідай! У тебе що, сонячний удар?

Але Екенделя неможливо було втихомирити.

– По всій окрузі від Рітфонтейна до водоспадів Замбезі тебе називають протухлим шматком м'яса, Крішансен, – вигукнув він. – Але я і гадки не мав, що ти така тварюка. Навіть у найскрутніші часи я не зустрічав таких… Де Маукі?

– Що тобі до того? – Коли Крішансен побачив, що чотири дужих поліцейських кулаки взяли його під захист, до нього знову повернулося самовладання. – Маукі мій наймит, і я відповідаю за нього. Ви, рехоботери, краще частіше згадували б про свою змішану кров…

Екендель блискавично заліпив йому ляпаса.

– А-а, чорт! У в'язницю цього бастарда! – зарепетував бур.

– Кров не пролита! – буркнув сержант Міллер. – Але з мене досить, ситий по зав'язку. Екендель, негайно, без заперечень і скандалу забирайся додому. Це наказ, друже! А ви, Крішансен, можете подавати в суд за образу вашої гідності. Тільки ми вам не свідки. Слово честі, це по-джентльменськи – заліпити ляпаса!

– Гаразд, я їду. Але разом з Маукі! – рішуче заявив рехоботер.

– Ви одержите бушмена, якщо заплатите його борг. Двісті п'ятдесят фунтів золотом на стіл, і я передаю контракт! – глузував господар «Епукіро-ост». – Або ж віддайте за цю свиню свого племінного барана!

– Ви одержите його! Міллер, Гроссе, будьте свідками. Я віддаю містерові Піту Крішансену за Маукі племінного барана Чорне Диво. Давайте папір і кличте Маукі! Закріпимо угоду письмово. На ваше слово честі, баасе, я плюю!

Проте укладення договору не відбулося. На виклик замість Маукі з'явилася Марія Магдалина з ополоником у руці.

– Хто тут зве Маукі? Баас? Нехай йому буде соромно, що так побив бідолашного хлопця. Коли приїхали поліцаї, Маукі злякався і подався в пустиню. Спочатку він повз, потім підвівся і пішов, хитаючись, мов гілка акації в піщану бурю, а там побіг щосили, ніби сарна. Так, я бачила, як він тікав туди, в безкраю пустиню… Якщо баас пошле собак або отих дурнів мисливців, я согрішу – отрую всіх. Амінь!

«Амінь» – було найсвятішою клятвою готтентотки.

– Шкода племінного барана! – сказав Крішансен. – Ну, а бушмен нехай тікає! Від контракту він усе одно не втече.

– Якщо Маукі шукатиме притулку в мене, – заявив Екендель, – то моя пропозиція лишається в силі. – Він засунув рушницю у чохол, скочив у сідло і поскакав з двору.

Тиждень, а чи й довше рехоботер чекав бушмена. Та Маукі не приходив.

Він був, проте, зовсім близько від ферми Летіахау – в печері Могили бушменів, стіни якої в далекому минулому великий митець, син його народу, розмалював хвилюючими картинами полювання. Маукі прийшов сюди, ледве тримаючись на ногах від слабості і болю. Тут і натрапили на нього два бродячих бушмени. Вони розклали в печері невелике багаття з коріння трави. Полум'я вогнища осяяло стіни, і Маукі з цікавістю розглядав картини. На них були зображені його низькорослі предки, що полювали з луками і стрілами на левів, антилоп, гартебестів і навіть на слонів. Збиваючи хмари піску, бушмени заганяли до смерті вільдебестів і сарн, потім їли м'ясо і, розхитуючись, танцювали урочистий священний танець.

Нові друзі Маукі, літній бушмен та його син, добре доглядали хворого: приносили дині-чамбас і їстівне насіння з трав, клали на рани холодні пластирі з нажованої тростини і розтертих квітів, викопували для нього солодкі медові лялечки земляних бджіл, ловили втомлених вівсянок і молодих дурних цапів.

За це Маукі давав їм покурити з красуні люльки, доки в кисеті був тютюн. Поївши, він розповідав їм про свою роботу в бааса, а його опікуни – про заманливе вільне життя серед незайманих просторів Калахарі. Маукі пригадував дитинство, коли й він бродив по пустині у мисливських сандалях, з довбнею, стрілами і буром для добування води. Тоді він був сам собі хазяїн, підвладний тільки вимогам голодного шлунку та простим законам свого мисливського племені.

– Я піду з вами, – вирішив Маукі. – Я більше не хочу працювати в білої людини. Підемо вниз по великій Летіахау аж туди, де вона губиться серед пісків, а потім – до Нтвевезее, на якому плавають грудки солі. Там ми досхочу нап'ємося води і, нарешті, забудемо про спрагу. В країну Кай-Кай я більше не піду, бо туди прийдуть поліцаї, надінуть на Ма-уск-ксі ланцюги і відведуть до злого бааса Крішансена. Тепер я вільний, як ви!

Настав квітень – осінній місяць у далекій південній країні. В нічній темряві Маукі з своїми товаришами прослизнув повз ферму Екенделя. Юнак ніколи не був таким дужим, хоча рубці від ран на спині ще пекли вогнем. Син літнього' бушмена Ча-чі-сско запропонував украсти з крааля Екенделя вівцю.

– Ти погана людина, – обурився Маукі. – Рехоботер руку мені потис, подякував, подарував люльку, тютюн і вогняне диво. Навіщо красти? Досить мені піти попросити, і рехоботер дасть нам повний волячий міхур тютюну та ще два роги нюхального порошку. Кажу правду. Тільки я не хочу просити. Як можна красти в таких людей?

Бушмени йшли весь день, підкріплюючись то динями-чамбас, які траплялися досить часто, то товстим листям алое. Надвечір вирили в піску заглибини, обтикали їх колючками і лягли відпочивати від денних турбот під блискучим сузір'ям Південного Хреста.

Вранці недалечко в улоговині вони побачили вільдебеста. Це була стара самка. Вона паслася, зриваючи листя з довгих пагонів вельвіче[12]12
  Вельвіче – рослина, дуже поширена в пустині Калахарі, з підземним стеблом і двометрової довжини листям, що стелеться по землі.


[Закрыть]. Цю тварину, схожу на помісь рогатого скоту і коня, кафри звуть гну. Так називають її і європейці. Але африкандери дали їй ім'я вільдебест.

– Заженімо її, – запропонував Маукі. – Там багато м'яса.

– А ти зможеш прудко бігти? – спитав літній бушмен. – Чи здужаєш втомити вільдебеста?

– Я гнатиму третім! – вирішив Маукі. – Тоді вона вже буде втомлена. Нехай Чачі починає і жене її до тієї акації, потім ти – до горба. А там засяду я і пожену її назад до акації. Потім знову побіжить Чачі…

Він почав прив'язувати до ніг мисливські сандалі з товстої шкіри цапа з спеціальними закрутками, що здіймають за бігуном хмару куряви, яка лякає ліниву тварину і примушує її тікати.

Незграбна антилопа спокійно паслася. Чачі підбіг до неї метрів за тридцять. Тоді тварина кинулася тікати. Хлопець погнався за нею, ніби смерч. Коли в погоню включився Маукі, антилопа вже була стомлена і кілька разів намагалася прилягти. Однак під час першого забігу Маукі не зміг наблизитися до тварини настільки, щоб вдарити її важкою довбнею. Лише погнавшись удруге, він не дав їй підхопитись, перебив передні ноги і проломив череп.

Маукі свіжував тварину, коли підійшли його товариші. Вони посідали біля туші і, плямкаючи, почали жадібно їсти жирні нирки та легені. Після ситої їжі трохи поспали. Потім кожен вирізав собі з шкури вільдебеста фартушок і взяв м'яса, скільки міг донести. Важкою ходою бушмени пішли до скелястого горба, де була їхня стоянка. Три дні мисливці досхочу їли м'ясо і жир, а частину, порізавши на довгі смуги, сушили на сонці. Згодом знову вирушили далі на схід.

– Стільки м'яса я не з'їв у бааса і за десять років, – сказав Маукі. – Вільне життя – добре життя. Ми заганяємо ще одного вільдебеста. Дурні тварини, смачні тварини!

Однак тепер бушменам зустрічалися лише страуси та гартебести, а їх не заганяєш. Незважаючи на це, мандрівники не голодували: очі їхні так і нишпорили навколо, шукаючи чогось їстівного.

У східній частині долини Летіахау не було ні річок, ні озер. Але з допомогою бура – довгої очеретини з примітивним фільтром – бушмени добували воду з-під землі, висмоктуючи її. Вони не зважали на присмак соди чи солі так само, як на гіркий смак м'ясистого листя алое.

Все ближчими здавалися сині вершини гір Нгам-Нгам, і Маукі запропонував піти туди. Юнак сказав, що колись знав там усі стежки.

– Там багато вільдебестів і… золота. Так, коли я був дитиною, один білий повів мене туди. Він висіяв з піску багато жовтих зерен. А потім його вкусила піщана гадюка. Я хочу пошукати Могилу білої людини.

Гори Нгам-Нгам знаходяться на краю пустині Калахарі, їх схили вкриті колючим терником, а по ущелинах ховаються невеликі ліски. В цих диких місцях і досі не оселилася жодна біла людина. Тільки вряди-годи сюди відважиться заглянути якийсь відчайдушний шукач золота чи ванадію. Мисливці на велику дичину теж тут не бувають, бо їм не видають ліцензій на полювання в цьому районі. Рішенням властей гори Нгам-Нгам оголошено заповідником.

Нарешті, бушмени дісталися до заповітних гір. Шукаючи Могилу білої людини, Маукі та його супутники вбивали іноді вільдебеста чи сарну, але головним чином харчувалися тим, що збирали дорогою по горах і долинах. У них не було ні спорядження, ні терпіння, щоб шукати самородки чи вимивати золото з річкового піску. Тільки Маукі нахилявся час від часу і піднімав жовті зернята, але йому міг здатися золотом і сірчаний колчедан.

Майже два роки бродили бушмени по горах, спускалися до великої ріки Золінду, дротиками ловили там рибу і черепах, пили воду, мов дороге вино, збирали черепашки. Та незабаром їх вільному, спокійному життю настав кінець: у горах з'явилися бродячі мисливці з племені баротзе. Треба було покидати цей рай.

У горах їжі було менше, зате життя безпечніше. Правда, тут водилися леви, від загрозливого рику яких здригалися кущі мімоз. Проте гривастий цар знаходив собі досить поживи серед тварин і не нападав на людей.

Якось увечері бушмени сиділи біля багаття, ощадливо підкладаючи по гіллячці під рожен, на якому з сичанням смажилося стегно сарни.

– Я знаю одного розумного бушмена, – глузливо обізвався Чачі, – який усе шукає Могилу білої людини і ніяк не може знайти, бо вона, мабуть, десь аж на місяці. Певно, він осліп або в нього паморочиться голова. Ну, та з мене досить Нгам-Нгам. Я повертаюсь у країну Кай-Кай, в Тзумеб. Пошукаю там роботи. Чачі тепер дужий. На мідній горі завжди потрібні бушмени-робітники. Там є вродливі дівчата. Я візьму дружину, колихатиму дітей!..

– У тебе дурний брехливий язик, Чачі, – підхопився Маукі. – Я знаю, де Могила білої людини. Але навіщо нам золото? Тут, у горах, чудове вільне життя. Завжди є м'ясо і холодна вода.

Та молодий бушмен вперто стояв на своєму.

– З мене досить Нгам-Нгам. Я хочу до людей, мені треба тютюну для люльки і нюхального порошку. Я розповідатиму про велику мандрівку через Калахарі у Тсумебі, в Гротфонтейні, в Отаві. Я вже мужчина, а не дурне хлоп'я.

Батько підтримав сина:

– Куди Чачі, туди і я.

Старий знав, що на мідних копальнях в Отаві завжди потрібні робітники. Особливо охоче приймали на роботу малорослих витривалих бушменів, які возили в штольнях вагонетки. Їхня праця цінилася найдешевше. Можна уявити, скільки платили бушменам, якщо навіть дужий негр-овамбо заробляв за зміну два шилінги, з яких мусив платити за їжу, житло і робочий одяг.

Даремно розповідав Маукі про своє тяжке життя на фермі. В обох бушменів прокинувся потяг до людей, і він гнав їх назад, хоч для цього треба було пройти майже тисячу кілометрів.

Настала найкраща пора року – період дощів. У горах всього було вдосталь, і бушмени не квапились покидати їх. Іноді Маукі сам зникав кудись на півдня, але завжди повертався до невеличкого багаття, біля якого відпочивали його товариші.

Нарешті, одного вечора він повідомив, сяючи від радості:

– Завтра ми підемо до Могили білої людини. Сьогодні я бачив з гори ту ущелину. Там ми візьмемо шкіряну торбинку з золотом і повернемося в країну Кай-Кай. Навіщо нам копальні Отаві? Ми будемо дуже багаті!

Наступного дня бушмени вирушили в дорогу. Сонце піднялося вже високо над головою, коли вони спустилися з крутого сланцевого схилу на дно ущелини. Але Маукі помилився, гадаючи, що відразу знайде Могилу білої людини. Відтоді, як він тут був, минуло багато років. Піщані бурі, гірські обвали, осипи утворили дюни з піску, каміння і щебеню. Вони закрили вхід до печери, де знайшов свій останній спочинок безталанний золотошукач. Маукі безпорадно блукав між дюнами і скелями. Під щебенем десь зник також струмочок, і бушменам доводилося глибоко заганяти в пісок свої бури, щоб виссати хоч краплину рятівної вологи.

Чачі і його батько вмовляли Маукі залишити ущелину, де стояла страшенна спека. Та юнак не хотів і слухати про це. Він переповзав з місця на місце, відкидаючи каміння і принюхуючись. Раптом Маукі відчув, як з-під купи кам'яних уламків потягло прохолодою. Юнак радісно скрикнув і змією прослизнув у вузьку щілину. В ту ж мить десь з-під гори пролунав його тріумфуючий крик.

Скоро він виповз з повною калебасою[13]13
  Калебаса – посудина з висушеної тикви.


[Закрыть] води, потім приніс кирку, схожу на хрест, згодом виволік на сонце затверділий, мов кістка, шкіряний мішок. Їм довго не вдавалося розв'язати старанно затягнутий мотузок. Сутінки вже заповнили ущелину, коли, нарешті, Маукі про-сунув-таки руку в торбину і вийняв жменю тьмяно поблискуючого золотого піску й самородків.

– Це коштує стільки фунтів, скільки два рази по сто всіх пальців на руках, а може, й більше! – запевняв Маукі, радо приклацуючи язиком. – За золото ми купимо собі машину, і тоді бушменам не треба буде бродити по пустині, купимо ферму каракулів, великий мішок тютюну, багато рогів нюхального порошку і горілки, багато-багато горілки!

Супутники сміялися з мрій товариша, брали в руки дивний метал, пробували його на зуб і необачно впустили між каміння кілька крупинок. Маукі дуже розгнівався на них, дбайливо зав'язав мішок і знову зник у печері. Досхочу напоївши друзів водою, він, зрештою, виповз наверх весь мокрий, ніби скупався. Цього разу в руці в нього був іржавий ніж. Маукі подарував його Чачі, і бушмени рушили на північ, бо саме туди тік струмок, який починався в печері.

Увечері друзі з'їли тільки по жмені смаженого насіння з трави, проте всі троє були веселі і задоволені. Маукі невтомно мріяв, що вони куплять за золото. І коли його вигадка здавалася бушменам неймовірною, вони заходилися реготом, який заглушав виття гієн, що бродили навколо.

Протягом двох днів Маукі сам ніс мішок із золотом. Потім, коли бушменам пощастило загнати ще одну жирну самицю вільдебеста, вони зробили з її шкури три торбинки і розділили важку ношу. За порадою Маукі бушмени прикрили золото жалюгідними запасами харчів.

– Оцей пісок, – застерігав юнак своїх товаришів, – біла людина любить понад життя. Якщо дізнається, що ми маємо золото, то вб'є нас. Нікому не кажіть про золото.

Шість разів з'являвся над мандрівниками повний місяць, поки вони перетнули пустелю Омахеке і, нарешті, прибули в Кай-Кай. Там їх гостинно зустріли бідні мисливські племена, обміняли їм шкіряні настегнові фартушки і мисливські накидки на три замащених комбінезони.

Бушмени довго торгувалися з одним сірійським бродячим торговцем за широкополі бурські фетрові капелюхи. Однак, коли Маукі запропонував за них три пучки золотого піску, сірієць не взяв його. Він продавав лише за гроші.

– Торгівля за золото суворо заборонена, – пояснив він бушменам. – Золото приймає тільки Південно-Африканський банк у Гротфонтейні. Ідіть туди, обміняєте його на фунти й шилінги і тоді купите в мене ці гарні капелюхи. Зрозуміли?

Ні, для Маукі було зовсім незрозуміло, як перетворити золото в гроші. Він знав тільки, що для цього треба йти до білих людей, а вони неодмінно спитають, де він узяв золото. Друзі щовечора обговорювали, що їм робити з цими жовтими зернятами, але так нічого і не могли придумати. Рішення виникло несподівано, коли вони пішки прийшли в Гротфонтейн.

– Я не візьму з собою всього золота, – сказав Маукі. – Насиплю трохи в кишеню штанів і змішаю з блискучими камінцями. Всі вважатимуть мене дурником. Чекайте мене біля річки.

Вія ні на мить не сумнівався в чесності своїх товаришів, не побоявся, що вони обдурять, зникнуть разом із золотом. Їм і справді навіть на думку таке не спало. Чачі і його батько тільки спитали, що їм робити, якщо він не повернеться.

– Чекати! – лаконічно звелів Маукі. – Ідіть у степ Омахеке і чекайте. Але золото не викидайте.

Наступного дня десь ополудні Маукі стояв перед віконцем скупника золота у Гротфонтейнському філіалі Південно-Африканського банку. За час довгих блукань по Калахарі і Омахеке бушмен забув майже всі англійські і бурські слова.

– Продати…. золото, – Маукі жестами доповнював свою бідну мову, – так-так! – І витяг з кишені комбінезона золоті крупинки.

Чоловік за віконцем узяв терези і пляшечку з кислотою, відсунув убік шматочки колчедану, а золото висипав на шальку терезів, потім полив кислотою, уважно спостерігаючи реакцію. Зливши кислоту, скупник висушив золото на полум'ї спиртівки і зважив його.

– П'ять унцій. Близько ста п'ятдесяти грамів, – сказав чоловік. – Якість – двадцять каратів… – Скупник щось підрахував на папірці і додав: – Одержиш двадцять чотири фунти. Згоден?

Маукі кивнув головою, хоча і не вмів лічити. Коли йому поклали кілька паперових банкнотів, він благально сказав:

– Не хочу паперу. Блискучі шилінги…

– Справа твоя, – буркнув скупник, задоволений вираз обличчя якого свідчив, що йому вдалося добре облагодити справу.

Службовець банку відлічив Маукі стільки шилінгів, що в того замиготіло в очах.

– Візьми чотириста вісімдесят шилінгів! – сказав він.

Маукі зсипав їх у кишені.

– У тебе ще є золото? – раптом спитав скупник. – Воно не дуже якісне, але я охоче візьму в тебе.

– Так-так, – відповів Маукі, тупцюючись на місці від хвилювання. – Так-так, багато-багато золота! Я ще принесу завтра.

– От і добре! А зараз іди купи собі пристойний одяг. Твоє лахміття смердить – аж дух забиває!

Тільки-но Маукі вийшов на вулицю, як його враз оточили гультяї – бушмени, готтентоти і овамбо, – що зачули срібло у віддутих кишенях юнака.

– Дай нам скільки-небудь, брате! – канючили вони. – Ти, мабуть, пограбував банк? Поділись з нами!

Та Маукі вдавав, що не чує їх. Він підійшов до критої гофрованою бляхою крамнички, на вивісці, якої було зображення солдата. Це означало, що тут продається Тютюн. Юнак купив ріг табаки і велику пачку пресованого тютюну. За це він без жалю заплатив чотири шилінги. Потім пішов далі, заглядаючи у крамнички і харчевні, примічаючи їх, щоб згодом не шукати, і, нарешті, повернувся до річки, де на нього чекали друзі. Гротфонтейнські злодії були надто ледачі, щоб плентатися за ним у нестерпну спеку. Лаючись, вони залишили хлопця.

Чачі та його батько, зручно вмостившись під акацією, нетерпляче ждали товариша. Вони недовірливо глянули на ріг табаки і пачку тютюну, які з поблажливою усмішкою кинув до їхніх ніг Маукі.

– Ми багаті, – задоволено засміявся юнак, підсівши до них, і витяг з кишені жменю шилінгів. – Це тобі, Чачі, а це тобі… – Хлопець, не лічачи, розділив своє багатство на три рівні частини. – А тепер понюхаємо порошку!

Маукі набив ніздрі свого тупого носа запашною табакою, а за ним те саме зробили й Чачі з батьком. Вони чхали, плювали на землю і знову повторювали процедуру.

Люльки рехоботера давно вже не було, і бушмени заходилися лаштувати свою «люльку». Вони вирили воронкоподібну ямку, насипали в неї потертої трави та пресованого тютюну, поклали поверх запалений трут, встромили три очеретини, і, лігши на черево, з насолодою закурили.

– У Гротфонтейні багато злодіїв, – повчав Маукі своїх товаришів між затяжками. – Вони кричали: «Дай нам скільки-небудь! Дай тютюну, їжі, горілки!» Я нічого не дав, ви теж не давайте, бо як побачать шилінги, все відберуть. Біла людина сказала мені: «Купи гарний одяг!» Ми придбаємо в Гротфонтейні барвисті сорочки. Чи купимо й штани? Ні! Краще купимо смачної їжі і наїмося. Я знаю, де стара пані смажить м'ясо і варить пшоно. За шилінги нам все дадуть. Чи дадуть горілки? Ні, горілки ми не питимемо у Гротфонтейні. Купимо тільки, а потім повернемося на берег річки, сховаємося і питимемо.

Досхочу накурившись і нанюхавшись табаки, бушмени вийшли на шлях, що вів до Гротфонтейна, і надвечір добралися до цього степового міста. Вони з подивом розглядали матові карбідні лампи, великі електричні лампіони, що ніби місяці висіли над вокзалом і мідне-плавильнею, різнобарвні реклами, але найбільше їх вразили вулиці, заповнені людьми всіх кольорів шкіри, від найчорнішої до зовсім білої. Бушмени ніколи не бачили стільки людей. З острахом поглядаючи навколо, троє друзів міцно тримали свої хутряні торбинки із золотом. Насмілившись, Маукі ввійшов у загорожу з колючого дроту, де похилого віку готтентотка готувала страви. Чачі з батьком довго не наважувалися піти за ним, а коли зайшли, то боязко посідали на свої торбинки під самою огорожею.

Маукі підійшов до жаровень і казанів, вибрав три добрих шматки смаженого м'яса, замовив повний тін запашної пшоняної каші, взяв три великі калебаси мутного пива і запитливо глянув на хазяйку. Вона підняла три пальці, і він, не торгуючись, поклав перед нею три шилінги. Задоволено всміхнувшись, готтентотка кинула на тацю Маукі кілька великих перепічок і привітно кивнула йому.

– Ти дуже багата людина, – сказала вона. – Завжди приходь до Анни Бетлехем. У неї смачна їжа!

Жінка провела його пильним поглядом, подивилася, де він сів, і штовхнула під бік хлопця-кельнера, щоб наглядав за тацею і калебасами.

Батько Чачі аж затремтів з радощів, побачивши стільки їжі. Він шанобливо схилився перед Маукі.

– Це ніби сон, – озвався він. – Ось візьми мої шилінги, їжа краще, ніж дурні гроші!

– За свої шилінги ти можеш цілий рік купувати собі таку їжу, – хвалькувато сказав Маукі. – Зараз ми їмо, як білі пани: трохи м'яса, трохи каші, трохи пива.

Наївшись досхочу, Маукі і його товариші великодушно запропонували все, що лишилося від бенкету, голодним жебракам, і за мить таця спорожніла.

– Хочеш тістечка з сиропом? – спитав у Маукі хлопець, прибираючи посуд.

Чачі, якому сподобалось частувати, кинув кельнерові два шилінги, і той за хвилину поклав перед друзями цілу гору побризканих сиропом коржів. Вони були черстві і гіркі від старого лою.

Маукі підізвав хлопця і, віддуваючись від ситості, нарешті наважився вимовити чарівне слово.

– Горілки! Багато-багато горілки!

Кельнер озирнувся, чи нема поблизу зайвих вух, і знизав плечима.

– Заборонено! Суворо заборонено! А скільки даси?

– Пригорщу шилінгів!

Хлопець мовчки простяг брудні руки, і, Маукі висипав йому гроші. За мить він з'явився з оберемком цукрової тростини.

– Горілка всередині! – прошепотів кельнер.

Маукі намацав холодну пляшку і кинув хлопцю ще один шилінг на чай. Потім підвівся, роздав коржі з сиропом жебракам і перевальцем разом з приятелями пішов з харчевні.

В той час, як вони виходили, за ними уважно стежили з веранди сусіднього бара два білих.

– Он той бушмен, Товнтон, про котрого я щойно розповідав. Золото, яке він мені продав, містить високий процент іридію, а отже, цінність його безперечна. Це якесь невідоме родовище. Нетямущий хлопець повизбирував разом із золотом і мідь.

– Чи пощастить щось випитати в нього? – спитав співрозмовник і допив віскі. – Ясно, що це наносне золото, але майже зовсім не відшліфоване. Очевидно, його знайшли поблизу родовища. Коли б я взяв патент на розробку золота, це не пошкодило б моєму кредиту.

– Бушмен прийде завтра. Спробуємо поговорити з ним. До речі, він не схожий на дикуна: знає кілька англійських і бурських слів. Мені здається, це контрактний робітник, який утік від хазяїна і давно вже тиняється по Калахарі. Чому по Калахарі, а не по Омахеке? Тому, старина, що там нема невідкритих родовищ. В Омахеке все пересіяно, як першосортне борошно.

На ранок у бушменів тріщали голови від поганої сивухи, яку вони пили в холодку біля річки, поки їх не зморив сон. У пляшці ще трохи лишилось, але Маукі вилив усе до краплини в сухий пісок. Пожувавши зів'ялу стеблину цукрової тростини, він трохи прийшов до тями. Незабаром до нього знову повернулася здатність мислити. Хлопець склав план на день.