Текст книги "Діаманти Ківі-Ківі"

Автор книги: Рудольф Дауманн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

Рудольф Дауманн
ДІАМАНТИ КІВІ-КІВІ

_{Переклад з німецької З. П. КУНДІРЕНКО.}

_{Художнє оформлення та ілюстрації В. В. ВАСИЛЕНКА}

_{Перекладено за виданням: Rudolf Daumann. Kiwi-Kiwi Diamanten. Mauki, der Buschmann. Збірник «Inkusi der Bambuti». Verlag Neues Leben, Berlin, 1960.}

ДІАМАНТИ КІВІ-КІВІ

ЛЮДИНА ЙДЕ В КІВІ-КІВІ

е було в 1926 році… В той час ніхто не розжився б у мене й крихти хліба, бо я сам нічогісінько не мав. Іноді мені перепадало кілька репаних перепічок, спечених у золі, якщо моєму бою Баантумічо, негрові з племені мічолунгі, щастило десь роздобути їх без грошей. Але я був радий і цьому. У той час я харчувався тільки кашею з маніока, хоча шлунок ніби перед смертю вимагав смаженого курчати, а в душі жила надія, що хтось з дрібних службовців Бельгійського Конго почастує мене свіцлерумом.

Ви знаєте, що таке свіцлерум? Це напій з рому, в який кладуть пальмовий цукор, густе консервоване молоко і великий шматок льоду, а потім усе старанно розмішують і збивають. О, заради нього я стерпів би всі неподобства американців. Свіцлерум підбадьорював білу людину і підтримував її навіть тоді, коли, здавалося, їй уже кінець.

Так, у тому 1926 році, я дійшов до цілковитого зубожіння. Обличчя моє спотворили багдадські гулі. Я не міг навіть заплатити чорному бою за те, що він прав мені шкарпетки і старі сорочки. Мій вірний Баантумічо служив мені безплатно. Він дбав про мене, мов рідний батько!»

Так звичайно починав свою довгу розповідь чесний фламандець Тіль Брюггенсен про відкриття родовища алмазів у болотах Ківі-Ківі поблизу ріки Кассаї – однієї з найбільших приток тисячолітнього Конго. Всі гадали, що Брюггенсен вже давно загинув у тропічному лісі, коли раптом він повернувся у Леопольдвіль з повними кишенями дорогоцінного каміння. Чутки про те, що він відкрив багате родовище, стали сигналом до великого походу по діаманти. Сотні людей подалися до боліт Ківі-Ківі, сподіваючись знайти там щастя.

Леопольдвіль – головне місто Бельгійського Конго – стоїть саме там, де Конго, широко розлившись, утворює озеро Стенлі – Стенлі-Пул. Це велике місто з населенням майже двісті тисяч чоловік, білі називають Леокін, або Лео, а негри й мулати, яких близько ста дев'яноста тисяч, – Кіншаша. Нижче Леопольдвіля води Конго, з гуркотом продираючись між горами, що оточують його русло, зриваються гримучими водоспадами і вирують на численних порогах. Вище від міста починається судноплавний шлях по Конго та його притоках. Звідси до Матаді, порту в гирлі Конго, і до плоскогір'я Луанди, де містяться великі мідні копальні, тягнеться найдовша в світі вузькоколійка. З Леопольдвіля можна доїхати цією залізницею прямо до Капштадта або, пересідаючи в деяких місцях з поїзда на пароплав, добратися до самого Каїра. Коли сивобородий король Бельгії Леопольд давав згоду назвати своїм ім'ям жалюгідну пристань у негритянському селищі Кіншаша, він навіть і гадки не мав, яке майбутнє її чекає.

Жителів у Леопольдвілі було в середньому двісті тисяч. Іноді їх зменшувалося майже до ста п'ятдесяти тисяч. Але під час великих наборів робочої сили чи багатолюдних базарів це своєрідне місто заповнювали близько трьохсот тисяч добродушних негрів і чванькуватих мулатів. Африканці голими руками могли б стерти на порох ті десять-дванадцять тисяч білих мешканців міста. Але тоді вони не зробили цього.

У той час білі ніде не відчували себе так упевнено і ніде не ставилися з більшою зневагою до темношкірих представників численних племен басейну Конго, як у Леопольдвілі.

Того 1926 року один запальний негр з племені баротзе збив з ніг п'яного білого плантатора за те, що той підняв нагай на його струнку дружину. Ця подія наробила багато галасу. Зрозуміло, наступного дня негра за всіма правилами повісили на Мойоплаці – центральному майдані Леокіна. Згідно з судовим вироком, негра покарали за «бунтарство, замах на урядового уповноваженого й зухвале порушення спокою в місті».

Дружина негра, молода жінка, ридала, дряпаючи собі обличчя гострими нігтями. Її негайно вигнали, посилаючись на те, що вона родом з Португальської Анголи. Чи повернулася жінка на батьківщину, невідомо. Найімовірніше, хтось зробив добрий бізнес, продавши її в будинок розваг у Леокіні або ж у Браззавілі – столиці Французького Конго, що знаходиться на протилежному боці Стенлі-Пулу. В 1926 році негрів уже не продавали за межі Африки, однак вони досить часто попадали в неволю у своїй країні.

Проте тут мова піде не про чорні перли з племен банту, а про те, що мало для компаній значно вищу ціну – про алмази. Це коштовне каміння – не що інше, як звичайнісіньке вугілля. Коли в когось знайдуться гроші, щоб купити алмаз, то можна перевірити. Для спроби досить підпалити дорогоцінний камінець. Тільки робити це треба не сірником, а полум'ям дугової лампи чи з допомогою великої лінзи. Алмаз вагою три-чотири карати[1]1
  Карат – одиниця ваги, що застосовується в ювелірній справі для зважування дорогоцінних каменів, дорівнює 0,2 грама.


[Закрыть] засичить і враз яскраво спалахне. Він згорить, не лишивши після себе й сліду, стане вуглецем і зіллється з повітрям. Згодом він, можливо, перетвориться в банан, солодкий батат чи в коріння маніока.

Коли цікаві співрозмовники запитували в Брюггенсена про маніок, він охоче розповідав:

«Хочете знати, як проник маніок у Центральну Африку? Батьківщина цього отруйного коріння – береги Амазонки. Там воно буває вагою до сотні фунтів. Коли білі почали примушувати негрів з джунглів працювати на себе, їм довелося подбати й про їжу для рабів. «Для цих чорних овець згодилося б щось якнайдешевше», – думали плантатори. От і заходилися вирощувати маніок – величезне коріння, привезене з Південної Америки, – як основний продукт харчування для чорношкірих з берегів Конго. Розведення маніока йшло просто фантастично: викорчовували якісь десять квадратних метрів лісу чи савани, мотижили землю і висаджували на ній чотири саджанці маніока. Кожні два тижні знищували на ділянці бур'яни і через дев'ять місяців викопували найменше чотири корені-велетні, вага яких становила триста фунтів. Висушені й позбавлені отрути, вони давали сто п'ятдесят фунтів чистого борошна – тапіоки, майже такого ж поживного, як першосортне пшеничне борошно. Півтора центнера з десяти квадратних метрів, панове!»

Тіль Брюггенсен був родом з села Бішоота біля Мальдегема, розташованого недалеко од відомого старовинного міста Брюгге. Війна, бурею ввірвавшись у країну, вигнала Тіля в 1914 році на чужину. В той час над його верхньою губою ледь-ледь пробивався пушок. У 1917 році в запеклому бою під Поперінгом Тіль отруївся газами. До 1919 року він випльовував кров і гній. Хвороба не минула й тоді, коли Тіля за власним бажанням відправили у Бельгійське Конго.

Спочатку він був сержантом гарнізона у Базоко, потім виготовляв тапіоку, зрештою почав торгувати колоніальними продуктами. Та тільки-но справи в нього налагодились, як Бельгійський банк закрив йому кредит. Брюггенсен змушений був продати свою невеличку, добре оброблену плантацію маніока і виїхати з Базоко, що стоїть на середній течії Конго, у Леопольдвіль, сподіваючись знайти там для себе, знавця тропіків, якусь роботу. За маніок він уже не візьметься, досить! Може, влаштується агентом по фермах… або, якщо пощастить, наглядачем у слоновнику, де приручають великих африканських слонів, щоб зробити з них корисних тварин.

Нагороджений найвищим бельгійським орденом, Тіль сподівався підтримки властей, але глибоко помилився. Три місяці перебування в Леокіні розчарували його. Справа в тому, що в Тіля була істотна вада: він називав речі своїми іменами, рубав напрямки. Казав не «традиційні подарунки місцевих жителів», а «грабування» або навіть «кривавий податок». Те, що в устах білих звучало як «привчання негрів до продуктивної праці», Тіль називав «експлуатацією» або «рабством». Урядових військових комендантів і цивільних представників властей у провінціях, які через п'ять років служби заводили в банку рахунок на п'ятдесят і більше тисяч бельг[2]2
  Бельга – грошова одиниця в Бельгії, що була в обігу до 1946 року. Дорівнює п'яти франкам.


[Закрыть], він голосно вітав у барі: «А, старий кровопивце!» або «Конголезький кате!»

Отже, не було нічого дивного в тому, що Тіля з його гострим язиком хотіли якнайскоріше спекатись, спровадити кудись з Бельгійського Конго. Всі його прохання дати йому хоч якусь роботу лишилися марними, а письмові звертання про матеріальну допомогу – без відповіді. Зрештою, Тіль вирішив ще раз спробувати щастя, поставивши на карту все.

Озброївшись ножем-різаком, яким прорубують дорогу в лісових хащах, і рушницею на слонів, у супроводі молодого негра-воїна з племені мічолунгі, він вирушив у заболочені тропічні ліси, що ростуть по берегах Кассаї. Власті Леопольдвіля, звичайно, були задоволені. Нехай лишень виголошує тепер свої промови перед крокодилами-велетнями та гладкими бегемотами. Тропічна малярія, сонна хвороба, більгарціоз чи амебна дизентерія подбають про те, щоб зухвалий язик фламандця, кінець кінцем, замовк назавжди.

Ріка Кассаї, завдовжки майже дві тисячі кілометрів, – судноплавна тільки на одну п'яту своєї течії. Однак у дощовий період рівень води в ній піднімається у двадцять разів вище, ніж під час повені в Рейні біля Кельна. По середній течії Кассаї проходить кордон між Бельгійським Конго і Португальською Анголою. Береги її вкриті тропічними лісами. Там, де галерейні ліси розрослися ще не досить широко, кілометрів на сто, у задушливих хащах, які обступили річку, Брюггенсен вирішив спробувати мисливського щастя. Правда, слонів давно вже заборонили вбивати. Для полювання треба було мати ліцензію, що коштувала за відстріл одного слона-самця більше, ніж Тіль одержав за плантацію маніока. Однак в Анголі мисливці були поставлені в інші умови, ніж у Конго. Саме це і підбадьорювало Тіля. Хто докопуватиметься, звідки слонова кістка? Двадцяти добрих бивнів старих самців цілком досить для Тіля. З такою виручкою можна було б знову розпочати якесь діло або повернутися на батьківщину, в своє рідне село Бішоот, де свіжий бриз обвіває його скромний цегляний будиночок.

Молодого негра мічолунгі Тіль Брюггенсен у свій час врятував від переслідувачів, коли той, не стерпівши каторжної праці на будівництві залізниці в Лінді, втік звідти. Фламандець застрілив двох собак-шукачів, а потім відправив у пекло чорних поліцаїв. Відтоді Баантумічо став для Тіля вірним і відданим другом. Протягом останніх тижнів перебування в Леопольдвілі Баантумічо взяв на себе всі турботи про свого господаря. Він спритно крав для нього щось їстівне на базарах або жалібно виклянчував у своїх одноплемінників.

За це хазяїн подарував Баантумічо жетон, який свідчив, що негр має по контракту постійну роботу і звільнений від примусової праці. Такі жетони негри носили на шиї. Цей важливий документ Брюггенсен під час відвідин головного комісара Бельгійського Конго в питаннях праці просто поцупив з полиці. Не міг же він внести гарантійну суму двісті бельг за контракт з чорним робітником, бо за ті гроші, які ще лишилися від продажу плантації, треба було купити доброякісних патронів для рушниці.

Фламандець і мічолунгі задоволено, всміхнулися один одному, коли їм пощастило дістати квитки на державний пароплав, що курсував між Леопольдвілем і Порт-Франкі на Кассаї. Тіль розташувався на носовій палубі в каюті, а Баантумічо – на кормі, де на двадцяти п'яти квадратних метрах розмістилася добра сотня темношкірих. Вони лежали суцільною масою. Кожен щільно притискався животом до спини сусіда. На щастя, сюди ще не проникла європейська поспішність, бо інакше довелося б пливти і вночі. За годину до заходу сонця пароплав пришвартувався до берега, і негри могли розім'яти набряклі ноги та зварити собі на невеличкому вогнищі в дірявих каністрах з-під бензину кашу з маніока. Іноді їм щастило нашвидкуруч відшукати в лісі кілька величезних жаб, три-чотири незграбних болотяних черепахи, молодого крокодила чи десяток слимаків завбільшки з кулак. Усе це було приправою до каші.

Тіль не сідав вечеряти разом з білими пасажирами. В нього не вистачало п'яти бельг, щоб заплатити за вечерю. Та йому пощастило: на пароплаві пливли кілька юнаків, які нещодавно прибули з Європи. Вони охоче пригощали фламандця, підносили йому кухоль за кухлем свіцлерум, сподіваючись дістати від нього, досвідченого жителя тропіків, добрі поради для нового життя. Юнаки мали стати учнями на фермах або помічниками у факторіях, розкиданих десь по лісах Кассаї, і були чудово споряджені: вони їхали з легкими металевими чемоданами, корковими тропічними шоломами, сповнені віри в свої всеперемагаючі похідні аптечки і москітні сітки.

– Усе це пусте, хлоп'ята, – казав їм Тіль Брюггенсен, смакуючи свіцлерум. – Раджу вам одне: неодмінно укладіть з хазяїном договір про труну! Що це таке? А ось що. В договорі має бути зазначено: в разі передчасної смерті хазяїн ферми повинен відправити ваш труп в оцинкованій труні за свій рахунок на батьківщину. Тоді він подумає, чи посилати вас відразу в якесь найгірше тропічне пекло, де ви через півроку загинете від амебної дизентерії, тропічної малярії або більгарців[3]3
  Більгарці – паразити, що проникають крізь шкіру в людське тіло і викликають запалення та опухи.


[Закрыть]. Люб'язний експлуататор завжди дозволятиме вам відпочивати ополудні, що заощаджує сили і є найкращим засобом проти сонячного удару. Плата за транспортування трупа від Порт-Франкі до Антверпена коштує немало, більше, ніж хазяїн мусив би виплатити вам за рік служби. Тому вас, новачків у тропіках, старанніше оберігатимуть, поки ви акліматизуєтеся в Конго… Питаєте, чи уклав я договір про труну? Так я ж сам підприємець, хлоп'ята, і якщо зароблю досить, то подамся звідси живим, без труни. Тоді я поїду першим класом в Остенде чи Мідделькерке. О, якою приємною прохолодою повіває там вітер!

Окружний поліцейський комісар у Порт-Франкі не дозволив Брюггенсену і його негрові їхати далі. Він розпитав, який у них провіант, а також товари для обміну, і сказав, що треба найняти з десяток місцевих носильників, які супроводили б мисливців.

– У вас, здається, дитяче уявлення про тропічні ліси, пане Брюггенсен, – зверхньо і водночас поблажливо кинув він. – Ви вирушаєте на полювання, немов швейцарські стрільці в похід: з шматком хліба в ягдташі та пляшкою доброго женевера. Ні, так не вийде, пане Брюггенсен! Я ж відповідатиму, якщо хтось знову попаде в болото і стане здобиччю крокодилів або якщо доведеться витрачати чималі гроші на пошукову експедицію. Отже, або ви добудете спорядження за інструкцією, або повернетесь назад у Леокін!..

Та фламандцеві пощастило ухилитися від урядової опіки. Одного ранку він зник з порту разом з Баантумічо, який встиг заприятелювати у Порт-Франкі з своїми чорними братами, що служили тут поліцейськими та солдатами.

Висланий їм навздогін патруль, який мав привести втікачів назад, через десять днів ні з чим повернувся у Порт-Франкі.

«Джунглі дуже великі, Кассаї дуже широка, крокодили величезні, а стежка до Анголи заросла! – співали негри по дорозі додому. – Як ранковий туман у засуху, зник слід білої людини. Ніколи вже не прийде вона у Порт-Франкі, її поглинули джунглі та болота Ківі-Ківі!»

Негри – поетичний і співучий народ. Про все, що думають, вони розповідають в імпровізованих піснях.

ПОВЕРНЕННЯ З КІВІ-КІВІ

инуло десять місяців, і саме коли лили найбільші дощі, Тіль Брюггенсен зненацька з'явився у Порт-Франкі, обірваний і страшенно виснажений. Його підтримував Баантумічо, обличчя якого було сіре від утоми. Рушниці в них уже не було, а ніж-різак став схожий на клинок.

Коли комендант порту хотів подарувати фламандцеві замість його драних штанів нові, той хрипко вигукнув:

– О, це був би чудовий обмін, пане капітан! Навіть за сто тисяч бельг я не віддам цього лахміття. Зовнішній вигляд – ніщо, важливий зміст!

Купець Аслак бен Абдул, відомий як найскупіший лихвар, видав Брюггенсену позичково значну грошову суму, дехто казав: тисячу бельг готівкою. Крім того, Аслак бен Абдул купив для Брюггенсена нові сорочки, корковий шолом, легкі полотняні куртки і чоботи, а для

Баантумічо – одяг боя з блискучим червоним тарабушем[4]4
  Тарабуш – головний убір, який складається з довгих смуг тканини, які намотують навколо голови.


[Закрыть], який носять слуги в будинках знаті.

– Вас це дивує, хлопці? – сміявся Тіль у барі. – Як бачите, працьовиті люди мають кредит… Чому ж мені не купити собі нових штанів? Б'юсь об заклад, що інших таких дорогих штанів, як оці мої драні, в цілому світі не знайти! Я не скину їх до самого Леокіна, а там продам, скажімо, за п'ятсот тисяч бельг! Ці штани ввійдуть в історію!

Другого дня, заплативши скажені гроші за окремі каюти для себе і негра, Брюггенсен першим пароплавом поплив з Баантумічо униз по Кассаї. Пасажири рідко бачили їх. Фламандець всю дорогу лежав: він був тяжко хворий на тропічну малярію, ковтав хінін, скільки могло витримати серце, і сам вливав собі ліки проти більгарціозу. Через десять днів він зійшов на берег у Леопольдвілі. У нього тремтіли коліна. Вірний негр дбайливо підтримував його.

Адміністратор готелю «Ройяль» здивовано закліпав очима, коли хворий у драних штанях почав вимагати окреме бунгало для себе й слуги.

– Щоденна плата п'ятдесят бельг! – поквапливо попередив він.

– Я не питаю про це! Знаю ваші лихварські ціни! – прохрипів Тіль. – Ось п'ятсот бельг наперед.

Коли портьє запитав про багаж, фламандець у відповідь тільки засміявся:

– У мене, чоловіче, все в кишенях, ось тут під лахміттям! Тут більше, ніж може вміститися в п'яти скринях. Ми вже якось влаштуємося. А тепер викличте сюди негайно пана Беніссона, так, шефа алмазної компанії Де Беерс у Леокіні. Скажіть йому, що Тіль Брюггенсен повернувся з Кассаї і має до нього важливу справу! А потім якнайшвидше запросіть лікаря Массіньї. Мене добряче скрутило.

Виходячи від хворого, лікар зустрів на веранді бунгало представників компанії Де Беерс.

– Вам, власне, не слід іти зараз до Тіля Брюггенсена, містер Беніссон, – кинув лікар. – Він – руїна, йому треба було б лягти в лікарню і з місяць добре поспати. Тільки тоді, може, пощастило б вигнати з його тіла тропічного диявола. Але цей твердолобий фламандець упирається, вимагає, щоб я переселився сюди і тут лікував його. Він запевняє, що ви візьмете на себе всі витрати.

– Якщо Тіль Брюггенсен так упевнений в цьому, то, може, він і не зовсім збожеволів, – буркнув товстий Беніссон. – Але скажіть відверто, пане лікар, чи він взагалі сповна розуму?

– Цілком, містер Беніссон! Зараз у нього якраз нема приступу. Проте говорити з ним треба обережно, дуже обережно!

– Тоді пришліть сюди сиділку з медикаментами і лікуйте! Компанія Де Беерс неодмінно візьме на себе всі витрати. Так я можу зайти?

– Заходь уже, шахраю! – почувся слабкий голос з затемненої кімнати. – Викладай мільйон фунтів стерлінгів, Беніссон! Дешевше я не продам свою таємницю. Якщо ж ти не згоден, я засную конкурентну фірму і розорю вашу компанію.

– Ах ти, старий зухвалець! – засміявся скупник алмазів. – Галасує, мов стадо лютих горил, а приніс, мабуть, мізерні три камінці. Таке вже не раз бувало. Нікому ще не пощастило натрапити на основне родовище алмазів.

Коли через три години лікар Массіньї прийшов у «Ройяль» з санітаром і сиділкою, Беніссон підвівся з стільця, що стояв поряд з ліжком, і стиснув тремтячу руку хворого.

– Згода, Тіль! Ось чек. Гроші за невідшліфовані алмази перекажу на ваш рахунок. На мою думку, вартість їх не менше п'ятисот тисяч бельг. Швидше видужуйте, а тоді відразу ж, не гаючись, подавайте заявку на район розробок. Наші адвокати підтримають вас. Ми перекупимо вашу ліцензію. Домовились?

– Цілком!

Полегшено зітхнувши, фламандець ліг на подушки.

– Ну, лікарю, скоріше ставте мене на ноги! Не пізніше як через три місяці я знову мушу вирушити в пекло Кассаї. Востаннє! Після цього повернусь на батьківщину і збудую собі палац десь між Остенде і Вестенде!

До пізньої ночі сидів Самуель Беніссон разом з своїм асистентом Барклеєм за лабораторним столом, на якому лежав спеціальний «твердий» ніж, стояли поляризаційний апарат і ртутна лампа. Представники компанії перевіряли діаманти і, визначивши приблизну вартість кожного, заносили дані в довгий лист. Барклей старанно обтер з палевого алмаза вагою в двадцять каратів налиплий бруд.

– Так, основний тон блакитний! – після старанного дослідження визначив асистент. – Такі алмази я бачив у Кімберлі. Брюггенсен знайшов цей алмаз десь безпосередньо біля нового родовища в Ківі-Ківі. На жодному камені нема навіть подряпинки, причому переважає блакитний тон. Шкода, що з цього Брюггенсена нічого не витягнеш! Цікаво, скільки виплатила б нам компанія, якби патент на розробку був у наших руках?

– А може, розповість щось про родовище негр Брюггенсена, якщо його трохи задобрити? – в задумі промовив Беніссон. – Жодна людина, крім нас, не повинна знати про це надзвичайне відкриття. Облишмо поки що Брюггенсена і його знахідку. А коли в бідолахи не вистачить снаги для розробки, купимо в нього патент.

Барклей похитав головою.

– Треба негайно зайнятися цією вигідною справою. Тепер великий попит на прикраси з діамантів, а ще більше їх потребує промисловість. Компанія буде вдячна, коли її сейфи поповняться. Але ви маєте рацію: поки що треба мовчати. Тільки в такому. разі щось матимемо від цієї справи і ми. Тіль Брюггенсен теж розуміє це. Подумати тільки: яке величезне багатство притаскав у кишенях драних штанів цей волоцюга. Для дрібного плантатора і торговця такого багатства цілком досить.

«Звичайно, якщо право на розробку буде у фламандця, – думав Беніссон, сортуючи алмази, – то нам мало що перепаде. Але там, на місці, ми ще побачимо!»

Так буває завжди: чим більше приховують якусь таємницю, чим дужче присягаються мовчати, тим більше про неї ходить найрізноманітніших чуток. Тіль Брюггенсен став центральною фігурою, навколо якої точилися плітки в Леопольдвілі. Де добула ця людина таке багатство, щоб найняти окреме бунгало, домашнього лікаря, цілий почт сиділок і слуг? За слонову кістку Тіль стільки не придбав би. До того ж, Самуель Беніссон раз у раз бігає до Брюггенсена. Ні, що не кажіть, – йдеться про золото або алмази!

Уже давно подейкують про багаті родовища дорогоцінного каміння десь на Кассаї. Час від часу із заболочених пралісів, якими заросли береги цієї прикордонної річки, виходять мисливці чи торговці. Вони приносять по кілька не дуже цінних, намитих з річкового піску або добутих у місцевих жителів самоцвітів.

Для того, щоб прибирати до рук усі ці знахідки, і сидів у Леопольдвілі Самуель Беніссон, уповноважений бельгійської компанії Де Беерс – алмазного тресту світового значення. По всіх країнах, де є родовища алмазів, розсіялися агенти цієї компанії, завдання яких – скуповувати дорогоцінне каміння. Центральна контора компанії осіла в Південній Африці, а її агентура звила собі гнізда в Бразілії, Східній Індії, на Борнео, Суматрі, в Австралії, в Центральній Африці. Вона поставляла в сейфи компанії найтвердіші в світі мінерали – чорні карбонади, непрозорі, димчасті карборунди, палеві, бірюзові, зовсім прозорі, ізумрудні чи рубінові камені. Компанія сама визначала на них риночну ціну. Тільки близько десяти процентів добутих діамантів ішло на виготовлення оздоб, з розвитком промисловості все більше зростала потреба в промислових алмазах. Тверді мінерали використовували для оснащення головок бурів та інструментів для різання скла, металів, каменю, для волок, з допомогою яких виготовляється найтонший дріт, для полірування.

Промислові алмази можна було купити тільки через збутові контори компанії Де Беерс. Їй належали всі родовища алмазів, за винятком кількох на Уралі. Компанія зосередила в своїх руках світову монополію на цей дорогий мінерал.

Коли Самуель Беніссон довідувався про нову знахідку алмазів, він з'ясовував точне місце знахідки чи купівлі мінералу, і з часом склав карту ще не відкритих родовищ, подібних до Кімберлійського. Основна маса дорогоцінного каміння надходила звідти, де з бездонних боліт витікали, вливаючись у Кассаї, чорні, як ніч, води ріки Ківі-Ківі. Компанія вже тричі посилала в ті місця пошукові партії, але жодна з них не натрапила на родовище. Неможливо було дослідити болота, які тяглися на тисячу квадратних кілометрів.

Тепер у Леопольдвілі знову заговорили про Ківі-Ківі. І хоча Баантумічо заперечував, що будь-коли бував там, досвідчені знавці тропіків хитро мружили очі: «Ясно, як день! Коли хлопець так палко заперечує, то нема сумніву: вони були саме на Ківі-Ківі».

Але район Ківі-Ківі вдвічі, а може і втричі більший за деяку державу. Це непрохідні зарослі очерету, слонової трави, драговиння та чорної багнюки. Там справжній рай для бегемотів, носорогів, крокодилів, зміїв та мухи цеце. Десь серед цього пекельного місця згубився крихітний клаптик землі, який приховував свій багатющий скарб – вихід алмазного родовища. Ще ніхто не прибрав до рук не те що гектара, навіть морга тієї землі! Там, серед безмежних боліт, кожен міг збирати, копати, привласнювати все, що вдавалося знайти.

За кілька днів ціни на негрів-сафарі підвищилися вдвічі. По базарному майдану Леокіна тинялися тільки чванькуваті мулати та старі негри. Носильники, молоді витривалі хлопці з джунглів, і вкриті шрамами мисливці з Великої ріки протягом однієї ночі уклали трудові договори. Цього разу вони ставили свої умови, бо білі намагалися перехопити один в одного досвідчених людей. Договори укладали через контрактну контору на три, чотири, а то й шість місяців, і хазяї вносили гарантійні суми відразу ж, без будь-яких заперечень. Сафарі і мисливців направляли в одне місце – «прикордонна зона на Кассаї». Здавалося, ніби всі кинулися насаджувати цивілізацію у нововідкритій провінції.

Торговці Порт-Франкі посилали в Леопольдвіль на замовлення великі партії товарів, і слабосилі пароплавчики з натужним пахканням повзли вверх по течії, вкрай навантажені спорядженням і людьми.

Коли стривожений Самуель Беніссон примчав до Тіля Брюггенсена із звісткою про похід численних експедицій в район середньої течії Кассаї, той тільки голосно зареготав:

– Нехай собі показяться! Болота Ківі-Ківі великі, до того ж я нікому не казав, де знайшов родовище. Чому я й досі не подав на нього заявки? Бо хотів, щоб усі конголезькі пройдисвіти опинилися подалі від Леокіна. Я не вірю, що місце залягання родовища, на яке зроблять документ, буде збережено в таємниці. Краще помізкуйте, Беніссон, скільки вам не шкода дати мені за мої права!

– Ніби це залежить від бажання! – буркнув Беніссон. – Ціну визначить компанія після детального обстеження вашого родовища і висновку експертів по алмазах. Видужуйте швидше, Тіль, і поведете туди наших фахівців!

– Якщо компанія добре заплатить, то чому б і ні! – жартував фламандець. – Але тепер сотня белы у день мене вже не влаштує. Крім того, я ставлю умову, що всі алмази, добуті з пробних шурфів, належать мені. Складіть такий договір, щоб у ньому було все ясно, і тоді я покажу місце ікс десь між Кассаї і Ківі-Ківі, а компанія Де Беерс дістане право розробляти родовище.

– Якщо компанія взагалі піде на це! – удавано зітхнув агент. – Тепер збут алмазів дуже поганий. На один проданий камінець припадає три непроданих. Їх доводиться притримувати, щоб ціна на алмази зовсім не впала. Нікудишній ринок!

– Я можу ще дужче зіпсувати вам ринок, – глузував Тіль. – Знайду собі інших компаньйонів, людей з грішми. Хто відмовиться стати моїм компаньйоном при сотні процентів вірного прибутку! Ще й конкуруватиму з вашою компанією. Отже, якщо Де Беерс не хоче… Тепер у промисловості попит на алмази дедалі зростає. Алмази потрібні для бурових коронок. А в моєму родовищі карборундів скільки завгодно. Дещо ви вже бачили. Ну то як?

– Заспокойтесь, Тіль. Наша угода лишається в силі, – промовив Беніссон. – Проект договору вже складено. Ви будете задоволені ним. Може, тепер ви трохи більше довірятимете мені.

– Ви весь час торочите: «довіра», «довіра», – посміхнувся хворий. – А я, коли йдеться про діло, зовсім забуваю це слово. Я відчуваю довіру тільки до свого негра, так, тільки до нього. А до ваших хижаків-капіталістів… – він засміявся і, відкинувшись на подушки, тремтячою рукою взяв склянку. – Мінеральна вода. Дорога, як високоякісний свіцлерум, а гидка, мов болотяна твань. Але лікар примушує пити. Спитайте його, коли вже я підведуся. Тоді підпишемо наш великий договір.