Текст книги "Діаманти Ківі-Ківі"

Автор книги: Рудольф Дауманн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)

– Харчування, певно, завдасть нам великого клопоту? – раптом з цікавістю спитала Ельза. – Сюди, мабуть, прибуде багато робітників і шукачів алмазів. Що, коли б для них відкрити тут трактир? Це було б вигідно?

– Ще б пак, – кинув Брюггенсен. – За шматок біфштекса ми з радістю віддали б тоді діамант у цілий карат.

– Ну, тепер я знаю, що мені робити, – рішуче заявила жінка. – Я відкрию тут трактир. Якщо ти даси мені грошей, Тіль, а потім домовишся, щоб літаки доставили сюди потрібне обладнання і запаси продовольства, я лишуся тут. Негри-носильники збудують мені з очерету хатину.

– А це ідея, Ельзо, – серйозно сказав їй земляк. – Просто чудова ідея. «Трактир Ельзи Вандермолен». Ти енергійна, загартована тропіками і можеш працювати, як фламандський кінь. Я дам тобі близько ста тисяч бельг, щоб ти взяла добрий розгін.

– А що коли в цю болотяну пустелю люди не прийдуть? – спитав картограф.

– Вони вже в дорозі! – запевнив його Жан Янзен. – Сьогодні ввечері Баантумічо чув далекий бій барабанів. Він читає барабанний бій, як книгу. Сюди йдуть шукачі не тільки з Порт-Франкі, а й з Анголи. За місяць у Ківі-Ківі буде стільки людей, скільки їх на базарі в Мокіні. Пані Вандермолен, я теж на деякий час лишуся тут – ось вам і перший клієнт.

– Чудово, друзі! – радісно сміялась Ельза. – Ти ще маєш навчити мене, Тіль, як цінити діаманти. Адже ними доведеться користуватися тут замість грошей. А потім я складу список потрібних продуктів.

– Так засновуються міста! – сміючись зауважив Массіньї. – Спочатку з'являється трактир, а потім усе інше. Я дивуюся тільки одному: чому власті не доручили супроводжувати експедицію поліцейському чи військовому загону?

– Про це я дещо знаю, – втрутився Вернон. – Беніссон категорично відмовився од будь-якої поліцейської чи військової охорони і розпустив у Порт-Франкі чутки, ніби в нього є своя поліція, яку компанія утримує на власні кошти. Мені здається, він просто уникає зайвих свідків.

– Ви маєте рацію! – сказав Брюггенсен. – Ну, а оскільки він бере на себе функції поліції, то й ми з повним правом можемо зробити те саме. Отже, акції його будуть невисокі.

На світанку в таборі Беніссона почався якийсь переполох. Звідти долинали дикі крики і постріли з пістолета. Брюггенсен і Массіньї кинулися туди. Негри зустріли їх посмішками. Білі були досить збуджені. Переляканий агент компанії сидів на похідному стільці, тримаючи в руці пістолет. Побачивши Тіля, він прохрипів:

– Змії! Цілий виводок гадюк під моїм матрацом! Містер Массіньї, у вас є сиворотка проти зміїної отрути?

– Вони вкусили вас?

– Хіба я знаю? Я нічого не знаю! Всю ніч вони були в мене під матрацом. – Він вказав на пошматовані кулями і розчавлені залишки змій з виразним червоним узором на спині.

– Це коралові гадюки, – діловито визначив Брюггенсен. – Так, вони отруйні, але нападають рідко. Якби ці змії вкусили вас уночі, то ви вже давно віддали б богу душу.

– Я помітив їх, коли бой згортав ковдру, і миттю вистрілив! Ні, здається, вони таки не покусали мене!

– Ваше щастя, що коралові гадюки миролюбні, – зауважив лікар. – От якщо кобрі або аспідові не влучити відразу в голову чи в шийний хребець, то вони кидаються на людину і кусають. – Массіньї оглянув руки і плечі Беніссона. – Ніде нічого нема.

Беніссон відвів Массіньї вбік.

– Скажіть, – прошепотів він, – чи можуть заповзати отруйні змії в ліжка? Вчора звечора біля нашого табору щось надто довго крутився мічолунгі; може, це він підклав?

– Ну, що ви! – обурився лікар. – У вас прямо-таки хвороблива уява! Якби негр хотів помститися, то він засунув би вам у подушку чотири отруйних зміїних зуби. Це вірний спосіб зжити з світу ворога. В таких випадках живими зміями не користуються. Ні, негри, не такі дурні.

Дорогою лікар розповів про цю розмову Брюггенсену.

– Ну, тепер товстун Беніссон кожного вечора оглядатиме свою постіль, – іронічно посміхнувся Тіль. – Більше того, йому вже не заснути спокійно на своїй гумовій подушці. Кажуть: чиста совість – найкраща подушка. Беніссона, мабуть, чекає безсоння.

Ввечері картограф поскаржився, що не може робити вимірювань, бо чорні хмари москітів та інших комах закривають лінію горизонту. І справді, скільки сягало око, над очеретами і кущами ніби повисла димова завіса. Негри-носильники обмазувались золою, густо розведеною у воді, а білі натирали тіло захисною маззю і рятувалися під москітними сітками. Тільки ввечері, коли задиміло вогнище, куди лікар, мов чаклун, час від часу кидав якесь зілля, нестерпні муки трохи вгамувались.

Жара і москіти виснажували білих людей. Їм дуже хотілося пити. А вода тут була гнила, болотна. Її доводилося кип'ятити і дезинфікувати хлорною пастою.

– Мандрівка з комфортом! – сміявся Тіль. – А пам'ятаєш, Баантумічо, яку каламутну воду ми пили без всяких там процедур! До речі, тут є риба. Наловив би на вечерю.

Баантумічо заперечно похитав головою.

– Ні, тут не можна ловити – водиться шіпекве. Це страшні потвори… От слухайте.

Він підняв руку, і у вечірній тиші всі почули десь вдалині звіриний рев, від якого мороз пробіг поза шкірою, потім сердите пирхання, вереск і шум боротьби.

– Б'ються слони – самці, – висловив здогадку Беніссон, який цього вечора сидів біля вогнища у таборі Брюггенсена.

– Ні, це бегемоти, – сказав лікар.

– Крокодили теж можуть кричати так, – запевняла Ельза.

А Жан Янзен, новачок у тропіках, висловив думку, що це не що інше, як леви.

Баантумічо похитав кучерявою головою.

– Це – шіпекве. Негри називають його мокеле-но-ембе, а білі люди в Анголі кажуть – койє-да-меніа…

– Що? Водяні леви? – аж підскочив на стільці Беніссон. – Але ж це газетна вигадка, те саме, що й морські змії. Таких тварин нема!

В цей час з-за болотних хащів. знову долинуло загрозливе моторошне ревіння. Тепер воно чулося ближче. Тіль напружено слухав.

– Хто б це не був, я не хотів би зустрітися з ним, – сказав він. – Ельзо, чи не ляснуть від цього всі твої плани? Я маю на увазі трактир.

– Тіль, друже, – гаряче заперечила вона, – про шіпекве говорять скрізь, але ніхто їх не бачив. Певно, вони уникають людини, а може, їх і зовсім нема. Ні, ці водяні леви не змінять моїх планів. Москіти куди страшніші!

Всі засміялися і випили за хоробру жінку, яка хотіла добути в цьому пеклі щастя своїм чотирьом дітям.

Серед боліт ще раз пролунав рев. У зарослях трави і очерету почувся тріск, потім знявся страшенний шум, серед якого можна було розібрати натужне хрипіння загнаних бегемотів, що, очевидно, тікали. Баантумічо благально глянув на свого хазяїна, схопив важку рушницю з розривними кулями і вибіг з намету. Тріск, тупіт і сопіння наближалися. І раптом у слабкому місячному сяйві білі побачили стадо незграбних велетенських тварин, що дерлися на косогір.

– Бегемоти, ціле стадо! – вигукнув Брюггенсен. – Вони розтопчуть табір носильників!

Гримнули постріли: спочатку три, потім ще один. Тварини зникли за пагорком. Зарослі зімкнулися за ними. На вузькій піщаній смузі лишилися дві темні туші.

До намету ввійшов Баантумічо.

– Ви не вірите, що є шіпекве, – схвильовано сказав він. – А хто ж тоді убив оцих бегемотів?

Взявши ліхтарі, всі підійшли до закривавлених трупів. Баатумічо показав на дві дірочки від куль.

– От сліди від моїх куль. Для таких велетнів – це укус оси. Тварини були смертельно поранені до того, як я стріляв.

І тут всі побачили на тілі бегемота від ошийка до грудей довгу рвану рану, таку глибоку, що вільно ввійшла б рука. Кумедне маленьке вухо було геть відсічене разом з товстою щокою і звисало над нижньою щелепою на шматку м'язевої тканини.

– Схоже, що його вбили ножем-різаком, – кинула Ельза Вандермолен. – Ей, ти, великий мічолунгі, де твій ніж?

– Він у наметі, – злякано відповів той. – У мене не було великого ножа, тільки маленький кривий кинджал. Мімі не вірить мені?

Він повів усіх до другої жертви.

– Ось цьому молодому самцеві я поцілив прямо в потилицю. Добрий постріл! Інших ран у нього нема. А старий побував у зубах шіпекве! Я багато знаю про цього мокеле-но-ембе, дуже багато, але ніколи не бачив його.

– От якби я був зоолог, – зітхнув Жан Янзен. – Які відкриття тут можна зробити!

– Похмуре місце! – вилаявся Самуель Беніссон. – Крокодили-людожери, отруйні змії, а тепер ще казкові чудовиська, якісь дракони, чи що. Я зовсім не здивувався б, коли б на цій стежці раптом зустрів самого чорта!

Лікар в задумі почухав потилицю.

– Ківі-Ківі – гірше за пекло, – почав він. – То чому ж не послати сюди нам на кару і сатану, пане Беніссон? Повертаючись з мандрівки на землю, він щоразу несе в пекло щось собі для печені. У всякому разі так розповідають старовинні легенди. Зважте на це, коли зустрінетеся з ним.

– Наш знахар добре знає свою справу! – удавано засміявся Барклей. – Ох, Беніссон, я вже бачу, як капає з вас жир на сковорідці диявола.

Ущипливу відповідь агента заглушив радісний гамір носильників, що збіглися до бегемотів з великими різаками, кривими кинджалами, сокирками і казанами.

Було неприємно дивитися, як негри шматують закривавлене м'ясо. Сморід стояв нестерпний, і білі зайшли в намет. Вони рішуче відмовились засмажити собі товстий язик бегемота. Тільки Жан Янзен з вдячністю взяв у Баантумічо шматки шкури з слідами жахливих ран.

– Повезу в Брюссель, у музей Конго, – сказав він, сяючи від радості. – Настане час, і шіпекве знайдуть!

ДИЯВОЛ ПРИХОДИТЬ У КІВІ-КІВІ

аантумічо, мої папери! – звелів Брюггенсен, коли вони, нап'явши намет, востаннє зупинилися на ночівлю. Запропонувавши лікареві Массіньї, Ельзі Вандермолен, Жану Янзену і своєму вірному слузі Баантумічо сісти на складані стільці, Брюггенсен установив похідний столик і відкрив алюмінієву шкатулку.

– Завтра в першій половині дня ми прибудемо на місце, – почав він. – Прошу вас, дорогі друзі, допомогти мені завершити цю велику справу. Можливо, я стану жертвою якогось «нещасного випадку» ще до підписання контракту і обміну документами. Вороги не змогли, хоч як хитро і підступно діяли, доконати мене в дорозі. Тепер доводиться чекати якогось «сліпого» пострілу. Я знаю своїх компаньйонів і тому залишив у Леокіні, в нотаріуса, довіреності на ім'я кожного з вас. Ось вони, бережіть їх як зіницю ока! – Він почекав, поки присутні ознайомляться з текстом документів, потім сказав: – Якщо я загину, всі мої права переходять до вас. Заповіт, який я віддав на зберігання, підтверджує це. Я, безперечно, підпишу контракт. Але перш ніж висохне чорнило на моєму підписі, ти, Баантумічо, зникнеш з документом у болотних зарослях. За мене не бійся. Я сам постою за себе, бо стріляю краще, ніж Беніссон і Барклей. Я був другим стрільцем кулеметної обслуги. Сподіваюся, що з вашою допомогою простий селянський хлопець з Бішоота всупереч усьому переможе компанію Де Беерс. Як ви можете допомогти мені? Головне, будьте пильні, стежте за обстановкою, яка може бути дуже небезпечною. Та я все-таки сподіваюсь, що події розвиватимуться інакше!

– Цікаво, чи є у нас, крім топографа Вернона, ще спільники в таборі Беніссона? – міркував Жан Янзен.

– Думаю, є, – сказав Массіньї. – Беніссона та Мак-Барклея не люблять. Лікар Ніорт з їхнього намету розповідав мені дещо. На нього в усякому разі ми можемо розраховувати!

– На Букаму-місо, провідника сафарі, – теж! – вигукнув Баантумічо.

Жан Янзен раптом зареготав:

– Пане Брюггенсен, а що як піти зараз до товстуна Беніссона і сунути йому під ніс вашу довіреність? Цікаво глянути, як би він витріщив очі від подиву!

– При нагоді дістали б за це кулю в потилицю. Ні, краще нехай вони нічого не знають.

Наступного дня в обідню пору Брюггенсен звелів розкинути табір на одному з розмитих кам'янистих пагорків. Він нікому не пояснював, чому вибрав саме це місце. Тут носилися такі ж, як і всюди, хмари москітів, так само відгонило тванню, а зарослі папірусу, очерету та водоростей населяли крокодили, бегемоти, величезні жаби.

В одному вузькому місці пагорок перерізала шумуюча неглибока протока, а за нею далеко тяглася суха рівна місцевість. Перебрівши через протоку, Тіль, Жан Янзен та Баантумічо почали збирати там у плетені корзини зразки породи. Тільки коли сідало сонце, вони з повними важкими корзинами повернулися в табір. Тіль звелів запросити до свого намету Беніссона та його експертів.

– Я виконав найважливішу частину нашої угоди, – почав він. – Ми прибули на те місце, де, на мою думку, залягає родовище алмазів. Пан Янзен, мій експерт, покаже вам зараз зразки породи, які можуть дати уявлення про родовище.

Жан узяв першу корзину і вийняв кілька голубуватих грудок.

– Погляньте на цей типовий для алмазного родовища голубуватий грунт. Кращих каменів не знайдеш і в Кімберлі. А ось уламки кімберліта. Їх там стільки, скільки в іншому місці звичайнісінької гальки. Зрозуміло, за такий короткий час ми не могли знайти алмази: пан Брюггенсен торік визбирав їх на поверхні дуже старанно. А проте мені все ж пощастило знайти кілька алмазів. – Янзен зняв з шиї торбинку і висипав у руку все, що було в ній. – За моїми даними, твердість деяких з них становить десять, прозорість – три-п'ять. У кристалів кубічна кристалізація. Отже, це алмаз!

Вигуки й питання обірвали його пояснення. Великі краплі поту зросили лоб Беніссона. Барклей, схопивши довгими пальцями камінець, повертів його перед яскравим полум'ям лампи і захоплено вигукнув:

– Справжній алмазний блиск! Не менше трьох каратів!

Геолог Беніссона дістав свою шкалу для визначення твердості, приклав до правого ока лупу, оглянув грунт і кімберліт, потім старанно дослідив дорогоцінний камінець і, кивнувши головою, зробив свій висновок:

– Безперечно, все це свідчить про наявність тут алмазів. Камінець зовсім недавно вимило з верхніх шарів горловини. Вітаю вас, містер Брюггенсен!

– Уранці почнемо рити шурфи, – запропонував Тіль. – Пан Янзен гадає, що ми можемо натрапити на алмази на метровій глибині. Я настроєний не так оптимістично. На мою думку, нам доведеться копати глибше. Але і у верхніх шарах, мабуть, є чимало алмазів. Тому доведеться промивати весь вийнятий грунт. Це не так трудно. Треба тільки встановити жолоб там, де вода б'є сильним струменем. За договором, усі добуті алмази переходитимуть у мою власність доти, поки представник компанії Де Беерс через своїх представників не підпише акт передачі їй моїх прав. Тому я офіціально, при свідках питаю містера Беніссона: коли ви поставите свій підпис на контракті —зараз чи після пробних досліджень?

Беніссон закліпав очима, почухав потилицю, перезирнувся з своїм помічником, промимрив, що повинен усе побачити на власні очі, і, нарешті, видавив з себе:

– Гаразд, завтра почнемо копати шурфи. Спорудимо і промивний жолоб. Але само собою зрозуміло, що алмази, які знайдуть мої люди, належатимуть мені, тобто компанії Де Беерс!

– В такому разі, – дуже спокійно сказав Брюггенсен, – я забороняю вашим людям ступати на територію мого родовища. Звичайно, ви і ваші експерти можете спостерігати за роботою, щоб визначити імовірну вартість жили.

– Ого! – вигукнув Барклей. – Це суперечить угоді!

– З вами, пане, у нас взагалі не було ніяких угод, – підвівся Тіль. – Ми уклали точний і конкретний договір, у параграфі сімнадцятому якого сказано: «До передачі компанії родовища і прав на розробку його всі добуті алмази належать панові Брюггенсену». Хіба у вашому примірнику сказано не так?

– Ви взагалі ще не визначили як слід свою територію! – буркнув Беніссон.

– Чому ж! – втрутився Жан Янзен. – Сьогодні ми відміряли площу сто на сто метрів і поставили межові знаки, поки що тимчасові, потім замінимо. Цей акт стверджено авторитетними підписами свідків. Показати вам протокол?

– Це якась махінація, образа! – крикнув Мак-Барклей. Він схопився за кишеню, де лежав пістолет, але, побачивши обличчя Баантумічо і дуло великої рушниці, націленої прямо йому в груди, відразу опустив руку.

– Що треба на цій нараді чорношкірому? – вилаявся він. – Геть до своїх нігерів, не то я вкажу тобі дорогу!

– Ви мій гість, Барклей! – твердо і суворо сказав Брюггенсен. – Тут я вирішую, кому бути присутнім. Досить, не кричіть! Або давайте говорити по-діловому, або я змушений буду вважати переговори зірваними!

– Не верзіть дурниць, Тіль, – намагався заспокоїти його Беніссон. – Коли йдеться про таке відкриття, то не важко й з розуму схибити. Я пропоную ось що: встановимо пробні шурфи в різних точках, щоб визначити з найбільшою точністю залягання алмазних порід. На підставі цих даних ми перевіримо заявку, остаточно визначимо площу родовища і тоді підпишемо контракт!

– Гаразд, згоден. Сподіваюся, це станеться раніше, ніж дух зла знову з'явиться тут, у Ківі-Ківі.

Другого дня п'ятдесят чорних робітників, найнятих по контракту, кирками та лопатами почали пробивати шурфи. Роботою керував Жан Янзен. Вже на метровій глибині наткнулися на породу, поки що, правда, не голубого тону, але багату на кімберліт та олівіни – супутників алмазів. Тіль Брюггенсен стежив за промивкою грунту на жолобі. Надвечір він задоволено сказав Ельзі Вандермолен:

– На, збережи це для мене, Ельзо! – і подав їй старанно зав'язану шкіряну торбинку. – Нікому не кажи про неї. Якщо мені судилося назавжди лишитися в Ківі-Ківі, це буде тобі моя спадщина. Але тоді негайно тікай звідси. Для тебе і твоїх дітей цілком вистачить того, що є в цій торбинці.

– Ти все ще боїшся? – злякано дивилася вона на нього.

– Ні, не боюся. Коли б я точно знав свого ворога і його наміри. Добре, що ти сама готуєш для мене страву, нікого не підпускай до казанів. Навколо нас десь бродить диявол!

До них підійшов радісний Жан Янзен. Ні тяжка праця, ні палюче сонце, ні мільйони москітів не підірвали його бадьорого, піднесеного настрою.

– Завтра ми неодмінно доберемось до жили, – запевнив він. – З останньою лопатою викинули голубий грунт. Я взяв кілька проб. Погляньте, що всередині! Це ж просто здорово!

У двох грудках завбільшки з голову знайшлося п'ять добрих алмазів.

– Тут поллється золотий дощ, – кинув Жан Янзен.

– Завтра ми обкопаємо вихід жили канавами. Але сповістимо Беніссону про це тільки тоді, коли все підготуємо. Наче камінь упав з плечей. З таким же успіхом тут можна було б нічого не знайти. Тоді договір було б скасовано.

– Однак Тіль Брюггенсен усе одно був би багачем, – сміялася Ельза Вандермолен. – Якщо тут перемити всю землю…

– Це зробить Де Беерс! Я хочу швидше піти звідси. Массіньї каже правду: я хворий, а таким не місце у пеклі Ківі-Ківі!

Того ж вечора лікар уважно оглянув Тіля. Він навіть запросив на консиліум лікаря Ніорта з групи Беніссона. Обидва зійшлися на одному. Наривів від більгарціозу на тілі хворого нема, але тропічна малярія все ще десь гніздиться в крові. Печінка тверда, наче камінь, а селезінка роздулася, як гумова подушка…

– Ви що, хочете відразу переїхати у Вестенде, на холодний берег Північного моря? Вам треба міняти клімат поступово, – радили лікарі. – Спочатку Леокін, потім, можливо, острів Мадейра як перехідний пункт, згодом південь Швейцарії – Лугано чи Локарно, і, нарешті, Хейст, Вестенде чи Остенде. Купальний сезон в наступному році ви зможете провести тамі

– Добре багатому Тілю Брюггенсену, – важко дихаючи, промовив фламандець. – А що коли б я залишився таким злидарем, як був тоді, до втечі з Леокіна?

Ніорт витер йому спітніле чоло.

– Так, пане, тоді було б дуже важко допомогти вам. О, будь вона проклята, ця «чарівність тропіків»! Якою чудовою могла бути ця казкова країна. А з теперішніми хазяями гинуть і країна, і люди.

Ельза Вандермолен весь час сиділа біля хворого. Вона клала йому на серце прохолодну тряпку, змочену болотною водою, давала пити. Вночі вона поставила на варту Баантумічо.

– Коли якісь злі банту прокрадатимуться сюди, убивай їх ножем!

Баантумічо зсунув на лоб свій досить уже вицвілий червоний тарабуш, схопив ніж-різак і рушницю, вклав сім розривних куль у магазин і вклонився жінці.

– Я прожену чорта з країни Ківі-Ківі! Побачите, пані. Натисну курок – і сатани нема! Баантумічо вміє добре стріляти з рушниці.

Серед ночі гримнуло три постріли ніби десь біля шурфів. Брюггенсен кинувся з гарячкового сну:

– Що це? Хто стріляє?

Ельза приготувала йому снотворний напій, як призначили лікарі, і заспокоїла:

– Не тривожся, Тіль. Це Баантумічо б'є свіжу рибу для робітників. Не хвилюйся! Тобі не можна хвилюватися! У тебе надійна охорона: лікар, Янзен, Ніорт і Вернон… Вони хоробрі люди! Довірся Ельзі Вандермолен і Баантумічо! Спи спокійно, Тіль!

– Мені приснився страшний сон, наче в Хейстерських дюнах вовк, а на свято в Брюггер прийшли велетні. Як хороше, Ельзо, коли біля серця холодна вода. Мабуть, у холодній землі і спати добре!

– Ти був і лишився дурником, Тіль! Послухай-но, завтра твої робітники збудують мені очеретяну хатину отут на горбі. Що ти скажеш на це, Тіль? Сьогодні негри вже зрубали чотири стовпи і високе дерево. Це там, де б'є джерело. Не бійся нічого! Хороших людей більше, ніж поганих, Тіль!

Засинаючи, хворий усе ще вслухався в шепіт і клекіт боліт.

– Ельзо, – промовив він. – Сюди по наших слідах ідуть люди, тисячі людей, а пострілів більше не чути. Хто ж стріляв? – Та сон уже знову здолав його.

Коли сині ранкові сутінки змінили нічну темряву, до Брюггенсена прийшов стривожений Самуель Беніссон.

– Барклей у вас? – спитав він. – Вчора звечора він вийшов з намету, а згодом, може через годину, пролунали постріли. І от досі його нема.

Ельза Вандермолен саме допомагала Брюггенсену вмитися після сну. Здавалося, він усе ще був під дією снотворного і ніяк не міг отямитися.

– Чи не його, бува, я бачив у сні, отого чорта Ківі-Ківі, містера Барклея? – ледве повертаючи язик, вимовив фламандець. – Може, – він захотів украсти з жолоба діаманти? Там в породі, що осіла, лишилося чотири добрих камінці. Я не міг їх забрати, бо туди підпливли голодні крокодили.

Потім, трохи відпочивши, Брюггенсен сказав:

– У мене вже майже все готово до передачі. Якщо все піде добре, можна завтра підписати контракт!

– Знайшли основне родовище?

– Очевидно! Воно багатше, ніж найбагатші копальні Кімберлі в свої найкращі часи. Коли б тільки мені не досаждала хвороба!

В цей час у намет ввійшов Баантумічо. Він весь аж сяяв від радощів.

– Застрілив двох жирних бегемотів. Тепер м'яса вистачить на всіх чорних. Треба піти забрати!

– Гаразд, я скажу своїм робітникам, – озвався Беніссон, важко підводячись з стільця. – І що тільки коїться – знайшли алмази, а Мак-Барклей зник… Тут усього можна чекати, – пробурмотів він і перевальцем поплентався до свого табору.

Ельза Вандермолен бачила, як Баантумічо, вийнявши з магазина патрони і старанно загорнувши їх у промаслену ганчірку, поставив рушницю в куток.

– Ей, чорний друже, – зненацька окликнула вона його, – ти клав у магазин сім патронів, а вийняв тільки чотири? Де ще три?

– Бегемота застрілив, два штука, – з зусиллям, каліченою мовою сказав негр, ніби забув усі слова.

– А третій патрон?

– Вистрілив у повітря, щоб попередити чорта Ківі-Ківі, який рився в ковшах драги. Куля пролетіла на долоню вище від голови і рогів диявола.

– А що було потім?

– Чорт високо підплигнув, випустив торбинку з награбованими камінцями, похитнувся і впав у воду, де плавали крокодили… Від нього не лишилося й сліду!

– Господи, будь милосердний до його грішної душі, – тихо промовила хоробра Ельза Вандермолен, а вголос сказала: – Нікому не кажи про третій постріл, Баантумічо, навіть панові Брюггенсену!

Саме в цю мить Брюггенсен, спотикаючись, увійшов знадвору.

– Коли б не цей клятий контракт, – позіхаючи, сказав він, – спав би цілий день. А, Баантумічо! Дай мені високі чоботи і метрову палицю, а сам візьми рулетку. Ти теж утомився?

– Я дуже-дуже втомився. Задуха, сморід і москіти. Тут не місце для чесної людини. Ось що я знайшов біля драги!

Він подав своєму хазяїнові замшеву торбинку. Той здивовано прочитав мітку: «Грегор Мак-Барклей». Тіль розв'язав шнурок і висипав на стіл жменю блискучих камінців. Від подиву фламандець свиснув. Потім швидко заходився сортувати діаманти.

– Криваве каміння, – буркнув він. – Так, бувають і червоні алмази, хоч горять вони блакитним і жовтим сяйвом. Ельзо, поклади їх до інших. А що сталося з чортом Ківі-Ківі? – повернувся він до Баантумічо.

– Чорта зжерли крокодили, пане, – коротко сказав негр. – Ні, моя не стріляв… Він сам упав у болото, а крокодили схопили чорта!

– Земля йому пером. – Може, крокодили і не отруяться! – глузливо промовив Брюггенсен. – Правда неправду завжди б'є. Барклей – убивця. Саме він і був тим «великим паном», про якого казав Йоргас. Беніссон лише заздрісний, отруйний павук.

Цілий день Тіль Брюггенсен пробув біля родовища, хоча того дня сонце пекло нестерпно, а москіти роїлися хмарами. Він спостерігав, як поступово під лопатами землекопів утворився великий овал. Фламандець працював біля промивної машини, виловлюючи камінці, і коштовні, і такі, що не мали ніякої ціни. Коли Ельза Вандермолен, принесла йому води освіжитися, він з радісною усмішкою сказав їй:

– Тепер нам лишається тільки стригти золоте руно! Геолог Беніссона остовпіє, коли побачить, що тут є. Завтра ввечері підпишемо контракт і… додому. Твою кумедну хатинку ми великодушно залишимо нащадкам!

– Ти так думаєш, Тіль? А знаєш, що четверо дітей з'їдять усе раніше, ніж зможуть заробляти самі на себе! Шукачі алмазів уже зовсім близько. Баантумічо чув їхні барабани і сказав мені про це по секрету. Якби ти забезпечив мене провіантом, то мій трактир показав би себе раніше, ніж ти добрався б до Порт-Франкі.

Надвечір Самуель Беніссон обійшов відкритий вихід алмазного родовища, виміряв розміри овала: довжина – вісімдесят, ширина – п'ятдесят метрів. Потім знову поставив перед Брюггенсеном неможливу вимогу: гарантувати, що глибина голубої вулканічної породи не менша, ніж на Кімберлійських копальнях. Кінець кінцем, він лишився задоволений. Весь наступний день агент компанії ходив слідком за своїми топографами і геологами, контролюючи їх роботу. Разів сто обійшов територію родовища, причепливо перевіряючи, щоб вона була відміряна дуже точно. Там, де било джерело і вода струменем лилась через жолоб для промивки, Беніссон відміряв ще один гектар.

– Це вже для мене, для моїх власних потреб! – пояснив він. – Тіль, ось карта і марки. Чи не потурбувалися б ви в Леокіні про оформлення моєї заявки?

– Якщо ми підпишемо контракт сьогодні ввечері, то – охоче.

Нарешті, Беніссон підписав контракт. Акт про передачу алмазних родовищ Ківі-Ківі підписали також по три свідки з кожної сторони. Половина носильників Брюггенсена найнялася до Беніссона. Жан Янзен і Ельза Вандермолен не прийняли його пропозицій. Ельза пояснила свою відмову тим, що хоче попрацювати тут на саму себе.

На світанку, тільки-но сонце погасило зорі на небі, невеличкий загін зібрався в дорогу. Массіньї і Тіль Брюггенсен востаннє потисли руки тим, хто лишався в Ківі-Ківі, і колона на чолі з Баантумічо рушила вперед по піщаній косі. Густа стіна москітів закрила їх. Ішли швидко: просіки ще не встигли зарости та й потяг до обжитих місць додавав сил. Вони пройшли вже шлях, на який витратили тоді майже три дні, коли Баантумічо зупинив загін і, піднявшись на пагорок, показав рукою вперед.

– Он вони, пане! – сказав він.

Брюггенсен глянув у бінокль і побачив людський потік чорних носильників і білих панів. Гучно вибивали дроб барабани, в косих променях вечірнього сонця виблискували наконечники списів і дула рушниць, а над усім цим майорів жовто-червоно-чорний прапор з блакитною зіркою – прапор Бельгійського Конго.

– Звернути ліворуч! – наказав Тіль. – Іти вздовж піщаної обмілини! Вперед! Я бачив його на власні очі, він іде сюди, в Ківі-Ківі… Хто? Та сам чорт, лікарю. Я не чекав його так скоро.