Текст книги "Діаманти Ківі-Ківі"

Автор книги: Рудольф Дауманн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)

Після такого не. зовсім звичайного привітання першим отямився лікар Вандергекен.

– Пане Хіггінс, – голосно сказав він. – Хіба не ви просили мене посвідчити, що за станом здоров'я вам протипоказані тропіки? І раптом ви у Ківі-Ківі?! Високе начальство Леокіна, певно, зовсім втратило розум. Послати у це найзаклятіше в Бельгійському Конго місце… живий труп! Вибачте, кажу, як воно є. Старина Хіггінс, ви попали їв пекло! Не розумію, як ви згодились на це!

– Ніхто не хотів, – винувато пояснював той. – Бачите, лікарю, це місце високо оплачується, і коли я піду на пенсію…

– То одержуватимете на сто бельг у місяць більше, – перервав його лікар. – Що ж, бажаю щастя вам і вашим супутникам.

– Такий прийом не дуже радує, – покашлюючи, зауважив новий правитель країни алмазів. Він зняв було сліпучо-білий, ще не пропітнілий тропічний шолом, відкривши дзеркальну лисину, але відразу ж знову надів його. – А де ж тут будинок муніципалітету? – спитав він раптом і повернувся до своїх рожевощоких секретарів. – Перенесіть туди друкарські машинки і регістраційні ящики.

Не встиг комісар це договорити, як усі навколо зареготали. Навіть Самуель Беніссон не витримав і засміявся, ляснувши себе по жирних стегнах.

– О, наївність, – заливався він, розмахуючи у густому від москітів повітрі безформним шоломом. – Кращого жарту про Ківі-Ківі я ще не чув! «Будинок муніципалітету», а щоб тобі!.. Ми живемо в палатках або під очеретяними дахами, дехто – просто в ямах, натягнувши на ніч шматок брезенту. А переважна більшість спить там, де стоїть. Вони задоволені, якщо мають якусь очеретяну рогожу для захисту од вітру. Будинок муні… Ну, й насмішив ти, друже. Проте не будемо гаяти часу. Пані Ельза, приготуйте і охолодіть все своє вино! Дозвольте, містер Хіггінс, супроводити вас!

Гучно відсвяткували появу в Ківі-Ківі бельгійського правителя. І чим більше говорили і пили, тим привітнішим ставав Хіггінс. Уже досить добре випивши, він запропонував Ельзі Вандермолен продати йому свою хатину.

– Це буде резиденція муніципалітету, – сказав він і, хвастаючи, вийняв з багажу бляшану, розфарбовану державними кольорами Бельгійського Конго вивіску з гербом.

– Бельгійський лев рикає, але не кусається, – кепкувала Ельза.

– Зате він уміє лічити гроші! – кинув один з секретарів. – З завтрашнього дня ми почнемо збирати податки за добування алмазів. Хто має ділянку, мусить платити податок.

– Це викличе невдоволення! – застеріг їх Жан Янзен. – Основна маса шукачів витратила останні копійки, добираючись сюди. А ви лізете з своїми документами і податками, нічого не зробивши для тих злидарів. Це може викликати бунт.

Але геологові сказали, що він теж мусить заплатити за свою ділянку близько тисячі бельг.

– Не дам і сотні, – засміявся він, – бо в мене їх нема. Що? Тоді мушу віддати землю? Гм, і не подумаю! Не для того я щоденно рискую життям, сподіваючись добути щастя.

Коли розійшлися останні гості, Жан допоміг Ельзі викопати скриньку з алмазами і грішми, щоб передати все це через пілота, який відлітав наступного дня в Леокін, Тілю Брюггенсену.

Приготувавши посилку, Янзен хотів закопати скриньку трохи глибше. Він підніс до ямки карбідну лампу, обережно освітив її і раптом завмер.

– Ельзо! – гукнув він. – Погляньте сюди! Тут ціле гніздо діамантів!

Жінка швидко почала розривати гравій і витягати камінці один за одним… десять, дванадцять… двадцять! Вона гарячково рилася й далі, але нічого більше не знайшла. Підбігши до терезів, Ельза зважила кожен алмаз. Вони мали по п'ять, шість, вісім каратів, а один важив близько двадцяти.

– Усі діаманти чистої води, брильянти! – радів Жан. – Оце гроші на хліб вашим дітям, Ельзо!

– Та це ж ви знайшли їх, – сказала вона, стишивши голос.

– Але на вашій землі, і тому вони належать вам. Найкраще, якби ви завтра вилетіли звідси. Я закінчу вашу справу і копатиму далі, може, мені пощастить знайти ще таке гніздо. Отже, ви летите?

– Неодмінно! Я так скучила за дітьми. Може, до них і добре ставляться в пансіоні, але ніхто не замінить їм матері. Ну, а тепер давайте напишемо акт, за яким мій трактир з усім збіжжям переходить у вашу власність. Згодом передасте моє майно урядовим властям.

– Про знахідку ні слова, – попросив її Жан Янзен. – У Леокіні теж не кажіть. Двадцять діамантів в одному місці! Та коли про це дізнаються, то перевернуть усю землю!

Уже світало, коли акт про передачу власності було, нарешті, складено.

– Як тільки Вандергекен і начальник поліції прийдуть снідати, вони підпишуть його, – сказав геолог. – На щастя, в мене є авторучка. Чорнила в ній, правда, всього кілька крапель, але на підписи вистачить. До початку періоду дощів я теж буду в Леокіні. Сподіваюся привезти вам добру виручку.

– Віднині, юначе, все це належить тобі!

– Пані Ельза починає жартувати, – втомлено засміявся Янзен, кліпаючи очима. – Про це ми поговоримо потім. А зараз збирайтеся в дорогу.

Тільки-но сонце виглянуло з-за обрію, з'явився комісар поліції. Він ледве тримався на ногах від утоми.

– Пані Ельзо, чашечку кави і чвертку рому, як завжди! Десять убивств за одну ніч і шалена стрілянина в «Грандотелі». Вбито барменшу. Але, незважаючи на це, відкрилися три нові трактири. Пілот казав, що сюди мають прибути, як тільки дістануть маршрутні карти, ще сім таких трактирників з дівчатами і чорними танцівницями. Ото настане життя! На щастя, в Ківі-Ківі є хоч одна пристойна закусочна!

– Я сьогодні вилітаю, – повідомила Ельза. – Мій трактир купує Жан Янзен. Я дуже погано сплю через ці вбивства…

– Правильно, – підтримав її поліцейський. – Коли б не трирічний контракт, я теж полетів би в Леокін. А тут ще Хіггінс із своїми податками! Він хоче завтра починати збирати гроші. Що тут діятиметься? Хто має щось у нагрудній торбинці, того і з свічкою не знайдеш. А ті, що сподіваються знайти алмази, закидають збирачів багнюкою. Нам доведеться пускати в хід зброю. Добре, хоч поснідати є де. Дозвольте розрахуватися.

– Сьогодні ви мій гість, – сказала Ельза і відкрила ще коробку томатів. – Я співчуваю вам… Мені так хочеться швидше побачити своїх дітей.

Жан Янзен і комісар поліції провели жінку до стартової площадки і, коли літак піднявся в повітря, помахали їй на прощання, один кашкетом, другий – шоломом. Повертаючись назад у трактир, начальник поліції з гіркотою сказав Жану Янзену:

– Сюди треба б тисячу таких жінок! Тоді можна було б жити. А кого принесуть до нас брудні потоки Ківі-Ківі? Покидьки людства. Відверто кажучи, пане Янзен, від думок про це можна збожеволіти. Запевняю вас: сюди збереться незабаром вся погань з басейну Конго. Я нічого не маю проти тих сміливців, чорних, мулатів чи білих, які порпаються у землі і болоті. Я кажу тільки про паразитів. Тут, у Ківі-Ківі, міг би навести лад хіба що сам диявол!

І ВІН НАСЛАВ ПОТОП

іль Брюггенсен замучив лікаря Массіньї та його асистентів.

– Хай йому чорт, – лаявся він, – я вже майже здоровий, лікарю. Ну, згоден, рецидив тропічної малярії, новий нарив від більгарціозу, але все це не таке вже страшне. Невже ви не розумієте, що я повинен ще раз навідатись у Ківі-Ківі, глянути, як там ідуть справи? Подумайте тільки: там лишилася Ельза Вандермолен, там провадить свої наукові дослідження Жан Янзен. І хоч Самуель Беннісон мені не друг, але все-таки хочеться знати, що там робить і цей гладкий павук.

Лікар дістав з нагрудної кишені газету і прочитав: – «Становище в Ківі-Ківі дуже загострене. Там зібралося близько двадцяти тисяч чоловік – всі перекопують болото, сподіваючись знайти діаманти.

Завдяки активності Сабени найближчими днями відкривається повітряна лінія Леокін – Ківі-Ківі, а також почне функціонувати поштова лінія Порт-Франкі – Ківі-Ківі».

– Послухайте, Массіньї! Дозвольте мені злітати! – просив хворий. – Я під'їду до аеродрому, а в Ківі-Ківі мене перенесуть до хатини Ельзи! Це ж тільки один-два дні. Невже мій організм не витримає?

– Тіль, друже, я прив'язався до вас душею. Але ще раз у Ківі-Ківі, я уже сказав вам, – ні!

– Я ніби наяву весь час бачу перед собою безкраї джунглі очерету і папірусу, між якими де-не-де височать велетенські хлібні дерева та болотні кипариси, бачу хмари москітів над вогнищами і чую моторошне ревіння бегемотів, за котрими женеться шіпекве… До мене ніби доноситься запах тліну…

– І гниючих трупів, – обірвав його Массіньї. – Так, Брюггенсен, у газеті пишуть, що в Ківі-Ківі панує смерть. Щоденно гинуть двадцять чоловік від тропічних хвороб та ще десятьом перерізають горлянки… Ківі-Ківі – болото крові!

– І це моя вина, бо я знайшов каміння сатани! – з жалем промовив фламандець. – Краще б я промовчав про ті діаманти!

– Не ви, так інший знайшов би їх. Поверніть своє багатство на щось розумне і їдьте додому!

– Куди? Додому? Відверто кажучи, в мене нема більше домівки. Бішоот навіть після відбудови, певно, лишився брудною ямою. А в Остенде, мабуть, фланірують такі елегантні франти, що огрубілий мешканець тропіків не знатиме, як і ступити. Гнити у лікарні я теж не хочу. Візьміть оці папери, Массіньї. Це дарча на відкриття в Леокіні клініки, в якій пацієнтам не треба буде турбуватися про плату за лікування. Поки що тільки на сотню ліжок. Це крапля на гарячий камінь. Але якщо концесія даватиме більші прибутки, клініка лікаря Массіньї матиме двісті ліжок.

Массіньї швидко проглянув папери і здивовано звів брови, прочитавши суму, яку Брюггенсен пожертвував на заснування клініки.

– Тіль, можете не відкривати таємниць, але прошу вас відповісти лише на одне питання: який, на вашу думку, прибуток дасть експлуатація алмазного родовища в Ківі-Ківі?

– Мільйони ї мільйони, – відповів Тіль, важко дихаючи. – А може, і мільярди, лікарю. Звичайно, я маю на увазі не ювелірні прикраси, що їх жінки вішають собі на шию чи нанизують на пальці, а промислові алмази для фрез, бурових коронок, волок для виготовлення дроту. Як тільки почнеться розробка родовища в Ківі-Ківі, ціни на алмази знизяться вдвоє. А це нові бурові вишки, дешевий дріт, найкращі зварювальні апарати.

Баантумічо в сніжно-білому одязі боя і пурпуровому тарабуші відчинив двері і доповів:

– Прийшли два багатих білих пани з товстими теками. Кажуть, з компанії Де Беерс. Хочуть поговорити з паном Брюггенсеном. Я не зміг їх вигнати.

Тіль благально глянув на лікаря блискучими очима. Той швидко вийшов на веранду, і незабаром звідти долинули роздратовані голоси. Через якусь мить лікар повернувся.

– Це генеральний уповноважений Де Беерс. Великий хижак. Ви нібито, за договором, зобов'язалися на вимогу компанії подати професіональну допомогу в Ківі-Ківі. Ось тому вони й прийшли.

– Кровопивці! – вилаявся Тіль. – Массіньї, кличте їх, однак залиштеся тут як свідок. А коли я ляжу і підніму ліву руку, женіть їх в шию!

– Покладіться на мене, Тіль, – пообіцяв Массіньї. – Доручіть своєму адвокатові розібратися у тих зобов'язаннях. Можливо, вдасться відвернути лихо!

– Лихо… – застогнав хворий. – Що ж їм треба від мене, цим свиням з мордами у золоті?

Відвідувачі стояли на порозі. Вклонилися люб'язно, ввічливо запитали про здоров'я, висловили надію на скоре одужання і відрекомендувалися:

– Старший радник компанії Авертон Клау і адвокат; Південно-Африканського концерну Мак-Грегор.

Клау попросив дати більше світла, і коли Баантумічо засвітив яскраві карбідні лампи, витяг з сірої теки з шкіри слона товстий пакет, знайшов потрібну сторінку і, почитавши її, сказав:

– Ви, звичайно, пам'ятаєте параграф вісімнадцятий, абзац третій договору, де сказано про зобов'язання контрагента подавати компанії поради і допомогу, якщо виникне така потреба.

– Це ж тільки для проформи, – заперечив Тіль

Брюггенсен. – Але, звичайно, такий пункт є в договорі, я до ваших послуг.

– У вас чудова пам'ять, – процідив крізь зуби Мак-Грегор. – Отже, містер Брюггенсен, коли ви збираєтесь вирушити в Ківі-Ківі?

– Лежачого хворого посилати в Ківі-Ківі? – обурився Массіньї. – Містер Брюггенсен тяжко хворий і не може нікуди виїжджати щонайменше протягом двох з половиною місяців.

Мак-Грегор перегорнув папери і суворо зауважив:. – В останньому пункті вказано, що всі зобов'язання повинні виконуватись без заперечень. Події в Ківі-Ківі жахливі. Все йде не так, як передбачалося договором. У нас нема ніяких даних про рівень води в період дощів, ми не знаємо, як захистити родовище від затоплення. Тому вимагаємо, щоб ви негайно вилетіли в Ківі-Ківі і на місці подали допомогу нашим технічним експертам.

– Це ж справжнє вбивство, панове! – вигукнув лікар.

– Компанія уповноважила нас домогтись виконання договору, – гоноровито відповів Клау. – Ми обговорили це питання де-юре і де-факто і прийшли до висновку, що містер Брюггенсен зможе виконати свої зобов'язання тільки на місці розробок.

– А якщо я не поїду? – задихаючись, спитав фламандець.

– В такому разі компанія Де Беерс скасовує контракт, – лаконічно відповів адвокат.

– Які негідники, які падлюки, – застогнав Тіль Брюггенсен.

Старший радник з погрозою підвівся.

– Думайте, що кажете, або я припиняю переговори!

– По-вашому це переговори? – підхопився Брюггенсен. – Це шантаж, підлий шантаж! Добре задумано, панове! Компанія тепер, знає місцезнаходження родовища. Незабаром почнуться дощі. Вони виженуть з Ківі-Ківі орду шукачів, і вся місцевість знову стане вільною. Навіть моя ділянка пропаде, бо не буде розроблена в установлені строки. А згодом, після сезону дощів, у Ківі-Ківі прибудуть орендатори компанії. Тільки так і роблять бізнес концерни!

– Я дію за законом, – закричав адвокат. – Чи хочете ви згідно з договором, який ви підписали, вилетіти в Ківі-Ківі?.

– Так, я лечу в Ківі-Ківі!

– Коли?

– Завтра на світанку!

Массіньї схопився за голову.

– Я не розумію…

– Спокійно, друже! Ваша тропічна клініка в небезпеці! – посміхнувся Брюггенсен. – Панове, – звернувся Тіль до представників компанії, – ви засвідчите мій візит письмово чи, може, полетите зі мною в Ківі-Ківі?

– Що ви? – жахнулись обидва. – Компанія нас не уповноважувала летіти. Ми приймаємо до відома вашу згоду і завтра самі проведемо вас на аеродром.

– Прийміть до відома ще одне: згідно з договором усі мої зобов'язання щодо компанії кінчаються через чотирнадцять днів. – Брюггенсен ліг і підняв ліву руку. – З сьогоднішнього дня я в розпорядженні компанії на два тижні. Потім компанія мусить мені платити за контрактом.

– Звичайно, якщо за ці два тижні ви подасте потрібну допомогу! Ми хотіли б тільки написати протокол наших переговорів. Завтра перед вильотом містер Брюггенсен підпише його.

– Ні, – твердо сказав Тіль. – Не завтра, а через дві години. Мій повірений – нотаріус Піву. В Леокіні кожен хлопчак знає, де він живе. Ознайомте його з протоколом, а він потім порадиться зі мною.

Уповноважені компанії, незграбно повернувшись, швидко вийшли з кімнати.

– Добрий блеф, однак подорож у Ківі-Ківі, звичайно, не відбудеться, – сердито сказав Массіньї.

– Пан лікар глибоко помиляється, – засміявся Брюггенсен. – Я полечу неодмінно. Замовте Сабені легкий біплан. Ви і Баантумічо будете зі мною. Візьміть також санітара. На висоті трьох тисяч метрів від свіжого повітря мені, напевне, стане краще. Уявляю, як Беніссон витріщить очі, коли ми приземлимося на аеродромі в Ківі-Ківі.

– Перериваючи лікування, ви рискуєте життям…

– А ми не перериватимемо його. Невже ваша медицина не в змозі підтримати в людині життя ще протягом двох чи трьох тижнів? Ви розумієте, Массіньї, я починаю боротьбу сам на сам проти цілої компанії Де Беерс. Це все одно, що йти на бій з водяним левом, маючи в руці тільки ножа.

Ківі-Ківі шумувало. Обуренню податками не було меж. Ще дужче захвилювався люд, почувши, що кількох шукачів алмазів поліція зігнала з ділянок за відмову сплатити податок. А коли комісар Хіггінс оголосив, що тепер має право брати ділянки і вести розробки тільки той, хто може найняти найменше двох робітників, цей величезний казан Ківі-Ківі закипів.

А тут ще пролетіла чутка, ніби у верхніх шарах родовища знайдено два великі діаманти вагою більше сотні каратів. Люди немов збожеволіли. Досі на територію Беніссона ніхто не ступав. Тепер будь-які заборони втратили значення. Звідусіль люди кинулися на прилеглі до неї ділянки і гарячково почали переривати там усе підряд. Вони перебралися через дамбу, прогнали робітників, мало не розправилися з Беніссоном, що розмахував пістолетом. Шукачі збилися тісною купою. Декого стиснули так, що він міг схопити в себе під ногами тільки жменю голубуватого грунту. Раптом хтось вигукнув:

– Камінь!. Камінь! – І підняв угору щось блискуче. Оскаженілий натовп збив нещасного з ніг і навалився на нього, намагаючись вирвати знахідку.

Біля протоки стіною вишикувалася поліція і конголезькі стрільці з карабінами напоготові.

– Не пускайте за протоку, – репетував Самуель Беніссон. – Вони все розтягнуть, розграбують, зведуть нанівець нашу працю!

– Вони люди, як і ви, – обізвався лейтенант. – Кожному хочеться мати на старість шматок хліба. Мені теж. Компанія Де Беерс від цього не збідніє.

– Пане, тут ідеться про мільйони! – кричав Беніссон,

– Становище не таке вже загрозливе, – лейтенант повернувся до чорних солдат. – Спокійно! Як тільки за протокою блисне різак, карабіни – на плече!

Тим часом Жан Янзен вибив дно в трьох барилах з ромом і у великій бочці з вином.

– Якщо ці божевільні допадуться до спиртного, то недалеко й до різні.

Він постукав пістолетом по залізяці: це був сигнал до збору загону самооборони. В трактир прийшли двадцять чоловіків. Інших, видно, теж охопила алмазна гарячка.

Раптом до хатинки ввірвалося ревіння голосів:

– На аеродром! Алмази під стартовою, доріжкою.

Лейтенант вишикував солдат біля аеродрому.

– Хто торкнеться аеродрому – стріляти! – наказав він.

Дістатися до аеродрому можна було лише по вузькій смузі землі. Та тільки-но люди добралися до протоки, як над їхніми головами засвистіли кулі. Всі зрозуміли: тут не жартуватимуть. Юрба повернула назад до табору. Хіба там нема випивки, їжі і привабливих жінок? Перед трактиром Ельзи Вандермолен теж стояли поліцейські з пістолетами і білі чоловіки зі зброєю в руках. Юрба відсахнулась. Геть звідси, далі від протоки, до інших трактирів!

– Завтра знайдемо сотні дві трупів! – простогнав комісар поліції. – Чуєте, який галас? Чому не присилають підкріплення!

Починався період дощів. Десь о четвертій годині дня над Ківі-Ківі пронеслася перша тропічна гроза. Протягом години раз у раз спалахувала блискавка і періщила така злива, що на кожний квадратний метр дісталося не менше тисячі літрів води.

Жан Янзен стежив, як протока перетворюється в гримучу бурхливу річку, і раптом почув гул моторів.

За хвилину двомоторний літак, зробивши над табором коло і похитавши крилами, пішов на посадку. Жан Янзен надів навушники, прислухався і здивовано звів брови.

– Панове, – вигукнув він, – не вірю своїм вухам: прилетів Тіль Брюггенсен!

– Сам чи труп? – роздратовано кинув Беніссон. – Це неможливо! Я ж знаю…

Він раптом замовк, ніби йому хто дав ляпаса. Жан Янзен, клацнувши курком, зарядив пістолет.

– Готово! – зло кинув він. – Не забувайте про це, Беніссон! Я йду на аеродром. Тут щось криється… Ну, та ми наведемо порядок!

– Несіть Тіля сюди! – вслід йому метушливо гукнув шеф-агент Де Беерс. – Мені приємно зустрітися тут з давнім другом…

Здавалося, Беніссон злякався свого крику і не додав більше нічого. Клієнти трактиру Ельзи уважно дивилися на нього.

Жан повернувся нескоро. Наставивши дуло пістолета, він спитав Самуеля Беніссона:

– Як уповноважений Тіля Брюггенсена питаю вас при свідках: навіщо ви примусили летіти сюди хворого? Хто задумав цей підступний хід, містер Беніссон? Якщо ви, то раджу вам: стережіться крокодилів!

– Що вам треба від мене? – виправдувався агент. – Кінець кінцем, я тільки службовець компанії Де Беерс. Що робить правління…

– Ходімо зі мною. Тіль Брюггенсен лежить, він не може ступити жодного кроку. Обміркуйте добре, яку консультацію ви хотіли б дістати від нього.

За стінами хатинки над зарослями оповитого москітами папірусу стояв нестихаючий дикий гамір очманілого різноплемінного люду. Лунко ляскали постріли. Беніссон міцно тримався за очеретяну стойку.

– Це самогубство – вони мене розтерзають, – бурмотів він. – Ці божевільні так ревуть!

– Чорти вже чекають на жирну печеню, – поглузував хтось з присутніх. – Ходімо, містер Беніссон! Ми проведемо вас!

Сонце схилилося до самого обрію. Чорна вода, яку нагнало сюди з далеких боліт, з ревом, пінячись, рвалася через протоку. По той бік її стояли робітники й інженери-і щось кричали, розмахуючи шоломами та лопатами, але за шумом води нічого не можна було розібрати.

– Ось чому Тіль тут! – крикнув Беніссон у вухо Жану Янзену, коли вони трохи відійшли од протоки. – Він умовчав, що копальню затоплює.

– Ви хочете сказати, що він умовчав і про період дощів? – кепкував картограф Вернон. – Боюсь, з цього потопу нам не вибратися. Тримайтеся понад очеретом! Тут утопленики – вигляд у них не дуже привабливий.

Нарешті вони підійшли до літака, де на кількох гумових подушках лежав Тіль Брюггенсен. Біля нього були Массіньї і Баантумічо.

Побачивши в отворі люка голову. Беніссона, Тіль посміхнувся, хоч гримасу цю трудно було назвати посмішкою. Взявши олівець і блокнот, фламандець хрипко сказав:

– Контрагент згідно з договором прибув у Ківі-Ківі. Я не хочу бути ошуканий і готовий дати потрібні технічні поради, наскільки це в моїх можливостях. Я готовий навіть керувати розробками протягом-двох тижнів. А зараз підпишіть протокол у присутності свідків про моє прибуття в Ківі-Ківі.

– Підписуйте чесно! – попросив Массіньї. – А тепер дозвольте йому заснути… Так, морфін уже не діє. Цікаво, що там гуркоче за зарослями?

Поліцейський здригнувся і наставив карабін.

– Якщо нас і далі так поливатиме, то, запевняю, через тиждень аеродром Сабени затопить! – сказав поліцейський.

– У вас надто чорні фарби, друже! Брюггенсен висидів тут весь сезон дощів. Коли хочете знати мою думку, то це слушний момент, щоб видворити звідси отих хворих на алмазну гарячку. Як? Це вже справа властей! – кинув лікар.

– У властей руки короткі, – буркнув поліцейський. – Поговоріть ви про це з головним комісаром Хіггенсом. Може, він порозумнішав і не вимагатиме тепер податків. Власті! Красиве слово! Тут цілковите беззаконня, анархія.

На ранок вода трохи спала, але перебрести через протоку все ще було неможливо. Беніссона повідомили, що найближчими днями прибувають перші бурові машини і цемент, а з ними – і поліцейське підкріплення.

На величезній території табору шукачів алмазів, здавалося, запанував спокій. Однак ні поліція, ні конголезькі солдати не наважувалися показатися там. Вони охороняли копальні Беніссона, аеродром і трактир Ельзи Вандермолен, забороняючи будь-кому підходити до цих місць.

Беніссон вимагав забрати силою всі очеретяні плоти, на яких шукачі знову могли б добратися до родовища. Але поліцейський комісар не погодився.

– Там двадцять добрих стрільців. Вони відженуть тих, хто посягатиме на вашу концесію. Проте, думаю, до родовища ніхто не наблизиться. Народ тепер поводитиметься мирно, якщо не дратувати його. До того ж багато шукачів збираються додому, особливо ті, в кого вже є щось у торбинці.

На світанку Жан Янзен знову побував у хворого Тіля. А повернувшись, зажадав від Беніссона, щоб той негайно зустрівся з Брюггенсеном.

– Ківі-Ківі, – сказав він, – не курорт, тим більше для хворої людини. Якщо компанія Де Беерс примусила Брюггенсена приїхати сюди, то вирішуйте справи швидше, не зволікайте.

Шеф-агент пробурчав щось про небажане втручання непроханих захисників, у яких ще молоко на губах не обсохло, проте з усім своїм штабом спеціалістів усе-таки пішов на аеродром.

Фламандець сидів біля люка літака, і представник компанії змушений був зупинитися на стартовій доріжці під палючим сонцем.

– Хай йому чорт. Тут можна схопити сонячний удар, – лаявся картограф Вернон. – Після вчорашньої грози вологість повітря не менше дев'яносто п'ять процентів!

– Незабаром буде і всі сто, а дощ усе литиме й литиме! – весело сказав Тіль Брюггенсен. – Чого ж ви не прихопили з собою стільці й парасольки? На жаль, я не міг доставити сюди літаючий конференц-зал. Чим можу бути корисний?

Інженери й топографи збентежено переглянулись, і тільки Беніссон зверхньо сказав:

– Нам треба точно знати, на яку височінь піднімається вода в болотах під час повені.

– А на якого дідька ми тоді шукали сліди рівня води і відзначали це в профілі? – голосно сказав Вернон.

– Вас не питають, пане Вернон! – гаркнув шеф-агент.

Брюггенсен засміявся.

– Прошу показати мені карту профілю, можливо, я внесу свої корективи у відмітки «ваших топографів.

– Якщо відмітки правильні і вода підніметься до такого рівня, – спалахнув Беніссон, – то копальню затопить!

– Безперечно! Саме про це я в свій час попереджав вас і радив за кілометр від копальні зробити новий прохід для стоку води.

– А ми нічого про це не знаємо, панове! – обурився Вернон і, незважаючи на пекучі сонячні промені, скинув шолом. – Стільки часу згаяли!

– Не втручайтесь у чужі справи! – закричав на нього товстун, в якого обличчя стало фіолетово-синім від спеки і поту. – Тут я вирішую, що робити, а що ні!

– Ви це застенографували? – повернувся Тіль усередину літака. – Дорогий лікарю, якщо знайдеться кілька чесних свідків, які підтвердять компанії Де Беерс цю заяву, то ми сьогодні ж можемо вилетіти в Леокін. Я прибув у Ківі-Ківі не для того, щоб давати поради, які ніхто не виконує.

– За договором, містер Брюггенсен, ви повинні залишитися тут, поки буде потрібна ваша допомога, – все дужче заплутуючись, сказав Беніссон. – Сьогодні ви покажете місце, де треба зробити прохід для води. Я наполягаю на цьому!

– Даремно галасуєте, – глузував Тіль. Зараз він був не схожий на хворого, навпаки, мав вигляд здорової, бадьорої людини. – На тому місці я був з вами раніше, воно нанесено і на вашу і на мою карту. Погляньте на цю жирну синю стрілку. Ні, тільки так, цей примірник я з рук не випущу!

– А звідки у вас карта компанії? – У Беніссона аж подих перехопило. – Вернон, що ви на це скажете? Я віддам вас під суд!

– Ви думаєте Жан Янзен не вміє креслити? – спитав іронічно Тіль. – Я навіть написав вам усе, підрахував, скільки вибухівки потрібно, скільки часу займуть підривні роботи і через який час покриються збитки. За тиждень ви зробили б усе, Самуель Беніссон! В день мого від'їзду ви клялися, що негайно розпочнете роботу. В мене є два свідки.

– Витягайте карту і розрахунки, – зажадав довгов'язий інженер-підривник Кроньє. – І так багато часу згаяно. Технічне керівництво компанії одержить від нас, спеціалістів, лист. Ці кляті торговці можуть угробити найкращу техніку!

– Вважайте себе звільненим! – заревів Беніссон. – Ви, Вернон, теж можете забиратися під три чорти. Обійдусь без вас.

– Негідник! – закричав інженер. – Я тут рискую життям, гублю здоров'я, але совість свою, не продам, на це не розраховуйте!

– Свята правда, – підтвердив Вернон. – Кінчайте з ним розмову. Даремні балачки. Боже, оцей піт і москіти – справжнє прокляття! Чи не підете з нами випити за дружбу, Брюггенсен?

Брюггенсен повернув до нього обличчя, спотворене болем.

– Ні, хлопці, не можу: ноги. На думку лікаря Массіньї, тимчасовий параліч. – Він хотів міцно потиснути цим чесним людям великі, дужі руки, але потиск вийшов дуже слабий.

Як тільки відвідувачі пішли, Брюггенсен зі стогоном похилився назад. Важко грати роль дужого тоді, коли висиш на волосинці від смерті.