Текст книги "Діаманти Ківі-Ківі"

Автор книги: Рудольф Дауманн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)

СПОКУСИ ТІЛЯ БРЮГГЕНСЕНА

оли було укладено цей договір, ніхто в Леокіні так і не узнав. Все трималося у великій таємниці. В столиці Конго раптово з'явилися англійський прокурор та нотаріус з Брюсселя. Однак вони вперто заперечували, що мали якусь справу з Беніссоном чи Брюггенсеном.

Тіль Брюггенсен уже кілька разів виходив з бунгало. Минуло півроку відтоді, як він прийшов у Леокін. У цей час почали повертатися з джунглів Кассаї розчаровані шукачі алмазів. Вони були злі, роздратовані, хворі і ледве могли розрахуватися з найнятими по контракту робітниками.

Судячи з їх розповідей, шукачі сходили болота Ківі-Ківі вздовж і впоперек, але не принесли з того тропічного пекла жодного камінця.

– Брюггенсен вказав нам хибний шлях! – лаялися невдахи.

Коли ці балачки доходили до фламандця, той тільки сміявся:

– Чому саме я? Я не казав жодній людині, де знайшов камінці, та й негр мій не з базік. Якщо ви не знайшли алмазів, то хіба моя вина, що у вас поганий нюх?

– Отже, він таки знайшов алмази, – гомоніли в барах і трактирах.

– Слухай, хлопче, одного такого камінця досить, щоб забезпечити тобі безтурботну старість. Не треба буде більше сидіти за ткацьким верстатом і сушити мозок, за віщо жити завтра. Касир банку, напившись у барі мадам Хаттерас, присягався, що на рахунку Тіля Брюггенсена сімсот п'ятдесят тисяч бельг.

– Це так, але наступного дня касир обійшов усіх, хто з ним пив, і зрікся своїх слів, – глузували скептики. – Він, мовляв, помилився: на поточному рахунку Брюггенсена всього-на-всього сім тисяч п'ятсот бельг.

– Отже, в Бельгійському Конго з'явився новий багач. Колись ми були з ним добрими приятелями. Він тоді виготовляв на продаж тапіоку. Треба його відвідати!

Але хворий не приймав гостей. Високий стрункий Баантумічо в своєму новому блискучому тарабуші зустрічав їх перед сходами.

– Пан Тіль жалкує, але він не в силі розмовляти… В нього багато-багато гарячки і поганого-поганого кашлю. Пан лікар суворо заборонив підходити чужому до його ліжка. Ти – давній приятель? Ну, будь ласка, напиши ось тут своє ім'я… Дякую. Мій господар дуже радіє, коли в нього з'являється в Кіншаші ще один давній приятель.

– Вони вважають нас за дурнів! – лаялися колишні знайомі. – Поміркуйте тільки, чому у Брюггенсена таке незвичне ім'я – Тіль Уленшпігель. Ім'я фландрського дурня. Вже тільки це свідчить про хитрість Брюггенсена. Ні, ще раз топтати стежку до його бунгало марно.

У ці дні хворий почав напосідати на лікаря.

– Любий Массіньї, малярія вже покинула мене. Я обіцяю дотримуватися ваших настанов. Спиртного навіть у рот не візьму, нізащо! Боже, до чого ж смачний свіцлерум і женевер з пальмовим вином! Але я відрікаюсь од них. Ще місяців три поживу в цій клятій країні, а потім подамося з вами на батьківщину в Остенде, лікарю. Що? Кажете, більгарціоз ще не залишив мене? Коли ж я його позбудусь?

Більгарціоз – мікроскопічно малі нитяні глисти, їхні личинки, які можна побачити тільки під мікроскопом, живуть у тропічних водах, заражених калом хворих. Личинки проникають крізь пори шкіри в тіло людини і міцно прикріпляються десь у ньому. Потім з них виростають глисти завдовжки близько дванадцяти міліметрів. У декого личинки викликають нариви зовні на шкірі. Але іноді ці паразити оселяються десь усередині або під черепом, тоді хвороба більгарціоз не менш небезпечна, ніж бубонна чума.

У Тіля Брюггенсена глисти вразили діафрагму, і, на думку лікаря Массіньї, вилікуватись од них було складніше, ніж від запалення легень.

Та настав день, коли лікар, добре вислухавши Тіля і глибоко, боляче обмацавши його під ребрами, дозволив своєму виснаженому пацієнтові виходити на кілька годин.

Іноді Брюггенсена душив кашель, але хворий уже міг ходити, не спираючись на Баантумічо. Та вірний негр супроводив його всюди, не лишав самого ні на мить. Він і не підозрівав, що, крім нього, ще двоє людей не спускають ока з його господаря. Самуель Беніссон найняв двох приватних сищиків, які пильно охороняли надзвичайно цінну для нього людину.

Ні, тепер Тілю вже не врятуватися від Де Беерс, не розірвати договір з алмазною компанією. Він навіть не зміг би втекти, коли б захотів цього.

У Леокіні знайшлися і такі, які задумали викрасти Тіля. Однак ті, що знали Брюггенсена, висміяли ці плани. Викрасти фламандця – не штука. Але примусити Брюггенсена вибовкати все – неможливо.

Були й інші спроби вивідати таємницю.

Якось у фешенебельному готелі «Ройяль» несподівано з'явилися вродливі жінки, справжні красуні. Ходили чутки, що їх привезли, з Антверпена чи Брюсселя… Дівчатам пообіцяли велику суму грошей, якщо вони зуміють розв'язати Тілю язик і примусити його заговорити – не про кохання, звичайно, а про те, де він знайшов діаманти.

Брюггенсен не був скнарою. Він замовив для привабливих істот кілька пляшок мума – найдорожчого шампанського. А сам пив, збовтуючи, мінеральну воду, яку наливав йому вірний Баантумічо із запечатаної сургучем пляшки.

– Ви гарні дівчата, ніде правди діти, – повчав Брюггенсен красунь. – Але хіба мало дома чоловіків, що ви по них приїхали в це пекло? Тут, у Леокіні, у всіх надто короткий вік. Кому заманеться мати справу з горилами у вечірніх платтях. Я теж колись кохав, моє кохання народилося тут, у «Ройялі». Вона була родом з Хеннегау. Я запропонував їй одружитися зі мною і переїхати до мене на плантацію маніока. Келлі поглузувала з мене. А за якихось два роки стала повією. Я часто бачив її в убогому солдатському кабаре. Раджу вам скористатися своїми квитками, поки вони ще дійсні, і повернутися на батьківщину.

– А чому ви не запропонуєте мені одружитися з вами? – з викликом спитала пишна Гортензія ван Мойрен з Антверпена.

– Тому, що в твоїх блакитних, нібито щирих очах таїться фальш, а фарбованого волосся я взагалі не виношу. До того ж, – засміявся він, – мати дружину, що дудлить вино, мов содову воду!.. Ні, для мене це коштувало б надто дорого. Коли в мене буде замок в Остенде, я візьму собі дружину з рідних місць, з Бішоота чи звідкись поблизу нього. Там жінки такі ж чепурненькі, як їхні чепчики. Я здавна мрію про таку дружину.

Одного разу, коли вже згустилися вечірні сутінки, до бунгало Брюггенсена прийшла струнка Моллі Артерен. Але на сходах дорогу їй загородив Баантумічо.

– Панові Брюггенсену, – сказав він, – потрібен спокій. Ось вам невеличкий подарунок за згаяний час. Ні, дякувати панові особисто не треба.

В красивій золотій шкатулці лежали діаманти: блакитний, жовтий і чорний, кожен по чотири карати; і хоча вони були ще не відшліфовані, грані створених природою кристалів сліпуче іскрились. Біля них була записка: «Вони ще не відшліфовані і безформні. Передайте тим, хто послав вас сюди!»

«Він мільйонер!» – говорили всі в Леокіні, бо, звичайно, дівчата не втрималися, щоб не розповісти про подарунок.

«І ви не зуміли прибрати його до рук? – казали їм. – Ну, з вас діла не буде!»

Незабаром дівчата виїхали у Браззавіль. Брюггенсен знову почав заходити в «Ройяль» випити щось перед сном. Фламандця відразу оточували улесливі «друзі», що невідомо де набралися відтоді, як над ним сліпуче засяяв ореол великого багатства. Вони замовляли найдорожчі марки вин, запрошували випити з ними. Один з них галасував найбільше:

– Тіль, старина, пам'ятаєш, як ми разом прибули сюди з Маноли?

Брюггенсен, вмочивши в– мінеральну воду моржеві вуса, глузливо відповів:

– Твоя правда, Мейєрс. Це було саме тоді, коли ти мав можливість не раз визволити мене з біди якоюсь рваною десяткою бельг. Я не забув цього.

Брюггенсен поступово одужував. Пив мало, їв у міру. В нього вже не тремтіли пальці рук і зникла жовтизна з очей. Тепер він іноді годинами радився з Самуелем Беніссоном і Барклеєм, готуючи експедицію. Проте коли представники компанії розгорнули перед фламандцем карту і попросили точно вказати місце, де він знайшов алмази, Тіль знизав плечима:

– За договором, я маю показати вам його, коли прибудемо в Ківі-Ківі, щоб копати пробні шурфи. До того ж звідки у вас може бути карта місцевості, де не бував ще жоден картограф.

– Дозвольте, Брюггенсен, – спалахнув Беніссон. – Ці карти виготовлені точно за даними спеціальних аерофотозйомок. Дивіться, ось протікає Ківі-Ківі…

– Дурниця, – обірвав його Тіль. – У дощовий період Ківі-Ківі щоразу міняє серед боліт русло. Я знаю, бо бачив, як вона з гуркотом проривається крізь перешкоди на шляху. Саме через це я і знайшов родовище. Ну, ось я вже усе і вибовкав. Не за горами час, коли ми закінчимо підготовку великої експедиції. Попереджаю: без мене ніхто не знайде родовище. Отже, вам доведеться подбати, щоб я добрався туди живий і здоровий.

Коли він пішов, Мак-Барклей вилаявся:

– Цей молодчик убезпечив себе сотнею гарантій. Нічого. Почекаємо, поки добудемося до місця. І якщо він не повернеться з джунглів, то хіба не вважатиметься тоді, що саме ми відкрили родовище?

Беніссон заперечливо похитав головою;

– Він міг дати комусь на збереження точну карту місцевості. Цей Тіль – впертий чоловік. Я за мирну угоду.

– Ви, певно, побоюєтесь, що вас підведе хоробрість? – кепкував з нього Барклей. – Раджу вам дотримуватися нашої власної угоди, інакше… Я викладу Брюггенсену все відверто!

– Ви цього не зробите, друже Барклей. Домовимося так: наша угода лишається в силі. Але не зв'язуватимемо себе якимсь одним планом, а діятимемо відповідно до обставин. Згода?

Так і вирішили.

Увечері в барі «Ройяль» скромно одягнений юнак підійшов до Тіля і попросив дозволу сісти за його столиком.

– Жан Янзен, – відрекомендувався він, – кандидат філософських наук, спеціалізуюсь з геології, історії землі. Ось, будь ласка, рекомендації. Я добився великої стипендії і приїхав в Африку, щоб вияснити кілька спірних питань з геології і написати потім докторську дисертацію.

– Дуже радий. – Тіль здивовано глянув на довгий рекомендаційний лист ректора Лувенського університету. – Все життя я схилявся перед наукою. Але чим я можу вам допомогти? Дозвольте налити?

Кандидат ніяково глянув на пузату пляшку в блискучому срібному відерці з льодом.

– Ні, ні, дякую. Не хочу зловживати вашою щедрістю. Дозвольте розповісти, в чому полягають мої дослідження. Ви, певно, знаєте, що вся Африка – це залишок Гондванії, що добре зберігся і майже не зазнав геологічних змін?

– Залишок Гондванії? Ніколи не чув.

– Це, так би мовити, геологічний термін, – молодий кандидат ще дужче зніяковів. – Дозвольте, я поясню. Гондванія, або Гондвана, – назва континенту, який, на думку багатьох учених, існував у південній півкулі протягом палеозойської ери. Цей величезний материк охоплював сучасну Африку з Мадагаскаром, Австралію, Індостан, а також Бразілію і частину Атлантичного й Індійського океанів. Було це в далекі історичні часи, близько тисячі мільйонів років тому.

– Подумати тільки, – дивувався Брюггенсен, – тисячу мільйонів років тому вже була Африка і по ній текла ріка Конго! А ви не помиляєтесь?

– Можливо, басейн Конго ще більш давнього походження, – розповідав далі геолог. – Але я не люблю перебільшувати. На жаль, геологічне минуле нашого чарівного Бельгійського Конго, не цікавить колоніальні власті. Що ми знаємо про корисні копалини, які добувались у старі часи? Все заросло, все закрили непролазні лісові хащі або трава, висотою в зріст людини, засипав червоний тропічний грунт. Результати безпосереднього дослідження все ще викликають великі сумніви. І ось до мене дійшли чутки, що вам, пане Брюггенсен, випало щастя натрапити, як кажуть геологи, на справжню стародавню кімберлітову трубу…

– Пане Жан Янзен, коли б ви говорили зі мною мовою ботокудів, я розумів би вас не краще, ніж зараз.

– Дозвольте, я поясню вам. У найдавнішу історичну епоху, коли саме утворювалася Гондвана, виникли первісні породи, наприклад габро. Головну роль зіграли при цьому мінерали олівіни, названі так тому, що мають чорний з зеленуватим відтінком колір, як у достиглих олив. Особливою формою їх був кімберліт…

– Це має якесь відношення до Кімберлі? – швидко спитав його фламандець.

– Аякже. Звичайно. Кімберліт – це застигла магма, в якій знаходять алмази. Таке родовище є і в Південній Африці біля Кімберлі.

– Гарсон, рахунок! – гукнув Тіль Брюггенсен і підвівся. – Он воно що… Комусь, видно, захотілося спробувати з допомогою науки вивідати в мене, де я знайшов кімберліт. Юначе, ви добре розумієтесь на геології. Але передайте тим, хто послав вас, що Брюггенсен – міцний горіх, його ніщо не візьме, як добре запаяний саркофаг. Торочите мені про Гондвану, а самі хочете вивідати, де я натрапив на кімберліт. Гм. Ніде, пане. Ніде. Вперше в житті чую про Гондвану і кімберліт.

Розгніваний, він рушив до виходу. Відвідувачі шанобливо проводжали його очима. Раптом, круто обернувшись, ледве не збивши з ніг свого вірного Баантумічо, Тіль швидко попрямував назад до стола.

– Може, я був несправедливий до вас, Жан Янзен, – буркнув він. – Я охоче допоміг би чесній людині знайти той клятий кімберліт. Наймайтеся до мене на півроку, так би мовити, приватним геологом і їдьмо зі мною. Не пошкодуєте. Про платню і про все інше поговоримо потім. Але якщо ви мене обманули, хлопче, своєю чистою наукою, то краще не підписуйте контракту, бо в Гондванії водяться найбільші в світі крокодили, і саме туди ми поїдемо!

Лягаючи цього вечора спати, він спитав Баантумічо:

– Що ти скажеш про того юнака, який не міг випити й однієї пляшки вина?

– В очах його добра душа, але в руках мала сила.

Цей висновок повністю збігався з думкою Тіля. Він заснув задоволений і бачив у сні Африку, минуле якої крилося в глибині тисяч мільйонів років.

ПОЯВА ПАНІ ВАНДЕРМОЛЕН

оденно годині о шостій, коли сонце тільки-но сходило, Тіль Брюггенсен, прийнявши ванну і поснідавши, надівав корковий шолом і йшов з дому. Він казав, що ходить на прогулянку, а насправді почав тренуватися, щоб набратися сил для тяжкого походу через тропічний ліс. Він не дозволяв Баантумічо супроводити себе в ці чотири години. Проте два сищики Беніссона, сходячи потом, не відставали од нього, плентаючись за ним по парках Леокіна.

Навколо міста кілометрів на десять було викорчувано весь підлісок. Зробили це не для краси. В гущавині колись привільно жили мухи цеце, які нападали на людей і заражали їх страшною трипанозомою, що викликає сонну хворобу.

Струнко зводяться в блакитне ранкове небо королівські пальми, темними купами стоять хлібні дерева, височать облиті рясним цвітом бугенвілеї, хвилюються водоспади квітів на віковічних тропічних велетнях, звисають виткі орхідеї.

«Мені не вистачатиме цієї краси і тепла, коли я знову осяду десь біля Бішоота, – подумав Тіль Брюггенсен, стрімкою ходою проходячи розкішним парком. – А втім, я, певно, враз забуду ці тропіки з їх клятою гнилизною і ванільним ароматом, тільки-но вітер з Північного моря сипоне піском по моїх литках».

Останнім часом Тілю вже не доводилося тримати свої думки при собі. В нього тепер був балакучий співрозмовник – Жан Янзен, який супроводжував його на прогулянках. Кандидат філософського факультету Лувенського університету був колись бідним селянським хлопцем так само, як і Тіль. Його набожній матері, що Жила в селі під Міхелем, хотілося бачити свого сина пастором, але той утік з духовної семінарії і працював тепер над розв'язуванням таких проблем, які з ніг на голову ставили всю біблейську історію створення світу.

Тіль Брюггенсен сміявся, слухаючи розповіді свого супутника про його злидарське навчання. Він сміявся ще дужче, коли дізнався, на яких суворих умовах католицький сенат Лувенського університету послав цього юного дослідника в джунглі Бельгійського Конго, де він мав закласти основу своєї докторської дисертації. Тіль аж реготав, коли Жан Янзен зізнався, що в Леокіні йому пропонували тисячу бельг, якщо він зуміє добути у «клятого Брюггенсена» таємницю знахідки алмазів.

– І скільки ти взяв? – поцікавився Тіль.

– Жодного цента, пане Брюггенсен!

– Нерозумно, зовсім нерозумно, при всій твоїй ученості! – вигукнув Тіль. – Сьогодні ввечері напишемо їм листа, і вони неодмінно витрусять тисячу бельг. Треба, хлопче, шкодити своїм ворогам, де тільки можна… Ну, а тепер давай пробіжимося. Хочу спробувати, скільки може витримати оцей дурний насос – моє серце.

Задоволений прогулянкою Брюггенсен повертався додому. Він поспішав дістатися до бунгало, поки тропічне сонце ще не дійшло до зеніту і не поглинуло на землі всі тіні.

Баантумічо, чимось дуже схвильований, стояв на веранді бунгало. Побачивши хазяїна, ще здалеку гукнув:

. – Пане, пане, тут пані Ельза Вандермолен! Вона все плаче і плаче. Пані приїхала з Баконди. Я приніс їй з готелю смачний сніданок, а вона не їсть і не п'є. Плаче, та й усе.

Ельза Вандермолен була дружиною доброго приятеля Тіля Брюггенсена – Хендріка. Той вирощував маніок за двадцять кілометрів від Маноли вверх по течії Конго і робив з нього тапіоку. Йому щастило більше, ніж Брюггенсену. Коли в Тіля справи похитнулися, Хендрік великодушно запропонував йому все своє надбання – п'ять тисяч бельг, хоч у нього було четверо малих дітей.

Тіль зрадів, почувши, що до нього завітала Ельза, весела, ставна дружина Хендріка Вандермолена. Він збіг по сходах, зайшов у вітальню і зупинився біля дверей, намагаючись розглядіти Ельзу в сутінках кімнати.

У кріслі ворухнулася темна постать.

– Тіль! Нарешті! – вигукнула Ельза. – Перш ніж навіки закрити очі, Хендрік сказав мені: «Якщо тобі буде дуже скрутно, йди до Тіля!» І ось я тут…

– Ельзо! – промовив Брюггенсен, і голос його затремтів від хвилювання. Тільки тепер Тіль розглядів просте темне плаття і схудле обличчя жінки, мокре від сліз. – Ельзо, хоробра жінко з Великої ріки! Як же ти тепер?

– У мене нічого більше нема, – втомлено промовила вона. – Хендрік помер. Лікар сказав, що в нього була амебна дизентерія. Її надто пізно розпізнали і не змогли вилікувати. Це сталося рік тому. Деякий час я сама господарювала на плантації. Заради дітей, Тіль. Але все пішло шкереберть… Так воно, звичайно, мало статися. Хто може конкурувати з великими плантаторами! Коли в мене не стало грошей, я все продала. Треба було заплатити в пансіон за дітей. Вони й зараз там. Грошей вистачило тільки на рік. Але що робити далі? Допоможи мені, Тіль, знайти якийсь вихід. Я знаю, ти тепер багата людина.

– Я щиро співчуваю тобі… – Тіль був глибоко схвильований звісткою про смерть друга. – Не можу повірити, що Хендрік, який міг голими руками з корінням вирвати маслинову пальму… Клята хвороба! Вона забрала і маленького Тіля, мого хрещеника. Пригадую, як я гуцикав на колінах Пітера і Хеннера, Марайке і Клауса. Я заздрив Хендріку, що його бунгало сповнене радістю, сміхом, дитячим галасом. Сідай сюди, Ельзо. Ей, Баантумічо, біжи до Кекша і Буддельмастера і все, що є в них найкращого, неси сюди! Пом'янемо найхоробрішу людину в світі, Хендріка Вандермолена, влаштуємо по ньому поминки за старим фламандським звичаєм.

– Ти був і лишаєшся Тілем, хорошим, добрим другом! – плакала Ельза. – Але я прийшла не поминки влаштовувати. Дай мені якусь роботу, Тіль. Я згодна виконувати найтяжчу роботу, аби тільки мої діти не просили милостиню. Чотири дні я мила підлогу у мадам Хаттерас і там почула про тебе…

– Ти збожеволіла, Ельзо! – підхопився Брюггенсен. – Ти знаєш, якою брудною справою займається Хаттерас?

– Я не сліпа, – суворо відповіла жінка. – Але якщо в тебе на руках четверо дітей, та ще живеш у цьому Кіншаші, то перебирати не доводиться. У Хаттерас мені, нарешті, всміхнулося щастя: я почула про тебе. Ще раз прошу тебе, Тіль: допоможи мені знайти вихід із скрутного становища, щоб мої діти не пішли з торбою!

– Вихід, вихід! – збентежено буркнув Тіль. – Що за дивна звичка висловлюватись у цієї Ельзи Вандермолен! Ти одержиш від Тіля Брюггенсена чек на велику суму грошей і наступним рейсом вилетиш з своїми дітьми на батьківщину. Ти з Хейста?

– Так, з Хейста, – ствердно кивнула жінка світловолосою головою, однак тут же енергійно додала – Тільки хейстерці не ходять побиратися. Я. хочу працювати, Тіль. Я не боюся ні важкої, ні брудної роботи. Хендрік приїхав у Бельгійське Конго, щоб забезпечити дітям щасливе майбутнє. Це він заповів і мені, і я: виконаю його волю. Прошу тебе, допоможи мені, Тіль!

У цю мить на чолі цілої шеренги хлопчиків-кельнерів з'явився Баантумічо. Кожен щось ніс. Підходячи до стола один за одним, хлопчики заставили його вщерть.

Ельза з цікавістю стежила за кельнерами, а одному з них зробила навіть зауваження за те, що той ніс ложки просто в руці. Потім усміхнулася до Тіля і спитала:

– Ти запросив сьогодні до себе все Бельгійське Конго? Що? Будемо тільки ми і лікар? Наказувати ти вмієш добре, але жити… В цьому ти нічогісінько не тямиш.

– То бери владу в моїй домашній державі в свої руки! – запропонував Тіль. – Якщо тебе влаштовує місце економки у Тіля Брюггенсена, можеш зайняти його сьогодні ж!

Якусь мить жінка роздумувала. Потім кивнула на знак згоди.

– Я приймаю твою пропозицію, але з умовою, що ти візьмеш мене з собою в ту велику подорож у джунглі. Тіль, чого тільки не кажуть про тебе в Леокіні! І якщо лише десята частка з того – правда, то я забезпечу Піта, Хеннера, Марайке і Клауса.

– Ти і їх хочеш взяти з собою? – жахнувся Тіль.

– Ні, вони лишаться в пансіоні. Але якщо ми щасливо повернемося…

– Ти тільки не здумай виходити за мене заміж, Ельзо! – спохватився Брюггенсен.

Вона поклала йому на плечі свої огрубілі від праці руки і весело засміялася:

– Добрим товаришам не годиться одружуватися, Тіль. Ні, вітчима в дітей не буде. А ти незабаром пересвідчишся, що жінка, яка зазнала стільки лиха в Конго, не буде для тебе тягарем у поході. Тоді ти і визначиш мені платню.

– Ельзо, ти будеш задоволена. – Він погладив її руки, вкриті рубцями, що лишила тяжка робота на плантації серед колючих зарослів, – жінка завжди допомагала чоловікові. – Ти, я і Баантумічо – втрьох ми подолаємо все!.. Здається, прийшов пан лікар. Хелло, Массіньї, тільки-но прибуло значне підкріплення для нашої експедиції! Дозвольте познайомити?

А коли під час поминок Хендріка з'явився і несміливий Жан Янзен, Баантумічо зауважив:

– Тепер сафарі в повному складі! Коли вирушаємо?

Все сталося так раптово, що багато хто з тих, які хотіли таємно приєднатися до експедиції Брюггенсена, ще не закінчили своїх приготувань. На швидкохідному моторному човні Тіль разом із своїми найближчими людьми рушив вверх по Кассаї; Беніссон, Барклей і їхні супутники попливли вслід за ним. Цікавим репортерам фламандець, хитро мружачись, сказав перед від'їздом на набережній:

– Мені треба змінити клімат. Що? Подорож у країну алмазів? Ні, панове, це вигадки леокінських плетух. Мені справді пощастило натрапити на невеличке гніздечко дорогоцінного каміння і вигідно продати його. Розпитайте про це в Беніссона і його асистента! Я вирішив зробити невеличку подорож для відпочинку, останній прощальний рейс по чарівному Конго, а потім взяти курс на Остенде. На скромну хатину в мене вистачить!

Звичайно, йому ніхто не повірив. За якусь мить було розібрано квитки на всі пароплави до Порт-Франкі наперед на кілька тижнів. У тих, що вже побували в болотах Ківі-Ківі, коли вперше пройшла чутка про алмази, і повернулися звідти розчаровані, знову з'явилася надія. Вони роздобули грошей і найняли сафарі. Десь вони таки натраплять на слід хитрого Тіля Брюггенсена!

А той пообіцяв мотористам човна велику винагороду, якщо вони швидко досягнуть Порт-Франкі.

– Кажете, що можна вдвічі скоротити час? А треба б, хлопці, втричі. Я охоче погодився б пливти й уночі. Ну, повний вперед! Не шкодуйте масла й пального! На нашому шляху їх вдосталь!

Він був у піднесеному настрої. Лікар занепокоєно спостерігав його збуджений стан. Массіньї вводив Брюггенсену атебрін, щоб запобігти поверненню малярії, і плазмохін, щоб збільшити силу опору організму проти більгарціозу. Іноді лікар сварився з Тілем.

– Вам треба було б відкласти цю експедицію. Кажете, що почуваєте себе зовсім здоровим? Друже, я знаю, який розладнаний у вас організм. Якщо від Порт-Франкі шлях важкий…

– Ні, він зовсім легкий, але дуже, дуже складний, – кепкував Брюггенсен.

– В такому разі я мушу заборонити вам подорож! А якщо не послухаєтесь моєї поради, відмовляюся вас лікувати!

– Ні, ви цього не зробите! – вигукнула Ельза Вандермолен. – Хвора людина в тропічному лісі без лікарської допомоги – приречена людина. Я пересвідчилась у цьому на випадку з Хендріком. Вам не вдасться перевиховати цього впертого фламандця. До речі, я теж народилася в тій же місцевості, що й Тіль. Ми з породи витривалих!

– Навіщо те багатство, коли через кілька років панові Брюггенсену доведеться пересуватися тільки в колясці, – галасував Массіньї.

– Для мене цілком досить того, що я маю, – кинув Брюггенсен. – Але, може, я хочу дати кошти, наприклад, одному відомому панові Массіньї на створення пристойного дослідного інституту тропічних хвороб!

– Ви – фантаст! – вже примирливо засміявся лікар. – Проте я вважав би себе шантажистом, якби дбав про вас тільки заради цього. Що ж, доведеться й далі терпіти цей клопіт.

З підносом у руках, на якому було безліч смачних бутербродів і фруктів, до них підійшов Баантумічо. Для свого хазяїна він відкрив пляшку мінеральної води.

– Лікарю, ради свята дозвольте випити сьогодні свіцлерума! – благально глянув на лікаря Тіль Брюггенсен. – Тільки маленький келишок!

– Не заперечую, хоча печінка у вас ще затверділа. Але я сам приготую напій, щоб у ньому було якнайменше алкоголю!

На Ельзі Вандермолен був дорожній костюм – широкі штани, високі зашнуровані ботинки та простора біла блуза, застебнута під саму шию. Жінка ледь пригубила міцний напій, в задумі дивлячись на пропливаючі вічно квітучі галерейні ліси, від яких повівав запах тліну.

– Бельгійське Конго займає територію майже в два з половиною мільйони квадратних кілометрів, – промовила Ельза, – а населення в ньому всього дванадцять мільйонів, тобто приблизно п'ять чоловік на один квадратний кілометр. І незважаючи на це, далеко не всі і завжди наїдаються досхочу. А можна було б брати від землі у сто разів більше.

– Тільки не маніока! – удавано жахнувся Тіль.

– Ні, ні, не лише маніока, Тіль! Я пробувала вирощувати на нашій невеличкій фермі й інші овочі, які ростуть у нас в Хейсті чи в тебе у Бішооті. Спочатку нічого не виходило, бо терміти й мурашки знищували насіння. Та коли Хендрік потруїв цих тропічних розбійників, а я навчилася як слід обробляти червоний грунт, у нас з'явилися артішоки і салат, огірки завдовжки з мою руку і редька завбільшки з кулак, морква і зелений горошок, капуста і мангольд. Мавпи не знали, як до них підступитися, кумедно кривилися, намагаючись зірвати з редьки чорну шкурку. Тільки попугаї завжди з'їдали зелений маїс. Погляньте навкруги: за оцими лісами простяглась країна, величезна країна, якій треба тільки дати культуру. Тут могли б знайти собі притулок і щастя сто, а то й двісті мільйонів чоловік, коли б хазяїни не заважали.

– Хазяїни? – спитав Жан Янзен. – Кого ви маєте на увазі?

– Сволоту з грішми, капіталістів! Узяти хоч би мою долю. Хіба вони не могли лишити мене з чотирма малими дітьми на фермі після смерті чоловіка? Так ні. Проценти в банк не заплатила і забирайся з землі, политої власним потом і кров'ю. Зате я дістала право вишкрібати бруд у мадам Хаттерас!

– А ви задумувались коли-небудь над тим, який потрібен капітал, щоб цивілізувати країну? – поцікавився кандидат філософських наук.

– Я тільки й чую: гроші, капітал! – спалахнула Ельза. – А ви коли-небудь підраховували, які гроші і капітали вивозять звідси? Дехто приходить сюди пішки з торбою за плечима, а повертається до Матаді в золотій кареті. Тіль Брюггенсен теж прагне цього. Чого бракує тут, так це розумного управління країною і співробітництва, невтомної праці… Хіба в тропіках не вміють обробляти землю?

– Пані Вандермолен бачить усе крізь рожеві окуляри, – перебив її Массіньї. – Населення Бельгійського Конго невпинно зменшується. Так було і так є. Помирає більше, ніж народжується.

– А хто винен? – сердито кинула Ельза. – Головне лихо тут в нестачі лікарів. Нам довелося пливти три дні від Маноли, поки ми добралися до лікаря. Тому й помер маленький Тіль, тому і Хендрік склепив очі. До того ж, пане Массіньї, тут деруть шкуру з бідолашних тубільців. Я маю на увазі насамперед вербування робочої сили на «загальнокорисні» роботи, як це красиво називають. Щоб побудувати в джунглях аеродром для губернатора провінції, туди зганяли негрів за тисячі кілометрів з верхньої течії Конго. В дорогу вирушила тисяча, до Маноли дійшло сімсот, а додому повернулося менше трьохсот чоловік. Вихваляються тим, що минули часи гумового податку, коли неграм відрубували руки, якщо вони добували в лісі мало каучуку. А хіба тепер мало гине тубільців, створюючи комфорт для білих панів?

– Ну, ти справжній друг негрів! – похвалив її Тіль Брюггенсен. – Правда на твоєму боці! Погляньте на мого Баантумічо: скільки сил і які здібності криються в ньому! Ельза торкнулася кривавої рани Центральної Африки. Так далі тривати не може, все повинно змінитися. Треба комусь подати приклад. Що ж, нехай це зроблю я! Тільки спочатку доберемося до скарбниці. Тоді кошти підуть на щось важливіше, ніж хатинка серед дюн в Остенде.

Одного вечора, вже недалеко від Порт-Франкі, Ельза спитала Тіля:

– Ти цілком довіряєш Беніссону і Барклею?

– Чи цілком? – Брюггенсен збентежено закліпав очима, ніби йому попав в око москіт. – Відверто кажучи, ні! Якби це вони передавали мені свої права, то, певно, всі їхні обіцянки були б не варті ламаного гроша. Я беру з них відступного і обертаю його в капітал на найвигідніших умовах, про що вже домовлено. Потім спробую повернути ці кляті гроші на щось путнє. Твої міркування, Ельзо, викликали в мене багато думок, ти нагадала мені про обов'язок білої людини. Кінець кінцем, комусь же треба почати.

– Друже Тіль, коли б ти вивчив на лікарів хоча б двадцять здібних негритянських юнаків, то й цим уже допоміг би нещасному народові! Але ми будуємо великі плани, а ще не бачили твоєї чудо-знахідки. Вона справді існує чи все це твоя вигадка?

Він весело засміявся:

– Цього разу все правда. Якщо мої партнери дорогою поводитимуться чесно, то світ дізнається про чудо!