Текст книги "Діаманти Ківі-Ківі"

Автор книги: Рудольф Дауманн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

ВАЖКИЙ ШЛЯХ У КІВІ-КІВІ

ополудні з'явився Порт-Франкі з білими мурами, бойовими баштами, павутинням антен, строкатими будівлями – від солом'яних халуп до кам'яних будинків. На пристані збуджений натовп негрів та білих нетерпляче ждав прибуття моторок.

Теперішній Порт-Франкі – справжнє місто. А тоді це був жалюгідний порт серед зеленого моря задушливих джунглів. У ньому стояв гарнізон білих і чорних солдат, що цілими днями били байдики, а також мешкали торговці і трактирники.

Сірійський купець Аслак бен Абдул прийшов на зустріч Брюггенсена в новому бурнусі. Комендант порту і окружний комісар з'явилися теж у пишній парадній формі.

– Зустрічають ніби урядову особу. Бракує тільки салюту! – кепкував Тіль. – А минулого разу, коли я йшов з Баантумічо на Кассаї, нас мало не посадили під замок, щоб ми не втекли в джунглі.

Коли моторки причалили до пристані, Тіль Брюггенсен спочатку стиха поговорив з Аслаком бен Абдулом, а вже потім звернувся до представників цивільних і військових властей.

– Мені треба було владнати деякі справи, – вибачився він. – Рекомендую вам пана сірійця як свого уповноваженого і прошу зважати на його прохання!..

У ратуші було приготовлено обід. Але перш ніж сісти за стіл, Беніссон і Барклей довго розмовляли з господарем. Такі неждано близькі стосунки представників компанії Де Беерс з властями здивували Тіля Брюггенсена. І хоч у цей день Массіньї напевно не заборонив би йому покуштувати якогось більш-менш міцного напою, фламандець пив виключно мінеральну воду з своєї власної пляшки.

– Яка тебе муха вкусила? – спитала його Ельза під час обіду. – Ти образився, що біля цього окружного півня посадили не тебе, а Беніссона?

– У тебе гострий зір, Ельзо. Я дав би тисячу бельг, аби дізнатися, про що шушукаються мої компаньйони. Боюсь, заварять таку кашу, що я й не проковтну!

– Незабаром усе з'ясувалося. Коли подали каву, гладкий Беніссон, чимось дуже стурбований, підійшов до фламандця.

– Так робити не добре, містер Брюггенсен, – сердито зауважив він, – Ви сказали нам не все. Мене тільки-но повідомили, що територія Ківі-Ківі належить племені лунда і старий вождь протестує проти вторгнення білих у його резервацію. Якщо це підтвердиться, то компанія скасує договір з вами.

– Вождь лунда? – глузливо примруживши око, глянув Тіль на агента Де Беерс. – Лунда, що бояться лісу, як чуми, яких ні за які гроші і обіцянки не зігнати з високогірних луків? Може, цей вождь хоче бути королем боліт, щоб саджати там кавуни?

– Так стверджує комісар округи. Він зараз приведе вождя сюди.

– Помираю від цікавості. Ей, Баантумічо! – Тіль підкликав мічолунгі і щось довго говорив йому мовою його племені. Потім задоволено кивнув головою і знову повернувся до Беніссона. – Мій бой дуже добре володіє мовою лунда. Він перекладатиме одночасно з урядовим перекладачем. Ходімо, я хочу зараз же поговорити з тим лунда!

Вождь лунда вже чекав у сусідній кімнаті. Як тільки його відрекомендували, він щось монотонно заговорив, жваво жестикулюючи і гримасуючи. Баантумічо напружено вслухався, а перекладач тим часом, затинаючись, повільно перекладав скарги і нарікання вождя. Тіль щось записував. Беніссон нервово перегортав урядовий акт, який подав йому комісар.

Вождь був уже старою людиною, а може, його зістарило так постійне куріння гашишу, яким аж несло від нього. Свою промову він закінчив клятвою:

– Тільки це, саме це – свята правда Буками! І тут Баантумічо голосно зареготав.

– Так оце лунда? Оцей заїка – справжній лунда? А чому ж на його брехливій морді знаки племені лобеле? – І Баантумічо напустився на бідолашного переляканого негра.

Тут і перекладач усміхнувся.

– Пане високий комісар! – ледве вимовив він, давлячись сміхом. – Букама зовсім не лунда, як казав. Він – лобеле, живе далеко на півдні і ніколи навіть не чув про Ківі-Ківі. Він каже, що погодився зіграти роль лунда за п'ятдесят трубок гашишу.

– Женіть в шию цього брехуна! – аж застогнав від злості Беніссон. – Такому шахраю треба дать півсотні ударів шамбоком!

– Що з нього візьмеш? – обізвався Тіль, знизуючи плечима. – Облиште наркомана! Але того, хто втягнув його в цей підлий обман, не завадило б охрестити бичем якусь сотню разів, містер Беніссон! І я це зроблю, коли спіймаю його. Не врятує й біла шкіра!

Перед заходом сонця Брюггенсен зі своїми людьми повернувся на моторку, хоча військові і цивільні власті бенкетували до глибокої ночі. Там лишився тільки Жан Янзен. Він вдавав з себе зовсім нетямущого геолога і викликав загальний регіт і глузування.

– І власті і компанія Де Беерс – одна зграя, – сказав Янзен, повернувшись на катер опівночі. – Як вони мене поїли, щоб я розбазікав їм усе! Але я розповідав тільки про підземний рух магми, який і досі відбувається в Гондванії. Ну, й баранячі очі були в того панства! Але наскільки я зрозумів, пане Тіль, вони хочуть привласнити собі все, що належить вам. Будемо ж пильними, друзі. Чорні солдати співають у своїй пісні «Важкий шлях у Ківі-Ківі. Сотня йде туди, а повертається один!..» Так переклав мені Абдул бен Аслак чи, може, навпаки, – Аслак бен Абдул. Він просив передати, що все гаразд!

– В такому разі завтра на світанку ми вирушаємо далі! – прийняв рішення Брюггенсен. – Беніссон знає, скільки нам ще пливти. Чи всі наші люди на борту?

– Нема Гітшімокера, – так Баантумічо назвав асистента Массіньї, якого лікар узяв собі на допомогу.

– Зіура Йоргаса? – спитав лікар. – Ненадійний хлопець. У мене мало плазмохіну, і він мав принести кілька коробок з ампулами. Я послав його ще вдень. Певно, знову зустрів якусь темношкіру мімі.

– Я бачив його ввечері у Беніссона! – сказав Баантумічо. – Вони обмінювалися якимись коробками. В них було щось таке біле, як у пана лікаря в чемодані, Йоргас віддав свої, а взяв інші.

– Любий Массіньї, ви знаєте, що означає «Гітшімокер» мовою банту? – спитав Брюггенсен. – «Страшенно підозрілий». Стежте за ним! Мене не так лякають жахи Ківі-Ківі, як зрада!

Лікар ліг на своїй койці і засмикнув над нею москітну сітку. З-за тонкої тканини долинув приглушений голос:

– Ото здивується Гітшімокер!

Десь о п'ятій годині ранку, – було ще так темно, хоч око виколи, – над моторкою Тіля пролунав сигнал побудки.

Коли подали паруючу каву, зарожевів чарівний світанок. Яскраві зорі враз потьмяніли, чорне небо позеленіло, а з сходу на весь небокрай повільно розлилося золоте сяйво… І враз з туману над стінами Порт-Франкі вирнув криваво-червоний диск сонця.

Зустрічаючи новий день, залементували в. джунглях мавпи, зняли різноголосий щебет і крик пернаті мешканці Кассаї. Десь далеко, здавалось, затрубили слони. Але Ельза Вандермолен пояснила новачкам:

– Це ранкова молитва бегемотів.

Та наступної миті ранковий концерт заглушило торохтіння моторів. З човна Беніссона виглянули здивовані обличчя. Брюггенсен крикнув у мегафон:

– Від'їжджаємо до стоянки сафарі. Не гаючись рушайте за нами!

Перед носом моторки вирувала і пінилася вода. Натужно оберталися гвинти. Вище Порт-Франкі на Кассаї починалася бистрінь. Рухатися по каламутній річці було дуже небезпечно, особливо в засушливий період.

На носі моторки з довгими баграми в руках стояли чотири літні досвідчені лоцмани, на яких були тільки набедрені пов'язки. Лоцмани відштовхували стовбури дерев, що плавали у воді, і шматки дерну, вимірювали глибину фарватеру і співуче вигукували рульовому свої вказівки: «Повертай на руку з кинджалом… Тепер – на руку, що хапає!» Це означало праворуч, бо правою рукою тримають кинджал, і ліворуч, бо лівою хапають ворога за горло.

Негри були з племені ієллала, що жило в тих місцях, де ріка, розбиваючись на тисячі водопадів, мчить пінисті води в океан. Ієллала славились як чудові лоцмани, знавці грізних порогів ріки.

Раптом на носі заметушилися. Лоцмани порадилися між собою, потім про щось спитали Баантумічо, і той кивнув їм на знак згоди. В ту ж мить важкий спис, вміло прив'язаний до каната з ліани, полетів над темною водою. За ним – ще один, згодом ще, і тріумфуючий крик ієллала понісся над рікою, заглушивши рев пораненого бегемота, що з надмірної цікавості висунув було з води сво, ю величезну голову.

– Добра їжа для сафарі, – сповістив Баантумічо білим членам експедиції, що сиділи під тентом на кормі. – Вантаж не уповільнить хід човна. Ієллала знають, як його припасувати!

І справді, коли важку тушу бегемота прив'язали впоперек носа моторки, човен не уповільнив своєї ходи по неспокійній річці.

– Допливемо на човні до самого гирла Ківі-Ківі? – спитав Брюггенсен у Баантумічо.

– Звичайно. Піднімемося навіть по течії до великого водопаду. Там чекають нас сафарі. – Баантумічо поправив червоний тарабуш і широко всміхнувся – Під час першої експедиції нам було трудніше, пане. Три тижні ми пробиралися джунглями, поки дійшли туди. А тепер зробимо це за два-три дні!

Він мав рацію. Не минуло й трьох днів, як моторний човен підійшов до величезного, глибокого котлована, утвореного в руслі ріки водоспадом, і взяв курс на берег, де з півсотні негрів привітали прибулих радісними вигуками і танцями. Гриміли тамтами, торохтіли тріскачки, стукотіли дерев'яні палички, і – що було зовсім незвичайним на Кассаї та Ківі-Ківі – безладно й пронизливо дзеленчали дзвінки велосипедів.

В ті роки торговці наводнили чорний континент дешевими японськими велосипедами. По вузьких стежках тропічного лісу не проїдеш роллс-ройсом чи фордом. А на велосипеді, якщо він зроблений надійно, можна швидко мчати між тиковими деревами, пальмами, зарослями ліан і по згарищах. Деякі стежки в джунглях утрамбовані так, ніби асфальтована дорога, хоча завширшки вони бувають всього з метр, а то й півметра. Як хутко можна тут мчати на велосипедах. І Тілю спало на думку: посадити сафарі на велосипеди. Саме тому до нього і законтрактувалися найкращі чорні носильники, бо, крім доброї плати, їм пообіцяли ще й ці чудові машини з педалями.

Коли Тіль зайшов у нашвидкуруч поставлений намет, Жан Янзен, примостившись на похідному стільчику, розглядав карту.

– Що будемо робити далі? – спитав він у Тіля.

– Чотири дні їхатимемо на велосипедах, ну, а потім дорога піде важча. Мабуть, з тиждень доведеться продиратися крізь болота, поки доберемося до вашого кімберліте. Але повертатися буде легше, бо тоді вже не доведеться прорубувати собі дорогу в зарослях. Не запевняю, але думаю, що за якийсь місяць ми знову зійдемо на борт нашої моторки!

– Ви з такою точністю плануєте час! Знаєте, пане Брюггенсен, якщо я привезу в Лувен з Бельгійського Конго кімберліт, мені неодмінно присвоять звання доктора. Алмази для дослідника – справа другорядна!

Жан з подивом глянув на друзів, коли у відповідь на його слова вибухнув регіт.

Сафарі на велосипедах! Це було й справді геніально. Протягом першого дня носильники, причепивши один ящик на спину, а другий – на багажник, невпинно котили через джунглі. Однак уже наступного дня почали плавитися конуси, лопатися ланцюги, перестали крутитися педалі, відвалювалися сідла, а про гумові шини вже й казати нічого. Отже, найдешевші велосипеди – далеко не найкращі.

Та навіть і міцні рюссельсгаймерські «оппелі», на яких їхали білі, виявилися непридатними для тропіків. Від грубого коріння, що траплялося на слизькій стежці, лопалися камери і розпадалися рами. Ельза Вандермолен встигла тільки ойкнути, коли рама її велосипеда розпалася і жінка сторч полетіла в баговиння.

На четвертий день уже всі йшли пішки, покидавши рештки велосипедів – цього великого людського винаходу, в зарослі ядучої кропиви.

– Доведеться міняти строки, – невдоволено бурмотів Тіль Брюггенсен, знімаючи сорочку в наспіх розкинутому наметі, щоб обірвати з грудей і живота п'явок-слимаків.

Лікар Массіньї зробив у цій справі дружню послугу Ельзі Вандермолен. Давня мешканка тропіків не дуже соромилась, коли лікар з допомогою пінцета і тампона з йодом працював над її блідою шкірою.

– Цікаво, – питала жінка, – як оці паразити дізнаються, де люди. Що, їм властива телепатія?

– Ні, їх приваблює молочна кислота, або, точніше, її запах, – пояснював лікар Ельзі. – Ми, білі, поширюємо навколо себе цей запах, на який блискавично реагують паразити. Наприклад, на якомусь обплетеному ліанами суку на висоті двох десятків метрів прилип такий слимак. Як тільки до нього долинув запах молочної кислоти – він миттю падає вниз. Тисячі цих п'явок чатують нас, тому на ваше тіло і попало з півсотні.

Вранці Баантумічо, повернувшись з розвідки, схвильовано відкликав убік Брюггенсена. Він показав йому кілька гострих, як голки, дерев'яних паличок завтовшки з палець.

– Знайшов на нашому шляху. Були зариті на стежці гострими кінцями вгору, – сказав він, багатозначно поблискуючи очима. – Хазяїн розуміє? Це – пемрісетунг. Може, вони ще й отруєні!

– Пемрісетунг кепська річ і без отрути. Вони протикають ногу аж до кістки. – Фламандець уважно оглянув палички і навіть злегка лизнув язиком гострий кінчик. – Ні, здається, не отруєні. Але якщо вороги поставили кілька таких перешкод, то доведеться йти дуже обережно, а отже, і повільно. Дивно, хто міг це зробити? Місцевість майже безлюдна, а мисливці не відважилися б ставити собі такі капкани, бо на зворотному шляху самі могли б попасти в них. Як гадаєш, Баантумічо?

– Я знайшов слід, – прошепотів той. – Хтось виходив з нашого табору і повернувся назад.

– Невже хтось з носильників? Ні, це неможливо! Треба бути божевільним, щоб заподіювати лихо самому собі.

– Слід від черевика, тільки розмитий росою.

– А хто з наших носить черевики або чоботи? – Тіль перебрав усіх білих, назвав також Баантумічо і з німим питанням подивився на свого слугу.

– Ще Гітшімокер, Йоргас, – додав Баантумічо і при цих словах обличчя в нього стало суворе.

– Чи не вивести його зараз на чисту воду? – промовив Брюггенсен. – Ні, почекаємо, але не спускатимемо з нього очей. Треба довідатися, навіщо він це робив?

– Щоб зволікати час, відібрати сили, зробити носильників хворими – тоді вони не змогли б нести вантаж… – міркував уголос Баантумічо. – І таким чином примусити вас піти до Беніссона просити грошей.

– Та ти, хлопче, справжній провидець! Це було б на руку представникам компанії, бо вони, посилаючись на порушення умов, змогли б продиктувати мені в цьому пеклі новий договір. Будемо пильнувати! А ти сьогодні ввечері потихеньку забери у Йоргаса черевики. Нехай лишень походить босоніж!

– Оце добре! – зрадів вірний Баантумічо. – Не втикатиме більше пемрісетунг. Гітшімокер – дуже погана людина. Не дозволяй йому лікувати себе!

Брюггенсен кивнув йому головою і потім довго розмовляв з Массіньї.

– Я не спускатиму з нього очей! – пообіцяв той. – Найкраще було б вигнати негідника в непрохідні джунглі. Проте це було б рівнозначно вбивству. Ні, йому більше не вдасться зробити нам якусь капость!

Наступного ранку Зіур Йоргас довго шукав свої високі, на шнурках черевики з товстою підошвою з шкури буйвола. Але даремно, йти попереду колони разом з лікарем він відмовився: у нього раптом заболів живіт. Та Баантумічо подбав, щоб мулат знову став поруч з Массіньї на чолі експедиції. Перед тим місцем, де було натикано пемрісетунг, Йоргас мало не кинувся в зарослі, а коли побачив, що ніхто з носильників не поранився, страшенно розгубився.

На найближчій зупинці Йоргас почав викроювати собі сандалі з широких шкіряних ременів. Баантумічо вилаяв його і безцеремонно відібрав скальпель, якого той узяв із скриньки лікаря. Цього вечора Йоргас уже не наважився вийти з табору, і на шляху сафарі пемрісетунг більше не траплялися.

Через день експедиція досягла району боліт. Брюггенсен і Баантумічо довго шукали зарубки на деревах, які вони зробили минулого разу для орієнтації. Стежка, прорубана тоді, знову заросла, і тепер тільки досвідчене око могло відшукати її по молодих пагінцях. Уранці негри взялися за свої гострі метрової довжини ножі, щоб прорубати шлях до родовища алмазів.

Тепер діло йшло жвавіше, ніж першого разу, бо тоді їх було тільки двоє. Робочих рук було досить, і, коли негри, що працювали, втомлювалися, їм на зміну ставали інші. Так, врубуючись у хащі, вони подолали за перший день кілометрів сім.

КІВІ-КІВІ – ГІРШЕ ЗА ПЕКЛО

аступного дня експедицію фламандця наздогнали сафарі Беніссона. Відразу на Брюггенсена посипалися докори та скарги.

– Це ж справжнє пекло! – обурювався Беніссон. – Як ми доставимо сюди робітників і машини? В скільки нам обійдеться постачання, містер Брюггенсен? Чим далі ми відходимо од річки, тим більше сумніву, що розробка виправдає себе.

– Не гудьте, Беніссон, крам, не бачивши його! – пробурчав фламандець. – Через тиждень ми доберемося до алмазної жили, побачимо, що ви тоді скажете, чи обмовитесь хоч словом про скасування договору. Ви тоді, певно, матимете інший клопіт. Що тепер транспорт, постачання! Можна використати літаки. До того ж, якщо тут працюватиме тисяч десять робітників, збудуєте вузькоколійку.

– Справжнісінький тобі Жюль Верн! – кепкував Барклей з Тіля. – Для вас нема нічого неможливого. І справді, чому б не посилати депеші бегемотами або не запрягти крокодилів у човни. Ні, біла людина тут жити не може.

– Он як! – у тон йому, глузливо відповів Тіль. – Коли на Арувімі серед непрохідних джунглів Акки, в країні пігмеїв, було знайдено золото, теж казали, що там не зможуть жити білі. А вони гайнули туди наввипередки, щоб, бува, не проґавити свого щастя. Так і тут. Як тільки пронюхають, де алмази, насуне їх сюди сила-силенна в надії урвати й собі ласий шматочок від великого пирога. Тисяч двадцять – гарантую.

– Цього треба не допустити! – занепокоївся Беніссон. – Ми вважаємо, що ваша заявка на розробку охоплює все родовище.

– Аякже, саме родовище і прилеглу до нього територію. Однак невідомо, скільки алмазів вимило з верхніх шарів родовища, коли рівень води піднімався, і куди їх віднесло: заявок на ті місця нема. Ви ж знаєте, що за законом найбільші розміри конценсій на добування благородних металів та алмазів – сто метрів на сто, тобто гектар. Проте ми відміряємо цей гектар саме так, щоб нам дісталася вся начинка в пирозі. Інші підберуть тільки крихти. Але це нам байдуже!

– Ви не розумієте суті справи, – сердився Беніссон. – Компанія Де Беерс тільки й тримається на абсолютній монополії на алмази. Продукція, яка йде поза нашим контролем, може зіпсувати нам ринок.

– Але ж у ваших руках монополія і на скуповування, – нагадав Брюггенсен. – У мене складається враження, що ви всіляко намагаєтеся порушити договір. А коли так, то я і сам починаю думати, чи не порвати його з вами.

Агенти компанії зареготали.

– Аз ким же ви працюватимете, старина? Алмазні родовища може купити тільки наша компанія. Якщо вона скаже «ні», то найбагатші родовища не коштуватимуть і ламаного гроша, особливо десь на Ківі-Ківі!

– Помиляєтесь! – серйозно відповів фламандець. – Я і сам можу зайнятися розробкою, а компаньйонів знайду в Леокіні скільки завгодно.

– У них катма грошей.

– Зате є мужність і тропічний гарт.

– Ну що ж, бажаємо щастя! – Беніссон намагався говорити спокійно. – В такому разі ми повертаємося, містер Брюггенсен!

– Щасливої дороги! – глузував фламандець. – Боюся тільки, що всі стежки в джунглях до самого Порт-Франкі вже забили шукачі алмазів і їх робітники!

– Ви розголосили наш маршрут?

– Яка наївність! Ви хіба ніколи не чули про сигнали барабанами? Я певен, що вся чорна і біла Африка від Арувімі до Уеле знає про кожен наш крок. Тому не комизіться. Треба швидше добратися до місця і, поки не нагрянула зграя жадібних шукачів, обгородити ділянку.

– Він має рацію! – умовляв Беніссон свого асистента, якому, здавалося, хотілось вчинити в джунглях великий скандал. – Зайдімо краще в намет, поки не впала роса. Я не відчуваю ні найменшого бажання схопити тут запалення легень.

– Завтра ми вийдемо з лісу! – запевнив Брюггенсен.

– Чудово! А що нас чекає за ним?

– Болото! Ви ще не раз пошкодуєте за джунглями, панове!

Сафарі прощалися з душним царством лісу без особливого жалю. Цьому була й причина. В багатоярусному тропічному лісі носильники завжди шукали чогось їстівного, хоча одержували вдосталь тапіоки і приправи до неї. А це призводило іноді до біди.

Одного разу старий носильник Мусумба помітив високо вгорі, майже під самим склепінням густо сплетених дерев, червоні плоди і миттю, розхитуючись на ліані, поліз угору, щоб дістати їх.

Раптом почувся жахливий крик. Водночас угорі зірвалося щось чорне, схоже на негритянську хижку, і, ламаючи гілки, стукаючись об стовбури дерев, продираючись крізь плетиво ліан, полетіло вниз. Над ним кружляв рій чорних з металевим блиском комах і гудів так, наче десь завели мотор.

– Шершні! – вигукнув Тіль Брюггенсен. – Чорні шершні! Тікайте!

Гніздо чорних тропічних шершнів, майстерно зроблене з якоїсь паперової маси, гупнуло між ящиками з вантажем, і тисячі отруйних шершнів, дуже небезпечних комах, звилися хмарою, щоб захистити своїх малят і запаси. Але все було потрощене і лежало в густій багнюці.

Ельза Вандермолен, яка багато чого знала про тропіки, тікала так, мов хотіла поставити новий рекорд з бігу. За нею щодуху мчав Брюггенсен, хоча після хвороби його все ще мучила задишка. Він з ходу плигнув у смердючу болотну річечку, яка протікала недалеко від табору.

Массіньї теж показав, що вміє добре бігати. Він досяг чорного заболоченого берега водночас з Баантумічо. Не роздумуючи, лікар і собі кинувся у воду.

– Я прихопив чемоданчик і похідну аптечку, – хекаючи сказав він. – Вона он там, між очеретом. Три чорні шершні можуть звалити й вола!

– З вогню та в полум'я, – кашляючи озвався Брюггенсен, – над нами шершні, а під нами личинки більгарціозів. У Ківі-Ківі можна вибрати хворобу на свій смак. Яку оберемо ми?

Почали підбігати й інші втікачі. Чорні шершні кружляли над ними грозовою хмарою. Від їхнього дзижчання аж бриніло повітря.

– У воду! – кричала Ельза. – Бризкайте на них! Ці чорні дияволи, не люблять води!

Та шершні не боялися води, і за якусь мить голови і білих, і негрів зникли під водою. Комахи з гострими, як голки, жалами атакували втікачів цілою армією. Під навалою розлючених ескадронів люди протягом двох годин то пірнали, то виринали… Температура води була нижча за температуру людського тіла. Шкіра у негрів посіріла від холоду, а обличчя білих стали загрозливо сині. Наважившись, лікар раптом вискочив з води, схопив чемоданчик і, вбігши назад у річку, розкрив його.

– Якщо на комах побризкати шпраєм, вони напевне втечуть, бо нерви у них містяться зверху, під самою шкірою. Спробуєш, Баантумічо?

– Гаразд, пане! – Негр добре натерся вонючим мулом і сильним струменем бризків двічі обдав войовничих комах.

Шершні, яких заслужено називають осами-розбійниками, безладно заметушилися, немов втратили здатність орієнтуватися, злетіли вгору майже до верхівок дерев і тут же, неживі, посипалися на замулений берег.

– Вперед, Баантумічо! – підбадьорив негра лікар. – У таборі ще є пляшка шпраю. Збігай туди! Тільки обережно. А втім, зачекай, і я з тобою!

Сонце вже сідало, коли, тремтячи від холоду, втікачі повернулися в табір. Вони згребли шершнів у палаюче вогнище, біля якого, задоволено всміхаючись, стояли Баантумічо і лікар Массіньї. Ельза Вандермолен запевняла, що тепер навіть найлютіші шершні поводитимуться з ними миролюбно.

Самуель Беніссон, намагаючись губкою стерти з себе бруд після примусового купання, спитав:

– А хіба є ще лютіші?

– Аякже, звичайно! Це ж чорні! Коли б напали сталево-сині, ви так дешево не відбулися б.

У вогнищі потріскували очерет та личинки шершнів. Массіньї, як завжди, робив Ельзі профілактичні процедури проти слимаків-п'явок і малярії.

Ополудні наступного дня передові загони експедиції вибралися з задушливих джунглів на невисокий піщаний пагорок, і перед ними, відкрилося безкрає море очерету, що хвилювався від подиху вітру. Поміж цупкими стеблами поблискувала густа болотяна твань. Слонова трава і папірус досягали п'яти метрів висоти, а між ними росли різні водорості, про які навряд чи знають європейські ботаніки.

– І нам доведеться пробиратися через це болото? – жахнувся Самуель Беніссон. – Але ж ми не амфібії. І не рептилії.

– Нарешті, ви зрозуміли, що без мене вам не пройти, – засміявся Брюггенсен. – Обережно, Мак-Барклей! Ви збираєтесь наступити не на стовбур. Це десятиметровий крокодил. Погляньте-но, як він стежить за вами. А що коли б ви поставили ногу йому на морду? Тут дуже легко попасти до прабатьків, навіть не бажаючи цього. Ківі-Ківі – гірше за пекло, якщо не знати законів цієї країни.

Минув день, і експедиція вже не брела зарослями слонової трави, тростини та папірусу, що суцільним лісом стояли на бездонних болотах, а йшла по кам'янистому підвищенню, вкритому чагарниками. Та коли сонце почало схилятися до обрію, мандрівники знову заглибилися у високу, в два людських зрости, густу траву – справжні слонові луки. Прорубувати шлях тут було легко, але гострі колючки зрізаної трави до крові пробивали навіть зашкарублі підошви носильників, а зловонні випарування болота і нестача кисню утруднуювали дихання. Люди задихалися. Незабаром на піщаній обмілині мандрівники знайшли місце для табору; легкий вітрець повівав тут вечірньою прохолодою і відганяв мільйони москітів назад у болотні хащі.

– О, – стогнав Тіль Брюггенсен, – піт і москіти – найбільше лихо в тропіках! Баантумічо, принеси води з болота і облий мене!

– Болотною водою із сотнями личинок більгарціозів? І коли ви тільки станете розсудливішим, Брюггенсен? – обурювався Массіньї.

– А навіщо розсудливість у цьому нерозумному світі? – В Тіля знову гарячково блищали очі. – Лікарю, введіть мені побільше плазмохіну, здається, так називається та погань? Незабаром ми дістанемося до місця, а там трохи згодом повернемося на батьківщину або хоча б у Леокін. Прокляття! Я не маю права зараз хворіти. Треба будь-що подолати решту шляху!

Лікар дістав з алюмінієвого чемоданчика картонну коробку, за всіма правилами обклеєну контролями, розпечатав її, вийняв ампулу, надломив і встромив шприц у жовтувату рідину. Раптом він, мов кролик, почав принюхуватися, потім випустив з голки кілька крапель рідини і підкликав Йоргаса.

– У тебе вчора була підвищена температура. Давай для профілактики негайно введемо плазмохін, а через годину дозу атебріну…

Асистент як ужалений відскочив од лікаря.

– Пане лікар, я зовсім здоровий! Не треба шприц, не треба плазмохін! – голос його тремтів.

– Це потрібно! – наказав лікар. – Невже ти хочеш, щоб тебе поховали отут у болоті? Баантумічо!

Лікар ще не доказав, а мічолунгі вже схопив дужими руками кволого мулата. Той виривався, благаючи:

– Не коліть, пане лікар! Це помилка, там не плазмохін!

– Ага, он як! Я це вже й сам зрозумів по запаху, негіднику! Що в ампулах? Кажи!

– Не знаю, я обміняв коробки, як наказав великий пан…

Тут зрадникові пощастило вислизнути з рук Баантумічо. Він метнувся вниз з пагорка і зник у гущині папірусу. Баантумічо кинувся було за ним, однак Массіньї зупинив його.

– Не чіпай! Нехай потремтить від страху! Він далеко не втече.

Раптом за високою стіною папірусу пролунав жахливий крик. В одному місці стебла пригнулися, заходили ходором і знову випрямилися. Баантумічо рвонувся туди.

Лікар схопив його за руку.

– Там причаїлися десятиметрові крокодили. Гітшімокер вскочив прямісінько їм у пащу.

Тіль похитав головою.

– Не розумію, чому він так злякався уколу плазмохіну…

– Якого там плазмохіну! – буркнув лікар. – Понюхайте-но! Це бензин чи бензол. Досить однієї краплі у вену, і хвилин за п'ять ви попрощаєтеся з життям! Ну й негідники! – Він розбив одну ампулу об другу і понюхав рідину. – І тут те саме. Ну, три з цих ампул смерті я збережу. Може, мені доведеться ще зустрітися з «великим паном», про якого казав Йоргас.

Массіньї відкрив нову коробку і перевірив ампули. Тут був плазмохін. Брюггенсен похмуро дивився на лікаря.

– Як ви думаєте, кому я найбільше заважаю? – тихо спитав вік лікаря. – Певен, що саме той «великий пан», з яким Зіур Йоргас чинив свої підлі справи, обміняв і коробки. Мовчатимемо поки що про цей прикрий випадок! Як добре, що ми поставили свій намет подалі від інших. Ну й здивується ж пан ікс, коли я пред'явлю йому свій рахунок!

Пізно ввечері в намет Брюггенсена прийшов картограф Беніссона Вернон і поклав перед фламандцем карту з означеним маршрутом.

– Ми рухаємося до мети не по прямій! – заявив він. – Сьогодні йшли ніби навіть назад. Погляньте на карту.

– Це справді так. У Ківі-Ківі доводиться шукати твердий грунт, ми ж не на високогірних луках лунди. Коли б можна було пройти по болоту навпростець, ми завтра були б на місці. А через те що нам доводиться, вибираючи твердий піщаний грунт, кружляти, ми дійдемо туди не раніше, як через три дні. Містеру Беніссону нема чого хвилюватися. З дороги я не збився і веду експедицію правильно.

У картографа, очевидно, були ще якісь сумніви. Брюггенсен налив Вернону вина, і той не відмовився од запрошення.

– Тільки що агенти знову посперечалися, – сказав він. – Не розумію, чого вони раз у раз сваряться. Я намалював дві карти, де проклав наш маршрут. Перекалькував їх і віддав містеру Беніссону. А тепер містер Барклей вимагає і собі такі ж. На мою думку, це зайве. А от вам, як керівникові нашої партії і компаньйонові по договору, безперечно, треба мати такі карти. Я, правда, не питав на це дозволу в представників компанії Де Беерс, але ось вони – візьміть!

– Щиро вдячний, пане Вернон. Наш геолог збереже їх. Не турбуйтеся, Самуель Беніссон не довідається про це. Бачите, як Жан накинувся на карти. Тепер він зможе позначати на них місце своїх знахідок.

– Так, я знайшов сьогодні в піщаній обмілині два куски кімберліта завбільшки з кулак… Алмазів у них не було, ні. Певно, їх віднесло водою від горловини багато років тому. Але там, де є кімберліт, недалеко повинні бути і алмази. Шкода, що ми більше не зупинятимемося вдень. Промивши добуту породу, я спробував би визначити, наскільки багата тут земля на алмази. – Він став уважно розглядати позначення на карті. – На цих болотах є цілий архіпелаг піщаних і кам'янистих обмілин. Мені здається, на кожній з них можна знайти алмази. Адже просіюють у Південній Африці всю пустелю Наміб, щоб добути дорогоцінне каміння. Тут теж можна було б вимивати їх з землі.

Вернон не пропускав жодного слова.

– Виходить, алмази у нас під руками, пане Янзен, – розсудив він, – Дуже цікаво. Візьму це до уваги. Може і мені пощастить натрапити на якесь невеличке родовище. Я обміряю і визначу його розташування і зроблю самостійну заявку. А які у вас наміри, пане Брюггенсен?

– Якнайшвидше розпрощатися з Ківі-Ківі. – Фламандець засміявся. – У вересні, коли почнеться період дощів, найкраще бути в Леокіні, а то і в Європі! Я знаю, що таке сотні літрів води, які ллються з неба. Тоді ваші карти нічого не варті. Вибратися звідси неможливо. Минулого разу ми з Баантумічо три місяці просиділи на піщаному острівці і їли крокодиляче м'ясо, яке смердить мускусом… Ні, навіть за найбільший діамант я не погоджусь ще раз пережити такі муки.