Текст книги "Жорстокий ліс"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

– В Острожанах і досі електрики нема. Краще вже з цього починати.

– В усіх селах буде електрика.

– Наче це само зробиться…

– Звичайно, руки докласти треба!

– Але ж, якщо всі літатимуть, хто в Острожанах порядок наводитиме?

Андрій вловив у Пилипових словах погано прихований докір і подумав, що той має рацію. Справді, хто порядкуватиме отут, в Острожанах? Нараз вирішив: скоро повернуться чоловіки з армії, а провести електрику чи полагодити трактор не така уже й складна справа – обійдуться й без них. Хотів сказати про це, та Пилип випередив його:

– Я лісничим хочу, – мовив, – і вивчусь на нього.

Андрій підвівся на ліктях, щоб зазирнути другові в обличчя.

Невже вгадав його думки? Адже й він увесь час вагається – ким стати: льотчиком чи лісничим? Ось тільки-но, вдивляючись, у зоряне небо, вирішив остаточно: льотчиком. Але було важко, немов одірвав від себе щось рідне, переполовинив душу. А тепер зробилося легко й радісно: він – льотчик, а Пилип – лісничий, а вони ж з Пилипом одне ціле, як одна людина, і зараз уже він знає, що острожанський ліс буде в надійних руках. А цей ліс і озеро – половина його, Андрія Шамрая, а може, не половина – значно більше, бо він колись зникне з лиця землі, а ліс лишиться, і вічно дивитиметься в синє небо око Щедрого озера…

Андрій хотів усе це сказати Пилипові, та не встиг, бо той сам почав неквапливо:

– Як подумаю, що кудись із нашого лісу йти треба, тоскно стає. Отож і вирішив: у лісі мені жити. Тільки не в такому, як зараз – він тепер жорстокий і пахне порохом та вогнем.

– Точно, – погодився Андрій, – я сьогодні, коли побачив Грицька, тицьнувся носом у листя, а воно гниллю пахне і ще чимось… Думав – чим? А тепер ти підказав: порохом чи іржавим» залізом… І чому це так? Нема ж там ані пороху, ані іржі…

– А для мене зараз усе пахне порохом, – признався Пилип. – Після того, як батько Шелюкового карабіна ніс.

– І зараз пахне… – втягнув ніздрями повітря Андрій.

– Зараз не дивно – зброя завжди порохом пахне.

– А я люблю дивитися, як сиплються з автомата гільзи, – мовив Андрій, і в цих його словах не було жодної логіки.

– А кулі летять у людей!..

– Якщо в фашистів або бандер – що тут поганого?

– Наче в тих автомати мовчать!

– Став ти розсудливий.

– Та ні… Оце лежу й чекаю бандер – най би йшли скоріше.

– Ти чув – Віра артисткою хоче…

– Най буде, вона й зараз – артистка.

– Чого?

– Ходить, як мавка, у віночку з кульбаб.

– Личить їй.

– Щось ти часто її згадуєш.

Андрій знітився: невже Пилип догадується про щось? Відповів вдавано байдуже:

– Дівчина, як усі.

– Звичайно… Ось Нюра Андрусишина – красуня!

– Нюрка красуня? У веснянках уся!

– Ну й що? А очі!..

– У всіх такі очі.

– Нам з льотчиками сперечатися, звісно, важко, – не без єхидства почав Пилип, – але й льотчики іноді сідають на землю. І хочуть їсти…

– Досить, – примирливо мовив Андрій, – бо ти мене все одно не розсердиш, я сам ще не знаю, може, разом на лісничих учитимемося…

– Оце було б добре. І знаєш, Нюра теж у лісотехнічний подаватиме.

– Щось у тебе Нюра з язика не сходить…

– А я й не криюся – ми з нею поберемося, коли вивчимось.

Андрій аж підскочив на стіжку.

– І давно вирішили? Щось раніше не чув…

– Та сьогодні. Сергійко до батька побіг, а ми з нею за селом чергували…

– Оце новина! Ти ж і не казав, що подобається.

– А сьогодні сподобалась, – відповів Пилип ухильно, – ми й вирішили. А ви з Віркою не вирішували?

– Ну, скажеш! – Андрій одвернувся, щоб Пилип не помітив, як запашіли в нього щоки. Не признавався навіть самому собі, що й льотчиком вирішив стати тільки через Віру: що артистці робити в лісі? До найближчого театру скільки кілометрів!.. – Ми з Віркою товариші. І все!

– А ми з Нюрою цілувались, – признався Пилип.

Андрій уявив, що б трапилося, коли б він насмілився поцілувати Віру.

Пробуркотів щось незрозуміле, одвернувся й ліг боком на нагріте сіно. Лежав і думав: гарно все в Пилипа. Гарно й зрозуміло: вони з Нюркою закінчать технікум, потім лісотехнічний інститут, поберуться й хазяйнуватимуть у тутешніх лісах…

Нараз стрепенувся. Як назвав Пилип ліс? Жорстоким? Так, тепер цей ліс жорстокий – скільки людей полягло в ньому за останні роки й скільки поляже ще?!

А вони зроблять його мирним лісом, прокладуть дренажні рови й спустять зайву гнилу воду, очистять від бурелому, заведуть звірів, і ходитимуть у їхньому лісі замість озброєних автоматами людей зубри й лосі, і буде в ньому завжди багато грибів, ягід і квітів, і птахам у ньому вільно співатиметься.

А Пилип збудує на березі озера великий будинок із широкими вікнами, і в цьому будинку завжди буде радісно, і в його вікнах віддзеркалюватиметься голубий озерний простір…

Він ще подумав, що колись летітиме над цим лісом і неодмінно спуститься й помахає Пилипові крилами, а потім свічкою піде в своє бездонне небо, де тільки він і сонце, і нема ні жорстокості, ні автоматних черг – сонце і він, і тільки гудуть мотори, славлячи торжество людського духу.

Уявив собі сонячне безмежжя над землею; й заснув – одразу, не встигши додумати про Віру. Дівчина приснилася йому у віночку, бо посміхався уві сні солодко й зітхав.

А Пилип пильно вдивлявся в нічну темряву й тримав напоготові карабін із загнаним у патронник патроном, бо ліс був жорстокий і з нього могла вийти смерть, а вмирати Пилипові не хотілося.

… Ніч минула спокійно, перед ранком упав туман, і Бутурлак вирішив, що саме його й чекали бандерівці, щоб непомітно увійти в село. Наказав Вербицькому обійти пости й попередити всіх, щоб посилили пильність.

Помалу розвиднялося, небо на сході посвітлішало, й почав затихати жаб'ячий концерт. Пітьма відступала неохоче, та зірки згасали, і чорні силуети сільських будинків усе чіткіше вирізьблялися в сизуватих пасмах туману.

Повернувся Вербицький і доповів, що на постах не сплять і тримають зброю напоготові. Бутурлак кивнув, не відриваючись від кулемета. Знав: зараз вони вийдуть з лісу…

Скільки їх? І як ітимуть? Довгими чергами-він одріже їм відступ, і тут постараються хлопці…

Повів стволом кулемета обережно й м'яко, мов відкрив уже вогонь і його черги лягають все ближче.

Зітхнув: чого вони баряться? Йшли б скоріше, бо нерви, здається, вже не витримують.

А небо дедалі світлішає, і ось перший сонячний промінь несміливо висковзнув з-за обрію. Побачивши його, Бутурлак одірвався од кулемета. Вербицький піймав його погляд і кивнув.

– Усе, – ствердив, – бандери вже не прийдуть.

– Почекаємо ще трохи.

Коли сонце викотилося з-за лісу, до їхнього укриття пробрався Лебединський.

– Що ж, лейтенанте, фальшива тривога? – запитав. – Може, твоєму хлоп'яті все це наснилося?

– Не знаю, що й думати, – признався Бутурлак. – А якщо бандерівці пронюхали про ваш приїзд?

– Хто знав про це?

– У тому-то й справа, що тільки я, Вербицький, голова сільради, директор школи. Всі.

– А хлопчаки?

– Їм не казали.

– Малий щось наплутав.

– Казав, що чув точно: напад призначено саме на цю ніч. Крім того, попередив же директора школи про замах…

Лебединський пошкрябав підборіддя.

– Поголитися б… І поснідати… Зможеш організувати?

– Питаєш! – лейтенант зістрибнув з дощаного настилу, де стояв кулемет. – Ти, Богдане, ще повартуй, – наказав Вербицькому, – змінимо через годину. – Взяв Лебединського під руку. – Певно, в них щось трапилося, і підуть на село наступної ночі.

Молодший лейтенант обережно вивільнив свій лікоть. Мовив, дивлячись просто у вічі Бутурлакові:

– Маю наказ повернутися сьогодні вдень.

– І кинути нас напризволяще?

– Невідомо, чи підуть вони на Острожани взагалі.

– Малий чув: тут якісь коршунівські документи…

– Якщо вірити першій-ліпшій поголосці.

– Та не поголоска ж!

– Ти мене не умовляй. Знаєш, що так наказ?

– Знаю, – скрушно зітхнув Бутурлак. – На жаль, знаю.

– Може, тепер поснідати не дасте?

– Дамо, не хвилюйся. Навіть молоко буде. До речі, скоро витягатимуть сіті, й на обід буде свіжа риба.

– Знаєш що, – опустив очі молодший лейтенант, – давай подзвонимо Ярощукові. Як він вирішить, так і буде.

– Якщо є зв'язок… Ходімо, спробуємо.

Бутурлак крутив ручку апарата з чверть години, поки остаточно не переконався в марності своїх сподівань.

– Все, – підвівся нарешті, – ходімо снідати.

Вова й Олекса встигли вже скупатися в озері й сиділи на шкільному подвір'ї, дивлячись, як Антон Іванович смажить рибу.

– Я вам на дорогу дам, – перехопив їхні погляди Демчук. – Бо дорога неблизька, виголоджена людина апетит подвійний має.

Солдати закивали дружно, погоджуючись, і Антон Іванович усміхнувся жалісно: зовсім ще молоді хлоп'ята – сидять там у районі на пайку, а їм того пайка на один зуб.

Лебединський лежав із зав'язаними за спиною руками у незручній позі, підібгавши під себе ноги й занурившись у траву обличчям. Коршун стояв над ним.

Біль, гнів і безнадія переповнювали молодшого лейтенанта, стогін і ридання рвалися з вуст, і він кусав їх до крові, щоб хоч якось утамувати той страшний біль, що рвався зсередини.

Вони вклепалися, як останні хлоп'ята. Від'їхали від Острожан кілометрів за шість-сім і вже думали, що ніщо їм не загрожує. Ліс підступав до самої дороги, густий листяний ліс, але такий тут усюди – їдеш і кілометр, і десять пробитою ще дідами колією, а обабіч, здається, одні й ті ж дуби, берези й вільхи. Їдеш як у тунелі, і ця зелена одноманітність поступово заколисує, притупляє пильність, сон налягає на людину, і нема вже сил боротися з ним…

Молодший лейтенант знав, чим загрожує їм притуплення пильності, спочатку він сам ішов попереду коней з автоматом напоготові, потім його підмінив Вова, та через п'ять кілометрів від Острожан вирішили, що нема чого боятися коршунівців, вмостилися на задньому сидінні брички, Олекса підігнав коней, і ресорна бричка застрибала на вибоях лісового путівця.

Першою чергою мало не впритул бандерівці скосили Вову та Олексу. Лебединський устиг схопити автомат і стрибнути з брички просто в кущі, але перечепився ногою за якийсь корінь, і це вирішило його долю. Впав і випустив автомат. Поки дотягнувся до нього, було вже пізно: навалилися двоє, оглушили ударом по голові, і, коли прочумався, побачив, що хтось зазирає йому у вічі – уважно й запитливо.

– О-о, прошу пана ласкаво, – посміхнувся злостиво, – із зустріччю вас! Моцно перепрошую, та довелося вжити деяких заходів, аби спіткатися…

Лебединський рвонувся, але руки були зв'язані за спиною в ліктях, і він безсило заточився знову на спину.

– У-у, гади! – видихнув гнівно.

– Я не радив би пану так злостивитись, – зареготав бандерівець. – Бо пан уже не офіцер, а звичайний полонений, навіть, перепрошую, не полонений, а заарештований, бо таких офіцерів ми в труні бачили…

Він випростався – високий, кремезний, одягнутий у німецький офіцерський мундир без відзнак, зняв німецького військового кашкета й витер брудною ганчіркою, що правила за хусточку, спітніле чоло. Видовжене обличчя облямовувала борідка, в якій де-не-де пробивалася сивина, очі дивилися гостро й безжально. Розмахнувся й бильно вдарив носком чобота Лебединського в стегно.

– Ану, підводься, – загорлав, – бо ми з тобою тут гратися не збираємось!

Лебединський ударився головою об корінь, що виступав із землі, в скронях одразу задзвеніло, різкий біль пронизав усе тіло, і він знову втратив свідомість.

Фрось, а це саме він стояв зараз над Лебединським, зітхнув і заховав хусточку до кишені.

– Хирляві якісь люди пішли, – поскаржився. – Його лише раз тюкнеш, а він уже й неживий…

Підбіг Грицько Жмудь, скосив око на Лебединського, нагадав Фросеві:

– Вуйко просив живим хоча б одного…

– Куди він дінеться? – Фрось відкоркував флягу, ковтнув сам, скривився і, повагавшись секунду-дві, приклав шийку фляги до вуст Лебединського. Той ковтнув, закашлявся й сів, озираючись каламутним поглядом.

Фрось покалатав флягою, на слух визначаючи, скільки лишилося, й закоркував її.

– Підводьтеся, прошу я вас, – нахилився над Лебединським, – бо не можемо гаяти часу.

Молодший лейтенант став на коліна, похитався трохи й підвівся. Ступив кілька кроків, продираючись крізь чагарники, і вийшов на путівець до брички. Побачив, як двоє бандерівців тягнуть з неї за ноги Олексу – мертва голова його важко вдарилася об приступку брички, впала на пісок, залишивши на путівці неглибоку ямку.

– Другого вже відтягли? – запитав Фрось і, одержавши ствердну відповідь, наказав: – Закопайте їх, прошу я вас. Чоботи я вже обдивився, кирзяки стоптані й шеляга не варті, не морочте собі голову з ними. З цього знімете потім, – кивнув на Лебединського, – а поки ворушіться швидше, бо часу обмаль, і стрілянину могли почути.

– Хто там почує? – незлобиво обізвався один з бандерівців. – А якщо й почують, – плювати, ми тут господарі.

– Ой, не кажи так, наженуть районних енкаведистів, якої тоді заспіваєш, прошу я тебе?

– Всі в болоті подохнуть… – заперечив бандерівець. – Тут боліт на всіх разом з «яструбками» вистачить!

– Дурний ти ще, хлопче, – докорив Фрось, та раптом вибухнув гнівом. – Я кому мовив – швидше їх у могилу, самим кулі скуштувати захотілося?

Бандерівці рушили, і мертва Олексова голова захилиталася, залишаючи на путівці звивистий слід. Лебединський дивився на цей слід і думав: отак потрапити до засідки. Він, командир стрілецького взводу! Краще б його скосили першою чергою, щоб не бачити такого…

Але ж, подумав, це було б несправедливо. Хлопцям усе ж легше, вони, може, й не відчули, що вмирають… А в нього все попереду: і ганьба, і катування, і смерть, і він мусить спокутувати свою вину, не схилити голови й прийняти смерть гідно.

Але чому так пече в грудях і чому гіркий клубок не дає дихати?

Він стояв, дивився на ліс, у якому вже стихли автоматні черги і який жив своїм власним життям, ліс, котрому не було ніякого діла до людських трагедій. Перестрибнула з дерева на дерево, розпушивши хвіст, білка, сердито зацокотіла й подалася в своїх невідкладних справах, цвірінькнула синиця, а над дорогою літали великі бабки, тріпочучи прозорими крильцями. Їм було гарно, бабкам, над теплою літньою дорогою, в напоєному ароматами квітів повітрі, і Лебединський позаздрив їм: коротке, але безтурботне й красиве життя… Та відразу забув і про білку, і про бабок – перед ним зупинився білявий хлопчина з голубими очима, задер голову, дивлячись з цікавістю, – безжурна усмішка торкала вуста.

– Я цього бачив біля міліції, – радісно повідомив Фросеві, – йшов із самим капітаном Ярощуком і розмовляли…

– Гарну пам'ять маєш, – схвалив той, – і це добре, згодиться в житті. Пам'ять, прошу я тебе, це така штука, що завжди згодиться і для добра, і для зла. Тільки добро нам зараз заказане, забути мусимо про нього, поки більшовики хазяйнують на наших землях. Під корінь їх, потихеньку, прошу я тебе, та без жалю, і в цьому наше спасіння.

– Ви завжди правду кажете, вуйку, – погодився Грицько, – і я вас люблю за це.

Фрось глянув підозріло: чи не кепкує?

Та Грицько дивився відкрито, і Фрось заспокоївся. Обійшов навколо Лебединського, наче вперше побачив і хотів досконало роздивитися, пхнув кулаком у спину до брички. Молодший лейтенант ступив два кроки й зупинився. Фрось пхнув двома руками, і Лебединський упав грудьми на дно брички.

Фрось зареготав.

– Ану, Грицько, – наказав, – прив'яжи його до приступок. Голову й ноги, прошу я тебе, примочуємо гарно, щоб лежав спокійно.

Лебединський сіпнувся, але було пізно: на голову та ноги навалилися, прикрутили шворками так, що не можна було й поворухнутися.

Фрось розвалився на задньому сидінні, сперся чобітьми на спину молодшому лейтенантові.

– Сідай тут, – указав Грицькові на місце поруч, – давно так зручно не їздив.

Грицько скочив у бричку, поставив ноги на лопатки Лебединському поміж зв'язаних, рук, пхнув боляче каблуками. Підійшли ті, що ховали вбитих. Подивились, як умостилися Фрось із Грицьком, зареготали.

– Пан Фрось завжди щось цікаве придумають! – улесливо мовив один.

Грицько підвівся, ставши молодшому лейтенантові просто на плечі. Переступив з ноги на ногу.

– Файна підстилка, – зареготав, – ще не мав такої!

– Досить, – обірвав його Фрось, – і так забарилися. Рушаймо!

Один із бандитів виліз на передок, вйокнув на коней, другий став на приступку, і бричка рушила. Пил і пісок з-під коліс забили молодшому лейтенантові ніс і рот, бур'яни стьобали по обличчю, а він, поки ніхто не бачив, плакав від гніву та образи, од відчуття власного безсилля…

Проїхали з кілометр чи трохи більше назад до Острожан, зупинилися, і бандерівці одв'язали Лебединського. Накинули на голову мішок, один з них затягнув зверху мішок зашморгом, узяв кінець у руки й повів за собою, як худобу.

– Недобрий ти, Матлюк, – засудив Фрось. – Дав би товаришеві наостанку хоч на ліс подивитися, прошу я тебе. Він усе ж людина.

– А що пан Жмудь скаже? – буркнув Матлюк, і Лебединський зрозумів, що його ведуть до самого Коршуна.

Спочатку йшли сухим лісом, лише іноді продираючись крізь чагарники. Потім підлісок погустішав, під ногами захлюпало. Так пройшли з кілометр – вода тепер піднялася до колін, бандерівці притишили крок, либонь, пробиралися тільки їм відомою стежиною.

Коли вода сягнула за коліна, Лебединський стрибнув убік, сподіваючись, що трясовина більше не відпустить його, затягне, та, видно, вибрав невдале місце, бо Матлюк смикнув шворку, а бандит, який ішов позаду, схопив за зв'язані руки, сильно вдарив у спину.

– Жити набридло, – засичав у вухо. – Але доведеться почекати трохи…

Тепер він ішов крок у крок за молодшим лейтенантом, і годі було сподіватися, що вдасться повторити маневр, то більше, що, вода почала відступати, і незабаром вийшли на тверде.

… Коршун обійшов навколо скрюченого біля його ніг Лебединського, наказав:

– Ану, хлопці, поставте його на ноги, щось мені захотілося подивитися йому в вічі.

Підскочили, підхопили й підвели. Молодший лейтенант шарнув навколо поглядом.

Два невеликих намети з соснових та ялинкових гілок стоять у ялиновому молодняку побачити їх можна тільки зблизька. Поруч вхід до землянки, далі на вірьовці висить. жужмом якесь лахміття, на галявині горить вогнище, в казані кипить щось, пахне кулішем. Коршун стоїть за два кроки перед ним – ось він який: виголений, коротка зачіска їжаком, поверх чистої і навіть випрасуваної сорочки накинутий сірий непогано пошитий піджак.

Стоїть, розставивши ноги й засунувши руки в кишені синіх з червоним кантом офіцерських галіфе.

Коршун зміряв Лебединського оцінюючим поглядом, підступив ближче на один крок, мовив рівним і спокійним тоном:

– Ось і побачилися! Ви нас уночі чекали й непогану зустріч приготували, то вибачте, що зіпсували ваші плани.

Молодший лейтенант дивився понад ним у ліс, який підступив впритул до галявини. Думав: так, Коршун переграв їх у першій партії, отже, побоювання Бутурлака небезпідставні – в селі є інформатор, і, поки він існує, боротися з бандерівцями важко. Якась жінка втрутилася в гру…

Шкода, що він не може попередити Бутурлака. А що він взагалі може?

Він може тільки з гідністю вмерти, але чи зможе?

Коршун зараз катуватиме його, а Лебединського ніколи в житті по-справжньому навіть не били – чи витримає?

Наче відповідаючи на його думки, Коршун запитав:

– Звідки в Острожанах дізналися про те, що ми вирішили минулої ночі йти на село? І про схованку в школі?

Лебединський і далі дивився поверх нього, наче не чув запитання.

– От що, – розпорядився Коршун, – прив'яжіть його до дерева. Бо розмова в нас починається якась млява.

Бандерівці підштовхнули Лебединського до старої товстої берези. Прикрутили до дерева мотузком так, що не міг поворухнутися.

– Добре, – схвалив Коршун, – а тепер залиште нас наодинці.

Коли відійшли, взяв збиту з необструганих дощок табуретку, сів навпроти молодшого лейтенанта, запалив цигарку, поклавши ногу на ногу. Помовчав трохи і почав так, неначе вони вдвох сиділи у вітальні в зручних фотелях і вели невимушену світську розмову – Обставини примусили мене взятися за зброю, а так я, юначе, меценас – і за освітою, і за духом, тобто мушу захищати права людини, яка довірить мені свою долю. Гадаю, якщо ви будете щирі зі мною, не каятиметесь.

Молодший лейтенант дивився на ліс і небо, він уже не відчував ані скручених за спину рук, здавалося, не відчував самого себе, тіло зробилося невагомим, якимсь чужим, і Лебединський зрадів: якщо катуватимуть, певно, не буде боляче.

А Коршун вів далі:

– Я відіслав своїх людей для того, щоб ви, не вагаючись, назвали ім'я зрадника. Крім мене, тут четверо. Від когось із них в Острожанах дізналися про напад і схованку з документами в школі. Вам відомо, від кого? Якщо назвете ім'я зрадника, я подарую вам життя. А може, в селі якимсь іншим шляхом дізналися про наші плани?

«Ого, чого він хоче! – подумав Лебединський. – Щоб я сказав, звідки Бутурлакові й Демчуку стало відомо про наміри бандерівців. Розповів про почуту Сергійком розмову. Тоді Коршун помститься хлопчакові, і смерть дитини впаде на мою голову…»

– Ми втрачаємо час, пане Жмудь, – одповів, уперше глянувши Коршунові в вічі. – Хоча, – куточки губ у нього опустилися в гіркій посмішці, – чого-чого, а часу в нас з вами достобіса, і, мабуть, спасенна розмова зі мною дозволяє вам хоч трохи розважитись.

– У ваших словах є істина, – погодився Коршун, – та все ж ми відхилилися від основної теми розмови: від кого ви дізнались про напад?

Молодший лейтенант промовчав, і полковник, зітхнувши, дорікнув йому:

– Так ми, бігме, не домовимось. Не вимушуйте мене вдатися до крайніх засобів впливу.

Куточки губ у Лебединського знову опустилися. Коршун підвівся, випустив цигарковий дим просто в обличчя молодшому лейтенантові і загасив цигарку об кінчик його носа.

Лебединський заплющив очі від болю: а йому здавалося, що його тіло вже не відчуватиме нічого.

– Отак, пане, – заговорив Коршун уже зовсім іншим тоном. – Хочу тільки попередити, що це – квіточки.

Він знову сів на табуретку, заклавши ногу на ногу. Десь у глибині душі знав, що цей молодший лейтенант навряд чи скаже щось, але справді, часу мав багато, і чому ж не розважитись?

У Коршуна був гарний настрій. Усе йшло так, як йому хотілося, може, за винятком неприємного інциденту в містечку. Добре, що Гриць вчасно побачив Андрія, і вони встигли накивати п'ятами. Чудовий хлопець росте – Гриць, справді їхня з Северином кісточка, і треба буде допомогти вибитися в люди. Віддячити Северинові за поміч, яку той надавав йому, Кирилові Жмудеві, під час студіювання наук.

Бідний Северин! Був таким життєлюбом, людиною вельми чіпкою в цьому світові, і треба ж таке – загинути від випадкової бомби…

Гриць розповідав: на якійсь станції між Львовом і Бродами радянські літаки бомбили гітлерівські ешелони з технікою, а Северин Романович на своїх двох фірах якраз проїжджав містечком.

Грицько кинувся геть до якогось подвір'я, а батько побоявся залишити фіри – від нього з матір'ю не лишилося нічого, бомба вибухнула майже поруч…

Тоді Грицько все ж дістався до Львова. Мав адресу старого приятеля вуйка Кирила, і той прийняв його.

Радянські війська наступали тоді так швидко, що Коршунові не вдалося потрапити в Острожани, де в Севериновій стайні обладнав схованку – не з документами, як казав своїм підлеглим, – плювати він хотів на найважливіші документи. У схованці зберігалися гроші й цінності, грошей, правда, не дуже й багато (де візьмеш валюту під час війни – всього тисячі три в перерахунку на долари), але в залізній скриньці, закопаній під яслами, було досить золота і ювелірних виробів, награбованих загоном Коршуна в спалених навколишніх містечках та селах. Вистачить на все життя і йому, і нащадкам, якщо вони в нього будуть. А ні – пофортунить Грицькові, зрештою, чому ні – хлопець починає розуміти, що до чого, і рука в нього не затремтить, якщо доведеться підняти зброю проти більшовиків…

Тікаючи від більшовиків, Коршун все ж устиг наказати Фросю, щоб узяв двох стрільців і залишився біля Щедрого озера: мусив обходити стороною Острожани і втрутитися лише тоді, коли сільські активісти здумають перебудовувати або зносити садибу Северина Романовича. На щастя, там обладнали школу, директор виявився хазяйновитий, і Коршунів тайник був у безпеці.

Взимку було ризиковано йти до Острожан, Коршун пересидів зиму в львівських знайомих, не втрачав часу, встановлював контакти із залишеними в підпіллі бандерівськими провідниками, домовився про явки й паролі за кордоном – мав намір невеличким загоном пробитися через чехословацькі ліси до Західної Німеччини, а там сам чорт йому кум з його золотом та діамантами.

На початку літа послав до Острожан Грицька – вірніше, не до самих Острожан, – там би його одразу злапали, – до райцентру, де племінник колись учився й квартирував; хлопець мусив знайти Фрося й розвідати, як почувається йому і чи зможе гарантувати безпеку своєму начальству.

Одержавши вісточку від Грицька, Коршун того ж вечора виїхав до містечка, – і треба ж, саме наступного дня Грицько зустрівся на базарі з Андрієм!

Коршун поморщився при згадці про свого другого племінника. Злапати б! Не подивився б, що племінник, повісив на першому-ліпшому дереві, іншим на науку!

Але, зрештою, все обійшлося – і на рівній дорозі трапляються вибої, що ж, просто треба бути ще обережнішим і не соватися у воду, не спитавши броду.

Файно вийшло з тими трьома енкаведистами. З одного маху прибрали трьох, а якщо так і далі піде…

Коршун подумав: як гарно, що в Острожанах є своя людина. Коли б вона не слідкувала за головою сільради й не підслухала його розмову з районом, вони напоролися б на засідку, і страшно навіть подумати, що трапилося б…

Сьогодні вночі треба послати Фрося, щоб дізнався про обстановку на селі – і принесло ж туди отого лейтенанта-розвідника якраз тоді, коли Коршун прибув на Щедре озеро.

Та обійдеться. Як каже Фрось, потихесеньку-помалесеньку, прошу я вас…

Мудрий чоловік, цей Фрось, мудрий і відданий, таких треба завжди тримати при собі, навіть там, на Заході…

Коршун майже забув про енкаведиста, прив'язаного до берези. От що значить замріятися! На це здатні лише справжні інтелектуали, люди високої думки, у яких мислення розвинуте до абсолютних меж і які силою власного розуму можуть абстрагуватися від дійсності, поставити себе, так би мовити, над нею. Як зараз, наприклад. За крок від нього полонений більшовик, від цього енкаведиста смердить болотом, а він, меценас Кирило Романович Жмудь, замислився так, що не відчуває навіть болотяного смороду…

Коршун підвівся й випростався. Зазирнув близько-близько у вічі Лебединському, запитав:

– Надумався? Відповідатимеш?

Молодший лейтенант хотів плюнути йому в обличчя, поворухнув язиком у пересохлому роті, та не було навіть слини для плювка.

Коршун відійшов до вогнища, витягнув розжарений гострий залізний шворінь, щось на зразок довгого й товстуватого шила. Помахав у повітрі, ступив пружний крок до Лебединського і зробив випад, як роблять фехтувальники…

Обличчя молодшого лейтенанта перекосила гримаса болю, але не закричав, не застогнав навіть. Відкинув голову назад, смертельно зблід і заплющив очі.

– І все ж ти проситимешся! – Коршун відчув, що в нього від гніву трусяться руки, тицяв розпеченим шворнем у груди Лебединського, молив бога, щоб той хоч застогнав, хоч скрикнув раз, один раз, більше не треба, щоб він, Коршун, хоч на мить узяв гору над зеленим юнаком.

Нарешті зрозумівши, що той не проситиметься, стомлено відкинув шворень і пішов до куренів.

– Ну, що він? – запитав Фрось.

Кирилові Жмудю соромно було признатися, що потерпів поразку.

– Кінчайте його, – удавано байдуже махнув рукою, – нічого він не знає…

– То ми зараз побавимося, прошу я вас! – зрадів Фрось. – Грицько, – покликав, – зможеш дістатися до того дерева? – вказав на осику, що стирчала посеред гнилого болота.

– Для чого? – недовірливо запитав той.

– Я й кажу, побавимося, якщо дістанешся! Тільки тихесенько, прошу я тебе, щоб самому не загрузнути. Ми тебе мотузком обв'яжемо на всяк випадок і оту колоду звалимо, а ти по колоді – обережненько, до осики.

– Дістанусь, та для чого?

– Бачиш оту гілку? Що ліворуч, міцна така?

– Бачу.

– Прив'яжеш до неї мотузка. Щоб кінець висів над болотом. На лікоть над водою, прошу я тебе.

– Дурниця якась, – знизав плечима Грицько. – Для чого ці дитячі забавки?

– Дитячі, вважаєш? – гостро зиркнув на нього Фрось. – Коли б дитячі!

– Давайте вже, – потягнувся по мотузок Грицько.

Він примоцував мотузок до гілки й обережно повернувся на острівець. Обтерся рушником і вдягнувся – вечоріло вже, і від болота тягнуло сирістю.

– Тепер, хлопці, розв'яжіть його, – наказав Фрось.

– Що?.. – не повірив Матлюк. – Для чого розв'язувати? Я їх більше зв'язаних поважаю.

– Жартівник! – посміхнувся Фрось. – Розв'яжіть, коли кажуть, прошу я вас!

Тепер зацікавився Фросевою витівкою і Коршун.

– Справді, для чого? – запитав.

Фрось догідливо посміхнувся.

– Під тою осикою страшне болото, – пояснив. – Він одразу загрузне й схопиться за мотузок. Гілка гнутиметься, він руками перебиратиме по мотузку, прошу я вас, сподіваючись вибратися. Тихесенько так, рученятами… А болото засмоктуватиме, триматися вже сили не стане, і він тихесенько так опускатиметься – довго на нас дивитиметься й проситиме порятунку…

Коршун уважно подивився в холодні Фросеві очі.

– Файно придумав, – схвалив, – так тому й бути. Розв'яжіть його!

Лебединський поворушив пальцями, ще не вірячи, що в нього розв'язані руки. Сколоті груди пекло, очі сльозилися, горів рубець на щоці, в кінчики пальців наче заганяли голки – починала пульсувати кров. Ступив непевний крок уперед, похитнувся, але встояв.

– От що, – приступив до нього Фрось, – ми так вирішили, прошу я вас: ідіть під три чорти, пройдете болото – живіть собі. Не пройдете – що ж, ми не винні. – Він вказав пальцем на одиноку осику серед болота. – Там прохід, і йдіть туди.

– Стріляйте вже краще! – мовив Лебединський.

– Дивний чоловік, прошу я вас. Сказано, не стрілятимемо. Виберешся – житимеш!

Зрештою, яке це мало значення – куля чи болото? Болото краще, може, хоч перед смертю холодна вода заллє вогонь у грудях, пригасить біль…

Ступив невпевнено до болота, пішов, не озираючись, і одразу провалився по пояс. З трудом витягнув ногу, ступив ще крок – ще й ще, вода сягала вже горла, і біль відпустив, ніби й не колов його розжареним шворнем Коршун.

Ще кілька кроків до осики, але вже не зміг витягнути ногу й відчув, що трясовина засмоктує його. Безсило змахнув руками й помітив над головою звислий з осики мотузок. Інстинктивно схопився, та випустив одразу – побачив, як стоять на острівці всі п'ятеро бандитів і жадібно втупилися в нього, хочуть подивитися, як вимолюватиме життя…

Глянув на небо, на верхівки дерев, зітхнув і склав руки на грудях. Трясовина тягнула його донизу, останній раз видихнув повітря, ковтнув води, вона увірвалась у легені й розірвала їх…