Текст книги "Жорстокий ліс"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

– Отож я й кажу, – підхопив військком, – що ж це за відпочинок, коли весь час мусиш озиратися?

– А ви в селах буваєте? – не без єхидства запитав Бутурлак.

Майор розвів руками.

– Я ж на службі, а тобі лікуватися треба. Подивись на себе в дзеркало! Блідий, щоки запали…

Бутурлак непомітно поворушив лівою рукою. Куля пробила йому ключицю, плече й досі трохи скніло.

– Нічого, – відповів весело, – гітлерівців добили, з японцями на Далекому Сході наведемо порядок, а потім уже й тутешнім господарством займемось.

– Нема людей, – зітхнув капітан. – Ліси б прочесати… у нас в Острожанах жодного випадку не було, і ось тобі…

– Рік тому там якийсь Коршун вештався, – згадав Бутурлак.

– Утік, – одповів капітан. – За нашими даними, подався кудись на захід разом із своїм братом – острожанським старостою Северином Жмудем. – Він посміхнувся Бутурлакові нараз якось запопадливо й мовив: – Ти, лейтенанте, от що… Ми тебе на всяк випадок озброїмо, хочеш? Ну, щоб і рибу ловив, і про себе думав!

Лукавий вогник блиснув в очах Бутурлака.

– Хитрий ти, капітане, – зареготав і поплескав Ярощука по коліну. – Хочеш отак, на дурничку, ще одного «яструбка» придбати?

– Я ж про твою безпеку турбуюсь.

– Краще я сам про себе потурбуюсь.

– Так-то воно так, але ж я думав бойовий офіцер, він завжди в строю!

– От що, – посерйознішав Бутурлак, – мене на бога не бери! Я там сам роздивлюсь і, якщо треба буде, допоможу. Домовились? Тільки своєму «яструбку» просигналізуй, щоб на всяк випадок був у курсі.

– Зробимо, – повеселішав капітан. – Я йому накажу: в разі чого – у твоє повне підпорядкування.

– Це вже задуже.

– Хлопець там непоганий, недавно з армії демобілізувався.

Військком обійшов стіл, став напроти капітана.

– А ти справді хитрий, – мовив. – Я його собі на підмогу покликав, а він за п'ять хвилин помічником обзавівся.

– На вас тільки надія, майоре, – не сприйняв жарту начальник міліції. – На. демобілізованих. Інакше – заріз.

– Скоро відвоюємось з японцями, будуть тобі люди, – відповів майор так, наче доля війни на Далекому Сході залежала і від нього, районного військового комісара.

За вікном кабінету почулося рипіння коліс, Бутурлак визирнув і посміхнувся широко й радісно.

– Це по мене, – повідомив. – Персональна карета…

Військком підійшов до вікна, побачив рябого коня, запряженого в фіру.

– Андрійко Шамрай? – запитав здивовано. – Чого це він?

– А я ще тиждень тому з шпиталю листа йому написав, – признався Бутурлак. – Виходить, пошта у вас працює… – Він потягнувся за маленькою пошарпаною валізкою, що стояла біля столу, хотів встати, та двері розчинилися і до кабінету ввірвався збуджений Андрій, а за ним черговий по військкомату.

– Я йому кажу, в мене термінова справа, а він не пускає… – поскаржився Андрій майорові, але, побачивши Бутурлака, кинувся до нього. Певно, хотів обняти, та зупинився за крок, простягнув руку – невміло й збентежено.

Бутурлак пригорнув його нестрижену голову до грудей.

– А ти виріс, хлопче, я радий тебе бачити. – Взяв ласкаво за вухо, відхилив голову, зазирнув у вічі. – Так, радий… Але що трапилось?

Тривожний вогник уже згас в Андрієвих очах, хлопець дивився на Бутурлака й забув про все – чому вривався в кабінет військкома й що слід було терміново повідомити.

– Що трапилось? – повторив Бутурлак, і тепер Андрій побачив і військкома, і капітана в міліцейській формі. Заговорив схвильовано:

– Ми щойно Грицька бачили. На базарі. Дивимось, іде з кошелем, а в кошелі картопля й сала шмат. Помітив нас, зірвався знеобачки, а потім так тихенько поза людьми й з базару… А я за ним…

– Чекай, – зупинив хлопця військком, – що за один цей Грицько?

– Та Жмудь… Грицько Жмудь!

Військком перезирнувся з Ярощуком. Капітан підійшов до Андрія.

– Цікаво, – мовив багатозначно. – Григорій Жмудь? Родич Коршуна?

– Племінник, – ствердив Андрій. І додав виклично: – І мій двоюрідний брат!

– І куди він пішов? – не звернув на те уваги капітан.

– Від базару вулицею Першотравневою. Потім бічною, не знаю, як називається, там ще невеличка крамниця, вікна зеленим пофарбовані…

– Яблунева, – уточнив Ярощук.

– Третій будинок праворуч – з червоної цегли. Грицько туди пішов.

Каштан уже крутив ручку телефону.

– Ярощук говорить. Ось що, Климук, піднімай оперативну групу. Я у військкоматі і вже виходжу…

… Будинок на Яблуневій належав колишньому викладачеві місцевої гімназії Ленартовичу. Два роки тому він помер, у будинку мешкала його дружина – бабуся років сімдесяти.

Працівники міліції обережно оточили будинок. Лейтенант, заступник Ярощука, одягнутий у цивільне, зійшов на ґанок, постукав. Відчинила бабуся, по брови запнута чорною хусткою.

– Сусіди казали, кімнату здаєте? – поцікавився лейтенант.

– Здавала, – одповіла бабуся, – та вже зайняли.

– Шкода… І хто ж зайняв?

– Не все одно, зайняли, і все!

– Та, може, вони ненадовго?

– Надовго, прошу я вас. То мій давній пожилець, і взагалі я незнайомим не здаю.

– А можна його побачити?

– Пішов, зараз нема.

– От що, – лейтенант витягнув посвідчення, – перевірка документів! – Відсторонив бабусю, ступив у напівтемний коридор. – Де його кімната?

Від хвіртки до будинку вже бігли двоє озброєних міліціонерів, за ними – Ярощук. Прогупотіли дерев'яними сходами, що вели до мансарди. Ярощук метнувся в напівпрочинені двері вітальні, обставленої старомодними меблями. Нікого, тільки кіт спить на підвіконні. Й на кухні порожньо.

Згори загукав лейтенант:

– Ідіть-но сюди, товаришу капітан!

У невеличкій світлій кімнаті два ліжка. Одне розстелене. На столі – прибор для гоління, дзеркало. Дверцята шафи розчинені, на дні – брудна білизна. Кошик з картоплею сиротливо стоїть біля дверей.

Ярощук пройшовся кімнатою, зазирнув під розстелене ліжко, витягнув стоптані домашні туфлі. Обдивився, кинув на підлогу. Запитав лейтенанта:

– Вважаєте, втік?

– Не маю сумніву.

Капітан кивнув. Спустився на перший поверх, покликав стару, яка стовбичила в передпокої.

– Кому ви здали кімнату, громадянко Ленартович? – запитав суворо.

– Грицеві, – спокійно глянула йому у вічі. – Він у мене завжди мешкав.

– Якому Грицеві?

– Григорію Жмудю з Острожан.

– Чому не прописаний?

– Так тільки ж позавчора приїхав.

– Один?

Стара відвела погляд.

– Один, прошу я вас. Казав, що знову вчитиметься в нашій школі.

– Дивно, – посміхнувся Ярощук. – Гриць Жмудь – підліток, а вже голиться й туфлі сорок третього розміру носить.

Пані Ленартович не розгубилася ані на мить.

– Родич якийсь з ним приїхав. Сьогодні мав вертатися, то й поїхали…

– А прибор для гоління забув?

– Невже? – здивувалася.

– Гриць з ним поїхав?

– Не знаю.

– Який він із себе, Жмудів родич?

– Прошу я вас, чоловік літній уже, років за шістдесят, сухий такий і кашляє.

– І кашляє? – недовірливо перепитав капітан.

– Усю ніч кашляв, простудився десь.

– Сухий, значить?

– Так, непоказний, прошу я вас, чи то хвороба висушила, чи то комплекція вже така.

– Климук, – звернувся капітан до лейтенанта, який стояв на нижній приступці сходів, – принеси, будь ласка, сорочки. У шафі там, брудні, бачив? – Коли лейтенант повернувся, взяв сорочку за плечі, розтягнув перед старою. – Сухий, кажете, а сорочки чомусь п'ятдесят шостого розміру носить!

– Не знаю… не знаю… – знітилась. – Може, це й не їхня.

– Все може бути, – одповів капітан. – Шкода, громадянко Ленартович, та мусимо вас затримати. Так, – повторив, – шкода, вік у вас такий…

– А я ще не скаржусь! – блиснула очима нараз зовсім по-молодечому.

– Покличте понятих, – розпорядився капітан, – робитимемо трус.

… Бутурлак сидів на лавці в невеликому садочку за райвідділом міліції. Поруч примостилася Віра, Андрій з Пилипом лежали животами на густому спориші.

Пилип дриґав голими п'ятами, розповідав пожвавлено:

– Школа в нас тепер – семирічка, і ми з Андрієм за рік п'ятий і шостий пройшли. Петро Андрійович сам вам скаже – знання в нас і за сьомий є, та не тверді…

– Хто це – Петро Андрійович?

– Директор школи. Він історію викладає. Ще й географію та німецьку мову. Не вистачає вчителів, всього чотири було, та з райвно обіцяють ще прислати.

– До речі, – нагадала Віра, – крейду ми так і не одержали.

Андрій сів на траві.

– Дивись, забули… Котра година? – запитав у Бутурлака.

Той зиркнув на циферблат великого кіровського годинника.

– Пів на другу.

– Там зараз перерва, – полегшено зітхнув Андрій. – Одержимо потім.

Бутурлак поклав на коліна валізку, розстебнув.

– А я вам подарунки привіз, – мовив підкреслено байдуже. – Оце тобі, Андрію, – простягнув наручного годинника з чорним циферблатом. – Бери, не соромся, трофейний, це від усіх наших розвідників. Васюта й Іванов персональний привіт передавали. Тобі також привіт і це… – простягнув Пилипові майже такого ж годинника. – Ще Сергійкові дарунок є, – переклав щось у валізці, – а тобі, Вірочко, ось…

– Шоколад! – радісно вигукнула дівчина.

Справді, Бутурлак тримав велику плитку шоколаду, акуратно загорнуту в срібну фольгу.

Андрій притулив годинника до вуха, слухав, як м'яко й безшумно цокає. Зиркнув на Пилипового: теж гарний, та, либонь, не такий, як у нього. Хотілося застрибати на одній нозі – аж до вулиці й назад – оце так дарунок!

У них на всі Острожани є один наручний годинник, у Петра Андрійовича, ще кілька ходиків по хатах, і ось тобі…

Пилип тримав свого на долоні, дивився, як бігає секундна стрілка – не відводив погляду і аж зблід від хвилювання. Підвів очі на Бутурлака, мовив несміливо:

– Але ж це така коштовність… Я не смію…

Лейтенант скуйовдив йому чуприну.

– Смієш, – зареготав весело, – ти, Пилипе, все зараз смієш! Повір мені, скоро згадуватимеш мої слова.

Віра обережно зняла з шоколаду фольгу. Розломила на рівні чотири частини.

– Це Сергійкові, – знову загорнула чвертку, а дві простягнула хлопцям. – Пригощайтеся!

– Тобі ж шоколад, – спробував запротестувати Пилип, та не дуже наполегливо: рот наповнився слиною, і від шоколадного запаху засвербіли ніздрі.

– Якщо дівчина пригощає, відмовлятися нечемно, – посміхнувся Бутурлак.

Андрій одламав від своєї порції кілька маленьких квадратиків, повернув Вірі. Та не дуже пручалася, і хлопцеві було приємно дивитись, як її тоненькі й наче прозорі пальці гладили шоколадні шматочки.

Почувся гуркіт мотора, і на подвір'я в'їхав міліцейський газик. Ярощук зістрибнув з переднього сидіння, а машина покотила в гараж. Капітан зупинився перед лавкою. Запитав Андрія:

– Який з себе Коршун?

– Затримали Грицька? – скочив той на ноги. – І Коршуна?

Ярощук похитав головою.

– Спізнилися. Мабуть, ви налякали їх, і вони втекли. То який із себе Коршун?

– А такий… Ну, як ви – кремезний…

– Як я, кажеш, – задумливо мовив капітан. – Що ж, це підходить.

– Що підходить?

– А-а… – махнув рукою Ярощук, – здогадки…

Капітан відкликав Бутурлака, розповів про результати обшуку.

– Здається мені, – мовив на закінчення, – проґавили ми сьогодні самого Коршуна. І з'явився він тут недаремно. Подумайте, лейтенанте, може, й справді не варто їхати в Острожани?

– Якщо вже ви починаєте мене розраджувати, обов'язково поїду, – одповів Бутурлак. – До речі, ви не подумали, що скажуть про мене вони? – кивнув на хлопців.

– Щасливої дороги, – простягнув йому руку Ярощук.

Андрій прокинувся, коли ще не почало розвиднятися.

Бутурлак спав, солодко посопуючи. Хлопець запалив у сінях свічку, написав лейтенантові кілька слів на обгортковому папері. Дістав з погреба глечик молока, поставив на столі поруч з запискою і, не рипнувши дверима, вискочив надвір. Підхопив плетеного з лози кошика й побіг стежкою поміж городами до лісу.

Учора ввечері Бутурлак запитав, чи є в навколишніх лісах гриби – давно не ласував ними, хлопець вирішив зранку набрати хоч півкошика. Знав грибні місця неподалік від села, де траплялися рижики й білі – півкошика чи кошик набрав би завжди.

Небо на сході посвітлішало, але в лісі ще була сутінь, і Андрій інтуїтивно знаходив потрібну стежку. Роса одразу намочила холоші стареньких штанів. Андрій ішов швидко, скоро розігрівся, навіть захотілося пити.

Напився з лісового джерела. Розгріб ще торішнє напівгниле листя, вода одразу набігла в копанку, нахилився й сьорбав просто з неї, відчуваючи приємний запах моху і якогось гіркуватого кореня. Подумав, що смачнішої води не пив за все життя й навряд чи питиме, відсьорбнув ще раз і лише тоді відірвався.

Почало сіріти і в лісі.

Андрій повагався трохи – куди йти: ліворуч, де починався густий ялиновий ліс, могли бути рижики, просто, в дубах, – боровики. Вирішив: краще принести боровиків, все ж вважаються королівськими грибами, хоч сам Андрій віддавав перевагу рижикам. Вважав, що нема смачнішого гриба, ніж підсмажений ялинковий рижик – твердий, хрумкотливий і пахне лісом.

Пішов до дубів непоспішливо, мав час, поки сонце не підніметься над лісом, не проб'ється ранішніми променями в дубову гущавину: гриб. уміє ховатися в сухому листі, і в сутінках його не побачиш.

Час від часу Андрій прикладав до вуха годинника і, почувши тихе цокання, усміхався, певно, трохи дурнувато, але ж кажуть, що кожна надто щаслива усмішка виглядає дурнуватою.

Думав про Бутурлака. Лейтенант житиме в Острожанах місяць. Аж тридцять днів. І ці дні видавалися суціль безхмарними й сонячними.

Увечері вони з лейтенантом обговорили всі господарські питання, і Бутурлак розвіяв Андрієві сумніви. Хлопця тривожило, чи зможе прохарчувати лейтенанта; власне, картопля була й молоко також: сусідка мала корову, Андрій забезпечував її сіном, а вона віддячувала молоком. Риба ловилася, вже й молода морква та інша городина поспівала, та як бути з хлібом?

Андрій сам обходився, фактично, без хліба, лише іноді одержував буханець, коли привозили вчителям – Петро Андрійович оформив його шкільним завгоспом, і хлопець не нехтував своїми обов'язками. Та він – одна справа, а лейтенантові після шпиталю потрібне посилене харчування!

Бутурлак витягнув із звичайного солдатського мішка три великих хлібини, кілька банок консервів і добрячий шмат сала.

Це – сухий пайок на два тижні, пояснив, а через півмісяця він з'їздить до міста й привезе ще.

Тепер харчова проблема не турбувала більше Андрія, і він із спокійною совістю подався по гриби. До грибів можна буде наварити казан картоплі з салом чи підсмажити ляща…

А вдень Сергійко з товаришами притягне кошик чорниць.

Чудово жити у такій райській місцині, як Острожани!

Починався дубовий ліс, тут вже мусили бути боровики, і Андрій присів під могутнім деревом, чекаючи, поки посвітлішає. Чомусь одразу подумав про Вірку – як учора, коли поверталися до Острожан, вона розповідала про ленінградську блокаду.

Вірчина мати була острожанська. Давно, ще в громадянську війну, коли червоні полки громили Пілсудського і якась кавалерійська частина заблукала до Острожан, на неї кинув оком червоний командир, і Вірчина мати зникла з села – лише зрідка приходили в Острожани листи, які свідчили, що вона жива й почувається непогано. Чоловік її служив у Червоній Армії, жили вони в Ленінграді – великому й казковому місті: колись бабка Мотря показувала кілька кольорових знімків, одержаних від дочки. Андрій сам бачив їх і не міг повірити, що все це можна створити людськими руками. Бачив він і перше фото Мотриної онуки: вона не сподобалась йому – сукенка з якимись витребеньками, дивиться пихато, а на голові величезний бант. Не дівчина, а паненка якась…

Коли почалася війна, Вірка з матір'ю залишились у Ленінграді, батько бив гітлерівців на різних фронтах і дослужився до полковника.

Мати померла від голоду, а Віру вивезли з блокованого міста. Жила в дитбудинку, та батько, одержавши двотижневу відпустку, забрав її і привіз в Острожани до тещі – тепер бабі Мотрі щомісяця привозили з пошти гроші – по якомусь атестату, як гордовито пояснювала. Ще б пак – ніхто й ніколи в Острожанах не одержував так гроші – щомісячно й з рук самого поштаря.

Спочатку на Віру бігало дивитися все село: як-не-як, а полковницька дочка, та згодом призвичаїлись, і чепуркувата дівчина з її шкіряними сандаліями вже не викликала загальної уваги.

Перший сонячний промінь пробився крізь дубову крону й висвітив сухе листя на землі.

Хлопець роззирнувся й одразу побачив за кілька кроків коричневу блискучу шапку боровика.

Зрізав обережно – ніжка міцна, біла, без єдиного хробака. А поруч ще один…

Забувши про все, Андрійко спустився до улоговини, де росли молодесенькі дубки.

Якщо йти вздовж улоговини, то завжди можна набрати з півкошика, а в грибні роки й кошик боровиків. Сьогодні гриби траплялися не так і часто, але через годину було вже півкошика. Хлопець вийшов на невеличку галявину й зупинився вражений: посередині її витягнувся на товстій ніжці величезний, може, на кілограм, білий гриб.

Андрійко постояв трохи, підійшов до гриба обережно, немов міг сполохати його, обійшов навколо й сів поруч, не насмілюючись зрізати. Обережно зняв із шапки сухий дубовий листочок, попестив гриб, відчувши долонею, який здоровий і твердий цей лісовий красень.

Зітхнувши, зрізав.

Справді, гриб був хоч і великий, та здоровий, без хробаків, і Андрій уявив, як здивується Бутурлак. Либонь, і не бачив таких, точно, не бачив, навіть в їхньому грибному краю такі зустрічаються нечасто. А під Харковом, звідки родом Бутурлак, і лісів справжніх не лишилося.

Боровик зайняв третину кошика, і Андрієві розхотілося далі збирати гриби. За звичкою глянув на небо, визначаючи час, але відразу згадав про годинника – нема ще й шостої.

Простягнувся на траві, підклавши долоні під голову, лежав і чув, як рухається час.

Раніше в такі хвилини час немов завмирав, зупинявся: Андрійко не рухався, не рухався й час, він засинав, і все засинало разом з ним, хіба що тільки хмаринки були непідвладні його волі.

І зараз він заплющив очі, наказуючи всьому навколо зупинитися, а маленькі, зовсім маленькі секундочки не послухалися, цокали й цокали біля вуха, і Андрій відкинув ліву руку, щоб підкорити час.

Цокання припинилося, та секунди все ж рухалися, тепер хлопець не чув, а бачив їх: вони пробиралися до нього крізь траву, видиралися по сорочці на груди, тут шикувалися в колони і йшли, твердо тримаючи крок, як на параді – цок, цок, цок…

Ілюзія цього маршу була настільки сильною, що хлопцеві захотілося сісти й струсити з себе оце безкінечне рухливе військо, він провів долонею по сорочці на грудях, та секунди йшли і йшли, твердо тримаючи ногу.

Андрійко сів, і секунди зникли – тепер вітерець ворушив листя на деревах, поруч ганялися один за одним великі різнокольорові метелики й теленькали якісь голосисті птахи.

Пахло медом, травами й грибами, а великий синій дзвоник гойдався поруч гордовито й переможно, наче був справжнім церковним дзвоном, і треба лише нахилитися до нього, щоб почути тривожну музику.

Андрій похилитав дзвоник, і… автоматна черга розірвала тишу.

Хлопець схопив тоненьке стебло, затрусив ним, та автомат мовчав.

Але ж він точно чув чергу, навіть знав – чергу із «шмайсера», бо тільки німецький автомат б'є так – сухо й вимогливо.

Ще кілька секунд Андрій калатав дзвоником, поки справжній зміст того, що відбулося, не дійшов до його свідомості. Схопивши кошик, перебіг до густих заростей ожини, що починалися одразу за галявиною. Завмер, прислухаючись.

Кружляють метелики над галявиною, й голосисті птахи сваряться на дубі…

Але ж він точно чув автоматну чергу і зовсім близько…

Андрій заховав кошика в гущавині і, обійшовши ожинові зарості, обережно заглибився в ліс.

Одразу починались горіхові хащі, потім ішов дубняк, хлопець проминув його, сковзаючи поміж деревами, далі дуби робилися товстими, розступалися, та, дивно, ліс похмурнішав, сонячні промені майже не проникали крізь густі крони.

На краю цього темного лісу мелькнула тінь, і Андрій заховався за дерево. Визирнув і побачив: чоловік нахилився над чимось, і автомат звисає з шиї.

З такої відстані, та й ще в темному лісі, хлопець не міг розгледіти обличчя чоловіка, навіть у чому одягнутий, – бачив тільки, що незнайомець високий і що на голові в нього звичайний цивільний капелюх з крисами.

Чоловік підняв щось із землі й закинув за плечі.

«Косуля…»– скоріше здогадався, ніж побачив, Андрій.

Зігнувшись під вагою тварини, чоловік рушив поміж дубів – щось в його постаті видалося знайомим хлопцеві, немов десь уже зустрічався з цією високою людиною – напружив пам'ять, та образ одразу розпливався й робився нереальним – справді, чи так вже й мало траплялося на Андрієвому шляху високих чоловіків?

«Може, браконьєр?» – подумав, та який же браконьєр ходитиме в ліс із «шмайсером»?

А високий уже зник за дубовими стовбурами, наче не було ні його, ні косулі, ні автоматної черги – ліс мовчав, і тільки вдалині, куди пішов чоловік із косулею, голосно тріскотіла сорока.

Бутурлак, зазирнувши до кошика, лише покрутив здивовано головою.

– Оце зараз набрав? – запитав недовірливо.

– Коли ж ще?

– Ну й ну! – витягнув гриба-велетня, підняв над головою – ще трохи й була б парасолька. – Такого й на сковорідку класти шкода.

– Нічого, – пообіцяв Андрій, хоча й не зовсім впевнено, – ще знайдемо, в нас це не дивина!

Лейтенант заходився чистити картоплю, Андрій накришив повну сковорідку грибів і тільки після цього розповів про чергу із «шмайсера» і вбиту косулю.

Бутурлак слухав мовчки, і з виразу його обличчя Андрій не міг зрозуміти, як ставиться лейтенант до його повідомлення.

Бутурлак закінчив чистити картоплю, сполоснув у чистій воді й поставив казан на плиту. Обтер руки й лише тоді перепитав:

– Ти впевнений, що стріляли із «шмайсера»?

Андрій стенув плечима і пояснив:

– Я ж казав, потім бачив у нього автомат на шиї…

Лейтенант подумав трохи.

– Познайом мене з вашим директором, – попросив раптом, і між цим проханням і запитанням про автомат Андрій не знайшов ніякого зв'язку.

– А я запросив його на сніданок, він також гриби любить.

– Запросив, і добре зробив. Я сам хотів до нього йти. – Бутурлак якось збоку, трохи нахиливши голову, подивився на Андрія й мовив: – І ще така справа… В селі є зброя, не чув?

– Звичайно, є. Карабіни в «яструбків», та ще в сільраді…

Бутурлак обірвав його нетерпеливим жестом.

– Не про те питаю! Коли в хлопців пошукати, що знайдемо?

– Але ж був суворий наказ про здачу зброї, я сам відніс автомат!

– І це я знаю… – якась хитринка з'явилася в лейтенантових очах. – Але ж, гадаю, щось і залишилось.

– Мусило, – погодився Андрій.

– Потрібні два-три «шмайсери»… І гранати. Побільше гранат.

– З гранатами важкувато, – відповів Андрій, немов з іншою зброєю питання вже було вирішене. – Гранатами рибу глушать.

– Значить, так. Після сніданку ми з вашим директором трохи погомонимо, а ти мотнись по селу і з'ясуй обстановку.

Андрій помішав на сковорідці гриби: вже випустили воду, й кількість їх зменшилась одразу вдвоє.

– Колись тої зброї було, – почав і одразу знайшов порівняння, – як грибів… Тепер мало, але знайдемо. Якщо потрібно, знайдемо, – уточнив.

– Сам знаєш, потрібно.

– Угу… – погодився Андрій.

На місці спаленої бандерівцями Демчукової рибальської хижі стояв стіжок сіна. Антон Іванович весь час збирався збудувати нову хижу, але сільрадівські та інші клопоти зовсім не залишали часу, старий ледь викроїв кілька годин, щоб скосити приозерний лужок, а вже Пилип і Сергійко склали стіжок – ще два таких, і корова на зиму забезпечена сіном.

Хлопцям бракувало рибальської хижі: якось уже повелося, що належала вона більш їм, ніж батькові. Тут зберігався їхній немудрий скарб, починаючи з різних пристосувань для риболовлі й кінчаючи одним на двох латаним кожухом; хижа була і фортецею, і місцем різних ігор, і все острожанське хлоп'яцтво заздрило Демчукам – ще б пак: мати хижу, та й де – на самому березі озера!

Тепер, коли хижі не було, місце це збезлюдніло, та все ж Пилип із Сергійком вважали його найкращим для купання й не лінувалися зробити гак, щоб поплюскотітися на прогрітому сонцем мілководді. Та й краснопер брав тут непогано, принаймні так видавалося Сергійкові, і він вперто бігав рибалити саме сюди.

Сьогодні клювало непогано, й Сергійко кидав і кидав, мав уже півсадка, та ніяк не міг, зупинитися, якась рибальська невситимість заполонила його, не помітив навіть, як з-за лісу наповзла чорна хмара з блискавками і вшкварила злива. Вірніше, Сергійко бачив і хмару, і блискавки, та сподівався, що гроза пройде над Заозерним, принаймні зачепить Острожани лише краєм, а вийшло навпаки – блискавки металися над самими острожанськими хатами, ледь не чіпляючи верхівки дерев.

Гроза не дуже лякала Сергійка – він не був людиною легковажною і давно вже потурбувався про пришиб хоча б для таких випадків – проробив у стіжку лаз, який переходив у маленьку затишну печерку – тут можна було пересидіти будь-яку негоду, а спалося краще, ніж дома – там батько висвистував носом різні мелодії, а в стіжку лише зрідка шурхотіли миші та кумкали неподалік в густих очеретах нахабні озерні жаби.

Але до жаб'ячих літніх концертів в Острожанах давно вже звикли, либонь, без них і спалося б гірше.

Коли впали перші дощові краплі, Сергійко, не кваплячись, змотав вудку і, залишивши садок з рибою в очеретах, поліз до своєї схованки. Притрусив сіном лаз – щоб не затікала вода, та й взагалі думалося так краще, не треба було заплющувати очі – лежиш на м'якому сіні в темряві, слухаєш, як безкінечними патьоками ллє дощ на землю, і думаєш про своє – солодке й приємне, і, здається, у такі хвилини нема меж для здійснення твоїх бажань. А бажань у Сергійка, як йому здавалось, було багато, і найзаповітніше з них – навчитися грати на роялі.

На тому самому лакованому чорному «Беккері», котрого привіз колись в Острожани Северин Романович Жмудь і який стояв зараз у тій самій кімнаті, переобладнаній у шкільний зал.

В перші дні після того, як Северин Романович, навантаживши на фіри доверху всякого майна, подався слідом за німецькими військами кудись на захід, і його будинок під зеленим дахом стояв порожній, хлопці повибивали вікна й залізли в кімнати. Тоді ж роялеві довелося спізнати найгірші в його житті часи: по клавішах ледь не бігали босоніж…

Потім у село повернувся Демчук, він узяв на облік залишки Жмудевого майна й позабивав вікна дошками.

З рояля, хоч його подряпали й пооббивали, все ще можна було видобути якісь звуки, і Петро Андрійович Ротач, прийнявши жмудівський будинок під школу, якось привіз до Острожан з містечка настроювача – старезного дідуся, який чаклував над інструментом цілий день.

Сергійко весь цей день просидів поруч – сидів і мовчки дивився, як старий лагодить інструмент, і не було для нього більш поважної людини на світі, ніж цей сивобородий дідуган. Адже Петро Андрійович казав недарма: єдиний спеціаліст на всю область.

Дідуган був мовчазний, отак за день вони не перемовились ані словом, хлопчик взагалі думав, що настроювач не помічає його. Коли надворі пролягли перші вечірні тіні, дідуган зібрав увесь свій інструмент і пробіг по клавішах легко й швидко – рояль обізвався звучно й басовито, дідок тільки крякнув задоволено. Озирнувся й поманив пальцем Сергійка, той підійшов несміливо, навшпиньках, дідок дозволив йому торкнутися кількох клавішів, а сам кумедно нахилив голову набік і прислухався, примружившись. Потім закрив кришку обережно, щоб не грюкнути, й мовив несхвально:

– Такий інструмент для концертного залу, а не для шкільних хуліганів…

З того часу рояль був замкнутий, ключ зберігався в Петра Андрійовича, він неохоче відчиняв інструмент, коли приїжджала якась художня самодіяльність, і казав, що згодом, за найпершої можливості, доб'ється у райвно вчителя, щоб синьоокі поліщуки й поліщучки вчилися музики.

Сергійко підклав під щоку долоню і уявив, як грає на роялі.

Музика одразу заполонила його, так було часто, він міг існувати в світі звуків, які породжував сам своєю уявою, вони обгортали його і підносили, здавалося, він відчував їх ледь не навпомацки, міг складати їх, як хоче, творити мелодію, і ця мелодія була такою величною і могутньою, що хлопець знемагав від розмаїття тих звуків, вони рвалися з нього, а він дивився в темряву широко розплющеними очима і летів на хвилях музики кудись далеко-далеко.

А дощ падав і падав, та звуки, породжені Сергійковою уявою, пливли в дощових краплях, мішалися з ними й створювали якусь особливу музику – на перший погляд одноманітну, та хлопчик відрізняв у ній сотні й сотні нюансів, йому було приємно й тепло, він нічого більше не хотів і був зовсім щасливий.

Музика заколисала Сергійка, і він заснув, пригрівшись. Не знав, скільки минуло часу, певно, надворі вже ніч, бо хтось казав хрипким простудженим голосом:

– Погода собача, і я вже не хотів іти, та умовились… Хоча, – зітхнув, – у таку темряву безпечніше, «яструбки» по хатах з дівчатами ховаються…

– То що ж вам потрібно? – запитала тонким голосом жінка. – Бо в мене часу обмаль.

– Хто тебе зараз шукатиме?

– Ніхто, та обережність не завадить.

– Звичайно.

– Хто Шелюка стрелив?

Лише тепер до Сергійка дійшов справжній зміст розмови. Лежав, боячись поворухнутися, і навіть ледь чутне шарудіння миші до смерті налякало його. Та надворі все ще падав дощ, не грозовий, а одноманітний, обложний, він скрадав звуки – люди не крилися, розмовляли голосно, але Сергійкові доводилося напружувати слух, щоб почути їх.

– Хто стрелив, той стрелив… – видно, запитання не сподобалося чоловікові, бо додав невдоволено: – Не твоє діло. Що в селі робиться?

– Якийсь лейтенант приїхав. У малого Шамрая зупинився. Швидко знюхалися…

– Вчитель як?

– Значить, так. Він собі під житло комору переобладнав. Пробив вікно і пічку поставив.

– Добре, недовго йому вже тепер…

– Можна я його?

– Можеш! – дозволив хрипкий. – Тільки обережненько, прошу я тебе, без шуму-галасу, щоб знали – тверда в нас рука і всюди дотягнеться!

Жінка засміялася зловтішно.

– Для нього одної кулі вистачить.

– Ото я й кажу, легесенько-тихесенько, пукнеш раз уночі, щоб совітським активістам не спалося.

– Довго ще біля села крутитиметесь?

– Та як бог пошле. І пан Коршун накажуть…

– Святі хлібом не нагодують.

– А ти для чого?

– У мене також уже нема. Тут у коші дві хлібини.

– Поки хватить. М'ясо маємо, і картопля ще лишилася.

– То коли ж на село підете?

Хрипкоголосий відповів не одразу. Нарешті мовив не дуже певно:

– Сьогодні пан Коршун прийшли. Казали – завтра вночі.

– Погуляємо! У мене руки давно вже сверблять!

«Хто це? – подумав Сергійко. – Яка острожанська жінка може мовити таке? І невже таке взагалі можливе?»

А жінка сміялася, захлинаючись, і казала крізь сміх:

– Розмова вельми корисна відбудеться, і це єдине, що тішить мене. – Раптом обірвала сміх, і лють почулася в її голосі: – Я ту червону сволоту, Демчука, власними руками задушу! Разом з його вилупками!

– Нікому нічого даром не минається, – підохотив хрипкоголосий. – Наш список, прошу я тебе, великий, але ж і ми не поспішаємо, тихесенько собі, обережненько…