Текст книги "Жорстокий ліс"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

Де ж Пилип? Невже злапали бандери?

Андрій уявив, як коршунівці тягнуть товариша до напівзруйнованої спіжарні, котра залишилась на території лісництва, і злоба зсудомила його обличчя.

– Ти чого? – помітив гримасу Сергій. – Болить щось?

– Та ніц… Подумав, чи не затримали бандери Пилипа.

– А що зроблять? Мусять відпустити.

– Малий ти ще і не знаєш…

Сергійко обтер руки об штанці, заперечив з гідністю:

– Який малий, вже десятий пішов. І знаю, що до чого… Серед тих коршунівців є не такі вже й злі. Он вуйко Євмен з нашого села – бандера, а добрий.

– Сказав – вуйко Євмен… Та він же дурний, його хто хоче навколо пальця обведе. Северин Романович наказав, він і пішов до загону.

– А Василь Байда? Теж дурний?

– Він гарячий, Василь, – зітхнув Андрій. Подумав трохи й мовив довірливо: – Коли Коршун уперше приїхав до Острожан і за бандер агітував, дуже вже красно говорив, та й зброю давав… От Василь і спокусився на автомат. Йому ж тоді шістнадцять було.

– Автомат – гарна штука! – ствердив Сергійко. – Я вже стріляв.

– Ну і як?

– То-то штудерно! – похвалився Сергійко. Поклав дрючка до плеча, повів над вогнищем. – Та-та-та… За сто метрів у пляшку влучав.

– Не бреши.

– За п'ятдесят – точно.

А якщо по правді?

Чесно – п'ятдесят.

– Най буде п'ятдесят. Пилип давав «шмайсера»?

– А хто ж іще?

Андрій подивився на хлопця з цікавістю. Не такий уже й малий, виявляється.

Сергійко потягнувся за картоплиною, та не взяв, прислухався.

– Ходить хтось…

На краю освітленого кола майнула тінь, і Пилип, важко дихаючи, гепнувся на теплу землю біля вогнища.

– Гарно влаштувалися: картоплю їдять, гріються… – Сів, підставивши до вогню забрьохані холоші штанів. – Ніч росяна, – поскаржився, – змерз я…

– Ну? – тільки й запитав Андрій.

– Нічого втішного. – Пилип викотив картоплину, почав жадібно їсти, не обчищаючи.

– Кажи вже!

– Дві засідки. Одна біля самого лісництва, а друга на березі ручая.

– А до Осикового урочища не доскочив?

– Далеко, та й для чого?

– Так, – погодився Андрій, – туди все одно не підемо. Звідти стежка лише до Грабового, а там…

– Бандери тебе не засікли? – поцікавився Сергійко.

– Скажеш таке! Я до лісництва від сосняка вийшов, де їм помітити? Сидять під спіжарнею, курять. А ті, що біля ручая, почули й гукнули. Я затаївся, вони знову гукнули й заспокоїлися. Довелося задкувати й через молодняк дряпатись. А у вас що? Грієтесь?

– Що малисьмо робити?

– Ну, – невпевнено мовив Пилип, – у лісі повештатись… Далі від вогнища.

– Зараз світатиме, – погодився Андрій, – ми з Сергійком підемо, а ти погрійся. Гайнемо до боліт, – вказав ліворуч, – і назад.

– А може, Сергій з кіньми залишиться? Малий ще…

Андрій скосував на Сергійка, хотів уже сказати про автомат, та хлопець застережливо похитав головою, і Андрій промовчав.

– Не такий вже й малий, – заперечив. – Піде зі мною. А ти, коли відпочинеш, вздовж ручая походи.

– Буде зроблено, пане начальнику! – Пилип приклав розчепірені пальці до скроні. – Пан має ще вказівки?

– Я тебе тільки раз цюкну, то вже й не базікатимеш!

– Гречана каша сама… – почав Пилип, та не закінчив. – Може, кіньми? – запропонував.

– Та нехай пасуться. Від них тільки галас…

Андрій затягнув ремінець ще на одну дірку.

– Пішли! – зробив рішучий знак Сергійкові і зник за освітленим колом.

Пилип полежав на боці, гріючи спину й дивлячись хлопцям услід. Потім з'їв ще кілька картоплин і пішов до коней, що паслися біля ручая. Білка підскакала до нього, тицьнулася теплою мордою в плече, наче запитуючи, що потрібно хазяїну?

Вороний форкнув невдоволено, певно, не схвалював Білчине підлабузництво. Нараз він настовбурчив вуха і втягнув у себе повітря – принюхувався. Форкнув тривожно, буцім відчув небезпеку. Білка також насторожилася.

Пилип зрозумів: щось стурбувало коней, може, якийсь звір…

Тривога коней передалася хлопцеві – метнувся до найближчого дуба, припав до могутнього, в кілька обхватів, стовбура і одразу відчув полегкість, наче дуб міг захистити його.

Небо на сході вже побіліло, і між деревами лягли передранкові тіні. Пилип висунув голову з-за стовбура й помітив, що одна з цих тіней обережно рухалася поміж дубами в бік згасаючого вогнища, яке звідси видавалося мерехтливим світлячком.

Пилип не спускав з рухомої тіні очей, вже збагнувши, що це – чоловік, який, трохи зігнувшись, перебігає від стовбура до стовбура.

Обережно, щоб не тріснула під ногою гілка, хлопець сковзнув до найближчого дуба, визирнув. Чоловік зник, тінь розчинилася в гущавині. А може, Пилипові все це тільки видалося?

Але ж і коні почули чужого…

Згадка про тривогу коней остаточно надала Пилипові певності, і він посунув до гущавини, де зник невідомий.

Тут пахло прілим листям і грибами, продиратися поміж молодих дубків, які переплелися вітами, було важко, та Пилип ступав обережно, нечутно відхиляючи гілки й намагаючись не дихати. Ось уже й кінець заростей – хлопчик визирнув і побачив за кілька кроків чоловіка, який дивився з-за дерев на вогнище. Він був у пілотці, плащі й тримав у руці автомат.

Спочатку Пилипові здалося, що це гітлерівський солдат. Хлопець позадкував, щоб сховатися в гущавині, та на якусь невловиму мить його погляд зупинився на автоматі. Пилип ледь не скрикнув од радості й сміливо вийшов із свого укриття.

– Вуйку! – погукав неголосно. – Ідіть-но сюди!

Пилип почув, як клацнув затвор автомата. Не німецького «шмайсера» з ріжком, а з круглим диском і дерев'яним прикладом: такими автоматами були озброєні, і Пилип знав це твердо, лише радянські солдати.

– Вуйку, – повторив, – не стріляйте, бо я тут один і хочу вам щось мовити!

Минуло кілька секунд – либонь, солдат хотів упевнитися, що Пилип справді один, – нарешті він виступив з-за стовбура й запитав:

– Це ти розклав вогнище?

– Так.

– Що робиш тут?

– Та нічліжимо. Коні в нас…

– Підійди.

Пилип рушив повільно і якось невпевнено – все трохи боявся чи тривожився – йшов, витягнувши шию й відкинувши назад голову. Лише наблизившись до людини в пілотці, побачив, яка вона висока. Пилип у житті не бачив таких високих, мабуть, якщо б став на плечі Андрійкові, і тоді був би нижчий.

Солдат нахилився до нього, огледів уважно, запитав приязно:

– Кажеш, нічліжите?.. А де ж інші?

– А вони вас шукають.

– Як це нас? – солдат мимоволі схопився за автомат і озирнувся. – Звідки знаєте?

– Ви, вуйку, не хвилюйтесь, я вам зараз усе розповім. – До Пилипка почала повертатися впевненість. – Ви ж радянські розвідники?

Солдат раптом присів перед ним навпочіпки, тепер його обличчя було врівень з Пилиповим, він взяв хлопця за плечі великими важкими руками – Пилип одразу відчув, які сильні ці руки, йому зробилося щімко й захотілося плакати, та стояв і не відводив погляду від уважних і вивчаючих очей солдата.

– Що ти сказав? – запитав той.

Пилип знав тепер, що це точно радянський розвідник, на якого вони так довго, чекали і вже майже не сподівалися побачити. Якась тепла хвиля підступила до горла, і він заговорив швидко, немов боявся, що його зупинять і він забуде все, що мусить сказати:

– Якщо ви розвідники, то стережіться! Ми навмисне тут нічліжимо, щоб попередити… Андрій дізнався, що бандери полюють на вас, це він довідне знає, бо почув від самого Коршуна. Німці йому наказали, і бандери засіли тут…

Солдат трохи стиснув йому плечі, і Пилип зупинився, наче кінь, якого взяли в шенкеля.

– Що за Коршун і при чому тут бандерівці? – запитав. – Ану, давай все по порядку.

Пилип шморгнув носом, засоромившись, обтерся рукавом і розповів, що почув від Андрія.

Солдат слухав, дивлячись немиготливо й не перебиваючи. Вислухавши, підвівся й погладив Пилипа по голові. Мовив, неначе поскаржився:

– Не всі слова твої я зрозумів, та в основному ясно. Друзі твої пішли нас шукати? Куди?

– До боліт.

– Далеко туди?

– Версти чотири.

– От що, – вирішив солдат, – пішли!

Пилип озирнувся на Білку, що підійшла зовсім близько, й солдат зрозумів його.

– За коней не хвилюйся, – заспокоїв, – тут недалеко, розкажеш усе лейтенантові. – Він узяв хлопця за руку, наче боявся, що той втече, і, нахилившись, розсунув плечем чагарники.

Лейтенант Бутурлак, вислухавши Пилипа, спохмурнів. Розкрив планшет, підкликав хлопця.

– На карті розумієшся? – запитав.

– Ні, – похитав той головою.

– Ех ти ж, а ще й хлопець, – несхвально мовив лейтенант, – в якому вже класі вчишся?

Пилип одповів ніяково, наче сам завинив у цьому:

– Школи в нас нема…

Та Бутурлак уже зрозумів свою помилку. Очі в нього заблищали, поплескав Пилипа по плечі, пообіцяв:

– Недовго потерпи до осені. – Нахилився над картою. – Лісництво тут позначене, а там, кажеш, засідка? – помітив олівцем. – І тут, де ручай… Приблизно за кілометр від лісництва?

– Вони ще Гадючий яр стережуть. – Пилип також нахилився над картою, намагаючись щось збагнути в тих лініях і позначках. – Гадючий яр – від Щедрого озера мало не до Дубової галявини. Ми ним їхали, там бандери також сидять.

– Гадючий яр це, певно, тут… – лейтенант провів на карті звивисту лінію. – І багато їх там?

– Та є гадюки…

– Що нам гадюки! – посміхнувся Бутурлак. – Про бандерівців питаю.

– Ми бачили двох, та ще, мабуть, є…

– Чому так вважаєш?

– На лісництві у засідці не менше п'ятьох і на ручаї також. Андрійко чув – четверо вас. Куди ж двом проти чотирьох?

– Логічно. – Лейтенант похитав головою. – Усі шляхи перерізали, й залишається болото.

– Не пройдете, – сказав Пилип. – Там тільки батько мій ходить, але ж він лісником був.

– Тутешні болота – загибель! – Іванов, який стояв поруч, спершись спиною на стовбур вільхи, зітхнув. – Мало не такі, як у нас у тайзі…

– Що ти пропонуєш? – сердито скинувся Бутурлак.

– Як на мій характер, краще прийняти бій.

– Перечекати до вечора, – схвалив Горянський, – у сутінках вдарити по бандерівцях і пробитися.

– А якщо вони вдень ліс прочісуватимуть? – єхидно запитав Бутурлак. – Полюватимуть на нас, як на куріпок.

– Може бути, – згодився Іванов.

– Ти і вашим і нашим! – блиснув очима Горянський.

– Може, Андрійко знає дорогу через болото? – роздумливо мовив Пилип. – Він тут усі стежки знає.

– Давай сюди свого Андрія! – наказав лейтенант. – Де він?

– Мусить скоро бути. Пішли з Сергієм вас шукати.

– Не можемо гаяти часу. Скоро вже зовсім видно буде. Онисиме, – не наказав, попросив Іванова, – піди, будь ласка, з хлопцем, пошукай малих. А ми в цьому дубнячку перебудемо.

Сержант, не кажучи ні слова, взяв автомат.

– Ми швидко, – пообіцяв.

І справді, вони побачили Андрія й Сергійка десь за кілометр від Дубової галявини. Вірніше, побачив Іванов.

– Вони? – вказав пальцем на двох хлопчаків, що збігали з пагорба. Зникли в підліску й знову з'явилися.

– Сергійку! – гукнув Пилип, та Іванов цитьнув на нього. Він дочекався, поки хлопці збігли у видолинок, і вийшов на галявину, тримаючи Пилипа за руку. Андрій зупинився, затуливши собою Сергійка, так і стояв, поки сержант Іванов не підійшов упритул.

– Ти шукав нас, – мовив сержант, – ось і знайшов.

– Ви один?

– Нас ще троє.

– Коршун і казав: четверо чи п'ятеро, – чомусь полегшено зітхнув Андрій. Хотів запитати про батька, але промовчав. Огледівся навколо.

– Вони біля Дубової галявини, – пояснив Пилип і не втримався, щоб не похвалитися: – Я перший їх помітив.

– Так, перший, – ствердив Іванов, і Пилип з вдячністю підвів на нього очі. Пішов би зараз за цим чоловіком у самісіньке пекло.

– Треба йти, – потягнув сержанта за руку.

– Так, на нас чекають, – погодився Іванов, – рушили…

Лейтенант зміряв Андрія вивчаючим поглядом. Хлопець сподобався йому: високий і, певно, виглядає старшим за свої роки. Білявий і очі сині, хоч це, кажуть, не є свідченням сильного характеру, але обличчя видовжене й підборіддя не круглясте, та ще й рання зморшка прорізала чоло – отже, вольовий. Очі розумні, й дивиться відкрито: такому можна довіритись.

Андрій глянув на двох солдатів, що сиділи на траві, і тінь розчарування сковзнула його обличчям. Бутурлак помітив це й витлумачив по-своєму:

– Звичайно, з пораненим у болотах буде важче, проте не турбуйся, допоможемо. Проведеш нас через болота, Андрію?

Хлопець замахав руками, немов захищаючись. Ступив два кроки назад.

– Не можна, тільки вар'ят зараз туди піде…

– Хіба ми схожі на божевільних? – похмуро всміхнувся Бутурлак. – Просто не маємо іншого виходу.

– Є, – заперечив Андрій, – прошу повірити мені, і ми проведемо вас.

– Але ж усі підходи до озера контролюються бандерівцями.

– Пане лейтенанте, – Андрій приклав долоню до серця, – ми отих бандер, що в Гадючому яру, візьмемо на себе, а вам уже тільки гав не ловити… – мовив, та одразу схаменувся, здається, бовкнув дурницю, і лейтенант може образитись. – Ми їм скажемо, що бачили вас тут, вони – сюди, а ми – до яру…

Почувши це, навіть Васюта, який, здавалося, дрімав, привалившись спиною до дерева, зацікавлено заворушився.

– Ну, а далі? – запитав Бутурлак. – Яром вийдемо до озера, а там – Острожани…

– На березі недалеко від села є рибальська хижа. Його батька, – кивнув на Пилипа, – там вони сітки тримають, весла… У хижі переднюєте, а вночі проведемо далі. Там вас уже не шукатимуть.

Лейтенант обвів поглядом своїх підлеглих. Видно щось прочитав на їхніх обличчях, бо мовив ствердно:

– Чудова пропозиція! Але ж… – раптом зупинив себе, – хижа на березі, і якщо хтось?..

– Хлопці повартують, – поклав край його сумнівам Андрій. – Замкнуть хижу, щоб ніхто носа туди не пхав, і поруч крутитимуться. Але нікого вдень там не буває.

– Так тому й бути, – схвалив лейтенант, та Горянський нараз підвівся.

– Можна мені одне запитання, товаришу лейтенант?

Бутурлак знизав плечима: звичайно, можна, тут кожен вільний висловлювати свої думки й сумніви, правда, за ним останнє слово, та поки він не віддав наказу, нехай запитує.

– Твій кінь? – коротко запитав Андрія Горянський, тицьнувши пальцем у Сірка, що скуб траву неподалік.

– Мій.

– Добрячий кінь! – чомусь несхвальні інтонації почулися в голосі Горянського. – А той також твій?

– Не мої то коні, – раптом збагнув Андрій і почервонів так, що кров, здається, лише випадково не чвиркнула з вух. – Вуйка мого, а ви, якщо не вірите!..

– Чекай, – приступив до нього Горянський, – рідного дядька коні? І Коршун, я так зрозумів, саме до нього приїжджав цієї ночі?

Кров відлила від обличчя Андрія. Мовив гнівно:

– Можете не вірити мені, бо і Коршун – мій рідний вуєк. Материн брат, от хто він! А я живу у вуйка Северина, бо мати померла, а батько в Червоній Армії. – Він хотів ще додати, як сподівався зустріти батька серед цих чотирьох, та горло нараз перехопило, він задихнувся, на очі накотилися сльози, і Андрій відвернувся, щоб цей підозріливий солдат не помітив їх.

– Ти що, з глузду з'їхав? – смикнув Горянського за галіфе Васюта.

Горянський зло зиркнув на нього, багатозначно кашлянув, дивлячись на Бутурлака, але той махнув рукою.

– Відставити, Горянський!

– Слухаюсь! – відповів похмуро, та було видно – залишається при своїй думці.

– Вперед піде Сергійко, – запропонував Андрій, – він скаже бандерам, що ми побачили вас і пішли слідом. А я буду весь час з вами…

– Пропонуєш себе заложником! – невесело посміхнувся лейтенант. – Не треба, хлопче, ми тобі віримо. Це тільки дехто, – недобре глянув на Горянського, – вважає, що тут усі – бандерівці. От що, – вів далі рішуче, – вперед підете ви всі троє. Бо малий може щось наплутати.

– Я наплутаю?! – образився Сергійко.

– Звичайно, ні, – поблажливо посміхнувся Бутурлак, – але краще, коли вертатиметесь усі троє, бо постові можуть щось запідозрити.

Хлопці спіймали й розпутали коней, посідали верхи, розвідники вервечкою рушили за ними.

… Фрось, почувши форкання коней, виступив з кущів.

– Це ви, хлопці? – гукнув.

– Вуйку, там… – удав хвилювання Андрій, – солдати! Ми бачили – кілька солдатів обігнули Дубову галявину й подалися до боліт.

– Які солдати? – не збагнув той.

– Ви ж самі казали, совітські вояки! Щоб ми, як побачимо, повідомили.

– Ох, боже, – заклопотався Фрось, – це ж розвідники! І багато їх?

– Троє чи четверо.

– Точно, вони. Ану, хлопці, вилазьте з кущів, за мною! То кажете, до боліт від Дубової галявини подалися? І як давно їх бачили?

– Щойно, вуйку… Ми одразу на коней і сюди. Як ви й наказували.

З кущів вилізли ще п'ятеро чоловіків, одягнутих у ватянки. Обличчя заспані, недобрі.

– Ти, Сидорчук, давай до лісництва, – розпорядився Фрось, – попередь тамтих, щоб гав не ловили. Ми цих розвідників з тилу, а вони з флангу, притиснемо до болота, нікуди не дінуться. Давайте, хлопці, потихеньку поза кущами, поза деревами, як тіні, прошу я вас. Ми зараз отих совітських вояків накриємо. У спину їм вдаримо, в спину, прошу я вас, так, щоб не втік ніхто…

Бандерівець з карабіном схопив Сірка за вуздечку.

– Ану, злазь! – наказав Андрієві.

– Ви що? – нараз Андрій зрозумів, чого той хоче. – Не віддам коня, – крикнув, – я вуйку скаржитимусь!

– Злазь! – замахнувся той гіллякою.

– Тихо будь, – перехопив його руку Фрось. – Я ж кажу, тихесенько, ти тінню будь, розчинися в лісі – на коні тебе за півверсти видно, а мусиш поза кущами… Ну, чого стоїш? – озлився раптом. – Я казав – до лісництва!

Бандерівець з карабіном вилаявся пошепки, та відпустив вуздечку. Фрось махнув рукою й побіг стежкою, що вела до дубової галявини, за ним – інші четверо.

Бандерівець з карабіном рушив праворуч, де починався молодий сосняк. Зупинився, насварився на Андрія зброєю.

– Ви чого стовбичите? Ану, марш до яру! – і як тінь зник у сосняку.

Проїхавши сотню метрів, Андрій зіскочив з коня, передав повід Пилипові. Прислухався. Тихо, буцім і не було тут нікого, лише ятель довбає суху гілку.

– Чекайте тут, – наказав Андрій і югнув у гущавину. Продерся крізь густий горішник, яким суціль заросли підходи до Гадючого яру, побіг до вільшняка, де залишив розвідників. Нараз дорогу йому заступив Іванов.

– Ви? – здивувався хлопець. – Мусили ж чекати там…

Сержант поблажливо усміхнувся.

– Хлопці чекають, а я хотів вас підстрахувати, аби чого не трапилось. – Він засвистів дроздом, прислухався й свиснув ще. – Зараз усі будуть тут, – пояснив. – А ти молодець, класно обдурив бандерівців!

Неподалік засвистів дрозд, і з-за дерев висковзнули розвідники.

– Перечекаємо трохи, – запропонував Бутурлак, дивлячись, як важко дихає Васюта.

– Ні, – заперечив той, – не можна час гаяти!

Вони продерлися через горішник до коней.

– Вуйку, до мене, – поплескав по Білчиному крупу позаду себе Сергійко. Васюта не одразу збагнув, що запрошують його, і хлопець пояснив: —Прошу вас сідати, вуйку, тримайтеся за мене, я моцний.

Горянський допоміг єфрейторові сісти позаду Сергійка, намагався не дивитися хлопцеві у вічі – певно, сам картав себе за підозріливість, але, зустрівшись з відвертим поглядом Сергійка, усміхнувся й собі дружелюбно. Взяв кобилу за повід і хотів уже рушати, та Іванов зупинив його:

– Сідай і ти, – поплескав Сірка по широкій спині, – і ви, товаришу лейтенант. Бандерівці можуть повернутися, побачать сліди…

– Резонно, – схвалив Бутурлак.

– Ви – до мене, – гукнув сержанта Пилип.

– Але ж, – засумнівався той, – нас семеро…

– Я піду попереду, – запропонував Андрій. Погойдав босою ногою. – Такий слід нікого не насторожить.

Іванов зламав гілку, обдивився навколо, замів сліди. Легко скочив на вороного.

– Рушили! І хай все буде добре.

Сонце високо піднялося над лісом, риба клювала мляво, але Грицько затявся, кидав та й кидав, сподіваючись, що витягне хоча б підлящика. Тут риба брала завжди, сьогодні ж як відрізало. Це сердило хлопця, адже збирався похвалитися перед Андрієм – клятий голодранець, втік нічліжити з Демчуками, знайшов собі компанію, такі ж голодранці, як і сам.

Спочатку Грицько кидав блешню, сподіваючись витягнути півпудового щупака – такі ходили тут в очеретах, не риба, а ціла колода.

От би з таким щупаком зайти до двору, хай би позаздрив, батяр недорізаний!

А тут навіть підлящики не беруть, шляк би їх трафив, у коші всього півдесятка плотиць, коропець та окуні в долоню – на чверть юшки не вистачить.

Нарешті Грицько збагнув, що сьогодні так і не вдасться похизуватися виловом. Риба одразу перестала цікавити його, спорожнив кіш просто в озеро і погріб до берега, де – давно запримітив – зранку крутилися обидва Демчуки.

Важкий човен ішов повільно, нарешті розсунув носом очерети й тицьнувся в пісок.

Грицько витяг весла, поклав акуратно вздовж бортів, вискочив на берег. Зсунув солом'яного бриля на потилицю, примружився, підставивши сонячним променям веснянкувате обличчя. Постояв трохи – гарно жити на світі, коли гріє ранкове сонце і ніц не треба робити.

Якби ще не задачки!

Мати знову лаятимуться, що не розв'язав, зрештою, полаються й відчепляться, йому це не первина, а чи варто забивати собі голову задачками, коли з лісу пахне травами і в озері скидається риба?

Згадка про рибу трохи зіпсувала настрій, але не дуже, і Грицько почимчикував до Демчукової рибальської хижки, біля якої стриміла з очеретів голова одного з цих гицелів.

Ще за сотню кроків Грицько здогадався, що то Сергійко – вітерець куйовдив його чорну чуприну.

– Агов, Сергію, – покликав, – іди-но сюди!

Той обернувся невдоволено, приклав пальця до губ, вимагаючи тиші.

– Що там у тебе? – не вгамовувався Грицько.

Сергійко ворухнувся. Нараз почулося ляскання крил – молода качка вискочила ледь не з-під ніг хлопця, піднялася над очеретами і відразу важко впала в них, ховаючись.

– Ех, ти ж, – збуджено загорлав Грицько, – дрючком треба було її, помітив і відразу дрючком, тут без дрючка й ходити не можна!

Сергійко вибрався з очеретів. Стояв і дивився спідлоба, і у вирластих очах його Грицько помітив причаєний переляк, а може, це тільки здалося йому, бо хлопець відвів погляд і запитав не до ладу:

– Ти що тут?..

– Гайда купатися, – запропонував Грицько, – риба не бере, та біс з нею.

– Спекотно, – солідно пояснив Сергійко, – от і не бере.

– А де Пилип?

Малий озирнувся, і Грицько знову помітив у його очах тривогу.

– Додому побіг.

– Ви чого тут зранку вовтузитесь?

– Батько сітку звеліли полагодити. – Сергійко кивнув у бік розтягнутої на дрючках рибальської сітки.

– А-а… нудна робота… То підеш купатися?

– Не хочу.

– А я скупаюся. – Грицько підійшов до озера, очерети відступали тут від берега, вкритого білим піском, далі тягнулася мілизна, вода тут прогрівалася ще зранку, і купатися було приємно – вода прозора, зайдеш по груди й бачиш, як сновигають під ногами великі озерні раки.

Нараз Грицько зупинився. Примружив хитре око, кивнув на руку, яку малий заклав за спину.

– Що там у тебе?

Побачив, як відлила кров од щік Сергійка, ступив крок убік, зазирнув хлопцеві за спину. Тримає стиснутий кулак, а що в ньому?

Грицько вдав, що Сергійкова таємниця йому ні до чого. Роздягнувся, залишившись у синіх сатинових плавках із зав'язками збоку. Такі плавки мав на селі тільки він, – хлопці купалися голяком, – і дуже пишався ними.

Перев'язав мотузок, а сам не спускав ока з закладеної Сергійком за спину руки. Цікавість мучила його що там у малого в кулаці?

– Іди сюди! – покликав, та Сергійко не зрушив з місця. – Я тобі покажу щось…

– Що покажеш?

– Ти знаєш, що в мене є? Дві протитанкові гранати. Сьогодні глушитимемо рибу! – Побачив, як загорілися в малого очі, вів далі, інтригуючи: – Увечері поїдемо човном до соснового берега, і там на глибині…

Сергійко облизав язиком засмаглі губи, витиснув з себе жалібно:

– Сьогодні не зможемо.

– Чом не зможете?

– Та батько звеліли… – хлопець зам'явся. – Щось там у них по господарству…

– Не бреши! По очах бачу… – Грицько нараз пружно ступнув до Сергійка, схопив його за руку, вивернув. – Ну, показуй, що тут?

– Не чіпай! – малий смикнувся, але Грицько тримав міцно. – От зараз Пилип повернеться, він тобі дасть!

– Ми твого Пилипа – одною лівою! – Грицько почав викручувати Сергійкову руку.

– Пусти!

– Покажеш? – нараз Грицько закричав і випустив хлопця. – Ти що, кусатися! Я тобі зараз! – наздогнав малого, який відскочив до очеретів, підставив ногу і штовхнув на пісок. Навалився всім тілом, викрутив руку й нарешті розтиснув пальці.

Сергійко лежав, уткнувшись обличчям у пісок, і плакав.

Грицько тримав червону зірку з серпом і молотом – такі зірки носили радянські солдати на пілотках і кашкетах, він сам бачив їх, коли відступали з боями через Острожани, навіть зірвав одну з кашкета вбитого командира. Зберігав кілька днів, поки батько не побачив – облаяв і викинув на смітник.

А тут – блискуча червона зірочка…

– Де взяв? – запитав гнівно.

– У лісі знайшов. – Сергійко дивився злякано.

– Брешеш! – схопив малого за вуха, притиснув потилицею до землі. Вдивлявся пильно в чорні очі. – Кажи правду, де взяв?

Сергійко заскиглив жалібно:

– Пусти, боляче

– Де взяв?

– Та давно вона в мене!

Раптом Грицько побачив в очах малого торжество. Не встиг здивуватись, як щось важке й гаряче навалилося на нього, боляче стиснуло шию.

Грицько відпустив Сергійка і закричав тонко й жалібно, бо, здалося, прийшла його остання хвилина.

Пилип налетів на Грицька, мов коршун. Кинув клунок з продуктами, який прихопив з дому, впав з розгону, схопив за чуприну й тицяв обличчям у мокрий пісок.

– У-у, гад, тебе хто вчив на малих кидатися? Їж землю, вар'ят паршивий, ось тобі!

Грицько вже оговтався, він був сильніший за Пилипа – спритно викрутився й зробив спробу підім'яти того під себе. Та Сергійко потягнув його за ногу, а Пилип навалився знову – Грицько зрозумів, що проти двох йому не впоратись, і одразу заканючив:

– Пустіть мене, двоє на одного, це чесно, га?

– А ти на малого – це чесно? – Пилип ще раз тицьнув його носом у пісок. – Ану, просися!

– Я не хотів… Пожартував тільки…

– Проситимешся?

– А нікому не розповідатимете?

– Потрібен ти нам!

– Простіть….

– Отож… – Пилип відпустив Грицька, той спритно відскочив убік, насварився кулаком.

– Я вас, гадів, поодинці спіймаю! Голота клята!

– Ох ти ж свиня! – здивувався Пилип. – Та ми тебе зараз!..

– Плювати я на вас хотів! От вуйку Кирилові скажу, хто червоні зірки ховає. Разом із своїм батьком на дубі гойдатиметесь!

Пилип озирнувся на Сергійка, що стояв, похнюпившись, і, згадавши, як поранений радянський єфрейтор подарував малому зірку з пілотки, збагнув, що загострювати стосунки з Грицьком аж ніяк не можна. Махнув рукою, мовив примирливо:

– Колись і в тебе таку бачили.

– То в мене, а то у вас… Голота нещасна, знаємо, чим дихаєте!

– Ах ти ж куркульський вилупок!

– За вилупка ти мені заплатиш!

– Теж мені ґазда! Не ґазда, а фирцик! – Пилип підняв грудку сухого глею, швиргонув у Грицька. Ледь не вцілив. Той відскочив, погрозив кулаком і побіг до села. Нараз зупинився, постояв трохи, роззираючись по боках, і рушив, низько пригнувшись до землі, буцім щось винюхував.

Пилип чув, як винувато дихає за спиною брат, та нічого не сказав малому, мовчки почав підбирати огірки, що розсипалися з клунка».

– Я йому не показував, – першим почав Сергійко. – Він питає, що в руці, а потім налетів і розтулив пальці.

– До хижі не підходив?

– Що йому там робити? Але ж дали ми йому! – Сергійкові явно хотілося перевести розмову на інше. – Більше з нами не задиратиметься!

Пилип підняв з трави півхлібини, суворо попередив малого:

– Я взяв з комори, і мати не бачили. Якщо питатимуть, мовчи.

– Дай, я віднесу, – Простягнув руку за хлібом Сергійко.

– Зірку заховай у хижі.

– Навчений

– Попитай, може, потребують чого…

Пилип обдивився, чи нема нікого близько, і, відімкнувши замок, пропустив Сергійка до хижі.

Андрій крутився біля комори з півгодини, поки тітка Ганна поралася там, але все даремно: тітка не відлучалася, і пролізти в комору не було ніякої можливості.

Нарешті, коли вже терпець урвався, допоміг щасливий випадок.

Тітка визирнула з комори, побачивши, що свиня пролізла до городу, схопила дрючка й, голосно лаючись, побігла виганяти.

Андрій югнув до відчинених дверей, схопив шмат сала, засунув за пазуху, підстрибнув і зірвав кільце копченої ковбаси, обережно визирнув і заховався за спіжарню.

І там ніс у ніс зустрівся з Грицьком.

Андрій удав заклопотання, хотів проминути Грицька, але той зупинив його. Дихав збуджено, видно, щось дуже схвилювало його і не міг не поділитися з кимось.

Запитав:

– На нічліг обидва Демчуки з тобою їздили?

Андрій склав руки на грудях так, щоб хоч трохи прикрити пазуху.

– Ну, обидва… То й що?

– І нічого не трапилось?

У Андрія похололо всередині. І все ж знайшов сили відповісти байдуже:

– Нічого. А що таке?

– Розумієш… – Грицько присунувся, гаряче задихав у вухо. – Щось у них не те… Хтось там у хижі… У їхній рибальській…

Певно, Андрій пополотнів, та, на щастя, Грицько нічого не помітив.

– Звідки знаєш? – запитав Андрій.

– Хотів я там скупатися. Бачу, малий на березі. І криється од мене… Щось мене штрикнуло – отак відразу збагнув – криється. Ховає кулак за спиною, а очі бігають. Питаю, що в тебе, а він мовчить. Виявилося – червоноармійську зірку ховав. А тут другий налетів на мене. Я, звичайно, дав їм, аби не лізли! Ну, поголомшив їх трохи. Пішов, раптом дивлюсь – хижа замкнута. Ніколи такого не було, а тут, бач, замок повісили. Пилип із собою клунок притяг, коли швиргонув я його, клунок розв'язався – півхлібини випало і огірки розсипалися. Для чого хліб, питається?

– На обід, як для чого!

– Овва, на обід! Так їм мати півхлібини й дасть! На тому тижні в батька півпуда муки позичили – до врожаю, збагнув? А тут півхлібини!

– Може, поцупив десь? – висунув припущення Андрій. Це було негарно – казати таке про Пилипа, та, здається, не залишалося іншого виходу.

– Де поцупиш? Хіба що в нас… Та комора на замку й ключ у матері.

Андрій відчув, як сало липне до спітнілого живота.

– А-а… – мовив так, буцім щойно згадав. – Вони пса привели, знайшли десь приблудного, мабуть, його в хижу замкнули.

– І огірки для пса?

– Го, якщо голодний, і огірки жертиме. У кривої Теклі сучка недопалки ковтала, їй-бо, сам бачив.

– А може, вони пса вкрали? – очі в Грицька загорілися. – Я завжди знав, що Демчуки – злодії!

– Тиць тобі… вкрали… Приблудний! Я ще не бачив, та Пилип казав – великий. Я його, нахвалявся, вивчу – тепер ніхто не підступиться!

– Пішли глянемо.

– Зараз не можу, треба по траву для корови їхати.

– Слухай… – улесливі нотки з'явилися в Грицьковому голосі. – Якщо пес справді гарний, скажи Пилипові, аби продав. Я йому дві протитанкові гранати дам. Мені свій пес от як потрібний!

– Тьху, гранати… Пес і гранати! Може, за міномет? – Андрій згадав учорашню розмову.

– А осьо-сьо… – скрутив дулю Грицько, та одразу позадкував. – Хоча, якщо пес справді великий… Я можу ще сала шмат додати.

– Завтра я з Пилипом домовлюсь, – пообіцяв Андрій.

– Ходь сьогодні, коли привезеш траву… – занетерпеливився Грицько.

– Там подивимось… – Андрій шмигнув до стайні, заховав сало й ковбасу під якесь шмаття на фірі, полегшено зітхнув. І як ще Грицько не винюхав цю злощасну ковбасу?