Текст книги "Жорстокий ліс"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

– Тихесенько! Чути вас не хочу… Все тихесенько, обережненько. Палити й стріляти треба, а ви по схронах відсиджуєтесь!

– От що, – мовив хрипкоголосий, і металеві інтонації з'явилися в його голосі: – Заткнися! Ти в хаті живеш, а ми зиму в схроні гнили. Коршунові школа потрібна, документи там якісь лишилися. Чув я, в домі Северина Романовича схованку обладнано, от за школу ти й відповідаєш. Коршун тобі який наказ давав? І дивись, сиди тихо, вчителя тобі дозволяємо – і все. Завтра разом побавимось, шляк би їх усіх трафив. Ясно?

– Що ж тут неясного?

– А якщо ясно, то йди собі домів, бо в мене дорога довша й крутанів на ній більше, прошу я тебе.

– Чекаю на вас з нетерпінням!

– Іди вже!

Це було мовлено грубо і жінка, мабуть, пішла, бо розмова припинилася. Але хрипкоголосий ще стояв біля стіжка, Сергійко нічого не чув, але фізично відчував його присутність і не помилився, бо чоловік крякнув і мовив навздогін жінці:

– Руки сверблять! Може, вони в мене й не так сверблять, але ж, прошу я вас, витримку слід мати.

Він постояв ще трохи, щось буркочучи собі під ніс, і пішов до лісу.

Сергійко перечекав з чверть години, обережно прослизнув у лаз.

Визирнув і, не побачивши нікого, побіг до села.

Одразу весь забрьохався, та біг все швидше, наче біля їхньої хати вже стояли з автоматами – ще хвилина-друга й пролунає черга…

Антон Іванович, вислухавши поспішливу й дещо суперечливу синову розповідь, одразу занетерпеливився:

– Пилипе, – наказав, – час не терпить, обернися по селу, поклич Петра Андрійовича й Вербицького. – Трохи повагався й додав: – Підніми й лейтенанта, нехай, якщо хоче, також прийде.

У хлопця були свої міркування з цього приводу, і першим він підняв Бутурлака, хоч ближче було бігти до школи. Але вищого авторитету у військових питаннях, ніж лейтенант, у Пилипа не було, а, наскільки він розумів, на нараді, яку скликав батько, насамперед і мусили вирішуватися питання саме військові. Крім того, разом з Бутурлаком він підняв і Андрія – послав його до Вербицького, а сам побіг будити директора школи. На цьому заощадив принаймні хвилин десять і пишався своєю винахідливістю, бо кожна хвилина під час бойових дій важить багато, а в тому, що бойові дії вже розпочалися, в Пилипа не було ніякого сумніву.

Певно, не один він вважав так, бо вже хвилин через двадцять усі четверо зібралися в хліві на Демчуковому подвір'ї – старий не хотів будити жінку й нервувати її.

У хліві гірко пахло гноєм, ремиґала, голосно дихаючи, корова, а Білка стривожено переступала з ноги на ногу й іноді била копитом.

Не змовляючись, усі закурили, крім Петра Андрійовича, бо він не палив.

– Сергійко нехай залишиться, – мовив Антон Іванович, – а ви, хлопці, гайда спати, бо це не вашого розуму справа та й взагалі вашому братові в цей час належить спати.

– Вуйку, – заперечив Андрій, – не женіть нас, бо, їй-богу, все одно не підемо, і ви ж знаєте, що не завжди нам доводиться спати, коли належить.

Це прозвучало так по-дорослому, що Бутурлак засміявся приглушено й підтримав хлопця, не прямо, щоправда, та все ж підтримав:

– Діти тепер швидше дорослішають, – сказав, наче не мав на увазі нікого особисто, ані Пилипа, ані Андрія, – я не знаю, гарно це чи ні, але факт.

– Мені це подобається, – обізвався Петро Андрійович, – і це викликано цілим комплексом і виховавчих, і загальнолюдських проблем.

– То ви вважаєте?.. – делікатно запитав Антон Іванович, але директор школи удав, що не почув запитання, – він був педагогом, а прямо перечити голові сільради в даному випадку було б непедагогічно.

Старий Демчук зрозумів його.

– Залишайтесь, але тихо будьте! – дозволив хлопцям. – А тепер, синку… – світлячок цигарки розгорівся, вирвавши на секунду з темряви похмуре обличчя старого й збуджене Сергійкове, – а тепер, синку, розкажи шановному товариству, що почув ти… У стіжку він ховався, – додав він зовсім іншим тоном, – заховався в сіні від грози, заснув, і ось тобі…

Тепер Сергійко розповідав не так поспішливо й плутано, як батькові. Встиг оговтатися, та й ніхто не підганяв його, слухали терпляче, лише іноді уточнюючи окремі деталі.

Вислухавши, замовкли, оцінюючи почуте.

– І що це за клята жінка може бути? – запитав Вербицький, і розгубленість та здивування були в цьому запитанні.

– Я вже думав, – обізвався Антон Іванович. – Не інакше, як Груздьова… Вона це, бо іншої не може бути. По-перше, – світлячок цигарки здригнувся й затремтів, видно, старий за звичкою почав закладати на руці пальці, – чоловік її – бандерівський вояк і зник кудись. По-друге, самогонниця, я до неї заходи вживав, і зуб на мене має. По-третє, в містечко на базар їздить, спекулює й живе заможно. Чули: дві буханки хліба бандерам принесла і раніше продуктами постачала. Хто, крім неї?

– Маєте рацію, – погодився Вербицький, – одне тільки дивно: невже сама стрілятиме?

– Язиката вона… – мовив Демчук. – Але ніколи б не подумав, що може стріляти. І все ж Сергійко чув…

– А якщо не вона? – запитав Петро Андрійович.

– Та вроді нема в Острожанах ще такої.

Вербицький не витримав:

– Під арешт її зараз, і все!

– Як під арешт? – здивувався Петро Андрійович. – А якщо не вона? Сергію, подумай, – звернувся до хлопця, – ти пам'ятаєш голос Груздьової? Вона це була?

– Певно, ні… А може, й вона… Дощ шумів, – поскаржився.

– От бачите, – впевнено мовив директор | школи, – нема в нас підстав для її затримання.

– Якщо вам потрібні підстави, я їх знайду, – одповів Вербицький. – Учора самогон гнала, ось і підстава.

– Звідки знаєш? – запитав Антон Іванович.

– Звідки? Всі знають…

– Я тобі дам – усі! Кажи вже прямо – причащався!

– Прошу не шкилювати з мене! – образився Вербицький. – Бачили, Степко Кушнір на побивку прийшов, а я що, чернець по-вашому?

– Не чернець, а «яструбок», і мусиш завжди тверезу голову мати.

– Та не п'ю ж я!

– Годі, – припинив суперечку Антон Іванович. – Отже, вирішуємо: громадянку Груздьову затримуємо до з'ясування обставин. Так?

Ніхто не заперечував, тільки лейтенант Бутурлак мовив директорові школи:

– І все ж, Петре Андрійовичу, ви не мусите ночувати в себе. Приходьте до нас, місця багато й веселіше.

– Ми таку юшку зваримо! – обізвався від дверей Андрій.

– Цить ти з юшкою! – суворо обірвав його Демчук. – Тут люди про діло гомонять, а він…

Андрій замовк: і справді, чого вискочив із своєю юшкою? Почервонів – добре, що темрява, не помітив ніхто.

– Давайте по порядку, – почав Бутурлак. – Перше і найважливіше, про що ми дізналися: бандерівці завтра вночі підуть на село. – Він витримав паузу, та всі мовчали. – Мусимо організувати оборону. Розраховувати на підтримку району не будемо, чи не так, Антоне Івановичу?

– Маєте рацію.

– Отже, нас тут четверо. Як вважаєте, Богдане, – звернувся до Вербицького, – той хлопець, що прийшов на побивку?..

– Можна побалакати. Та не просихає…

– Поки що виключаємо. Більше, крім старих, наскільки мені відомо, на селі чоловіків нема.

– Гнат іще, завідуючий сільпо, – заперечив Антон Іванович, – Гнат Суярко.

– Чомусь я про нього забув. Млявий він якийсь…

Бутурлак згадав завідуючого крамницею: довгий і тонкошиїй, невідомо на чому голова тримається – мов кульбаба, але кульбабова кулька легенька, а Гнатова голова велика й важка, і чомусь він завжди роздратований. Учора лейтенант запитав у нього, чи не можна буде через два тижні поїхати разом до райцентру. Суярко глянув неприязно й відповів, що кінь у нього слабий, а доведеться везти крам, може, правда, краму й не буде, тоді…

Зараз, згадавши неприязний погляд продавця, запитав невпевнено:

– Як вважаєте, Антоне Івановичу, допоможе нам Суярко?

– Хворий він, нирки чи печінка, бог його зна… Через хворобу й демобілізований з армії, – одповів Демчук. – Але ж солдат, і воював!

– Для чого він нам? – втрутився Вербицький. – На все село маємо три карабіни, а нас уже четверо.

– Ми з санкції Антона Івановича, – заперечив Бутурлак, і якісь веселі нотки прозвучали в його голосі, – провели невеличку операцію. Точніше, наші хлопці – Андрій і Пилип. Вони довідалися, що рік тому сільська малеча знайшла в лісі зброю. Заховали у дуплі, та потім не могли знайти. Забули про цей тайник, але зараз розшукали. Коротше, можу доповісти, що маємо ще три «шмайсери» і ручний кулемет. Не рахуючи гранат.

– Невже? – таке непідробне здивування було в голосі «яструбка», що лейтенант не витримав і зареготав. Цей сміх якось розрядив обстановку.

– А я вже думав, – сказав Вербицький, – кінець нам. Що зробиш з карабінами проти автоматів? Як кролики…

– Чекайте, – подав голос директор школи, – ми ще не обговорили одного питання. Отой бандерівець, що зустрічався з Груздьовою… Ніяк не можу повірити, що мене збираються вбити. Днями розмовляв з Груздьовою, ще й доньку її хвалив… Так от, той самий бандерівець казав про якісь документи, заховані в школі, і що сам Коршун цікавиться ними. Я вважаю, якщо повідомити районне керівництво, нам виділять допомогу.

– Зв'язку з районом нема, – заперечив Демчук. – Знову лінія зіпсувалася. Чи зіпсували, – уточнив.

– Доведеться їхати.

– Ви й поїдете, – запропонував Бутурлак. – Кінь в школі є, от і обернетесь. Тільки не затримуйтеся, бо кожний активний багнет!.. А ви, Антоне Івановичу, все ж побалакайте з Суярком. Чули, сам Коршун прибув, і скільки їх зараз, сам бог не знає.

– Бог – богом, а нам би варто знати, – обізвався Антон Іванович.

– Звичайно, але що поробиш?

– Поки що їх не більше чотирьох-п'яти.

– Звідки знаєте?

– Дві буханки хліба, – мовив розсудливо Демчук. – Для п'ятьох буханка на день – в обріз. Якщо є м'ясо, картопля, а цих продуктів, як знаємо, вистачає – косулю ж забили, то хліба їм якраз на два дні. Для чотирьох-п'яти чоловіків, повторюю.

– Логічно, – мовив лейтенант з повагою. – Але ж до Коршуна може прийти допомога.

– Може, – зітхнув Демчук. – До речі, Петре Андрійовичу, ви зараз у школі ремонт робите, подивіться, а раптом знайдете Коршунову схованку.

– Ремонт? – іронічно запитав Ротач. – Ну, якщо це називається ремонтом?..

Бутурлакові нараз стало весело: завтра на село налетять бандерівці, хтозна, чи залишиться з них хто-небудь живий, і взагалі, чи лишиться в селі сама школа, а вони починають суперечку про якість ремонту…

Що ж, люди є люди, і до останньої хвилини все людське їм притаманне.

– Давайте підсумовувати, – підвищив голос. – Ви, Антоне Івановичу, зараз чи вранці пробуєте зв'язатися з районною міліцією. Якщо не виходить, до району їде Петро Андрійович. Вербицький розмовляє з відпускником. Як його? Кажете, Кушнір? Якщо зможе просохнути, дамо йому карабін. З Суярком я розмовлятиму сам. Зараз прошу не розходитись. Андрійку, – гукнув, – тягни сюди зброю! Кулемет беру на себе, вам – по «шмайсеру».

– Карабіни нам, – обізвався від дверей Андрій.

– Дітям до шістнадцяти… – почав Бутурлак жартівливо, та одразу збагнув, що хлопці, мабуть, не сприймуть його жарту, й закінчив цілком серйозно: – Ви будете в резерві головного командування, і, якщо залишиться зброя…

– Прошу вас, – мовив Антон Іванович, – вибачаюсь, та я вже по-старечому, з карабіном… Не призвичаєний до тамтих торохтілок…

– Ми, вуйку, з вами поміняємось, – не витримав Андрій.

– Давайте відразу домовимося, – запропонував Вербицький, – начальником оборони села призначається лейтенант Бутурлак. Антоне Івановичу, ви тут найголовніший, не заперечуєте?

– Погоджуюсь з великою радістю.

– От і чудово! А то анархія якась починається – «поміняємось…» Усі виконуватимуть наказ, і крапка.

– Товариш Ротач – старший за званням, – не погодився Бутурлак.

– Тепер я вчитель, – заперечив Петро Андрійович. – Крім того, політпрацівник, а ви – стройовий командир. Вам і карти до рук.

Бутурлак розумів, що для суперечок нема часу.

– Село оголошується в стані облоги, – мовив напівжартома, та всі зрозуміли, що лейтенант зовсім не жартує. – Але це знаємо лише ми, і більш ніхто. Сувора військова таємниця! Вербицький, коли розмовлятимеш з Кушніром, нічого прямо не кажи. Якщо погодиться допомогти, веди до мене. Громадянку Груздьову затримаємо одразу. Тільки от що, Антоне Івановичу: казали, дочка в неї, то потурбуйтеся… До сусідів, чи що?..

– Та не кинемо ж одну, звичайно.

– От і гаразд. Зараз ми з Вербицьким трохи порадимось, а вранці я роздивлюся, де засідки робитимемо. Без цього, правду каже Богдан, кінець нам усім.

– Тобто, капець… – тихо засміявся Демчук.

– Зміст один. Але особисто я ще не хочу помирати. Вербицький, віддайте карабін, ось вам автомат і дві гранати. Тримайте і ви, Петре Андрійовичу. А вам, Андрію й Пилипе, доручаю вельми важливу справу. Будете легкою кавалерією. Сергійку, це й тебе стосується. Доберете ще трьох-чотирьох надійних хлопців і дівчат, подивіться, хто в село приходить і хто з нього… Зрозуміло, для чого?

– Ще й як! – відгукнувся Пилип. – Виявити, з ким бандери тримають зв'язок.

– Я завжди знав, що ти розумник, – осміхнувся Бутурлак, та, на жаль, у темряві ніхто не міг бачити, якою теплою була його усмішка.

Антон Іванович постояв у дворі, щоб очі призвичаїлись до темряви. Дощ усе йшов, і він насунув каптура старого брезентовика, щоб краще заличкуватися.

Закинув карабін за плече, дулом донизу, так, як носять іноді мисливці, помацав гранати в кишенях.

Подумав: скільки ще війна нагадуватиме про себе? Оце за день Андрій з Пилипом знайшли три автомати! А скільки ще калічитиметься на мінах та гранатах?

Оце, вирішив, покінчимо з бандерівцями, слід за цю справу взятися, бо накази наказами, а поки хлопчаки самі не усвідомлять, нічого не буде…

Антон Іванович поправив карабін і, тримаючись парканів, попрямував до сільради. Постояв на ґанку, шукаючи ключа по кишенях. Не знайшов і вирішив уже повертатися по нього, як нараз намацав у зовнішній кишені піджака. Вилаявся про себе: мовляв, старіємо, шановний, і робимось неуважними, обмацував же цю кишеню, шляк би її трафив…

Зрештою, подумав, усе це пусте, є ключ чи нема, зв'язок обірвався тиждень тому, і марно сподіватися, що вдасться додзвонитися до району.

Скрутив товсту цигарку, висік вогонь кресалом, прикурив.

Ну й махорку подарував йому Бутурлак! Не те, що їхній гіркий сільський самосад, від якого дере в грудях. Солодка й запах неземний, таку б курив до кінця днів своїх, ще б справжнього газетного паперу і більш нічого… Бо хліба трохи є, риба ловиться, картопля росте непогано, чого чоловікові ще треба? Тільки гарну смачну цигарку!

Антон Іванович глибоко затягнувся. Видихнув дим і прислухався. Здалося, ніби хтось пройшов вулицею. Може, Вербицький? Але ж Богдан залишився з Бутурлаком – домовляються про якісь військові справи. Ох і поталанило ж їм із цим лейтенантом! Що б робили без нього, лячно навіть подумати…

Демчук перегнувся через поручні ґанку, вдивляючись у темряву. Ні, це не Вербицький, нікого нема, тільки дощові краплі вибухають бульками в калюжах.

Згадка про Вербицького порушила душевну рівновагу, навіяну гарною цигаркою. Вони разом мусять іти до Груздьової, потім садовити її у підвал під сільрадою, без галасу й пліток на все село тут не обійтися, але що поробиш – треба! Влада не повинна бути доброю до всіх і мусить суворо карати ворогів.

Але ж треба відрізняти чесну людину від покидька, знеобачки можна дров нарубати стільки, що все життя шкодуватимеш!

Демчук відімкнув двері, скинув на порозі брезентовика, повісив на цвях, акуратно витер об ганчірку ноги й запалив свічку. Любив у всьому порядок і осудливо дивився на тих, хто ввалювався в сільраду, як у корівник, не знявши капелюха й не витерши ноги.

Сів на зручний, реквізований у Северина Романовича Жмудя стілець, присунув телефон і покрутив ручку.

Дивно, але зразу почув у трубці далекий дівочий голос. Боячись, що він зникне, так і не почувши його, мало не закричав, прикривши мікрофон долонею:

– Альо, дівчино, це острожанський голова балакає, ви чуєте мене?

– Гарно чую вас, товаришу, – долинуло у відповідь.

– Це райцентр? – уточнив Антон Іванович.

– Ні, Заозерне.

– А з районом маєте зв'язок?

– Будь ласка, хто вам потрібний?

– З начальником міліції з'єднайте мене, дівчино, і тримайте зв'язок, бо справу маю серйозну, й щоби чогось не трапилося…

– З'єдную з комутатором райцентру, – почулося у відповідь, і ці слова прозвучали для Антона Івановича як найліпша музика.

– Альо… альо!.. – закричав, почувши в трубці якийсь шерех, та ніхто не відгукувався, і Антон Іванович раптом спітнів од хвилювання. – Альо… альо!.. – кричав, але трубка мовчала. Почав крутити ручку телефону, і одразу трубка обізвалася знову:

– Капітан Ярощук слухає.

– Товаришу капітан, – Антон Іванович зрадів так, що ледь не почав загикуватись. – З Острожан Демчук Антон Іванович вас турбує, маємо нагальну справу, і лейтенант Бутурлак просив терміново побалакати з вами…

– Давайте, що там у вас? – голос капітана звучав сонно, і Демчук зрозумів, що телефоністка включила квартиру Ярощука й розбудила його. Але не став вибачатися, не тому, що був людиною невихованою, просто не мав часу – знав, що зв'язок може кожної хвилини перерватися.

Говорив, намагаючись бути якомога лаконічнішим:

– Маємо повідомлення, товаришу капітан, що завтра вночі бандерівці атакуватимуть село. Перепрошую, але є неприємна звістка, здається, з'явився Коршун. Має схованку з документами в школі і намагатиметься заволодіти ними.

– Які документи і яка схованка? – не зрозумів Ярощук. – Ви щось плутаєте…

– Я кажу все правильно. Коршун обладнав свого часу в нашій школі схованку, де зберігаються якісь їхні документи. По них він і вернувся. Напад завтра вночі. Бутурлак очолив оборону села, і ми триматимемось до останнього. Але лейтенант просив передати, що потребуємо допомоги.

– Звідки ви знаєте, що саме завтра на село буде вчинено напад? І про Коршуна? – запитав Ярощук.

– Від певної людини. – Демчук не став розповідати про підслухану Сергійком розмову. – І все точно, як я кажу.

– Гаразд… – капітан уже прийняв рішення. – Сьогодні вранці до Острожан виїде мій помічник з двома солдатами. Ви зрозуміли мене?

– Красно дякую, товаришу капітан, нам трьох вояків вистачить. То я вже можу не турбуватися й не телефонувати?

– Передайте Бутурлакові, що я покладаюсь на нього.

– Ще раз красно дякую, – почав Демчук, та почувши тріскотняву в трубці, закрутив ручку телефону. – Альо!.. – погукав ще про всяк випадок, але ніхто не обізвався, і Антон Іванович поклав трубку на важіль.

Сидів і думав: це ж треба, тиждень не було зв'язку, а тут ось тобі, покрутив ручку й відразу капітан обізвався…

І буде троє солдатів з райцентру! Троє справжніх добре озброєних вояків – тепер не страшні ніякі бандерівці, нехай спробують поткнутися.

Антон Іванович загасив свічку і вийшов на ґанок. Дощ трохи посилився, і Демчук раптом не без злостивості подумав, що отим бандерівцям зараз не з медом у лісі. Вогко й холодно в курені, а якщо в схроні – ще гірше…

Демчук догадувався, де можуть обладнати собі сховище коршунівці. Або на одному з острівців серед непрохідних боліт за Дубовою галявиною, або десь у Гадючому яру. З боліт їх не викуриш і з ротою солдатів: до острівця веде єдина схована під водою стежка, і, поки дійдеш, перестріляють знічев'я.

Єдиний вихід – дочекатися зими, коли мороз схопить болота, й спробувати відшукати їхній схрон. Але як довго ще до зими, і скільки лиха вони зможуть накоїти за цей час!

Антон Іванович згорнув ще одну цигарку. Подумав: коли розіб'ють групу Коршуна, слід зайнятися школою. Звичайно, знайти схованку буде важко, зрештою, не його це справа – шукати бандерівські документи, най шукають, кому це належить. А йому треба домовитись із жінками й кілька днів попрацювати в школі – для своїх же дітей робитимуть: адже тепер кожен може вчитися, вступай аж до університету в Києві, а ще рік тому в школі вчився лише один Грицько Жмудь.

Антон Іванович знав про появу в містечку сина Северина Романовича. Був певен, що і активізація бандерівців біля Острожан так або інакше пов'язана із Жмудями. Але чого повернувся до райцентру саме малий Жмудь, де його знав кожен собака? Невже Коршун з його досвідом не врахував цього? Щось тут не клеїлося, Антон Іванович не знав – що саме, та й особливо не дошукувався істини.

Зрештою, істина ось вона: рішення бандерівців піти на село завтра вночі.

Демчук розчулено подумав про молодшого сина. Гарний хлопець росте. Розумний і допитливий, слід усе зробити, а вивчити його.

Та й Пилипові пальця в рот не клади: наступного року піде до технікуму або вчитиметься в десятирічці. І за Польщі, і за німців хіба думав він, звичайний селянин Антон Демчук, що його син дістане хоч яку-небудь освіту?

А Сергія він обов'язково вивчить на лікаря. Лікар – це штудерно, приїде до Острожан лікар Сергій Антонович Демчук, скільки розмов піде!

Так, гарний хлопець Сергій, і що було б, коли б він не почув розмову бандерівців?

Антону Івановичу зробилося холодно, і він жадібно затягнувся махорковим димом. Найперше завітали б до їхньої хати – мучили, б, катували, різали – най би лише його, але різали б усіх, і Катерину, і дітей…

А тепер вони зустрінуть Коршуна так, як годиться – автоматним вогнем.

Де ж поділися Бутурлак з Вербицьким, скільки ще радитимуться?

Демчук уже вирішив іти розшукувати їх – натягнув брезентовика й замкнув сільраду, як раптом десь зовсім неподалік бахнуло, і відразу ще раз, з карабіна чи з пістолета.

Антон Іванович застиг, прислухаючись. Витягнув шию й покрутив головою – не може ж бути, щоб почулося? Два постріли, один за одним, десь біля школи…

Але ж, коли біля школи, значить…

Антон Іванович згадав погрози бандерівців – невже вислідили Петра Андрійовича?

Клацнув затвором карабіна, заганяючи патрон до патронника, й побіг попід хатами до школи, сторожко вдивляючись у темряву.

Біля школи зупинився, важко дихаючи. Почувши голоси в дворі, скинув карабіна й прокрався до хвіртки.

– Хто там? – запитав вимогливо. – Стій, бо стрілятиму!

– Не треба, – почув голос Вербицького, – йдіть-но сюди, товаришу голова.

Біля колишньої комори Жмудя, переобладнаної Ротачем на житло, стояли троє: Петро Андрійович, простоволосий, без плаща, видно, вискочив щойно з приміщення, Бутурлак і Вербицький.

Лейтенант присвітив ліхтариком до вікна кімнати, покликав Антона Івановича.

– Бачите, – показав, – стріляли у вікно, два постріли з парабелума – одну гільзу я вже знайшов…

– По вас, Петре Андрійовичу? – запитав Демчук і одразу збагнув, що його запитання звучить просто смішно. – Тобто, я хотів сказати, добре, що промахнулися!

Бутурлак зайшов до кімнати, і всі рушили за ним. Ротач запалив свічку, лейтенант нахилився над ліжком.

– Ось вона, ваша смерть, Петре Андрійовичу, – тицьнув пальцем, – точно стріляли, і коли б ви вже лягли…

Демчук побачив у ватяній ковдрі дві дірочки.

– Так, – похитав головою, – цілив у груди. Вірніше, цілила… – одразу заспішив: – Давай, Богдане, швидше, може, на гарячому злапаємо…

– Встигнемо, не чекає ж на нас. – Вербицький відсунув ліжко, присвітив свічкою й виколупав з дерев'яної стіни кулю. Підкинув на долоні. – Точно, з парабелума, – ствердив так, наче від цього залежало затримання злочинця.

– Я вирішив переночувати в клуні на сіні, – почав пояснювати Ротач, – заснув уже, і раптом постріли!

– Стріляла людина місцева, – мовив Бутурлак. – Бачите, знала, де ліжко, – два постріли в темряві, і обидві кулі влучили в ціль.

– Рука тверда! – обізвався Ротач.

– Ніяк не можу повірити, що це – Груздьова, – похитав головою Демчук.

– Рушили, – запропонував Вербицький, – зараз ми цю стару льоху припремо до стінки!

– Пішли, – погодився Бутурлак, – не можна гаяти ані хвилини.

– Понятих би… – засумнівався Ротач.

– І дозвіл прокурора на обшук? – ущипливо запитав Вербицький. – Може, з'їздимо до райцентру?

– Понятих – потім, – вирішив Демчук. – Бо зараз небезпечно, підстрелити може.

Бутурлак з Ротачем стали біля вікон хати Груздьової, Вербицький із Антоном Івановичем погрюкали в двері. Ніхто не відізвався, погрюкали сильніше.

За фіранкою маленького віконця майнуло обличчя. Притулилося до шибки, розглядаючи.

– Хто там? – почувся жіночий голос. Демчук підійшов до вікна, став збоку – біс його зна, як усе обернеться: клята жінка може й стрелити… Мовив вимогливо:

– Відчиніть, громадянко Груздьова! З сільради до вас, по ділу!

– Тиняються тут уночі… – почулося з-за вікна. – Не відчиню, приходьте вранці!

– Іменем Совітської влади! – підвищив голос Демчук. – Відчиніть, бо виламаємо двері!

– А ламайте, – обізвалась жінка, – якщо вже маєте право!

– Маємо!

– Якщо тобі, старий дурню, пляшки захотілося, так би й мовив!

– Громадянко Груздьова, за образу Совітської влади!..

– Яка ж це образа, – позадкувала жінка. – Добре, стривай, відчиню вже.

Вона затрималась ненадовго, певно, вбиралася – відсунула засув і, побачивши ще трьох чоловіків, не злякалася.

– Проходьте, зараз запалю світло, – відступила, пропускаючи до хати. – Тихше, дочка спить.

Груздьова вигорнула з печі жаринку й почала роздмухувати. Бутурлак покалатав коробкою з сірниками. Груздьова почула, залишила жаринку, піднесла лейтенантові свічку. Відступила на крок, роззирнулася. Мовила з усмішкою:

– Таке добірне товариство, перепрошую… Якщо справді закортіло, то пляшка знайдеться.

Але свічка в руці дрібно тремтіла, виказуючи хвилювання.

Демчук стояв мовчки, роздивляючись. На ліжку в кутку, чудовому нікельованому ліжку з кулями на спинках спала дівчинка – розкинула руки, розметала волосся на подушці, тихо дихаючи. Мати, видно, спала поряд – ковдра відкинута й подушка прим'ята.

Вербицький, випередивши Демчука, ступив уперед, забрав у Груздьової свічку, тицьнув Ротачеві.

– Потримайте, – попросив і обернувся до жінки. – Руки, – наказав, – простягни руки!

– Чого тобі треба? – запитала Груздьова тихо, озирнувшись на ліжко. – Вламуються в чужу хату!..

– Руки! – підвищив голос, і вона простягнула – голі до ліктя, повні руки.

Вербицький швидко обмацав їх, для чогось нагнувся і обнюхав долоні.

«Хлопець з головою, – шанобливо подумав Бутурлак, – після пістолета пахнутимуть залізом, а якщо помила – холодні».

«Яструбок» відпустив руки Груздьової, ступив до ліжка, помацав подушку й простирадло під ковдрою.

– Громадянко Груздьова, ви нікуди не виходили зараз? – запитав Демчук, зрозумівши Вербицького.

– Ви що, здуріли?

– Відповідайте на запитання!

– Куди ж могла? У таку ніч!

– Отже, ви твердите, що нікуди не виходили.

– Звичайно.

Дівчина прокинулась, злякано сіла на ліжку. Груздьова метнулась до неї, обійняла, притиснула до себе, наче затуляла власним тілом од тих, що вломилися вночі до їхньої хати.

Вербицький обернувся до Демчука.

– Наче правду каже… – стенув плечима.

– Поклич когось із сусідів, – наказав Антон Іванович. – Ми вимушені зробити у вас обшук, – приступив до Груздьової. – З ким бачилися сьогодні ввечері на озері? – запитав загрозливо.

– Ти що, звар'ював?

– Я, громадянко Груздьова, при виконанні обов'язків, і прошу вас!..

– Добре вже, – махнула рукою, – я думала, як порядні, по пляшку…

– Ви знаєте, що самогоноваріння?..

– Цить ти!.. Німці за самогон розстрілювали, й то гнала!

– Користуєтесь гуманізмом Радянської влади? – запитав Петро Андрійович.

– Що це він? – вибалушилася на Ротача Груздьова.

– Правильно каже, – схвалив Демчук. – Влада до вас з усією повагою, а ви!

– Це ти – з повагою? Вночі і зі зброєю?

– Ти помовч, Лесю Устимівно! – якось одразу перейшов на домашній тон Демчук. – Мусимо зробити в тебе обшук, збагнула?

– Якщо самогон шукаєте – прошу, є ще… Сама покажу. Більш ніц не маю.

– Самі пересвідчимось…

Вербицький привів двох понятих – молодицю з живими очима й старого – її батька. Стали в дверях, з цікавістю розглядаючись.

Демчук запропонував:

– Почали, товаришу Вербицький, бо часу обмаль.

Власне, в хаті й дивитися не було чого – які меблі в сільській хаті: скриня, шафа, полиці з посудом…

Бутурлак сів біля дверей поруч з Ротачем.

Мовив тихенько:

– Як на мене, не вірю, що ця жінка разом з бандерівцями.

Той схвально нахилив голову.

– І я теж. Але Демчукові видніше. Тут іноді такі нюанси бувають – переплелося все так, що сторонній людині й не збагнути.

Обшук, фактично, нічого не дав – дві сулії мутнуватого самогону, і все. Демчук написав акт, дав підписатися понятим.

– Ходімо, громадянко Груздьова, – наказав. – А ти, Насте, – обернувся до молодиці, – подивишся за їхньою дочкою.

Нарешті зміст того, що трапилося, дійшов до Груздьової.

– Ти що, здурів? – приступила до Демчука. – Чи не допив звечора?

– Сама знаєш, непитущий я.

– Краще вже мати діло з пияками.

– Тобі, звичайно, – якось сумно погодився Антон Іванович. – Значить, затримуємо тебе.

– Я тобі затримаю! – схопилася жінка за рогача, та Вербицький спритно перехопив її руку.

– Ану спокійно! – насварився автоматом.

– За що? – зблідла Груздьова, нарешті збагнувши, що з нею не жартують. – Невже справді за самогон? Так не одна ж я…

– І до інших доберемося, – пообіцяв Демчук. – Візьми теплі речі, бо в підвалі змерзнеш.

– Мене – в підвал?

– А кого ж?

– Ну, – насварилася кулаком Груздьова, – віділлються тобі вдовині сльози! – Але не заплакала, не заголосила, злостиво глипнула очима, взяла ватянку і теплу хустину, попросила сусідку зовсім спокійно: – Подивись за Фросею, Насте. Довго вони мене не триматимуть, не мають права. Дивись, щоб дівча без нагляду не лишилося!

Вона накинула на плечі ватянку й рушила до дверей, не озираючись і не звертаючи уваги на плач дочки, – лише недобре зиркнула на Демчука.

Бутурлак випадково перехопив цей погляд і зіщулився – так дивляться тільки на запеклих ворогів.

«А тут і справді нюанси, і так просто не розберешся», – подумав.

Обутрилось, і сиза смужка туману, що лежала над озером, розчинилася в прозорому повітрі.

Андрій і Віра сиділи на краю неглибокого рову, по дну якого збігав у озеро потічок. Весною він виходив з берегів, і вода підступала до самих острожанських городів, та зараз потічок можна було перейти, не замочивши коліна. Береги його поросли кульбабою, й Віра доплітала широкий і неймовірно красивий золотий вінок – вона вже двічі приміряла його, дивлячись у спокійну прозору воду, питала Андрія, чи личить, а він тільки кивав у відповідь, не знаючи за молодістю років, що в таких випадках дівчині належить казати, як чарівно вродлива вона – справжня принцеса з старовинної казки.

Але Віра, певно, і без слів розуміла, що для Андрія вона краща за принцесу, бо час від часу зиркала на нього, примружившись, і в її зеленкуватих очах не згасала якась лукавинка.

Вони сиділи вже з годину, дивлячись, хто й куди виходить із села. На світанку Андрій з Пилипом розбудили Віру й ще п'ятьох надійних хлопців та дівчат – поділилися на пари, і тепер за всіма виходами з села стежили уважні дитячі очі.

Вірі випало бути з Андрійком, йому теж хотілося цього, але, щоб ніхто не догадався про його бажання й не почав шкилювати, запропонував Вірі піти з Пилипом, та дівчина заперечила: для чого ж, мовляв, розлучати братів, нехай уже Пилип іде разом із Сергійком, до того ж і пост у них важливий – дорога, що веде до райцентру.