Текст книги "Жорстокий ліс"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)

Перевіряючи, чи правильно засідланий Сірко, Северин Романович мовив тихо, мало по пошепки:

– Поскачеш до хутора Грабового отим путівцем, що повз смердюче болото. Обережно тільки, біля болота злізеш і коня проведеш. Знаєш, де на хуторі Кондратюк мешкає?

– Чом би не знав? – пробуркотів Андрій.

– Мусить одразу знайти Кирила Романовича. Перекажи: його Марко Степанюк питає. Най їде терміново сюди.

Андрій скочив на Сірка, погладив коня по вигнутій шиї.

– А якщо запитуватимуть, що то за один, Марко Степанюк?

– Не твоє діло! – зсунув брови Северин Романович. – Скажеш, Марко Степанюк, вони самі знають. Ну, рушай!

Він сам відчинив ворота й трохи постояв, чухаючи груди під розстебнутою сорочкою.

Думав: цей гауптман Ліблінг, певно, велике цабе. Приїхав вантажною машиною, легковою їхніми лісовими путівцями не проїдеш, і охорона – півдесятка солдатів. Та й справу мають до Кирила дійсно важливу: наскільки зрозумів розмову офіцера з перекладачем, йдеться про пошук у тутешніх лісах якихось червоних розвідників…

Коршун примчав до Острожан разом з Андрієм. Розшукувати його не довелося: ночував саме на хуторі Грабовому, де розташувався штаб його загону, якщо можна було назвати загоном дві сотні бандерівців, розкиданих по навколишніх лісових хуторах.

Німці мали гарнізон лише в містечку, передовіривши всі поліцейські функції банді Коршуна.

Кирило Жмудь прибув у супроводі охорони – двоє вершників з автоматами зістрибнули з ухорканих коней слідом за ним. Кинули поводи Андрієві й попхалися на веранду слідом за начальством, куди вже вискочив, зачувши стукіт копит, Северин Романович.

– Хто? – запитав його Кирило. Старший Жмудь виразно покосував на охоронців.

Коршун зрозумів його і наказав:

– Почекайте надворі біля коней! – Коли загупали чобітьми по сходах, повторив: – Хто?

– Двоє якихось… гауптман і перекладач…

Коршун шарнув поглядом на ворота, за якими стояла вантажна машина з німецькими солдатами.

– Бігме, гауптман Ліблінг… – спохмурнів. – Ти накажи, щоб нагодували коней, та подивись…

Северин Романович зрозумів, що його усувають від розмови – сам би не пішов, до одного місця йому їхні військові таємниці, але отак-от, неввічливо… Зрештою, зітхнув, якщо він захоче, Кирило не посміє не розповісти.

Ця думка заспокоїла, креснув у долоні, наказав:

– Андрію, заводь коней до стайні. І мішок з вівсом візьми на спіжарні, отой, уже початий!

Побачивши Коршуна, гауптман Ліблінг широко посміхнувся й простягнув йому руку. Вказав на вільне місце навпроти, і Кирило Романович зрозумів, що розмова передбачається важлива.

Про це він і сам догадувався – не буде ж офіцер абверу пхатися вночі лісом до Острожан із-за дрібниць: щоправда, партизанів тут нема, але ж хтось із Коршунових хлопців, незважаючи на сувору заборону, міг обстріляти машину.

Але тепер остаточно переконався: вперше Ліблінг поводився з ним, як з рівним.

Що ж, ще й не те буде, як накрутять вам червоні хвоста!..

Коршун сам здивувався з парадоксальності цієї думки – невже і він радіє з перемог червоних? Ні і ще раз ні – хоч би цей Ліблінг почав навіть принижуватися перед ним. Зашилив губи в догідливій посмішці, запитав:

– Що трапилося, гер гауптман? Такий терміновий виклик!..

– Ну, що ви – виклик! – перебив його Ліблінг. – Просто трапилось непередбачене, і я не мав іншого виходу…

Коршун зручніше вмостився в фотелі: ось якої заспівали, шановні! Кинув сухо:

– То я слухаю вас.

Гауптман розклав на столі карту.

– Ось тут, – тицьнув олівцем, – в районі хутора Безрадичі сьогодні приблизно між дванадцятою і першою годинами ночі Горинь форсувала група російських розвідників. Вони зняли наш патруль і заглибилися в ліс, що починається за два кілометри. Певно, просуваються сюди, – намалював стрілку. – Обійти Щедре озеро їм буде важко. Між цим озером і Чорним близько двадцяти кілометрів. Біля озер – зона боліт, і лише тут залишається прохід…

– Ви хочете сказати, – потарабанив пальцями по карті Коршун, – що нам потрібно…

– Це дуже важливо! – Ліблінг кинув на карту олівець. – Вони не повинні пройти. За будь-яку ціну.

– Чим ці червоні дошкулили доблесній німецькій армії? – не зміг приховати іронії Коршун.

Ліблінг блиснув очима, та одразу приховав роздратування.

– Справа вельми серйозна, – мовив підкреслено сухо. – Гадаємо, що їм вдалося розвідати, можливо, частково, систему наших оборонних споруд. Але є підстави вважати, що розвідники не встигли зв'язатися із своїм командуванням: в одній із сутичок осколок міни розтрощив їхню рацію. Есесівські групи весь час насідали їм на п'яти, то, на жаль, ось в цьому лісі, – окреслив пальцем на карті, – розвідникам вдалося замести сліди. А потім форсувати річку…

– Скільки їх? – запитав Коршун.

– Четверо чи п'ятеро.

Коршун потер тильною стороною долоні чисто виголене підборіддя. Почав розмірковувати вголос.

– Від річки до Острожан шістдесят кілометрів. Вони вже йдуть годин шість чи сім. По три кілометри на годину, гущавина, більше не зроблять, отже, до озера ще лишається сорок. Ну, тридцять п'ять… Вдень відпочиватимуть, ви ж їм передиху не давали, будуть тут вночі або завтра. Якщо, звичайно, будуть…

Гауптман схвально нахилив голову:

– Наші розрахунки сходяться, – мовив. – І командування розраховує на вас, пане Коршун!

Він вперше назвав Коршуна паном, не лише сьогодні, а взагалі вперше, хоч знайомі вони були понад два роки – з того часу, коли Кирило Жмудь очолив бандерівський загін у цих місцях і встановив контакти з абвером.

Коршун зиркнув вивчаюче: чи не глузують з нього? – та гауптман дивився серйозно і навіть доброзичливо, не зверхньо, як раніше, і Кирило заспокоївся. Перевів погляд на стіл з напівпорожніми тарілками.

– Я перебив шановному панству сніданок, – мовив. – Чи не продовжимо? Я також сьогодні це снідав.

– Але ж ці розвідники… – спробував заперечити Ліблінг.

– Нікуди вони не дінуться! – сказав Коршун самовпевнено. – Якщо справді йдуть сюди… Тут між озерами майже суцільне болото, і ми перекриємо усі можливі проходи. По території, зайнятій моїми загонами, їм не пройти!

Оце «моїми загонами» вирвалося в нього мимовільно, і Коршунові на мить самому стало ніяково – щоб приховати збентеження, висунувся у вікно й загукав:

– Северине, йди-но сюди, будь ласка! Ти ж бо не снідав, то склади нам компанію.

– Іду! – одізвався від стайні Северин Романович. – Іду, де тільки цей батяр завіявся? Андрію, де ти, сучий сину, коней купати треба!

– Полиш своїх коней… – невдоволено мовив Кирило. – І звели насмажити яєчні, бо на столі все охололо.

Хвисьнутий батогом жеребець підвівся дибки, скаламутивши воду.

– Го, чорт прицюцькуватий! – зареготав Грицько, відстрибуючи. – Я тобі зараз!.. – він ще раз змахнув батогом, та Андрій перехопив його руку.

– Не тре… То звір! Якщо його голомшити, зовсім осатаніє!

Грицько невдоволено опустив батіг. Цвіркнув слиною крізь зуби.

– Сам знаю, – процідив зневажливо. – Не твоє діло, мій кінь, що хочу, те й роблю!

Андрій наколющився.

– Але спитають з мене! А ти тільки й знаєш, що батькові скаржитись. Хто вчора казав: Андрій, мовляв, коні запалить, йому що – не свої, хазяйські…

– А що, неправду казав?

– Ще раз скажи, – насварився кулаком Андрій, – не подивлюсь ні на що!

Грицько відступив, поплескав по воді долонями.

– Овва, не дуже-то й став себе!

Андрій загрозливо ступив до нього, та Грицько, замість тікати, голим пузом гепнувся на воду, оббризкавши Андрія, мовив примирливо:

– Розшкипидорився! Я ж так, не зі зла…

– Дивись мені. Я довідне знаю, хто нашіптує батькові… – Не чекаючи на відповідь, побіг, високо підіймаючи коліна й розбризкуючи прозору воду. З розгону скочив на Сірка, розпластався голим тілом на кінській спині, обхопив руками шию. Сірко скосив на нього велике синє око, форкнув і пішов у воду, задоволено обмахуючись хвостом. На мить зупинився, нахиливши голову й вдивляючись у миготливість води, заіржав весело, задерикувато, наче був не статечний кінь, а пустотливе лоша.

Купаючи коней, Андрій раз у раз зиркав на берег, чи не видно в кінці вулиці білої кобили Демчуків. Ще вчора Пилип казав, що вранці поїдуть з батьком по дрова, – вже перейшло за полудень, де ж вони забарилися? Пилип так потрібен йому!

Пилипова хата – друга від озера, приземкувата, з маленькими вікнами, вкрита напівзогнилим тесом. Тес поріс мохом, і Демчук іноді сумно жартував, що зелений колір покрівлі ріднить його оселю із Жмудевою.

Андрій бачив, як з хати в сарай мелькнула синя хустка Пилипової матері, мабуть, побігла доїти корову.

Хлопець зіскочив з Сірка, ліниво похлюпав на нього водою. Любив купати коней, та зараз перехотілося. Дивився, як беркицькається у воді Грицько, і заздрив йому.

Щасливий Грицько: щоосені батько відвозить його до міста в школу. Коли ще була жива Андрієва мати, Северин Романович присягався, що вивчить і племінника, мати плакала перед смертю, благала, а він казав, що слово його тверде.

Мати відписала Северину Романовичу все їхнє майно – щоправда, майна того було: хата, корова та свиня, – з умовою, що брат дасть Андрійкові освіту, та вуйко забув свою обіцянку вже першої ж осені. Зібрався одвозити Грицька, а Андрієві мовив:

– Не виходить зараз. Я гомонів там, – невизначено махнув рукою, – але відмовили. Ось розіб'ють німці червоних, тоді вже…

Андрій відступив, дивлячись на дядька широко розплющеними очима й ще не вірячи.

– Ви ж обіцяли матері… – почав, стиснувши кулаки. – Домовились, що за гроші від хати…

– Які гроші, сльози, – скривився Северин Романович. – Тих грошей тобі на сподні не вистачить. Почекай рік, хлопче, за рік нічого не станеться.

Минув уже не рік, а два, восени Грицько знову поїде до міста, а Андрієві лишається чистити гній у корівнику та слухати вуйкові нарікання, що їсть хліб дарма.

Хіба дарма? Хто корів пасе й за кіньми ходить?

Андрій поплескав Сірка по крупу: любив коней, мало не спав у стайні, це, певно, було єдине, що тримало у вуйка. А так – не малий уже, чотирнадцять скоро, подався б сам до міста. Там мешкала батькова двоюрідна сестра, мати казала – душевна жінка й радила звернутися до неї в разі потреби. Але було страшно рушити самому у велике й голодне місто, начувся від Северина Романовича, як живуть городяни, а в тітки Михайлини двоє ротів, бракувало їй ще одного нахлібника…

Грицько щось кричав йому, та Андрій не обертався. Той підбіг, запитав:

– Коні на ніч поженеш сьогодні?

Андрій зиркнув спідлоба: цей Грицько наче читає його думки…

– Я знаю?.. Як накаже батько… – відповів ухильно.

– Скажеш батькові, щоб відпустив і мене.

Це аж ніяк не входило в Андрієві розрахунки.

– Після того, як ти нічліжив з нами, мати казали – кашляв. І звеліли більш не пускати.

– Ти от що, – по-змовницькому підморгнув Грицько, – не згадуй про це. А я тобі дам протитанкову гранату. – Він занурився у воду по шию, обережно поплескав долонями й раптом ударив так, що в повітря полетів цілий сніп бризок. – Хочеш, разом рибу глушитимемо?

Андрія загорілись очі: і де цей чортяка поцупив протитанкові гранати?

Спокуса була настільки велика, що вирішив погодитись – зрештою, можна було б узяти гранати, а потім якось обдурити Грицька, – та в останній момент здоровий глузд переміг, і він відповів роблено байдуже:

– Котись ти із своїми гранатами!..

Але Грицька важко було збити з пантелику. Хитро глянув на Андрія заскаленим проти сонця оком і запропонував мало не урочисто:

– Ну, а міномет?

– Який міномет? – одразу не зрозумів Андрій.

– Який? Звичайний ротний міномет і ящик мін до нього. Важкий, шляк би його трафив, ледь допер!

– Де знайшов?

– Де знайшов, там уже нема.

– Вкрав?

– Ну, ти обережно! – вдав, що обурився Грицько, і Андрій зрозумів: точно, вкрав, поцупив у якомусь дядьковому загоні – головотяпи паршиві, ці бандерівці, в них не лише міномет, похідну кухню вкрасти можна.

А Гриць вів далі змовницьки:

– Хочеш, село обстріляємо? З того берега?.. Ото буде сміху…

– Ти що, здурів? По людях же!

– А ми по околицях… Для страху!

– Звідки знаєш, як стріляти?

– А придивився. Там гвинтики різні… Пристріляємось!

Андрій подумав: Грицько із своїм мінометом нікуди не дінеться. Міни він бачив і тримав у руках, а от пускати їх ще не доводилось…

– Міномет – то штука! – Грицько задерикувато підстрибнув у воді. – Скажеш батькові?

– Подивимось… – неохоче пообіцяв Андрій, щоб тільки відчепився. Знав: зробить усе, щоб Грицько залишився вдома. – Давай жени коней, досить їм мокнути!

Вони вивели коней на берег, Андрій скочив на Сірка і під'їхав до Демчукової хати. Гукнув тітку Ганну, сказав, що збирається нічліжити – най Пилип здибає його.

Пилип прибіг до Жмудевого подвір'я вже по обіді, коли Северин Романович ліг відпочивати, а Грицько сидів під наглядом матері розв'язував задачки – мав на осінь екзамен з математики, й мати примушувала щодня братися за підручники.

Андрій покликав Пилипа до клуні, де на горищі мав затишний куточок – тут зберігав і найбільші свої цінності: шкатулку з фотографіями батька й матері, власною метрикою, останнім листом від батька, в якому той сповіщав, що їхня частина відступила до Тернополя, і захований між балкою і стріхою «шмайсер». Тут же влітку він і ночував – на м'якому сіні спалося краще, ніж в маленькій кімнатці у флігелі, де стояли два ліжка – його і Павла, мовчазного літнього чоловіка, який наймитував у Северина Романовича вже кілька років.

Хлопці влаштувалися на сіні, і Андрій сказав притишено:

– Я таке почув сьогодні! Клянись матір'ю, що нікому не скажеш!

– Овва, наче вперше мене бачиш!

– Ти не жартуй, – блиснув очима Андрій, – а клянись! Бо припадком скажеш кому…

Пилип приклав руку до серця, мовив, втупившись немиготливо в товариша:

– Клянусь! Клянусь матір'ю, нехай язик у мене відсохне, коли скажу комусь!

– То слухай, – почав пошепки Андрій. – Сьогодні вночі підняв мене вуйко Северин і послав верхи на Грабів хутір по Коршуна. Той, коли почув, що викликає якийсь Марко Степанюк, одразу на коня й сюди. Та ніякий то не Степанюк – німецький офіцер, і з ним ще один. Приїхали з охороною на машині. Той другий, либонь, також якийсь чин. У плащі такому довгому…

– Може, есесівець?

– Ні, блискавок на петлицях не було. Сіли в машину й поїхали, а Коршун одразу наказав сідлати коней. Поки його хлопці вовтузились, я й почув… – Андрій знову сторожко озирнувся. – Вони з вуйком Северином сиділи на веранді й не бачили мене. Розумієш, цей німець приїздив до Коршуна, аби той перехопив розвідників…

– Яких розвідників?

– Не розумієш, яких? Радянських, звичайно. Вони чомусь ідуть від Горині сюди, чому – не дочув, мабуть, пробиваються до своїх, і Коршун мусить їх перехопити. Між нашим озером і Чорним.

– Ну й що?

– Знаєш, що буде, коли потраплять до бандер?

– Постріляють! Але що ми можемо?

– А попередити.

– Овва, попередити! А як? До Чорного озера двадцять верст, і Коршунові вояки не спатимуть.

Андрій одразу якось знітився: він і сам знав, що навряд чи вдасться попередити розвідників, але чому не спробувати?

– Я гадав так… – почав не дуже впевнено. – Біля озер місця заболочені, без провідника не пройти. А за Голомбами сухо. Скажемо, що поженемо коней на ніч, а самі – за Голомби. Може, й перестрінемо їх.

Пилип наморщив свого кирпатого носа, мовив повчально:

– Сам казав, що бандери шукатимуть розвідників. А вони не такі вже й дурні – також там поставлять варту.

– А ми поперед неї.

– Не пропустять.

– Спробуємо через Гадючий яр.

Пилип невизначено стенув плечима.

– Через Гадючий яр можна, – погодився. – У тих хащах – єдина стежка, її мало хто знає. Але чи пройдуть коні? – засумнівався раптом.

– Пройдуть, я їздив, коли шукали заблукалу корову.

Пилип підвівся, підтягнув і без того короткі полотняні штани, оголивши худі кісточки. Хвилину стояв, задуманий, потім покліпав очима й запитав нерішуче:

– А може?.. – рум'янець розлився його веснянкуватим обличчям. – А може, візьмемо автомати і…

Андрій відповів не одразу. Лежав, підмостивши долоні під голову. Йому й самому хотілося взяти автомат, навіть руки засвербіли. Він зовсім непогано стріляв. Разом з Пилипом, давно-давно, коли фронт тільки прокотився через Острожани, вони знайшли біля лісового хутора, де тримала оборону рота радянських бійців, кілька «шмайсерів» і німецький ручний кулемет, замотаний у ганчір'я, він лежав зараз у клуні під сіном. Тоді ж вперше і опробували зброю: встановили в лісі мішень і стріляли, змагаючись, поки не навчилися за сто кроків прошивати короткою чергою.

А тепер могли вступити в справжній бій.

Андрій уявив, як вони пробираються лісовою стежиною верхи, з автоматами на грудях, як коршунівці перепиняють їм шлях, а вони прориваються з боєм.

Від цього передчуття бою, смертельної небезпеки його дрібно затрусило, і Андрій, щоб приховати тремтіння, сів, обхопивши руками коліна, і мовив глухо:

– Про зброю забудь. Ти що, здурів? Все діло погубиш!

Пилип незалежно поклав руки в кишені й заперечив гордовито:

– Ми б їм дали прикурити! Отим Коршуновим воякам…

Андрій осудливо кивнув головою.

– Хвалько! – одповів. – Бараняча голова!

Пилип спочатку образився: шморгнув носом і підвів стиснуті кулаки, та одразу збагнув, що зараз не до зведення рахунків, крім того, либонь, Андрій має рацію, і його півняча задерикуватість збоку виглядає смішною.

Проте не хотілося одразу здаватися.

– А якщо у них і в Гадючому яру засідка? – запитав. – Як проб'ємося?

– А там побачимо.

– Ось з автоматами й погомоніли б…

– Тільки галасу наробимо.

– Без зброї то й без зброї, – несподівано легко погодився Пилип. – Як хочеш.

– А батько тебе пустить нічліжити?

– А вони на ніч ятери збираються ставити. То й вранці вибиратимуть. Нікуди не поїдуть.

– Попередь одразу.

– Якщо навіть їм Білка буде потрібна, я все одно з тобою. Тільки Сергійко може прилипнути. Як з ним, брати?

– Звичайно. Побуде з кіньми, бо нам доведеться відлучатися.

– То я побіг, бо мати лаятимуться. Казали, щоб огірків набрав до обіду.

Пилип шмигонув до отвору, з якого стирчали кінці драбини, і зник безшумно, наче розчинився у наваленому в клуні сіні. Його худеньке тіло взагалі видавалося невагомим, самі кістки під шкірою, через це Пилип, хоч і були вони з Андрієм однолітками, виглядав значно молодшим за товариша, ніхто не давав йому більше десяти-одинадцяти років, і це часто сердило хлопця.

Андрій ще трохи полежав на сіні горілиць, потім непоспішливо спустився драбиною до двору.

Грицько вже закінчив навчання й подався у якихось своїх справах на вулицю. Андрій приступив до веранди, де сиділа тітка. Глипнув сюди-туди, почухав потилицю, вдаючи нерішучість, і тітка Ганна одразу помітила це.

– Ну, що тобі? – запитала.

– Та нічого…

– Я ж бачу, щось свербить.

– Та ніц у мене не свербить. Тільки хотів запитати, чи можна Грицькові сьогодні зі мною нічліжити?

– А він хоче?

– Проситься, і мені вдвох краще, але дивіться… Перекупався сьогодні і знов бухикає.

– Щось не помітила.

– Стримується при вас. Дуже йому на нічліг кортить. Я й кажу, аби не дозволяли без ватянки.

– Сам поїдеш. Не пущу Грицька. У тебе здоров'я на двох вистачить, а він хлопець хворобливий…

– Мені що… Я й сам упораюсь, та він просився… – Андрій був задоволений: тітка Ганна тепер кістьми ляже, а не відпустить свого коханого бовдура.

Отже, і цю справу можна вважати залагодженою.

Попереду на Сіркові їхав Андрій. Кінь ішов спокійно, зрідка форкаючи, і хлопець час від часу гладив його по крутій оксамитовій шиї.

Слідом за Сірком на Білці трюхикав менший Пилипів брат – Сергійко. Стискав тонкими ноженятами круті боки кобили й сидів, випроставшись, з прямою спиною, либонь, уявляв себе справжнім вершником – навіть лозину тримав, як шаблю, зрідка змахуючи нею й рубаючи кущі.

Озираючись, Андрій ловив його напружені погляди і вже шкодував, що відкрили малому свої справи. Правда, Пилип ручався за брата, та й Андрій знав, що Сергійко проковтне язика, а не викаже таємницю, і все ж тривожився: якщо Коршунові вояки зупинять їх, може злякатися і щось бовкне…

Притримав Сірка і, коли Сергійко порівнявся з ним, попередив:

– Зараз Гадючий яр, і там нас можуть зупинити… Ти мовчи, я сам розмовлятиму.

Сергійко насмішкувато скосив на нього свої великі очі. Він був зовсім не схожий на свого старшого брата. Той – білявий, мов льон, що вигорів на сонці, з синіми очима й кирпатий, а в Сергійка очі темні, вирячкуваті, пронизливі, ніс з горбинкою й чуприна чорна – справжній циганчук.

Мати казала, що вдався в прадіда – той прийшов у поліські ліси з Карпат, тікаючи від суду, збудував хатину над озером – від неї і почалося село, третина мешканців його була родичами Демчуків.

– Не роби з мене вар'ята, – по-дорослому відповів Андрієві Сергійко і шльогнув лозиною молоду берізку. – Ти гейби чогось перестрашений…

– То ж дивись… – Андрій відчув себе незручно під насмішкуватим поглядом малого. Хотів уже від'їхати, але таким чином визнав би Сергійкову перевагу – цього ж допустити не міг. – Тримай язика за зубами! – наказав і, не чекаючи на відповідь, пустив Сірка.

Вони спустилися в Гадючий яр вузенькою стежкою, що в'юнилася в густому вільховому підліску. Тепер, обертаючись, Андрій бачив лише Сергійка, певно, Пилип припав до спини вороного жеребця, ухиляючись від гілок, що нависали над стежиною. Андрій і сам ледь не розпластався на спині Сірка, один Сергійко продовжував сидіти прямо, лише іноді відгинаючи особливо довгу гілку.

Коні йшли обережно, Сірко припинив форкати й брижити шкіру. Він витягнув голову, наче міг побачити щось у лісовому мороці, й сторожко щулив вуха.

Гадючий яр проліг на два кілометри, хлопці вже майже проминули його, і Андрій вирішив, що бандерівці не поставили тут поста. Стежка пішла вгору, хащі порідшали, хлопець стукнув босою п'яткою Сірка у бік, та кінь нараз зупинився й захропів, наче хтось метнувся йому навперейми.

Андрій хвисьнув Сірка лозиною, та кінь тільки переступив з ноги на ногу, і цієї миті хлопець побачив попереду тіні – темряву прорізав тонкий промінь ліхтарика, він осліпив Андрія, хлопець мимовільно підвів руки, затуливши очі долонями.

– Стій, – наказали з лісу сердито – стій, бо стрелю!

Андрій опустив руки, натягнув повід, притримуючи коня, і одповів несподівано тонким голосом:

– То стоїмо ж, хіба не бачите?

– Хто такі? – виступив із кущів високий чоловік у кашкеті й з автоматом на грудях. Обмацав хлопця променем. – Чого тут вештаєтесь?

– Та нічліжити! – Андрій поступово почав оговтуватись. – На Дубову галявину.

– Повертай! – високий перевів промінь на Білку, потім на вороного. Мовив захоплено: – Коні ж добрячі які! – Схопив Сірка за повід, кінь захропів і присів на задні ноги, але високий не випустив повід, поплескав коня по морді. – Чиї такі гарні коні?

– З Острожан ми, – одповів Андрій, – а коні, може, чули, Жмудя… Северина Романовича, якщо знаєте…

Високий випустив повід.

– Справжній ґазда має справжні коні, – мовив з повагою. – То чого вас із Острожан аж сюди занесло?

– Тамті луки вже витолочені, а на Дубовій галявині трава! – пояснив Андрій. – І болота нема.

– Трава – всюди трава, – пробуркотів високий невдоволено. – Але наказано не пускати.

– Чого це? В лісі місця вже мало стало?

– Сказано – не пускати! – виступив з-за високого ще один, з карабіном за плечима. – Ану, повертай!

– То що ж, даремно десять верст гнали? – в голосі хлопця з'явилися сльозливі інтонації. – Коней не напасемо, і вуйко лаятимуться!

– Йди ти з своїм вуйком… – почав другий бандерівець, та перший осмикнув його:

– Тихо будь! Не чув, що острожанський Жмудь?.. – він не доказав, та Андрій зрозумів, що високий знає про родинні стосунки Коршуна. Вирішив іти напролом:

– Сьогодні вранці був у нас вуйко Кирило, – мовив упевнено, – і він не казав, що вже не можна й нічліжити.

– Кирило Жмудь твій вуйко? – запитав високий. – Чого одразу не сказав? То я ласкаво перепрошую… А хто з тобою? – знову ввімкнув ліхтарик, спрямував промінь на Білку.

– Наші, острожанські, – заспокоїв його Андрій.

Високий вимкнув ліхтарик. Присунувся до Андрія, мовив чомусь пошепки, наче хтось міг підслухати:

– Ви там уважайте, якщо з'явиться хтось, повідомте нас.

– Хто тепер у лісі? – недовірливо запитав Андрій. – Крім ваших, нікого нема.

Він сказав «ваших» – і одразу збагнув, що помилився. Слід було сказати – «наших». Та високий нічого не помітив. Вів далі так само пошепки:

– Дотепер мо' й не було нікого, та уважайте на совітських вояків. Якщо зобачите, то швиденько-швиденько сюди або до колишнього лісництва, що за Дубовою галявиною!

– Яке спалили торік?

– Так, десь там наші обертаються…

– Добре! – випростався на коні Андрій. – Зробимо так, як ви наказуєте!

– Северинові Романовичу уклін… – відступив високий, даючи дорогу. – Скажеш – від Фрося Івана Васильовича, вони знають, з Підгірців ми…

Андрій попустив повід, і Сірко легко виніс його з Гадючого яру. Хлопець притримав коня, тепер стежка поширшала, і можна було їхати поруч Пилипа. Запитав гордовито:

– Ну, як я його?

– Дай боже, абисьмо завжди так… – зареготав той. – Вважає, що ти – Грицько!

– Тепер ми свої люди в бандер, – ствердив Андрій. – Чув про тих, що біля лісництва?

– Як не чути?

– Ви з Сергійком розкладете вогнище, а я там обдивлюся.

– Сергійко й сам упорається.

– Негоже малого кидати.

– Певно, негоже, – зітхнув Пилип. Андрій зрозумів його.

– Я залишуся з Сергійком, а ти підеш до лісництва. Дивись тільки, щоб не злапали!

– Мене злапають! Та я весь у батька!

– А він як вовк по лісу ходить… – додав Андрій, посміхнувшись. – Знаю, що скажеш. Але ж батько твій – не хвалько…

– Я – хвалько? Від такого чую!

– Добре, не гарячкуй. Пожартував я. А до лісництва заходь з острожанського боку. Краще з тилу, де не чекають.

– Там спіжарня стара лишилася, – роздумливо мовив Пилип. – Вони сіна туди натягали й, мабуть, сплять. Один вартує, а інші сплять.

– Ці, бач, не спали, – обернувся Андрій в бік Гадючого яру. – До речі, якщо тебе затримають, пошлешся на Фрося. Мовляв, віні сказав, що на лісництві коршунівська застава. Чогось там наплетеш.

– Та наплету, – погодився Пилип і нараз засміявся тихо й упевнено. – Відбрешуся.

Вони вже під'їжджали до Дубової галявини. Спутали коней, пустили пастися.

Андрій із Сергійком пішли по хмиз. Пилип постояв трохи – вже жалкував, що сам напросився йти до лісництва, не тому, що боявся бандерівців, був упевнений, що, зрештою, йому нічого не зроблять, у крайньому разі затримають до ранку, просто було трохи моторошно одному йти лісом, де в гущавинах, мабуть, водилися лісовики й мавки. Пилип знав, що вони ніколи перші не чіпають людей, і все ж було лячно та й ще сич завів своє одноманітне «пу-гу».

«Сича злякався?» – підштовхнув сам себе хлопець. Вирізав з ліщинового куща міцного дрючка й нечутно сковзнув у чагарники, якими поросли береги невеличкого лісового ручая; балочкою, яку утворив цей ручай, і вирішив дістатися до лісництва.

… Андрій поколупався ломакою в золі, викотив картоплину. Здув попіл, перекидаючи в долонях, попробував вістрям складаного ножика й кинув картоплину Сергійкові.

– Спеклася вже. – Він викотив другу картоплину, обдмухав і розломив на дві частини, присолив і поклав на траву, чекаючи, щоб охолола. – Щось Пилип забарився…

Сергійко не відповів. Їв картоплю, голосно вдихаючи повітря, щоб не попекти піднебіння. Дістав ще одну картоплину, з'їв і лише тоді запропонував:

– А може, й нам туди гайнути?

– Скажеш! – ущипливо зауважив «Андрій. – Коней кинемо, та й оті, – махнув невизначено рукою в бік, протилежний лісництву, – можуть прибитися.

– З кіньми нічого не станеться, – легковажно заперечив Сергійко. – Та й взагалі… – він не докінчив, але Андрій зрозумів його. Можливо, хлопчисько й має рацію: навряд чи розвідники підуть на вогнище – обходитимуть десятою дорогою. Правда, вони мусять пройти десь тут поблизу, бо обабіч Дубової галявини тягнуться болота, і все ж у темряві за десять метрів можна прослизнути непомітно поза деревами, а, певно, ці розвідники вміють ходити лісом.

Андрій забув про картоплину. Ліг горілиць, підмостивши долоні під голову. Дивився в зоряне небо й думав: коли вже, нарешті, не буде ані бандер, ані гітлерівців і в їхньому селі відкриють школу, приїдуть вчителі, і він триматиме в руках підручники…

Либонь, далеко-далеко до цього дня…

Підвівся на ліктях і запитав Сергійка:

– А ти не боїшся смерті?

– Чого? – не зрозумів той.

– Смерті, питаю, не боїшся?

Хлопець подмухав на картоплину, відповів байдуже:

– Коли це ще буде… Справді – коли!

Дивлячись на дорослих, Андрій і сам думав, що оті тридцять чи сорок років, котрі розділяють, їх, безмежні, що перед ним – ціла вічність, і йому ніколи не доведеться й думати про смерть, зрештою, поки він виросте, людство щось придумає, й він житиме вічно – бо як можна полишити оці ліси, ніколи не бачити безмежного зоряного неба, не купатися в їхньому теплому й прозорому озері?

У такі хвилини йому ставало до сліз шкода матері, яку закопали у вогку землю на сільському цвинтарі, батька, про якого казали, що загинув за Львовом на сьомий чи восьмий день війни. Він служив у Перемишлі в Червоній Армії й відступав із своєю частиною до Тернополя – хтось переказував, що ця частина хоробро билася з гітлерівцями, і Андрій був переконаний, що батько поклав не одного фашиста.

Він пишався своїм батьком, але ніхто не знав про це, окрім Пилипа й Сергійка, бо пишатися таким батьком було небезпечно. Северин Романович, гніваючись на племінника, обзивав його «червоним батяром» і буркотів, що саме такими, як Андріїв батько, мусить гидувати кожен справжній українець, бо злигався з червоними й боронив Совітську владу.

У глибині душі Андрій не вірив у загибель батька, чекав на нього. Адже батька могли поранити, й товариші витягли з поля бою. Нарешті, хтось міг помилитися, просто батько спіткнувся і впав, а тепер десь воює з гітлерівцями і скоро подасть про себе звістку – ось і фронт уже наблизився до їхніх лісових країв…

Правда, Северин Романович упевнений, що німці зупинять Червону Армію на старому кордоні, а тут, у західноукраїнських областях, вони під захистом бандерівців порядкуватимуть самі, без совєтів і колгоспів…

Зовсім недавно до Андрія дійшла чутка, яка вже давно ходила селом: мовляв, Северин Романович сам пустив поголос про смерть свояка, щоб прибрати до рук сестрине майно.

Спочатку Андрій хотів піти до вуйка й розпитати його самого, та, подумавши, вирішив не робити цього: Хто ж добровільно зізнається у власній підлості?

Северин Романович ще й нагримає на нього й матиме рацію: не вір чуткам – брехня селом сама ходить.

І все ж тепер Андрій твердо знав, що батько живий і скоро повернеться, мав навіть потаємну надію, що він серед отих радянських розвідників, – чому ні, адже хто краще за нього орієнтується в тутешніх лісах, а командування знає, кого посилати в розвідку. Оце відчуття, що батько десь зовсім близько, весь час не полишало Андрія, тривожило й збуджувало, хотілося кудись бігти й щось робити, а він мусив лежати біля вогнища і їсти картоплю.