Текст книги "Жорстокий ліс"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 10 страниц)

– У-у, батяр клятий! – вилаявся Фрось. – Обманув, шляк би його трафив, і тут обманув, прошу я вас. – І подивився на Коршуна так, наче його й справді образили.

Ще ніч просиділи сільські «яструбки» в засідці, але бандерівці не прийшли.

Вранці Бутурлак пошепотівся з Антоном Івановичем, і той пішов у сільраду. Дочекався, поки зібралося біля крамниці кілька жінок, висунувся у вікно й гукнув хлопчика, який крутився на вулиці:

– Гей, Юрку, збігай до школи й скажи, щоб Вербицький разом з лейтенантом прийшли сюди. На нараду в район їх викликають, – пояснив, щоб хлопець усвідомив важливість дорученого. – І скажи, щоб узяли в школі коня, бо Білку не дам – стара вже кобила, нічого їй аж до району труситися.

Він подивився, як гайнув хлопчина вулицею до школи, й сів за свій укритий червоною скатертиною стіл.

Відвідувачів не було. Демчук посидів трохи, покрутив ручку телефонного апарата, поальокав у трубку, ніхто не відізвався. Скрутив цигарку й вийшов до жінок, які чекали на Суярка.

Крамар не забарився, йшов від школи з карабіном за плечем і погойдував своєю кульбабовою головою.

– Коли гас буде? – загомоніли жінки, побачивши його.

– Сіль коли привезеш, Гнате?

– Вже два місяці гасу не було!

Суярко зняв карабіна, поставив на ґанку. Неквапливо відчинив крамницю, але ніхто не посунув туди: для чого йти, коли й так відомо, що полиці порожні?

– Бачите, – вказав Гнат на карабін, – ось із бандерами покінчимо, тоді й до району поїдемо. Не можу зараз, як мобілізований, значить…

– Хай їм грець, тим бандерам! – розсердилась якась жінка. – А ти, Гнатику, з'їздив би.

– З'їжджу, – пообіцяв Суярко, і жінки почали розходитись.

– Наче від мене щось залежить… – поскаржився Гнат Демчукові.

Антон Іванович якраз витягнув кресало, щоб прикурити. Хотів щось відповісти, нараз пальці в нього затремтіли, ледь не впустив трут – у душі заклюнулась підозра, зиркнув спідлоба на крамаря, – ні, не може бути.

Висік іскру, прикурив.

Але чому не може бути? Все може бути, і якщо Гнат зараз запитає його…

– Щойно хлопчина прибігав до школи… – почав Суярко.

Антон Іванович глибоко затягнувся: так, це Гнат, і як він раніше не здогадався?

– Казав, що «яструбків» до району викликають… А як ми тут залишимося?

– Начальству видніше, – невизначено відповів Антон Іванович і затягнувся ще раз, щоб хоч трохи вгамувати нерви, пальці почали дрібно труситися, і Гнат міг помітити це.

– Зв'язок, значить, встановили? – запитав Суярко й допитливо подивився на Демчука.

– Начальник міліції дзвонив, – ствердив Антон Іванович. – Наказав, щоб Вербицький одразу в район виїхав, ну й лейтенант, якщо захоче… Нарада якась, і зброю нову даватимуть…

– Ну! – радісно вигукнув Суярко. – Давно вже час, бо карабін – тьху. А про своїх «яструбків» запитував?

Щось було в цьому запитанні, чи то нетерпеливість, чи то якась підвищена цікавість, але Демчук збагнув, що Суярко запитує недаремно.

– Яких «яструбків»? – перепитав.

– Ну, своїх, що вчора поїхали?

Антон Іванович розвів руками.

– Почав щось, та не розібрав я – зв'язок зіпсувався. А що з ними може бути? – уважно подивився на Гната.

Той відвів очі.

– Та нічого, так просто…

«Він, – вирішив Антон Іванович, – точно він, а Сергійко сплутав…» Та він і сам міг би сплутати: послухай, заплющивши очі, крамаря – точнісінько жінка, голос тонкий, правда, хрипкуватий, але все ж жіночий.

– Дадуть їм зброю, і завтра назад повернуться, – мовив. – Може, навіть ручного кулемета дадуть, – висловив припущення, – звідки ж їм у районі знати, що в нас уже є.

– А якщо лейтенант не захоче їхати? – поцікавився Гнат, схиливши голову набік.

– А ми його зараз спитаємо. Йдуть уже… – Антон Іванович кивнув головою на вулицю, в кінці якої з'явилися двоє. Дочекався, поки надійшли, став спиною до Суярка й багатозначно підморгнув Бутурлакові й Вербицькому.

– Хто дзвонив? – запитав Бутурлак, зрозумівши, що Демчук закликає його не бути відвертим у присутності Суярка.

– Сам Ярощук і казав, щоб Вербицький виїжджав негайно, нову зброю даватимуть. А ви, – підморгнув знову, – по усмотренію.

Бутурлак удав, що вагається.

– А якщо сьогодні нападуть на село? – почав нерішуче.

– Не вірю я цим казкам, – нараз втрутився Суярко. – Другу ніч не спимо, і все даремно.

– Так вважаєте? – гостро зиркнув на нього Бутурлак. Почав догадуватися, що має на увазі Демчук. – Може, й маєте рацію. Поїду, – мовив рішуче. – Тільки ви всі не ночуйте вдома. Про всяк випадок. Домовилися?

– Е-е, – махнув рукою Антон Іванович. – Більш копи лиха не буде!

– Треба слухатися старших за званням, – підтримав Бутурлака Вербицький.

– А я людина цивільна. До того ж ще голова!

– Тож мусите берегти свою власну голову.

– Гаразд уже, – погодився Демчук. – Директор коня дає?

– Куди він подінеться?

– Тоді не баріться. І не забудь, Богдане, зайди до секретаря виконкому й запитай, як бути з рибальською артіллю. Приєднуватися нам до Заозерного, чи як?

Вони рушили до школи, Демчук озирнувся на Суярка й запитав:

– А тобі, Гнате, нічого в районі не треба? Бо хлопці можуть привезти…

– Днями сам поїду, – відмахнувся той.

– Сам то й сам, – погодився Антон Іванович.

Коли відійшли кроків на сто від сільради, Демчук запитав:

– Ви звернули увагу на його голос?

– Невже він? – аж зупинився Вербицький. – Щось не віриться…

Антон Іванович розповів про розмову з Суярком. Вербицький почухав потилицю.

– Як же він зміг злигатися з бандерівцями? – запитав. – І де? Служив в армії…

– Все може бути, – задумливо мовив Бутурлак. – Буває, що люди живуть по чужих документах.

– Ви вважаєте?.. – стрепенувся Демчук.

– Поки що нічого не вважаю. А там буде видно. До речі, ви вже звільнили Груздьову?

– Випущу, як тільки поїдете.

– І попросіть хлопців, нехай занотують прізвища всіх, хто полишав сьогодні село.

– Обов'язково.

Вони вже підійшли до школи. Ротач вивів на вулицю запряженого у фіру коня. Вербицький узяв віжки, сів на передок. Бутурлак простягнувся на фуфайці, кинутій поверх сіна.

– Бувайте, – помахав рукою, і фіра заскрипіла по сільській вулиці.

За селом Бутурлак зліз із фіри, йшов попереду, тримаючи автомат напоготові. Коли заглибились у ліс на два кілометри, Вербицький звернув на ледь помітний путівець, який вивів їх на галявину. Тут Вербицький розпріг коня, пустив пастися. Зміняючись через кожні дві години, вони проспали до шостої вечора. На початку сьомої Вербицький запріг гнідого, і фіра поторохтіла назад до Острожан.

– Вуйку, термінове повідомлення! – Гриць дістав з кишені куртки вчетверо складений клаптик сірого паперу. – Ви тільки почитайте, вуйку!

Коршун неквапом розгорнув листа, читав, тримаючи у витягнутій руці, явно хизуючись своєю далекозорістю:

«Пане Коршун! Вербицький і лейтенант поїхали до району, повернуться не раніше завтрішнього дня, не втрачайте часу. Всі в селі перестрашені, чекаю вночі».

Коршун прочитав листа ще раз і кинув у вогнище.

– Молодець, Ярема! – схвалив і мовив Грицькові, який нетерпеливо переступав з ноги на ногу: – Поклич Фрося!

Той побіг за курені й одразу повернувся з Фросем.

– Готуйся, сьогодні підемо на Острожани, – наказав Коршун. – Най хлопці посплять, щоб уночі не позіхали.

– Та вони й так цілий день сплять.

– Скінчилося! – Коршун відчув, як похололи в нього долоні. Це бувало завжди в передчутті небезпеки чи, навпаки, в хвилини душевного піднесення. – Тепер спати не доведеться. Перевірте, сотнику, зброю в стрільців і все інше. На вашу відповідальність!

– Слухаюсь! – Фрось був явно задоволений: нарешті вони розпрощаються з цим гнилим островом, його вже нудило, коли човпалися болотом до куренів. Дозволив собі посміхнутися догідливо й запитати: – Назад сюди вертатимемось?

– А куди ж іще?

– Після нашої акції енкаведисти можуть озлитися й прочесати ліс.

– Вони вже давно озлилися і, коли б могли, прочесали б. Людей у них тепер лише на заячий скік.

– Набридло хлопцям тут.

– Звичайно, – погодився Коршун. – Та недовго вже. Добудемо документи, переднюємо тут востаннє й завтра ввечері рушимо. Все залежить від того, як обернеться в Острожанах.

– Най пан не сумніваються, там буде перша кляса, прошу я вас.

– Ярема передав, що «яструбки» сьогодні виїхали до району – лейтенант і Вербицький. Залишились директор школи, Демчук і оті недоношені гицелі.

– Андрія я беру на себе! – хвалькувато заскочив Гриць.

– Ото штудерний хлоп! – Коршун зиркнув на племінника розчулено. – Дивись тільки, щоб сподні чистими лишилися.

– Ви ще мене не знаєте! Як я цього Андрія на базарі обвів?

– Так, обвів, – погодився Коршун, – але тут стрілятимуть. Я б не хотів, щоб ти підставляв свою голову.

– Най вуєк не хвилюється, – пообіцяв Грицько, бо в глибині душі вже шкодував, що так необачно виліз наперед, – я буду обережний і діятиму лише напевно.

– Якщо «яструбків» нема, ми порішимо решту за кілька хвилин, – вставив Фрось. У його словах Коршун почув радість: ще б пак, справді щаслива ніч – із села, як на замовлення, відкликали двох автоматників, двох найнадійніших захисників Острожан.

А Фрось думав: є бог на світі і зглянувся на молитви вірного раба свого.

– Коли підемо? – запитав Грицько.

– О третій ночі, щоб бути в Острожанах на світанку. Візьміть з собою більше гранат, сотнику. Не маємо часу для серйозної розмови, то хоч гранати у вікна покидаємо.

– Пан, як завжди, має рацію, прошу я вас. Гранати візьмемо й запасні ріжки до «шмайсерів». Бо яка ж це гульня, коли не можеш дати зайвої черги?

– Ваша правда.

– Ярему забиратимемо з собою?

– Звичайно.

– Добре, що на нього й досі ніхто не звернув уваги.

– Я сам приклеював фото на документах убитого совітського сержанта. Не дуже файна робота, та, бачите, зійшло. Крамар – фігура не дуже значна, і до його документів у районі не прискіпувались.

– Розумний він хлоп, – похвалив Ярему Фрось.

– І ми потурбуємося, щоб його ретельність не залишилась без нагороди! – пообіцяв Коршун не дуже впевнено, бо не мав особливого бажання розкидатися грішми з власної кишені, а на щедрість високого начальства не дуже-то й сподівався.

Антон Іванович, як умовились, о сьомій вечора вийшов за околицю до місточка через потічок, який огинав село і впадав у озеро. Бутурлак з Вербицьким уже чекали на нього. Фіра стояла в кущах на узліссі, і кінь брижив шкіру й обмахувався хвостом од набридливих ґедзів. Бутурлак сидів на задку, звісивши з фіри ноги, а Богдан визирав із заростей – нетерпеливився, чекаючи Антона Івановича.

Вербицький гадав, що Демчук з'явиться на місточку, та Антон Іванович пройшов городами, перестрибнув через потічок, обігнув ожинові хащі і вийшов до фіри зовсім з іншого боку. Вербицький здригнувся, почувши, що за спиною тріснула гілка, й схопився за автомат. Побачивши Демчука, полегшено зітхнув, опустив зброю.

Бутурлак зіскочив з фіри.

– Ну що? – тільки й запитав.

– Він, сучий син…

– Є підтвердження?

– Як тільки ви поїхали, Суярко взяв кошика й пішов до лісу. У бік Гадючого яру, як і того разу.

– А Груздьова?

– Весь день просиділа вдома, й, крім сусідки, ніхто до неї не заходив. Ще дві жінки ходили по ягоди, старі вже баби, навряд чи вони.

– І довго Суярко був у лісі?

– З годину. Коли повертався, я його спеціально перестрів і зазирнув у кошик: з десяток грибів про людське око.

Бутурлак замислився.

– Кажете, пішов до лісу одразу після нашого від'їзду? Навряд чи хто чекав його там, либонь, мають схованку – поклав листа десь у дуплі. Цікаво, якої заспіває, побачивши нас? Поїхали.

Суярко мешкав через хату од крамниці в одинокої старої жінки. Фіру кинули біля сільради й пішли, не криючись, серединою вулиці. Гнат мусив бути вдома, бо на крамниці висів замок. Суярко в цей передвечірній час ходив на озеро по рибу або столярував у себе на подвір'ї: робив непогані табуретки й стільці, які користувалися попитом в острожанського жіноцтва.

Помітивши трьох на вулиці, Гнат відклав рубанок. Стояв і дивився не мигаючи, і лише голова його ледь-ледь погойдувалася на довгій шиї.

– Гнате, – гукнув його Вербицький, – йди-но сюди на хвилинку!

Суярко обійшов купу дощок, на ходу застібаючи комір сорочки, нараз пригнувся й метнувсь за ріг хати, схопивши карабіна, що лежав на східцях ґанку.

– Стій! – зірвав із шиї автомата Бутурлак. – Стій, бо стрілятиму!

Гнат навіть не озирнувся. Біг стежиною поміж грядок з капустою, на ходу пересмикуючи затвор карабіна.

Бутурлак прицілився, дав коротку чергу. Певно, хвилювався, бо не влучив. Кинувся слідом за Суярком, оббіг хату й застрочив знову короткими прицільними чергами.

Гнат добігав уже до кущів, що росли на берегах потічка за городами. Не встиг заховатися – впав обличчям у землю. Обминувши Бутурлака, першим підбіг до нього Вербицький. Нахилився, перевернув горілиць, притулився до грудей.

– Готовий… – мовив, підводячись.

Удвох з Бутурлаком вони перенесли тіло до хати. Антон Іванович наказав хазяйці нікуди не виходити й нічого не казати цікавим жінкам, що вже збіглися до садиби. Сам вийшов до них.

– Громадяночки, – наказав суворо, – одразу по хатах, і щоб ніхто не виходив з села. Бо всіх затримуватимемо.

Розійшлися неохоче, біля хвіртки лишився тільки Андрій.

– Мене послав Петро Андрійович, – пояснив. – Він з Пилипом на посту в клуні. Що за стрілянина?

– Вертайся до нього. Передай, зараз прийдемо.

Андрій рушив неохоче. Обернувся й запротестував:

– Але ж він хвилюватиметься…

– Скажи – все гаразд.

Хлопець побіг, а Антон Іванович повернувся до хати.

Вербицький перекидав речі Суярка, а Бутурлак стояв серед хати, тримаючи на долоні парабелум.

– Оце знайшли в його валізі, – подав Демчукові. – З нього й стріляв у Петра Андрійовича.

– А як дременув, побачивши нас!

– Хотів попередити своїх. Стопроцентово! – Вербицький закрив валізу. – Нічого тут більше нема.

– Ходімо, – заспішив Бутурлак, – бо не можна втрачати ані хвилини: мусимо перекрити всі виходи з села, щоб і миша не висковзнула.

Бандерівці вийшли з лісу, коли небо вже почало сіріти й востаннє невпевнено пугукнув сич. Постояли трохи на узліссі купкою, потім четверо поодинці рушили до села, а двоє залишились у чагарнику.

Бутурлак вилаявся крізь зуби: Коршун виявився обережнішим, ніж він думав, і вирішив почати з розвідки боєм.

Коли четверо підійшли до рівчака, який ділив луг навпіл, рушили до села й ті двоє, що залишилися. Вони були впевнені, що «яструбків» у Острожанах нема, і нетерпеливились.

Перейшовши потічок, четверо роззосередилися ще більше – це не входило в плани Бутурлака й свідчило про обережність і кмітливість ворога. Коршун застрахував себе від несподіванок.

Коли перші уже наближалися до хат, двоє тільки-но перейшли потічок.

Вдарила автоматна черга з клуні – перший відкрив вогонь Вербицький і зробив це вчасно, бо бандерівцеві залишалося всього кілька кроків до спіжарні на сусідній садибі.

Двоє, які щойно перестрибнули потічок, зупинилися. Бутурлак ударив по них довгою чергою, та не влучив, бо побігли назад до потічка – ще кілька кроків, і заховаються…

Вербицький одразу зрозумів тактику Бутурлака: відрізати бандерівців од лісу. Скосивши першого, він вискочив з клуні й побачив Ротача, який біг із сусіднього подвір'я, на ходу стріляючи.

– Вперед, – закричав Вербицький, – бо інші вже в селі!

Перестрибнув через огорожу й побачив, як вибухнула граната на подвір'ї, з якого строчив Бутурлак. Кулемет одразу замовк, до подвір'я метнулася чорна тінь, Вербицький хотів прошити її автоматною чергою, та не встиг: сухо ляснув постріл, дивний серед автоматної тріскотняви, і бандерівець упав.

«Добре б'є старий Демчук, – подумав Вербицький. – Але де ж інші?»

Наче у відповідь застрочили з-за сусідньої хати, щось ударило його в плече й відкинуло на спину. Богдан упав незручно, вдарившись об щось потилицею, але свідомості не втратив. Хотів підвести автомат, та рука не слухалася. Побачив, як югнув до хати Ротач і одразу впав.

«Ну, чого ж не стріляєш?» – подумав Вербицький.

Біля хати, з-за якої били чергами, вибухнула граната, через кілька секунд друга, і Богдан зрозумів, що Петро Андрійович вирішив закидати бандерівців гранатами.

Після третього вибуху стрілянина припинилася, запала тиша. Вербицький, похитуючись, підвівся. Ступив крок до Ротача, та в голові помутилося, і він упав на руки Петра Андрійовича, який устиг підхопити його…

… Почувши стрілянину, Андрій скочив із стіжка, хотів бігти, але Пилип затримав його:

– Куди? Бутурлак наказав…

– Там люди гинуть, а ми відсиджуємось!

– Давай! – махнув рукою Пилип, і вони побігли на стрілянину.

Петро Андрійович якраз поклав на траву Вербицького, коли хлопці вбігли на подвір'я. Ротач одірвався від пораненого, наказав:

– Швидше до сарая! Гляньте, що з лейтенантом!

Андрієві не треба було повторювати – вже стрибав через паркан. А Пилип затримався на мить, роззираючись. Де батько?

Серце стріпнулося, та одразу відлягло: побачив батька – той перелазив через паркан слідом за Андрієм.

– Живий! – закричав радісно Пилип, кинувшись за батьком. – Живий!

Лейтенант лежав на боці, відкинувши руку. Андрій зупинився за крок, буцім закам'янів.

Невже вбитий?

– Чого стоїш? – Антон Іванович відсторонив його, взяв Бутурлака за плечі. Андрій схаменувся, допоміг опустити лейтенанта на землю. Став на коліна, притиснувся щокою до долоні, відчув тепло.

– Володимире Гавриловичу! – підвів Бутурлакові голову, погладив по чолу. – Отямтеся!

Лейтенант розплющив очі. Похитав головою й сів.

– Що зі мною? – запитав. Обмацав голову, подивився на долоні – сухі. Скочив на ноги. – Здається, порядок!

– Мабуть, вас оглушило, – пояснив Антон Іванович. – Граната вибухнула зовсім поруч.

– Що з бандерівцями?

– А постріляли…

– Усіх?

– Сподіваємось. Треба роздивитися. Вербицького поранено.

– Де він?

– З Ротачем.

– Куди поранений?

– По-моєму, в плече.

Бутурлак зітхнув полегшено. Нараз скочив на дрова, почав вдивлятися у луг.

– А ті двоє? – запитав.

– Які? – не зрозумів Демчук.

– Позаду йшли двоє. Один з них, мабуть, Коршун.

Антон Іванович розвів руками.

– Не можу сказати…

Бутурлак уже схопив кулемет.

– Ще не встиг втекти! – крикнув і роззирнувся. Перестрибнув через дрова, побіг до потічка.

Андрій рвонувся за ним.

– Андрію! – почув з подвір'я.

Це – Віра… Вже розвиднилося, і одразу побачив її. Але впізнав би і в темряві.

– Ти чого? – Зупинився на мить, вражений.

– Куди ти?

– Коршун там. І Грицько з ним.

– Чекай, я з тобою.

Андрій побачив, як повз нього прошмигнув Пилип. Біг, кричучи щось Бутурлакові й вказуючи на кущі, які починалися ліворуч попід лісом. Зиркнув туди й помітив постать чоловіка, котрий уже майже сховався між дерев. Побачив іще: Бутурлак став на одне коліно, й з дула кулемета вирвалися язики полум'я.

«Не вцілить з такої відстані…» – подумав Андрій. І справді, чоловік добіг до лісу й зник за деревами.

Андрій насварився Вірі кулаком і побіг до Бутурлака. Нараз від потічка пролунали постріли, і Пилип, який теж біг до лейтенанта, змахнув руками й заточився. Бутурлак дав довгу чергу, потім ще коротку.

– Пилипе! – гукнув. – Що з тобою?

Пилип підвівся, та одразу знов упав. Андрій підбіг до нього.

– Тебе поранило?

Пилип стенув плечима, обмацав ногу, закотив холошу штанів.

– Ні, але ж і ступити не можу.

– Підвернув. Це нічого.

– Як нічого? А Коршун!

– Вважаєш, то Коршун?

– Бо стріляв по мені Гриць. Я встиг побачити, він вистрілив і сховався в лісі.

– Коршун? – Андрій одірвався від Пилипа, побачив, що Бутурлак уже мало не дістався лісу. Почув за спиною схвильоване дихання. Озирнувся: Віра.

– Я ж казав тобі… – помітивши, як гнівно зиркнула, осікся.

– Пилипе, – попросила дівчина, – дай мені свій карабін.

– А як же я?.. – почав, та одразу простягнув карабін. – На, бери.

– Я вмію стріляти, – тільки й мовила. Схопила карабін і побігла до лісу.

– Куди? – кинувся за нею Андрій.

В лісі знову застрочив кулемет. У відповідь коротко вдарили із «шмайсера» – тепер Андрій знав, що Бутурлак побачив Коршуна чи Грицька й переслідує їх.

«Але ж, – подумав, – Коршун напевно тікатиме до боліт. Можливо, і Гриць з ним. Антон Іванович казав, що бандери відсиджуються десь на острівці. Отже, Коршун втікає навпростець. За ним – Бутурлак, а ліс тут густий і вологий, швидко не побіжиш…»

– Віро, – гукнув, – стривай!

Андрій наздогнав її вже на узліссі.

– Стривай, ми побіжимо туди, там стежка й ліс не такий густий.

– Але ж Коршун побіг просто…

– Ми переріжемо йому дорогу.

– Ти впевнений?

Андрій не відповів.

Лише один раз вони почули далекі постріли. Андрій зупинився, прислухався. Стрілянина припинилася. Подумав: якщо Бутурлак наздогнав Коршуна, всі їхні зусилля даремні. Але ж і Коршун міг вистежити лейтенанта…

Вони звернули зі стежки на вузьку просіку, продерлися крізь густі березові хащі, бігли мокрим і темним вільшняком, поки, нарешті, не дісталися до старого дубового гаю. Андрій зупинився.

– Десь тут, – мовив упевнено. Вказав Вірі на зручне місце за товстенним дубом. – А я там… – перебіг метрів за сто.

Почув тріщання вітролому під чиїмись ногами – людина йшла, не вибираючи дороги, лізла напролом через підлісок.

Андрій подав Вірі знак затаїтися, а сам перебіг туди, куди мусив вийти чоловік. Визирнув з-за дерева й побачив Коршуна.

Той ішов, похитуючись і важко дихаючи, без піджака й плаща, розстебнувши комір сорочки, червоний і спітнілий. Іноді озирався й тримав автомат напоготові.

Коли підійшов зовсім близько, Андрій дав чергу над його головою.

– Стійте! – крикнув. – Кидайте зброю!

Виступив з-за дуба, дав іще чергу, і Коршун кинув автомат. Стояв, втупившись у хлопчину, нарешті впізнав і посміхнувся:

– Ти, Андрію? – нахилився, щоб підняти «шмайсера».

– Не рухатись! – наказав Андрій, але Коршун не послухався. Нараз ляснув короткий постріл, і Коршун схопився за руку. Ступив крок назад.

Андрій озирнувся: Віра знову цілиться, з дула карабіна йде димок.

– Руки вгору! – скомандував Коршунові, але той не підвів, тримався правицею за ліву, і поміж пальців проступала кров.

– У кого стріляєте? – вигукнув з ненавистю й метнувся до автомата.

Андрій дав чергу Коршунові під ноги, і той відступив.

– Руки вгору! – повторив Андрій. Тепер Коршун збагнув, що з ним не жартують. Підвів руки, заклавши їх за потилицю.

– Спиною, оберніться до мене спиною! – наказав Андрій.

Обличчя в Коршуна скривилося, хотів щось сказати, але промовчав. Андрій швидко обшукав його, витягнув з кишень пістолет і дві гранати.

– Віро, – наказав, – тримай його на прицілі, а я зв'яжу йому руки.

– Що ти хочеш зробити зі мною, Андрію? – запитав Коршун.

Хлопець, не відповідаючи, почав знімати з себе ремінь.

– Мовчати! – мовила Віра, та Коршун лише блиснув на неї очима.

– Андрію, – вів далі Коршун, – ти не зробиш цього, бо сам потім проклинатимеш себе! Мусиш вислухати мене…

– А я вже слухаю. Де Гриць?

– Гриць! Хіба я знаю, де він? Либонь, сховався десь. Ліс великий… А нам треба побалакати наодинці. У мене є таємниця. Вона не для третіх вух.

– Ні, – заперечив хлопець, – вам не спіймати мене.

Коршун глянув на Віру важким поглядом.

– Гаразд, – рішився. – Нехай слухає. У стайні під жолобом закопано ящик з цінностями. Там вистачить тобі й цьому дівчиськові на все життя. І мені теж.

– Ось воно що! – здивувався Андрій. – Тепер мені все зрозуміло!

– А якщо зрозуміло, біжи до села…

– Овва… – почав Андрій. – А виявляється, ви ще й грабіжник!

Коршун рвонувся до нього, та Віра дала попереджувальний постріл. Мовив:

– У тебе це остання можливість вибитися з жебраків у люди… – він не закінчив. У дрібноліссі затріскотіли гілки, і з-за дерев, важко дихаючи, вибіг Бутурлак. Андрій обернувся до нього, і цієї ж миті Коршун рвонувся до кущів. Пролунав постріл, але він не зупинив Коршуна.

«Шмайсер» в Андрієвих руках затремтів, він стріляв не цілячись, а Коршун біг, немов був заворожений. Нарешті все ж спіткнувся і впав на бік, підібгавши під себе руку.

Андрій підбіг, наказав:

– Не рухатись!

Коршун підвів здорову руку, стиснув кулак, наче погрожував Андрієві, та відразу розтиснув, рука мертво впала на груди.

Підійшли Бутурлак і Віра. Дівчина схлипувала винувато:

– Це я – мазіка… Він же міг утекти…

– Ти хоробра, – заперечив Андрій, – і ти мені ще більше…

Хлопець не договорив, засоромившись, зиркнув на Бутурлака, чи не помітив чого? Та лейтенантові було не до цього.

– Це Коршун? – запитав.

– Так.

Бутурлак перевернув Коршуна горілиць: мертвотна блідість проступила на обличчі.

– От і кінець… – мовив лейтенант хрипко. Сперся спиною на дерево, помацав потилицю. Поскаржився: – Все ж трохи оглушило мене, і Коршунові вдалося відірватися… Але ж я не бачив, щоб ви обганяли.

– А ми – стежкою, – пояснила Віра, – Андрійко тут усі шляхи знає…

– Ми відрізали йому відступ і зустріли тут, – додав хлопець.

– Молодці! – очі в Бутурлака сміялися. – Дорогі мої діти! – Глянув уважно на дівчину, яка міцно тримала карабіна в руках, на кирпатого, веснянкуватого, з синіми очима хлопчину, котрий уже мало не переріс його. – Мої добрі друзі! – закінчив.

На півдорозі до Острожан вони побачили рідкий цеп озброєних людей поміж деревами – виявилось, прибув загін з райцентру й прочісував ліс. Капітан Ярощук, який очолював операцію, підбіг до Бутурлака.

– Наздогнали? – запитав нетерпляче.

– Коршуна вбито. Але втік його племінник Гриць Жмудь.

Капітан усім потиснув руки.

– За ліквідацію банди Коршуна велике вам спасибі! – мовив урочисто. Наказав помічникові: – Продовжуйте операцію. Цього Гриця Жмудя треба взяти живим. – Запитав. – Де труп Коршуна? Потрібний для впізнання.

Андрій пояснив Антонові Івановичу, який вів загін, де знайти тіло Коршуна.

– Що там у селі? – запитав Бутурлак Демчука.

– Троє бандитів убитих і один поранений, – відповів. – Якийсь бандит, Фросем називається. Признався, що ліквідували групу молодшого лейтенанта.

– Чекайте… – не зрозумів Бутурлак. – Якого молодшого лейтенанта?

Ярощук зняв кашкета.

– А чого ж ми тут! – Пояснив: – Позавчора молодший лейтенант Лебединський не повернувся в райцентр.

– Вбито Лебединського? – все ще не вірив Бутурлак.

– На жаль, усіх трьох.

– Чудові були хлопці! – Лейтенант підвів автомат, пролунали три поодинокі постріли. Прощався так, як прощався зі своїми солдатами, котрі не повернулися з розвідки.

Сонце торкнулося верхівок дерев, вони неначе загорілися, й лейтенант заплющив очі.

Вчора з Острожан поїхав капітан Ярощук із своїм загоном. Гриця вони так і не знайшли – чи загинув десь у болоті, чи вдалося втекти. Зрештою, капітан не дуже засмучувався – головне, ліквідовано банду Коршуна.