Текст книги "Жорстокий ліс"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)

– П'ятнадцять верст завдовжки, – ствердив Андрій.

– Колись по війні на юшку приїдемо.

– Ми вам такої риби зловимо! – обізвався з носа Сергійко. – Окунів настьобаємо.

– У нас тут кілограмові окуні ходять, – похвалився Пилип. – А щупаки! Весною батько принесли пудового. А сазан як візьме – тримай тільки!

– У нас на Дніпрі лящів багато, – почав Бутурлак і не скінчив: десь на березі гахнуло – лейтенант висунувся з-за борту, прислухався.

Тиша, тільки вода хлюпається…

І раптом далека і якась начебто несерйозна автоматна черга…

Ще здалеку побачивши рибальську хижу, Фрось зупинив коня й загорлав на підлеглих:

– Давай, хлопці, спішуйся! Ти, Пецух, бери трьох і заходь з тамтого боку! Від лісу їх відріжте, щоб не втекли, а ми звідси навалимось!

Пецух з трьома стрільцями побігли аж до узлісся, яке починалося метрів за чотириста від берега. Фрось одразу збагнув їхній маневр, закричав навздогін:

– Куди, сучі сини? Я вам дам у лісі ховатися!

Але ті або не почули, або вдали, що не чують: залягли в густому молодняку – подалі від гріха й автоматних куль червоних розвідників.

Фрось витягнув бінокль, оглянув хижу.

Спокійно, нікого не видно – жодного підозрілого руху. Двері ледь прочинені, замок висить на скобелі. Рвана сіть гойдається на вітрі.

Підкликав Грицька.

– Ти казав, що хижа замкнута? – запитав. Сунув хлопцеві бінокля. – Ану, глянь!

Грицько жадібно схопився за бінокль. Одразу відчув свою значимість – сам пан Фрось радиться з ним!

Засопів од задоволення, простягнувся на траві, спершись на лікті, навів бінокль на хижу. Добре пам'ятав: двері були замкнуті, а зараз прочинені.

Раптом перехопило дух, здалося, хтось висунув з дверей дуло карабіна, чорний отвір наведено просто на нього, зараз виплюне вогонь…

Грицько відкинув бінокль і злякано втиснувся обличчям у траву.

– Що там? – затривожився Фрось.

– Хтось є… – губи в Грицька побіліли. – Цілився в мене і ледь не влучив.

Фрось відібрав у нього бінокль.

– Влучив? – зареготав. – А постріл ти чув?

– Але ж я бачив! – тепер Грицько був певен, що справді хтось хотів підстрелити його. – Карабіном водив…

Фрось прилип до бінокля. Чудово: якщо червоні розвідники в хижі, то відспівали вже своє. До лісу їм не дістатися – мало не півкілометра лугу, кожен метр прострілюється…

Не відриваючись од бінокля, запитав Грицька:

– Ти казав про якихось хлопчаків. Щось не бачу…

– Сховались або до села побігли.

– Біс із ними. – Фрось підвівся на коліна, махнув рукою. – Матлюка до мене!

Матлюк, хлопець років двадцяти, короткошиїй і червонощокий, підбіг до сотника, втупився відданими очима.

– Візьми гранати, прошу я тебе, – мовив Фрось, – і вужем, вужем попід очеретами. Подивись, хлопче, хто там у хижі, – кинь їм у віконечко гранату, нехай не будуть такими розумними!

Матлюк покліпав очима, заперечив нерішуче:

– Але ж тоді вони всі… – провів ребром долоні по горлу. – А ви ж казали, треба взяти червоних живими.

– Ти, хлопче, не лізь поперед батька в пекло, прошу я тебе. Гранатою їх, бо поки братимемо живими, вони не одного нашого покладуть. Збагнув?

– Слухаюсь, пане! – Хлопець засунув гранати за широкі халяви німецьких чобіт, прудко сковзнув у рідкий прибережний лозняк.

– Гарний хлоп… – засміявся йому вслід Фрось. – Спритний хлоп. – Зітхнув скрушно, та не дуже щиро. – Шкода буде, якщо його скосять. Але тоді точно знатимемо, що совітські вояки в хижі. – Він знову озброївся біноклем, та відразу одклав. Грицько потягнувся, щоб взяти, але Фрось відштовхнув його руку ліктем.

– Я хотів глянути…

– Сиди тихо, хлопче, – скосував на нього Фрось, – і ховайся, бо зараз тут така стрілянина вчиниться!..

Та Фросеві прогнози не здійснилися. Від хижі глухо гахнуло – і тиша.

Фрось схопився за бінокль, глянув, потім підвівся й побіг до хижі. За ним рідким цепом трюхикали бандерівці. На Грицька ніхто не звертав уваги, і він побіг слідом, намагаючись триматися за спиною кремезного стрільця в темно-синьому жупані.

Хижа горіла. Матлюк стояв неподалік, із задоволенням спостерігаючи, як язики полум'я вириваються з маленького віконечка.

– Як я її! – похвалився Фросеві.

– Там хтось був?

– Нікого, – зітхнув Матлюк з удаваним розчаруванням. – Але якщо б і були…

– Файно зробив, – похвалив Фрось.

Побачив Грицька, поманив пальцем. Мовив невдоволено:

– Отже, помилочка вийшла…

– Але ж ми гадали…

– Усі гадають! – повчально підвів пальця Фрось. – І не вгадали!

– Не вгадали, – погодився Грицько. Нараз витягнув шию, вдивляючись в очерети. – А де ж човен? – запитав розгублено. – Я залишив там човен, – тицьнув пальцем в очерети, – а його нема.

Фрось насторожився.

– Який човен?

– Наш, рибальський. Вони могли скористатися ним.

Фрось одразу зрозумів Грицька. Побіг до берега, скочив на містки й прилип до бінокля. Грицько й неозброєним оком помітив чорну цятку на тлі темніючого неба.

– Правіше дивіться, вуйку! – закричав схвильовано. – Бачите – правіше!

Фрось навів бінокль і завмер.

– Ось вони, батяри… – промимрив крізь зуби. – Не наздогнати…

Та раптом рішився.

– Степане, – загорлав щосили. – Коней давай, прошу я тебе, і швидше, бо втечуть!

Степан замахав руками, вистрелив з карабіна в повітря, і коноводи зрозуміли його, погнали коней до хижі.

– Ну, дорогенькі, не втрачайте часу! – Фрось скочив на свого мерина. – Берегом, бережечком, прошу я вас ласкаво, і зброю тримайте наготові! Мусимо перехопити їх!

– Вони скачуть берегом… – Бутурлак одірвався од бінокля. – Сідай, Іванов, на весла, тепер все одно – побачать нас чи не побачать… – зміряв відстань до берега. – Кожна хвилина дорога!

Іванов помінявся місцями з хлопчиками, наліг на весла так, що човен зачерпнув бортом.

– Не постріляють, так потонемо, – пробуркотів Горянський.

– Лежи й мовчи, – пригримнув на нього сержант. – Не так уже й далеко до берега.

Лейтенант стежив за вершниками.

– Швидко женуть, – повідомив, – встигнути б.

– Нам би до лісу дістатися, – сказав старий Демчук. – Півверсти від берега. А потім ще півтори до боліт.

Ніхто не відповів йому.

Сиділи, не зводячи очей з далекого берега. Звідси неозброєним оком вершників не було видно, та все ж вглядалися, сподіваючись побачити. А Іванов налягав на весла, могутніми гребками женучи човен до берега.

– Вітер супрутний… – поскаржився Демчук. – Якби ходовий, уже б причалювали.

І справді, вечірній вітер повіяв од берега, погнав дрібні хвилі, вони розбивались об ніс човна – Сергійкова сорочка намокла й неприємно холодила, але хлопець не скаржився, лежав на просмолених дошках, напружено вдивляючись у берег. Нараз підвівся на коліна, закричав тонким голосом, вказуючи на берег лівіше від човна:

– Дивіться он туди, вуйку, і там вершники!

Увага всіх була прикута до берега праворуч від човна, звідки мусила з'явитись небезпека, і ніхто не помітив, як з прибережних чагарників на піщаний горбочок за кілометр від берега вискочило кілька вершників.

Постояли, роздивляючись, і швидко поскакали вздовж узлісся напереріз радянським розвідникам.

А човен уже ткнувся носом у берег.

Першим оцінив ситуацію Бутурлак: вистрибнув просто у воду і побіг до лісу, давши довгу автоматну чергу по вершниках. Видно, ні в кого не влучив – стріляв на ходу й не дуже цілився, – та досяг своєї мети: двоє передніх різко осадили коней, а інші почали завертати до лісу.

– Швидше! – замахав рукою Бутурлак і дав другу чергу, більш прицільну, бо один з коней ткнувся з розбігу в землю, перевалився через голову, підім'явши під себе вершника.

Лейтенант озирнувся, побачив, що його наздоганяє Андрій, вказав на ліс, а сам знову обстріляв бандерівців.

Демчук біг перший, тягнучи Сергійка за руку і весь час озираючись на Пилипа. Горянський підтримував Васюту. До лісу лишалося півдороги, і Бутурлак подумав, що, поки бандерівці не оговталися й не відкрили вогонь, їм, напевно, вдасться добігти до узлісся.

Лейтенант скинув автомат, щоб знову обстріляти бандерівців, та поруч застрочили – впевнено й сердито, і один з вершників змахнув руками і впав з коня.

Бутурлак побачив – Андрій простягнувся на траві, тримає «шмайсера» як на вченнях, біля правої щоки, й стріляє короткими прицільними чергами.

– Швидше до лісу! – загорлав розгнівано Бутурлак, але хлопець, либонь, не почув, бо продовжував стріляти. – Я тобі що сказав! – підбіг і схопив Андрія за плече. – Ану, швидше!

Хлопець зиркнув здивовано – забув про все, крім вершників, – бився б з ними до кінця, та, побачивши гнівне лейтенантове обличчя, винувато осміхнувся й побіг слідом за іншими. Чув за спиною дихання Бутурлака й не втримався, щоб не похвалитися:

– Бачили, вуйку, як я їх?..

– Бачив, гарно стріляєш! – Бутурлак хотів додати ще щось схвальне, та не встиг, бо перші кулі бандерівців засвистіли над їхніми головами, і він інстинктивно пригнувся й запетляв поміж рідких чагарників – за півсотні метрів вони вже густішали, починалось узлісся.

А Васюта з Горянським уже сховалися в кущах… Де ж Іванов?

Лише подумавши про сержанта, побачив його. Іванов стояв на узліссі, підвівши автомат, і строчив по кіннотниках, які скакали від рибальської хижі. Ще кілька хвилин, і бандерівці з'єдналися б.

Розвідники слідом за Демчуком взяли трохи навскіс, до осик, за якими починалися болота. Перед осиками росли рідкі дуби й вільхи, й весь час доводилось перебігати галявини. Бандерівці скористалися з цього, вдарили з флангу сильним автоматним вогнем. А зліва вже наближався другий коршунівський загін, і Бутурлак зрозумів, що бандерівці не відмовились од наміру з'єднатися тут, у дрібноліссі, й відрізати їм шлях до гущавини.

Наступну галявину переповзли, за нею починався рідкий осичняк, він поступово густішав, і під ногами уже хлюпало.

Демчук, не випускаючи Сергійкової руки, пробирався поміж дерев, за ним ішли Васюта з Горянським, трохи відстав Пилип, а замикали групу лейтенант з Івановим і Андрієм.

Бандерівці наступали їм тепер мало не на п'яти, і одна з автоматних черг прострочила стовбур осики за два кроки від сержанта. Іванов плюхнувся на мокрий мох, крикнув Бутурлакові:

– Давай, лейтенанте, відступай, я їх затримаю!

Бутурлак запетляв поміж тонкими осичками, та Андрій не побіг за ним.

– Вуйку, – крикнув сержантові, – не гайте часу, я тут залишусь… – Він підвів «шмайсера» й дав довгу чергу в бік галявини, звідки наступали бандерівці. – Відходьте, вуйку, швидше!

– Я тобі дам – відходьте… Голову зверну, – обізвався Іванов. – Біжи, поки не пізно!

Андрій подивився на нього з жалем.

– Але ж ви втонете в болоті, а я знаю стежку… – У кущах щось мелькнуло, послав туди чергу. – Я наздожену вас, скажете вуйкові Антону, аби зачекав біля п'яти осик.

– Я тобі зачекаю! Ану, марш звідси!

– Але ж я кажу… – хлопець осікся – збагнув, що сержант давно вже все вирішив. Усвідомивши це, Андрій рвонувся вперед, до кущів за галявинкою, звідки лунали черги бандерівських автоматів – біг і стріляв від пояса, не дивлячись, куди стріляє, щоб тільки почули, побачили – викликав вогонь на себе…

– Куди, божевільний? – почув розпачливий вигук за плечима. Припав до дубового стовбура, обернувся назад і побачив, що сержант біжить слідом.

Іванов наздогнав Андрія, схопив важкою рукою, притиснув до землі.

– Дурень, – видихнув, – теж мені – герой! Вмерти легко, це не геройство!

Андрій хотів пояснити йому, що він і не збирався вмирати, та не встиг, бо за два десятки кроків від них затряскотіло в кущах, і з них визирнув чоловік у кашкеті з тризубом.

Андрій натиснув на гашетку й ледь-ледь повів автоматом, встиг побачити, як кашкет звалився з голови бандерівця і він важко впав, ламаючи гілки.

– Лягай, – придавив його за плече Іванов, – і дивись ліворуч…

Андрій зрозумів: сержант визнав його.

Хлопець озирнувся й побачив, що Іванов стріляє в кущі, за якими перебігають бандерівці. Перевів погляд на хащі, звідки набігав отой у кашкеті з тризубом, але там уже нікого не було. Нараз він помітив, що кулі не зрізають гілок над їхніми головами і стрілянина віддаляється, за галявину.

– Вуйку, – почав збуджено, – чого вони?..

– Швидше! – сержант схопив його за руку, потягнув за собою. Вода чвакала під ногами, й скоро бігти не стало можливості – з трудом витягали ноги з глевкого багна.

А постріли віддалялися все далі й раптом затихли.

– Зустрі-ілися!.. – зловтішно протягнув Іванов і пояснив Андрійкові: – Дві групи в гущавині наскочили одна на одну! Шкода, рано розібралися… Могли б ще трохи постріляти…

Вода доходила їм до колін, і Андрій зупинився, щоб зорієнтуватися.

Вони перебрели озерце, обминули лісовий завал і нарешті вийшли на стежку, яка вела до п'яти осик. Точніше, стежки не було, та яка може бути стежка, коли навкруж гнила вода і осики віддзеркалюються в ній?

Та Андрій ішов упевнено – чув, як важко ступає позаду сержант, і думав, що вуйко Антон уже десь зовсім близько від тамтих осик.

ЧАСТИНАДРУГА

– Хлопці, Шелюка вбили!

Андрій побачив злякане хлопчаче обличчя над рядом соняхів, посаджених вздовж огорожі. Сергійко стояв на нижній жердині паркана й тицяв рукою в бік вулиці, що вела до озера.

– Якого Шелюка?

Більш безглузде запитання поставити важко, Андрій одразу зрозумів це, та слова вже вирвалися – він жбурнув сапку й, перестрибуючи через грядки, кинувся до паркана.

– Йвана, «яструбка», – почув.

– Обережно, картоплю витолочиш! – крикнув позаду Пилип.

«Під три чорти картоплю – Шелюка ж убили!» – подумав Андрій, та все ж перескочив картопляну грядку. Продерся крізь густо посаджені соняхи й з одного маху перестрибнув високий паркан.

Сергійко чухрав стежкою попід садибами вниз до озера, і Андрій подався слідом. Бачив, як сновигають чорні порепані Сергійкові п'яти, чув позаду збуджене дихання, обернувся й побачив Пилипа – за ним метляли рудуваті Вірчині коси. Трохи уповільнив біг і, коли Пилип наздогнав його, сказав з присвистом:

– А я його сьогодні бачив…

– Шелюка?

– Ішов з карабіном і косою до Гадючого яру. Там поблизу є дві гарних галявини.

– Угу… – кивнув головою Пилип. – Він і батька кликав, але той не зміг.

Ще здалеку побачили Білку й поруч неї дядька Антона. Плуганився обіч воза, важко припадаючи на ліву ногу, в одній руці тримав віжки, у другій – Шелюкового карабіна.

Андрій подумав, чому вуйко Антон не повісив карабіна за плече, адже так важко нести, і зупинився, вражений.

З воза звішувалася рука – велика рука з мозолями на долоні, вона безвільно гойдалася, і пальці залишали слід на піску.

За возом ішло кілька бабів, босоногі дітлахи бігли поруч, з цікавістю дивлячись на вбитого, оббігали старого Демчука, щось запитували, та вуйко Антон ішов мовчки, здається, нічого не бачив і нічого не чув, дивився просто поперед себе, іноді вйокаючи на Білку, та робив це за звичкою – хто ж підганятиме коней, коли на возі покійник?

Андрій дочекався, поки віз порівняється з ним, і пішов поруч мовчки, не спускаючи очей з руки, що мертво гойдалася попід возом.

– Хто його?..

Звичайно, це могла запитати лише Вірка. Андрій зиркнув на неї невдоволено, та одразу полагіднішав: що з неї візьмеш – дурне дівчисько, яке, мабуть, ніколи в житті й не чуло стрілянини.

– Бандери, хто! – відповів. Подивився на Вірчині великі зеленаві очі, які стали ще більшими від переляку, додав, наче міг цим хоч трохи заспокоїти: – «Яструбок» він, ну й…

Дівчина йшла поруч вузькою стежкою, торкаючись голим засмаглим плечем Андрієвої руки. Нараз хлопець засоромився й притишив ходу, пропустивши її вперед, – тепер Вірка йшла поруч Пилипа й зверталася до нього зі своїми наївними запитаннями.

Андрій на мить пошкодував, що вчинив так, але відразу забув і про дівчину, й про Пилипа, бо з воріт напроти кинулася жінка – заголосила пронизливо й тонко, і справжній розпач був у цьому голосінні.

– На кого ж ти залишив нас? – рвалося в жінки з грудей. Вона схопилася за край воза, намагаючись відкинути ватянку, котрою було вкрите обличчя вбитого, не вірила, що вмер, хотіла сама пересвідчитися. – Рідна кров моя!

Це була тітка Текля, Шелюкова сестра, і Андрій подумав, що справді їй тепер буде сутужно. Чоловік загинув на війні, дочекалася брата – двічі був поранений, десь під Курськом, а потім під Житомиром, та одужав і ось уже півроку, як повернувся до Острожан. Мешкав у сестри, і вона з своїми трьома дочками – одна одної менша – нарешті хоч зітхнула легше.

– Кляті іроди! – голос тітки Теклі злетів високо і там, на верхній ноті, захлинувся болем. – І піднялась у вас рука, вбивці криваві!

В кінці вулиці з'явилася людина з карабіном за плечима, і Андрій здалеку впізнав другого сільського «яструбка» Богдана Вербицького.

Демчук зупинив воза біля Вербицького, простягнув йому карабіна. Той узяв мовчки, закинув за друге плече, так і стояв, з двома карабінами, і Андрій подумав, що краще б у нього був один автомат.

Демчук відгорнув ватянку з обличчя вбитого й нарешті підняв його руку.

Голова Шелюка лежала на свіжій траві, певно, він сам накосив її, – дивився в небо розплющеними очима, і пасма мокрого від поту волосся прилипли до чола. Здавалось, він живий, просто приліг на хвилину відпочити, і коса з необтертою травою була поруч.

– Ховатимемо з сільради, – мовив Демчук, і Вербицький ствердно нахилив голову.

– Як сталося? – запитав по паузі.

– У спину з автомата, – пояснив Демчук. – Він косив на галявині, а стріляли з лісу. Підійшли кроків на тридцять і вдарили з кущів. Я гільзи знайшов.

– Скільки їх було?

– Двоє. По слідах визначив… Убили й пішли, навіть карабіна не забрали.

Тітка Текля, яка прислухалася до розмови, гукнула в розпачі:

– У спину стріляли, ви чуєте, люди, в спину, вар'яти безбожні, що ж це робиться, люди?

– Отаке й робиться… – якось байдужливо відповів Вербицький, а може, це тільки видалося Андрієві, що байдужливо – адже ж то випадок, що вбили Шелюка, могли ж і Вербицького, і хтозна, скільки ще залишилося йому жити?

Якщо бандерівці з'явилися біля села, то недаремно… З минулої осені не було в Острожанах жодного такого випадку, люди вже звикли до спокою – і ось тобі…

Демчук вйокнув, і Білка потягла віз до сільради.

Половину будинків під чорним тесом займала крамниця, в двох кімнатах розташувалася сільрада, про що свідчив червоний прапорець над ґанком і диктова дошка, на якій друкованими літерами Пилип на замовлення батька вивів: «Острожанська совітська сільрада. Ласкаво просимо».

Тут, у маленькій кімнатці з вікном на вулицю, за звичайним сосновим столом, вкритим червоною скатертиною, засідав Антон Іванович Демчук – голова Острожанської сільради. Щоправда, застати його тут було важко, дядько Антон нудився в кімнаті й вирішував часом усі питання на озері, на вулиці чи на чиємусь городі – тут же тулив печатку, спершу довго й ретельно подмухавши на неї.

Тіло Шелюка перенесли в сільраду. Почали сходитися люди – звістка про вбивство «яструбка» облетіла все село.

Андрій з Вірою й Пилипом стояли біля ґанку, прислухалися до балачок.

– Тепер у ліс не потикайся, – збуджено казала молодиця в квітчастій хустці. – Не до добра це, якщо бандери зуби показують…

– А вони тільки скомунізованих чіпають, – заперечила тітка з довгим, зморшкуватим обличчям. – Ми їм ні до чого!

– Скомунізованих? – взялася молодиця в боки. – У тебе син де? Я ж листи від нього сама тобі читала – тамтих японців б'є, значить, у Совітській Армії. І ти, виходить, скомунізована…

– Ану їх під три чорти, твоїх бандер! – огризнулася тітка.

– Моїх? – затуркотіла молодиця. – Та я б їх!.. – нараз озирнулася, видно, злякалася. – Та бог із ними… – зашилила губи у посмішці.

– Чого це вона? – штовхнула Андрія ліктем Віра.

– А-а, – відмахнувся, – хіба не розумієш?

– Звідки ж їй? – встряв Пилип.

Справді, звідки? Андрій зиркнув на дівчину, наче вперше побачив. У сіро-зелених очах і цікавість, і здивування – що поробиш, дівчина нетутешня, про бандерівців тільки чула, та й, певно, лише краєм вуха…

Віра тонкими довгими пальцями сіпала кінець туго заплетеної коси з рожевою стрічкою. Одягнута в дешевеньку бавовняну сукенку, пошиту, правда, не по-сільському, сільські дівчата носять широкі й нижче колін, а Вірка колінами світить. Та не коротка сукня відрізняла Віру від сільських дівчат, і навіть не сандалії, жовті шкіряні сандалії – предмет потаємної заздрості сільських модниць, – Вірка була комсомолка.

Вона не була першою комсомолкою в Острожанах, до війни тут існувала невеличка організація, яку очолював повішений фашистами Степан Дуда. І тепер селом ходив комсомолець, усі знали, що він комсомолець, півсела пишалося ним, півсела боялося за нього: бандери, кажуть, усіх комсомольців стріляють, підстрілять і цього, дарма що в нього карабін, і не таких стріляли…

Так, першим повоєнним сільським комсомольцем був Богдан Вербицький. Він вступив до комсомолу в армії, демобілізувався за станом здоров'я і приїхав до Острожан.

Ну, Богдан Вербицький – комсомолець, це було зрозуміло й закономірно, ні в кого не викликало здивування. Але коли Вірка похвалилася хлопцям, що перед тим, коли батько привіз її до Острожан, вступила до комсомолу, Андрій не повірив, зареготав навіть зневажливо, та мусив замовкнути, коли Вірка показала комсомольський квиток – справжній квиток з фотографією й печаткою.

Підтримав тоді Андрія тільки Пилип – ось що таке відданий друг!

Взяв у Віри квиток, роздивився уважно, ледь не понюхав, зітхнув, шморгнув носом і запитав:

– Ну, добре, а урядові нагороди маєш?

– Ні… – заметляла косами. – Не маю. А от в мого батька…

– Чекай, – обірвав Пилип. – А в Андрія медаль «За відвагу».

– Не може бути! – округлила очі Вірка. – І за що тебе нагородили?

– Ми радянських розвідників рятували, – пояснив Пилип, – Андрій бій прийняв і скосив двох бандер.

У Вірки витягнулось обличчя. Це сподобалось Андрієві, він удав, що все це ніц не варто, зробив навіть зневажливий жест, мовляв: що ж тут такого – прийняти бій! Та перехопив Пилипів погляд і трохи знітився.

Справді, чого набундючився, як півень, перед дівчиськом!

Слава богу, хоч вона не помітила його миттєвої пихатості, простягла руку й попросила:

– Покажи!

– Чого б я її з собою носив?

– То пішли.

Андрієві хотілося піти й показати, іноді він вдома витягав із скрині гімнастерку з пришпиленою до неї медаллю, мацав медаль пальцями, милувався й навіть надягав гімнастерку. Потім сам соромився свого хлоп'яцтва і зневажав себе за слабкість – невже, думав, і Петро Андрійович отак витягає свій офіцерський мундир і приміряє його на самоті перед дзеркалом?

У Петра Андрійовича, щоправда, три ордени й п'ять медалей, та «За відвагу» нема, нема й у Вербицького, отже, він один з острожанців удостоєний такої нагороди: солдати казали йому, що «За відвагу» – дуже рідкісна й почесна медаль.

І все ж Віра тоді наполягла на своєму, довелося показувати їй медаль. То більше, що Андрій, дізнавшись про належність дівчини до комсомолу, проникся до неї повагою, точніше, не те що повагою – хіба можна по-справжньому поважати голоколінне дівчисько! – просто вони з Пилипом, не змовляючись, визнали її за свою і, як рівну, допустили в хлопчаче товариство.

Того ж вечора хлопці мали розмову з директором школи Петром Андрійовичем Ротачем.

– Оце, Петре Андрійовичу, якось негарно виходить, – почав Пилип, – нам скоро по п'ятнадцять, а про комсомол лише думаємо…

Ротач – демобілізований капітан: носив кулю у легенях і тому часто кашляв – розгладив пишні вуса й відклав сокиру. Полюбляв у вільний час теслярувати – стругав дошки для парт, лагодив у класах підлогу. Зараз збирався поміняти дерев'яні приступки на ґанку. Відповів статечно:

– Маєш рацію, Пилипе, але ж, знаєш, чому так сталося?

Пилип кивнув: звичайно, з нього та Андрія комсомольську організацію не створиш. Але ж Петро Андрійович мусить знати, що Нюрці Барабашевій вже виповнилося чотирнадцять, і вона хоче до комсомолу. Ще й Вірка…

Він хотів сказати про це директорові, але той випередив його:

– Я вже говорив про це в райкомі комсомолу, на тому тижні секретар приїде до нас, зберемо молодь…

Петро Андрійович – чудо. Так завжди: не встигнеш подумати про щось, а в нього вже готова відповідь.

– Може, вам треба допомогти?

Петро Андрійович скосив хитре око на хлопців. Ось як воно виходить: так не допросишся, а почули про комсомол – будь ласка!..

– Пришкільна ділянка бур'янами заросла. Організуйте прополювання.

– Завтра зробимо, – пообіцяв Пилип твердо, – дітлахів наженемо й самі… – осікся: чи личить майбутньому комсомольцеві разом з малечею полоти бур'яни?

– Самі також, – зрозумів його вагання директор.

– Звичайно!

Поки Пилип домовлявся з директором про роботу на ділянці, Андрій зазирнув у стайню, де колись стояв Сірко. Добрячий був кінь, де він зараз?

Року ще не минуло, як Андрій повернувся в Острожани. Тоді, після бою з бандерівцями, старий Демчук вивів розвідників через болота кілометрів за двадцять від Острожан. Сам із синами подався на одному йому відомий хутір розшукувати дружину, а Андрій лишився з розвідниками.

Наступної ночі перейшли лінію фронту. Бутурлак пригрів Андрія, як брата, розвідники екіпірували його, зарахували до складу свого підрозділу, та, коли фронт рушив уперед і Острожани були звільнені, лейтенант сам доставив його в село.

«Треба вчитися!» – такий був його аргумент, і хлопець не міг не погодитися з цим. То більше, що в будинку Северина Романовича Жмудя, який утік з гітлерівцями, було відкрито семирічку, й демобілізований політрук Петро Андрійович Ротач почав директорувати в ній.

У стайні стояв тепер непоказний рябий кінь, та на ньому трималося все шкільне господарство: завозили дрова, орали жмудівський город, який називався тепер пришкільною ділянкою, їздили до райцентру по будматеріали для ремонту приміщення та навчальні посібники.

– Петре Андрійовичу, – спитав Андрій, – а можна буде в п'ятницю до містечка з'їздити?

Директор зиркнув запитально.

– Для чого?

Андрій витягнув з кишені сірого конверта – не солдатського трикутника, а справжнього конверта та ще й з маркою в куточку. Помахав гордовито.

– Одержав від лейтенанта Бутурлака. Він був поранений, лежав у шпиталі, а зараз виписується й хоче місяць пожити в нас. Пише, що мріє порибалити, й взагалі сподобалося йому тут.

Директор, який чував про минулорічні події, не втримався від іронії:

– Сподобалося, кажеш? Ледь голови на плечах вберегли – що ж тут може сподобатись?

– Не про те він… – спробував пояснити Андрій. – Природа…

– Ну, якщо природа, то давай. Не заперечую.

– Ми з Пилипом разом. – Андрій чомусь посоромився сказати, що збирається запросити й Вірку. Та, може, вона ще й не поїде…

– Зайдете до райвно, – поставив умову директор, – крейду одержите.

– Звичайно, зайдемо, – зрадів Андрій.

З часу тої розмови минуло вже три дні, хлопці, як і обіцяли Петру Андрійовичу, організували роботу на пришкільній ділянці, пропололи грядки, закінчували розпушувати землю на кукурудзяній плантації, коли прибіг Сергійко з повідомленням про вбивство «яструбка». І тепер, стоячи біля сільради, Андрій думав, що, певно, не слід брати завтра з собою до райцентру Віру. Якщо бандери почали вештатися навколо села – небезпечно, всі ж знають про участь його і Пилипа в рятуванні радянських розвідників. Кому-кому, а бандерам рік тому вони добряче дошкулили, ось і можуть тепер помститися…

Чесно кажучи, при думці про це Андрієві стало лячно, уявив собі довгу дорогу через ліс – вистрілити можна з-за кожного куща, з-за кожного дерева. Але краще б умер, а не признався в своїх сумнівах – він, нагороджений бойовою медаллю!

Відкликав Пилипа, запитав прямо:

– Як гадаєш, братимемо Вірку?

– Завтра до райцентру? А чого ні?

– Та бандери ж з'явилися…

– Наче їх раніше не було!

– До Острожан не доходили.

– А може, це якийсь один дурний? Випадково натрапив на Шелюка і…

– Чув, твій же батько казав: двоє!

– Якщо батько казали, то це вже точно! – ствердив Пилип. – Вони по слідах визначають.

– А-а, біс з ними, – рішився нарешті Андрій, – візьмемо. Пообіцяли, то негоже від слова відступатися.

Тепер засумнівався Пилип:

– Але ж вона така… Верещить з будь-якої зачіпеньки.

– Думай, що кажеш! Комсомолка вона! І мусить нічого не боятися!

Пилип кивнув, проте не дуже поділяючи Андрієву впевненість: дівка все ж залишається дівкою, який би документ не мала.

– Риболовля, звичайно, діло гарне й приємне, – говорив райвійськком, та дивився осудливо, даючи зрозуміти, що на словах він вітає ідею лейтенанта відпочити біля Щедрого озера, насправді ж ставиться до цього негативно. – А ви чули про наші, так би мовити, специфічні умови? – нахилився низько над столом, примружився й дивився на Бутурлака знизу вгору, що, певно, також мусило підкреслювати його іронічність.

– Ви маєте на увазі бандерівців? – запитав Бутурлак спокійно.

– Тут, знаєте, й досі стріляють.

– Невже? – удав здивування Бутурлак. – Але там, де був я, стріляли, мабуть, частіше.

– Не жартуйте. То був фронт, і ви були серед своїх.

– Не завжди.

– Так, я знаю, що вам доводилося бувати у ворожому тилу, але ж війна для вас уже закінчилася, а тут все може бути.

– Товаришу майор, – вирішив покласти край цій розмові Бутурлак, – вам відомо, як я познайомився зі Щедрим озером? Ми вчотирьох пробивалися тутешніми лісами після розвідувальної операції і на березі озера вперше зіткнулися з бандерівцями. Знайомство не дуже приємне, але ж, гадаю, ще неприємніше для них.

– Вас було четверо, і ви були озброєні.

– Нас було більше, – уточнив Бутурлак, – на наш бік стали троє симпатичних місцевих хлопчаків – до речі, вони також були озброєні.

Обличчя військкома розплилося в доброзичливій усмішці.

– Це не про острожанського Андрія Шамрая йдеться? – запитав.

– Про нього самого.

– Ну, тоді я й про вас начувся!

– Пусте… – Бутурлакові не хотілося спрямовувати розмову в це русло. – Тепер ви розумієте, що ваші специфічні умови для мене не новина і навряд чи можуть злякати.

– Не кажіть, – не здавався військком. Він зняв телефонну трубку й попросив якогось Ярощука терміново зайти до нього. – Наш начальник міліції, – пояснив. – Вони тут у сусідньому будиночку, зараз прийде.

Справді, начальник міліції не забарився. Був він чоловіком, певно, вже літнім, але моложавим, про літа свідчили зморшки на обличчі й сивина в чуприні, та щоки в міліцейського капітана були рожеві, а в очах не згасав молодечий вогник.

– Що у нас вчора в Острожанах трапилось? – запитав у нього військком.

Ярощук зиркнув на незнайомого лейтенанта, і майор представив його:

– Це лейтенант Бутурлак, розвідник. Після шпиталю одержав місячну відпустку. Хоче відпочити на Щедрому озері – рибку половити, так би мовити…

Бутурлак глянув на військкома засуджуюче: для чого так одразу настроювати людину? До того ж, яке це має значення – для себе він вирішив це питання, – навряд чи хто-небудь зможе розрадити його.

– В Острожанах учора «яструбка» вбили. – Капітан сів на стілець напроти Бутурлака. – Косив сіно, а вони його в спину з автомата…