Текст книги "Жорстокий ліс"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

Андрій дістав ганчірку і обтер замащений салом живіт. Лише тепер збагнув усю серйозність того, що трапилось.

Добре, що Грицько наскочив на нього і повірив у того пса. Але ж може розповісти ще комусь – в Андрія обважніли руки, коли подумав про це. Слава богу, Северин Романович поїхав дивитися на покоси й повернеться лише після обіду. А тітці Ганні оті розповіді про хліб та замкнену хижу ні до чого – знає тільки свою комору й крамницю.

Андрій вийшов із стайні, постояв, виглядаючи Грицька. Тривога все більше охоплювала його. Нараз вирішив: заклав два пальці в рот, свиснув пронизливо. Почекав трохи і, не почувши відповіді, свиснув ще раз.

– Чого тобі? – почулося з веранди. Грицько стояв з підручником у руці.

– Гайда зі мною по траву.

Той безнадійно махнув рукою.

– Задачки… Мати не пустять.

– Ну й сиди над своїми задачками! – в Андрія трохи відлягло від серця: тітка Ганна затримає Гриця принаймні на дві години, за цей час він встигне обернутися.

Швидко запріг Сірка, і фіра покотилася дорогою, що вела до озера.

Андрій ще здалеку побачив Пилипа, який порпався біля сітки. Дорога тут роздвоювалася: одна вела до лісу, куди й потрібно було Андрієві, друга йшла навколо озера. Зупинивши фіру на розвилці, Андрій підкликав друга.

– А де Сергійко? – запитав.

– У хижі… з ними…

Андрій дістав з-під шмаття ковбасу та сало.

– Тримай!

– Де це ти?

– Де було, там нема. Що тут з Грицьком у вас було?

– На малого наскочив. Ну, я йому й дав!

– Дав… дав… – передражнив Андрій. – Роззява, клунок упустив, а Гриць хліб побачив, аж півхлібини. Звідки й для чого питається?

– Невже? – злякався Пилип. – Що ж буде?

– Я йому про пса набрехав. Мовляв, ви собаку приблудного в хижі тримаєте.

– Хитрий він, – засумнівався Пилип. – Поки сам не впевниться…

– Я до темряви з нього очей не спущу.

– Все одно погано. Слід лейтенанта попередити.

– Для чого? Най відпочивають спокійно. – Андрій скочив на фіру. – В селі ж бандер нема, якщо Гриць і бовкне комусь, поки Коршунові повідомлять…

– Лячно мені.

– А мені не лячно? – розсердився Андрій. – Ну, прощавай, бо мені по траву треба. Мушу обернутися, поки Гриць задачки розв'язує.

Він попустив віжки, й Сірко з місця взяв риссю.

Андрій повернувся з травою, коли Грицько щойно відклав зошита й нудився перед обідом на веранді.

Побачивши Андрія, зрадів і побіг слідом за фірою до корівника.

Северин Романович колись мав п'ять корів, тепер лишилося три, двох довелося віддати німцям, і Жмудь цілий тиждень лаяв їх останніми словами – що це за влада, яка бере навіть у своїх! – та швидко заспокоївся. Що корови – тьху! Дай боже, щоб все влаштувалося й червоних зупинили, тоді й про худобу можна подумати.

Хлопець навалив повні ясла конюшини. Чорнявка сковзнула по ньому байдужим поглядом і потягнулась товстими губами до бур'янини, Андрій пнув її коліном у бік – не любив цю корову за ненажерливість, через неї тітка Ганна часто шпетила його й обзивала неробою.

– Свиня, а не корова! – вилаявся, а краєм ока стежив за Грицьком – чого припхався до корівника?

Той не примусив довго чекати.

– Бачив Демчуків? – запитав.

– Кажеш так, буцім жити без них не можу.

– За озеро ж по траву їздив… Питаю, бачив?

– Це ти про пса? – вдав, що здогадався Андрій. – Тонку кишку маєш. Вони за нього аж два кіла сала правлять. – Знав, що навіть Грицько не зможе одразу дістати стільки сала, а йому потрібна була відстрочка лише до ночі.

– Два кіла! – вигукнув Грицько. – Та два кіла сала за них обох не дадуть! Бач. чого захотіли!

– Отож я й кажу – забагато. Хотів з ними стокмитися за кіло, й розмовляти не хочуть. Кажуть – вівчарка…

– Що-що? – не повірив Грицько. – Вівчарка?

Андрій ледь помітно всміхнувся. Знав, на який гачок підчепити Грицька – той давно мріяв про вівчарку, просив навіть вуйка Кирила дістати десь, але вівчарки були лише в есесівців, і дістати такого пса не зміг навіть Коршун.

– Либонь, від німців колись відбився пес, – інтригував далі Андрій. – Худий, кажуть, усі ребра видно, та злий – не підступишся!

– Як же вони його?..

– Голодний, – авторитетно пояснив Андрій, – коли пес голодний, за ким хочеш піде.

– То я ж його годуватиму! – зрадів Грицько та одразу й спохмурнів. – Два кіла сала мати не дадуть.

– Так, не дадуть, – погодився Андрій. – Може, коли всі задачки розв'яжеш.

– Слухай, – улесливо почав Грицько, – хочеш, я тобі протитанкові гранати віддам?

– Хочу.

– Ти от що, – по-змовницькому зашепотів Грицько, – коли мати до комори підуть, гукнеш їх, мовляв, до крамниці хтось кличе…

– Так вона й зірветься знеобачки! Замкне комору за собою.

– Може, й забудуть?

– Все може бути. Та навряд.

Грицько озирнувся злодійкувато.

– Тоді я… – він не доказав, але Андрій здогадався, що задумав Гриць: певно, витягне ключа в матері і залізе вночі в комору.

Поколупавши в носі, Грицько запропонував:

– Я зараз хотів би глянути на того пса. Гайнемо разом?

– А стайню хто чиститиме?

– То я побіжу сам…

– Злі Демчуки на тебе, – застеріг Андрій. – Пилип нахвалявся, що вуха обірве.

– У-у, гицель собачий, – насварився кулаком Грицько. Та згадавши, що саме від цього гицеля залежить, чи матиме він вівчарку, полагіднішав. – Коли звільнишся, збігаємо? – попросив.

Андрій кивнув невизначено і, захопивши вила, подався до стайні. Не встиг ще прибрати гній з-під коней, як у щілину між стулками дверей просунулося збуджене Грицькове обличчя.

– Швидше, – мовив, – там батько їдуть, а мати в коморі, то гукни її! Мовляв, батько кличуть…

– А потім усі шишки на мою голову!

– Е-е, скажеш – помилився…

Андрій знав, що Грицько не відчепиться, але й не хотів допомагати. Та, зрештою, нехай ризикне: якщо навіть Грицькові і вдасться поцупити сало, можна буде ще щось вигадати. Головне – дотягнути до вечора.

Хлопець увіткнув вила в купу гною, вийшов із стайні. Грицько з надією дивився на нього.

– Чого стовбичиш? – пригримнув Андрій.

Той посміхнувся улесливо, югнув за ріг стайні і заховався в кущах смородини.

Побачивши бричку Северина Романовича, що завертала до воріт, Андрій гукнув голосно:

– Тітко Ганно, вуйко приїхали!

Тітка визирнула з комори, обтерла руки білою ганчіркою і заклопоталася:

– У мене борщ охолов, і він того не потрапить, що крутишся цілий день… – вона щезла в коморі і з'явилася через кілька секунд з кільцем ковбаси. Андрієві здалося, що затрималася на мить біля дверей і туди-сюди глипнула очима, та, либонь, тільки здалося, бо задріботіла до кухні, охкаючи.

Хлопець провів її уважним поглядом, скосував на смородинові кущі, з-за яких визирав Грицько, невдоволено гмикнув: цьому пуголовку таланить…

Щойно мати увійшла в кухню, Гриць кількома стрибками подолав відстань од кущів до комори і спритно прослизнув у двері.

– Гей, – загорлав з вулиці Андрієві Северин Романович, – помер ти, чи що? Відчиняй ворота!

Хлопець побіг до воріт і не побачив, що мало не тої ж секунди безшумно прочинилися кухонні двері і тітка Ганна метнулася до комори.

Андрій узяв коня за вудила й завів у двір, Северин Романович зістрибнув з брички, скинув кашкета, обтер спітніле чоло рукавом, хотів щось сказати Андрієві, та не встиг, бо в коморі почувся лемент, звідти визирнула тітка Ганна, замахала руками, підкликаючи чоловіка.

– Йди-но сюди, Северине, подивись на свого сина, злодія клятого! Він спричиниться до моєї загибелі, все йому пхаєш і пхаєш, а йому все мало й мало!

Северин Романович потягнувся, розминаючись з дороги. Запитав байдуже:

– Чого заґелґотіла?

Кинув батіг на сидіння – видно було, що притомився і йому не до сімейних чвар.

– Це я гелгочу! – вибухнула жінка. – Подивись ти на нього! – вона виштовхнула з комори засоромленого Грицька – дивився спідлоба, наїжачившись. – Глянь, що в нього за пазухою! – Засунула руку й витягла величезний шмат сала. – Я ще вдень помітила – кільце ковбаси зникло. На того батяра подумала, прости господи, – кивнула на Андрія, – ну, вирішила, я ж тебе підловлю, а, виявляється, ось хто! Кажи, для чого воно тобі? – вдарила салом по шиї. – Чи не годують тебе, голодний ходиш?

Грицько блиснув очима, але промовчав. Северин Романович потягнув батога з брички. Грицько одразу помітив це й заскиглив:

– Уже сала шматка жалко! Просив я колись у вас? Може, мені ось як потрібно, – різонув краєм долоні по горлу, – в кого ж узяти, як не в себе?

– Добро цвиндрити! – обличчя в Северина Романовича почало наливатися кров'ю. Хвисьнув батогом, схопив сина за комір сорочки.

– Не бийте, хочете, на коліна стану, але не бийте! – заканючив Грицько, крутячи шиєю. Смикнувся, намагаючись вирватися, та батько тримав міцно. – Простіть мене!

– Для чого брав? – заніс батога Северин Романович, та, перехопивши Андріїв погляд, опустив руку. Підштовхнув сина до веранди. – Пішли до хати, там розберемося.

Він швиргонув батога в бричку, Грицько збагнув, що головні неприємності вже позаду, непомітно підморгнув Андрійкові, та одразу обличчя його знов набрало жалісного вигляду, в очах навіть з'явилися сльози – попрошкував до хати згорбившись.

– Мені бігме погано зробилося, коли побачила його в коморі! – докинула ще жару у вогонь тітка Ганна. Вона замкнула двері комори і, недобре зиркнувши на племінника, наче він був винний в усіх її неприємностях, почимчикувала до кухні.

Андрій почав розпрягати коня, та одразу кинув. На серці було неспокійно. Прислухався – голоси доносилися з кімнати, вікна якої виходили на вулицю і майже завжди були зачинені. Андрій повагався лише секунду, переліз через бильця веранди і пробіг до коридора. Став за дверима, прислухався.

– Я вже просив вас, – почув сльозливий голос Грицька, – щоби дістали вівчарку. А оті Демчуки десь злапали пса і хочуть за нього два кіла сала. Я й подумав…

– Подумав… подумав… – сердито забуркотів старий Жмудь. – А того не збагнув, що вони усі в нас ось де! – Андрій уявив, як Северин Романович стиснув свого величезного кулака. – Самі б привели того пса, та й ще дякували!

– Звідки я знаю?

– Ти син ґазди й мусиш це знати. Голоті сало носити… За одне це тебе канчуками нагодувати треба!

– Вже й канчуками! – в голосі Грицька з'явилася зухвалість. – Тільки й чуєш…

Северин Романович позіхнув.

– Хвали бога, що притомився я. А то б почастував.

– Скажіть матері, щоб дала сала.

– А може, твої Демчуки воліють ще домашньої ковбаси? Чи шинки копченої?

Це було мовлено з таким сарказмом, що Грицько, певно, відразу усвідомив марноту своїх сподівань. Та все ж не здався:

– Тоді накажіть Демчукам, щоб віддали мені вівчарку.

– Ти бачив того пса?

– Андрій казав – гарний.

– Андрій казав, Андрій зробив… Сам, питаю, бачив?

– Та ні. Вони його в рибальській хижі замкнули.

– Піди подивись.

– Я з ними побився, не покажуть.

– Чого бився?

– Та малий зірку не хотів показувати.

– Зірку? – здивувався Северин Романович. – Яку зірку?

– Знайшов, каже. Звичайна зірка, червоноармійська.

Пружини дивана, на якому сидів Северин Романович, голосно застогнали.

– Сам бачив її?

– Бачив, то й що? Така сама, яку ви відняли колись у мене.

На кілька секунд запала мовчанка.

– Справді, міг знайти, – зітхнув нарешті Северин Романович. Помовчав і запитав: – А зірка та яка?

– Червоноармійська, кажу…

– Не те питаю. Ну, видно, що в лісі лежала? Заіржавіла чи почорніла?

Андрій сперся плечем на стінку, бо коліна зрадницьки затремтіли.

– Я й сам подумав, чому нова зірка? – почув Грицькову відповідь.

Знову застогнали пружини дивана.

– Може, він її пісочком відчистив? – висловив припущення Северин Романович.

– Не все одно… – зітхнув Грицько. – Я вам про пса, а ви – зірка…

– Ану, помовч! – наказав Северин Романович. По хвилі запитав: – Не бачив – хижу замкнуто?

– Та висить замок.

– Не заходив всередину?

– Я ж казав – побився з ними. А що?

– Чужих людей поблизу не бачив? Вояків совітських?

– Де ж їм тут взятися?

– Бачив, що вуйко Кирило вранці приїжджав? Німці совітських розвідників ловлять.

– І ви гадаєте?..

– Нічого я не гадаю. Підозріло тільки – зірка ота…

– Слухайте, – швидко мовив Грицько, – а Пилип ще клунок ніс. Півхлібини і огірки… Сам бачив, розсипав він.

Диванні пружини знову застогнали.

– Ану, поклич Андрія, – наказав Северин Романович, та одразу позадкував: – Хоча, не треба. Бери коня, мерщій скачи до Грабового.

Андрій обережно висковзнув з коридора. Попід стіною спіжарні перебіг до брички, почав розпрягати коня.

«Що ж робити? – міркував схвильовано. – Вуйко спершу хотів послати до Коршуна мене, та передумав. Невже не довіряє? Адже ж вночі посилав…» – не встиг щось вирішити, як Северин Романович гукнув з веранди:

– І досі Сірка не випряг?

– Та я, вуйку, стайню закінчував прибирати, щоб коня вже на чисте, завести.

– Засідлай Грицькові вороного.

– Куди це він проти ночі? – якомога байдужіше запитав Андрій. – Кінь гарячий і темряви боїться.

– Сам знаю, чого боїться, чого ні…

– Зараз, тільки випряжу Сірка.

– Сам випряжу. – Северин Романович спустився з веранди. Мало не одразу за ним вискочив Грицько, одягнений у парусинову куртку.

– Ти куди? – запитав Андрій. Хлопець зробив утаємничене обличчя.

– Справи, – одповів невизначено.

– Вівчарку вже завтра подивимось? – запитав Андрій.

Северин Романович кинув розпрягати Сірка. Приступив до племінника.

– Ти сам пса бачив?

Андрій знизав плечима.

– Гарний собака, вівчарка…

– Сам бачив, питаю?

Андрій одразу прийняв рішення: «Якщо скажу, що бачив на власні очі, можливо, повірять, підуть дивитися, а там будь що буде – можна замкнути обох у хижі, протримати до вечора…»

– Чом не бачив, показували…

– І до хижі заходив?

– Звичайно.

– Нікого там не було?

– Хто ж може бути?

Северин Романович перезирнувся з Грицьком. Видно, тверді Андрієві відповіді похитнули його рішучість.

– А на горищі? – запитав Грицько.

– І на горищі нікого.

– Звідки знаєш? – втупився в нього уважним поглядом Северин Романович.

Андрій завагався лише на мить, та Жмудь уже запідозрив племінника. Ніяк не виказав сумніву, навіть рукою махнув байдуже.

– Як чоловіка щось штрикне, – мовив спокійно, – то він сам не свій робиться. Хай йому грець тому псові – завтра подивимось. Виводь вороного, – наказав Андрієві.—А ти не жени, – повернувся до сина, – переночуєш у Заозерному, сьогодні не вертайся, кінь і справді темряви боїться. Скажеш Іванові Йосиповичу, що я завтра навідаюсь.

Андрій зрозумів, що все це мовиться про людське око – либонь, Северин Романович підморгує зараз синові, мовляв, Андрій напевно змовився з Демчуками і слід задурити йому голову…

Грицько відповів упевнено:

– Я все зроблю, але ж завтра треба того пса…

– Буде твій, – пообіцяв Северин Романович.

Грицько скочив на коня, Северин Романович пішов одчиняти ворота, а Андрій стояв і дивився, як виграє вороний.

Жеребець добрячий, він доскочить до Грабового за півгодини, ще чверть години чи хвилин десять, поки Коршун збере своїх вояків, хвилин сорок на зворотний шлях – коні в них не такі добрі, – всього через годину й двадцять хвилин будуть тут, нехай через півтори години…

Негайно треба діяти, але як?

Северин Романович обізвався від воріт:

– Чого гав ловиш? Заводь Сірка до стайні, зараз я води принесу. А потім поїмо й бричку лагодити треба. Заднє ліве колесо ледь тримається.

«Він стежитиме за мною й не відпускатиме ні на крок, – майнула думка. – Але за будь-яку ціну треба попередити розвідників. Правда, додому тоді не буде вороття… Нехай так… Попрошу розвідників, щоб узяли з собою…»

Андрій метнувся до клуні, дістав із схованки автомат. Загорнув у ватянку разом із запасним ріжком.

Северин Романович витягав воду й виливав у довгі дерев'яні нецьки. Побачивши Андрія, наказав:

– Заводь коня.

– Зараз, лише поводжу трохи.

– Гаразд, – згодився.

Андрій взяв Сірка за вуздечку. Йшов трохи збоку, щоб кінь затуляв його од дядька. Розчинив хвіртку. Клямка брязнула, Северин Романович озирнувся, крикнув щось, та Андрій уже не чув. Скочив на Сірка, вдарив голими п'ятами в боки, пустив коня чвалом – встиг побачити, що вуйко вискочив на вулицю й грозить йому обома кулаками.

Попереду зблиснуло озеро. Андрій натягнув повід, осаджуючи коня біля Демчукового залишавілого паркану.

– Вуйку Антон! – гукнув.

Демчук визирнув з-за сарая – у білих домотканих штанях, такій же сорочці навипуск. Тримав сокиру й дивився невдоволено, видно, хлопець одірвав його од термінової роботи.

– Чого тобі? – застромив сокиру в колоду, потягнувся за капшуком з махоркою – Демчук курив величезні цигарки, курив часто, від чого вуса й кінчики пальців у нього були темно-коричневі.

– Вуйку, – почав Андрій швидко, – не можна гаяти ані хвилини… Знаєте, хто у вашій рибальській хижі? Прошу вас, там совітські солдати, а зараз тут будуть бандери. І ви мусите тамтих солдатів вивести!

Демчук витягнув з рота ще не припалену цигарку. Підійшов, шкутильгаючи, до паркану: ліва нога в нього була трохи коротшою, ще в дитинстві зламав, і кістки зрослися неправильно. Радили податися в місто до лікаря, та де тих грошей на лікарів наберешся?

Сперся на паркан, запитав, пильно дивлячись маленькими світлими очима:

– Ти що мелеш? Які совітські вояки?

– У вашій хижі… – Андрія почала дратувати Демчукова нетямущість. – Ми, коли нічліжили, спіткали четверо совітських розвідників. Заховали їх до вашої хижі, Пилип з Сергійком там наглядають. А вуйко Северин дізналися й Грицька до Коршуна верхи послали.

До Демчука нарешті дійшла суть справи. Спохмурнів, обличчя навіть почорніло, розім'яв товстими шорсткими пальцями цигарку, викинув.

– Душу б з вас вимотлошити! – мовив загрозливо. – За це бандери всіх нас…

Андрій витяг з-під ватянки автомат, повісив на шию.

– Якщо ми дамося! – одповів зухвало.

– Дурень ти, ось хто! – нараз розсердився Демчук. Потер тильною стороною долоні підборіддя, обернувся до хати, погукав:

– Катре! Чуєш, Катре!

Демчукова дружина була повновида, вродлива й голосиста – перша співачка на селі. Дехто дивувався, чому така красуня пішла за бідаря, ще й кульгавого, та згодом навіть найзлостивіші сільські пліткарки принишкли, побачивши, у якій злагоді живуть Демчуки.

Катерина Семенівна визирнула у вікно, запитала:

– Що тобі, щастя моє?

Отак завжди: «щастя моє» чи «радість моя», а він: «пташечко моя співуча»…

– Запрягай Білку, рибонько, й швидше!

– Що так горить?

– Не розпитуй, скоро тут будуть бандери, і не зносити нам голови!

Демчук швидко, майже не кульгаючи (коли поспішав, рухався плавно, мов розраховував кожний крок), збіг на ґанок, взяв піджака, що висів там; жінка також вискочила на ґанок, схопила його за руку.

– Діти де?

– Там, – махнув рукою на озеро. – Зі мною підуть… Ти збирайся швидко, півгодини маєш, речі візьми найнеобхідніші та продукти. Поїдеш лісовим путівцем до Заозерного, у тітки Олени переночуєш, а вранці – на хутір до сестри. Там і спіткаємось.

Вона стояла, опустивши безвільно руки. Нараз мовила:

– Радьте собі, як знаєте… Нікуди я не поїду й синів не пущу! Що нам робити в сестри?

Демчук приступив до неї.

– Знаєш, що твої сини наробили? Совітських вояків переховують, і бандери зараз тут будуть. – Побачивши, як сполотніла дружина, пригорнув її. – Не страшися, ластівко. Все, бігме, перемелеться, абисьмо живі були…

Жінка легенько відштовхнула його.

– Чого ж ти стоїш? Поспішай!

Демчук поцілував дружину. Заліз на коня позаду Андрія. Той пустив повід, і Сірко, пританцьовуючи, рушив до озера. А Демчук дивився назад – бачив, як заметушилася дружина, – дивився, поки подвір'я не сховалося за поворотом.

Коршун, вислухавши племінника, розгнівався.

– Ану, Олексо, поклич Фрося! – наказав начальнику служби безпеки – довгому і на перший погляд хирлявому чоловікові з уважними й хитрими очима, що стовбичив у дверях і уважно слухав дещо плутану розповідь Грицька.

– Сучий син, цей Фрось! – мовив есбіст переконано. – До стінки б його!

– До стінки завжди встигнемо. Поклич, кажу!

Фрось з'явився хвилин через п'ять, погупав важкими чобітьми на сходах, зупинився в дверях, зайнявши ледь не весь отвір, приклав руку до брудного напіввійськового кашкета.

– З'явився за вашим наказом, пане Коршун!

– Ех ти ж, ворона! – Коршун підійшов до нього близько, міг дотягнутися рукою. – Проґавив розвідників…

– Ми прочесали ліс до болота. Нам синок Северина Романовича повідомив, що бачив тамтих вояків за Дубовою галявиною.

– Цей? – відсунувся Коршун, показуючи Грицька, що примостився на стільці.

– Ні, той вищий був, кирпатий…

– Оце мій племінник, а ви повірили якомусь…

– Андрій то був, – втрутився Грицько.

– Я й кажу, – зрадів Фрось, – коні добрячі, такі коні тільки в Северина Романовича…

– Тихо будь! – зупинив його Коршун. – Чому вирішили, що розвідники в болоті загинули?

– А куди ж їм дітися? – зовсім по-домашньому розвів руками Фрось. – Ми ж весь ліс прочесали, певно, вони нас помітили й вирішили через болота пробиватися, а там… самі розумієте…

– Так, через болота їм не пройти, – згодився Коршун. – Але ж хлопаки могли обдурити вас. Ви – до Дубової галявини, а вони провели їх Гадючим яром. Збагнув?

– Але ж племінник ваш… – похитав головою Фрось, а Коршунові стало ясно, що Фрось мав рацію: кому ж вірити, якщо не родичеві самого Коршуна?

– От що, Фросю, – пом'якшав, – піднімай своїх хлопаків і – швидше до Острожан! Він вас проведе, – кивнув на Грицька. – А може, я сам? – завагався, та лише на секунду – згадав, що розвідники пробилися через усі есесівські заслони, вони – справжні солдати, легко в руки не дадуться, для чого ж підставляти свою голову під кулі? – Хоча тут у мене справи… Загін пошлеш дорогою лівіше від села, відріжеш їм шлях до Темного лісу, а там оточиш рибальську хижу – хлопець тобі покаже. Якщо вони там взагалі є… – додав раптом непевно.

– Там вони, ось побачите, – просунув голову в двері над Фросевим плечем есбіст.

– Ти, Олексо, бери його загін, – розпорядився Коршун, – і гайда! Поспішайте, аби заступити їм дорогу до темряви.

– Дайте мені й другий загін, – попросив есбіст. Знав, що тільки назва – загін, насправді ж у Фрося під рукою двадцять два чи двадцять три стрільці.

– А коней де візьмеш? – запитав Коршун, і есбіст лише стенув плечима. Справді, у них всього три десятки коней. А поки дістанешся до Острожан пішки…

– Добре, пане, – погодився, – Фросевів загін полку вартий.

– З богом, – відпустив їх Коршун. Коли вже виходили, попросив: – Постарайтеся живими їх взяти. Хоча б двох чи одного. Привезете сюди, разом допитаємо.

Есбіст озирнувся, довге й похмуре обличчя його посвітлішало.

– Буде зроблено, пане. У мене на цих червоних вояків давно вже дуже руки сверблять.

Бутурлак, ще здалеку побачивши двох на коні, затурбувався.

Коли вершники під'їхали ближче і в бінокль можна було розібрати, що попереду сидить Андрій, трохи заспокоївся.

Але ж хто другий? Якийсь старший чоловік, вусатий, у білих штанях, босий. І чому в хлопця на шиї автомат?

– Іванов, займіть позицію на горищі! – наказав. – Контролюйте підходи з боку лісу. Горянський, станьте біля дверей. Стріляти тільки за моєю командою! – лейтенант підтягнув до себе автомат, клацнув затвором.

Андрій, зістрибнувши з коня, попрямував до дверей хижі, та, згадавши про замок, гукнув Пилипа:

– Відчиняй швидше!

– Замок там тільки для годиться… Лейтенант так наказав…

«Звичайно, – подумав хлопець, – а коли б тут щось трапилось? Виламуй двері?..»

Він штовхнув двері плечем і ледь не потрапив в обійми Горянського. Той поклав одну руку йому на плече, другою схопив автомат.

– А-а… – здогадався Андрій. Віддав солдатові зброю, пошукав очима лейтенанта. Нарешті звик до напівтемряви, побачив, що Бутурлак сидить біля вузенького віконечка на ослоні. Під його допитливим поглядом зробилося соромно, наче він завинив у тому, що сталося.

Андрій опустив голову, мовив, похнюпившись:

– Пробачте нас, трапилось таке… Скоро тут будуть бандери, і вам слід тікати! – гадав, що зараз усі почнуть розпитувати, але лейтенант, здавалося, не змінив і пози. – Ми не винні, так вийшло…

Бутурлак запитав коротко:

– Хто це з тобою?

– Вуйко Антон. Пилипів батько.

– Добре… – кивнув головою лейтенант. – Поклич вуйка Антона сюди.

Старий Демчук виговорював щось Пилипові. Почувши, що його гукають, зайшов до хижі, став біля дверей, та Горянський вказав йому місце перед лейтенантом.

– Тепер розповідай, – наказав лейтенант Андрієві.

Хлопець говорив збиваючись і не дуже складно, але Бутурлак слухав, не перепитуючи.

Коли нарешті Андрій замовк, лейтенант перевів погляд на старого.

– Отже, ви, дядьку Антоне, зможете провести нас? – запитав. – Яким шляхом?

– Прошу, пане-товаришу, є дві дороги. Або ж навколо села до Темного лісу, або ж болотами. Якщо до Темного лісу, то на бандер можна натрапити, а болотами, правда, небезпечно… Але пройдемо.

– Там тільки вуйко дорогу знають, ніхто з села не ходить, навіть я, – швидко вставив Андрій. – Якщо вони кажуть, що проведуть, то проведуть, не сумнівайтеся.

– А ми й не сумніваємось. – Лейтенант розгорнув планшет. – Йдіть до світла, дядьку Антоне.

Андрій слухав, як лейтенант обмірковує із старим Демчуком шлях через болота, й дивувався.

Хлопець досі перебував у гарячково-збудженому стані, від нетерпіння переступав з ноги на ногу. Гадав: почувши, що бандерівці дізналися про їхню схованку, розвідники стривожаться, почнуть негайно збиратися, а лейтенант спокійно схилився над картою, наче раніше не мав часу вивчити її. Не знав, що цей зовнішній спокій свідчив про високу внутрішню зібраність солдатів, готовність будь-якої секунди прийняти смертельний бій з ворогом.

Нарешті лейтенант клацнув кнопками планшета й підвівся.

Сержант Іванов зісковзнув з горища, став за спиною Бутурлака. Горянський відступив од дверей, даючи дорогу. Та лейтенант стояв, машинально поправляючи ремінь автомата. Зиркнув на Андрія, перевів погляд на Демчука й запитав у старого:

– Бандерівці, звичайно, дізнаються, хто допоміг нам. Що станеться з вами?

– Най пан офіцер не сушить цим собі голови. – Демчук поліз у кишеню за махоркою, та передумав. – Жінка моя, певне, уже зібралася, а ми з хлопаками пересидимо десь у лісі. – Осміхнувся у вуса. – Пересидимо, якщо наші не дуже баритимуться, так і скажіть начальству: зачекалися тут. Точно кажу, зачекалися, най не думають, що всі тут бандери, скоро їм в'язи скрутимо!

Така довга тирада, видно, далась йому нелегко – усміхнувся сором'язливо й розгладив вуса.

– Що з цим? – Горянський підважив на руці відібраного в Андрія «шмайсера».

Бутурлак сковзнув поглядом по хлопцеві. Махнув рукою і мовив:

– Твій він, чи що? Віддай.

– Спасибі, вуйку! – Андрій радісно схопив зброю.

Пилип, побачивши, що Андрієві повернули автомат, поліз у куток хижі, відкинув старі сіті, зсунув ящик і також витягнув «шмайсера».

– Ах ти ж, малий вар'яте! – не витримав батько. – Ану, дай сюди!

Пилип відступив у глиб хижі, дивився рішуче й зброю тримав міцно.

– Я за сто метрів пляшку розбиваю, – пояснив, і це прозвучало, як гідна відповідь батькові.

– Що поробиш, війна… – мовив Бутурлак. – Під час війни всі дорослішають.

Старий дав лейтенантові дорогу. Подумав: війна таки загартовує людей. Цьому лейтенантові років двадцять чи двадцять один, а вже офіцер, і той сорокарічний здоровань беззаперечно слухається його наказів. Зніми ж із лейтенанта мундир і одягни в сорочку – звичайний собі сільський парубок, ну, трохи старший за Пилипа. І по шиї можна дати, якщо за діло…

Сергійко стояв, заклавши руки в кишені штанів, і дивився, як вислизають солдати з хижі. Останнім вийшов батько, потягнув сина за собою.

– Тримайся мене, – наказав. Роззирнувся довкола, обличчя його посвітлішало, гукнув лейтенанта. – Там човен, – тицьнув пальцем на очерети. – Човен Северина Романовича, і всі ми вліземо…

– Для чого?

– А ми навскіс через озеро. Навкруж – верст дев'ять, а тут чотири.

Бутурлак завагався.

– Але ж нас восьмеро.

– Троє хлопчаків. У них ваги… Добрячий човен, сам Жмудеві робив, знаю. Дуже прошу тільки лягти на дно, бо хтось може побачити вас. А так думатимуть – старий з хлопчаками по рибу подався.

Бутурлак не перечив. Можливо, старий мав рацію, хоча не зовсім: либонь, тому Жмудеві пальця в рот не клади – давно збагнув, що до чого, і годі сподіватися, що їхні маневри лишилися нерозгаданими.

Пилип з Андрієм сіли на весла, Демчук узявся кермувати, а Сергійко примостився на носі. Розвідники полягали на дно й старалися не дуже ворушитися, бо човен сів глибоко й міг бортами зачерпувати воду.

Бутурлак дивився, як вправно веслують хлопці, наче то була для них не робота, а розвага.

Славні хлопці – щастя, що все так влаштувалося. Якщо б не ці кирпаті веснянкуваті поліщуки, вночі розвідники обов'язково натрапили б на бандерівську засідку, і невідомо, чи довелося б йому бачити синіюче передвечірнє небо, чути рипіння кочетів і лебедіння води за кормою.

Андрій, перехопивши уважний погляд лейтенанта, зрозумів його по-своєму.

– Ми звичні, – пояснив. – Ось вуйко Антон не дадуть збрехати: до Заозерного за годину діставалися, а від Острожан туди навпростець шість верст.

– Ти скільки класів закінчив? – запитав Бутурлак. Побачив, як спохмурнів хлопець, і зрозумів, що торкнувся болючого місця.

– Чотири… – Раптом Андрій подумав, що лейтенант може витлумачити це не так, як треба, і уточнив:

– Ми з Пилипом ще перед війною вчилися, семирічка в нас була.

– Фашисти зліквідували?

– Так.

– До Німеччини багатьох забрали?

– Звичайно. Правда, дехто на хуторах переховується, а двоє хлопців у бандери подалися. Кажуть: у бандерах якось переб'ємося, а в рейху точно загинемо.

– Оце так! – похитав головою Васюта. – Значить, переб'ємося… З автоматом у руках! Автомат – не іграшка, з нього стріляти треба…

– А вони несвідомі, – подав голос Пилип. – Та й Коршун казав: з фашистами воюватимуть…

– А воюють з нами!

– Я от що скажу, – мовив старий Демчук. – Скоро тамтих коршунівців поменшає. Люди починають розуміти, що до чого. Звичайно, куркулів там багато, і ті руки гріють…

– Нічого, дядьку, – пообіцяв лейтенант. – Скоро ми їм на хвіст наступимо! – піймав Андріїв погляд, усміхнувся відкрито. – Вчитися хочеш?

Андрій ствердно кивнув головою. Стиснув зуби так, що випнулися вилиці й обличчя набрало рішуче-впертого виразу.

– Він у Гриця книжки краде, – підморгнув лейтенантові Пилип. – Це брат його двоюрідний, у містечку в школі вчиться. Ми колись попросили в нього підручники, так не дав. Ось і доводиться брати потихеньку, він все одно влітку книжок майже не читає.

– Недовго вже чекати, – підбадьорив лейтенант, – восени підете в школу.

– Згоріла наша школа, есесівці спалили.

– Нову збудують.

– Чекати довго, – поскаржився Андрій. – Та нічого, ми до Заозерного ходитимемо.

– Це там? – визирнув з-за борту лейтенант.

– Десять верст берегом. А взимку, коли озеро замерзає, вдвічі менше.

– Славне у вас озеро! – лейтенант перекинув руку через борт, похлюпався. – І велике, як море.