Текст книги "Жорстокий ліс"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

… Проїхав на фірі старий Іванців – Віра насторожилася, запитала Андрія, чи не варто постежити за ним, та хлопець не погодився: старий уже другий день возить сіно з приозерних луків, і не може він мати жодних симпатій до бандер, бо «яструбок» Іван Шелюк, убитий коршунівцями, збирався одружитися з його онукою.

Віра провела очима старого – Андрійкові, звичайно, видніше, та вона все ж з'ясувала б, чого це дідові приспічило возити сіно саме тепер.

Андрій зиркнув на дівчину й здивувався, як раптом змінилася: зробилась насторожена, очі вже не сміялися – Віра дивилась уважно й недовірливо, одразу ніби постаршала на кілька років. Андрієві здалося, що вона втратила свої принади. Йому більше подобалась лукавинка в зеленкуватих Віриних очах і сміхотливість, у такі хвилини вона була простіша й доступніша, точніше – слабша, і Андрієві було приємно відчувати свою силу і знати, що він може захистити дівчину.

Пройшли ще дві тітки з сапками – Андрій не поворухнувся: вони подалися до своїх городів, звідси їх весь час буде видно, городи одразу за селом, над лугом – розорані смужки пісної поліської землі. І правда, жінки запнулись хустками, пішли сапати городину. Ніяк не могли наговоритися, бо зупинялися часто й жестикулювали; що ж, двом балакучим жінкам не вистачить і доби, щоб обмінятися всіма новинами.

Андрій опустив ноги нижче, так, щоб голі п'яти лизала холодна вода. Розмова з Вірою у них якось пригасла, дівчина наспівувала незнайому Андрієві пісеньку, мелодія сподобалась йому, слова теж – в ній ішлося про синю хустину й почуття дівчини, яка обіцяла ніколи не забути зустрічей з хлопцем. Це імпонувало Андрієві, і він із задоволенням дивився, як Віра вплітала у вінок останні квіточки.

Кинувши на хлопця швидкий погляд, Віра наділа віночок, насунувши низько-низько, мало не на самісінькі брови.

Тепер вона точно була краща за ту насторожену й недовірливу дівчину, якою Андрій бачив її кілька хвилин тому, і хлопець запитав:

– А ким ти будеш, Віро?

– Як – ким? – не зрозуміла.

– Про що мрієш? Ну, найбільше бажання в житті?

Дівчина засміялася, заклала руки за голову й лягла, як була, в легесенькій бавовняній сукенці, спиною на вогку ще траву.

– Чекай… – Андрій підняв обережно її, підсунув свою стареньку ватянку. Дівчина подивилась вдячно, мовила з жалем:

– Моя мрія ніколи не здійсниться, і це іноді гнітить мене. Точніше, я вже змирилася, та все ж буває сумно.

– Пусте! – Андрій був категоричний. – Тепер у мене все ось де! – підніс стиснутий кулак. – Ким захочу, тим і стану, це я точно знаю!

– Маршалом Радянського Союзу!.. – не втрималась від іронії Віра.

– Захочу, буду маршалом.

– Так, – несподівано швидко погодилася дівчина, – захочеш – станеш!

– Чого ж ти сумуєш?

Віра лежала й дивилася в небо.

– Отак би співала й співала цілий день… – мовила нараз жалібно.

– То хто ж заважає?

– А голос?

– Чого ж, голос у тебе гарний.

– Це тобі лише здається. А для співачки…

– А-а… – зрозумів Андрій. – Тут справді: нема то й нема…

Він нахилився над Вірою, зазирнув у її сумні потемнілі очі.

– Ти моя жаданка, – мовив і відразу сам злякався своїх слів.

– А що таке жаданка? – видно, Віра догадувалася, та все ж запитання стояло в її очах, запитання й чекання.

Але Андрій уже схаменувся.

– Як тобі сказати… – завагався.

– Ти хотів сказати – жадібна? Але ж це неправда.

– Звичайно. Я не те казав.

– Я лише до життя жадібна, – призналася дівчина. – Ото, чого не можна, все одно дістану. А голосу нема й не зможу співати… Раніше плакати хотілося, а тепер уже змирилась. Я артисткою буду. Вийду на сцену, а ти мені аплодуватимеш. Хочеш?

– Дуже хочу, – щиро признався хлопець. – А ти будеш справжньою артисткою. Може, народною.

– Чому?

– Тому, що хочеш.

– Певно, цього замало, – засмутилася Віра. Підвелась, присунулася до Андрія, дивилась, і лукавинки вже не було в її очах.

– Але ж ти дуже хочеш…

Віра зазирнула йому у вічі.

– Скажи, що таке жаданка?

Андрій зітхнув: видно, жінки серцем відчувають, про що йдеться.

– Ну, бажана… – пояснив, ніяковіючи.

– Ти хочеш сказати – кохана? – зелений вогник спалахнув у Вірчиних очах – але чи може бути вогник зелений? Дивилася запитально й серйозно, і Андрій теж серйозно мовив:

– Так, я хотів сказати саме це.

– А ти – мій любимий! – очі в дівчини сміялися й раділи. – Я це зрозуміла одразу, коли побачила тебе.

Андрій обережно взяв Вірину руку, відчувши вперше в житті, які м'які й гарні долоні в дівчат.

– Ти будеш моєю нареченою?

– Тільки нікому про це не кажи.

Андрій уявив, як іронічно зашилив би губи Пилип. Пообіцяв зовсім щиро:

– Звичайно. Це – наша таємниця.

Він покалатав ногами в прохолодній воді й зрозумів, що життя в нього стало значно кращим і цікавішим.

– Я вийду за тебе заміж, як тільки ти захочеш, – зовсім серйозно пообіцяла Віра.

– Дівчатам можна після шістнадцяти, – зітхнув Андрій. – А хлопцям…

– Хіба не все одно? Я завжди на тебе чекатиму!

Віра мовила це так, що Андрій зрозумів – чекатиме. Він із вдячністю подивився на неї, і лише тепер побачив, яка вона вродлива.

– Я знав, що ти кохатимеш мене. Кращої нема в світі. Твої очі, як наші зелені ліси, а сама ти, як лісова квітка, і як весняна конвалія, і як золотий медок, і як синій дзвоник! Це правда? – запитав нараз, бо сам злякався витіюватості своїх слів.

– Якщо ти кажеш – правда… – знову лукавинка з'явилася у Віриних очах, і вона засміялася щасливо, бо, певно, не було тої миті щасливішої людини на всенькій землі.

– Я хочу вчитися й багато знати, – сказав Андрій, – і ще я хочу літати. Десь високо-високо. Мабуть, стану льотчиком, але раніше закінчу інститут, поїду вчитися до Львова чи Києва.

– І я.

– Бутурлак розповідав, який величезний і чудовий Київ.

– Мені він подобається.

– Але ж ти не була в Києві.

– Який ти нетямущий. Я про лейтенанта.

Андрій відчув, як стріпнулося в нього серце: мабуть, уперше в житті спізнав, що таке ревнощі. І все ж ніколи б не простив собі, коли б мовив хоч одне негарне слово про лейтенанта.

– Нема в світі кращої людини, – мовив переконливо. Він хотів знайти ще якісь сильніші слова, але замовк, побачивши, що з села вийшли двоє – жінка й чоловік.

Жінка йшла трохи попереду з великим козубом для грибів, і Андрій упізнав у ній Настю, сусідку Груздьової.

Щось у цьому було, і Андрій швидко мовив Вірі:

– Ось за тою жінкою послідкуємо.

– А за чоловіком? – дівчина сіла, поправила коси, але вінка не зняла. – Здається, крамар?

– Так, завідуючий магазином.

Тільки тепер Андрій побачив, що крамар теж ніс плетеного кошика. Згадав, що Бутурлак збирався порозмовляти з ним про оборону села від бандерівців, і подумав, що, можливо, ця розмова вже відбулася і Гнат Суярко спеціально йде за Настею. Але ж у такому разі Гнат мусить знати, чого вони з Віркою стовбичать тут на околиці, й подати якийсь знак. Та Суярко проминув їх – не помітив чи удав, що не помітив, ішов, втупившись у землю. Велика голова його, здавалося, не трималася на тонкій шиї, переважувала весь час і гойдалася.

– Крамар з армії прийшов, які в нього можуть бути зв'язки з бандерівцями! – мовив Андрій рішуче. Підхопив кошика, передбачливо захопленого з дому. – А ось із тіткою Настею пограємось у хованки.

– А якщо на неї чекають бандерівці?

– Можливо…

– Але ж тоді… – Віра повільно підвелася. – Вони ж… як «яструбка»…

– Шкода, нема зброї. Лейтенант заборонив… От що, – прийняв рішення, – ти триматимешся оддалік і за першої ж небезпеки – одразу в село!

Віра заперечливо похитала головою.

– Я тебе одного не залишу.

– Мусиш.

– Я ж сказала – ні. – Очі в дівчини знову потемнішали, й обличчя набрало впертого виразу.

Андрій збагнув: таки не залишить. Запропонував:

– Триматимемось обоє оддалік. У разі чого – швидко назад.

Віра підхопила свого кошика й побігла навскіс через луг до дороги.

Біля лісу, де дорога перетворювалася на вузьку стежину, Настя одразу взяла праворуч, і Андрієві підозри посилилися. Які ж там гриби, скоро починаються болота, місця гнилі, гриби можна зустріти лише на горбках, та й горбків тих небагато, справжні грибники йдуть стежкою до Гадючого яру – там можна набрати і боровиків, і підберезовиків, і рижиків. А якщо є час і бажання, можна податися далі до Дубової галявини. Там у врожайні роки грибів повно. Андрій пам'ятав, як за чверть години назбирав повнісінький кошик боровиків, і яких – один в один!

Ось і Гнат Суярко пішов стежиною – озирнувся, постояв, прикурюючи, побачив, що Настя, а за нею й діти забирають праворуч, похитав головою й побрів далі второваною дорогою – до грибних місць ще з кілометр, і нема рації заради кількох боровиків продиратися крізь кущі.

Ліс густішав, дедалі частіше траплявся мокрий мох, а Настя все йшла, не поспішаючи й не озираючись. Андрій з Вірою пробиралися слідом за нею, ховаючись у гущавині.

Нарешті Настя зупинилася, поправила хустку, роззирнулася по боках, і Андрій потягнув Віру за величезну ялину.

Можливо, тут у неї призначено зустріч, і жінка чекатиме?

Настя присіла й одразу сховалася в чагарниках.

– Слухай, – притримав Андрій Віру, – стій тут, а я роздивлюся.

Він обережно перебіг до сусідньої сосни, постояв, прислухаючись, але нічого не почув. Перебіг ще і тоді побачив білу Настину хустку.

Андрій придивився – жінка збирала щось у кошик. Чорниці – збагнув хлопець. І справді, тут, у цих хащах, починаються суцільні зарості чорниць, і Настя могла податися сюди, щоб набрати зранку дітям ягід. І нема в неї ніякої зустрічі з бандерівцями…

А якщо є?

Андрій повернувся до Віри. Стояла там, де й залишив, за товстою ялиною й дивилася стривожено.

Хлопець розповів, що робить тітка Настя, але Віра похитала головою.

– Ми не підемо звідси, – мовила категорично.

– Кошик чорниць набрати у цих місцях – година чи півтори. Мусимо чекати, – погодився Андрій. Побачив, що Віра по кісточки стоїть у мокрому мосі, затурбувався: – Там, ліворуч, є суха галявина. Перебіжимо й там чекатимемо.

– Тут ми в безпеці, – заперечила Віра, – і все бачимо, а там нас можуть вистежити.

Не погодитися з цим було важко, та чи зможе дівчина простояти в болоті годину? Андрій запитав про це, Віра сердито блиснула очима.

– А чим я гірша за тебе! – тільки й мовила.

Справді – чим?

Андрій збентежився. Але все ж вона дівчина, і він мусить про неї турбуватися: так уже повелося споконвіку, бо він чоловік і сильніший!

І, крім усього, вона – жаданка!

Андрій простягнув Вірі ватянку, і дівчина взяла, вдячно глянувши. Справді, їй уже було трохи зимно в цьому вогкому темному лісі, ще не прогрітому ранішнім сонцем.

Андрій роздивився навкруж, вибрав сухіше місце й потягнув за собою дівчину.

Настина біла хустка маячила на тому ж місці, все навколо було спокійно, вони сіли на хвою, спершись спинами на ялиновий стовбур, і Андрій, зібравши трохи торішнього сухого моху, запропонував дівчині:

– Скидай сандалії.

Вона підібгала під себе ноги.

– Для чого?

– Скидай, кажу.

Хлопець сам розстебнув пряжки і обтер почервонілі й мокрі ноги дівчини. Витер і сандалії, поставив поруч.

– Нехай сохнуть, – тільки й мовив.

– А ти – добрий, – сказала Віра, немов зробила для себе ще одне відкриття.

– Невже? – осміхнувся, почервонівши, наче його спіймали на чомусь негарному. – Просто бачу – зимно тобі…

– Ліс тут страшний, – перевела розмову на інше.

– Тут іще не страшний. От за Дубовою галявиною починається болото…

– Мокрий ліс – це недобре. В сухому гарно, я сухий люблю. А болото дуже смердить.

– Не кажи дурниць, – обірвав дівчину Андрій.

Подивилася здивовано: вперше почула від нього різке слово.

– Чому ж дурниці?

Андрій підвівся, визирнув з-за сосни: Настя збирала чорниці. Сів і пояснив:

– А тому, що без цих боліт не було б річок.

– Скажеш! Чого б це не було? З цих, боліт і стоку нема.

– Це здається, що нема. А спробуй висушити болота, висохне все, навіть наше Щедре озеро.

– Ну, озеро! – не повірила. – Там підземні джерела.

– А звідки вони?

– І все ж не люблю боліт, гидкі й страшні.

– Не такі вони вже й страшні.

– Ну, й хвали свої болота. Кожний кулик своє болото хвалить.

Андрій образився:

– Звичайно, ми – поліщуки, болотяні люди… Оббулися тут…

– І далі свого носа не бачите! – шпигнула Віра.

– І вредна ж ти…

– Вредна, – несподівано погодилась. – Вірніше, не вредна, а люблю перечити.

– Переч, – махнув рукою Андрій, – та навіть цікавіше. Хочеш їсти? – витягнув кишені ватянки загорнутий у чисту ганчірку кусень хліба з тонким шматочком сала. Розломив навпіл, більшу частину віддав Вірі, і задоволено дивився, як смачно відкусила вона гострими білими зубами.

Дівчина побачила, що Андрій стежить за нею, наморщила ніс і мовила жалібно:

– Це моя слабість: люблю поїсти. Після блокади…

– Я також люблю. Приходь сьогодні до нас обідати, ми юшку зваримо.

– Бабуся лаятиметься.

– А ти пообідай у бабусі, а потім на юшку.

– Добре, – погодилася дівчина, – я юшку можу завжди їсти.

Андрій хотів сказати, що насмажить ще свіжої риби, але неподалік тріснула гілка, і вони припали до землі.

Настя пройшла зовсім поруч, дивно, що не помітила їх, і Андрій подумав, які з них погані дозорці: забалакались, як дітлахи, – а коли б з'явилися бандерівці?

Виявилося, Настя перейшла на нове місце, і знов її хустка замайоріла попід деревами..

Жінка збирала чорниці ще півгодини, і ніхто не з'явився в лісі, ніхто не шукав її. Коли набрала повний кошик, зняла хустку, поправила волосся і, повісивши кошик на лікоть, попростувала до села.

– Ось тобі й вистежили, – розчаровано мовив Андрій. – Тільки пошилися в дурні.

Та Віра підійшла до цього зовсім з іншого боку.

– Виходить, тітка Настя – чесна, і мені це приємно.

– Звичайно, – не міг не погодитись Андрій, – але ж півтори години…

Вони трохи відстали од Насті, йшли обережно, не хотіли наостанку потрапити їй на очі і, виявилося, правильно зробили, бо нараз Віра зупинила Андрія легким дотиком руки і вказала на гущавину праворуч, з якої з'явилася постать чоловіка.

Вони впали на мокрий мох, Андрій поповз до кущів, що росли за кілька кроків. Віра протиснулася в них слідом за хлопцем, визирнула через його плече, прошепотіла над вухом:

– Дивись, озброєний…

– Тихо… – одними губами мовив Андрій. Він це помітив одразу – на грудях у чоловіка висів автомат, отже, бандерівець, і він вийшов на зустріч з Настею…

Але чому заховався за дерево і стежить за нею, як стежать і вони? Чому не гукає її?

Коли жінка зникла за чагарниками, чоловік з автоматом пішов не за нею, а в гущавину. Він ішов обережно, сковзаючи від стовбура до стовбура – наближався до Андрія й Віри, мусив пройти зовсім близько, і, коли їх розділяли півсотні метрів, Андрій упізнав його.

Хлопцеві зробилося холодно, він ледве стримався, щоб не підвестися й не кинутись…

Коли б мав хоч якусь зброю чи хоч гранату…

Лежав, не дихаючи, і тримав Віру за плече, щоб не виказала себе необережним рухом.

Бо лісом ішов Гриць – його двоюрідний брат Грицько Жмудь, і він би не завагався, Андрій знав це точно, розстріляв би, прострочив із «шмайсера» без жалю й докорів сумління.

За два десятки кроків від їхньої схованки Гриць зупинився. Стояв і дивився вслід Насті. Постояв ще трохи після того, як вона зникла, поправив автомат на грудях і пішов уже не криючись у напрямку колишнього лісництва.

Тоді, на базарі, Андрій бачив Грицька лише здалеку, тепер же роздивився добре і вимушений був визнати, що за рік, який вони не бачилися, той змужнів і виріс. А може, так тільки здалося, і високим робив Грицька офіцерський кашкет з лакованим козирком.

Зрештою, все це було несуттєве, важливо, що лісом ішов Грицько Жмудь і почувався він тут непогано, бо ступав твердо, й гілки тріскотіли під його ногами. Андрій усе ще лежав, втиснувшись обличчям у гниле торішнє листя, і гнів клекотів у ньому.

Нарешті хлопець підвів голову, озирнувся на Віру. Дивилася темними від переляку чи злості очима, зіниці в неї стали великими, обличчя видовжилося й загострилося – кров відлила від щік.

– Знаєш, хто це був? – запитав тихо Андрій.

– Бандера, хто ж.

– Мій двоюрідний брат Грицько Жмудь. Чула?

Вимовивши ці слова, Андрій відчув, що йому полегшало, наче позбавився чогось принизливого, що тиснуло його й лежало каменюкою на серці. Тепер знав, що зустрінеться з Грицьком, неодмінно зустрінеться і відплатить йому за ці секунди безвілля й приниження, коли лежав, занурившись обличчям у гниле листя.

– Той, якого ти вистежив у райцентрі? – запитала Віра й з цікавістю глянула на Андрія.

– Той самий, батяр клятий! – визнав Андрій, зітхнувши. – Коли б у мене була зброя…

– Якщо він тут уже з'явився, то побачитесь, – мовила Віра зовсім легковажно, але нараз збагнула, яким саме може бути це побачення, і зіниці в неї знову потемнішали від жаху. – Але краще, щоб не бачилися!

– Я все одно його підловлю, – пообіцяв Андрій. Знав, що каже недаремно, що мусить спіймати, бо не поважатиме сам себе.

Нараз подумав, що в лісі, крім Гриця, є ще бандерівці, вони можуть помітити їх – узяв дівчину за руку й потягнув до узлісся: лише там почувався в безпеці.

– Треба негайно повідомити лейтенанта, – мовив, і вони побігли, продираючись крізь кущі.

Солдати з райцентру приїхали пізно, коли почали густішати сутінки.

Демчук нервував і крутив ручку телефону, але станція вже не відповідала. Почувши на вулиці скрипіння коліс і побачивши на парокінній ресорній бричці двох солдатів і молодшого лейтенанта, озброєних автоматами, Антон Іванович зрадів так, що вискочив на вулицю і заметушився біля брички, буцім був не голова сільради, а хлопчина, який уперше побачив озброєних солдатів.

– Бричку, прошу вас, – казав, тиснучи молодшому лейтенантові руку, – поставимо на шкільному подвір'ї, коней нагодуємо, і для вас уже вечеря готова. Гнате, – озирнувся на завмага, який стовбичив на ґанку крамниці, – збігай по Бутурлака, най іде до школи, – ми там будемо.

Гнат Суярко обмацав солдатів уважним поглядом, закинув за спину карабін й пішов мовчки, погойдуючи важкою головою.

Демчук сів на передок брички поруч зовсім ще молодого солдата, взяв у нього віжки. Коні рушили легко, немов і не було позаду сорокакілометрового лісового путівця – певно, відчули, що саме в цьому селі на них чекає відпочинок і повний жолоб свіжої трави. Бричка обігнала Суярка, який ступив крок убік, пропускаючи, повернула до шкільного подвір'я, а Гнат ще постояв трохи, вдихаючи терпкий запах кінського поту, й подався на околицю по лейтенанта.

Бутурлак гадав, що бандерівці підуть на село тільки вночі, але чого тільки на світі не буває, мусив передбачити все, – сам зайняв пост біля спіжарні за городом, на інші пости поставив Андрія з Пилипом та Ротача. Коли Суярко повідомив його про прибуття підмоги з району, залишив Гната замість себе й подався до школи, де Антон Іванович уже годував солдатів гарячою юшкою.

Молодший лейтенант внутрішніх військ, який привів до Острожан допомогу, одразу сподобався Бутурлакові. Кажуть, щоб спізнати людину, треба з нею пуд солі з'їсти, але ж буває й так, що з першої секунди людина викликає симпатію, все в ній стає тобі зрозумілим і близьким з першого ж погляду, з перших же слів, з першого потиску руки.

– Молодший лейтенант Володимир Лебединський, – відрекомендувався він Бутурлакові й подивився з цікавістю, але відкрито, приязно. – А це мої хлопці, – вказав на солдатів, – Олекса та Вова.

Олекса та Вова зробили не дуже впевнену спробу відірватися од юшки, та Бутурлак махнув їм рукою, дозволяючи не додержуватися належного в таких випадках офіційного ритуалу. Сів навпроти Лебединського, з задоволенням спостерігаючи, як жадібно сьорбає той дерев'яною ложкою справжню рибальську юшку.

Молодший лейтенант непомітно підморгнув Бутурлакові: це виглядало і як схвалення юшки, і як вияв приязні особисто до нього, Бутурлака, і як упевненість у тому, що все взагалі кінчиться гаразд і ніякі бандерівці, скільки б їх не було, не зможуть зіпсувати їм настрій.

Лебединському було років двадцять, не більше, він – мало не ровесник Бутурлакові, хіба що на два-три роки молодший. Людина стороння дала б Бутурлакові значно більше – після поранення він одразу якось постарів, обличчя в нього потемніло й чоло прорізала зморшка. Виглядав років на тридцять чи навіть на тридцять п'ять. У Лебединського ж були зовсім рожеві щоки, округле підборіддя й рожеві хлоп'ячі вуха, які весь час ледь помітно рухалися, і це робило його трохи смішним і зовсім юним.

Лебединський доїв юшку, глянув на порожню тарілку, як здалося Бутурлакові, із жалем і відсунув її.

– Антоне Івановичу, – гукнув лейтенант, – насипте ще нашому гостеві!

– Вистачить… – спробував заперечити той, але не дуже енергійно.

Демчук поставив перед ним повну миску картоплі зі смаженим лящем.

– Ви частуєте нас королівською вечерею, лише заради неї варто було потрястися сорок кілометрів! – підчепив виделкою картоплину, зажував смачно. – А ви як вважаєте, хлопці?

Солдати одностайно закивали головами.

Бутурлак дивився, як молодший лейтенант спритно розправляється з їжею, і не підганяв його.

Лебединський оцінив цю делікатність і, жуючи, почав вибачатися:

– Скучили ми за справжньою їжею, та й дорога… Але, коли час терпить, ще три хвилини…

– Навіть десять, – дозволив таку розкіш Бутурлак, але зиркнув на темне вікно тривожно.

Лебединський перехопив той погляд.

– Не хвилюйтеся, лейтенанте. Я тут уже другий рік і трохи вивчив ситуацію. Як правило, вони приходять на світанку, коли людям найкраще спиться – ми не запізнимося, будьте певні.

Бутурлакові сподобалася спокійна впевненість молодшого лейтенанта і відсутність хизування. Сказав: трохи вивчив ситуацію, отже, не хвалько, а це – найголовніше.

– Поки ви вечеряєте, я ознайомлю вас з обстановкою в загальних рисах, якщо не заперечуєте.

Молодший лейтенант кивнув, а солдати трохи повернули голови до Бутурлака.

– Ми вас уважно слухаємо, – визнав за необхідне усе ж сказати Лебединський.

– Ви бували колись в Острожанах? – запитав лейтенант.

Усі троє заперечливо похитали головами.

– Село лежить на березі великого озера, і з цього боку можливість нападу виключається. Потрібні човни, та й взагалі – можна наштовхнутися на рибалку, той зчинить тривогу… Коротше, навряд чи вони нападуть з цього боку, хоча на всяк випадок там чергуватимуть сільські хлопчаки. В разі чого вони встигнуть повідомити нас, але, гадаю, цього не трапиться. Там луки, місця відкриті, і бандерівці одразу потраплять під наш вогонь.

– Згоден, – нахилив голову молодший лейтенант.

– З заходу до села прилягають городи, далі знов йдуть луки і тільки за ними – ліс. Я виключаю напад і з цього боку – залишаємо тут також тільки пункт спостереження – двох старших хлопчаків, озброєних автоматом і карабіном.

– Ого! – відірвався од їжі Лебединський. – Де взяли?

– Потім поясню, – застережливо підвів руку Бутурлак. – Отже, і з цього боку застраховуємо себе, зосереджуючи основні сили на північно-східному напрямі, де ліс впритул підходить до самісінького села.

Лебединський поклав виделку. Видно, термінологія, застосована Бутурлаком, сподобалась йому, навіть захопила, бо запитав:

– Кажете, на північно-східному напрямі?

– Так, на північний схід від Острожан, – ствердив Бутурлак, – і зараз ми туди пройдемо.

– І там ви зосередили свої основні ударні сили? – Лебединський запитував так, буцім був найменше командуючим армією і йшлося про передислокацію цілих полків та дивізій.

– Наші ударні сили, – не без іронії сказав Бутурлак, – складаються з п'яти чоловіків. Маємо ручний кулемет, три автомати й три карабіни. Плюс ви з трьома автоматами. Ну, ще й гранати…

– Де розжилися на зброю? – щоки в Лебединського порожевішали – чи то від гарячої смачної їжі, чи то від захоплення стратегічними викладками Бутурлака.

– Місцеві резерви.

– Конфіскували в хлопчаків?

– Тайник у лісі знайшли.

– Автомати й кулемет німецькі?

– Так. З досить значним запасом патронів.

Молодший лейтенант задоволено потер руки, і Бутурлак звернув увагу, що вони в нього пухкі, зовсім ще дитячі.

– Нехай спробують лише поткнутись! – вигукнув і насварився маленьким кулаком. – Ми цим бандерам пропишемо! – Нараз посуворішав, сховав руки під стіл, наче засоромився спалаху своїх емоцій. – Гранати – це чудово! – схвалив. – Гранат у нас зовсім нема, і те, що ви знайшли їх, докорінно змінює обстановку. В нічному ближньому бою гранати незамінні.

«А він досвідченіший, ніж я гадав», – подумав Бутурлак, і від цієї думки стало приємно.

– Давай зробимо так, – перейшов на «ти», – роз'єднаємо твоїх хлопців і посилимо автоматниками наші засідки. В місці найімовірнішого удару я розташував пости так, щоб підступи до села прострілювалися з флангів. Твої хлопці тут і згодяться.

– Пішли, – ухилився від прямої відповіді Лебединський, і це зрештою теж сподобалося лейтенантові. Отже, не хотів приймати рішення, поки сам не познайомиться з обстановкою.

Солдати похапали автомати й армійські бушлати – ночі зараз хоч і теплі, але ранком падають тумани, й можна промерзнути до кісток. Небо вже всіялося зірками й над лісом піднявся місяць. Село стало темне – в жодному вікні не світилося – наче принишкло перед небезпекою, затаїлося в напруженому чеканні.

– Місяць – це добре, – схвалив Лебединський, ніби це додаткове освітлення, якщо прямо й не залежало від нього, то принаймні було заплановане.

Бутурлак показав молодшому лейтенантові обрані ним пости для автоматників. У напівзруйнованій клуні зайняв позицію Вербицький. Місце й справді було зручне – проглядалися всі підходи до села від лісу, який починався за півтори сотні метрів. Другий пост був за сотню кроків біля дровника ліворуч від дровника ліс відступав трохи вглиб, і можливість нападу з того боку зменшувалась. Але в крайньому разі двоє автоматників і тут могли затримати наступаючих бандерівців, поки в селі перегрупують свої сили.

– А куди ти поставив кулемет? – поцікавився молодший лейтенант.

– У центрі. Між дровником і клунею. Бандерівці вийдуть з лісу, і там ми їх зустрінемо в лоб.

Лебединський помовчав хвилю.

– А якщо кулемет поставити в дровнику? – запропонував. – Замість двох автоматників. Тоді посилимо лівий фланг, і поле обстрілу кулеметника одразу збільшиться. З флангу коситиме, а ти знаєш, що таке фланговий кулеметний вогонь! Він притисне їх до землі, а двоє автоматників з клуні і третій з городу легко розстріляють бандер.

– Слухай, ти давно в армії? – запитав Бутурлак.

– Два роки.

– І де служив? Весь час у внутрішніх?

– Закінчив війну в Празі. Командир стрілецького взводу. А ти був розвідником? Ярощук інформував нас.

– Мені подобається твоє рішення.

– Про кулемет?

– А про що ж?

– Не рішення, а пропозиція.

– Не треба… Ми з Вербицьким лягаємо за кулемет, ти – в клуні. Двох твоїх хлопців з моїми «яструбками» ставимо на пости праворуч від клуні. Вони ж використовуються як резерв. І взагалі, мобільність і швидкість маневру – наше спасіння.

– Врахуємо й те, що ми їх бачитимемо, а вони нас – ні, – зауважив Лебединський. – Треба підпустити їх якнайближче, на десять-двадцять кроків, навіть менше, щоб зовсім знахабніли, відчувши, що вже в селі, – тоді вогонь впритул, тоді всіх перестріляємо, може, когось візьмемо і живим. Хотілося б Коршуна!

– У мене самого руки на нього давно сверблять!

– Чув. Казали, що ви – давні знайомі.

– Особисто – ні, та хотілося б.

– Це вже така справа… – Лебединський зняв автомата. – Накажи видати моїм хлопцям гранати. Штук по три-чотири знайдеться?

– Буде.

– От і чудово.

Перед тим, як зайняти своє місце за кулеметом, Бутурлак обійшов пости. Звернув і до Андрія з Пилипом, які влаштувалися на невеличкому стіжку сіна, складеному на пустирі, що вклинявся поміж двома городами. За кілька кроків почув сердитий шепіт:

– Стій! Хто йде?

І клацання затвору карабіна.

– Це я, Пилипе, Бутурлак, – обізвався.

– Проходьте, Володимире Гавриловичу.

Лейтенант перебіг до стіжка, притулився до сухого духмяного сіна. Хлопці лежали врівень з його головою – утрамбували сіно, зробили навіть невеличкий сінний бруствер, немов він міг захистити їх від куль. І все ж Бутурлак похвалив:

– Добре придумали. Зручніше стріляти.

– Це Пилип, – не примазався до чужої слави Андрій.

– Усе спокійно?

Звичайна, не дуже приваблива картина: городи, вони завжди городи – картопля, капуста, огірки… А ти сиди тут і лише думай, що виконуєш важливий наказ. Просидиш до ранку – і ось тобі дуля, а не бандерівці…

Хлопець висунув карабін на «бруствер», підважив на руці й пошукав мушкою ціль на лузі за городом. Якась тінь, здається, рухається.

Невже людина?

Пилип одірвався од карабіна, протер очі. Ні – привиділося, звичайний кущ, і тінь від нього нерухома.

Подумав, як буде штудерно, коли бандерівці з'являться з їхнього боку і вони з Андрієм перші помітять їх. Розумів, що насправді це дуже погано, невідомо, як усе тоді обернеться, адже бандери можуть проникнути в село, поки «яструбки» не зустрінуть їх. Та думка про напад саме з цього боку хвилювала й збуджувала, він був увесь час у тому піднесено-напруженому стані, коли не страшні ніякі небезпеки, й людина, не вагаючись, іде під вогонь, не усвідомлюючи до кінця, чим це їй загрожує.

Андрій простягнувся на стіжку горілиць, мовив розсудливо:

– Лейтенант казав, щоб один відпочивав, другий ніс службу. Щось мене сон змагає, зараз близько дванадцятої, розбудиш о першій.

– А я б не міг зараз спати.

– То я й посплю.

Андрій підмостив під голову трохи сіна, позіхнув і потягнувся, заплющив очі, думав, що засне відразу, та сон не йшов. У голові крутилися різні думки й видіння, трохи дратували жаб'ячий хор і сонне буркотіння якогось птаха. Нараз Андрій усвідомив, що навряд чи засне, скосував на Пилипа, що притулився до «бруствера», й запитав:

– А скажи мені, Пилипе, чого б ти найбільше хотів?

Той здивовано стенув плечима, наче сама постановка питання видалася йому дивною.

– Знищити бандер! – одповів упевнено.

– Та ні… Яке в тебе заповітне бажання? Бандер ми й так знищимо.

Пилип трохи подумав.

– Батько казали – якась у них нарада буде в області, й обіцялися взяти з собою. То хотів би в цирк сходити.

– Дурний ти. Хіба про це питаю? Ось Віра казала, що артисткою хоче стати. А ти заради чого хотів би жити?

– Заради чого?.. Заради чого?.. – невдоволено засовався Пилип. – Це вже моє діло.

– Не хочеш – не кажи.

– А ти сам?.. Знаєш, чого хочеш?

– Я знаю.

– Чого ж?

– Я літатиму! – Андрій дивився широко розкритими очима в зоряне небо: чомусь воно зробилося трохи нижчим, немов зорі наблизилися до землі. – Літатиму! – повторив мало не урочисто. – Я буду льотчиком і підніматимусь у небо, а може, й до зірок. Бо колись же люди полетять до зірок, чому не я?

– Коли це ще буде.

– Скоро, Пилипе, ось ми з тобою навчимось і візьмемося за цю справу…

Пилип крякнув зовсім по-дорослому. Заперечив вагомо: