Текст книги "Таємниця Крилатого Змія"

Автор книги: Рене Дюшато

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 11 страниц)

БУНТ НА “ЕЛЬСІНОРІ”

Студент Гаетан закінчував вивчати юридичні науки і ладнався приєднатися й собі до батьківського похоронного комбінату. Дженджелястий Дювіньйон-молдш любив вишукано одягатися і розтринькувати гроші. Його елегантні краватки доводили до нестями манірних дівиць Пентьєврського пляжу.

Гаетан дуже ишався своїм моторним човном, який йому подарував батько того дня, коли син після п’ятьох марних спроб щасливо склав іспита на бакалавра. Цю звичайну барку Гаетан пофарбував у білий колір і не називав, захлинаючись од гордощів, інакше, як “моя маленька яхта”.

Гаетанова “маленька яхта” витримала кілька невдалих хрещень. Спочатку її назвали “Тріскою”, хоч і не дуже гучно, але справді по-морському. Але заздрісні друзі не від того, щоб поглузувати з прибуткової професії пана Дювіньйона-батька, стали звати човен “Катафалк”. Гаетан поспішив перехрестити своє судно на “Крокіньоль”, себто морський сухар, галета. Тоді “Крокіньоль” для всіх перетворився на “Крокемор”, і Гаетан зафарбував стару назву і написав “Ельсінор”. Але невдовзі йому довелося гірко пошкодувати, бо “маленьку яхту” тепер прозвали “Ле Соннор” – “дзвонар із похоронного бюро”. [4]4
  Тут гра слів “Крокіньоль” (франц.) – сухар, “Крокемор” – смолоскипник, “Ле Соннор”, – дзвонар, прислужник похоронного бюро. (Примітки перекладача.)


[Закрыть]

Коли Бурлака та В’юн показалися в барі, пан Дювіньйон-старший саме розповідав про переваги синового човна. Побачивши юнаків, він радісно до них звернувся:

– У мого сина є маленька яхта. Ми тут посперечалися з майором, скільки кайданників він устрелив сьогодні. Обоє ви бачили, здається, куди впало тіло. Чи не хочете супроводжувати мого сина і сина майора? Може, знайдете того каторжника. Майор не зможе виїхати з вами, він погано переносить морську хитавицю, тому ми надумали звернутися до вас. Якщо ви згодні, то поспішайте, треба виїхати негайно, бо вночі ліхтарі Гаетанової яхти погано світять.

В’юн та Бурлака радісно на це пристали. Свою спортивну машину вони лишили в Плугарнелі. Тому всі розмістилися в маленькому авто Едгара Муфлона. Цю інвалідну коляску ласкаво запропонував майор, сподіваючись бачити свого сина чоловіком Ірен Дювіньйон.

Слухач Сен-Сірської академії і молодий Дювіньйон одягнули голубі морські кітелі з золотими ґудзиками, морські кашкети з галунами і стали схожі на офіцерів… Коли замріла затока, де стояв “Ельсінор”, Гаетан сухо пояснив:

– Вас, панове, я попрошу не заважати мені стернувати. Керувати яхтою – діло делікатне. Мій друг Едгар Муфлон може мені допомагати.

– Після господа бога капітан – єдиний хазяїн на борту! – відповів Бурлака з таким поважним виглядом, що Гаетан не помітив глуму.

“Ельсінор” було таки мізерне суденце, де ледве розміщалося чотири чоловіки. Мотор деренчав, чхав і пихкав. Гаетан став поважно до стерна. Що ж до сен-сірця, то він, як і його батько, боявся хитавиці, а хвилі біля скелястого берега цього разу гуляли високі. Щоб підбадьоритися, Едгар добув з кишені пляшку горілки, що лежала поряд з маленьким револьвером. Зброю дав перед від’їздом батько, сказавши, що вночі, у морі, та ще й з незнайомцями, вона може знадобитися.

Моторка йшла попід берегом. В’юн роззирався довкола. Освітлена останнім промінням призахідного сонця, видніла гранітна скеля, глибоко поорана щілинами й гротами.

Раптом В’юн здригнувся.

– Дивіться, он там внизу, у печері, біла пляма!

В темряві, яка вже огортала море і берег, важко було щось розгледіти.

– Я зараз ввімкну ліхтарі, – промовив Едгар. Обличчя його вже посиніло.

Сен-сірець почав порпатися в електричних дротах; йому здалося, що ліхтарі зіпсовані. “Ельсінор” тим часом наближався до того місця, де В’юн помітив підозрілу пляму. Зараз сумніву не було – у гроті хтось лежав.

– Гей, П’єро! Це ми, В’юн і Бурлака! – закричав Бурлака, склавши долоні.

Постать на березі ворухнулася. Почувся тихий голос П’єро.

– Он воно що! – закричав Гаетан Дювіньйон. – Ви заодно з цими збіглими злочинцями, ви хочете їх звільнити! Ні, так не буде… Я передам поліції цю брудну тварюку і вас теж заразом…

– Мовчи, шмаркаче, – спокійно відказав Бурлака і простягнув руку до коміра молодого жевжика.

Але в цей час ззаду почув короткий наказ:

– Руки вгору!

На кормі моторного човна, позеленілий від хитавиці, ледве тримаючись на ногах, стояв Едгар Муфлон і погрожував револьвером. Він тримав палець на гашетці.

НА ПІДГІР’Ї

Настала глупа північ, і відпочиваючі в барі “Зірка” занепокоїлися.

– Де це Едгар і Гаетан? Вони вже давно мусили повернутися. – Пані Дювіньйон хвилювалася. – Боюся, що з ними щось скоїлось. Це ж справжня легковажність – пустити їх в таку пізню годину на яхті, та ще й з двома незнайомцями!

Майорша непокоїлася, що вечірня суперечка пана Дювіньйона з чоловіком могла перешкодити майбутньому шлюбу її дочки з багатим Гаетаном. Вона почала лаяти майора на всі заставки. Майор завжди розгублювався і тремтів у присутності розлютованої дружини. Сам він був огрядний і дужий, а його жінка з яструбиним носом, суха, як тарань, вражала своїм запалом і люттю лева.

Пан Дювіньйон утрутився в їхню суперечку.

– Зараз десята година, панове. Треба щось вирішувати. Судно могло наскочити на камінь, або я знаю що… Краще нам піти на берег, куди має повернутися “Ельсінор”…

Всі погодилися з Дювіньйоном і, нашвидку зібравшись, вийшли з кімнати. Ще звечора погода зіпсувалася, надворі похолоднішало, і засіялася мжичка. Кілька днів тому пан Дювіньйон позичив у хазяйки прогумований плащ і тепер пішов шукати його на вішалці біля сходів. Якийсь чоловік, спускаючись згори, випадково штовхнув Дювіньйона. Той невдоволено поглянув на незнайомця і здригнувся.

– Як! Ви тут, пане Преміоре?.. Я не бачив вас десять років. Який щасливий випадок! Приїхали сюди на кілька день?

Преміор щось промурмотів. Служник нафтового короля прибув на півострів дві години тому. Він не барився, коли дізнався про бунт у виправній тюрмі.

Вандергольд захвилювався. В крайньому разі велика преса, залежна від нього, неодмінно мовчатиме, але хлопець міг звернутися до справді незалежної лівої газети і викликати скандал, який завдав би шкоди інтересам багатія.

– Краще вам було одразу порішити негідника, – сказала вродлива дружина мільярдера…

Взявши найкращу Вандергольдову машину, Преміор у супроводі Гране виїхав із замка Монбіжу. Другого дня він подолав кілька сот кілометрів від Вернона до півострова Кіберон. Надвечір Преміор приїхав до в’язниці Пентьєвр і побачився з начальником. Той усе розповів і додав, що один поранений з п’ятьох лежить зараз у барі “Зірка”, бо його не можна перевезти. Може, це і є той хлопець, що його шукає Преміор.

Пересвідчившись, що поранений не П’єро Ланкрі, Преміор розлютився. А тут ще й зустріч із паном Дювіньйоном була не зовсім приємною. Колись їх звела доля, і Преміор спекулював разом з цим шахраєм.

– Я дуже турбуюся за свого сина, – почав розповідати Дювіньйон. – Після полудня нас заатакували злочинці, що зчинили бунт у тюрмі. Ми були змушені стріляти, і мій син поїхав з товаришем шукати тіло хлопця. Їм здалося, що він упав зі скелі на берег. Їх і досі нема, а що з ними поїхало двоє незнайомців, то я непокоюся ще більше.

Преміор зацікавився і попросив змалювати йому незнайомців.

– Ого! То це В’юн та Бурлака, двоє небезпечних злочинців, що їх розшукує поліція. Вони рятують свого товариша. Такі шибайголови могли й зарізати вашого сина. Треба негайно діяти.

Ділок заметушився. Він крикнув у залу, викликав майора і молодих гультяїв.

– Нам треба поспішати, і тому я прошу, щоб жінки не йшли з нами, а лишалися тут.

Почувши це, пані Дювіньйон пронизливо скрикнула:

– Вони вбили мого Гаетана!

Не звертаючи уваги на дружину, що знепритомніла на руках у майорші, Дювіньйон рушив у дорогу. Майор теж супроводив це збіговисько. Він без угаву базікав про місце, де впав Гробак та його товариш, про своє надзвичайне вміння орієнтуватися вночі.

– Чекайте, я пригадую, як у квітні 1923 року в Конго, коли я полював з товаришем на газелей…

Незважаючи на запевнення, майор ледве зміг знайти місце, що всі шукали.

Преміор і Дювіньйон засвітили потужні кишенькові ліхтарі. Все було спокійно, тільки хвилі билися об каміння і свистів вітер.

– Нема нікого, – сказав Преміор.

– Почекайте! – перебив раптом Дювіньйон. – Мені здалося, що хтось кличе. Послухайте!

Преміор нашорошив вуха. Справді, крізь плюскіт хвиль йому почулися глухі зойки. Вандергольдів посіпака присвітив туди, звідки долинали дивні звуки. Вітер на хвилину спинився, і тепер стало ясно чути відчайдушне скиглення. Преміор оглянув високий берег, шукаючи зручний шлях, щоб спуститися.

– Маєте вірьовки? Ні? Найдіть, де хочете, йдеться про життя ваших героїв.

РОЗПОВІДЬ СЕН-СІРЦЯ

Коли б Преміор, Дювіньйон і майор мали охоту до сміху, вони б обов’язково зареготали, побачивши жалібний вираз обличчя Едгара. Чепуристий юнак був одягнений в полотняний костюм в’язня дитячої тюрми, такий замалий, що штани сягали лише до колін. Едгару зав’язали рота і скрутили руки. Він аж позеленів зі страху. Що ж до Гаетана Дювіньйона, то жевжик тремтів усім тілом і не міг вимовити ані слова. Обох бовдурів відіслано на дачу Дювіньйонів і покладено у ліжко. Кілька добрих ковтків горілки повернули Едгарові Муфлону бадьорість, і він, немилосердно брешучи, почав розповідати про свої пригоди. Гаетан так отетерів, що йому мов заціпило.

– Не розгубившись, – розповідав сен-сірець, – я швидко вихопив револьвер, що мені дав батько, і націлився в цих розбишак. Я стояв на кормі, як раптом човен гойднуло, я впав і випустив із рук зброю…

Едгар, звичайно, брехав. Насправді його страшенно нудило, і от в рішучу хвилину, коли він намірився стріляти в Бурлаку, нестримна сила примусила його перехилитися через борт.

– Коли я підвівся – провадив Едгар, – Бурлака вже схопив Дювіньйона, а на мене кинувся отой бандит із паризького передмістя, на прізвисько В’юн. Бурлака став за кермо і повів човен прямо до маленької печери, де лежав малий, здається, П’єро.

– Цей П’єро, – вів далі Едгар, – не був поранений, але здавався такий виснажений, що його навіть підтримував Бурлака. Потім отой бандит, не кажучи ні слова, зідрав із мене одяг і звелів надягати оте лахміття. Мене посадили на краєчок скелі поруч із моїм другом Дювіньйоном, там ви нас і знайшли. Я не міг ані ворухнутися, ані покликати на поміч, бо мене міцно зв’язали і заткнули рота ганчіркою… Їхнє судно зникло в напрямі Плугарнеля.

– Не їхнє судно, а моя яхта!.. – сльозливо простогнав молодий Дювіньйон і знову впав у забуття.

Преміор подякував сен-сірцеві за цю звістку.

– Я знайду цих бандитів. Ви ж знаєте, що всі шляхи з півострова на материк перетято. Трьох грабіжників і волоцюг схоплять, мов щурів, якщо тільки вони не спробують утекти морем. Я негайно вирушаю навздогін…

…Моторний човен “Ельсінор” з В’юном, П’єро та Бурлакою на борту пристав до берега біля Плугарнеля. Спортивна машина, що нею друзі приїхали з замка Крилатого Змія, стояла біля останнього будинку на дорозі, що вела на Карнак. Перед від’їздом друзі спробували розшукати в замку формулу лотариту серед паперів вченого, але з усього було видно, люди Преміора вже обнишпорили всі закапелки.

Троє друзів щасливо висадилися на берег. Турбувало тільки здоров’я П’єро. Муки, що їх він зазнав у Вандергольда, голод в’язниці, нервове напруження під час втечі далися взнаки. Після пострілу хлопець спустився тріщиною на морський берег і сидів там, неспроможний навіть ворухнутися. Він нічого не їв, та ще й терпів спрагу. На щастя, у човні В’юн знайшов якісь харчі і воду, і це трохи підживило П’єро.

В’юн, що пішов у розвідку, повернувся з невтішною новиною. Єдиний шлях, що вів у глиб країни, охороняли жандарми. А що як їхати через Орей і Трініте́-сюр-Мер?

Бурлака змушений був нести хлопця на руках. Не турбуючи хазяїна, якому заплатили наперед, друзі вивели машину з гаража, і, не вмикаючи фар, Бурлака обережно повів “Морель” у нічну темряву. Авто проминуло Карнак, приватні пляжі у сонній тиші і наблизилося до Трініте-сюр-Мер. Їдучи вздовж затоки, що з’єднувала порт з цим селищем, Бурлака раптом загальмував: на пагорбі блиснули фари якоїсь машини. Там був місток через канал. В’юн встиг побачити у світлі постать жандарма.

Бурлака рвучко завернув машину і помчав до Карнака. Перед селищем він повернув на дорогу, що вела на відлюдну рівнину з піщаними дюнами. Обабіч видніло нагромадження кам’яних брил, відомих дольменів Карнака. Юнаки схилилися над картою. Становище було безвихідне, дорогу Плугарнель – Трініте, як виявилося, заступили жандарми, а на гостинець можна було потрапити лише через місток. Друзі не знали, що саме цю хвилину Преміор дістався Карнака і їхав слідом за втікачами.

В ДОЛИНІ КАРНАКА

Похмурі й важкі хмари нависли над рівниною. Скрізь, скільки сягало око, неначе солдати на полі бою, стирчали масивні улами – кам’яні стовпи з доісторичних часів. За ними громадилися дольмени, що скидалися на лицарські шоломи. Долину оточували дубові гаї з могутніми, покрученими вітром деревами, а на півночі височіла могила Сен-Міше́ль.

Дорога, що її обрали двоє друзів, губилася серед піщаних видм і каміння; їхати ж навпростець через захаращену гранітом долину було неможливо. Повернути назад – значило б потрапити на жандармський пост. Можна було б дістатися Карнака і дочекатися ранку, але про це обов’язково б дізналася поліція, що полювала на втікачів з в’язниці Пентьєвра.

– Я бачу лише один вихід, – порушив мовчання В’юн. – Покинемо тут машину і спробуємо через долину вийти на дорогу в Орей. Правда, перед нею морський канал, але зараз відплив, і ми легко подолаємо його вплав.

– Краще знайти, ніж загубити, – промовив розважливо Бурлака. – Машина нам потрібна, як повітря, і ми не можемо її залишити. Та ще і П’єро надто слабий, щоб іти з нами.

Лежачи на задньому сидінні, П’єро нічого не бачив. Обличчя йому зблідло, він важко дихав і не міг підняти обважнілі повіки. Наче крізь сон він чув розмову своїх друзів, але нічого не розумів. У цю хвилину П’єро віддав би все на світі, щоб опинитися в ліжку.

В’юн погодився з товаришем. Поміркувавши трохи, він запропонував новий план:

– Ми можемо сховати машину і перебути тут ніч. Все одно П’єро треба відпочити. А на ранок він, можливо, буде при доброму здоров’ї і піде з нами. Врешті, можеш піти з ним на гостинець, а я вас потім наздожену машиною.

– Передусім хлопцеві треба виспатися, – сказав Бурлака. – Почекаємо до завтра.

Здоровань незабаром знайшов зручний прихисток для П’єро і місце, де можна було сховати авто. Загорнувши хлопця в ковдру, він підняв його, наче пір’їнку, і переніс до найбільшого дольмена. Це була справжня кам’яна хижа, її стіни і стелю викладено з грубих гранітових брил. До неї вів коридор, три метри завдовжки і півтора завширшки, такий низький, що треба було згинатися і лізти туди мало не на колінах.

В тих спорудах, на думку вчених, ховали стародавніх людей, однак в дольменах не знайдено кісток.

Як прихисток їх охоче використовували бродяги й пастухи кіз із Карнака. На сухій і випаленій землі оберемок зрізаної папороті правив за зручну постіль. Бурлака поклав на неї П’єро, і той одразу ж заснув.

Потім Бурлака відвів машину в найближчий гай і замаскував її вітами так, щоб навіть селяни не помітили.

Друзі вже поверталися назад, коли побачили автомобільні фари.

– Машина! Їде нашими слідами.

Перш ніж Бурлака встиг це сказати, В’юн схопив його за руку і потягнув за широкий кам’яний стовп.

Великий лімузин Преміора в’їхав на пустище, минув з розгону схованку П’єро і загальмував за кілька метрів од В’юна і Бурлаки. З машини вийшли Преміор і Гране з револьверами в руках і кишеньковими ліхтариками.

– Чудна тут місцевість, – боязко промовив Гране. – Що воно за каменюки?

– Ми тут не за туристів, – брутально урвав його Преміор, – а щоб знайти і ліквідувати трьох мерзотників. Вони десь тут, бо попереду шляху немає. Невже ці дурні залізли в такі вертепи… В такому разі хай ця наволоч молиться богу! Ану засвітіть фари, бо ці ліхтарі нічого не варті.

Яскраве світло вихопило з темряви хаотичне нагромадження кам’яних стовпів. Здавалось, тіні й каміння ожили і витанцьовують якийсь химерний танець.

– Де ж вони заховалися? Людина може причаїтися, але машини тут немає, – зауважив Преміор.

– Вони могли лишити її в лісі або поставити позаду отакої кам’яної халабуди, – і Гране показав на великий дольмен.

– Зайдемо спочатку сюди, – запропонував Преміор. – Ліс ми обстежимо потім.

І вони рушили прямо туди, де спав П’єро. І цю мить бахнув постріл. Гране, що стояв недалеко від машини, показав кудись у темряву револьвером. У світлі фари було видно постать, що перебігала між брилами.

– Бачу одного, онде він! – загорлав Гране.

В’юн, що в цей час заліг за каменем, раптом скочив і швидко побіг, петляючи, мов заєць. Знову загриміли постріли, і Вандергольдові посіпаки побачили, як В’юн поточився і впав долілиць. Щоб відвернути увагу ворогів, що наближалися до схованки П’єро, хоробрий юнак, не вагаючись, кинувся назустріч смерті.

ВИМУШЕНА ОБОРОНА

– Вцілив-таки одного! – гидко зареготав Преміор.

Зеленаві очиці його засвітилися хижою радістю, йому пригадалися ті часи, коли 1919 року командував загоном білогвардійців, що бився в степах України з Червоною Армією. Якось одного вечора після пиятики золотопогонники відчинили двері хатини, де було замкнено сільських підлітків і жінок за “співчуття червоноармійцям”, і, наче на полюванні, почали розстрілювати втікачів. Офіцери билися в заклад, хто найбільше влучить. Почесний приз тоді дістався Преміорові, що вбив восьмеро чоловік… Зараз цей убивця дбав про інтерес нафтового короля так само, як і тоді, коли Вандергольд мріяв захопити нафтові родовища біля Каспійського моря.

Це ж полювання було легке і безвідповідальне. При оказії Преміор мав засвідчити, що він затримував двох небезпечних бандитів, які допомагали втікачеві з тюрми Пентьєвра і погрожували зброєю, тому він і Гране змушені були боронитися…

– Тепер черга другого! – вигукнув Преміор і обернувся до Гране. – Зараз я заб’ю цього негідника В’юна. Вандергольд наказав знищити усіх, щоб без свідків. Посвіти-но мені, Гране!

Яскравий промінь ліг на тіло юнака. Преміор перелазив через каміння, тримаючи зброю напохваті. Він підійшов до нього майже впритул і побачив скривавлену скроню нещасного.

– Влучив прямо в голову! – задоволено вигукнув убивця. – Ще маю гострий зір і тверду руку…

Нараз позаду розлігся одчайдушний, пронизливий крик Гране. Начальник охорони Вандергольда порпався біля прожектора, стежачи за Преміором, і не помітив темної постаті, що, ховаючись за камінням, наближалася до нього.

Преміор рвучко обернувся. Світло сліпило його, він скочив убік і побачив Бурлаку, що схилився над Гране.

– Ага, он де другий! – вигукнув Преміор, підносячи зброю. В цю мить хтось схопив його за ноги і щосили сіпнув. Преміор вдарився грудьми об землю, аж револьвер одлетів.

– До мене, на поміч! – закричав В’юн.

Неначе розлючений ведмідь, здоровань кинувся на Преміора, що встиг уже стати на коліна. В’юн, неначе п’явка, охопив його ззаду. Побачивши Бурлаку, Преміор розгублено вигукнув:

– Двоє проти одного, це нечесно!

– Кинь його, В’юне, пусти цю погань, я й так поквитаюся з ним! – Бурлака підступив до Преміора, піднявши кулаки.

Преміор був непоганим боксером. Але ще краще він розумівся на джіу-джітсу, японській боротьбі, що невловимими і жорстокими способами дозволяє подолати супротивника, скалічити його чи навіть убити.

Але Бурлака недаремно виправдовував своє прізвисько. За хвилину коротким, жахливим ударом у підборіддя Бурлака швиргорнув Преміора на землю. В’юн тим часом кинувся до машини посіпак Вандергольдових, знайшов у багажнику вірьовку і прибіг до товариша тієї миті, коли з Преміором було все скінчено. Негідника зв’язали, наче ковбасу; наклали пута й на Гране. Бурлака тільки тут помітив, що обличчя у товариша скривавлене.

– Тебе поранено! Це його робота?

В’юн посміхнувся.

– Ні, це мене ягоди так прикрасили. Я впав носом просто в терник. Хіба од цього помреш? Як ти гадаєш, варена ковбаса? – І В’юн ногою штурхнув зв’язаного Преміора.

Все сталося так, як і гадав В’юн. Удавши з себе забитого, він був певен, що відверне увагу Преміора, а Бурлака тим часом розправиться спершу з Гране, а потім і з рудим поплічником Вандергольда. Минуло кілька хвилин, Гране та Преміор опритомніли.

– Пане Преміоре, – промовив В’юн, – ви наш в’язень, і присягаюся, що втрачу своє прізвисько, коли через десять хвилин не почую од вас, де зараз перебуває винахідник Клеман Лотер, жертва вашого хазяїна!

Преміор холодно і зневажливо поглянув на В’юна. Він злісно посміхнувся.

– Рано радієте, любі. За мною поспішають жандарми з Орея. Вони будуть тут за чверть години. Ви скінчите своє життя на каторзі або на шибениці, якщо насмілитесь хоч пальцем нас торкнутися.