Текст книги "Таємниця Крилатого Змія"

Автор книги: Рене Дюшато

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 11 страниц)

Рене Дюшато
ТАЄМНИЦЯ КРИЛАТОГО ЗМІЯ

Малюнки художника В. Василенка

Перекладено з видання: Rene Duchateau, Le mystère du serpent á plumes. Editions sociales internationales. Paris, 1937.

КАТАСТРОФА В ПОРТ-МОРЕЛІ

– Учень Дюгурсо, встаньте!

Різкий голос пана Дюкре, вчителя першого класу кращої початкової школи Румуа, примусив усіх здригнутися. Бородатого й суворого Дюкре, якому вже давно минуло п’ятдесят, учні не полюбляли. Дюгурсо був сином всемогутнього директора нафтоперегінного заводу “Люстра”, що займав територію від Румуа аж до Порт-Мореля. Опецькуватого Дюгурсо-молодшого діти дражнили Пампухом.

– Дюгурсо, розкажіть нам, будь ласка, про нафту.

– Ото налякав! Та для Пампуха таке запитання – сміховина, – прошепотів своєму сусідові П’єро́ Ланкрі́.

П’єро вважався за одного з кращих учнів пана Дюкре. Це був тринадцятирічний хлопчина з ясним, щирим поглядом чорних очей, одягнений у скромну чорну школярську куртку. Його батько працював робітником на заводі “Люстра”, куди й П’єро пішов би підмайстром, якби не дядько Клема́н Лоте́р, що жив далеченько, аж у Морвані, і висилав плату за навчання свого небожа. Мати П’єро померла, коЛи хлопець був зовсім малий.

– Слово нафта – “петролеум” походить від латинського “петра” – камінь і “олеум” – олія; це мінеральна олія, добувають її з підземних родовищ. Найбільші родовища нафти залягають у Пенсільванії – у Сполучених Штатах Америки, в Ірані, в голландській Індії…

Дюгурсо розповідав спокійно, не кваплячись.

Директор підприємства, який потай плекав надію побачити згодом свого сина інженером “Люстра”, навчав хлопця всього, що так чи інакше стосувалося нафти.

П’єро набридла монотонна розповідь Дюгурсо, і він задивився у широко відчинене вікно. Був кінець червня. Важкі грозові хмари нависли над містечком. Вдалині, обабіч берегів Сени, зеленіли лани; річкою до Парижа повільно пливли металеві баржі з бензином. З вікна було добре видно завод “Люстра”, – велетенські резервуари з заокеанською ропою здіймалися вище за кафедральні собори.

– Ропу, перш ніж використовувати, треба очистити, – бубонів Дюгурсо. – Очищуючи й переганяючи, маємо бензин для автомобілів, літаків, парафіни, різні гатунки вазеліну, мастило…

П’єро задумливо дивився на Порт-Морель. Скоро четверта година. Він повинен завчасно повернутися додому, в робітниче селище неподалік заводу, і встигнути все приготувати до приходу батька-ріпника. До самої ночі він робитиме уроки, поратиметься на кухні, прибиратиме в хаті, вестиме немудре господарство з дбайливістю і ощадливістю вправної хазяйки. “А буря, мабуть, от-от почнеться”, – подумав П’єро. В класі, де сиділо шістдесят учнів, стояла важка нестерпна задуха.

– Пальне, виготовлене з нафти, – розповідав далі Дюгурсо, – дуже небезпечне, бо займисте. В разі вибуху – гасити слід не водою, а землею, піском і…

– Вогонь! Погляньте, вогонь! Порт-Морель горить! – Цей одчайдушний крик вирвався з грудей П’єро.

Велике бензосховище раптом перетворилося у стовп чорного диму, по якому перебігали зловісні рожеві омахи полум’я.

– Ланкрі, замовкніть і не бентежте клас дурними вигуками! – мовив з почуттям власної гідності учитель Дюкре. Але погляди всіх учнів уже були звернені до вікон. Нараз могутній подув вітру, що віщував бурю, пронісся над селищем, і стовп диму раптом збільшився. Тепер він скидався на велетенський чорний гриб, що повис над берегами Сени, і сягав обважнілих громових хмар.

За одну мить увесь клас скочив на ноги.

– Там мій батько! – залементував наймолодший із школярів.

Паніка охопила учнів…

Пожежа, що почалася в Порт-Морелі, загрожувала батькам-робітникам та матерям у заводських селищах.

Дюкре, побачивши зловісну хмару диму, зблід і розгубився. Він гукнув: “Рятуйтеся, зараз вибухнуть бензосховища!” – і сам прожогом кинувся геть. В панічному жаху діти з’юрмилися біля дверей, зчиняючи страшне безладдя. Згадавши, що клас на нижньому поверсі, П’єро вистрибнув у вікно з кількома своїми приятелями. “Батько! Що сталося з батьком?” Ця тривожна думка не давала йому спокою. Як навіжений, побіг він по шосе до Порт-Мореля.

Буря, що пронеслася над містом, роздмухувала пожежу. Періщив дощ, чорний від сажі. З Порт-Мореля вже долинав загрозливий гуркіт перших вибухів, що зливався з гуркотом грому. Вдалині, на тлі палаючих споруд, П’єро помітив маленькі чорні постаті робітників, що втікали від пожежі. Чи був серед них і його батько?

Біжучи з останньої сили, П’єро ледве встиг подумати про це, як раптом страшний вибух струснув повітря. Це вибухнув великий резервуар з бензином. Повітряна хвиля швиргонула П’єро на землю. Різкий біль пронизав плече, і він знепритомнів…

Одне з дерев, що росли обабіч дороги, повалилося і немов шатром накрило П’єро.

Після жахливого вибуху запала тиша, лише зрідка порушувана моторошним гуготінням пожежі. Потім вибухи розітнулися знову. Чорний масний дим заступив небо, і всю місцевість між Румуа і Порт-Морелем оповили сутінки, ніби мінилося сонце чи вибухнув вулкан. І хоч дощ ущух, але кіптява й попіл падали густо, наче сніг, укриваючи все навкруги чорним покривалом. Стало ще темніше.

Раптом велике легкове авто з увімкнутими фарами зупинилося перед поваленим деревом. Тієї миті П’єро опритомнів і крізь листя побачив двох невідомих, що вийшли з машини.

Перший незнайомець, огрядний, з червоним поголеним обличчям, з великими голубими очима, що зимно дивилися з-під рудих брів, з хижим носом над скривленими тонкими губами, обійшов дерево. Не помітивши хлопця, що занімів од жаху, він обернувся до свого супутника – гладенько зачесаного і вишукано одягненого чоловіка з чорним моноклем у правому оці.

– Марно їхати далі, бароне, – промовив рудий. – Ті, що лишилися живі, можуть нас упізнати. Не будемо ризикувати…

– Маєте слушність, Преміоре, – погодився невідомий з чорним моноклем. – Ми переконалися, що наше завдання виконано. “Старе крісло на коліщатах” має нам віддячити. Порт-Мореля вже не існує.

Невідомий витяг кишеньковий годинник.

– Зараз пів на п’яту. О шостій “старий” чекає на нас у замку. Він не любить запізнень. Повертайте машину, Преміоре, і рушаймо.

Машина розвернулася і зникла. П’єро чув розмову немов крізь сон, але ці слова вкарбувалися йому в пам’ять, так само як і обличчя таємничих незнайомців.

Вибухи залунали знову. Відчахнута гілка, падаючи, вдарила в поранене плече П’єро. Від болю хлопець знову знепритомнів.

КРИЛАТИЙ ЗМІЙ

Вечоріло… Призахідне сонце осявало своїм промінням чорні ліси Морвану. Вже три чверті години, як автобус лишив позаду Отен і зараз повільно повз покрученою дорогою до перевалу. Біля вікна сиділа огрядна жінка, тримаючи на колінах плетеницю з городиною. Власне, вона займала півтора місця, а скраєчку влаштувався хлопець із блідим і суворим обличчям, одягнений у все чорне. Перед ним стояла невеличка скриня.

Байдужа до чудових краєвидів, товстуха спочатку впивалася якимсь дешевим романом. Але тоненька книжечка невдовзі скінчилася, і от у пошуках розваги жінка спинила свій погляд на хлопцеві.

– І куди ж оце ви їдете, юначе? – спитала вона у свого сусіда.

– В Монтелей, пані, – відповів хлопець.

– Дивіться! Так я теж їду в Монтелей! У мене там шинок “Золоте сонце”. А ви, певно, їдете туди до своєї родини? – зацокотіла товстуха.

– Так, до дядька, Клемана Лотера.

– От дивина! – гукнула шинкарка. – То ви небіж Клемана Лотера… А виглядаєте ви непогано. Ви його добре знаєте, вашого дядька?..

– Я його ніколи не бачив. Але він до мене ласкавий. Батько мій загинув під час катастрофи в Порт-Морелі. Тепер дядько мене годуватиме.

…П’єро Ланкрі опритомнів другого дня в одній з палат руанського шпиталю. Там йому розповіли, що його батько безслідно зник. П’єро звихнув плече і мусив три тижні вилежуватися. Незадовго перед виписом П’єро замислився над своєю долею – адже його, як сироту, мали взяти під громадський нагляд. Якось вранці він одержав таку телеграму: “Запізно довідався про страшну катастрофу в Порт-Морелі і смерть твого батька. Тобі скажуть, як дістатися до мене в Монтелей, де я подбаю про тебе. Клеман Лотер”. До телеграми додано чек на п’ятсот франків. За три дні, оклигавши, П’єро залишив Руан, приїхав через Париж в Отен, де сів на автобус, що йшов на Монтелей…

– Ну от ми вже й приїхали, – звернулася товстуха до П’єро. – Чи не допоможете мені винести речі? Візьміть-но кілька пакунків і ходіть за мною. Ви мені подобаєтесь...

Незабаром П’єро вже сидів коло столу в заїзді. Хазяйка “Золотого сонця” поставила перед ним склянку молодого вина і зараз вела далі перервану розмову.

– Чи знаєте ви принаймні шлях до Крилатого Змія, мій друже?

– Якого Крилатого Змія? – перепитав зчудований П’єро.

– Та це ж назва замка, де живе ваш дядько. Ви, мабуть, про нього нічого не знаєте?

І не чекаючи відповіді, балакуча господиня почала розповідати хлопцеві історію замка, що його збудував за другої імперії відомий банкір Жекер, один з організаторів загарбницької війни в Мексіці. Серед кращих мисливських угідь Морвану він змурував гарний замок-фортецю, на зразок кам’яних споруд ацтеків, [1]1
  Задовго перед Колумбовим відкриттям Америки територію сучасної Мексіки населяли ацтеки; їхня цивілізація, пам’ятники і споруди де в чому нагадували культуру Стародавнього Єгипту. 1520 року ацтецьку імперію знищили іспанські завойовники на чолі з Фернандом Кортесом.


[Закрыть]в якому розмістив багаті й цінні колекції, вивезені з стародавніх мексіканських міст французькими експедиціями. Унікальним витвором була велетенська статуя Крилатого Змія, міфічної істоти, що її створили тубільці Мексіки задовго перед появою Христофора Колумба. Кам’яне чудисько дало назву й самому замкові, що тривалий час не мав хазяїв, бо Жекера розстріляли паризькі комунари.

Потім тут оселився якийсь генерал, а згодом молода вдова. Доля їх склалася трагічно. Ходили чутки, що Крилатий Змій – притулок нечистої сили, і Жекерів замок десять років стояв пусткою. 1910 року там надумав замешкати Клеман Лотер. Жив він відлюдно й самотньо, займаючись своїми дослідами, що здавалися людям таємничими. Місцевий кюре сказав, що господар Крилатого Змія уклав угоду з самим дияволом, і відтоді люди зі страхом проходили повз маєток, де навіть глупої ночі у вікнах мерехтіло світло з горна й тиглів. Поступово винахідник спекався всіх своїх слуг і жив тепер цілковитою самотою, їжу йому приносили з заїзду “Золоте сонце” і передавали в спеціальне віконечко. Служник ніколи не бачив дивака-господаря, що акуратно платив за всі послуги чеками наприкінці місяця. П’єро недовірливо слухав побрехеньки доброї жінки. А тим часом настав вечір. Хлопець підвівся, взяв свою дорожню скриньку з немудрою одежиною і запитав у господарки “Золотого сонця”, як дістатися до Крилатого Змія. Жінка аж скрикнула з подиву: чого йти поночі, можна ж заблукати, чи не краще тут відпочити, а на ранок вирушити? Але П’єро ввічливо розпрощався, вийшов з заїзду і незабаром заглибився у ліс. Моторошно кричали нічні птахи, фантастичні тіні дерев здавалися живими істотами. П’єро рішуче здирався стежкою на пагорб. Нарешті край стрімкої скелі хлопець побачив Жекерів замок. У місячному сяйві на фасаді добре було видно зображення небачених страховиськ. Посередині був головний вхід із залізними ґратами, а за ними, десь із глибини, лилося світло, як заграва над домною. П’єро наблизився до масивних дверей і подзвонив. За мурами, десь далеко, пролунав дзвін. Хлопець мусив довго чекати, поки відчинилося заґратоване потайне віконце.

– Хто тут?

– Я, ваш племінник, дядьку…

– А звідки я знаю, що ти мій племінник? Які докази? Телеграма? А, то ти маєш телеграму? Підсунь її під двері.

П’єро покірно послухався. Минуло чимало часу. Потім забряжчали засуви, двері відчинилися, і П’єро опинився віч-на-віч зі своїм дядьком.

КЛЕМАН ЛОТЕР

Перші дні перебування П’єро у дядьковому замку минали тихо й одноманітно; Клеман Лотер за цей час вимовив лише кілька слів. Старому було приблизно шістдесят років. Його розумне спокійне обличчя облямовувала борода; скуйовджене сиве волосся спадало на високе чоло. В синіх очах світився неспокій, а часом якась дитяча лагідність і наївність.

Лотер потай спостерігав за небожем. Навіть коли вони їли удвох коло круглого столика в кутку великої зали, дядько мовчки придивлявся до П’єро. Хлопець тільки роззирався довкола.

Вітальня була справжньою лабораторією вченого: скрізь височіли купи реторт, складні механізми, електричні апарати. Навпроти каміна, біля якого П’єро обідав з дядьком, починалися східці, що вели на галерею навколо зали і до кімнат другого поверху. Посередині на п’єдесталі з чорного мармуру стояла величезна статуя Крилатого Змія, вирізьблена з суцільної базальтової брили. Вага й розміри цієї скульптури були такі, що перевезти її можна було, найнявши спеціальне вантажне судно.

Минув тиждень, і ось одного разу Клеман Лотер перший порушив тривалу мовчанку. Він довго розповідав про свої уподобання. Потім, гуляючи після полудня в старому, занедбаному парку, Лотер раптом звірився племінникові.

– Про мене тобі, звичайно, розповідали мало, мій хлопче, – почав він. – Ти не пам’ятаєш свою матір, а твій батько мене не дуже полюбляв, хоч тривалий час я працював, як і він, робітником у Сен-Дені. Я завжди мріяв стати винахідником. У вільний час я студіював фізику, хімію, механіку. 1908 рік був роком розквіту авіації. Одні обстоювали апарати, легші за повітря – дирижаблі, інші – важчі, аероплани, як тоді казали. Я був прихильником аероплана. Треба було винайти легкий мотор, досить сильний, щоб підняти літак.

Старий замовк.

– Мотор цей створив я. У мене тоді не було коштів його конструювати… Морель, син багатих батьків, позичив мені грошей. І от, завдяки моєму мотору, літаки змогли підійматися в повітря, долати велику відстань. До мене завітала слава. Я пишався своїм винаходом! Тепер, думав я, коли людина може літати, вона ніколи не знатиме, що таке війна й руйнування… Даремно я так думав! Морель примусив мене підписати угоди, в яких я майже нічого не тямив. Я був людиною непрактичною і не мав досвіду в таких справах. Морель дав мені мільйон франків, на той час це були величезні гроші. Саме тоді я купив замок Крилатого Змія і поринув у досліди. Наприкінці 1913 року я приїхав до Мореля в Париж. Завдяки моєму винаходу Морель став власником величезних заводів у Бійанкурі, що виробляли автомобілі й літаки. Він володів мільйонами, але мріяв ще більше забагатіти. Морель мені розповів, що має одержати дуже важливе замовлення від міністра. Наближалася війна. Йому замовили спеціальні бомбардувальники. Отак мої винаходи, що мали прислужитися миру, ставали смертельною небезпекою для людства…

Старий глибоко зітхнув.

– Я спробував протестувати, заборонити Морелю використовувати мої відкриття. Тоді він мені показав угоди, підписані мною, і патенти, записані на його ім’я. Я мусив скоритися, але поклявся знищити Мореля. Ти, звичайно, тепер пригадав це ім’я. Автомобілі Мореля. Мені казали, що він навіть заорендував на рекламу Ейфелеву вежу. Він володар мільйонів, сотень мільйонів… його заводи виробляють переважно автомобілі й літаки, танки й бензин. Місто Порт-Морель, де загинув твій батько, належить йому. Все його багатство, все його життя пов’язане з кров’ю людей, з війною… Я його знищу! Зараз ти переконаєшся в цьому…

Схвильований Лотер привів свого племінника до гаража і відчинив двері. Там стояв автомобіль застарілого зразка.

– Ось чим я знищу могутність Мореля і відкрию людству небачені можливості. Набери-но води, – додав він, простягаючи вкрай здивованому хлопцеві глечик.

П’єро хутко приніс воду. Лотер відгвинтив покришку і почав лити воду в бак.

– Дядьку, ви, певно, помилилися! – вигукнув П’єро. – Ви ллєте воду в бензиновий бак!

Лотер обернувся до хлопця усміхнений.

– Оце і є моє відкриття, П’єро. Я винайшов спосіб уживати воду замість бензину, зробивши нескладний пристрій до карбюратора. Суть винаходу полягає в каталізаційній речовині, що її я назвав лотаритом. Лотарит не дорожчий від солі. Він має властивість блискавично розкладати воду на кисень і водень; а ті, сполучаючись у камері згоряння, вибухають, і двигун працює, як у звичайному автомобілі. Одного літра води вистачає на сто кілометрів.

Клеман Лотер запросив хлопця в автомобіль, і вони проїхали кілька кілометрів. Хлопець сидів приголомшений. Адже це було схоже на казку!

Коли вони вийшли з машини, Лотер вийняв із двигуна запальник завбільшки з сірникову коробку, в якій містився чудесний каталізатор, і продовжив розмову з небожем.

– Я хочу забезпечити всі автомобілі водяними двигунами. Весь світ вітатиме мій винахід, і Морелева могутність скінчиться. Я забороню ставити мій пристрій на воєнні машини і віддам винахід на мирні потреби. Правда, щоб здійснити всі плани, мені ще бракує коштів, але незабаром я їх матиму. Сьогодні ввечері я бачитимуся з відомим мільярдером Вандергольдом, нафтовим королем, а він Морелів ворог. Думаю, що мені не важко буде дістати у нього гроші, потрібні на промислове виробництво моїх двигунів.

Вони повернулися до замка. У вітальні височів химерний кам’яний змій.

– Тепер ти зрозумів, мій хлопчику, – вів далі старий, – чому я такий недовірливий. Власники нафти й автомобільних заводів здогадуються про мій винахід. Виробництво двигунів може їх розорити вщент. А діють нафтові королі швидко й рішуче. Інженер Буру відкрив спосіб легко знаходити нафту – Вандергольд оточив інженера своїми людьми. Нещасного забито в його ж автомобілі, а вбивця зник. Дізель, винахідник двигуна, що названо його ім’ям, сконструював мотор, який мав зменшити удвічі світове споживання нафти. Нафтові компанії розправилися з Дізелем, і його плани й розрахунки пропали. То чи можу я бути спокійний, збираючись звести світове споживання нафти до мінімуму?.. Щоправда, я буду сильніший за Вандергольда, бо на моєму боці підтримка мільйонів людей… – Старий несподівано замовк, і коло столу запала тиша.

Після вечері Лотер послав хлопця спати до своєї кімнати.

ВАНДЕРГОЛЬД

П’єро міцно заснув і спав довго, аж поки його збудили дирчання автомобіля і голосне тутукання. Хлопець прожогом скочив з ліжка і кинувся до вікна, що було якраз над входом до замка. Почувся брязкіт засувів на нижньому поверсі. Клеман Лотер відчинив двері.

Біля ґратчастої брами стояли дві великі чорні машини. Дверцята більшого автомобіля відчинилися, і висунувся звідний місток. Поки Лотер відчиняв браму, хлопець устиг при непевному світлі розгледіти в машині дивного незнайомця. Це був старий чоловік, з пергаментним зморщеним обличчям, обвислими щоками і з голим черепом, схожим на яйце. Огидний незнайомець сидів у кріслі на коліщатах, що ним сам і керував. Крісло скотилося містком з лімузина і зникло в замку. Майже одночасно забряжчали засуви, і П’єро зрозумів, що Лотер замкнувся у своїй фортеці. Страшенно зацікавившись, П’єро обережно прочинив двері, що вели на галерею, і навшпиньки наблизився до балюстради, яка відокремлювала галерею від вітальні. Величезна кімната була освітлена лише однією лампою, що стояла на каміні. Сховавшись у затінку, хлопець міг все бачити і чути.

У великій залі лунав холодний і різкий голос дивного відвідувача.

– Я дуже щасливий, що вперше зустрівся з славетним винахідником Клеманом Лотером, одним із найвидатніших учених світу. Ви дали людині крила. І ваш винахід надзвичайно сприяє процвітанню мого діла. Компанія “Арголь”, яку я очолюю…

– Я думаю, досить компліментів на мою адресу, пане Вандергольде, – сухо відповів винахідник. – Ми тут на те, щоб говорити про справи. Я сподіваюся почути зараз ваші пропозиції.

Вандергольд спокійно й нерухомо сидів у кріслі і, здавалося, не слухав Лотера. Його холодний погляд зупинився на драконі.

– У вас дуже цікава скульптура, справжній і неповторний зразок мистецтва тольтеків, що досягло чудового розквіту в Мексіці задовго перед Колумбовим відкриттям Америки. Я надзвичайно цікавлюся померлими цивілізаціями, пане Лотере. Чи знаєте ви, що культ дракона був пов’язаний з культом вогню?.. І саме вивчення культу вогнепоклонників в Ірані дозволило Дерсі відкрити родовище нафти, яку ми постачаємо Англії…

– За ці родовища нафти, пане Вандергольде, – перейняв старому мову Лотер, – ви пограбували Дерсі. Я добре знаю про вашого шпигуна в перевдязі пастора, пане Вандергольде. Але повернемося до діла. Скільки ви мені дасте за винахід, що важить для вас більше, ніж вся нафта Ірану?..

Запала тиша. Вандергольд нервово потер свої сухі кощаві руки і повільно промовив:

– Дерсі я запропонував п’ятсот мільйонів… Ладен і вам зробити таку саму пропозицію. Але домовимось, що ваші патенти будуть переписані на моє ім’я… і що ваш винахід ніколи не буде запроваджено в життя… Ми вклали… гм! великі кошти в Ірані, Мексіці, Нідерландській Індії, Венесуелі й Каліфорнії, і ми не можемо зараз ужити ваш винахід, хіба що тоді, коли світові запаси нафти будуть вичерпані… Що ви скажете?

Клеман Лотер рвучко підвівся.

– Ні, й ще раз ні! Я зробив винахід величезної ваги, я добре це знаю і сподіваюся, що все людство мене підтримає. Я хочу, щоб завдяки мені найбідніша людина могла мати власний автомобіль. Я хочу знищити Мореля, цього негідника, що обікрав мене і використав мої винаходи на мерзоти війни!

Вандергольд сидів мовчки і нерухомо, наче мрець.

– Якщо ви відмовляєтеся від наших грошей – що ж… ми знайдемо інший засіб, – процідив мільярдер.

– Що б ви там не робили, однаково ви змарнуєте час! – вигукнув вчений. – Я вжив усіх заходів. Ви спробували підкупити моїх слуг і співробітників. Але я їх позбувся і живу тепер самотньо у замку, а це суща фортеця, бо Жекер боявся за своє життя. Ніхто сюди не зможе ввійти. І ви ніколи б не потрапили в замок. Скажу вам, що замах на моє життя – теж марна річ, а я знаю, ви вже робили таку спробу. Повторюю, я вжив надійних заходів. У випадку моєї смерті один із моїх друзів ознайомить всю Європу з формулою лотариту…

– Ми не зацікавлені в смерті такого вченого, як ви.

– І я не дозволю, щоб мене ошукали так само, як Дерсі! – з гнівом вів далі Лотер. – Навіть коли ви мене викрадете, все одно це не допоможе, бо мої розрахунки добре сховані і в безпечному місці.

– Ми з вами добре побалакали, пане Лотере, – холодно промовив нафтовий король. – Годі. Мені час іти. Я даю вам місяць на роздуми, прощавайте.

Огидний дід натиснув кнопку, і крісло на гумових шинах м’яко й безшумно покотилося.

Лотер навіть не поворухнувся.

– Чи не допоможете ви принаймні відімкнути засуви? – крикнув Вандергольд біля дверей.

П’єро кинувся до своєї кімнати, щоб подивитися на від’їзд мільярдера. Коротка липнева ніч минала, народжувався світанок. Хлопець уже підбігав до вікна, як раптом почув глухі удари і потім голосний зойк, що одразу ж увірвався. В сірому ранковому світлі П’єро побачив машину нафтового короля, вона швидко мчала від замка в супроводі другого лімузина. Хлопець устиг помітити в ньому Клемана Лотера, його держали за руки двоє чоловіків і притискали до обличчя вату. На якусь мить світло всередині машини впало на злочинців, і П’єро впізнав рудого Преміора і людину з чорним моноклем, таємничих незнайомців, що висадили в повітря Порт-Морель за наказом того, кого називали “Старим кріслом на коліщатах”. Убивці його батька везли зараз невідомо куди Клемана Лотера.