Текст книги "Таємниця Крилатого Змія"

Автор книги: Рене Дюшато

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц)

ШОСТИЙ ВИПУСК

– Не хвилюйся, Преміоре, що ця пляшка порожня. Я наказав хлопцеві розшукати такий самий шотландський гатунок на вулиці Дану. Там вона неодмінно знайдеться. Цей старий тюхтій буфетник із готелю не має, на жаль, такої штуки. Хлопець от-от надійде.

За хвилину в двері постукали, і до кімнати, де зупинилися Преміор і барон, увійшов П’єро в одежі грума.

– Ти, часом, не помилився, малий? – запитав барон, підозріло розглядаючи напис на пляшці.

– Ні, ось решта грошей.

– Гаразд. Візьми сто су і забирайся.

П’єро вийшов з кімнати, та, коли опинився в передпокої, шмигнув до роздягальні, що містилася між ванною й опочивальнею, і притулив вухо до шпарки, йому було чути розмову двох негідників.

– Віскі просто чудове! – вигукнув Преміор.

– Я звик до нього ще з часів війни, коли воював на Сомі в шотландських загонах.

Преміор нараз вибухнув сміхом.

– Киньте, бароне, навіщо мене дурити! Не бійтеся, я не скажу вашим товаришам із “Бойових хрестів”, [2]2
  “Бойові хрести”– французька фашистська організація полковника де ля Рока(Прим. перекладача).


[Закрыть]що ви всю війну провели в Буржі.

– Коли вони дізнаються про це, я можу легко довести, що перебував недалеко від фронту, адже під час авіаційної катастрофи я втратив праве око…

– Ви наївний, мій любий. Можна подумати, вони закинуть, що ви окопалися в запіллі в час війни. Ви ж їм платите гроші Вандергольда. На вашому місці я боявся б іншої небезпеки… Ви мали справу з Гітлером і полковником де ля Роком, через ваші руки пройшло чимало їхніх чеків…

– Я не боюся “Бойового хреста”. Один з їхніх людей, Мулен, зв’язаний з нафтою і електричними компаніями, насправді є Вандергольдовим акціонером у Франції.

– Ви забуваєте про вашу угоду з нацистами, соколику… Ну, добре, облишимо це. Людина ви хоробра і вмієте діяти. Останнім часом ви допомогли мені виконати низку важливих доручень: Порт-Морель, цю справу з Клеманом Лотером – до речі, що за химерна назва “Крилатий Змій”, – а потім зліквідувати нахабу, отенівського комісара. Між іншим, ви натрапили на слід того хлопця, небожа Клемана Лотера?

– Наші люди розпитували всіх в околицях Отена. Жоден водій автобуса, жоден поїзд його не віз. Можливо, малого так налякали комісарові погрози, що він змушений на деякий час причаїтись. Жити йому нема з чого, і незабаром хлопець опиниться у виправній тюрмі аж до свого повноліття.

– Думаю, вам досить уже пити, бароне. Ви й так вихилили півпляшки. Не забувайте, що о третій годині відбудеться прес-конференція. Старий розлютується, коли побачить вас знову напідпитку.

– Не хвилюйтеся, Преміоре. Я тримаюся краще за вас, хоч ви й росіянин старого доброго гарту. Коли б усі нафтові свердловини Баку перетворилися на горілчані, я певен, що клятих більшовиків це непокоїло б більше, ніж уся кавказька нафта. З вашою горлянкою ви висушили б геть-чисто всі родовища!..

І двоє каналій весело зареготали.

– Скільки ж чоловік ви дасте під мою оруду, щоб покінчити з клятим доктором Шульцом? – вів далі барон.

– Не більше чотирьох.

– Але мені потрібно принаймні п’ятнадцять. А крім цього, я розраховую на п’ятеро наших друзів із Форбаха. У Страсбурзі я не матиму нікого, а діяти треба одночасно, ви це знаєте.

– Так, так, бароне. Але ж ви можете використати кого-небудь з-за кордону.

– Я вже про це думав. Маю всі підстави гадати, що Шульц німець. Клятий лотарит завдасть нам ще лиха!

– Зараз без чверті третя. Якраз устигнете переодягтися.

Барон пішов до роздягальні по костюм.

– А кореспонденти прибудуть учасно?

Зіщулившись у схованці, П’єро почув, як закалатало йому серце. Коли б його знайшли, справа скінчилася б погано. Але людина з чорним моноклем, захопившись розмовою і чекаючи на Преміорову відповідь, нічого не помітила.

– Побачимо. Вся велика преса мусить бути. Хто ж відмовиться прийти на запрошення нафтового короля? Передусім скористається з сенсації “Вечірній Париж”, бо “Старе крісло на коліщатах” зацікавлене в цьому.

Барон зачинив роздягальню. П’єро почув, як клацнув замок. Він був урятований: його не помічено.

Зачекавши трохи, поки не стало чути кроків у коридорі, П’єро спробував вибратися з криївки. Марна річ! Барон замкнув двері на ключ.

Піт зросив хлопцеві чоло. Кликати на поміч було неможливо і, що найтяжче – він не міг бути присутній на таємничій конференції, що скликав Вандергольд у великій залі. Правда, внизу мав чергувати В’юн, якого тимчасово найняв Альбер.

Почалося тривожне чекання. В кімнату ніхто не заходив. Була вже шоста година, коли П’єро почув, як прибиральник, весело насвистуючи, зайшов до ванни. То була улюблена пісенька Антуана, і П’єро загрюкав у стіну. За мить його звільнено. Не пояснивши навіть, як він опинився у шафі, П’єро кинувся шукати В’юна.

– Гей, малий! – гукнув якийсь пан хлопцеві у холі. – Купи-но мені останнє число “Вечірнього Парижа”.

Не гаючи часу, П’єро прожогом побіг до Єлісейських Полів. Купивши газету, він хотів уже бігти назад, коли раптом на першій сторінці йому впав в око незвичайний заголовок, складений величезними літерами: “Пан Вандергольд, друг Франції, що йому багато чим завдячуємо, прихистив визначного винахідника Клемана Лотера, що жив у злиднях”.

Внизу, на великому фото, мільярдер і Клеман Лотер потискали одне одному руки. Газета випала з рук хлопцеві.

ГОТЕЛЬ “СУХЕ ДЕРЕВО”

Грабар, який займав кімнату № 28 в готелі “Сухе дерево” на вулиці Канал Сен-Мартен, починав свою роботу о п’ятій вранці, а о дев’ятій вечора вкладався спати і спав як убитий. Цього вечора він заснув о десятій годині, як раптом галас і тупіт в коридорі примусили його схопитися. Хтось загрюкав у двері до сусідньої кімнати, голосно гукаючи: “Бурлаче! Бурлаче, ти тут?”

Розбуджений серед ночі, мешканець двадцять восьмої кімнати вибухнув лайкою і швиргонув у стіну грубі солдатські черевики. В цю мить двері до сусіда було відчинено, і в готелі запанувала тиша. Незабаром, заколисаний приглушеною розмовою своїх сусідів, грабар знову заснув.

Той гість був П’єро Ланкрі. Неймовірна звістка у “Вечірньому Парижі” приголомшила нещасного хлопця. Він ледве опанував себе і повернувся до роботи. Дочекавшись дев’ятої години, П’єро побіг шукати В’юна. Йому сказано, що його вірний товариш зник невідомо куди, навіть не забравши зароблені гроші.

Коли ж П’єро прибіг до готелю “Сухе Дерево”, Бурлака уже спочивав. Відчинивши двері, він одразу ж знову вклався в ліжко і загорнувся у ковдру.

– В’юн повернувся? – занепокоєно запитав хлопець.

– Ні, не бачив його, – промурмотів заспаний Бурлака. – Він повинен був обідати зі мною і розповісти про всі новини. Я чекав його, але він так і не прийшов.

– Ти читав газети?

Питання було зайве, бо Бурлака не читав газет ніколи. Правду кажучи, він і читати вмів погано.

– Так от, ти знаєш, мій дядько…

Бідний хлопець не міг далі говорити. Він зайшовся плачем із відчаю й горя. Чутливий Бурлака почав його заспокоювати з грубою ніжністю. П’єро розповів крізь сльози про дописа у газеті.

Там писалося, що Вандергольд зібрав журналістів у великій залі готелю “Палас”. Мільйонер прибув у своєму кріслі на колесах в супроводі молодої дружини, одягненої в просте плаття з чорного оксамиту, прикрашене діамантом, – єдиною дорогоцінністю, що вона носила. Діамант був більший за легендарний “Регент” і звався “Великий Лама”, тому що його привіз із Лхаси один англійський мандрівник. Вандергольд повідомив газетярам, що Клеман Лотер останній час живе злиденно, а тому Вандергольд запропонував видатному вченому за велику винагороду очолити лабораторію, на що винахідник з радістю пристав. Тоді до зали одразу ж ввійшов Клеман Лотер в супроводі людини з чорним моноклем і зробив заяву, що в ній вихваляв великодушного Вандергольда як “благодійника Франції й оборонця наук”. Стаття з “Вечірнього Парижа” закінчувалася прославленням французької науки і чеснот нафтового короля.

– Я не знаю, що тепер думати, – бідкався П’єро. – Лише вісім днів тому він мені казав, що вважає Вандергольда за злочинця. Він не міг продатися такому бандитові за жменьку золота…

В цей час до кімнати скочив В’юн.

– Ти бачив “Вечірній Париж”? – запитав його П’єро, перш ніж той встиг промовити хоч одне слово.

– Ще б пак, не бачив! Це все, скажу вам, чистісінька вигадка і брехня, ось що. Я ж сам був на цьому збіговиську писак. Але це правда, що Клеман Лотер зробив заяву журналістам.

І В’юн почав розповідати про зустріч в готелі. Клеман Лотер показався в залі на короткий час. його підтримували попід руки Преміор і барон. Рухався він повільно, непевною ходою, неначе сновида. Голова йому похилилася на груди, дивився він кудись униз, і з рота весь час котилася слина. Старого посадили в крісло, сфотографували поруч із мільярдером і зараз же після цього, наче мішок із вовною, виволокли з кімнати.

– І він нічого не сказав, жодного слова? – допитувався П’єро.

– Так. Вандергольд запитав тільки, чи задоволений він. Барон штовхнув старого ліктем під бік, тоді той підвів трохи голову і сказав: “Так… так”, а вигляд у нього був такий, ніби він і не розумів нічого. Ти мені вибач, мій любий, але я тобі скажу, що твій бідний дядько зовсім із глузду з’їхав!

П’єро обурився. Ще перед тижнем він бачив старого Клемана Лотера бадьорого, з жвавими очима і гордо піднятою головою!

В’юн розповідав далі. Барон роздав журналістам текст “заяви” Клемана Лотера, і прес-конференція закінчилася. Довідавшись, що Лотера ще не вивезено, В’юн став на чати перед готелем, в таксі свого приятеля-шофера. О шостій над’їхала Вандергольдова машина, і мільярдер сів до неї. Потім у другу машину ввіпхнули Клемана Лотера. Цього разу старий вчений виглядав ще змученішим і пригніченішим. В’юн у таксі рушив слідом. Доїхали до передмістя Вільжюїфа, як сталася аварія. Переслідувачі мусили вернутися ні з чим.

П’єро довго про щось думав. Нарешті підвів голову і твердо промовив:

– Ні, не може бути, щоб мій дядько їм запродався. З ним щось зроблено. Але ми мусимо визволити його. Ви ще згодні мені допомагати?

– Навіщо питаєш? Навіть якби на нас чекала смерть! – гукнули обидва приятелі з таким запалом, що очманілий грабар із сусідньої кімнати прокинувся і з прокляттям знову пошпурив у стіну черевика.

ПОДОРОЖ ДО ЕЛЬЗАСУ

Щедре липневе сонце золотило безмежні лани пшениці, що хвилювалася на родючих ельзаських рівнинах. Хоч було вже надвечір, але ще стояла спека, і асфальт нагрівся так, що грузли черевики. Далеко на дорозі показалася чорна цятка, і за хвилину спортивний автомобіль зупинився біля селянина з лопатою на плечі.

При кермі вісімнадцятисильного “Мореля” сидів бравий водій у білому полотняному кителі. А позаду – хлопчина років тринадцяти, дуже добре одягнений, і юнак, теж в охайному і чистому костюмі. Подивившись на них, кожен подумав би собі, що це мандрує зі своїм шофером і вихователем синок із заможної родини.

– Гей, друже! – звернувся водій до селянина. – Чи не скажете, де дорога на Лембах?

– Іх ферштеє ніхт, – відповів той.

– Що, що? – раптом схопився юнак, що сидів позаду водія. – Чи тут живуть китайці, що вони не розуміють по-французьки? Він каже замудро, його не второпати, хоч і знаходишся у Франції! А може, він просто з нас глузує?..

– Не галасуй, В’юне! – заспокоїв його хлопець. – По-перше, коли ти хочеш скидатися на справжнього вихователя дитини з заможної родини, то не розмовляй без потреби і стережися, щоб не вживати грубі слівця. По-друге, ти мусив би знати, що французька – це не рідна мова ельзасців. Я трохи вмію по-німецьки.

П’єро і селянин порозумілися швидко. Машина звернула на новий шлях. В’юн весь час хизувався:

– А правда, це шикарно, П’єро, що я спокусив тебе? Хто придумав переодягнутися, хто дістав цю чортопхайку? Ну, начувайся, гаде з чорною вивіскою!

– Правду кажеш, В’юне, але не забувай, що ти вихователь. Знаєш, коли ти в готелі при столі говоритимеш не те, що треба, я тихенько штовхну ногою, і ти зараз же замовкнеш, згода?

– Гаразд, слухатимусь вас, генерале…

…Після від’їзду Вандергольда в готелі лишився один з його посіпак – барон, людина з чорним моноклем. Він уставав звичайно після полудня, кудись зникав і повертався пізно вночі, як водиться, напідпитку. Через кілька днів він одержав телеграму, якої П’єро не пощастило прочитати, і викликав до себе хлопця.

– Поїдеш на західний вокзал і замовиш мені спальне місце у поїзді, що йде завтра вночі до Страсбурга. Він виходить об одинадцятій годині. Заразом подай цю телеграму.

Західний вокзал був недалеко від каналу Сен-Мартен. Перш ніж замовити квиток баронові, П’єро поспішив до готелю “Сухе дерево” і порадився з друзями. Телеграму адресовано адміністрації заїзду “Ліс”, в Оберзальцбаху на Нижньому Рейні, з проханням залишити на завтра кімнату з ванною.

– Вагатися нічого, – вирішив В’юн. – Завтра туди рушимо, ми не можемо проґавити цього мерзотника! Старе опудало, Вандергольд, щез; Преміор теж лишив свій барліг. Тільки стежачи за бароном, ми знайдемо твого дядька. Нам тільки треба бути обережними, і все. Барон і гадки не має, що П’єро все вивідав!

Коротка нарада скінчилась одностайною ухвалою: П’єро з коридорного перевтілиться в синка багатих батьків, Бурлака стане шофером. В’юну, що мав удавати з себе вихователя, зовсім випадково трапилась дешевинка – старий спортивний автомобіль. Така машина була знахідкою для наших друзів: а раптом доведеться наздоганяти автомобілі нафтового короля. Правда, П’єро витратив чимало грошей, що їх одказав йому дядько, але що поробиш.

Позаду лишилися охайні ельзаські села, далекі нафтові вишки Пешельброна. Навколо розгорталися чудові краєвиди. Низини й поля скінчилися, уже вимальовувалися лісисті відноги Вогезів. Що ближче під’їздили до кінцевого пункту подорожі, то мальовничіший ставав краєвид. Суворі ліси вкривали гори й горби, спускаючись до заболочених долин із ручаями й озерами. На скелях, що височіли над темними лісами, можна було побачити зубчасті руїни замків і фортець. Таємничий спокій і тиша панували в цій місцевості, де в далекі часи розгорталися події німецьких лицарських романів і легенд.

За поворотом вдалині бовваніли дахи Оберзальцбаха, невеликого селища лісорубів, розкиданого на сусідніх горбах. Заїзд містився біля двоповерхової церкви. У саду, на доріжках, грали в крокет діти; під довгою терасою якісь туристи відпочивали за картами. Юнаки в грубих, підбитих гвіздками черевиках і з рюкзаками за плечима стомлено поверталися з екскурсії.

– Ти все попереджав про небезпеку, чекаючи на ту хитру сову з підбитим оком… А тут, я бачу, можна спокійнісінько вигріватися на сонці догори черева.

В’юн не встиг закінчити, як П’єро штовхнув його ногою, нагадуючи, що вихователь із порядної родини повинен висловлюватись обережніше.

РУЇНИ ШЕНЕ́КА

Другого дня, пізно ввечері, приїхав барон. Безперечно, він зупинявся на обід у Страсбурзі. Надходила ніч, коли Вандергольдів посіпака сів вечеряти на веранді. Йому було видно, і барон не вмикав лампи. Але в обідній залі, що сполучалася з верандою широким коридором, панувала темрява. Сівши в залі, П’єро з друзями стежили за бароном, що в цей час попивав рейнське винце. Селище спочивало. Легенький вітрець приносив здаля пісні, що співали дівчата по-ельзаському. Ніч повільно огортала гори.

Цей спокій був порушений приїздом двох машин зі зграєю офіцерів-резервістів із сусіднього військового табору. Вони вдерлися в обідню залу, і хазяїн ввімкнув світло. В’юн і П’єро, побоюючись, щоб їх не впізнав барон, пішли. Але в садку під верандою лишився Бурлака.

В’юн, його кімната була суміжна з бароновою, домовився заступити Бурлаку, коли б людина з чорним моноклем повернулася до своїх покоїв.

П’єро вклався спати. Спав він довго, як раптом щось його розбудило. Біля ліжка хлопець побачив чиюсь фігуру. Він уже хотів кликати на поміч, коли впізнав знайомий профіль В’юна.

– Барон тільки-но встав, – стиха сказав юнак. – Я чув, як в його кімнаті дзвонив будильник. Він одягається… Безперечно, хоче кудись іти з готелю– може, на побачення з цими офіцерами. В усякому разі, одягайся! Я вже повідомив Бурлаку.

П’єро не встиг узутися, як почув рипіння дверей в сусідній кімнаті. Хтось крадькома спускався східцями. Друзі навшпиньки підійшли до вікна. Місячне сяйво заливало усе довкола. Внизу рипнули і відчинилися двері, і вони побачили барона в туристському одязі, що чимчикував стежкою до найближчого лісу. Друзі, не гаючись, збігли донизу, де на них вже чекав Бурлака. Всі троє, щоб не знімати шелесту, пішли назирці по росяній траві. Барон не здогадувався, що за ним стежать. Він ішов швидко, не обертаючись, і через хвилину сховався в нічному мороці лісу. Трава і м’яка земля приглушували кроки, а тіні від дерев добре маскували рятівників Клемана Лотера, що скрадалися слідом.

На розтоці барон зупинився. Він засвітив ліхтарика, прочитав написи на стовпі, зроблені туристським Вогезьким клубом, і потім рушив угору крутою стежкою. Переслідувачі мали на оці світло його ліхтарика.

– Вчора я весь день вивчав карту, – прошепотів П’єро. – Ми прямуємо до замка. Мені про нього розповів екскурсовод. Барон має з кимсь побачення біля руїн Шенека…

В цей час стежка раптом вивела їх на галявину, і одразу стало видно румовище. Дикий хміль і колючий чагарник з усіх боків обплутали напівзруйновані стіни зі стрільницями й зубцями. При місячному світлі ця похмура споруда серед лісу скидалася на малюнок Густава Доре.

Не зупиняючись, барон швидко пройшов крізь браму. Троє друзів обережно наблизились до муру і зазирнули на подвір’я. Барон нетерпляче походжав перед вежею, що правила колись за вартівню. Він нервово курив, раз у раз поглядаючи при світлі ліхтарика на годинник.

Нараз барон відчув, як на голову йому щось напнуто. Це Бурлака підкрався ззаду, звалив його на землю і загорнув у куртку. Не встиг барон отямитись, як його руки було вже прив’язано над головою до заіржавілого кільця, вмурованого в граніт. Троє друзів оточили шпигуна, і В’юн недвозначно сунув йому під ніс пістолет, що його знайшли в кишені барона.

– Коли хоч писнеш – тут тобі й саксаган! – процідив йому на вухо В’юн. – Парабелум, що я тримаю в руці, не схибить. Мусиш знати, як діє ця іграшка.

П’єро засвітив ліхтарика і спрямував світло на барона. На нього гидко було дивитися. Він увесь ізблід і тремтів, наче у пропасниці.

– Помилуйте, згляньтеся наді мною, не вбивайте! – промовив він німецькою, а потім французькою мовами. Барон погано бачив, і Бурлака підняв з землі загублений монокль і прилаштував полоненому до ока. Бандит потроху опам’ятався.

– Ви не нацисти? – нерішуче запитав барон.

– Хто б ми не були, це не має значення, – твердо й спокійно сказав П’єро. – Ти мусиш відповісти на наші запитання. Найменше вагання чи брехня – і ти загинеш. Ти стільки знищив людей в Порт-Морелі, що цілком заслуговуєш такої ж кари.

Барон пополотнів. Він був ладен зробити все, щоб врятувати своє життя.

– Де зараз Клеман Лотер?

– У замку Монбіжу, біля Вернона, у Вандергольда.

– Ти приїхав сюди, щоб вчинити замах на Шульца, так? Яка його адреса?

– Він живе в Обермюнстері, поряд із Нідербронном.

– А хто такий Шульц?

– Німець, хімік і найкращий друг Клемана Лотера. Ми довідалися, що Шульц знає секрет лотариту.

– Коли має бути замах на Шульца і хто бере участь?

– Завтра, я…

Раптом барон змовк. Крізь вилом у мурі, на тому боці подвір’я, почувся якийсь гомін. Баронові очі прикипіли до того місця. П’єро зараз же пошепки порадив Бурлаці заткнути баронові рота ганчіркою. Здоровань так і зробив, і всі троє поспішили сховатися в зруйнованій вежі. В’юн, що йшов позаду з пістолетом в руці, побачив, як мур освітився, і почув голоси. Без сумніву, сюди хтось ішов з підземелля, а той вилом правив за вихід.

НІЧНА ПОДІЯ

Увежі, викладеній з брил червоного граніту, добре збереглися кручені сходи, що вели аж на самий верх. Цими сходами і рушили нагору. Тил захищав В’юн, що міцно стискав у руці важку й надійну зброю. В мурі була стрільниця, що дивилася на просторе подвір’я замка. П’єро Ланкрі обережно визирнув і в білому світлі місяця побачив барона, прив’язаного за руки до кільця. Той насторожено дивився поперед себе. Хлопця турбувало те, що злочинець ніби чекав на чиюсь допомогу. Зараз уже ясно було чути грюкіт підкованого взуття, з отвору вислизнув і забігав по стіні промінь електричного ліхтарика, почулася груба німецька лайка. Серце закалатало в грудях. Те, що він побачив наступної хвилини, закарбувалося в пам’яті П’єро на все життя.

Ліхтар у підземеллі раптом згас, і на подвір’ї показалася висока, кремезна людина. Брунатна сорочка, галіфе, високі грубі чоботи і пов’язка на руці з чорною свастикою на білому тлі, схожою на бридкого павука з розчепіреними чотирма лапами, свідчили, що то був штурмовик. Освітлений місяцем, нацист хвилину стояв нерухомо, заклавши руки за шкіряний ремінь й уважно оглядаючи подвір’я. І коли його погляд упав на зв’язаного і безпорадного барона, він здригнувся. Потім, коротко й зловісно розсміявшись, штурмовик швидким рухом витяг з кубури револьвер і націлився в барона. Нічний спокій розітнули шість пострілів.

П’єро заціплено дивився на людину з чорним моноклем. Першу мить барон стояв прямо, бо прив’язані до кільця і підняті над головою руки підтримували тіло. Але ось тіло обважніло, ноги підігнулися в колінах, і кров залила сорочку. Барон був мертвий.

Штурмовик, не кваплячись, наче в тирі, зарядив револьвер і спокійною ходою підійшов до своєї жертви. Він підняв трохи за підборіддя баронову голову, але вона безсило впала на груди.

– Готовий! – промовив голосно вбивця німецькою мовою.

В цей час із підземелля вийшло шість чоловік, теж одягнені у форму штурмовиків. Один з них, що носив берет, чорну сорочку й галіфе, певно, був начальник. Підійшовши ближче, шеф раптом вибухнув жахливою лайкою.

– Що ж ти наробив, Германе? Свиняча ти пика, брудний осел! Я ж не давав тобі наказу стріляти…

Стоячи біля забитого, штурмовик спантеличено виправдовувався. Адже ж фюрер з Пірмасена наказав їм знищити сьогодні барона. Нагода була чудова і, головне, ніякої небезпеки…

– Тварюко, йолопе! Де твоя дисциплінованість, кретине!..

Шеф лаявся найбруднішими словами. Решта гітлерівців уступилася за свого товариша, і розгорілася галаслива суперечка з прокляттями і взаємними образами.

– Про що це вони говорять? – пошепки запитав В’юн.

Хлопець спересердя штовхнув ліктем невиправного балакуна: зараз не можна було пропустити жодного слова.

Німці належали до націонал-соціалістичної партії Пірмасена, невеличкого міста біля кордону, за кілька кілометрів од замка Шенек. Саме в цьому місті сталися події, відомі під назвою “кривава пірмасенська вечірня”. Гітлерівці схопили своїх політичних супротивників і спалили їх живцем у міському готелі. Отож людці унизу вихвалялися, що брали участь в тій жахливій розправі. Протягом багатьох років барон підтримував з ними зв’язки, передаючи великі гроші від нафтового короля для керівників нацистської партії. Та, незважаючи на це, таємний фашистський трибунал зажадав смерті слузі Вандергольда.

Сталося так, що кілька тижнів тому всередині гітлерівської організації відбулися великі зміни. Фюрер прилетів літаком до Мюнхена і, очоливши своїх прихильників, повів їх проти тих, хто роками віддано йому служив. Від куль нацистів загинули найбільші фашистські керівники, що змовилися виступити проти Гітлера і захопити владу до своїх рук. Змову цю підтримав і Вандергольд, бо фашистські вожді, охоплені жадобою владарювання, погодилися надати мільярдерові в Німеччині монополію на вироблення синтетичного бензину в Рурі. З паперів, знайдених у вбитих колишніх однодумців, стало відомо, що барон злигався із змовниками. Ось чому гітлерівці постановили знищити небажаного свідка. Барон, звичайно, нічого не знав і потрапив сам у пастку. На операцію проти професора Шульца йому потрібні були люди, і він звернувся до своїх друзів із Пірмасена, тим самим підписавши собі смертний вирок. Зустріч призначено в руїнах цього замка; підземелля ж його сполучалося підземними ходами з німецькою прикордонною смугою… Там і ухвалили вбити барона, випитавши в нього решту секретів. Ось чому шеф розлютився, що його наказ виконано завчасно.

Гітлерівці раптом припинили розмову, бо на сусідніх фермах завалували собаки.

– Не будемо гаяти час. Треба якнайшвидше сховати кудись тіло! – голосно наказав старший.

– А як же професор Шульц? І хто б це міг прив’язати барона?

– Помовчіть! – грубо урвав шеф. – Накази фюрера не обговорюють. За чверть години щоб ви перенесли труп на наш бік!

Фашисти слухняно відв’язали нерухоме тіло барона і в супроводі свого шефа спустилися в підземелля.