Текст книги "Таємниця Крилатого Змія"

Автор книги: Рене Дюшато

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 11 страниц)

ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ КОМІСАР МІШОН

– Відчиніть! Є тут хто-небудь? – кричав хтось жалібно під дверима.

Була вже сьома година ранку, але поліцейський комісар Отена не мав звички прокидатися о такій порі, ще й до того він увечері добре гульнув з приятелями.

Комісар сів у ліжку. Огрядний, з добрим черевцем, лисий і кругловидий, з вусами, як у Чарлі Чапліна, він мав кумедний вигляд у чудернацькій піжамі, що своїм кольором красномовно свідчила про невибагливі смаки хазяїна. Комісар Мішон одяг халат, усунув босі ноги в пантофлі і, лаючись, пішов відчиняти двері. На ґанку стояв тринадцятирічний хлопчина в чорному одязі, тримаючи невеличку скриню.

– То це ти розбудив мене? – гримнув комісар. – Що тобі потрібно?

– Мене звуть П’єр Ланкрі, я племінник Клемана Лотера, винахідника…

Вираз обличчя комісарові одразу ж полагіднішав, і він розтяг рота усмішкою, показавши жовті й щербаті зуби.

– О, пробачте, я не знав, з ким маю справу. Дозвольте запросити вас до кімнати. Як це я міг забути, що у пана Клемана Лотера є небіж! Для нас це велика шана, що тут живе така людина, як Клеман Лотер, винахідник авіамотора, людина, якій, їй-богу, можна позаздрити!.. Але ж яка нагальна справа примусила вас так рано прийти до мене?

Розгублений П’єро був приголомшений зустріччю пана комісара і його балаканиною. Хлопець несміливо примостився скраєчку на великий фотель, оббитий блакитним оксамитом, і почав схвильовано розповідати про сумні пригоди.

– А оце сьогодні, рано-вранці, мого дядька викрали бандити…

Комісар аж схопився од несподіванки.

– Як! Знаменитого Клемана Лотера викрадено? То це ж найбільша і найцікавіша справа за всю мою службу! Та я під землею знайду цих каналій, я їх посаджу за грати! Маєте ви якісь докази, підозри, сліди?..

П’єро мовчки поліз до кишені і добув листа. Він знайшов його у своїй скрині, коли збирався йти до поліції. Той лист П’єро читав кілька разів ще в машині комівояжера, що люб’язно довіз хлопця до Отена і показав комісарів будинок. Клемам Лотер написав його, чекаючи на Вандергольда:

“ Любий П’єро,

я не можу легковажити небезпекою, що мені загрожує. Хоч я вжив усіх заходів і був обережний, цілком можливо, що мої вороги не погребують нічим. Двигун, що працює на звичайній воді замість бензину, надто висе неприємний для декого з цих панів, щоб мені дали спокій. Моя люба дитино, за ці кілька днів, що ми були разом, ти полонив моє серце своєю чесністю, стриманістю і мужністю. Сьогодні ввечері може статися й таке, що мене вб’ють або викрадуть найманці нафтового короля Вандергольда. Щоб помститися чи врятувати мене, візьми п’ятдесят тисяч франків; знайдеш їх у прискринку. Гадаю, що тобі, можливо, доведеться скористатися з допомоги надійного й вірного друга, досвідченішого в таких справах, ніж ти. Міцно обіймаю тебе, мій хлопчику, і повторюю, що в разі якихось прикрощів (а вони можуть статися цього вечора) виною буде тільки Вандергольд.

Клеман Лотер”.

Комісар Мішон окульбачив носа окулярами в черепаховій оправі, прочитав листа і важко поклав на стіл стиснуті кулаки.

– Гм! Цей Клеман Лотер, виявляється, і справді небезпечний тип! До речі, вашого дядька у нас недаремно звуть “пришелепуватим”. Влучніше не скажеш! Певне, що старий, несповна розуму, надумав якусь чортівню і має на думці погрожувати великому промисловцеві Вандергольдові, одному з уславлених людей країни! Химери вашого любого дядечка заморочили вам голову!

– Але ж, – пробелькотів П’єро, – я сам бачив, як Вандергольд і його челядь забрали з собою мого дядька!

Комісар рвучко підвівся, нетямлячись од гніву.

– Що це ти патякаєш, дурню! Забирайся-но швидше в старе кубло свого дядечка! Хоча постривай: у тебе є батьки?

– Тільки дядько. Я сирота.

– Ага-а… о, значить, сирота! Що ж воно виходить, соколику? Ти неповнолітній волоцюга, і за всіма законами мусиш виховуватись у дитячому будинку або в колонії! Постривай лишень, ось я зараз подзвоню в комісаріат, хай тебе заберуть!

Та П’єро не гаяв часу. Він мерщій метнувся до дверей. За ним, плутаючись у халаті, незграбно побіг і комісар. Але коли він добіг до паркана, хлопець уже зник. Комісар Мішон збирався бігти слідом, але подумав, що сусіди глузуватимуть із нього, коли побачать на вулиці в халаті, пантофлях і смугастій піжамі. Хвилину повагавшись і знизавши плечима, пан Мішон повернувся до свого кабінету. І тут комісар побачив на столі Лотерового листа. “Оце то пощастило, – подумав пан Мішон. – Хлопець забув у мене єдиний доказ викрадення Лотера. Я його так настрахав, що малий чкурнув, як заєць”. Насвистуючи пісеньку, слуга закону перечитав листа вченого. “Вандергольд багата людина… Він чимало б заплатив, щоб мати оцей папір. А я б вважав себе за останнього дурня…”

Весело насвистуючи, комісар поклав документ у великий конверт, опечатав п’ятьма сургучевими печатками і сховав до масивного сейфа. Єдиний доказ ще одного злочину банди “Старого крісла на коліщатах” лишився в сейфі поліцейського комісара Отена.

НОВІ ДРУЗІ – В’ЮН І БУРЛАКА

Біля придорожнього стовпа з написом “Люсене, 1 км 700 м” на купі жорстви сидів П’єро і, затуливши обличчя руками, гірко плакав. Отже, й поліція на боці злочинців, чого ж тепер чекати? Втікаючи від комісара, П’єро опинився за кілька кілометрів од Отена, в зовсім не знайомій місцевості. Він лишився самотній… І хоч хлопця охопив відчай, його воля була не зломлена. “Я мушу помститися за батька і врятувати Клемана Лотера”, – повторював він собі. Потім знову сум огорнув його серце, і хлопець не зміг стримати сліз.

– Еге, парубче, чого б це я отак плакав, що сталося? – раптом почувся співчутливий і водночас насмішкуватий голос. П’єро злякано озирнувся і побачив біля себе двох юнаків.

– Годі хлипати, малий! Хай нас дідько візьме, коли ми обоє щасливіші за тебе. Та проте ми ж не сідаємо край дороги і не точимо воду з очей! Правда ж, Бурлаче?

– Факт, В’юне, – відповів поважно товариш.

Обоє подорожан були одягнені бідно, але чисто: звичайні фланелеві сорочки, берети. В обох через плече торбини, на ногах стоптані парусинові черевики. Їхні обличчя засмагли від сонця й довгих блукань. Бурлака був височенного зросту, та водночас і вражав своєю кремезністю. Незважаючи на свої двадцять років, юнак мав вигляд циркового борця. Спокійне обличчя, світлі очі – все виказувало в ньому щиру, вперту і чесну людину.

Його товариш був цілковитою протилежністю. В’юном його прозвано, мабуть, за жвавість і щуплу, вертку постать. Поруч з Бурлакою він здавався зовсім маленьким. Усміхнене обличчя і непокірний чуб, що спадав на меткі чорні очі, ніби промовляли: він добрий жартівник, насмішник і балакун.

– Ну ж бо не плач, тобі допоможуть, і все минеться, – звернувся до П’єро В’юн.

– Малий, мабуть, просто зголоднів, – сказав Бурлака і поліз до своєї торбини. Він витяг окраєць свіжого хліба і протягнув його П’єро. – Ось, наминай на здоров’я.

– У мене лишилося трохи ковбаси, що ми купили позавчора в Сольє, – додав В’юн. – Ходімо з нами та пообідаємо десь біля води. Воно буде краще й спокійніше.

– Звісно, розхвилюєшся, коли бубон порожній, – поважно промовив Бурлака, дивлячись, як П’єро наминає хліб. Він мав рацію: хлопець уже давно забув, коли востаннє їв у свого дядька, і так зголоднів, що хліб і ковбаса зникли за одну мить. Однак проковтнувши останній шматок, П’єро засоромився і зніяковіло поглянув на юнаків.

– Ой, я, мабуть, з’їв увесь ваш сніданок!

– Дурниці! – гордо заперечив В’юн. – Ми вчасно пообідаємо… От прийдемо в Отен, а там, гляди, опівдні й розживемося. Ти йдеш туди?

– Ні, ні! – похитав головою П’єро. – А що ви робите тут? Ви подорожуєте?

– Аякже, – насмішкувато відповів В’юн. – З наметами. Зараз цей спорт дуже модний…

– Справді. Той, хто шукає, завжди знайде собі скоринку хліба, а під лежачий камінь і вода не тече, – додав Бурлака, що погано-таки розумів жарти.

І друзі почали розповідати хлопцю про себе. Обоє були безробітні і на початку літа вирушили в дорогу, сподіваючись знайти роботу. Познайомилися вони на одній фермі поблизу Мелюна, де косили сіно за вісім франків у день. Сінокіс закінчився, а пшениця ще не достигла, і для обох настали важкі часи. Позавчора біля Сольє вони заробили сто су, але оце вже два дні їм не щастить. Що не кажи, важке життя…

– А ми ж не жебраки, ми лише питаємо роботи…

– Я можу заразом підняти два лантухи збіжжя! – буркнув Бурлака.

Він народився в Сент-Коломбі, у Нижній Нормандії, в родині хлібороба. З одинадцяти років хлоггець уже працював у полі, п’ять років наймитував на фермі у герцога Морава. Навчився водити трактора, і його незвичайна сила дивувала всіх на жнивах. Одного дня Бурлака не стерпів образ і кпинів управителя і дав йому привселюдно доброго прочухана, як міг це зробити хлопець його віку й сили. Управитель, що знав усіх дідичів і фермерів тієї місцевості, подбав, щоб Бурлака не міг ніде знайти роботи. І юнак змушений був піти у мандри, даремно пропонуючи свої послуги в кожному селі. Але скрізь він подибував або жорстокосердних куркулів, або зубожілих селян, що їм наймит був непотрібен.

Доля В’юна склалася майже так само. Народившись у Бельвілі, він дев’яти років: тав сиротою. Богобоязлива тітка запроторила племінника в сирітський притулок Пасі, де хлопець аж до вісімнадцяти років розливав святу лурдську воду в бляшанки з-під цукерок благочестивим сестрам монастиря Святої Бернадети. А що він був страшенний насмішник, то йому погано жилося в притулку. І от його виштовхнуто на вулицю з триста п’ятдесятьма франками, що він заробив за дев’ять років маніпуляцій з бляшанками. В’юн мав працювати рік у цукерні Монружа, але криза викинула його за двері. Він змінив багато професій: муляра, хлопця на послугах, двірника, газетяра; продавав на товчку запальнички. Але заробити собі на прожиток не міг. Тепер він сподівався на селі знайти роботу, про яку вичитав з газет. Дарма!

Зрозумівши, що у гаманцях нових приятелів пусто, П’єро повів Бурлаку купити щось на обід. Невдовзі друзі влаштували біля джерела справжній бенкет. Зворушений благородством і щирістю мужніх юнаків, П’єро відчув до них повну довіру і розповів про всі свої злигодні. Викрадення Клемана Лотера і підлий вчинок поліцейського комісара Отена вразили слухачів.

– Треба допомогти малому, – вирішив Бурлака.

– Ясна річ, – докинув В’юн. А що любив пригодницькі романи, то одразу ж захоплено вигукнув: – Здорово виходить! Ти, П’єро, чесний хлопчина. Бурлака вірний товариш і сильний, як бик! Я ж меткий і хитрий, як мавпа. Як кажуть, новий Атос, новий Портос і новий Араміс, нові троє мушкетерів! Ну що? Побачиш, проти нас нічого не вдіють ні “Старе крісло”, ні рудий Преміор, ні отой тип із чорною вивіскою на оці. Твого дядька визволять, хлопче! Треба тільки негайно вирушати в Париж, це правдивий спосіб натрапити на сліди Вандергольда і його банди.

Хитрий і винахідливий В’юн побіг на дорогу, зупинив вантажну машину, що поверталася до Парижа, й ублагав водія підвезти їхню невеличку компанію.

– Нічого, так буде краще, – сказав він П’єро, потай ховаючи хлопця під брезент, – по-перше, ти збережеш зайву копійку, що тобі придасться у місті. А по-друге, коли та дурна корова комісар видав тебе Вандергольду, то, напевне, бандити виставлять своїх архангелів біля залізничних і автобусних станцій. А так їм буде важче знайти тебе.

– Ну, як, хлопці, сіли? – гукнув шофер, і старенька машина з гуркотом і брязкотом рушила з місця, везучи в Париж рятівників Клемана Лотера.

“ВЕЧІРНІЙ ПАРИЖ”

Редакція столичної газети “Вечірній Париж” містилася у височенному білому будинку. Великі скляні двері й вікна дозволяли цікавим парижанам бачити в підвалі і на першому поверсі величезні ротаційні машини, які щодня викидали понад два мільйони примірників “Вечірнього Парижа”. Широкі сходи білого мармуру вели до просторої зали інформацій та інтерв’ю, де вечорами збиралися любителі взаємних парі. Шість швидкісних ліфтів, сяючи хромованою сталлю, піднімали відвідувачів на горішні поверхи. На восьмому поверсі, на скляній терасі, була вітальня з американським баром і оранжереєю, куди запрошувалося представників ділового світу і високих гостей. Внизу розміщено інформаційну службу, до неї щодня надходили вісті про сенсаційні злочини.

Пан Норбер, керівник відділу інформації, сухорлява і незграбна людина сорока років у блискучих окулярах, що надавали йому вигляду американського бізнесмена, щось сухо доводив високому білявому службовцеві невизначеного віку.

– Три Рядки, з вас ніколи не вийде журналіст, ви нічого не тямите в цій справі!..

Службовця прозвали так тому, що він уже протягом двох років редагував на п’ятій сторінці новини з трьох рядків, скорившись нудній і сумній необхідності.

– Але ж я… – белькотів, виправдуючись, Три Рядки.

– Ви, власне кажучи, і ніхто більше! Довірилися і цього разу неясним і сумнівним інформаціям. Сорок рядків пішло сьогодні на померлого з голоду безробітного і лише два на приїзд Жоан Гашет останнім лайнером. Чи, може, ви думаєте, що з ваших загробних історій сміятиметься публіка? Ви добре знаєте, що уряд не любить балачок про безробіття і що за угодою газета надає рекламу “Снаркфільму”, а Жоан Гашет – його перша кінозірка… Переробіть негайно. Між іншим, нема потреби приділяти більше трьох рядків подіям в Отені, це не цікаво. І потім, сьогодні ввечері я не буду в редакції, то ви замість мене прийматимете відвідувачів!

Три Рядки почвалав до свого столу, написав півшпальти про Жоан Гашет, звів до трьох рядків дописа про смерть безробітного і, закінчивши це, попрямував до приймальної. Відвідувачі були здебільшого набридливі: містично настроєні старі жінки, напівбожевільні винахідники, невизнані генії й графомани, – вони щодня тримали в облозі редакції великих щоденних газет і їх одразу ж розпізнавали швейцари, коли ті з таємничим виглядом вимагали побачення з самим директором у “справах виняткового значення”.

Перший відвідувач навчився готувати паштет з допомогою залізних стружок; другий викрив змову своєї покоївки і бакалійника проти священної особи папи, а третя, письменниця, настирливо вимагала надрукувати у двадцяти розділах її репортаж про життя закоханих поліцейських. Три Рядки провів їх з вишуканою люб’язністю до дверей і полегшено зітхнув. До кімнати зайшли юнак і підліток.

– Так от, мене звуть В’юн, – почав юнак, – я дружок Бурлаки. Дядько оцього малого винайшов автомобіль, що плаває, і з листа, залишеного в Крилатому Змії ми довідалися, що один мільярдер на колесах хоче…

– Господи, ще один! – зітхнув Три Рядки.

Але П’єро втрутився у плутану розповідь В’юна і спокійно та серйозно розповів, як викрадено Клемана Лотера. Врівноваженість хлопця подіяла на журналіста, що знав Клемана Лотера. Почувши ім’я Вандергольда, Три Рядки здригнувся. А коли П’єро розповів про візит до поліцейського, журналіст раптом схвильовано підвівся.

– Вибачте, хлопці. Все це дуже серйозно. Але тут мені важко відповісти на все чи дати пораду. Давайте о пів на сьому призначимо зустріч на зупинці метро Сен-Лазар, біля виходу до Версаля. А зараз, я вас прошу, більше ні слова про це.

П’єро й В’юн прийшли на місце зустрічі завчасно. О цій порі, в години “пік”, метро скидалося на вулик. Юрби стомлених робітників поспішали додому, поїзди щохвилини викидали сотні нових пасажирів. Кращого місця для таємної зустрічі, ніж цей натовп у паризьких підземеллях, важко було б знайти.

Раптом П’єро помітив, що людина – вона сіла біля нього на лаві – не хто інший, як Три Рядки.

– Я, звичайно, не сумніваюсь, що ваша розповідь правдива, – почав журналіст. – Але чим я можу допомогти вам? Ви, зрозуміло, думаєте, що велика преса зацікавиться справою вашого дядька, врятує цього визначного вченого. Даремно! Велика преса – утриманка королів вовни, сталі й нафти. Вандергольду – ви ж його знаєте, напевне, – належить значна частина акцій “Вечірнього Парижа”. І ви хочете, щоб “Вечірній Париж” звинуватив Вандергольда в убивстві!.. – Журналіст присунувся ближче до хлопця і стиха провадив:

– Кожен знає, що цей мільярдер – справжній розбійник. На його совісті смерть багатьох людей, він наймає гангстерів, щоб підпалити нафтові свердловини. Повірте мені, не треба важити життям! Дякуйте мені, що я не розповів про ваш візит дирекції газети: мій шеф не вагаючись повідомив би про вас людям Вандергольда.

– Скажіть, ви певні, що саме Вандергольд винен у катастрофі Порт-Мореля? – запитав П’єро.

– Звичайно. Про пожежу вже знають в редакціях. Морель зв’язаний з “Люстра”, трестом американського мільярдера Давенпорта, Вандергольдового суперника. А Вандергольд давно вже хоче перетягти Мореля, до себе, в “Арголь”. Ця катастрофа нажахала Мореля, він боїться, що його заводи в Біянкурі спіткає така сама доля. І зараз “Люстра” й “Арголь” об’єдналися проти спільного ворога, російської нафти. Три Рядки змовк.

– У мене задовгий язик… Я вам розповів багато зайвого, хоча знаю, чим це загрожує. Тримайте.

Він простягнув П’єро останній номер “Вечірнього Парижа”. На п’ятій сторінці була інформація – минулої ночі поліцейського комісара Отена, пана Мішона, вбито шістьма пострілами з браунінга.

– Він захотів шантажувати Вандергольда листом Клемана Лотера, і це коштувало йому життя, – вів далі Три Рядки. – Є секрети, що вбивають. Тому я негайно, як тільки вийду з станції метро, забуду все, що бачив і чув. Мені життя дороге, у мене жінка й діти…

Журналіст підвівся.

– Я знову вам раджу: не заступайте шлях Вандергольдові. І нічого не повідомляйте пресі. Звичайно, є дві чи три ліві газети, що скажуть правду і захищатимуть Клемана Лотера. Але запевняю вас: коли хоч одна стаття з’явиться в газеті, Лотер загине. Прощавайте!

Журналіст рвучко обернувся і зник у натовпі.

ГОТЕЛЬ “ПАЛАС”

Вкінці Єлісейських Полів, від Тріумфальної арки, видно фасад готелю “Палас”. Примхливі балкони, важкі скульптури, вісімсот номерів і сімсот ванних кімнат. Багатих нероб готель привертав своїм американським баром та відомим в усій Європі дансінгом “Палм-Біч”.

Величезний будинок обслуговувала армія покоївок, носіїв, ліфтерів, коридорних, хлопчиків-слуг. Керував челяддю сам пан Альбер, старий адміністратор і мажордом. Спритний пан Альбер клав до своєї кишені чайові і щоденні обов’язкові внески від слуг:.кожен мав дати певну частину з зароблених грошей. В кращі роки пан Альбер жив, як міністр. Адміністратор сидів унизу при своєму столі, між коміркою на білизну і кухнею. П’ятдесятирічного пана Альбера за його гладеньке, напомажене волосся, прищавий ніс і маленькі вусики вся челядь прозвала “Гітлером”. Коли б його не бачили, він був одягнений в напрасований смокінг, снігово-білу і блискучу, мов порцелянова тарілка, сорочку.

Пан Альбер щодня о п’ятій годині збирав до себе всіх коридорних і робив нагінку. Попихкуючи грубою сигарою, адміністратор походжав перед виструнченим персоналом.

– Я був у номері 328. Побачив, що портьєри брудні, і помітив волосся в умивальнику. Доведеться оштрафувати вас, Гастоне.

Гастон спробував щось заперечити, але пан Альбер примусив його замовкнути. Нагінка на цьому скінчилася, і хлопці розійшлися по своїх місцях. Антуан, служник із першого поверху, затримався на хвилину і несміливо наблизився до пана Альбера.

– Я вже вам казав, пане, про мого друга, родича мого друга В’юна. Він хоче зайти в готель з своїм братом і побалакати з вами…

– Нехай зайде, але тільки на дві хвилини! Я сьогодні страшенно заклопотаний.

Невдовзі Антуан повернувся із здоровенним парубком і хлопчаком.

– Я тільки-но приїхав експресом із Гайона, – промовив той з нормандським акцентом, – щоб привести вам молодшого брата П’єро. Він знає англійську і німецьку мови…

П’єро стурбовано прислухався до розмови Бурлаки. Зупинившись в дешевому готелі “Сухе дерево” на вулиці Канал Сен-Мартен, друзі весь ранок вчили Бурлаку. Буйний на вигадки В’юн навіть переконав П’єро пофарбувати волосся у морквяно-рудий колір, що він і зробив у перукарні.

Бурлака добре грав роль брата. Для годиться одягнуто його в пристойний костюм, куплений в магазині випадкових речей.

– На жаль, нам не потрібні груми. Персонал готелю у повному складі, – сухо відповів пан Альбер.

– О, мені б так хотілося, щоб малий навчився цього ремесла! – вигукнув Бурлака. – Кажуть, що всі мільйонери починали з цього. Зачекайте лишень, я хоч віддячу вам за те, що ви візьмете до себе хлопця.

Бурлака дістав з гаманця тисячофранковий папірець і всунув його в руку панові Альберові.

– Нехай це буде в рахунок ваших витрат на малого. У нас вдома є на прожиток.

Пан Альбер спокійно сховав гроші в елегантний шкіряний гаман.

– Умови підходять. Що ж, значить, вирішено. Коли ви хочете, щоб малий почав працювати?

– Та хоч від цього вечора. Я не хотів би спізнитися на шестигодинний автобус до Гайона.

В’юнів друг Антуан, черговий на поверсі, познайомився з П’єро і показав хлопцеві його кімнату. Власне, це була не кімната, а закуток із віконцем, що дивилося на маленьке й темне, мов дно колодязя, подвір’я.

– Ти працюватимеш разом зі мною на першому поверсі. “Гітлер” своє діло добре знає, це одне з найкращих місць. Номери там такі, що й уявити не можна, а зупиняються тут всякі багатії і взагалі відомі люди. От зараз у восьмому номері живе магараджа Андори, в сьомому – герцог Санта-Кіяра. Шостий і п’ятий поки вільні, але це ненадовго. На завтра вже чекають клієнтів.

– Кого ж це? – запитав П’єро.

– Точно ще не знаю, але, як звичайно, це може бути тільки старий Вандергольд, нафтовий король. Він завжди у нас зупиняється, коли приїздить у Париж. Каже, що це єдиний готель з просторими ліфтами, що беруть його тарантас.

П’єро мало не скрикнув з радощів. В’юн не помилився, коли сказав йому, що Вандергольд має звичку зупинятися в “Паласі”. Добре знайомий з Антуаном ще з часів своєї служби в “Паласі”, В’юн влаштував П’єро в готель.

– Хіба Вандергольд сам займає два номери? – дивуючись запитав хлопець.

– А ти що ж думав? – вигукнув Антуан, гордий з своєї обізнаності. – Старий возить із собою почет секретарів і друкарок. А ще ж є пані Вандергольд, зовсім молода і дуже гарна жінка. Кажуть, що вона російська принцеса і родичка колишнього царя. Її зараз немає. От старого Вандергольда ми бачимо завжди з жінчиним братом, теж росіянином і колишнім мільйонером, так мені казали. Зараз він працює у Вандергольда.

– Який же він собою? – запитав П’єро.

– Такий високий, з рудими бровами, гостри…

– Преміор! – вигукнув П’єро. Дзвінок урвав хлопцям розмову.

– Це тобі, – сказав Антуан. – Ворушись, малий! “Гітлер” наказує провести клієнта в п’ятий і шостий номер. Біжи в бюро.

Коли П’єро ввійшов, пан Альбер саме розмовляв з якимсь вишукано одягненим чоловіком, що стояв спиною до хлопця.

– Пан барон може бути певний, що великий салон ми залишимо на завтра для вас, як і домовлено. Гарсон проведе вас до покоїв. Ви самі пересвідчитесь, що все в порядку.

Клієнт обернувся, і П’єро ледве не скрикнув з несподіванки. Він опинився віч-на-віч із людиною з чорним моноклем.