Текст книги "Таємниця Крилатого Змія"

Автор книги: Рене Дюшато

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 11 страниц)

ГАЗЕТНА СТАТТЯ

Припавши щокою до статуї, В’юн схвильовано прислухався до кроків П’єро. Він тремтів на саму думку, що його товариш, не знаючи про бандитів, почне зараз відчиняти потаємну ляду.

А П’єро хотів будь-що врятувати своїх друзів. Ступивши на останній східець, він ненароком зачепив ланцюг. Хлопець пополотнів з переляку і завмер. Невже цей тихий брязкіт викаже його схованку? Однак усе минулося щасливо.

В кімнаті лунав спокійний голос Преміора. П’єро гарячково припав вухом до плити, стараючись почути кожне слово.

– Дякую за щиру гостину, ласкаві господарі, – глузував Преміор. – Потрух у білому вині чудовий. Впізнаю справжніх друзів. Між іншим, я завжди думав, що ми можемо порозумітись. Я зараз вам дещо прочитаю. – Преміор витяг з кишені аркушики і пояснив: – Це стаття нашого друга Розенвайна. Ви, напевне, чули це ім’я? Один з найталановитіших журналістів “Вечірнього Парижа” і великий шанувальник таких капітанів індустрії, як пан Вандергольд.

Преміор посміхнувся і почав читати:

– “Катастрофа в замку Крилатого Змія (телефоном від нашого спеціального кореспондента).

Я виїхав запізно цієї ночі з казино Віші і випадково дорогою зустрів одного з моїх друзів, що повертався в Париж. Він розповів мені про дивний випадок. В околицях Отена вночі розлігся нечуваної сили вибух, і яскравий спалах осяяв усе навкруги. Мій знайомий поспішив до Віші і в маленькому селі Морсанж дізнався від мешканців, що замок Крилатого Змія зруйновано.

Ця новина мене приголомшила. Той замок, як уже знають наші читачі, є резиденцією відомого вченого Клемана Лотера, якого великодушний п. Вандергольд врятував од злиднів. Від друга я дізнався, що кілька днів тому видатний винахідник вийшов з лікарні нафтового короля і повернувся до свого маєтку провадити далі досліди. Чи стала ця велика людина жертвою вибуху?..”

– Брехня! – перейняв Преміорові Бурлака. – Ви добре знаєте, що дядька П’єро тут немає.

– Звичайно, я це знаю краще за вас, серденько, – погодився Преміор, – але уявіть собі на хвилину, що вельмишановний вчений загинув – принаймні теоретично – під час вибуху. Але я дозволю собі читати далі: “Розслідуванням виявлено, що винахідник тримав у підвалі велику кількість динаміту. Цілком можливо, що ті запаси зроблено з політичною метою, бо Клеман Лотер ніколи не приховував своїх симпатій до опозиції. Що б то не було, нещасний вчений повівся необережно. Всі мешканці замка стали жертвою жахливої катастрофи. Крім Клемана Лотера, загинули його небіж, тринадцятирічний П’єро Ланкрі і двоє безробітних юнаків на ім’я В’юн та Бурлака, що їх прихистив учений”. Ну, оце і все, – закінчив Преміор, згортаючи сторінки. – Преса зараз, як бачите, надзвичайно оперативна. Журналісти можуть писати статті за добу до описуваних подій. Ах! Що то за чудеса людського поступу!

Рудий Преміор затрусився од сміху. В’юн та Бурлака похмуро мовчали.

– Сподіваюсь, ви мене добре зрозуміли? – вів далі Преміор. – Чи треба пояснювати, що цей на цвіту прибитий Клеман Лотер чогось зібрав у своєму підвалі стільки динаміту, що можна висадити ціле місто? Зараз мої люди підпалять шнур, що горітиме з годину. Ми підемо звідси, а ви залишитеся в замку, щоб розлетітися разом із ним на друзки. Ну що, гадаю, це примусить вас заговорити?

В’юн та Бурлака вперто мовчали.

– Гаразд. Уявіть собі, я зовсім не хочу, щоб ви померли такою смертю! Обидва ви молоді, дужі, хоробрі. Звичайно, я ваш ворог, але це не заважає відчувати до вас обох велику повагу. Ви, Бурлаче, в моїх очах втілюєте найкращі риси французького народу. Я певен, що ви не залишитесь байдужий до моїх слів. Ви, В’юне, справжній паризький гамен, і якщо кволіші за приятеля, то маєте гострий розум. Я не приховую, що ми, лицарі нафти, частенько шилися в дурні завдяки вашим хитрощам і винахідливості. Ні, я не хочу перебирати міру! Я граю чесну гру, я сам спортсмен і вмію цінувати й поважати супротивника.

Обличчя двох друзів лишалися байдужі.

– До того ж, на нас часто зводять наклепи і зображають як горлорізів і паливод. Правду кажучи, ми лицарі нових ідей. Усі ми слуги у пана Вандергольда, одного з найкращих людей нашого часу. Тільки завдяки йому відкриваються музеї, реставруються чудові замки, затверджуються наукові премії. Звичайно, іноді його заходи бувають зухвалі, але ми горді з них. Вони дозволяють нам відчути смак до життя і пригод, стати героями на кшталт стародавніх корсарів, піонерами, що створюють велич нації! Хіба ці ідеали не захоплюють вас? Скажу щиросердо: вас призвів до облуди отой чутливий хлопчак. Клеман Лотер добровільно пристав до Вандергольда, що вчасно підтримав зубожілого і напівбожевільного винахідника. Все інше– чистісінька вигадка бідолашного П’єро Ланкрі, дитини, безумовно, розумної, але неврівноваженої. Ну, та нехай земля йому буде пером!.. Зараз ви – я знаю – без роботи. Киньте оте жебрацьке мандрівне життя, на якого біса воно вам? Ідіть із нами у великий світ пригод! Він принесе вам утіху і гроші…

Преміор змовк. Запала тиша. Найманці Вандергольда стояли кружка, наставивши автомати в груди полоненим. Мовчання порушив Бурлака.

– Можете готувати запальний шнур.

– Ми краще помремо, аніж підемо до вас у банду, – додав В’юн.

Парижанин увесь час уважно прислухався. Саме тієї миті він почув кроки П’єро, який спускався вниз потаємними сходами.

НАОДИНЦІ ЗІ СМЕРТЮ

Преміор із серцем гупнув кулаком об стіл.

– Дурбаси! Ви програєте! Ви втрачаєте вільне, багате і принадне життя й обираєте найгіршу смерть, яку тільки можна уявити. Що ж, чиніть як знаєте. Ви сконаєте, як собаки, і ніхто не врятує вас од загибелі. Замок відлюдний, на десять кілометрів навкруги самі лісові хащі. О другій ночі вам буде каюк. Але одночасно ви підписали смертний вирок Клеманові Лотеру. Він мусить також загинути під час вибуху, зрозуміло? Ми вже подбаємо, щоб він не вийшов живий, будьте певні… Зв’яжіть цю наволоч!

– Слухаємось, шеф!

Мачухін, Серж і ще три бандити схопили полонених і прив’язали до двох грубих дерев’яних крісел. Вірьовки боляче врізалися в тіло.

– Зараз приготуйте шнур, – наказав Преміор. Колишній артилерійський офіцер Любов почав готувати вибухівку. В глибині кімнати, перед очима в’язнів, відчинено маленькі дверцята, що вели в льох, де Клеман Лотер зберігав динамітні шашки. Вклавши запали, білогвардієць Любов розмотав довжелезний бікфордів шнур і спустився в підвал. Потім він піднявся нагору і тричі колом проклав шнур уздовж стін. Упоравшись, Любов зачинив дверцята, замкнув замок і поклав ключ у кишеню.

– Тепер смерть чекає на вас, – зареготав Преміор. – Я полишив на ваш вибір. Коли б зараз я запалив шнур, то протягом сорока п’яти хвилин ви бачили б маленький вогник, який тричі повільно оббіг би кімнату і потім би зник під дверима. З цього моменту вам лишилося б жити не більше чверті години…

Преміор запалив сигару.

– Вам досить сказати одне слово, і ви врятовані. Погоджуєтесь піти до мене на службу?

В’юн та Бурлака ніби й не чули його слів.

– А-а, ви навіть і відповідати не хочете… Добре!

Преміор нахилився, взяв кінчик шнура і припалив його сигарою. Невеличкий вогник, потріскуючи, весело побіг уздовж шнура. Вандергольдів поплічник зручно вмостився в кріслі і мовчки пихкав сигарою.

Погляди обох друзів були прикуті до вогника, що повільно, але невблаганно посувався вперед. З кожною хвилиною наближалася смерть.

Однак приречені були спокійні.

– Бачу, ви не втрачаєте мужності, – промовив Преміор. – Але хотів би я поглянути на вас за півгодини! Я бачив людей і не таких, але й вони не витримали. Коли в останню мить їх рятували, то бачили напівбожевільних і посивілих од жаху людей. Востаннє питаю вас: пристаєте?

Друзі мовчали.

– Гаразд. Ми йдемо звідси і будемо чекати неподалік до сорока п’яти хвилин на другу. За цей час вогник зникне за дверима камери з вибухівкою. В цю хвилину, якщо вам дороге життя, голосно покличте. Ми звільнимо вас. До побачення, шановні!

– До побачення, пане Преміоре, – майже весело відповів йому В’юн.

Бандити пішли. Друзі почекали, поки кроки стихнуть.

– П’єро нас урятує! – вигукнув Бурлака.

– Він знає, що нас схопила банда Преміора. Але що може зробити цей бідний хлопчина з десятьма дорослими людьми, озброєними до зубів і здатними на все? На щастя, підземелля глибоченьке, і П’єро врятується від вибуху… Доведеться йому боротися без нас, товаришу мій!..

– Він нас звільнить, і ми втечемо через потаємний хід.

– Ти забуваєш, що лише доросла людина спроможна відчинити ляду.

– Може, він спробує дістатися сюди через головний хід?

– Бандити стежать за ходом. Його схоплять або ж уб’ють…

– Тоді я розірву цей клятий шнур! – вигукнув у нестямі Бурлака.

Він рвонув з усієї сили, перекинув крісло і гепнув на підлогу. Зціпивши зуби і обливаючись потом, юнак напружив м’язи. На руках і скронях напнулися жили. Однак вірьовки були міцні і лише глибше вп’ялися в тіло. Звиваючись на підлозі разом із кріслом, Бурлака спробував присунутися до свого друга, щоб перегризти зубами пута і загасити невблаганний вогник, який вже двічі оббіг кімнату. Але далі не міг зрушити з місця.

– Це кінець, – прошепотів Бурлака. В цей час долинув металевий брязкіт.

– Чуєш? Це П’єро, ми врятовані! – зрадів Бурлака, що зовсім було занепав духом.

Ланцюг бряжчав, але ляда не поступалася. Знизу почувся приглушений голос П’єро.

– Допоможіть мені, скоріше! Я не можу відчинити!

– Ми не можемо тобі допомогти… Нас зв’язано! Швидше тікай звідси, зараз станеться вибух!

– Я не залишу вас! – крикнув П’єро.

– Біжи! Біжи! Ти нічого не зробиш, – наполягав В’юн.

– Зараз спробую…

В’юнові здалося, що П’єро знову побіг униз. Цієї хвилі він побачив, як лиховісний вогник наблизився до дверей льоху і зник в щілині.

– Отепер уже все скінчено! – В’юн у знемозі заплющив очі.

Вхідні двері зарипіли. На порозі постав Преміор.

– Ну, як? Чи погодились ви? Ще не пізно! На відповідь він почув одностайне “Ні!”

– Нехай тоді диявол забере ваші душі! – Бандити причинили важкі двері і квапливо відійшли. Преміор наказав приготувати зброю.

– Вони сказали, що П’єро помер, однак я боюся, що хлопець ховається десь у будинку. Та зараз уже не страшно. Він не зможе вирвати шнур, бо той вже догорів до дверей льоху з динамітом і зараз іскра біжить униз. Хай спробує вийти, він потрапить під наші кулі…

Чверть години минуло. Повітря струснув вибух.

ЗОЛОТА НОША

Коли П’єро почув Преміорову погрозу і дізнався про долю своїх друзів, він зрозумів, що часу на порятунок лишилося дуже мало, якась година. Нараз йому спало на думку, що бандити приїхали до замка машинами. Отже, треба спробувати вивести ті машини з ладу.

П’єро щодуху кинувся бігти підземеллям. Знайшовши отвір, він виліз назовні й обережно спустився на дорогу, що вела до замка. Тут стояли машини. П’єро відчинив скриньку з інструментами і серед англійських ключів, свічок і ганчірок знайшов коротке шило.

– Хай тепер спробують виїхати звідси, – посміхнувся П’єро і проштрикнув шини.

Потім хлопець обірвав усі дроти коло свічок і попсував електричне обладнання. Нарешті підліз під машину і виточив на землю мастило і бензин. Звідти він виліз замурзаний, але щасливий.

– В кожному разі вони не поїдуть за нами в Бедежюн, – пробурмотів П’єро.

Він подивився на світний циферблат. Була година з чвертю. Час поспішати в замок.

Здершись нагору, П’єро зрозумів, що не запам’ятав місце, де був замаскований отвір. Він тільки помітив, що там стирчала горобина, але їх росло довкола чимало, та ще й надворі було темно. Хлопець згаяв багато часу на пошуки і вже зневірився, як раптом натрапив на стежку, що вела просто до щілини. П’єро ящіркою прослизнув усередину і за кілька хвилин, засапавшись, уже стояв коло ляди. Кинувши погляд на годинник, він зблід: лишалися лічені хвилини.

Та справжній відчай охопив П’єро, коли він спробував відчинити ляду. Хлопець повис на ланцюгу. Але хіба самому йому зрушити важку статую? А друзі неспроможні допомогти. Порятунок був такий близький, аби ще хоч трошки ваги… І раптом П’єро щось набігло на думку.

Розповідають, що солдати Пізаро, що завоювали XVI століття стародавню країну інків Перу, зібрали погрозою і вбивствами стільки золотих речей, що виповнили ними світлицю у королівському палаці. Конкістадори з жадоби повбивали один одного, а ті, що лишилися, померли з голоду і нестатків біля своїх скарбів.

Масивні золоті ідоли, які для солдатів Пізаро були завжди тільки наживою, могли стати в пригоді П’єро. Він ще раз скочив до склепу і напхав золота в старий мішок. Заточуючись, П’єро ледве завдав мішок на спину і, зігнувшись під тягарем, почав підніматися нагору, йому здавалось, що збігла вічність, але насправді минуло десять хвилин.

Під подвійною вагою плита зрушилась, і потаємна ляда відкрилася…

П’єро одразу ж кинувся до друзів і складаним ножем перерізав вірьовки.

– Якраз вчасно! – вигукнув В’юн, розтираючи заніміле тіло.

– Якщо вибух має статися о другій годині, – промовив П’єро, – у нас лишилося ще п’ять хвилин.

– Треба втікати підземеллям!

– Ні, Бурлаче, нас може засипати. Ми повинні тікати машиною, а не пішки. Це єдина можливість врятувати Клемана Лотера. Треба робити це негайно, бо незабаром з’явиться Преміор, і буде пізно. Коли б вирвати шнур!..

– Неможливо, – промовив В’юн. – Бандити передбачили все. Двері в льох замкнуто, і вогонь зараз спускається вниз. Не гаймо ж часу, біжімо, інакше злетимо в повітря!

– Що воно за двері? – вигукнув Бурлака. – Ану зачекайте лишень!

Паруб’яга розігнався і вдарив їх плечем. Двері труснулись, але витримали удар. Бурлака з люттю вдарив ще і ще раз.

– Чорти б їх узяли!

– Лишилося ще три хвилини! – крикнув П’єро.

– Що ж, тепер кінець. – В’юн кволо посміхнувся.

ДИНАМІТНИЙ НАБІЙ

Бурлака роззирнувся і, щось надумавши, кинувся до столу, що коло нього годину тому ласував Преміор. Тарілки з недоїдками брязнули об паркет. Цей масивний різьблений стіл завдовжки два метри витесано з окоренка велетня дуба. Він був такий важкий, що В’юн і П’єро вдвох ледве могли його посунути до вікна. Але Бурлака схопив стіл обіруч і легко підняв, наче соснову дошку. Тримаючи його поперед себе як таран, він розбігся і щосили вдарив у двері, що вели до підвальної комірчини. Двері витримали удар. За другим разом замок одскочив, стулки тріснули і впали на сходи. Бурлака бубухнув за ними. Не чекаючи, поки він підведеться, В’юн гайнув униз по сходах. За мить він піднявся нагору, тримаючи в руках залишок бікфордового шнура завдовжки з палець…

– Не гаймо ж часу! – крикнув В’юн. – Ці мерзотники десь поблизу чекають на вибух. Якщо його не почують, то за чверть години вони прийдуть сюди. Треба негайно втікати через потаємний хід!

Але П’єро сказав:

– Я не згоден. Подумай лишень: ми вже знаємо, де зараз Клеман Лотер. І навіщо кидати машину, якою завтра ми можемо дістатися Бедежюна і врятувати мого дядька? Треба вигадати час і випередити Преміора.

Бурлака пристав на думку П’єро.

– Але ж бандити Вандергольда приїхали машинами, – завважив В’юн. – Вони гнатимуться за нами! Як нам їх спекатися?

П’єро розповів друзям, що він встиг вивести з ладу автомашини гангстерської зграї.

– Що ж, спробуємо проскочити нашим стареньким “Морелем”.

Машина, як відомо, стояла в Жекеровій стельмашні. Потрібно лише висадити двері динамітом і, користуючись із того, що вибух приспить бандитів, тікати.

Бурлака підняв передній капот і покришку багажника і порадив П’єро сісти серед клунків і накритися ковдрами. Наближалася рішуча хвилина. В’юн спустився до сховища з вибухівкою і виніс динамітний набій.

– Треба використати якнайкраще цей подарунок Преміора і Любова. От спасибі їм!

Парижанин підклав динаміт під двері і підпалив шнура. Почулося шипіння, засмерділо порохом. Ледве він устиг скочити в машину і зіщулитися поруч П’єро, як розлігся вибух, приглушений низьким склепінням підвалу. Машину хитнуло повітряною хвилею, густий дим виповнив коридор. Мур попереду обвалився, відкривши широкий вилам. Машина втікачів підстрибнула на купі уламків, мало не ввігнавшись в огорожу, але міцна рука водія вчасно вивернула кермо. У місячному сяйві прослалася звивиста дорога. “Морель” помчав уперед.

Коли вибух струснув повітря, бандити попадали долілиць.

Але на подив досвідченого артилериста Любова, вибух був несильний! Кілька секунд він лежачи чекав, що от-от земля важко струснеться, але потім, нічого не розуміючи, підвів голову і поглянув на замок. Саме ту мить жовта перегонова машина вискочила з хмари диму.

– До зброї! – заволав врангелівець. – Ці шельми втікають у своїй машині!

Незважаючи на свою огрядність, Преміор, немов обпечений, схопився на ноги.

– Вогонь! Вогонь! Та стріляйте ж, ідіоти, бо вони втечуть!

Він схопив автомат, і нічну тишу розірвала черга. Любов теж зняв безладну стрілянину.

Та втікачам уже кулі були не страшні. Після кількох карколомних поворотів машина зникла в лісі. Преміор і Любов такі були приголомшені, що не могли як елід лучити.

А в цей час Бурлака гнав машину путівцем, що за двадцять кілометрів виходив на шосе між Сольє і Отеном.

– В Отені заправимося, – спокійно звернувся до щасливих друзів Бурлака.

СПЕЦІАЛЬНИЙ КОРЕСПОНДЕНТ “ВЕЧІРНЬОГО ПАРИЖА”

– Ми їх проґавили! – загорлав Преміор і брязнув об землю своїм автоматом. – Банда нездар! Не могли стріляти краще!..

Вандергольдів поплічник аж посинів із люті. Та ось він охолов, підняв зброю і наказав їхати наздогін. Вся зграя понуро спустилася з пагорка, порослого густим, колючим чагарником. Продираючись через плетиво гілок і кущі, найманці зойкали і лаялися на всі заставки. Любов перечепився через дикий хміль і мало не роз’юшив носа. Водії негайно зайняли свої місця, натиснули на стартери, але мотори не заводилися.

– Ну, чого ви? Вперед, собачі сини! – закричав Преміор.

Машини не рухалися. Водії вилізли, підняли капоти.

– Тут добре хтось попрацював: електричні дроти обірвано, шини проколото, а весь бензин виточено на землю…

– Що-о?! І нічого не можна зробити?

– Нічого. Треба дістати свічки, бензин і довго длубатися, щоб полагодити електричне обладнання.

Преміор вилаявся.

– Ану лишень подивіться на карту, Любов. Де нам можуть допомогти?

– Найближче селище Люсєне́й-л’Ефек, – відповів врангелівець. – Але до нього близько двадцяти кілометріф. Я не пефен, що там ми знайдемо гараж. Ф такому разі треба йти до Отена, а це тридцять п’ять кілометріф.

– Чому тоді не в Париж або Китай! – загорлав Преміор. – То що, нам треба йти пішки?

– Не бачу іншого фиходу…

– Нічого собі, гарний вихід! – знову розлютився Преміор. – Втратити даремно щонайменше шість годин! Добре, доведеться йти… Але підуть зі мною не всі. Боже, ну й йолопи, кретини, покидьки!.. Мачухін, Любов і Петровський! Підемо разом. Ви ж решта залишитесь біля машин – ремонтувати. Накази передаватиме Петровський… І де зараз шукати тих шельм?..

Гнів Преміорів ущух. Рушили в дорогу. Небо на сході зажевріло. Стежка бігла молодим буковим ліском і врешті вивела на пустельну дорогу. В долинах і ярах лежав густий туман, наче хто розлив молоко. Скрізь панував спокій, мовчали коники в траві, птахи ще спочивали. Віяло прохолодою, бо серпень наближався до кінця… Четверо авантурників довго йшли мовчки.

– Котра зараз година? – поцікавився Преміор.

– Десять филин на четферту, – відповів Любов. – Ми фже пройшли понад чотири кілометри…

– Не знайдемо ми вже їх, – скрушно позіхнув Вандергольдів поплічник. – Боюся, що цього р, азу старий не виплатить нам гроші…

– Фам нічого скаржитись, фи маєте їх достатньо, – кинув Любов.

– Я, зрозуміло, не гаяв час із паном Вандергольдом і тому забезпечив себе на все життя. Але цим я зобов’язаний перш за все своєму пригодницькому життю. Я живу задля пригод, Любов. Як я мріяв потрапити до Китаю під час війни 1914 року! Але доля зрадлива, я втратив у Росії все, що мав. Я бився в армії Колчака. переїхав бронепоїздом увесь Сибір, пішов слідом за бароном Унгерном аж у Тібет… Таємно пробрався в Росію, щоб підняти бунт проти більшовиків. Але найкраще я працював з “бандитами нафти”. Які були часи, які події, га? І ось я усім важу тільки тому, що двом негідникам пощастило втекти! Але ви мене знаєте, Любов, я не заспокоюся…

– Годі фам побифатися, Преміоре! – заспокоїв його Любов. – Такі люди, як фи, скрізь потрібні. І найбільше ф Німеччині. У мене хороші зф’язки з штурмовими загонами. Фи ж знаєте, що Гітлер…

– Машина! – скрикнув раптом Мачухін.

І справді, крізь вранішній туман, що виповнив долину і залив дорогу, пробилися ліхтарі. Наближалася машина. Преміор із своїми людьми заступили шлях. Шофер відчинив дверцята.

– Та це ж Розенвайн! – здивувався Преміор.

– Ви не помилились, друзі. Найперший обов’язок журналіста – бути на місці подій. Я ночував в Отені і заздалегідь виїхав близько третьої години. Але як це сталося, що я нічого не почув?

Преміор, ледве стримуючи лють, коротко розповів про втечу двох своїх затятих ворогів на жовтій спортивній машині.

– Кажете, жовта спортивна машина? – перепитав Розенвайн. – Коли вони звідси виїхали?

– Щось на початку третьої, – відповів Любов.

– Ото ж вони прибули в Отен близько третьої години. Я саме виїздив із гаража, – це поряд із вокзалом і бензоколонкою, – коли вихором примчав спортивний автомобіль. За кермом сидів здоровезний парубок, а позаду худорлявий юнак і хлопчик…

– Це ж отой клятий П’єро! Невже він живий? – вигукнув Преміор.

– Вони набрали бензину, – вів далі Розенвайн, – і, розпитавши про шлях на Ніццу, негайно виїхали…

– Шлях на Ніццу! – скрикнув Преміор. – Тоді ми їх схопимо. Я певен, вони дізналися, що Клемана Лотера відвезено в Бедежюн під охороною Гране. А це ж по дорозі на Ніццу, в Нижніх Альпах! Погоні вони не чекають, отож потраплять прямісінько в наші обійми. Доведеться їхати вашою машиною, Розенвайне! Ми з одного маху знищимо це гадюче кубло.

Автомобіль розвернувся і помчав назад, до Отена.

– Ні, зарано ще прощатися з пригодами! – прошепотів Преміор на вухо Любову.