Текст книги "Таємниця Крилатого Змія"

Автор книги: Рене Дюшато

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)

ПРОФЕСОР ШУЛЬЦ

Хоч літні ночі й короткі, та оця трагічна липнева ніч здавалася П’єро нескінченно довгою. Ще й не сіріло, як хлопець у супроводі В’юна та Бурлаки вже дістався Обермюнстера і постукав у двері старого будинку. Перед Великою французькою революцією в Обермюнстері був тільки жіночий монастир, але наприкінці минулого століття місто уславилося завдяки меткій страсбурзькій родині, що забагатіла на торгівлі. Упродовж усього століття ця родина давала світові відомих дослідників і винахідників, знаних натуралістів, авторитетних хіміків. Минали роки, і всі вони, один по одному, вмирали. На честь їх названо відлюдні береги, тихоокеанські острови і хімічні сполуки. В часи описуваних подій з цієї родини лишився один старий фізик, дивак, що самотньо жив у Парижі, в дешевому готелі кварталу Маре. Старий наймав дві кімнати, харчувався печивом і тістечками та сушив собі голову над однією з важливих проблем, що ними така багата сучасна наука: чому небо блакитне.

І хоч мешканці мали старого за божевільного, він листувався з найвизначнішими науковцями. Клемана Лотера він знав добре, а професор Шульц із Гамбурга вважався за їхнього спільного друга. Коли йшов Гітлер до влади і професор Шульц змушений був емігрувати з Німеччини, старий запропонував йому оселитися у фамільному будинку в Обермюнстері, де вже багато років ніхто не жив.

У той час, коли друзі повернулися до готелю, щоб негайно вирушити машиною до Обермюнстера, професор Шульц ще працював у своїй лабораторії. За неї правила стара монастирська каплиця. Під готичним склепінням було скупчено силу розмаїтих дивовижних машин і механізмів, склянок, реторт із часів, коли хімія тільки-но почала виходити з мороку алхімії.

Зачувши стукіт, Шульц наблизився до віконця в дверях, відчинив його і запитав, кого це привело до нього в таку нічну годину. Професор говорив з помітною німецькою вимовою.

– Я не помилився, це ви професор Шульц?

– Так, але що вам потрібно?

– Я небіж вашого друга Клемана Лотера, мене звуть П’єро Ланкрі. Вам загрожує небезпека… Нацисти…

– Що ви мені розповідаєте? – відповів украй розгублений професор. – Що це ви надумали? Приїхати втрьох, машиною, глупої ночі… Ні, я не відчиню вам!

– Але, пане професоре, – благально промовив П’єро, – я повторюю: вам загрожує велика небезпека. Якщо ви чогось боїтесь, я зайду сам. Хіба вам зробить щось тринадцятирічний хлопець? Я благаю вас, вислухайте мене швидше, я боюся за ваше життя.

– Ну що ж, тоді заходь сам…

В’юн лишився стежити за дорогою, що починалася від кордону і пролягала аж до старого монастиря, а Бурлака чекав у машині позад будинку. Звідти можна було виїхати на шосе, що вело до Страсбурга. В разі небезпеки В’юн тричі крикне совою.

Тримаючи з обережності двері на ланцюжку, професор Шульц визирнув і переконався, що, крім хлопця, біля будинку нема нікого. Тільки тоді відчинив двері. Щирий погляд і чесне обличчя хлопця, мабуть, справили на професора гарне вражіння.

– У нас кордон майже поряд, – пояснив, виправдовуючись, професор. – Нацисти, не вагаючись, можуть перейти його. Кілька днів тому я дізнався про смерть мого колеги з Чехословаччини. Він звернувся по радіо до німецьких антифашистів.

Кількома словами П’єро розповів, як вони стежили за бароном, як бачили його страту і як їм пощастило підслухати розмову гітлерівців. Не можна було гаяти ні хвилини – фашисти могли наскочити навіть цієї ночі. Треба негайно втікати. Машина з двома надійними товаришами чекає на них позаду будинку і відвезе професора Шульца в безпечне місце.

Підозра знову промайнула на обличчі старому вченому.

– Гм! Ви хочете, щоб я поночі поїхав машиною з двома незнайомцями, коли кордон за два кроки? Я знаю добре підступність гітлерівців!

– Та я ж, навпаки, хочу врятувати вас од них, – у відчаї вигукнув хлопець. – Ви ж знаєте мого дядька, Клемана Лотера. Він неодмінно мусив вам розповісти про мене. Батько мій загинув у Порт-Морелі – то злочин Вандергольда… І я знаю, що саме вам Клеман Лотер довірив таємницю лотариту. Ви мали оголосити його формулу в разі загибелі мого дядька. Тож знайте, що така нагода трапилася, бо Клемана Лотера викрадено…

– Що? – вигукнув Шульц. – Твій дядько зник?.. Ти хочеш сказати, що він запродався нафтовому королю?!.

У цю хвилину тричі пролунав моторошний крик нічного птаха. П’єро підбіг до вікна. Світова зоря загасила зірки, і небо на сході зарожевіло. Навкруги все було спокійно, в шатах лісів, за безмежною ельзаською рівниною врочисто височіли Вогези. І ось хлопець побачив на дорозі, що вела до Обермюнстера, блимаючий вогник. Це було світло від автомобільних фар. – Нацисти їдуть! – скрикнув П’єро.

Не встиг він промовити ці слова, як ляснули постріли, що луною розкотилися в долині.

– Ми більше не можемо чекати! За хвилину нацисти виважать двері до вашої лабораторії!

Професор Шульц якусь мить вагався. Та коли знадвору долинув хуркіт мотора і скрип гальм, учений врешті наважився:

– Іди через сад, там у мурі є дверцята. Спробуємо дістатися до вашої машини…

Професор і хлопець кинулись бігти довгими коридорами старого монастиря. Вже виходячи в сад, вони почули важкі удари в двері. Пробігши алеями занехаяного і зарослого саду, П’єро і Шульц зупинилися перед високим присадибним муром. Професор відчинив хвіртку. Далі вже починався ліс, а за кілька кроків, на доріжці серед кущів, втікачі побачили машину. Бурлака сидів при кермі і занепокоєно оглядався на всі боки.

– А де В’юн?

– Я гадав, що він з вами!

Серце хлопця стиснула тривога. Значить, то стріляв їхній вірний товариш! Що з ним? Може, його поранено, вбито чи полонено? І П’єро рішуче заявив, що треба негайно йти на допомогу В’юнові, без нього вони не вирушать звідси.

– Є у вас принаймні яка-небудь зброя? – запитав професор. Бурлака пояснив, що вони мають тільки револьвер, та й той у В’юна.

– Але зважте, що це безумство! – вигукнув Шульц. – Двоє чоловіків і дитина проти десятьох наці, озброєних до зубів і до того ж вправних стрільців!

На вулиці перед будинком знову почалася стрілянина.

– Вони застрелять В’юна! – вигукнув П’єро. – Ні, я не можу лишити його на смерть. Бурлаче, під’їдь машиною до будинку!

Бурлака зараз же запустив мотор. Ні слова не кажучи, старий професор сів у машину побіч П’єро. У повній тиші втікачі поволі рушили вздовж муру й темного лісу.

Зненацька попереду, біля чагарників, з’явилася якась невиразна тінь.

– Ми загинули! – прошепотів учений. – Це, напевне, фашист… Він нас помітив і зараз зніме тривогу!

– Гей, зупиніться, друзі! Я таки вислизнув.

П’єро не міг стримати свого здивування і радості.

– Невже це ти, В’юне!

Замість відповіді хоробрий парижанин скочив на підніжку машини.

– Ну, тепер швидше завертайте чортопхайку і мастіть п’яти салом. Своїм криком хлопець виказав нашу схованку, і коричневі сорочки за мить будуть тут.

Різко вивернувши кермо, Бурлака додав газу, і машина швидко заглибилась у ліс.

– Тримайтеся цієї дороги! – пояснив професор Шульц. – Зараз будуть круті повороти, а опісля виїдемо на шосе до Страсбурга.

П’єро став навколішки на сидіння і вдивлявся в дорогу, що зміїлася позаду.

– Гадаю, що це вони!

Далеко за деревами показалася машина переслідувачів. Тримаючи револьвер у руці, В’юн обернувся назад, але хлопець не радив стріляти – відстань була велика, і до того ж треба берегти набої.

Нацисти, безперечно, наздоганяли. Пролунали безладні постріли, і кілька куль просвистіло над головою втікачів. Шульц добре знав дорогу і попереджав:

– Тепер, хлопці, увага: ми наближаємось до закрутів!

Не зменшуючи швидкості, Бурлака крутонув кермо; аж завищали колеса. Праворуч… Ліворуч… Дорога звивалася гадюкою вздовж стрімкого схилу.

– Так можна й носи порозбивати! – сказав В’юн після одного карколомного повороту.

– Не бійся, я своє діло знаю, – кинув Бурлака, анітрохи не зменшуючи швидкості.

– Погляньте, бачите, де вони? – стурбувався старий.

Щоб краще стежити за втікачами, фашисти засвітили фари й помчали просто через ліс, намагаючись перетяти дорогу за пагорбом.

– Газуй швидше, дурний, вони наздоганяють нас! – Спокій товариша почав дратувати парижанина.

– Не бійся, я своє діло знаю, – відповів безтурботно нормандець і додав: – Тихо їдеш – швидше приїдеш.

– Вони наближаються!

– Ще два повороти лишилося, – заспокоїв професор Шульц. – А от вони ризикують машиною і життям.

Наче на ствердження його слів позаду почувся глухий вибух і тріск. Машина з фашистами ввігналася в одну з кам’яних брил, розкиданих вздовж дороги.

– Отепер шлях вільний, ми на соші, – спокійно промовив флегматичний нормандець. – Можна й газонути.

Машина рвонула вперед, в обличчя вдарив вітер. П’єро пильно вдивлявся в те місце, де щойно трапилася аварія. Там шугало високе полум’я: то горіли уламки.

– От вони й одержали приз за швидкісний перебіг бездоріжжям до Страсбурга. Не доеєлося нам їх і спиняти, – радів Бурлака. – Здорово нам пощастило!

У ранковому світлі на обрії з’явилися шпилі Страсбурзького собору. Втікачі наближалися до великого ельзаського міста. Чепурні села поступилися місцем робітничим передмістям, над яким здіймалися димарі броварень і консервних фабрик.

– Ви маєте де зупинитися і перепочити у Страсбурзі? – поцікавився професор Шульц.

– Ні, я, на жаль, не знаю цього міста, – скрушно відповів П’єро.

– Якщо бажаєте, підемо до старого заїзду біля моста Корбб, тут недалеко. Там ми почуватимемо себе спокійно. А заїзд зветься трохи дивно – “У дикої людини”.

ВУЛИЦЯ БРЮЛЕ

Сонячний ранок застав усіх трьох друзів у дешевому заїзді, в кімнаті професора Шульца. З сусіднього базарного майдану долинав гомін натовпу і вигуки торгівців. Доктор мовчки й уважно слухав довгу оповідь П’єро про його пригоди.

– Я знав добре вашого дядька Клемана Лотера, – почав він своєю чергою. – Ще задовго до війни. Він був робітником, коли вперше написав мені листа. В той час, як і він, я конструював легкий двигун, що дав би авіації нові можливості. Лотер був, безперечно, геніальною людиною, йому судилося першому зробити чудове відкриття. Ми зустрілися з ним на Міжнародному конгресі вчених і з того часу щиро товаришували. Я тоді був доктором, професором, а Лотер не мав навіть диплома. Але, як і він, я походив із незаможної родини, батьки мої були прості люди, і це нас зближувало… Перед першою світовою війною я багато разів гостював у вашого дядька, в його замку Крилатого Змія, а Лотер приїздив до мене в Гамбург. Нас цікавила також проблема каталізатора, що розкладав би воду на кисень і водень, а це дозволяло замінити бензин в моторах звичайнісінькою водою. Працювали ми разом. Братовбивча війна між нашими країнами, на жаль, припинила спільну роботу. Мені чогось здалося, що пошуки каталізатора і сама ця сполука – не що інше, як марна трата часу і химера, і тоді я почав шукати, як виготовити пальне з лігніта, мастила найнижчої якості. Моєю роботою цікавилися, бо Німеччина в той час була у вогняному кільці блокади і терпіла нестачу пального.

Досліди мої тривали… Напружуючи всю тяму, я багато років працював у своїй лабораторії, а все інше мене не обходило. Тільки одна радісна звістка схвилювала мене – проголошення Німецької республіки 1918 року. Лише 1924 року я нарешті щасливо скінчив важку працю і передав усі розрахунки і формули інженерам. Саме тоді я дізнався, що Клеман Лотер і далі вперто шукає отой каталізатор, що в ньому я, правду кажучи, зневірився.

Незадовго до страшних подій, коли фашизм кинув мою нещасну країну у вогонь і кров, Клеман Лотер запросив мене негайно приїхати до нього. І тоді я став свідком справжнього чуда, що його він здійснив: рухав не бензин, а чиста вода. Признаюся, його відкриття захопило мене. Лотер звірився мені, що мріє цей винахід подарувати людству, але боїться, щоб формулу нової хімічної сполуки не розкрили завчасно. Тим-то Лотер ужив найсуворіших заходів, щоб зберегти таємницю. Лотариту виготовив обмежену кількість і лише на свої потреби. Навіть мене він не втаємничив.

Якраз після мого повернення до Німеччини Гітлер спровокував підпал рейхстагу і розпочав терор у всій країні. Я завжди стояв осторонь всякої політики, вважаючи, що вчені не повинні в неї втручатися. Та коли довідався, що двох моїх кращих учнів ув’язнено в концентраційний табір лише за те, що один був євреєм, а другий комуністом, я висловив рішучий протест. Мене схопили. Багато місяців я перебував у таборі, де фашистські недолюдки знущалися з мене з вишуканою жорстокістю. Вирвався я з того пекла лише минулої осені, і то завдяки відозві англійських і французьких вчених, серед яких був і Клеман Лотер… Я одразу ж залишив батьківщину і виїхав до Франції боротися проти кривавого гітлерівського ладу. Оце вже понад півроку, як оселився в Обермюнстері. А в січні у себе я мав дивне й коротке побачення з Клеманом Лотером. Старий наче чогось боявся і повідомив, що за ним стежать агенти нафтового короля. Він дав мені великого конверта з п’ятьма печатками. Ми домовились, що в разі якогось лиха чи зникнення мого друга я негайно розголошу цю формулу в усьому світі, а це завдасть підступним планам нафтового короля нищівного удару…

– І ця хвилина настала! – гаряче вигукнув П’єро. – Мого дядька ув’язнено. Чи зможете ви тепер не виконати його заповіту, коли знаєте, що він зник кілька тижнів тому?

– Ви забуваєте, – сухо промовив доктор Шульц, – що ваш родич запродався Вандергольдові.

– Як ви можете таке казати!.. – обурився хлопець.

– Але я кажу те, про що пишуть всі газети. А ця конференція в готелі “Палас”, де нафтовий король, мов прирученого лева, репрезентував журналістам мого друга? Хіба це викрадення? Я сам бачив фото цієї ганебної церемонії.

– А я теж бачив оту церемонію, – втрутився В’юн. – Я був там. Одне вам скажу, що бідний старий виглядав тоді як несповна розуму. Я таки певен, що зараз у цього бідолашного пана Лотера мозок перекрутився, і ним крутять, як дерев’яною лялькою на мотузочках. Треба було бачити це все. Він пускав слину, з носа, звиняйте, текло; голову похилив на груди і слова навіть не міг сказати. А ота заява, то її сам Вандергольд тицьнув писакам.

Професор уважно слухав В’юна.

– Кажете, що слина котилася? – задумливо запитав Шульц.

І раптом він рвучко підвівся.

– Коли це так справді було, то я цілком згодний з вами. Лотер ніколи б не продався Вандергольдові. І я зроблю все можливе, щоб допомогти вам врятувати мого старого друга. Котра зараз година?

– Та вже минула восьма.

– Тож поспішімо. – Професор Шульц занепокоївся. – Контора нотаря Мюскулюса відчиняється о пів на дев’яту. У нього зберігаються конверт із формулою і гроші. Це дозволить нам, якщо схочемо, вже сьогодні ввечері оголосити волю Клемана Лотера. Перед такою загрозою Вандергольд змушений буде звільнити старого… Поспішімо ж, контора за півкілометра звідси, на вулиці Брюле.

– Ну, малий, бачиш? Ми вже близько до мети! – весело звернувся В’юн до П’єро. – Твого дядька врятуємо, і край. А завдяки кому? Завдяки мені! Це ж я розповів, що у старого з носом не все гаразд, а доктор Шульц і з’ясував у чому річ. Ну, що?

– Не варнякай дурниць, любий В’юне. Ходімо краще швидше.

…Наближаючись до вулиці Брюле, вони почули плюскіт пожежних помп і галас. Звідусіль бігли люди. В небо здіймався стовп диму, а в повітрі смерділо погаром.

– Це що, десь горить? – запитав В’юн у першого стрічного.

– Атож! Пожежа почалася о восьмій годині; від будинку лишилося саме згарище. Ніколи ще не бачили такої страшної пожежі!

– Що ж то за будинок?..

– Нотаря Мюскулюса, – відповів городянин і зареготав: – Вийшло так, що наша вулиця Брюле виправдала свою назву. [3]3
  Брюле– французькою мовою означає “підсмажена”. (Примітка перекладача.)


[Закрыть]

СКОПОЛАМІН

Пожежа в будинку нотаря Мюскулюса і загибель документів, що могли б врятувати Клемана Лотера, приголомшили трьох друзів. Події останніх днів і гнітюча втома теж далися взнаки, і тому всі погодилися відпочити у Страсбурзі зо дві доби.

По обіді, в останній день, В’юн запропонував піти скупатися до Рейну. Стояла страшенна спека. Забувши на хвилину про свої нещастя, друзі плавали наввипередки, пірнали, хлюпалися. Професор Шульц, що пішов разом із ними, лишився на березі і захопився читанням купленої напередодні книжки.

Надійшов вечір. Накупавшись, зайшли підвечеряти тут же на пляжі. Бурлака, що їв за чотирьох, зголоднів, як хорт, і блискавично розправився з сковорідкою смажених пічкурів. Після вечері друзі замовили каву. Професор Шульц сидів у задумі і часто поглядав на німецький берег Рейну, де над Келем тріпотів прапор з розчепіреною свастикою. Потім він позіхнув і почав читати вечірню страсбурзьку газету, що виходила німецькою мовою. Прочитавши, професор згорнув газету і сказав:

– Поліція стурбована пожежею. Вона не може знайти причини цього лиха. Вогонь був настільки сильний, що геть усе чисто знищив. Сталеві сейфи лишилися незаймані й неушкоджені, але всі папери всередині обвуглилися. Ми втратили всяку надію повернути формулу Клемана Лотера.

– Дивує мене все це, – промовив В’юн. – Як це після смерті барона, їхнього керівника, оті молодчики з банди Вандергольда таки вчинили цей злочин?..

– Все організовано заздалегідь. Тепер я зрозумів, що мали на увазі Преміор і барон, коли говорили про одночасну операцію в Страсбурзі! Я ж тоді в готелі зі своєї схованки добре чув їхню розмову.

– Барон, звичайно, мав спільників поміж нацистами Страсбурга, – додав професор. – Після підпалу рейхстагу вони стали спритні на такі речі…

В’юн одразу ж почав захоплено розповідати про цей суд.

– Димитров – оце, я розумію, людина! Так триматися перед цими мерзотниками, після тривалого ув’язнення! Треба мати, скажу я вам, добрий розум і волю. Молодець! Але отой Ван дер Люббе – ганчірка…

– Так, ганчірка, – підтримав його професор. – Трагічна й жалюгідна фігура, що стала слухняним знаряддям в руках нацистів, а він був певний, що стане героєм і заживе слави. Будьте обережні, мої друзі, у вашій нелегкій боротьбі проти одного з хазяїв світу. І не думайте, як бідний Лотер, що можна самому, хай навіть з допомогою геніального винаходу, перемогти Морелей і Вандергольдів і побудувати кращий світ. Наш нещасний друг дорого заплатив за свою помилку… Так от, цей Ван дер Люббе… Було відомо, що він знає багато… занадто багато про темні справи наці й підпал рейхстагу! Й упродовж усього процесу його поведінка викликала підозру. Щось сталося з його головою (а насправді він із дитинства був маніаком) – нічого не говорив і не відповідав, немов сновида. Сидів похнюплений і весь час пускав слину. Доводилося навіть хусточкою втирати носа…

– Ну, точнісінько як Клеман Лотер, коли його показував писакам Вандергольд!.. – схопився В’юн.

– Ти мене зрозумів, юначе! – погодився професор Шульц. – Всі зараз майже впевнені, що Ван дер Люббе одурманено наркотиком– скополаміном. Достатньо одного міліграма, щоб людина втратила мову і здатність рухатися. Безперечно, Вандергольд зломив скополаміном залізну волю бідного Лотера. З гордого вченого, що я знав його, зробили жалюгідну слухняну ляльку і показали її газетярам.

П’єро схвильовано підвівся.

– Чого нам тут сидіти, не розумію, – загарячкував В’юн. – Завтра ж вирушимо в Монбіжу і врятуємо дядька П’єро!

– Не поспішайте, В’юне, – стримав його Шульц. – Чи, може, ви думаєте, що потрапити в замок Монбіжу так само легко, як у старий млин?

І професор заходився розповідати про цю фортецю. Замок збудовано на горі, що височить над Сеною. Невеличке укріплення Монбіжу було повністю перебудовано Рішельє, а потім Людовік XIV збудував для себе на цьому місці чудовий палац-фортецю. Замок був неприступний з боку Сени, а від парку його захищали глибокі рови. Поблизу в’їзду було маленьке селище Мейнвіль, Вандергольдова власність, бо земельні володіння мільярдера, наче справжнє князівство, завбільшки з Нормандію, простяглися на тисячі гектарів. Озброєна до зубів варта і люті пси вдень і вночі охороняли маєток.

– Я знайшов спосіб, – упевнено оголосив В’юн. – Одягну круглий капелюшок, велику чорну сутану і зайду туди прохати пожертви на бідних парафіян. Ну, а вже як стріну старого бандюгу, то скручу йому в’язи і скажу….

– Послухай-но, мій хоробрий В’юне, хіба ти розмовляєш як вихователь із порядної родини? Скільки не кажи тобі, все одно ти забуваєш про це. Уявляю, який з тебе буде кюре! Ти ж розмовляєш, як паризький вантажник…

– Кажеш таке… Нічого, я знаю попів, – не здавався впертий В’юн.

– Але ти навів мене на одну думку…

І П’єро стиха розповів друзям про свій план.