Текст книги "Таємниця Крилатого Змія"

Автор книги: Рене Дюшато

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 11 страниц)

БОЙСКАУТ

– Пече сьогодні, пане Адоліс!

Пан Адоліс Персен, присадкуватий міцний чоловік із червоною пикою і широкими, мов лопата, долонями, колись був мером Мейнвіля і власником великої ферми, що він продав за добрі гроші Вандергольдові ще під час війни, коли той купив Монбіжу і став на чолі найбільших власників країни. Пан Адоліс мав доволі коштів, щоб безтурботно доживати віку десь в чудовому місті на південному узбережжі. Але його родина, що ось уже п’ять років тиранізувала усіх злидарів Мейнвіля, не хотіла кидати це містечко. Вандергольд дозволив Адолісу відкрити заїзд. Пан Адоліс узяв у свої руки всю торгівлю в Мейнвілі. У нього харчувалися численні охоронці Вандергольда, слуги і наймити з замка Монбіжу. Адоліс Персен, мов собака, відданий душею й тілом Вандергольдові, шпигував за відвідувачами. Щовечора він доповідав про все бачене й почуте начальникові охорони Гране, грубій і жорстокій людині.

Той щодня о п’ятій годині приходив і слухав доноси Адоліса, граючи з ним у карти і попиваючи добре винце.

Ніщо не порушувало одноманітності й буденності мейнвільського життя, де діяли суворі неписані закони, встановлені фактичним його господарем, Вандергольдом. Коли Вандергольд перебував у замку, то щопонеділка, о десятій ранку, приїздив до місцевого відділення свого банку, що його спеціально збудували в Мейнвілі. Протягом двох годин нафтовий король залагоджував справи з Європою та з іншими країнами світу, контролюючи свої величезні підприємства. Потім Вандергольд у своєму кріслі швидко піднімався у великий лімузин і повертався додому в супроводі десяти чоловік, озброєних до зубів.

Цього дня Вандергольд перебував у своїй резиденції в замку.

– Є якісь новини? – запитав Гране, тасуючи засмальцьовані карти.

– Ніяких, – відповів Адоліс Персен. – Жінка Клодена, помічника конюха, прийшла в магазин і все скаржилась. Вона сказала, що це нещастя купувати маргарин, коли в країні стільки масла.

– А ось я з нею порахуюсь. Ач яка пані! Виженемо, і край. Нам не потрібні такі розумники. – Гране ляснув картою: – Козир!

– Жир. Так, все спокійно. Вже скільки місяців не видно жодного газетяра. Щодо туристів, то вони зрозуміли, що їм тут робити нічого. Ну, а я теж їх зустрічаю не хлібом-сіллю, і вони одразу забираються звідси… Моя черга здавати.

Гра тривала далі. Опісля, запаливши люльку, Гране попрощався і пішов до себе. За півгодини до заїзду прийшли помічники садівника, що харчувалися і жили у Персена. Вони жваво розповідали про зливу минулої ночі і шкоду, що вона завдала. Через це вони мусили заповзято працювати весь ранок, бо Вандергольд мав звичку о другій годині робити прогулянку в парку і страшенно лютував, коли алеї були непідметені і на доріжках валялися камінці чи тріски.

О восьмій годині в заїзді запала вже сонна тиша. Старший робітник повів робітників до брудного сарая, де вони влаштувалися на ночівлю.

Служниця заїзду Сесілія вже хотіла була зачиняти віконниці, коли на дорозі показався хлопець-бойскаут. Він ішов, накульгуючи, запорошений пилом, з рюкзаком за плечима.

– Перепрошую, мадам, – промовив хлопець, скинувши ввічливо капелюха, – чи не скажете, де б я міг зупинитися в цьому селищі?

– У нас не зупиняються! – суворо відказав Персен, що в цей час повстав на порозі.

– То, може, принаймні ви маєте якусь кімнату?

– Я не здаю кімнат. Ідіть ночувати в Нуарсель, якраз дійдете туди завидна.

– Це далеко звідси?

– Вісім кілометрів.

– О-о!.. Боюся, що не зможу туди дійти, я трохи намуляв собі ногу! Хоч знайдеться у вас щось повечеряти?

– Крамниця зачинена, – буркнув Персен.

Та хлопець ввічливо наполягав. Він витяг гаманець і спокусливо зашарудів папірцями. Побачивши гроші, Персен одразу ж змінив своє ставлення.

– Зараз вам що-небудь підігріють…

Персен сам обслужив хлопця. Однак, пам’ятаючи наказ начальника охорони, він стиха наказав Сесілії піти й попередити Гране, що до заїзду надійшов молодий мандрівник. Невдовзі припхався насторожений Гране.

Хлопець поводився гордовито й незалежно. Він назвався Гюї Морелем, родичем відомого Мореля. Його батько дуже багатий, живе зараз в чудовому готелі в Ранеля. Молодий Морель незворушно виклав п’ятдесят франків за яєчню, сковорідку смаженої ковбаси та пляшку сидру. Хлопець пояснив, що він проводить канікули в Жансон-де-Сайі, де розміщено табір бойскаутів, і що він дуже щасливий зробити з дозволу батьків маленьку мандрівку по Нормандії.

Порадившись із Гране в комірчині, Персен повернувся до кімнати і заявив, що, коли гостеві буде до вподоби, він може напнути намет і заночувати на узліссі, неподалік од заїзду. Гране й Персен задоволено спостерігали, як хлопець лагодив у темряві свого невеличкого намета. Пославшись на втому, молодий Морель одразу ж уклався спати.

– Ну й дивні примхи у цих синків із порядних родин – до знемоги вештатись по дорогах! – промовив Персен, повертаючись до заїзду.

– Це зараз модно, – пояснив Гране. – Тут нічого лихого нема. Навпаки, гарний спосіб виховати майбутніх хоробрих солдатів.

Глупої ночі, коли всі мешканці Мейнвіля давно вже спочивали, якась тінь вислизнула з намету і крадькома рушила до замка Монбіжу. Це П’єро Ланкрі йшов визволяти свого дядька Клемана Лотера.

ВИГАДЛИВИЙ АРАБ

Вибігши з ліска, П’єро опинився біля високого муру. Ніч стояла тепла, небо засіяли ясні зорі. Повітря було напоєне пахощами сіна і польових квітів. Темрява дозволяла непомітно сховатися в гущавині.

Деякий час хлопець зосереджено прислухався. Він приніс із собою тонку й міцну вірьовку, маючи намір подолати мур. П’єро розкрутив було її, шукаючи очима якесь зручне дерево, коли раптом десь за муром загавкав собака, потім озвався другий. “Охорона”, – промайнула думка, і хлопець кинувся в гайок, що ріс за кількасот метрів від огорожі. Пси аж захлиналися з люті там, де кілька хвилин тому стояв П’єро. Боячись за своє життя, Вандергольд купив для особистої охорони дванадцять величезних сторожових собак. Це були страховища, зростом із теля, сильніші за людину і злі, як чорти. Годували їх лише сирим м’ясом. Дике виття і гавкіт поступово даленіли, і незабаром знову запанувала тиша. Охорона пройшла.

П’єро знову наблизився до огорожі. Великі, старі буки простягли над муром свої віти. Хлопець швидко витяг вірьовку з важком на кінці і перекинув її через найтовстішу гілляку. Перш ніж лізти, П’єро вдався до дивних і незрозумілих приготувань. Він скинув із себе весь одяг, сховав його в купі хмизу під деревом і лишився голісінький, мов цвях.

Хлопець вичитав з пригодницьких книжок, що цей хитромудрий спосіб уживали араби під час нападу на англійські загони, де були сторожові собаки. Собаки, маючи тонкий нюх, не можуть виявити, навіть поблизу, роздягненої людини. П’єро і поклав собі перевірити на практиці цю арабську вигадку. Він міцно обхопив подвійну вірьовку і почав підтягуватись на руках. Невдовзі досяг гілки, сів на неї верхи і скрутив вірьовку. Потім обережно поліз по дереву і врешті опинився за муром. Тут П’єро знову прив’язав вірьовку і спритно спустився вниз. Босі ноги торкнулися м’якого й густого моху. П’єро нахилився, розгріб мох і закопав вірьовку, поклавши зверху галузку. Потім він дбайливо замаскував яму мохом і травою і заглибився в мовчазний, темний парк. Напрямок йому був відомий. Так він ішов без усяких пригод із чверть години. Парк був величезний. П’єро оминав посилані піском доріжки, щоб не лишити слідів, і йшов попід деревами та кущами. Під босими ногами м’яко стелився килим із листя, трави й моху, йти було легко.

Поступово дерева рідшали, і несподівано П’єро опинився на узліссі. Далеко попереду білів замок Монбіжу, зі східчатим дахом і колонами. Чудовий сад підступав аж до вікон палацу. Кращі садівники країни планували його. Водограї, сходи, мармурові статуї, стрункі тиси, море квітів, мальовничі галявини створювали казкове видовище під місячним сяйвом.

Хлопець гарячково думав, як краще пройти цим садом, коли раптом, зовсім близько, знову несамовито загарчали собаки. П’єро прожогом кинувся в хащу, ліг під розлогими вітами, що спускалися до самої землі, і причаївся.

На закруті показалося шестеро догів, їх ледве втримували на шкіряних шворках двоє чоловіків. Один із них був Гране, начальник охорони, що його П’єро бачив у заїзді. Пси оглушливо валували. Хлопець побачив роззявлені пащеки, страхітливі ікла; собаки бігли прямо на нього. П’єро подумав, що він загинув. Який же він дурень, повірив нікчемним побрехенькам про вигадливість арабів з романів за два су! І він затремтів, уявивши, як за мить його живцем розірвуть ці страховиська. Хлопець затулив обличчя долонями.

Тупіт наближався. Ще секунда – і він, самотній і беззахисний, загине. Хлопець здригнувся. Зовсім поруч затріщали гілки…

Потім несподівано голоси наглядачів та вищання собак загубилися в глибині лісу. П’єро помалу опам’ятався. Тепер сумніву не було, його врятувало чудо. Хлопець не вагався більше і кинувся бігти навпростець до замка. У нього наче виросли крила. Серед ночі на першому поверсі світилися лише три високі вікна. То була кімната старого Вандергольда.

МІЛЬЯРДЕРОВА КІМНАТА

Чимало королів Франції спало в кімнаті, що тепер належала королеві нафти. Шість дзеркальних вікон освітлювало її вдень; три виходило в парк, а інші дивилися на Сену, бо замок стояв на стрімкій скелі. На стелі, що її розписав учень венеційського художника Тьєполо, серед хмар і ліпної позолоти рококо веселилися боги Олімпу. Стіни завішано безцінними гобеленами з батальними сценами часів Людовіка XIV; один із цих килимів, проте, повісили нещодавно. Алегорію його зрозуміти було нелегко: на ньому виткано жінок з прапорами націй і статую Ніки Самофракійської, богині перемоги, – Ніка пливе на галері чорною протокою, що лине з рогу достатку. Напис великими грецькими літерами пояснював зміст дивного зображення: “Союзники прийшли до звитяги по хвилях нафти (Клемансо)”. Далі йшов напис “Вандергольдові, вдячний уряд Франції. Цей гобелен почато 15 лютого 1918 року за наказом Раймонда Пуанкаре, президента республіки, і передано п. Вандергольдові 18 листопада 1927 року від Гастона Домерже, президента республіки”.

Так, справді, французький уряд зробив цей унікальний дарунок, що його виготовлено протягом дев’яти років тяжкою працею десяти робітників з мануфактури “Гобелен”.

В часи першої імперіалістичної війни Вандергольд постачав нафту французьким танкам і літакам. Завдяки своїм махінаціям він одержав понад сто мільйонів прибутку, великий хрест Почесного легіону і чудовий настінний килим. Один журналіст, підтриманий американським суперником Вандергольда Давенпортом, повідомив світову громадськість, що “великий патріот” одночасно постачав пальне німецьким літакам і підводним човнам. Вандергольд і не подумав спростувати цю новину.

Якщо стіни прикрашали дорогі гобелени, то підлогу вкривали не менш коштовні старовинні перські килими. Ще п’ятдесят років тому Вандергольд скуповував рідкісні речі з Індії та Ірану, що йому надсилали агенти “Персіан Ойл Компані лімітед”.

У величезній кімнаті було мало меблів. Посередині стояло парадне ліжко в стилі Людовіка XIV з крилатими амурами й міфологічними істотами. Але вже довгий час тут ніхто не спав. Каліка Вандергольд лягав тільки в Маленьке шпитальне ліжко, що виглядало карикатурним поряд із парадним ліжком.

В просторій кімнаті безупинно сновигало крісло мільярдера. Нерухомо дивлячись поперед себе, він поволі їздив туди й назад, і при найменшому поштовху його старечі, обвислі й зморщені щоки дрижали, наче холодець. Отак Вандергольд проводив усі вечори і майже всі ночі. Мультімільярдерові доводилось спати не більше двох годин на

добу. Він не міг нічого їсти, крім тертих бананів з молоком. Інколи його домашні лікарі дозволяли в неділю склянку немасного бульйону і одну помаранчу. Ця людина, що не мала друзів і жила самотньо, здавалася декому трагічною постаттю. Та насправді Вандергольд не дуже страждав зі своєї самотності, паралічу, безсоння, напівголодного режиму. Єдине, що цікавило його в світі, це гроші і зміцнення своєї могутності...

Хоч був липень, та старим кісткам Вандергольда було холодно, і він наказав розпалити велике вогнище в каміні. Дзиґарі Людовіка XIV вибили північ. До кімнати зайшла пані Вандергольд – сказати добраніч своєму чоловікові. Вона була одягнена в чорну оксамитову сукню, прикрашену діамантом “Великий Лама” – єдиною дорогоцінністю, що вона носила. Квітуча молода жінка поцілувала в чоло живу мумію, напівмерця, що був старший за неї на п’ятдесят років. Це було гидке і моторошне видовище.

Пані Вандергольд, родженням принцеса Амурадін, свого часу вспадкувала право на нафтові родовища Мосула і володіла більшістю акцій, вкладених в російську нафту. Ось чому в газетах Вандергольд часто називав радянський уряд урядом злодіїв.

Дружина вийшла, і крісло на колесах знову рушило по кімнаті. Потім, зачувши далеко в парку гавкіт сторожових догів, старий під’їхав до різьбленого бюро, сховав листа і замкнув теку з паперами.

Саме в цей час П’єро щасливо дістався до замка. Притиснувшись до стіни і злившися з нею, він скрадавсь уздовж величезної будівлі, шукаючи незамкнені двері. П’єро майже обійшов довкола весь замок, коли помітив світло, що лилося з відтулини, заґратованої залізом. Він нахилився і побачив сцену, що виповнила хлопця водночас радістю і відчаєм. У підвалі, мов в’язень у камері, на залізному ліжку горілиць лежав одягнений літній чоловік з білою бородою, його дядько Клеман Лотер!..

Забувши про небезпеку, П’єро почав розгрібати пісок і жорству біля ґрат. Ту ж мить одчинилися двері, і до камери ввійшов пикатий служник-санітар. Здригнувшись, Лотер скочив, з жахом дивлячись на свого мучителя.

– Ні, тільки не укол! Тільки не укол!

Служник повалив старого горілиць і, регочучи, загнав йому в руку шприц. Негідник не встиг закінчити вприску, як старого знеміг глибокий сон. Тоді санітар пішов геть.

Серце хлопцеві стиснулось. Якщо його дядька скуто отрутою, то чи можна його розбудити, вивести звідти і врятувати? П’єро схопився двома руками за грати.

Ту мить позаду розлігся холодний, глузливий сміх, і важка рука стиснула плече П’єро.

– Нарешті я знайшов тебе, хлопчиську!..

Це був Преміор, чоловік із рудими бровами.

У КАТІВНІ

Дзигарі на Мейнвільській вежі вибили другу годину, і ніщо більше не порушувало тиші місячної ночі.

Нафтовий король не спав. Його крісло бігало з кутка в куток. Раптом задеренчав телефон. Старий під’їхав до столика в кутку і взяв трубку. Преміор питався дозволу прийти у важливій справі. Мільярдерів прислужник був грубою й зухвалою людиною, але коли з’являвся перед очі свого хазяїна, то ставав сумирний, лагідний і запопадливий, а в його очах світилася тоді вдавана покірність. Преміор був родичем Вандергольдової дружини, принцеси Амурадін. Колишній власник нафтових свердловин усім завдячував мільярдерові, що взяв його до себе на службу з брудного ресторану, де Преміор, пустивши на вітер останні крихти свого багатства, кілька років мив посуд.

– Чому мене турбують в таку годину? – спитав мільярдер.

Голос у нього був пронизливий, як у нічного птаха.

– Ми затримали небожа Клемана Лотера. Про цього шмаркача мені повідомив учора ввечері начальник охорони Гране. Ми стежили за ним від Порт-Мореля до замка Крилатого Змія й ельзаського селища, де так таємниче зник барон. Я вжив заходів, щоб він потрапив у пащу наших сторожових псів одразу ж, як перелізе через огорожу, але тільки випадок урятував його. Уявіть, я схопив цього негідника біля камери Клемана Лотера, він уже хотів до нього пролізти…

– Ви казали, що у цього хлопця були спільники. Вони зараз у Мейнвілі? Ви їх схопите?

– Гадаю, малий заліз сюди сам. Я не знаю, де оті волоцюги, що супроводжували його донедавна.

– Добре, що й казати!.. Ви, як завжди, на це не зважаєте, – промовив зі стриманою люттю Вандергольд. – Вас не стурбувало навіть дивне зникнення барона, що завтра може з’явитися в лавах наших ворогів!.. Приведіть хлопця, я сам з ним побалакаю.

Преміор передав наказ телефоном, і незабаром невидима рука підняла настінний килим, подарований нафтовому королю від французького уряду. За гобеленом ховалися потаємні двері, що вели в підвали замка, куди ув’язнили П’єро.

Ввійшов Гране, підштовхуючи хлопця. Нещасного одягли в благенький подертий костюм, що належав одному з синів Гране. П’єро зв’язали за спиною руки, обличчя у нього було подряпане, Преміор-бо цілісінькі дві години марно намагався вирвати у хлопця хоч слово. Побачивши мільярдера, П’єро здригнувся.

– Радий познайомитися з вами, мій юний друже, – солодко промовив Вандергольд. – Я вже знаю вашого дядька, це чудовий винахідник. Зараз, своєю чергою, я цікавий дещо дізнатись від вас. Чого ви хочете?

– Я хочу, щоб ви звільнили мене й мого дядька! – гордо відказав П’єро, підвівши голову і твердо дивлячись в очі мільярдерові.

– На жаль, я не можу звільнити твого дядька, серденько, він опинився у мене через власну впертість і робитиме й далі свої досліди, якщо здоров’я дозволить. Але я обіцяю тобі, що Клемана Лотера буде звільнено і він зустрінеться з тобою, коли ти ласкаво даси відповідь на два питання: чи знаєш, де твій дядько сховав формулу лотариту? І чи не скажеш нам, куди подівся наш друг барон? Ти бачив його востаннє в Ельзасі, де він відпочивав.

П’єро мовчки зціпив зуби. Хлопець задоволено подумав, що Вандергольд і досі не знає секрету лотариту й боїться його розголошення; отже, лишилася єдина надія врятуватися і врятувати Клемана Лотера.

– Я чекаю на твою відповідь, соколику, – ласкаво промовив мільярдер.

П’єро мовчав.

– Відкриєш ти нарешті свою пащеку, брудна тварюко! – загорлав Преміор і навідліг ударив зв’язаного хлопця.

П’єро аж похилився від важкого удару, але і далі вперто мовчав. Тієї миті до кімнати ввійшла молода дружина Вандергольда.

– Повірте мені, – мовила вона напрочуд ніжним і співучим голосом, – ви тільки змарнуєте час. Можете його сікти і рубати на сто тисяч шматочків, як це робили китайські кати, все одно не почуєте ані слова. Але коли приведуть сюди його дядька, той заговорить. У всіх старих чутливе серце!

– Виявляється, ви мене добре знаєте, – Вандергольд ніжно подивився на дружину. – Але як ви це зробите, Преміоре? Адже старий зараз міцно спить.

– Дарма! Є чудова протидія скополамінові. Один укол – і Лотер прочумається.

Незабаром до кімнати ввели старого вченого. На нього було боляче дивитися, так він змарнів і постарів. Втома валила його з ніг, він хитався і тремтів. Та ось Лотер підвів голову, побачив небожа і здригнувся.

– П’єро, хлопчику мій! Ти тут!

– Я хочу ось що вам запропонувати, – сухо відказав Вандергольд. – Ви мусите підписати угоду, за якою передаєте в мою власність лотарит. Ваш винахід ніколи не буде застосовано в промисловості. За це ви матимете постійну ренту в чотири мільйони щорічно, і я звільню і вас, і племінника.

– Я відмовляюся, – із запалом промовив старий. – Я не хочу мати справу з такими бандитами!..

– Ви просто неможливі, пане Лотере. – Дружина Вандергольда солодко посміхнулася. – Гадаю, ви маєте якесь почуття до свого племінника?

– Я люблю його, мов рідного сина!

– Гм!.. Тоді ви, напевне, знаєте, голубе, що таке середньовічна катівня?

– Беріть мене на тортури, все одно я не скажу нічого! – скрикнув Клеман Лотер.

– Гай-гай! Ми надто поважаємо старість і науку, щоб торкнутися хоч волосинки на вашій голові, – вела далі пані Вандергольд. – Але ми хотіли б, щоб ви особисто пересвідчилися в перевазі сучасного прогресу. Американці дуже вигадливі. На голову людині надягають камеру, що стискає скроні, і потроху нагнітають повітря. Можна уявити, яке це жахливе відчуття! Коли пацієнт упертий, трапляється, що він втрачає розум або вмирає від крововиливу в мозок. Ідеальний засіб, бо він не лишає жодного сліду. Зараз ви побачите його дію на вашому племінникові…

– Дикуни, бандити, паскуди!

– Облиште, не бійтеся, дядечку! Я нічого не скажу! – закричав П’єро.

Преміор і Гране завовтузилися біля хлопця, прив’язуючи його до спинки фотеля. Потім вони одягли на голову малому гумову камеру, а Преміор велосипедною помпою почав гнати повітря.

Першу мить хлопцеві здалося, що залізний обруч стиснув йому скроні, що голова от-от лусне, а очі вилізуть з орбіт. Кілька хвилин він терпів, зціпивши зуби, але потім мимоволі з його грудей вихопився страшний зойк.

– Кати, мерзотники! – кричав Лотер, якого міцно тримав наглядач.

– Ну що, відкриєте мені секрет?

– Ніколи!

– Працюйте далі, мій друже, – наказала принцеса.

П’єро нічого не бачив. В очах у нього плив червоний туман. Біль був такий, що хотілося на весь світ закричати.

– Катувати дитину! Яка ганьба! – Старий весь тремтів.

П’єро пронизливо скрикнув, обличчя йому зблідло, і голова безсило впала на плече.

– Ви його вбили, негідники! – зойкнув Клеман Лотер і зненацька, випручнувшись із рук “санітара”, кинувся на Вандергольда.

Але хвилювання виявилось надто сильне для змученого діда. За кілька кроків від крісла нафтового короля Клеман Лотер підніс руки до чола, похитнувся і впав на килим долілиць. Підбіг наглядач і нахилився над тілом.

– Крововилив у мозок.