Текст книги "Диво"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 47 страниц)

– Нудний ти й нецікавий, коли князь, – сказала вона злісно.

– А вподобала ж у мені кого? Не князя хіба? – спитав він, трохи ображений.

– Мужа вподобала. Одуріння твоє найшло й на мене.

– Будеш завжди зі мною. В походах і в городах.

– Лишуся тут. Гарно вигадав оце обійстя. Далеко від усіх. Не люблю, коли вештається навколо люд. Тишу люблю. А з тобою – теж не хочу.

– Аби ж то могла стати моєю жоною…

– Не стала б ніколи. Не хочу роззувати нікого. Волю волію… Тоді він сказав їй про своє веління. Щоб жила тут з самим жіноцтвом.

– Щоб їх тільки небагато. І ненабридливих, – сказала вона

– Господинею над ними будеш.

– Не знаю, що то.

– Коли взнаєш, сподобається.

– Хто ж то зна…

– А не знудьгуєшся тут?

– Коли знудьгуюсь, утечу до свого Пенька. Там мені й любо. Там найбільша воля. Серед дерев та звірів.

– Як приїздитиму – ждатимеш мене?

– Приїдеш – тоді й побачу. А тепер ще не відаю. Вона відганяла його від себе своєю непокірливістю, насправді ще більше притягуючи й приваблюючи. Він знов махнув на всі справи в Новгороді, і знов було те саме каламутне сп'яніння й знетямлення, аж поки, зціпивши зуби, нагнав собі в серце гнівливості на самого себе й спромігся відірватись од Шуйці. Залишив недокінчену церкву (чи й буде коли докінчена!) і недолюблену Шуйцю (чи ж можна долюбити до кінця жінку, милу твоєму серцю!).

В Новгороді стрів його з почтом Косцятин, князь велів їхати одразу до варягів, на Поромонин двір, що в Славенському кінці. Мав слабість до варягів чи не таку, як до мандрівних іноків, знав-бо, що в подорожах людина збагачується умом, вбирає в себе світ, як і святі люди, тільки що одні помічали самі лиш чудеса божі, а ці вічні вої не знали нічого, опріч срібла-золота, ситого харчу, доброго питва та ще гарного жіноцтва, бо й навіщо ж тоді живе на світі воїн і за що йому класти живіт свій, якщо не спробувати принад земних, не зачерпнути їх повними пригорщами!

Поромоня був собі простий тесля, як і батько, й дід його, як увесь рід споконвіку. Не знав він нічого, окрім добре вигостре-ноі сокири, тесав уміло стовпи й обаполи, ставив кліті, збивав насади, але стрельнула йому до голови думка, стосуючись до потреби, яку запримітив у князя своїм хитро прискаленим оком, спорудити небачену в Новгороді палату з кількома печами й високими цегляними димницями над покрівлею; і ось у Поромо-ні стали зупинятися спершу купці, застукані в Новгороді зимовими хурделигами, а потім наймано його двір для дружини, триманої Ярославом, бо ліпшого приміщення годі було шукати, Поромоня ж ще вгадав і те, що варяги люблять бути купно, не діляться на воєвод і рядових воїв, не вірять чужим. Мав хитрий тесляр добрий зиск з своєї будівлі, а князеві було вільно прк-кликувати варягів об кожній порі.

Гадав Ярослав, що цього разу варяги розділяться, бо мали ж прибути з дружиною мужі вельми славні, бувалі й відомі, але Коснятин сказав, що всі стали в Поромоні і що Еймунд привів ще не всю дружину, а тільки її голову, щоб порядитися з князем, а вже повесні прикликати й решту. Цим порушувався звичай, але князь збагнув, що обережність Еймундова викликана не зовсім звичним ділом, на яке їх вербовано (син мав іти проти рідного батька), хоч коли згадати до ладу, то не було на світі такої чорної справи, в яку не встряли б варяги, аби лиш їм заплачено так, як вони хотіли.

Довге низьке приміщення, стеля з дубових товстих сволоків, товсті дубові підпори-стовпи, крізь затягнені, риб'ячими міхурами віконця-визирки сочиться тьмяне світло зимового дня. Коло розпалених печей бородаті, всі, як один, русяві й світлоокі варяги сушать одяг, важка задуха стоїть під низькою стелею, залягає по всіх кутках, і, мовби прагнучи розігнати ту задуху, сидять за довжезним столом кільканадцять плечистих, так само русявих і яснооких, сидять, повідкладавши набік мечі, порозстібавши сорочки, наливають з барил вино, цідять у кубки мед, черпають ковшами з кадей пиво. Розклекотаний, безладний гомін б'ється понад столом, кожен з тих, що п'ють, розповідає мовби сам до себе, бо його ніхто не слухає, кожен говорить, не дбаючи за слухачів; ті, що сушать свій одяг, хоч і мовчать, але добрати з застольного гамору будь-що нездатні; далі, в другій половині приміщення, на поставлених в два поверхи одні над одними дерев'яних полатях спить кілька чи то п'яних, чи то просто втомлених від швендяння по Новгороду, але до сонних мова відома: пролітає над ними неторкане.

Побачивши князя, застольники мляво розсовуються, даючи йому місце, але жоден не підводиться, бо, по-перше, ліньки, а по-друге, надмірна шаноба зараз ще ні до чого, треба набивати собі ціну. Але набиває собі ціну кожен. Князь теж знає ряди, він і не думає всідатися поруч з цими питухами, вій стоїть, мов у молодої на оглядинах, спокійно позирає туди й сюди, він не гнівається за неповагу, бо тут його гнів пропаде марне, для цих людей він не князь, для них і сам господь бог иє бог, а чорт – не диявол, вени йдуть за своїми мечами, а кличе їх тільки блиск золота.

– То що? – не витримує врешті князь, бо варяги потрібніш! йому, ніж він варягам, для них по світах чимало знайдеться і князів, і королів, і василевсів, для нього ж вибору нема, та й звик він мати справу з цими суворими північними людьми, на яких можна покластися, коли вже вони пообіцяють, бо нема в них східної підступності й віроломства.

– Ось той – Еймунд, – показує Коснятил на розмаханого, бистрого в погляді бороданя в простій сорочці з простого пелет-на. Коло бороданя з одного боку сидить гнучкий красень, недбало накинувши на плечі густо затканий товстими золотими нитками плащ, мабуть, такий важкий і міцний, що ве прорубаєш крізь нього й мечем, а з другого – круглої беродтїй здоровань з нашитим на каптані нагрудним кружалом з щирого золота, посередині ж того золотого круга – емаллю зроблені, мов живі, два ока, тільки не голубі, як у варяга, а горіхові, з поблисквм, ніби в ромея. У Еймунда ж – ніяких прикрас, тільки на лівій рунд на пальці – золота каблучка, з якої звисає величезна, просто неймовірного розміру, як голубине яйце, біло-рожева перлина.

– То що, – повторив князь, тепер уже звертаючись до Еймунда, – даси правицю, чи як?

Ейжувд підвівся. Був трохи вищий за Ярослава і старіший, мабуть, також вбився вже в ті мужські літа, коли вагання відкинуто поза себе, коли простуєш тільки вперед, докладаючись лише на власні сили й на свій набутий у житті сирит,. і якщо були в тобі зародки хитрощів, то розростуться вони на цю пору до краю, а коли підступністю відзначався вже замолоду, то закостеніє вона в тобі тепер, хижість же стане безжальною, хоч би чим прикривалася.

У варяга все приховувалося за розмаханістю в рухах і шмиг-ливістю очей. Браво підхопив він княжу долоню, став потискувати Ярославові пальці, дужче й дужче, водночас якось дивно перекочував очі, позирав на князя то з одного боку, то з другого, то ніби знизу, то ніби згори, і все те – не схиляючи голови, зовсім непорушне тримаючи голову, а орудуючи самими тільки очима. Князь витримав перші потиски Еймундові, давоиув і сам; той відповів новим стиском, Ярослав наддав і собі, розбіга-ні очі закружляли ще невловиміше, ще дивніше, але Ярослав знав, що не зіб'ють вони ного з пантелику: він-бо зазнав не таких очей, стояли й досі перед його поглядом дикі очі непоюрної Шуйці, світилися так само загадково й дивно, як усе її тіло, – то що вже тут хитрі заморські очиська.

– Не тужся, воєводо, – сказав спокійно князь, – не пересидиш мене в руках, в іншому чомусь – то може, але не в руках.

– А коли випущу на тебе Гарду-Катіллу? – вкрадливо поспитав його Еймунд, несподіваним для його тіла тонким голосом і кивнув на того, що з очима на золотому колі.

– Кого хоч випускай, маю руки міцні, як залізо,– не випускаючи його долоні, сказав Ярослав. – То що? Рядитись будемо?

– Встигнемо, – здався Еймунд, – не втече від нас ряд, а ти, князю, сідай з нами та випий, як воно водиться… А ось мої люди. Гарда-Катілла, який служив у самого імператора ромеїв і має відзнаку всевидячих очей за пильну службу. Ото – Хакон, що зняв золоту луду з германського вождя в битві, де нигло більш як шість тисяч, а що то за битва така, то сам знаєш, князю: після такої битви стають нові королі й імператори, Хако-ну ж досить було й золотої луди, бо й так про неї складено пісні. А ото Торд-старший, брат того Торда-молодшого, що служить тобі, князю, а там далі сидять Рагнар і Аскелл, а ще Б'єрк…

Ярослав сів між Еймундом і Хакоиом в золотій луді. Вмостився й Коснятин, розгортаючи долонею вуса: завжди готовий був смачно випити й поїсти.

Князь вільно говорив по-варязькому, і це воїнам, які вже багато начулися про Ярислейфа, як називали вони Ярослава, вельми припало до душі. Безладний гамір за столом сам по собі стих, запанувала тиша, зімкнулися в коло кубки, поставці й ковші, підійшли ті, що вовтузилися коло печей, кілька сплячих теж пробуркалися й потяглись до столу, випили мовчки, ще випили, ще помовчали, потім Еймунд сказав:

– Маєш, князю, воїнів найдосвідченіших у цілій Європі. От Гарда-Катілла. Служив ромейським імператорам, а то – нелегка служба. Треба завжди знати, куди пристати, на чий бік, бо там…

– У ромеїв нині твердо сидять василевси Василій і Константин, – перебив його не зовсім ґречно, аж якось мовби з серцем Ярослав, мабуть, натякаючи на те, що й у Києві досить твердо й давно вже сидить його батько князь Володимир.

– Чував я, що в хозарів звичай гарний є, – посміхнувся Еймунд, – за тим звичаєм каган їхній не може правити більше як сорок літ, бо розум його від такого тривалого володарювання слабне і розсудок потьмарюється…

– А коли каган не поступається владою? – поспитав хитро Коснятин.

– Тоді зв'язують його волосяним арканом і вивозять у степ та кидають там на вовчу поживу…

– Хозари від нас далеко, – поважно мовив Ярослав, лякаючись, щоб не перейшла бесіда на справи київські. – А от чи був хто з вас у наших сусідів? Польський Болеслав виріс на потужного володаря…

– Хакон знає, – сказав Еймунд,– кажу ж тобі, князю, що бували ми скрізь, без нас ніде нічого…

– Болеслава не люблю. – Хакон мав голос розкапризовано-го, розбалуваного парубчака.

– А не любить Хакон польського владцю, бо той не наймає наших у свою службу, – засміявся Еймунд.

– Поки ми стояли в Йомсборзі, то начулися про Болеслава, – додав хтось із Хаконових товаришів, – а поляни ж звуть його владцею з голубиною душею…

– Не люблю! – стукнув поставцем об стіл Хакон. – По мені – так владу треба звойовувати в чесному бою! Кулак – на кулак, меч – на меч, груди – на груди! – Він випнув свої широкі груди, повів плечима. Варяги схвально загули, їм подобався цей молодий ярл своєю прямотою. Еймунд постріляв туди й сюди своїми меткими очим.а, сказав з погано прихованою насмішкою:

– Хаконе, хлопчику, я б поляскав тебе за твої слова по плечу, але ж у тебе дуже шорстка луда.

– Я добув свою золоту луду в чесному бою! – гукнув Хакон. – Хай би так добув Болеслав своє королівство! Його батько Мішкб, мабуть, знав, якого синочка виплодив, тому по смерті своїй заповідав державу синам від другої дружини, Оди, доньки маркграфа Дітріха, – Мішку, Святополку й Ламберту. Землю полян було розділено на три частини. І що? Трьох літ не минуло, як Болеслав, що не мав нічого, з лисячою хитрістю зумів з'єднати державу в своїх руках, вигнавши мачуху з її синами…

– Старший син успадковує владу. Такий звичай, – поважно докинув Коснятин.

– Звичай? – повернувся до нього Хакон. – А що скажеш, посаднику, коли додам ще, як відплатив Болеслав своїм найближчим помічникам, у захопленні влади – Одилену й Прибивбю? Може, нагородив їх щедро? Дав їм землі до володіння? Просто осліпив, та й геть!

– Не була то кара найсуворіша, як, скажімо, повішення або відсічення носа, язика й вух, – розгладив долонею вуса Коснятин.

– А потім запрагнув Болеслав приєднати до своїх земель ще й Чехію, – Хакон розпалювався більше й більше, мабуть, мав неабияку образу на Болеслава польського, який вибився з нічого до знатності й слави без варязької помочі, не витративши, отже, на чужоземних найманців ані шеляга. – Може, згадав, що його мати Добравка походила від чеських князів. Лестощами заманив володаря Чехії Болеслава Рудого до Кракова й там осліпив його. Щоправда, той Рудий теж було таке собі «пхи». Перед тим позбавив мужськості одного з своїх суперників, другого пробував задушити, потім зарубав мечем власного зятя, побив своїх воєвод. Та ще й у великий піст, не лякаючись гріха. Може, тому чехи прийняли польського Болеслава, але вже через місяць мав утікати з Праги, бо виявився ще кровожерніший за їхнього власного Болеслава… А з германським імператором! Цей Болеслав скільки разів укладав угоди за германцями, а другого дня підступно бив їм у спину…

– Чув, що Болеслав ще шестилітньою дитиною був заложником од свого батька у Кведлінбурзі в германського імператора, тож мав свої обрахунки з германцями, – сказав-Ярослав. Йому стало неприємно вислухувати всі ці історії, в яких багато що перегукувалося з подіями в його рідній землі. Бо хіба ж Найстарший син Святославів Ярополк не пробував свого часу розправитися з братами? Пішов на брата свого, який сидів у Деревлянській землі, й погубив його. Те саме вчинив би, певно, й з Володимиром, але той узяв гору й відплатив Ярополкові його ж грошем. А він сам, Ярослав? Виявити непокору рідному батькові. Великого князя Володимира, якого знає й боїться цілий світ, перед яким запобігають навіть ромейські імператори, він зневажив і наміряється тепер з допомогою ось цих бравих забіяк зіпхнути з київського столу та засісти там самому. На Все воля божа. Добре сказав Еймунд про хозарів і їхнього кагана. Бо й що нині великий князь у Києві? Походи його невдалі. Земель більше не призбирує. Погряз у розпусті, по всіх усюдах ідуть пересуди про його жон та підложниць, хоч хреста цілував і знає закон божий. Київський люд, розбещений і зледащений, Юрмиться на княжому дворі коло повних столів, по всьому горо-Ду парокінні вози розвозять для дармоїдів хліб, мед, м'ясо й овоч, дружина пирує на сріблі й злоті. Не такий владця потрібен нині Русі. Як сказано в Святім письмі: «Тож дай слузі твойому розумне серце, щоб йому правити народом твоїм і вміти розібрати між добрим і лихим; бо хто зможе правити цим величезним народом?»

– Ще розпутством знаний Болеслав, – не вгамовувався варяг, – та й те казати: сплоджений не від чистого шлюбу, а від поспілкованих між собою княжими інтересами батька його Мішка і чеської княжої доньки Добравки. А Добравку Мішко взяв уже не цілу, та в тім ще не було біди, але от що прикметне: мала Добравка вже з тридцять літ, а від таких пізніх народин діти виростають на, забіяк і розпусників. Сімнадцяти-літнім узяв собі Болеслав за жону доньку маркграфа Рикдага. За рік – одіслав її назад. Відразу ж одружується з донькою паннонського князя Гейзи – і знов за рік одсилає її до родичів.

– Не пасувала йому, видно! – докинув хтось із варягів.

– Ну! – розпалювався Хакон, так наче йшлося про його власних дочок. – Тоді, за батьковим прикладом, пошлюбив Емнільду, доньку чеського князя Добромира, і вже ця народила йому багато дітей: синів, дочок. Але й того мало! Прочув він про твою сестру Предславу, князю, й запрагнув, старий бабій, покласти її собі в ложе!

– Багато чував я про йомсборг, – переводячи розмову на інше, сказав Ярослав, – дивний город, кажуть…

– Вільний город, – Хакон повів плечем, поправив свій золотий плащ, – все в ньому є. Зброя, хутра, дичина й риба, шляхетні соколи до полювання, коні всіх порід, сукна, єдваби, золотий і срібний посуд, оздоби жіночі й пахощі східні… А золота назбирується купцями там стільки, що й острів би міг од важкості затонути… Бо Йомсборг стоїть на острові, коло впадіння ріки в море, доступ звідусіль до нього відкритий…

Еймунд вирішив, що якраз з'явилася добра зачіпка до розмови з князем про платню для дружини, стрельнув оком на Ярослава.

– Та й Новгород незгірш за Йомсборг вміє призбирувати золото… Правда, князю? Чи то посадникові ліпше знати? Ярослав підвівся.

– Тішуся вельми, що прийшли на мої запросини, – сказав до Еймунда, який теж підвівся, бо пусті балачки скінчилися, треба було виставляти свої умови.

– Послужимо тобі, князю.

– Вірю, нахилив Ярослав голову, – але потрібна буде більша дружина.

– Маю шість сот воїв, – глянув очікувально на князя Еймунд, – досвідчені, але…

– Потрібні будуть усі шість сот, – твердо мовив Ярослав.

– Поки до діла, – швидко обстріляв очима усіх своїх Еймунд, – то умови наші такі: харч, одіж і весь припас і по пів-ере сріблом на чоловіка щодень. А вже за битви – лік окреміш-ній.

– Ач загарував! – не стримався Коснятин, який теж поривався підвестися з-за столу, щоб пристати до ряду, але стримувався, бо звичай велів не встрявати в діла княжі.

Ярослав навіть не поглянув у бік посадника.

– Хто хоче вершити діла великі, не повинен бути дріб'язковим, – промовив, здавалося, радше до самого себе, аніж до інших, і простягнув руку Еймундові. Той потиснув князеву правицю, цього разу вже не випробовував його сили, потиск був короткий, Еймунд миттю відскочив до столу, вхопив свого ковша, високо підніс його.

– Славимо тебе, князю! – гукнув, і всі варяги скочили з місць і теж піднесли кубки, поставці й ковші, закричали щось по-своєму безладно й весело.

.Чи то було добре, чи зле? Однаково не мав Ярослав вороття. Тепер повинен іти тільки вперед.

Цілу зиму падали великі сніги. Горіли ясно печі в княжих покоях, але не домував Ярослав, метався то по один бік Волхова, то по другий, сам наглядав за готуваннями до літнього походу, бо вже дійшли до нього вісті, що й князь Володимир заповідає виступати проти непокірливого сина, як тільки сонце висушять дороги ї вода в ріках та озерах потепліє. В далеких борах ловлено дич, в'ялилося, коптилося й засолювалося м'ясних припасів, щоб стачило для війська хоч і на сорок тисяч; з Ладоги везли бочки засоленої риби посполитої, цебрики просольного лосося й осетрину для копчення. Ніколи ще не доводилося Ярославові споряджати таке велике військо, клопоту мав би повні руки, аби не поміч Коснятинова, та однаково виснажувався від щоденного метання по Новгороду, від молитов і читання книг, від довгих розмов з перехожими іноками. Тоді заїздив до варягів на Славенську сторону, прагнув стати бодай на вечір один таким собі гультяєм, слухав варязькі похваляння, співи скальдів про славні походи, впивався вином і, розплювавшись з усіма клопотами, вдаряв за ліси до Шуйці.

А Коснятин з дарунками й ошатним почтом вирушив у посольство до шведського конунга Олафа просити руки його доньки для князя Новгородського, сина Великого князя Київського, скоро, може, й побідника над власним батьком, Ярослава, мужа мудрого вельми і книжного, многоязичного змалку, чоловіка, що вмів скупчувати в своїх руках і владу, і розум, і багатства, і потужність, а вже щодо хитрощів, таких необхідних у всякому володарюванні, то міг йому доточити Коснятин і своїх. З такими думками й подався новгородський посадник за море, і думки то були всі його власні, бо від Ярослава після тої осінньої короткої розмови над лісовим озером з берізками тільки й почув ще:

– Поїдь і привези.

Як настали ж весняні розтопи, то в Новгороді, власне, все й було зготовлене до походу на Київ, але води весна пригнала такі високі, що знов, як і осінню, відрізало город од цілого світу, не пробивалися до нього ні купці, ні ловці, ні гінці, навіть Ярослав не міг добратися до своєї Шуйці, яку чи й бачив за зиму тричі, а тепер між ними розхлюпувалися каламутні бурхливі ручаї, пробудилися грузовиська, випустивши наверх мокрість; від Коснятина чуток не доходило, мабуть, готував він милу несподіванку князеві, десь, видно, вже перегрібався через море, везучи з собою наречену для Ярослава, а може, й не віз, може, все складеться не так, як гадалося, та про це князь не дуже-то й дбав, найчастіше звертався в мислях до головного свого діла, до задуманого а чи й не задуманого, бо якось ніби найшло на нього потьмарення, коли виявив непокору до отця свого, тепер же міг би, щоправда, ще повинитися, та вже пізно було, все піднято й з одного, й з другого боку, наготовлено військо, а він сам теж зготовився до високого льоту, досить з нього блукати лісами та болотами, князюючи в північній стороні, – не такий має розум, ще стрясатиме цілим світом, схиляться перед ним імператори й королі, темні й нездарні вбивці, розпусники, примітивні загарбники.

Відчував у собі стільки сили, що всьому світові міг би крикнути відважно й погордливо, як колись його дід Святослав, великий воїн: «Іду на ви!» Та й так, бач, крикнув і то – проти кого? Проти рідного батька!

Ждав тепла. Понаписував до братів своїх і родичів грамоти довірливі. Як то водилося в ромейських імператорів, зі звичаями яких гаразд був ознайомлений з грецьких книг Константина Багрянородного, Льва-філософа, придворного Філофія, звелів Золоторукому вирізьбити княжу золоту печать з зображенням Юрія-змієборця, і по тому взірцю роблено потім печаті свинцеві й золоті, які Ярослав сам дочіпляв до писаних власноручно на пергамені грамот. Звертався до братів своїх, що були в північних землях. Найперше до Бориса, який сів у Ростові на місці Ярославовім, і мав би в усьому слухати брата старшого й досвідченішого. Потім – Глібові в Муром, обіцяючи, якщо сяде на київськім столі, дати йому іншу волость, бо ж муромські язичники не пустили князя в город, і Гліб, одхилений, мусив од'Їха-ти аж на дванадцять поприщ за річку Ішмо та й ждати там, сам не відаючи чого. Писано було й до Судислава, який сидів у Пскові під рукою в Ярослава і мав чинити все так, як велить князь Новгородський, але Ярослав не хотів виставляти тут стар-шість, бо йшлася йому передовсім про те, щоб з'єднати навколо себе бодай половину братів, – тоді почувався б певніше. Не мав сумніву також, що відгукнеться на його грамоту й племінник Брячислав полоцький, який замінив свого батька Ізяслава, вмерлого надто рано й нагло, так що не набагато й пережив свою матір Рогніду.

Вдарило сонце, протряхали шляхи й стежки, з'явилися коло новгородських вимолів перші купецькі судна, роз'їхалися в усі кінці Ярославові нарочиті люди, Київ мовчав погрозливо, не було чуток і від Коснятина, дурне то було в такий час відсилати від себе'посадника; князь лютився, сам не знаючи на кого, в люті своїй згадав про Шуйцю, хотів бодай трохи відітхнути коло неї, але поїхав з мовчазним Ульвом, нікому не сказавши, в Задалля і з клятьбою повернувся через день, бо до двору під білими березами їх не впущено. Незнайома червонопика баба визирала з надворітнього віконечка в башті, поцяцькованій, мов пряник, сміялася князеві просто в очі:

– А не велено пускати сюди нікого. Звідки прителющились, туди й відтютюрюйтесь.

Ульв зацікавлено позирав на цей бабський притулок, бо ще не був тут ніколи, мабуть, десь у глибині своєї спокійної душі немало подивувався він отій нахабній крикусі, що посміла самого князя тримати перед ворітьми, але сидів собі на коні спокійно, ждав, чим воно все те обернеться.

– Я князь! – гукнув Ярослав, червоніючи на виду від такого приниження, коли вже вимушений був називати себе, майже випрохуючи, виходить, милості бути пропущеним на дворище. Але й те на бабу не справило ніякого враження.

– Багато тут вас вештається, козлів окаянних, – сказала вона ліниво.

– Поклич Шуйцю! – ще крикнув Ярослав.

– Не велено тривожити господиню.

Віконце зачинилося, перемови на тому скінчено. Князь ще погрюкав у ворота, хотів звеліти Ульву, щоб дістався в двір через частокіл, але потім передумав і скомандував рушати назад. Ще стримував коня, ждучи, що його покличуть, сподіваю-, чись, що був то просто жарт, витівка Забавина, але ніхто його не кликав, дворище стояло неприступно замкнене, куріло димком над теремом, мовби стріляло ним у князя зневажливо й насмішкувато: «А ось же тобі!»

Він подумав, що, видно, віщує серце Забавине про його одруження, а може, й так хтось приніс їй вість, вичуває вона вже заздалегідь, тоді коли він і сам ще не відає, як воно буде, з чим повернеться Коснятин; Шуйця, хоч і не вимагала від нього нічого, хоч і давала йому цілковиту волю навзамін за волю для себе, все ж, видно, коли дійшло до рішучої миті в князевім житті, не змогла перебороти в своєму серці оте жіноче, що штовхає людей часто на дикі, нез'ясовані вчинки. Жінка – як бог: вона хотіла б володарювати над своїм чоловіком неподільно. А чоловік нагадує поганина: йому завжди мало бога одного, а жінок і поготів. Дивно, чому ця поганська звичка пробудилася в його душі саме в такий складний час? Все збіглося доку-. пи: і суперечка з батьком, і намір одружитися з донькою ва-.рязького конунга, щоб утвердитися серед можновладців цілої Європи, і оця пагуба з Шуйцею. Якби хто знав, якби хто тільки.знав, на що пустився князь у своїх потаємних учинках! Обдурював людей, себе самого, навіть господа бога, перед яким грішив, а потім замолював гріхи навіть у недобудованій церкві після найбільшого гріха з Шуйцею, після тої незабутньої світлості, що лилася з її молодого тіла.

Тим часом стали надходити відповіді на його грамоти. Найперше від Судислава. Прислав бересту з видряпаними костяним писалом кривулями: «Роби, як знаєш. Судислав». Молодий ще. Проти отця йти боявся, але й старшому братові супротивитися не зважився. То й гаразд. Аби не ставав на заваді.

Від Брячислава з Полоцька теж надійшла береста, хоч і сам би міг прибути до дядька, все ж таки одна кров струміла в їхніх жилах, і образу на діда свого Володимира мав би успадкувати ще від батька, який знав найліпше всі муки матері своєї Рогні-ди. Але цей вилупок, відаючи добре, що Ярославові нині не до нього, не тільки не прибув на поклик, а ще й поглумився, надряпавши в грамотці відмовок закрутистих і хитрих. Таке щось:

«А се ми, полочани, всі добрії люди і малі не сміємо…» Мовляв, хай старші тузяються, а ми, малі, подивимось, Чи можна там буде щось усмикнути та вскубнути. Ярослав потоптав ту грамоту, довго кипів у той день, але, врешті, вгамувався в молитві, своею землею – Великому князеві Володимиру чи синові його, перелік достоїнств якого тривав би задовго.

Може, й не пробував поєднатися з Святополком, вважаючи, що перевищує його у всьому, не хотів мати суперника, молодших же братів намагався поставити собі під руку – не так для підмоги самому собі, як для людського ока.

Бач, не вийшло.

Новгород уже виставляв князеві своїх воїнів. Кожен кінець готував тисячу воїнів. Слали воїнів і волості – піших, бідних, озброєних дрюччям, саморобними луками. В Новгороді ставало тісно, гамірно, воїнл прибували й прибували. Таке військо в городі товктися довго не могло, воно не повинне стояти на місці.

Ярослав звелів вислати частину людей для направи волоків, попсованих за зиму й весну, мостити мости й класти шляхи, сам би вже мав виступити з Новгорода, та мав ждати Косняти-на„ чи той привезе йому жону, чи не привезе – однаково.

Діждався гостя й зовсім негаданого. Прибув до нього з жменькою людей брат Гліб із Мурома. Був ще геть юний, не відростив навіть бороди, лик мав ніжний і довгастий, як на ромейських іконах, були в нього ніжні, неначе в діви, очі, а голос мав дзвінкий і дужий.

І ось тут події почали намножуватися.

Поки Гліб мився в банці, а потім вони разом з Ярославом відстояли обідню в княжій церкві, бо Гліб не поступався старшому братові в богомільності, до князя Новгородського прибув гонець. Гридник шепнув про це Ярославові ще в церкві, князь відігнав його геть, брати разом вийшли до палат, старший провів молодшого до приділених йому горниць, запросив на вечір до братської трапези, а вже тільки по тому без поквапу, хоч у самого все горіло всередині, попростував туди, де ждав його гонець. Мав бути від Коснятина, бо й скільки ж можна мовчати! Приготувався князь побачити воїна або й пишного боярина, а стрів його невисокий обідранець, з світлою кільчастою бородою, з старими, пошмугляними, мовби й побитими вже трохи гуслями в руках, аж Ярослав відступив од нього.

– Ти що? – спитав. – Каліка перехожий?

– З гусельним дзвоном та піснею скрізь пройдеш незачеплений, – відповів той голосом молодим і дзвінким, мов у брата Бориса. – Маю до тебе грамотку, князю.

– Од кого ж? – насупився Ярослав.

– Сестра твоя Предслава звеліла кланятися.

– Сестра? З Києва-града? Іди за мною! Повів його до гридниці, посадив на лавку, налив у срібний ковш меду.

– Пий!

Того не треба було просити двічі. Вмочив бороду й вуса в густий мед, смакував довго й зі знанням.

– Довголітен будь, князю.

– Грамота де?

Посланець сягнув рукою за пазуху, дістав звідти згорток, видобув з нього скручений в трубку пергамен.

Грамотка від Предслави була скупа: «Отець наш. Великий князь Володимир, упав у недуг кріпок, але покладаємося на Бога, що видужає, завдяки сльозам і молитвам з багатьох сто' рін. Молися й ти, коханий брате мій…». Ярослав згорнув грамотку. Не так вразила його звістка про хворощі батькові, як заболіло серце за сестру. Два літа тому, коли цей розпусник Болеслав ішов на Русь визволяти зятя свого з дочкою, то поставив ще перед Володимиром доконечну умо-ву, щоб видав той– за нього доньку свою Предславу. Дяка отцеві, що не пристав він на зальоти цього старого й негідного бабія, бо страшно було й подумати, щоб їхня єдина сестра, їхня красуня стала аж четвертою жоною в цього товстопузого Болеслава! Серед усіх дітей Рогнідиних Предслава вирізнялася незвичайною вродою, була мовби не з їхнього гнізда, не схожа була ні на батька, ні на матір, а вже між нею й братами то ніхто б не постеріг жодної рисочки однакової. Мстислав – великий чорний, булькатий, мов гречин; Ізяслав був слабий, хворобливий, золотушний, зжовклий з самого малку; Ярослав – з грубим обличчям, сердитими очима. Вона ж уся – лагідь, вся – просвітленість, вся – ніжність, тільки й було в ній темнощів, що нелюбов до батька, передана матір'ю Рогнідою так само, як і всім синам, однак ось тепер, коли Володимир впав у хворощі, донька пересилила ворожнечу, і молить за нього перед богом, і шле мовби докір братові коханому, який, може, багато в чому спричинився до стану батькового.

Але грамотка Предславина й доречною стала для розмови з Глібом, яка розпочалася за трапезою і яку повів не Ярослав, як він сам того сподівався, а Гліб.

Першим заговорив Ярослав, але далі довелося йому тільки виправдовуватися перед молодшим братом, який відразу перебрав розмову до своїх рук і вже не випускав до кінця і завершив теж на свою користь, бо на своєму боці почував силу й справедливість.

– Чи одержав, брате, мою грамоту? – спитав Ярослав після першого випитого на повітання ковша.