Текст книги "Диво"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 43 (всего у книги 47 страниц)

І, врешті, остання велика мозаїка – благовіщення на стовпах тріумфальної арки, що веде до вівтаря. Постаті архангела Гавриїла в білому одіянні й Марії-Богородиці. Гавриїл прибуває до Марії з благою вістю про грядуще народження Христа. В руках у нього – червоний жезл, символ путника. Ввійшовши до Марії, Гавриїл промовив: «Радуйся, благодатная, господь із тобою!» Марія в час приходу архангела з вістю сукала пурпурову пряжу, символ нескінченності життя, вона відповідає Гавриїлу: «Се рабиня господня, нехай станеться мені по слову твоєму».

Добре було вималювано на пергаменних звойцях увесь чин здоблення й розпису мусійного, не шкодовано дорогого пергамену, не шкодовано й золотих та інших барв, для кожного чину митрополит по пам'яті прочитував належні місця з Святого письма й з книг отців церкви, так що книги, принесені Феопемптовим почтом і розгортані щоразу, були, власне, зайвими, зате не зайвими були грецькі надписи, що їх теж завбачливо заготовили служебки митрополичі й розгортали перед князем по мірі того, як розкручувалися по підлозі нові та нові звойці з малюваннями.

І чи то бурмотіння митрополитове, чи то грецькі написи, якими щось аж надто рясніли всі зображення, чи то просто денна втома спонукала Ярослава до того, що він, ще й не додивившись, власне, до кінця, несподівано підвівся з свого стільця і заявив, що слід перенести подальший розгляд на завтра, і робити це не тут, у княжих палатах, а в самій церкві, щоб на місці стало видніше й виразніше для всіх. Митрополит зіщулився, згадавши про сиву холоднечу в нетопленому й невисхлому ще храмі, не хотілося йому й відкладань, але змовчав про свою нехіть і про свою незгоду, теж підвівся, поблагословив князя і поважно пошелестів до дверей, тягнучи за собою довжезний хвіст кліру.

– Не поспішай, князю, – перш ніж іти, сказав неголосно від дверей Сивоок, – церква має добре висохнути.

– Чи вже надумали, чим заміняти ромейські мармури? – спитав князь.

– Казав колись тобі, князю: розпишемо весь собор зсереди' ни й зокола фресками. Дивно буде.

– Митрополитові б зумів розказати.

– В нашім ділі показувати ліпше, а не розповідати. Слово не все обіймає. Для слова зостаються книги.

– Ну, гаразд,– посміхнувся князь, – в церкві дійдемо згоди.

Не втома спонукала Ярослава перервати домовляння з митрополитом: хто править державою, повинен забувати про втому. Чекало на нього ще безліч справ значних і невеликих, почесних і клопітливих, мав ще того дня прийняти своїх воєвод і бояр, мав також вислухати людей, які прийшли з західних царств і принесли вісті про те, що діється в Європі, мав також бесіду з вивідниками-купцями, що прибули з Візантії, де всі прикмети свідчили на користь князя Київського; імперія, позбавлена твердої руки, щодень втрачала на силі й значенні, хоч легковажити, ясна річ, ромеями ще ніхто не міг, треба було вичікувати відповідної хвилі; може, добре було б наготувати, скажімо, достатньо людей, приберігши їх десь у верхів'ях Дніпра, потаємно від усіх візантійських доносителів, серед яких найпершим Ярослав уважав митрополита Феопемпта, та при нагоді пустити добре військо по морю просто на Константинополь? Та то були задуми на подальше, мав подбати про лад і тишу в землі власній, мав бути обережним з братом Мстиславом, який сидів у Чернігові поки що тихо й мирно, вдовольняючись гульнею і ловами. Була в Ярослава перед очима ціла Європа. Не було сталості ні в кордонах поміж окремими державами, ні в стосунках, ще менше було порядку й спокою всередині поодиноких держав. Король французький Роберт, знетерпеливлений сваволею і розбишацтвом своїх феодалів, попросив єпископа з Боне, щоб той виробив присягу для великих васалів і списано було таке: «Не вкраду ані вола, ані корови, ані жодної животини; не хапатиму ані хлопа, ані хлопки, ані слуги, ані купця; не відбиратиму в них грошей і не змушуватиму їх до викупу; не шмагатиму їх батожжям, щоб відібрати їхнє добро; від половини березня до середини листопада не крастиму з королівських пасовиськ ні коней, ні лошат, ні кобил; не палитиму й не нищитиму осель; не плюндруватиму й не нищитиму виноградників».

Новий імператор германський Конрад, щоб запобігти спалахам ворожнечі поміж своїми маркграфами й єпископами, спробував упроваджувати початки божого миру в своїх землях. Імператорське повеління було таке, щоб з заходу сонця в середу до ранку наступного понеділка ніхто не смів оголювати меч і розводити чвари. Ясна річ, не могло це стосуватися земель сусідніх, на які можна було нападати упродовж цілого тижня, особливо ж на Польщу, ненависть до якої Конрад успадкував од свого попередника Генріха Каліки. Не могли германські імператори змиритися з тим, що Болеслав Польський, а за ним і його син Мішко вступили в суперництво з імператорами, надягнувши на себе королівську корону. Придворний хронікер Конрадів з неприхованою зневагою писав: «Отрута пихи залила |душу Болеслава до того, що по смерті імператора Генріха навакився він перехопити королівську корону для зганьблення імператора Конрада. Скора смерть покарала те зухвальство. Син його Мішко такий самий бунтівник, як і батько». З Болеславом свої обрахунки мав і Ярослав, перенісши їх Цзепер на Мішка. Взагалі Польща вимушена була спокутувати нерозумність дій своїх перших владців, які чомусь вирішили ухилитися в своїх забаганках до заходу, забувши про те, що мовою й звичаєм народ їхній належить до слов'янського сходу. Захід же, давши їм віру, пославши папських місіонерів і апостолів, водночас завжди твердо пам'ятав про споконвічну належність поляків до сходу – і от звідси й ішли всі лиха й складнощі для існування польської держави. Палсько-імператорський захід хотів поглинути надвіслянських полян без решти, розчинити їх у своїй стихії, не лишивши нічого питомого, а схід, у свою чергу, не хотів віддавати рідного, вважав те за своє, теж рвався – до польських земель, прагнучи їх визволити. Для сходу Польща була завжди висунута занадто далеко на захід, захід вважав,: що вона занадто далеко відсунута на схід. А тут ще сталося так, що на чолі польської держави опинилися останнім часом люди мужні й дужі, вміли вони розставити лікті, пробували розіпхнути своїми ліктями ворогів західних, а заодно відтурили своїх родичів східних, перетворюючи на ворогів також і їх. Віддавав колись Болеслав свою доньку за Святополка, ходив на Київ і брав його, але досяг тільки того, що тепер Ярослав ненавидів і Болеслава, і його спадкоємця Мішка.

Мудрості, мудрості не стачало владцям поблизьким і віддаленим; Ярослав пильно стежив за всіма, брав до уваги похибки, віднаходив у книгах взірці для наслідування в керуванні державою. Лар із книгами, переплетеними сап'яном різнобарвним, сукном червоним і синім, прикрашеними самоцвітами, перлами, сріблом і золотом, стояв у княжій горниці, замикав його сам Ярослав, нікому не довіряв ключа.

Ще лунало в церквах київських слово грецьке поряд з словом руським, а князеві вже мріялося про часи, коли чутиметься повсюди лиш своє, рідне, неповторне: і вдома, і на забаві, й на торгу, і в церкві, і на битві. І мудрість книжна щоб була своя. Звелів Ларивону вчити потай од митрополита не тільки таких, що могли б списувати книги грецькі, а щоб уміли й перекладати на свою мову. Був для нього далеким взірцем Клемент Охридський, який ще сто літ тому, не лякаючись могуття Візантії, зібрав у. Охриді учнів до трьох тисяч, і вся наука там була болгарська, всупереч грецькій.

Ще задумав Ярослав посадовити коло себе вмілих писців які б простежували кожен день його князювання і позоставляли для науки нащадкам спис його діянь. Вибрав для цього отрока Пантелія, що виявив значну тямущість у письмі, дав йому доступ до всіх важливих справ, кликав часто для бесідувань, завчаючи, як треба вести записи. Сьогодні, відпустивши всіх служилих людей, теж покликав Пантелія, посадовив його на Лавку так, щоб світло падало отроку на обличчя, бо любив спостерігати по очах, як доходять його слова до чоловіка.

Пантелій, хоч скільки привчав його пресвітер Ларивон до послуху й поштивості, совався перед князем, нудився, не любив Повчань, кортіло йому щоразу спитати князя, коли ж той випустить на волю з печери святого чоловіка, який гниє десь у землі, але не наважувався на таке зухвальство, тільки совався й совався на твердій лавці, позираючи на Ярослава чи то насмішкувато трохи, чи то навіть зневажливо. Але князь витлумачував те як цікавість, бо не міг допустити інших почуттів у душі слухняного отрока, він вів бесіди з Пантелієм, мовби з рідним сином, бо власні сини ще були замалі для серйозних повчань, – найстарший Володимир більше брався до зброї, аніж до науки, Ізяслав, Святослав і Всеволод бавилися іграшками більше, ніж грамотою.

Пантелій уже прочитав кілька великих книг, серед них твір Іоанна Малали, антіохійця, що написав докладну хроніку від Адама.

Окрім Малали, Пантелій, по наущенню Ларивона, читав ще також хроніку Георгія Амартола, тобто грішника, візантійського ченця, який, подібно до Малали, теж давав виклад історії людства, починаючи від Адама, однак з особливим смаком зосереджувався на розповідях про великих людей поганського світу, що вельми смакувало Пантелію.

Значна частина хроніки Амартола сповнена була розповідей про страшні явища природи, про землетруси, знамення небесні, вихори й бурі, які насилаються на землю за гріхи людські. Чуда бували незбагненні й страхітливі. При імператорі Маврикії народилася людина з риб'ячим хвостом, а то був чоловік, який умів передвіщати події, не мовлячи голосом своїм, не ворушачи губами, а випускаючи з черева чиїсь голоси чужі. А то з землі вийшло потворне чудище, назване меском, і людським голосом передрікло нашестя на Палестину аравітян. А то народився шестиногий пес. А то з явилася на небі зоря в виді списа.

Та й хіба тільки це знав Пантелій? Читав ще він старовинні книги, де пояснювалося, скажімо, що стихіями керують і повелівають особливі духи: е духи хмар, імли, осені, весни, літа, ночі, світла, дня. Походження дощу пояснювалося тим, що ангели збирають морську воду завдяки трубам, які сховано в хмарах, а вже з тих труб вода виливається на землю. Від шуму ж, який походить при накачуванні води, буває грім. Так само пояснювався рух сонця по небі: його качали триста приставлених на те ангелів.

Знав також Пантелій про небесні сфери і про те, що сонце увосьмеро менше за землю, завдяки чому й вміщаються всі його Промені на земній поверхні; і про те, що існує десь за великим океаном ще одна земля необітована, але океану того перепливти живим людям несила, переплив його колись тільки Ной на своєму ковчегу, тепер туди лиш по смерті можуть добратися праведні душі, бо там розташовано на східній стороні рай, з якого виливаються чотири ріки, що проходять попід землею і.течуть уже тут у вигляді Гангу, Нілу, Тигру і Євфрату.

Пантелій набирався знань так, як учив Василь Великий:

«Присвятивши себе вивченню письмен зовнішніх, згодом уже починаємо слухати священні й таємні уроки і, мовби звикнувши бачити сонце на воді, звернемо, нарешті, погляди на саме світло. Якщо між ученням є якась взаємна спорідненість, то пізнання їх буде для нас доречним. Якщо ж немає сеї спорідненості, то слід вивчати різність учень, зіставляючи їх між собою, що допоможе ствердженню вчення ліпшого… Запозичимо в них ті місця, де вони вихваляли доброчннство й засуджували порок. Бо як для декого насолода квітами обмежується пахощами й строкатістю барв, а бджоли збирають з них ще й мед, так і тут: хто ганяється не за самою солодкістю й приємністю творів, той може з них запастися в душі деякою користю».

Ярослав дивився на Пантелія завжди з приємністю і радощами. Отрок був для князя мовби річ, зроблена власними руками. Ось сидить перед ним юнак, якого він одірвав од старого поганського світу, розокремив його з могутнім представником світу минулого, прихилив до себе, збагатив його душу. Якби навіть цей Пантелій був один на цілу Руську землю, то й то неабияка гордість для володаря, коли подумати, що десь королі дбають лиш за те, щоб підвладні не крали в них на пасовиськах коней, або ж воліють замінювати пишними шатами мудрість власну, а вже про мудрість підданих, то й у гадці не мають.

Але твердо впевнений був князь також у тому, що совається неспокійно перед ним отрок Пантелій не через холодний зимовий вітер з Дніпра, що пробився крізь благі стіни і крізь віконечка (княгиня Ольга полюбляла поглядати на узвози, щоб бачити, хто й з чим їде до Києва, тому в палаці було безліч віконечок, повернених у бік Дніпра; палац не подобався Ярославові через свою незатишність, князь уже вирішив ставити собі новий палац, як тільки все буде завершено на спорудженні Софії), – душевне сум'яття від надміру знань порушувало Пан-телієве тіло перед князем, зверх тої мудрості, яку юнак всотав у себе з книг, потрібна була ще мудрість інша – нею ж міг володіти лиш він, Ярослав. То була мудрість повчань, настанов і велінь. Роби ось так, а не так, думай про це так, а не інак.

– День минув.– Ярослав глянув у тьмяне віконечко, побачив за ним ніч, відчув з того боку холодні удари дніпровського вітру. Не повертаючись до Пантелія, звелів: – Прочитай-но про день учорашній.

Пантелій дістав з-поміж двох дерев'яних дощок цупкий лист пергамену, скоромовкою прочитав: «Нехай нікому не видається дивним, якщо напишемо щось пам'яті гідне про суд Ярославів. Князь же судить щотижня вранці на торгу, визначає кари, уроки вірникам і поплати осьменникам при мощенні мостів у Києві.

За щонайменші переступи князь Ярослав уводить нові та нові віри, щоб збільшити лад у державі, а княжій казні додати прибутку. В народі ж про це мовиться: «Рука руку чуха, а обидві сверблять».

Поминаємо багато речей, про які у властивому місці можна буде згадати, і опишемо скромними словами церкву святої Софії, поставлену Сивооком і Гюргієм іверійцем, бо церква вже стоїть і жде украсу серединного. Як то сказано: «Лоб свербить, та кланятися нікому». Вельми дивується весь люд церкві небаченій, але допоки князь не побув коло Софії з митрополитом Феопемптом, боярами, воєводами, священиками і челяддю, поки не мовив: «Так тому бути», то ніхто ніби й не помічав церкви великої посеред Києва, так наче зродилася вона лиш після князевих слів. О світе тривожний і лихий! Чом-то так діється повсюди й завжди? Чоловіка простого ніхто не слухає, хоч би він віщав істини великі, навіть діла його щонайбільше змаловажу-ють, коли ж людина посідає високе становище, то навіть мовлені нею глупства стають історичними».

– Що понаписував? – невдоволено буркнув князь. – Навіщо то все?

– Все – правда. – Пантелій говорив тихо, не знати, чи зля«кався, чи хотів приховати глумління в голосі.

– Потрібна не правда, а віра. – Ярослав, покульгуючи важко, пройшов од вікна, сів на лавку навпроти Пантелія, так що тепер і його обличчя попало в смугу хисткого світла. – Віра ж не потребує докладностей, обмежується суттю. Не пиши слів усіх – і так зрозуміють. При писанні дорожи часом, надто ж – пергаменом, бо купований аж у Константинополі.

– Хоч пергамен купований, зате письмо домашнє, – не стерпів отрок, і тепер уже зрозумілим стало, що не до кінця вдалося князеві відірвати хлопця від того зарослого бородою деревлян-ського мудреця, встиг той передати отроку своєї впертості. Але Ярослав теж належав до терплячих і впертих: раз почавши якесь діло, вже не відступався.

– Писати треба, – мовби нічого й не помітивши, казав князь приязно,– тільки про велике, опускаючи другорядне. Прагнути треба до ретельності в викладі подій, як то роблено колись у каролінгських пергаменах, яких ти не читав через свою темність, але які дам тобі хоч поглянути. Ромейські хроністи з сухим переліком років і діл неважних для тебе не взірець. Були в них і життєписні, яких пробуєш наслідувати, але відзначалися вони тільки пишним багатослів'ям і не мали сили в мислях. Не впадай у спокусу наголошувати на неладах і похибках. Недоліки великого чоловіка так само повчальні можуть бути, як і досягнення» але важать тільки останні, перві ж слід пускати. В непам'ять, щоб не стали вони колись виправданням для правителів ледачих і нездарних. Не уподібнюйся візантійському історику Прокопію, який удень писав про високі дії свого хлібодавця імператора Юстініана, а вночі, замкнувшись у келії, тихцем списував до потаємних зшитків плітки й паскудства про придворних і саму імператорську родину.

Пантелій мовчав. Совався на лавці, хитрощами деревлян-ськими зблискували його світлі очі, ось так часто важко бував зазирнути людині в притаєність лісових гущавин, зелених шумів, широколистих папоротей.

А другого дня вже в новій церкві, стоячи поперед великого почту поряд із митрополитом, знов пригадав Ярослав собі Пантелія, бо, кидаючи погляд через ліве плече, бачив важку Сиво-окову постать, відчував, що той жде вирішення справедливого й мудрого так само, як отрок уночі ждав, коли перестане князь повчати його і відпустить, щоб списав він події нового дня, вставляючи поміж них свої вперті розумування. Вперті, вперті довкола! Можіг, так і треба? Може, й князеві слід запозичувати в них упертості? Може, князь так само повинен бути схожий на новою землю, як цей великий умілець Сивоок: погляд з-під брів, бчі мов із туманів сивих, у незвіданій таємничості глибин.

Щоб задобрити князя, а може, щоб швидше покінчити з перемовами на морозі, в цій невисхлій, непривітній і страшній у своїй голості церкві митрополит передовсім повів мову про зображення в храмі його ктитора, тобто засновника. На західній стіні мав бути сам Ярослав, який у супроводі Богородиці подав будований храм Христосові, а на бокових стінах – зображення всієї родини княжої: з одного боку сини, з другого – дочки з княгинею Іриною на чолі.

Місця було для того задосить, мовби будівничі заздалегідь дбали саме за прославлення ктитора-князя: під хорами над західною потрійною аркою якраз навпроти вівтаря.

– Хто ж то зробить? – поцікавився князь, озираючись на Сивоока, бо сподівався, що саме він мав би взятися за таке почесне діло.

Однак Сивоок мовчки відступився трохи назад і випустив з-за себе Міщила. Міщило розгорнув перед Ярославом довгий звоєць пергамену, шанобливо схилився перед князем, став щось довго й нудно пояснювати, власне, й не пояснював, а велемовно виповідав хвалу князеві, не забуваючи й про себе, показував, як І де кластиме яку мозаїку, звертав увагу на важливість уміти добрати властивих барв для княжого одягу, для щонайдрібніших речей. Ярослав мимоволі подумав, що чим менше має людина таланту, тим поважніше ставиться вона до самого явища Іворення, до своєї праці, хоч там іноді мистецтва може й не бути. Йому кортіло поспитати, чому ж усе-таки не Сивоок береться зображувати княжу родину і його самого, але стримувався, 3 художниками ніколи не знаєш, як ліпше повестися.

Вони завжди лишаються загадковими для володаря. Стають поміж владою і народом мовби самочинно,– а чи визначені до того вищою силою? Власне, й народ для князя – що таке? Князь завжди знає не весь народ, а лиш ту частину, до якої належить сам. Решта – або ж вороги, або просто темна юрба, не варта уваги. Навіть усі ситники, які висовуються з-над юрби в прислужники, зрештою не що інше, як примітивні попихачі, яких можна цінувати за вірність, але трактувати слід просто як звичайних слухняних псів. Однак жоден художник, навіть нездарний, не потерпить такого поводження.

– Гаразд, робіть як знаєте, втручатися не буду, – відмахнувся князь од Міщила, готовий пристати на всі домагання митрополита, аби лиш не мати справи з усіма митцями отут, на велелюдді, серед нездобленого храму, який важко було собі! уявити в прийшлій красі, в розблиску, схожому на сяяння прикрас і коштовностей на шатах у митрополита, єпископів, бояр, наповнений тисячами молільників, у кадильному диму, тихому палахкотінні свічок, в багатоголоссі співу й молитов.

Митрополит, ледь ворушачи зсинілими від холоду губами, майже вмираючий, шамкотів щось коло Ярослава. Нагадував про літургійний календар, про праведників, на яких тримається церква, про вимогу узгодити розписи стін церкви з богослужінням, для чого з євангельських подій слід вибрати лиш ті, що відбиті в найбільших церковних святах Візантії, свят же таких дванадцять: благовіщення, різдво, сретення, хрещення, Преображення, воскресіння Лазаря, вхід в Єрусалим, розп'яття, сошестя в пекло, вознесіння, сошестя святого духа, успения.

Князь поглянув тепер уже через праве плече, де сподівався нагледіти пресвітера Ларивона. Той височів над священиками так само, як Сивоок – над митцями, одягнений був у довге темне хутро, на голові теж мав просту хутряну шапку, знов про його священицький сан нагадувала лиш коштовна панагія, кинута поверх корзна; Ларивон ухопив князів погляд, покрутив заперечливо головою – мовляв, не погоджуйся з ромеєм.

– Щось має нам сказати пресвітер Ларивон, – князь намагався виказати належну поштивість до митрополита, ждав, поки той замовк, лиш тоді нагадав про Ларивона, та й то не наполягав, а мовби питав Феопемпта, чи той згоден вислухати пресвітера, коли ж не захоче, то хай воно так і буде. Митрополит кивнув на знак згоди. Закоцюбло слухав грімкий бас Ларивонів, тільки око йому сіпалося, мабуть, від того, як немилосердно калічив пресвітер грецькі слова. Але оте сіпання ока було передвісником вибуху. Так поблимує ледь помітний вогник під купою сухого хмизу перед тим, як зненацька спалахне високим полум'ям і вмить пойме весь хмиз. Здавалося б, пресвітер говорив цілком доречно. Про те, що київський люд ще не призвичаївся до нових свят, ще не обійняв їх усіх ні розумом, ні серцем в усій належній складності й суті, тож не слід переобтяжувати розписи головної церкви багатоманітністю, ліпше буде спростити їх, скажімо, до трьох основних, взявши тему голгофськоі жертви, євхаристії й воскресіння для головної нави, а всі бокові приділи надати окремим святим, для прикладу, апостолам Петру і Павлу, як проповідникам християнського вчення, святому Георгію, що його ім'я прибрав собі князь Ярослав, рідним Богородиці Іоакиму й Анні, бо все, що пов'язано з родиною, для руських людей близьке й доступне. Якщо присвятити один при-діл Георгію – покровителю ратного люду, – то інший слід тоді віддати архангелу Михаїлу, що, взятий ще князем Володимиром на своє знамено, сприймається русичами як захисник у боротьбі з силами супротивними. Та й по духові своєму цей князь ангелів близький своїм благородством серцеві руському, бо це ж архангел Михаїл боровся з дияволом ради тіла Мойсеевого, ізполчився на персидського царя, захищаючи волю людську, виявив покровительство єврейському народу, відвернув осла Ва-лаамового від погибельної путі, оголив меч перед Ісусом Наві-ном, повеліваючи йому цим прикладом помогти проти ворогів, знищив у одну ніч сто вісімдесят тисяч ассірійських воїнів, переніс понад землею пророка Аввакума, щоб той годував пророка Даниїла, який обрітався в рові лев'ячім…

І ось тут митрополит не витримав. І невідомо, чим споводо-вана була його лють: адже Ларивон називав тільки візантійських святих, опріч того, хотів, щоб церкву розписано не в самій тільки головній наві, а й у решті приділів, бо й що б то за святиня з голими стінами! Ще не було мови про намір Сивооків, на відміну від усіх візантійських храмів, розписати Софію ще й зокола всю фресками, але чи то Феопемпт уже знав про це, чи здогадувався, чи вкралася в його старечу голову підозра, що недарма пресвітер так ретельно хоче заповнити весь серединний простір храму малюваннями, щоб зрештою вихлюпнулися вони й назовні й перетворили чисту й строгу християнську церкву на розцяцьковане варварське капище, доповнюючи ще й барвами поганські буйнощі незліченних бань під золотими покрівлями.

– Не буде того! – вигукнув зненацька митрополит і спробував тупнути ногою, але тупання в нього не вийшло, закоцюблі члени погано підкорялися; нога митрополитові лиш сіпнулася ледь-ледь, заколихавши на ньому негнучкі лискучі шати. – Не допущу поганства в християнський храм! Негоже чиниш, князю, розводячи поганство! Відомо нам, звідки все йде. Годуєш у печері відступника. Нечисті наміри. Прокляне господь, князю!

Не звертався до пресвітера, мовби того й не було поруч, говорив тільки до князя, відразу кинувся звинувачувати, виявляв свою обізнаність, стверджував припущення, що поставлений тут ромеями для вивідництва. Ярослава обіймав шал. Щосили стримувався, щоб не виказати перед присутніми своєї погорди до митрополита, сказав тихо й смиренно:

– Святий отче, не вимагай аж надто від мого народу. Народ і так пішов на великі пожертви. Забрали в нього віру батьківську й дідівську, оголили душу. Нового бога він приймає добровільно чи з примусу, свят ваших ромейських ще не збагнув, може, й не вподобає їх ніколи так само, як ти ніколи не звикнеш до наших снігів і морозів. Пресвітер Ларивон, здається мені, мовить до діла.

– Не віддам господа нашого в руки поганинам! – уперто пробурмотів митрополит.

– Знай, святий отче, також і те, – підійшов упритул до нього Ярослав, щоб ніхто більше не чув його слів, – що коли вже народ наш і змушений до пожертв та поступок, то князь на поступки не піде! А тепер прошу ласкаво до саней, звелю тебе відвезти до твоїх палат, бо замерзнеш від нашого холоду, а я не хочу брати гріха собі на душу!

Це сказавши, князь пішов з собору. Не дбав за те, чи йде за ним митрополит, чи ні. Заведено ж було так і в Константинополі, що владика земний виходив з собору поперед сановника церковного, навіть до вівтаря імператора вводив патріарх, тримаючись позаду.

Феопемпт, бгаючи посинілі губи, пошелестів безсило за князем.

Того дня Ярослав не приймав нікого. Бачився з дітьми, обідав з усією родиною, не допустивши на трапезу нікого стороннього, потім перейшов на половину до княгині, вдаючи зацікавленість, розглядав її нові заморські вбрання, привезені з Візантії, з Германії, від франків і від варягів. З'явилося відчуття, що старіє, лякався, що не забачить довершеної церкви святої Софії – головної справи свого життя, а чим зарадити – не відав, Простіше було в битві з ворогом, порядкувати в державі, попри всі труднощі й складність, теж знав, як, вивчаючи з книг досвід багатьох своїх попередників великих і незначних і набираючись досвіду в житті, умів приборкати дикого звіра і придушити повстання щонайбуйніших забіяк, відав безліч способів, щоб подати простакам понятливість, а ось тепер розгубився, неспроможний обійняти умови всього огрому прийдешнього творення в соборі. Та й хто б не розгубився? Хіба ж ті самі ромеї, хоч держава їхня налічує вже кількасот літ і зароджувалася під знаменням бога, позиченого ними в палестинських пастухів-голодранців, – хіба вони сприйняли відразу все і все збагнули? Скільки жили – стільки й гризлися поміж собою то за те, то за інше. Дійшли й до того, що нищили всі зображення Христа, Марії, ангелів, апостолів, патріархів, імператорів. Навіть у імператорському палаці, будованому при Константин! й Юстініані, виколупувано всі мозаїки. Може, й тримається тепер митрополит Феопемпт за ту будовану й освячену патріархом Фотієм церкву Феотокос Фарос через те, що була вона першою значною церквою, спорудженою після каламутних часів іконоборства?

От чому маємо спокутувати чиїсь сум'яття й дурощі, повторю-іи зроблене вже давно і не на покрепу душ народу нашого, а для зміцнення розхитаної віри самих ромеїв? Уночі покликав Ситника. Той теж постарів помітно за ці фоки, ще потовстішав, пітнів так само рясно й невтримно, але вже збагнув нарешті, що не личить на його становищі зайва метушливість, тому пошив собі за ромейським взірцем охабень довгими, до самої землі, рукавами, які перекидав через плечі й засував за пояс, а руки простромлював у прорізи під рукава, мов городнє опудало; незграбний, нездарний, хто не знав, то взяв би його за першого неробу в державі, глянувши на оті заткнуті за пояс довжелезні рукави, але Ярослав і далі вірив у Ситника, не обманув той князя ще жодного разу-, виконував усі веління швидко, точно, головне ж – без зайвого розголосу, І.-що в державних справах іноді має вагу першорядну.

– Що, той святий у печерці живий? – спитав князь свого нічного боярина.

Ситник не збагнув сенсу княжого запитання, мерщій відмовив:

– Живий, князю! За велінням твоїм…

– Стривай, – махнув Ярослав рукою, – не просив тебе нагадувати мої веління. Питаю тебе: чом досі живий?

– Чом живий? – Ситник вмить розгубився, стало йому жарко, вже вчував княжий гнів, тільки ніяк не міг вгадати, звідки він нахлине.– Ну… живучий дідок. Такий жвавий, як рак на греблі.

Боярин хрипко засміявся, щоб приховати бодай сміхом свою розгубленість, але Ярослав не схильний був сьогодні до веселощів.

– Раз питаю, – сказав суворо, – то не треба мені пояснень.

– Але ж, князю…

– Кажу, чом живий? – вперто повторив Ярослав. – Не подобається твоя нетямущість, Ситнику. Якби вмер чоловік, а я питав, чому він умер, тоді б мені й пояснював, хто винен. А раз питаю, чом живий, то знайди, хто винен у цьому.

– Ага, так, – слухняно мовив Ситник, гамуючи дурне бажання гукнути: «Та ти ж, князю, винен, що він живий! Ти ж велів носити йому дичину з княжого столу, й напої в срібних пугарах, і хутра для теплоти…»

– Ав печерці хай пресвітер Ларивон молиться,– мовби про справу вже давно вирішену, казав далі Ярослав,– передай йому від мене…

Все-таки Ситник, видно, старішав швидше за князя: став думати тугіше. Ще тільки розмірковував, як прибрати старого з печерки, а князь, бач, уже й забув про того, вже він для нього й не існує, вже дбає володар чомусь за печерку, прагне як-швидше задомовити її кимось.

– В Ларивона вже своя печерка є,– несміливо сказав Ситник.

– Печерка? – Ярослав пройшовся по горниці, спинився перед поставцем з товстою пергаменною книгою, поторкав пальцем лист.– Яка печерка? Що він там у ній робить?

– Молиться з Лукою Жидятою. Лука там і зберігається, а пресвітер ходить до нього, і в два голоси виспівують молитви.

– Що ж співають?

– Господи милосердний, прийми з землі цієї молитву на мові землі нашої… Отаке щось виспівують… А в обох – баси вельми знакомиті…

– Не питаю про баси. Лука той – що за один?

– Жидятою прозваний, бо малим ще його хозари забрали в полон, і там протримали кільканадцять літ, і схиляли до віри жидівської своєї, і на свою мову перевертали. Скуштував він чужини, і як прибіг до своїх, то тепер ні про віщо чуже чути не може. І християнську віру визнає тільки мовою нашою, а не грецькою. Ларивон його ховає від митрополита і від ромеїв. У печерці.