Текст книги "Диво"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 47 страниц)

– То ходімо ще до озера, – позіхаючи, промовив Какора, якому, видно, не дуже личило тинятися по чужому городу в мокрих портах.

– А до озера зась! – сказала Ягода.

– Чого б то?

– А того!

– Та ти кажи!

– А я кажу.

– Дурна дівка, – сплюнув Какора, – була б ти мужем, то я б тобі хоч голову на в'язах переставив, а так – тільки тьфу, та й годі!

– Тільки тітка Звенислава може відчиняти браму до Яворового озера, – пускаючи мимо вух Какорину погрозку, сказала Ягода.

– А що тая у озері? – поцікавився Сивоок.

– Боги живуть.

– Ось полізу на вал і погляну на ваше озеро, – пробурмотів Какора і справді почалапкав по крутосхилу, вгорі над яким темніли напівзасипані землею, зарослі травою ребристі кліті городського валу.

– Піди, піди, – байдуже сказала Ягода.

– Я теж хочу подивитися, – глянув на неї Сивоок, мовби просив дозволу.

– Ну, піди, а я доги посушу на сонці, – засміялася молодичка, – а потім прийдеш до мене. Адже прийдеш?

Сивоок нічого не відповів, бо така мова була ще не для нього, хоч і мав вік справний.

Наздогнав Какору й випередив. Перший побачив унизу, під валом, озеро в кшталті кривого серпа, стиснуте звідусіль такими незаймано-чарівливими лісами, що неодмінно б спокусили вони до нових мандрів, аби чоловік не зазнав там лиха. Понад берегами озера, позабрідавши в чорну воду, стояли могутні, давиолітні явори. Сизо-чорні стовбури їхні на таку висоту підіймали кучеряві шапки листя, що порівнювалися вони з городом. Поміж яворами зеленіючими мертво чорніли всохлі. Певно, так кам'яніють у вічній нерухомості вмерлі боги, якщо боги можуть вмирати.

Какора байдуже ковзнув поглядом по озеру, поглянув на вузьку кладку, що вела до води з низенької брами, тої самої, що її мала право відчиняти лише Звенислава, загадкова жінка, яка, здається, в родогощан мала надзвичайні обов'язки. Потім купець наставив вухо'знов на город. Десь недалеко подзенькували молоти, так наче під одним з пагорбів ховалося з сотню кузень. Сивоок уявив собі, як сидять у затишних, пропахлих димом хижах мудрі діди й маленькими молоточками кують срібло й золото, виковують такі гривні, як ото в Звенислави на руці, а поряд, у чорних кузнях, серед спекоти й червоного полум'я ковалі роблять мечі, кують їх у дві руки водночас, і мечі ті мають бути неодмінно такі важкі й широкі, як колись у діда Родима.

– Переспимо, а вдосвіта – гайда, – цілком тверезим голосом сказав Какора.

Сивоок удав, що не чує. Стояв на валу серед густої нетоптаної вже, мабуть, безліч літ трави, дивився то на Яворове озеро, заковане в обійми лісів, то на город з його лисими пагорбами й зелено-кипучими падолами, бачив унизу, на зеленому мурігу, Ягоду з її сороміцько-білими ногами, чув з-під землі дзенькання невидимих молотів, які кували десь тихе срібло, золото й різуче залізо,.був піднятий над світом на оцих валах, але й відчував скутість у серці, мовби ті вали пролягли через саме серце, і нез'ясована туга штовхала його за ті вали, за брами, назад до широкого світу, вийти, вирватися, вибігти, втекти. Вічна хіть довтечі. Звідки й від кого? Хіба не однаково? Але сказав зовсім не те.

– Чому б мали квапитися?

– За тепла треба вибратися звідси, – сказав Какора. – Маємо бути в Києві до перших холодів. Дорога важка й довга.

– Не знаю, чи й піду, – відмовив хлопець.

– Як то? – купець не зумів навіть подивуватися таким словам.

– А нащо ти мені? Лучука вбив. Ми тобі добро, а ти – злом?

– Не відаючи.

– Така в тебе душа нечиста. Не можу я з тобою.

– Заберу, – пригрозив Какора. – Присилую.

– Спробуєш.

– А то – потну, як і твого шмаркатого…

Він не встиг докінчити. В Сивоокові завирувало те незбагненне, що отримав у спадок від діда Родима, він підскочив до купця, вхопив його за корзно і так трусонув, що той ухопив сторчака і ляпнувся хрестом у густу траву. Хлопець став над ним, сторожко вистежував кожен його рух. Коли купцева правиця посунулася до меча, Сивоок миттю нахилився, відкинув купцеву руку, вихопив у нього з піхов меча, вже спокійно сказав:

– А тепер вставай.

– Так от же ж не встану! – розпачено заревів Какора.

– Лежи, коли хочеш!

– І лежатиму, аж крізь мене трава проросте!

– Лежи.

– А ти в пеклі горітимеш, що занапастив душу християнську.

– Бісівська в тебе душа, – сказав Сивоок і, не озираючись, став спускатися з валу до Ягоди, яка -вже занепокоєно поглядала вгору.

Какора ще трохи полежав, потім підвівся, почухуючись і крізь зуби кленучи, почвалав слідом за неслухняним отроком.

Ягода стояла внизу з піднятим догори личком, була ще меншою, ніж перед тим, зате очі їй мовби побільшали до неозорості, затопили Сивоокові весь світ, він уже й не знав, чи то її очі, а чи далекої й наполовину забутої Велички, а чи просто зелена соковита трава й притаєність лісових гущавин, що ваблять його до себе, пробуджують якісь ще не відомі сили в тілі. А коли опинився коло Ягоди й побачив її справжні очі, побачив, як вони блищать очікуванням, спонукою і всім жіночим, що тільки можливо і чого він ще не відав, то зніяковіло відвернувся й пробурмотів:

– Дурний купець: боявся, щоб не наштрикнутися на меча, коли спускатиметься, та віддав його мені.

– В нього таке черево, що й наштрикнутися може! – засміялася Ягода.

– Завтра вирушаємо, – не знати для чого бовкнув Сивоок.

Ягода мовчала.

– Вдосвіта, – додав він ще.

Ягода мовчала.

– Бо далеко до Києва.

Ягода не мовила нічого,

– А дорога тяжка.

– То їдь собі, чого розбалакався, – недбало сказала вона зміненим голосом.

– Переночуємо та й гайда, – словами Какори сказав Сивоок.

– Ночуйте, – вже й зовсім холодно промовила Ягода, – напнете собі буду на торгу та й спіть. Тепло.

Тут до них досапав Какора, махав ще здалеку руками, сукав кулаками до Сивоока, але хлопець не дав йому розбушовуватися, подав назустріч меча, рукояттю наперед, аж купець відстугійв від подиву.

– Не боїшся? – прохрипів.

– Чого б мав боятися?

– Ну-ну, – зітхнув Какора. Але як тільки усунув меча в піхви, відразу ожив і загорланив: – Гей-гоп! Теплу жону обійму!

Наставив руки оберемком, пішов на Ягоду, вона вивернулася з обіймів, пустилась бігти.

– Ходімо тепер до Звенислави! – гукала до них. – Веліла, щоб привела вас до неї!

– Зрештою купець повинен бути купцем, а жінка жінкою, – пробурмотів Какора, потім забачив Сивоока, додав: – А молокосос – молокососом.

…У Звенислави двір був обсаджений квітами. Нічого, окрім квітів. Барви можливі й неможливі. Тут були квітки навіть чорні, не було тільки зелених; та й то, мабуть, через те, що вистачало зеленого листя. І хата в Звенислави теж була вся в квіткових барвах, знадвору й зсередини, і так нагадало те все Сивоокові діда Родима, що йому навіть закортіло спитати стару, чи не знала вона часом Родима, але вчасно схаменувся.

– Любо мені серед цього, – повів рукою, і стара всміхнулася, бо рідко траплялися їй такі вразливі на красу душі.

– Гарний город, – докинув своє Какора, – але люд вельми дивний.

– Чому так? – запитала Звенислава, припрошуючи гостей сідати до столу, на якому вже були потрави й густі напої в глиняних, веселкове помальованих збанах.

– А не міняють нічого!

– Не хочуть, видно.

– Чому ж не хочуть?

– Бо не вірять.

– Купець – гость. Йому скрізь вірять.

– Та не в нас. Тут довірливих не позосталося. Всі пішли й не вернулися.

Вдруге чув сьогодні це Сивоок і ніяк не міг збагнути, що б то значило.

– Бога вам треба нового, – поважно мовив Какора, -християнський бог всі серця схиляє в довірі.

– Маємо своїх богів. Од предків дісталися нам боги, інших не бажаємо.

– Християнського бога славить цілий світ, – потягуючи смачне питво, послане, далебі, не християнським богом, просторікував Какора, – луна розходиться між морями й лісами. А ви сидите в своєму городі й не рипаєтесь.

– А що нам?

– Багатства нового б набули.

– Маємо свого досить.

– Срібла-золота, дорогих паволок, сосудів.

– Маємо все: ліси й води, золото й срібло, хліб і м'ясо, рибу й мед, повітря здорове, земля родюча, ліс медоплинний, води прозорі, жони гарні, мужі вмілі, коні швидкі, корови молочні, вівці вовнисті. Чого нам ще?

– Ну, «чого», – запихаючись копченим вугрем, казав Какора, – людина повинна бути людиною, як купець купцем.

– От і лишайся, а ми теж лишимося самі собою. – Звенислава кивала служебкам, одягненим у білі довгі сорочки, щоб підкладали гостям, підливали їм, сама не доторкувалася ні до їжі, ні до питва. На Ягоду, яка майнула по хаті, зиркнула так суворо, що та мерщій зникла.

– У християнського бога храми вельми красні, – невпопад бовкнув Сивоок, у якого аж мінилося в очах від барв, і, мабуть, уперше в житті самому захотілося почаклувати з красками ї витворити таке, що й сам не знав що.

– Не знаю, які храми, бо й у наших богів житло незгірше, – сказала спокійно Звенислава, – а тільки відаю, що тому богові першою вклонилася баба нинішнього князя Київського, а жінка була підступна й неправа. Бо як прийшли до неї посли з нашої Деревлянської землі та поспитали, чи не піде вона за князя нашого Мала, то не відмовила вона чесно, а обсипала їх хитрощами, мовляв, люба мені ваша річ, мужа мого мені вже не воскресити, та хочу вас завтра перед людьми своїми поштувати, а сьогодні вертайтеся в лодью свою, і ляжте в лодьї, й величайтеся, а як вранці пошлю по вас, то скажіть: «Не поїдемо ні на конях, ні на возах, ні піші не підемо, несіть нас у лодьї». І так і сталося, і понесли їх у лодьї в княгинин двір і вкинули разом з лодьєю в глибоку яму, яку викопали за повелінням княгині. А вона ще й прийшла та нахилилася над ямою і поспитала: «Чи добра вам честь?» А потім звеліла засипати дерев-лянських послів землею.

– Бо вбили деревляни її князя, – сказав Какора.

– Хай би не йшов у нашу землю.

– Подать збирав.

– А чому мали йому платити?

– Бо князь Київський.

– То й хай живе в Києві і харчується тим, що має.

– Мало йому. Земля велика.

– А мало, то хай попросить, а не бере силою.

– Князь ніколи не просить – він бере.

– Бере, то його теж візьмуть.

– Не всидите довго так, – купець майже погрожував.

– . Давно сидимо й міцно. І ніхто не знає, де сидимо.

– А от же я знайшов.

.-Може, знайшов, а може, й ні, – Звенислава ледь всміхнулася кутиком уст.

– Повернуся до Києва – розповім.

– Може, повернешся, а може, й ні, – знов загадково промовила Звенислава.

– А що?

– Та нічого, Не випустимо тебе – будеш з нами. Город наш Радогость зветься. Живіть собі. Жон вам дамо. Хліб і м'ясо. Мед.

– Ні, ні, – Какора забув і про їдво, підвівся, нависав над Звениславою своєю м'ясистою тушею, – може, ще в жертву мене своїм богам принесеш? Го-го! Какора не 'акий! Какорі ніхто не може веліти! Какора вільний християнин! А може, за мною ціла дружина йде? Га?

– Хочеш – то їдь. Не боїмося, – спокійно сказала Звенислава..– Поїдемо! Го-го! Гайда, Сивооче! Дякуймо за хліб-сіль.

В словах Звенислави пролунало стільки несподіваної зловісності, що й Сивоок, забувши про свої незгоди з Какорою, забувши про зачарованість барвистістю Звениславиної оселі, забувши геть про Ягоду, яка більше не появлялася, слухняно підвівся, мовчки хитнув головою в подяці господині, пішов до дверей слідом за своїм хоч випадковим, а все ж хазяїном. Їх ніхто не затримував.

Спати помостилися на торзі, Какора зладнав собі буду на повозі, Сивоок поклався під возом і заснув одразу, бо це вперше після Лучукової смерті якось відтанув душею і знов став просто натомленим до смерті хлопцем, сповненим вражень і дивноти. Але й крізь мертву змореність пробився до нього вночі сон; снилося йому, що знову переживає він відразу аж три смерті: смерть діда Родима, Лучукову і, що вже й зовсім негадано-несподівано, смерть Велички, і плаче над усіма трьома смертями найдорожчих йому в світі людей, і сльози заливають його всього, він плаває в сльозах, і не теплі вони, а холодні, як крига, і він ось-ocь втоне в них. Щоб не втонути, він прокинувся. Насправді був увесь заливаний холодною водою, вода дзюркотіла з усіх шпар у повозі, а по боках, на відкритості лилася з темного неба суцільними потоками. Чиїсь руки хапливо торсали Сивоока, він ніяк не міг прокинутися, дощ для нього ще й досі був слізьми з тяжкого сну, а невідомі руки хіба що Величчині. Мовчазно сяйнула широка блискавка, видерла з пітьми біле, ніби мертве, жіноче обличчя над Сивооком, і лиш тоді він прокинувся назовсім і впізнав Ягоду коло себе, почув її зляканий, стривожений, заклопотаний шепіт: «Швидше, швидше, швидше!» Мовчки підкоряючись її рукам, він вибрався з-під воза, пірнув у несамовиті потоки води, зачеплений міцною рукою жінки, побіг кудись до всіх бісів у зуби, нагинався у якісь приземні двері, в які впихала його Ягода, а потім стояв у сухій темряві, десь телесувалася гроза, били блискавиці, розколював небо грім, та тільки не тут, не в цій приємній тиші, де тільки биття твого серця та ще чийогось, та палюче тіло в облиплому мокрому вбранні тулиться до того, штовхає тебе далі, далі, в ще більші темнощі, ще в тихіший затишок: «Сюди, сюди, сюди!»

Притискувалася до нього, обпливала його й обплітала звідусіль, робила зачароване коло незвіданих доторків, несвідомо, невміло він відповідав їй, і це були його перші обійми, її уста з гірким присмаком трав були на його устах, і на його щоках, і на очах, а він, що чув про це не тільки з дурних Какориних пісень, пробував відповісти їй, і то були перші його цілунки. Вона щось шепотіла йому, і він теж відшепочуйав їй, обоє палали в сором'язливому вогні, обоє були в ту мить однакові, хоч вона вже зазнала колись розкошітіла, а він ще не вийшов за межі дитинності, може, тому й вона повернулася в стан первісної незайманості, стидкі вдень її очі тепер сховалися й не бентежили хлопця, і вона це знала, і їй було мило тільки так, тільки мати його коло себе, горіти, горіти, палати й не згоряти й не Спалахувати.

Так і збігла ніч у п'янливому борінні їхніх молодих тіл, світанок пробився крізь високі трикутні віконечка досередини, вони побачили одне одного, втомлені й виснажені, але зраділі побачили самих себе після невпинного змагу й нескінченних доторків, од кожного з яких вибухає кров, вони були в бічній каплиці храму, попід стінами стояли боги, окуті в срібло й золото, боги в диких барвах родючого й плодючого світу, на них позирали Ярило й Мокош, безсоромно голі боги осудливо стояли навколо цих двох, в одязі розметаному й розхристаному, хоч і відали всемогутні боги, що найголовнішого між тими двома не сталося.

А хлопець і жінка й раді були тому. Надто ж коли в трикутних віконечках завидніло днем.

– Куди ти мене привела? – злякано спитав Сивоок, і це були перші виразні слова за весь час.

– Мовчи! – затулила йому долонею рота Ягода. – Сиди тихо! Так треба. Боги нам пробачать. Вони добрі.

– А люди? Звенислава? – спитав Сивоок.

– Вони не знатимуть.

Какори на торгу не було. Зник безслідно. Не став ні шукати ні ждати Сивоока. Мав свої купецькі пильні справи, квапився Далі. Тільки посеред торгу конячі купки та Сивоокове майно: міх і палиця.

Так Сивоок став жити в Радогості і вчитися в тітки Звенислави пізнавати не тільки поверхню, але й душу барв. У діда Родима спостерігав тільки, яка краска куди кладеться, сприймав те, як несхитну даність, тепер від доброї серцем старої жінки довідувався, що кожний випадок вимагає своєї масті, свого відтінку і що барви, мов люди, бувають веселі, чисті, лагідні, довірливі, невинні, сумні, нудьгуючі, крикливі, жалібні, холодні, теплі, м'які, тверді, гострі, тихі, гризливі, солодкі, млосні, терпкі, урочисті, достойні, тяжкі, понурі, вбивчі. Він знав тепер, що червона барва означає кохання й милосердя, небесна – вірність, біла – невинність, радість, зелена – надію, вічність, чорна – жалобу, смуток, а жовта – ненависть, зраду, золота ж – святість, досконалість, мудрість, повагу.

Він пробував сам накидати барви на глину й на дерево, і в нього вийшло відразу, аж він сам не повірив, а Звенислава сказала, що в нього між оком і рукою є те, чого нема ні в кого з людей, а саме цим і визначається той, що може вичаровувати з небуття новий світ богів і візерунків.

Ночами, коли ніщо не ставало на заваді, приходила Ягода. Знов було між ними те саме, що першої ночі в храмі, але на більше Сивоок не зважувався, а коли розшаліла Ягода пробувала допитатися, чому вона не люба йому, розповідав їй про Величку,

– Та її ж нема! – дивувалася Ягода.

– Десь є.

– Але тут коло тебе я!

– Стоїть вона переді мною.

– Яка ж то?

– Тоненька й маленька. Мов стеблинка.

– Дурний!

Вона цілувала його, бігла, погрожувала більше не прийти, але приходила ще, і знов починалося те саме, аж поки сталося неминуче. Тоді вже йшла лісами строката осінь, ярували в пущах тури, падали перші приморозки на землю, в Радогості на ніч протоплювалися хижі, і Сивоок теж розводив у своїй оселі палахкотюче вогнище, і от коло нього, не витримавши жароти вогню внутрішнього й багаттєвого, Сивоок став чоловіком. Ягода втекла від нього, заповідаючи прихід ще й на завтра, але вже не прийшла більше довіку.

Вранці коло брам Радогостя стала дружина з червоними щитами.

Нагло і спокійно з'явилася нізвідки, виступила з борів, мовби породжена ними, прикривана сизою заволокою холодного туману, чи то стояла незрушно, чи то посувалася просто до того замшілого мосту й до тої брами, крізь яку входили колись до Радогостя Какора й Сивоок.

Але Сивоок ще не бачив того, що діялося перед мостом, під старезними священними борами, повитими холодним осіннім туманом. Він побачив дружину згодом, а тут, у хижі, відведеній йому Звениславою, перше, що побачив, була сірість, яка покрила спомин про ніч, про те, що сталося вночі, сірість сорому й відрази. Він лежав на широкій дубовій лаві, покритій ведмежим хутром, вихолола хижа віяла на нього холодним спомином того, що сталося вночі, а може, перед самим світанням, він би радше хотів, щоб нічого того не було, але знав добре, що вже вороття нема, що він не повернеться ніколи в дитинність, з якої сам вискочив, зате він міг бодай на якусь годину сховатися від самого себе, міг повернутися в сон, він натягнув на себе теплу кожушину, десь були крики й тупотнява, такі незвичні й дивні в тихому завжди Радогості, і все це вганяло його в сон, сіра заволока поймала йому не самі тільки очі, а й мозок, не вірило-ся, що так недавно, ще тільки вчора, він жив у барвистому світі Звениславиних навчань, а тепер була сіра зола на згаслому багатті, сірість у віконцях, сірість у всьому. Він заснув, і приснилася йому тиша, тиша на Яворовім озері, тиша в пущах, а в городі тиші не було, в городі били в дерев'яні била й калатала, грюкали в двері, кричали, бігли, тупотіли. І Сивоок теж мав бігти, розбуджений кимось чи прокинувшись сам, він штовхнув важкі надвірні двері, тривожний холод різонув йому обличчя, він побачив людей, всі бігли в напрямку до пильнованої ведмедем брами, діти ще десь спали, тут були тільки жінки, багато жінок, але й чоловіків, хоч як то дивно теж було не менше, бігли всі: ті, що жили на пісних узгір'ях, і ті, що на жирних левадах, і ті, що в ярах, чоловіки несли зброю – хто дрюк, хто спис, хто сокиру, хто меч, у одних були великі шкіряні щити, в других – дерев'яні затулки, в інших – то й нічого, чоловіки несли зброю неохоче, так ніби там десь мав появитися збісілий вепр і ніхто не хотів квапитися до нього, сподіваючись, що хтось заб'є його ще до того, як ти туди дістанешся, бо ніколи не слід поспішати до біди, а тим більше шукати її – вона сама тебе знайде швидко й нещадно.

.Запаморочливо пахло в'янучим листям, хмелем і калиною, не вистачало ще звичного щоранкового диму, але жодне багаття не розпалене в Радогості, бо всі кинулися назустріч небезпеці, ще не вірячи в неї, ще тільки намагаючись пересвідчитися, ще кленучи не ворога, який з'явився, немов вичаруваний пущами, немов дурна витівка випадку, а проклинаючи Родолюба, міського волоцюгу, старого пройдисвіта, який мав химерну звичку не спати ночами і волочитися по борах і пущах, бо, мовляв, тільки там почував себе вільно, тільки там дихалося йому гарно й спокійно. Удень він приходив у город і спав на торгу коло капища, а ночами блукав по лісах, і ніякий звір не зачіпав його, так неначе був то не чоловік, а теж собі дик, звався Родолюб, а роду свого не мав і не пам'ятав, однак вважав себе якось і чимось зобов'язаним Радогостю, бо, постерігши, що до -города підступає чужа дружина, прибіг удосвіта і сполохав усіх.

.Вискакуючи з хижі, Сивоок ухопив… свого дубця просто для того, щоб мати в руках щось звичне, не вважз-з то зброєю, а просто неодмінною належністю самого себе, та коли побачив, що всяк, хто може, несе зброю, вже завчасу наставляючи її на невидимого супротивника, замахав і собі палицею так, ніби мала то бути найгрізніша зброя, хотів показати, що й він муж, що не чужий тут, що й на нього можуть тепер.покладатися, бо позаду в нього лишається нинішня ніч, ніч переступу, радості й горя.

Він біг важко й задихано. Мовби не був тим, що вчора. Людина має легкість і жвавість лише до якоїсь межі. Потім вона приростає до землі, стає дивно неповороткою у рухах і вчинках. Може, це й є межа між хлоп'яцтвом і чоловічістю?

Хлопцем він би міг просто збігати, поглянути, що там діється, міг повернутися звідти, міг би й просто собі спати. Але був чоловіком, небезпека ставала невідворотною не тільки для когось, а й для нього.

Разом з усіма вискочив за браму просто до мосту, гострий блиск сонця і зброї засліпив його на мить, сонце ще тільки пробивалося крізь ліси й туман, та вже несло в собі свою несамовитість, і того було досить, щоб поназбирувалося його яріння на кінчиках ворожих списів, і ті списи подовжилися в безконечність і вражали кожного ще здаля у нанвразливіше – в очі. Хто мав щит, затулявся од того клятого блиску щитом, а хто й просто долонею, і так стояли – з одного боку кінна дружина з червоними щитами, підпирана темними валами піших воїв, а з другого – задиханий, розклекотаний, спантеличений натовп радогощан, який щохвилини більшав, густішав і від того ставав ще розбурханішим і звированішим.

У вузькому просторі між брамою й мостом ставало тісніше й тісніше, тіснява ще побільшувалася, здавалося, від гамору, який линув згори, де на валу й заборолі купчилося жіноцтво Радогостя, що мало тим самим підохотити своїх мужів, бо, як тільки з'явилася видима небезпека, відразу набув чинності прадавній звичай, за яким чоловіки мали воювати, а жінки тільки надихати їх на перемогу; щоправда, в Радогості це правило послідовно не витримувалося, немало жіноцтва штовхалося поміж чоловіцтвом тут, унизу, зате на валу й заборолі не було жодного чоловіка, і найстаріші, і наймолодші кинулися сюди, до брами, всі несли зброю, хто яку мав, найхоробріші вибігли аж на, міст, на мосту теж було повно, може, то були й не найхоробріші, а просто випхнуті наперед, бо однаково хтось завжди має бути попереду, а коли вже ти опиняєшся на виду і в своїх, і у ворога, то мусиш виказати все, на що здатен, – так і почали передні радогощани свої зухвалі перегукування з дружиною.

Сивоок теж пропхався наперед, теж доскочив до тих, що були найближче перед дружиною, і від дружини відокремилося кілька верхівців, доскакали на відстань польоту стріли.

– Хто такі? – закричали до них радогощанн.

– Великий князь Володимир.

– Що за князь?

– А з Києва.

– То й сидіть у Києві.

– Всі землі – київські.

– Та не наша.

– Принесли вам хрест.

– Несіть назад.

– Князь шле вам милосердя.

– Обійдемося!

Нечутно вилетіла з натовпу стріла, вбилася в землю перед одним з верхівців. Просто щоб полякати. Верхівець здибив коня, круто завернув його, інші теж стали завертати коней, поскакали до дружини, їм услід сипнули стріли. Щоб долякати до решти. Але нічого не вийшло. Від дружини відкотилася добра її частка, кількасот верхівців, наставляючи списи, помчали до мосту, всі, хто був перед мостом, мерщій кинулися втікати, Сивоок теж з усіма, і з цього часу весь перебіг подій для нього переплутався не до простеження, лише згодом зміг збагнути, що сталося, але то вже було запізно, та хоч би й сталося те раніше, нічим би не зумів зарадити.

Отож вони летіли, щоб прилучитися до своїх, ігерш між їх допадуть князеві дружинники, а на мості теж не стояли так собі: мало не з-під ніг у Сивоока і його товаришів виметнулися колоди, що правили за мостовий настил, колоди, виходить, лежали нічим не закріплювані, трималися просто завдяки своїй власній вазі, а тепер їх легко й швидко спихано вниз, у глибокий рів, і передня частина мосту враз вишкірилася самими подовжніми лежаями, вершники, які вже доскочили до реву, туго напнули повіддя, коні затанцювали перед провалом, дружинники заклякли, а з цього боку з не поруйнованої ще частини мосту, летіли до них насмішкуваті вигуки, кпини, вихваляння:

– Що ж бо не стрибаєте?

– Випустіть свого князя напереді

– Щитами затуліть діркуі

– Вони ж у вас червоні!

– А ми маємо щити зі скор!

– Маємо, а вам – дзуськи!

Вищало згори жіноцтво, глухо гуділи й напирали задні, яким хотілося побачити дружинників та, може, й докинути їм якесь там слівце, так довго ношене й надумане, бо в щоденних турботах слів вимагалося мало, якось обходилися двома-трьома, а вже, коли випадала нагода, тоді кожен висипав усе, що мав, надто ж така незвичайна нагода, як оце тепер, тому й пхалися наперед ті, хто ще перед тим огинався, задкував, не поспішав з козами на торг, і через те тіснява ще побільшала, хтось уже волав на поміч, когось душили, когось, може, й топтали, а тут ще вал вибухнув жіночими зойками, переляканим лементом, той лемент впав з валу вниз, і вже коло брами зродилися крики муки, ганьби і болю; там щось діялося і таке страшне й несподіване, що всі, хто був на мосту й перед мостом, мовби хитнулися в той бік і, полишаючи напіврозметаний міст, наставляючи спини торжествуючим дрижинникам, ринули до брами й за браму, і Сивоок пробився туди знову ж таки серед перших, але ліпше було йому й не пробиватися, бо там кипів справжній бій, там теж, мов зроджені нечистою силою, вигарцьовували верхівці з такими самими червоними щитами, як і в тих, що стояли перед розметаним мостом, а коло верхівців рубалися мечами й кололися довгими списами піші воїни, теж прикривані міцними щитами, воїни, вмілі, безжальні, жорстокі.

Лежав, пробитий багатьма списами, прибрамний ведмідь, що колись так налякав Сивоока, падали вбиті й поранені радогощани, може, й Сивоок упав би вбитий або поранений, якби він і далі ліз наперед, у саме вировиння, але йому перед очі став велетенський верхівець: ні кінь, ні одяг верхівців не були знані Сивооку, зате надто добре відома йому була постать того чоловіка, а коли ще забачив товстенну пику, коли блиснув широченний меч у руці нападника, хоч мечем тим він нікого й не рубав, бо стояв собі збоку на згірку і тільки помахував зброєю, мовби відганяв від коня ґедзів чи мух, то вже тоді хлопець відразу впізнав бабонюха Какору і навіть не здивувався, що той тут, так ніби купець і не виїздив з Радогостя, спав собі десь, напившись міцного меду, а це почув гамір та й прискочив, щоб не взівати здобичі, бо купець повинен мати зиск з усього, на те він і купець. І як тільки він упізнав Какору, то, й не думаючи, кинувся туди на згірок, ще здаля виважуючи свого дубця і приміряючись до передніх ніг коня, бо навіть тепер, коли навколо рубалися й кололися люди, коли лилася кров, коли падали вбиті ні за що й ні про що люди, Сивоок ще якось не міг зважитися бити людину, яка його не б'є, навіть таку людину, як Какора, він вицілював тільки коня, хотів звалити його, поставити навколішки, а потім вибити з Какориних рук меч і бодай тим відомстити за Лучукову смерть. А може, й ще за щось? За ту появу Какорину в Радогості, за оцей несподіваний удар в спину захисникам города? За те, що привів сюди князя? Якщо хтось винен був у тому, що діялося цього ранку, то ось він перед Сивооком. І якщо вже Сивоок хотів мститися, то мав він мститися безжально. Але ще жило в його душі надто багато дитинності, не вмів з холодним розумом наносити удар, а ще гірше: не зміг відразу розплутати весь той клубок подій, що намножувалися сьогодні з досвітку, почавшись ще з тої хвилі, коли Какора з своїм обозом уперше вирушив на пошуки Радогостя, щоб піднести його як дарунок князеві за якісь там вигоди й зиски. Аби міг, аби знав, то бив би Какору ще до того, як той схаменеться, але по-дурному забіг наперед коня, вицілюючи тварину по передніх ногах. Какора вчасно його запримітив, здибив над хлопцем коня, зім'яв Сивоока, загримів:

– Гоп! Гоп! Держіть мого роба!

Сивоок вивернувся з-під важучого коня, щоб не бути роздавленим, побіг униз, а за ним хекав роз'юшеним звіром жеребець, ревів Какора, хтось намагався перепинити дорогу хлопцеві, і тут уже він, не дивлячись, махнув мацапигою, і той хтось, не ойкнувши, гепнувся на землю, потім хлопця хапали з двох боків, і він бив мацагирею правобіч і лівобіч, потім врізався в саму гущу бійки і стояв на смерть разом з радогощанами, поки його не оглушили чимось і він довго лежав серед мертвих, і по ньому топталися люди й коні, і він упав у несвідомість, коли видобувся з забуття, то повз нього проскакували чужі верхівці, а десь на згір'ях і в долах Радогостя лунали крики й зойки, там бігали розпатлані жінки, за ними ганялися чужі вої, і над усім цим стелився дим, диму більшало й більшало, власне, від диму, мабуть, Сивоок і повернувся до свідомості. Задихаючись і кашляючи, він підвів голову і побачив високий стовп тлустого полум'я над Радогостем, над найвищим пагорбом, де мало стояти капище, здоблене знадвору й зсередини небаченими візерунками. різьбленням і барвами.

Тоді він схопився і побіг туди, і ніхто йому не заважав, ніхто не ловив його, бо він був, мабуть, єдиний, хто біг у пожежу, всі інші втікали звідти, пожежа гналася за людьми, зажерливо накидалася на все, що траплялося на путі: будівлі, дерева, збіжжя, ревла худоба, ґвалтували собаки, іржали коні, а над усім – сухий потріск вогню, бурхання полум'я, чорне диийвище.

Потім все ж на нього накинулися якісь люди, він боронився, бив, може, й відібрав навіть комусь життя, але сам зостався цілий, тільки потовчений і сповитий міцним ремінням так, що насилу міг рухатися. Його приведено, як і багатьох інших, в затишний видолинок, куди не досягав пал пожежі, але звідки її теж було гаразд видно, там знов стояла дружина з червоними щитами, мовби перенесена неземною силою з-під пущі просто сюди, в саму середину Радогостя, попереду дружини стояв білий кінь у дорогім уборі, але не коня перш за все угледів Сиво-ок, не коштовне нагруддя на ньому й не шиту золотом і камінням попону, а старого чоловіка, що сидів наперед коня на ремінному розставному стільчикові. І знов не дорогі шати запримітив він на чоловікові, не скарлатини заморський плащ поверх золотої луски броні, запнутий круглою коштовною пряжкою, не шиті перлами чоботи з зеленого багдадського сап'яну, не меч у піхвах, здоблених золотою чеканкою, рубінами, яшмою і смарагдами – все це він зауважив згодом, коли не мав що робити, а тільки стояв і слухав, як перемовлялися про його долю, говорили про нього, як про шматок дерева, як про річ, яку можна просто викинути або віддати комусь. А тоді, коли його пхнули наперед того сидячого старого, він побачив перш за все його очі. Він наштовхнувся на тверді очі, байдужі, як виступаючий з води камінь, ті очі дивилися на нього і не на нього, вони дивилися мовби крізь нього, але й не крізь нього, вони все бачили і водночас – нічого, для них не існувало нічого на світі, крім них самих, вони жили власним світом, власними клопотами, втомою, знанням, заспокоєністю. Ті очі так вразили хлопця, що він навіть не подивувався з'явленню Какори, вже не на коні, а пішого, хоч однаково настирливого й нахабного. Какора міцно тримався за ремені, що сповивали Сивоока, здавалося, що йому залежало передовсім на тому реміняччі, а не на хлопцеві, поки хлопець завмерло розглядав холодні очі старого, Какора схилив свою головешку в поклоні, забурмотів: