Текст книги "Диво"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 47 страниц)

А хіба ми не вмираємо, вже народившись? Питання – в тривалості. Ніякі молитви не поможуть. Єдине спасіння – виповнити своє життя діяннями якнайвищими, якнайщільніше виповнити. Тоді життя буде довге й прекрасне.

А власне, згоджувався з князем Ларивон, благочестиві вчинки,, благочестиві діяння – окраса всякого сущого, чоловік народжується, живе, працює лиш для бога, чоловік вибудовує храми не для власного житла, а для бога, виводить над ними високі навершя, на яких тільки й місця, що для самого бога, і чим вищий, храм, тим ближче до неба, ближче до, конечного призначення чоловікового. А хто ж то й може ставити щонайвищі храми, як не владики землі? Бо хіба ж цар Соломон не' збудував дім в імення боже і не прославився у всі віки своїм храмом, а коли будовано храм, то не стосовано до тесання каміння ні молота, ні долота, ані якого іншого залізного знаряддя, бо сотворив бог на те діло кам'яного черв'я шамір, який і розколював камінь.

; Ярослав і не заперечував, сам споруджував церкви, ставив скрізь: і в Ростовській землі, і в Новгородській, і в самому Києві, хоч тут доводилося найперше лагодити все після нескінченних пожеж. Але ж найбільший храм першокам'яний вже поставлено в Києві батьком його князем Володимиром. Що ж додасться для нього, як він поставить поруч ще один храм? Справді, був Соломон мудрий, сказано ж: «І наділив бог Соломона великою мудрістю, і постеріганнєм, і багатством духа, мов.те море піском на березі». Але він будував на голому місці. А коли ти починаєш не перший?

І в Константинополі, відповідав Ларивон, перший був Константин Великий, а божественний Юстініан опісля, але ж поставив Юстініан з поміччю божою храм святої Софії, прикликавши гречинів їсидора й Анфимія на те діло, і прославився на віки.

Несподівано в поміч Ларивонові прийшов Ситник. Щоправда, боярин знав лиш своє діло, нікому, опріч князя, в помічники ставати не збирався, але вийшло так, що саме в час довгих розмов князевих з пресвітером, якого давно не бачив і в якого сподівався знайти відповідь на свої вагання, повідомив Ситник Ярослава, що затримано його довіреними підозрілих людей на Залознім шляху. Виказався й старший з-поміж них, зветься Поргій, як і князь сам, а йде, сказав, аж з Іверії, хто його зна, І де й вона, прямували ж – до князя Мстислава в Чернігів.

– Звідки довідався, хто вони й що? – спитав Ярослав.

– Маю людей на всіх шляхах порозкиданих. Прибиваються до подорожніх, випитують: хто? куди? чого?

– Приклич того… Гюргія.

– Приготував його про всяк випадок.

– Клич.

Ситник увів до горниці високого, гнучкого, чорнобородого, білозубого. В чорному сукняному одязі, переперезаний дивним, срібним поясом, на шиї теж срібний ланцюг, на поясі – короткий меч-акинак.

– Хто будеш? – суворо спитав князь, але на Гюргія сувоїв рість не подіяла, він не вклонився князеві, тільки ледь помітно кивнув головою, не скинув гострої шапки, випростався ще дужче, аж прогинаючись у поясниці, засміявся білозубо, щось вимовив швидко і незрозуміле.

– Не мовиш по-нашому? – сказав Ярослав. – То як порозуміємось? Ромейську мову знаєш?

Гюргій знов засміявся і знов заговорив своєю мовою, схвильованою, мов орлиний клекіт. Ярослав посміхнувся. Варязької цей чоловік знати не міг, латини – й поготів, може, перську, – але сам князь не вмів по-перськи.

– Що ж ми – на мигах з тобою будемо, чи як? Ти що, до Мстислава йшов?

– Мстислав, – закивав Гюргій і знов засміявся, видно, спогад про Мстислава викликав у нього радість.

– В дружину Мстиславову?

Ярослав на мигах показав, як рубають мечем, але Гюргій закрутив головою. Він підбіг до стіни горниці, став на коліно, показав долонею правої руки, мовби щось витісує, потім став класти до стіни те уявне тесання, одне на одне, мов камінь на камінь; Ярослгв ще й не вірив здогадові, швидко підвівся з стільця, пройшов до оббитої сріблом важкої скрині, дістав звідти дорогу книгу грецьку, розгорнув, підкликав до себе іверійця, показав йому на малюнок: на городській стіні, за якою видніються верхи храмів, кілька веселих бородатих чоловіків кладуть камінь, подаваний їм знизу простим блоковим пристроєм.

Іверієць зраділо закивав головою, знов щось проговорив довге й палке, Ярослав розібрав кілька разів повторене слово «Мстислав»; цього князеві було вже досить, щоб збагнути, яку славу мав його брат ще в Тмутаракані серед будівничого люду, – видно, немало поставив там споруд, якщо йдуть до нього аж звідки умільці. Може, задумав Мстислав перевершити Київ у будівлях божих і світських і сам прикликав до себе зиждителів? Але ось випадок втручається в справу, а може, то божа воля на те, щоб йому, Ярославові, стало відомо про братів задум і ось тепер, вволюючи божу волю, він повинен випередити свого брата і воздвигнута щось небачене й нечуване?

Ярослав дружньо поляпав іверійця по плечу, дзенькнув у срібний бубонець, заспаному служці звелів принести два ковші меду; коли випили з Гюргієм, тоді покликав Ситника, сказав тому:

– Знайди толковина, щоб міг я порозумітися з цим чоловіком. Гюргія ж з усіма його товаришами тримай пильно, давай все, що хочуть, важливі люди вельми для нас.

А за тиждень, коли довідався, що Гюргій і всі його товариші – кам'яних діл майстри, спорядив посольство до ромейсько-го імператора з запевненням миру, а заодно й з проханням прислати вмілих украшателів і будівничих, щоб поставити в Києві церкву велику й славну.

В щоденних клопотах насилу згадав про деревлянського святого, посадженого ще кілька літ тому в печеру на Берестах. Спитав про нього Ларивона. Той мовчки посіпав собі бороду.

– Що так? – всміхнувся Ярослав. – Святі ліпше на небі, аніж серед нас?

– Злий вельми, – зітхнув Ларивон, – не мовить до мене й слова.

– Живий ще?

– Живий і міцний.

– А отрок?

– Бистрий до вчення і слухняний, м'яка це душа.

– То й гаразд. Пошлеш до мене отрока, отче.

Але знов забув чи закрутився в щоденних турботах, а тут вирушив на лови, щоб трохи дихнути осіннім повітрям, походити по червоному листу, вдихнути пронизливих пахощів лісу, які б нагадали далекі тепер новгородські дні, повернули молодість, силу, бажання, гучання крові в грудях, невловиму, як божий дарунок, Шуйцю. Шуйцю, Шуйцю, відходиш ти далі й далі, пролягають між нас простори, відчуженість постає вища й більша, вже мерзенний пітнявий чоловік вклинюється між нас, довідуючись про нашу доньку, а я не знаю нічого, ти не кажеш, ти не віриш і вже, мабуть, ніколи більше не повіриш, господи, господи!

Все на князя, все проти князя в цій великій і безжальній землі: і безмір просторів, і розливи рік повесні, і люди в своєму вічному невдоволенні, і люті звірі.

Князювання – то посада, від якої людина старіє швидко, а знесилюється ще швидше. І коли біг на Ярослава дик, то вже й не думалося, що знайдеться сила подолати його. Та й ніхто, мабуть, не сподівався на порятунок князів, і кожен, певно, стояв і думав, кому доведеться служити завтра, перед ким гнути Хребта, кому догоджати. Але він живий, і сил йому додалося – Скликай учту на вепра! – весело гукнув Ярослав до Ситника і самотньо погнав коня до Берестів, випереджаючи тих, що несли впольованого князем велетенського вепра.

Нікчемне то діло – губити час на обжирання та обпивання, коли чоловікові, щоб жити, досить хліба та води, та вже нічого тут не вдієш, раз ведеться воно так здавна, і навіть Спаситель наш перетворював воду на вино, щоб принести втіху на учті.

Купа зібралася осіб до півста, якщо й не більше, на довгих столах навалено було смаженого й вареного і так шматками, вепр слугував лиш зачіпкою, була там і оленятина і ведмежатина, були смажені поросята і дорога риба озерна й дніпровська, подавалася душенина з нирками і жирна поребрина під хріновою підливою; для пиття малося пиво, й мед, і вино; товсті свічі палали по кутках палати і посеред столу, гамір і гелготнява виповнювали довге приміщення з низькою набрусеною стелею, з стін шкірилися ікласті вепрячі голови, наставляли гіллясті роги оленячі й лосячі голови, в простінку здіймалося на задніх ногах велетенське опудало з випханої ведмедячої шкури, а з боку коло дверей скоморохи влаштували забаву з ведмедем живим, привченим смішити князя і дружину на уч-тах; п'яніли всі швидко, сварилися за ласіші шматки між собою, відбирали один у одного то ребро, то стегно, вгризалися зубами в м'якиш, обсмоктували солодкі маслаки; важкий чоло-вічий дух стояв у гридниці, але застільники не відчували його, увага їхня поглинута була дичиною, – смертним потом убитої тварини пронизане темне м'ясо дичини, б'є запах волі в ніздрі, хижо роздимаються носи, ходять ходором важкі щелепи, підведені чорними тінями від свічей і каганців; розплямканий Ситник вихвалявся, як возили дичину під сідлом, вгнічували в погребах, обкладену травами й корінням, заривали на ніч у холодне осіннє листя, прибите першими приморозками, як пеклося, смажилося, пряжилося во славу князя Ярослава; всі, хто сидів ближче до князя, підхоплювали славослов'я, один поперед одного прагнули якомога закрутистіше проголосити здравицю на його честь, тим, хто сидів коло дверей, слово й не перепадало, бо то були люди без значення, – змагання в вірності точилося лиш тут, навколо Ярослава; він і сам брав у ньому найжвавішу участь, підбадьорливо всміхався до златоустів, тому покивував, того поляпував по плечу, тому подавав жирний кусень, до того протягував ківш, щоб чокнутися, тому дякував, тому дарував щось там за вірність, мудрі були предки, що вигадали отакі пирування, де люди сходяться плече в плече, як брат до брата туляться, де князь мовби зливається s своїми підлеглими, набирається від них бадьорості й сили, а вони, наближені до нього, відчувають себе певніше, пишаються своєю близькістю до найвищого чоловіка, вони готові для нього на все: випити й закусити, у вогонь і воду, проти супротивників і лиха, он вони всі які розмахані, збунтовані, з розгону вганяють ножі в масні від жирного м'яса столи, гатять кулаками в товсті дошки, рикають по-звірячому – та все за князя, все заради нього й для нього, і як тут не любити оцих розкучманих, мохнатобородих, розкричаних, відданих, щирих чоловіків, хоч розумом своїм і осягає князь усю ницість і нещирість свого оточення, знає, що славлять вони не Ярослава, не оцього чоловіка з набряклим негарним носом і зсупленими бровами, а князя, владику їхнього, і постав ось зараз на його місце іншого і назови його князем, то так само розпинатимуться вони перед новим, бо людина для них не значить нічого, значить тільки місце, посада, становище: розумом Ярослав зневажав їх усіх, а серцем горнувся до них, бо й що він значив сам-один, що міг подіяти з власним безсиллям, з слабістю, з ворогами, яких не меншало, а дедалі більшало й більшало.

– Славен будь, княже Ярославе! – ревли бояри й дружина.

– Довголітен!

– Щаслив!

Все тут було з словом «най»: наймогутніший, наймудріший, найдорожчий, найсправедливіший, найзіркіший, найясніший, наймилостивіший і наймилосердніший. Хто лицемірив свідомо, а хто й щирий був у сп'янілості своїй, князь всміхався заохотливо до кожного, знав справжню ціну кожному слову й вигуку, але й приємно було купатися в оцих буйнощах слави й хвали, міг би, ясна річ, підвестися, махнути рукою, гримнути так, щоб заціпило всім крикливим славохвальцям, але вдовольнявся й тим, що всіх їх бачить наскрізь, сам лишаючись загадковим і недосяжним для їхньої обмеженості.

Та ось втрутився в загальне величання блазень княжий Бур-мака, який тинявся поміж столами й мовчки витворяв різні капості: то тягнув у когось там з-під руки ківш з медом, то вмочав у чийсь кубок кінець довгого свого рукава, то пробував підпалити комусь бороду свічкою – і все те миналося блазневі безкарно, бо користався він високим князівських покровительством, – тепер блазень прагнув говорити. Пішов мало не до дверей, до тих безмовних і незначних учтувальників, яких покликано сюди лиш для кількості, виліз на лавку, підніс догори руки з ковшем, хлюпнув униз питвом, гукнув:

– Тихо, кажу я!

Гамір поволі втихав, ждали від блазня нової вихватки, знали, що він гострий на язик, кожен мимоволі щулився, лякаючись, щоб не зачепив Бурмака саме його, бо шкоди, може, й не принесе, але посміх буде; однак блазень не став зачіпати ні менших, ні старших, смачно облизав товсті свої губи, зареготав:

– Великому чорту – велика й яма! Наймилосерднішому нашому князеві – слава! Ішов князь з Новгорода, а по путі в усіх селах і волостях голод, люд повмирав, а де хто вцілів, то вже й голосу не відводив, а князь і каже воїнам: «Як будете їсти, то щоб і кістки закопували, не давали отим здихаючим, щоб серця ваші не розжалобилися, бо й що ж ви за вої будете». Слава милостивцю нашому!

Мертва тиша запала поміж столами, ніхто ще не знав, чи слід зважати на п'яне верзякання блазневе, чи пустити його повз вуха, як то робили завжди, сміливіші дивилися на князя, щоб з його обличчя вгадати, як поставитися до Бурмаки, але Ярослав сидів з завченою посмішкою на устах, дивився на свого блазня заохотливо – мовляв, мели далі, хіба не знаємо, який ти базіка.

– А тут, – кричав далі блазень, бризкаючи навсібіч слиною, – село на путі – і весь люд у ньому вимер! Вже й проїхав село князь, аж виповзає йому з-під коня дівчинка – тінь од дівчинки, а жива! «Чого вона жива? – питає милостивий князь наш.– Нащо вона тепер, коли всі тут вмерли? А приберіть-но дівчинку!» І затовкли її на смерть, щоб не було від того села й розплоду, раз воно таке убоге та нікудишнє!

Ситник схаменувся перший. Підскочив до Ярослава, нахилився до нього, прошепотів:

– Дозволь, заткну йому пельку!'

– Хай каже! – голосно промовив Ярослав, і всі відітхнули звільна, дехто навіть потягнувся до кубка, дехто став дожовувати застрягле в зубах, справді, хай каже, мало чого там не принесе слина на язик цьому бовкалові, однаково наш князь найдобріший, найсправедливіший, наймилостивіший, най…

– А там вийшов з Дерев святий чоловік, – розкрикувався собі Бурмака, – та впіймали його за повелінням нашого кня-зенька і за шию поворозом вели до самого Києва, а воно ж аркан – не тарган, хоч зубів не має, та шию гризе. От який у нас князюсик!

– Іди, Бурмако, вип'ємо з тобою, – покликав блазня Ярослав.

– А хай з тобою лукавий п'є! – крикнув блазень.

– Горло в тебе, бачу, пересохло, – спокійно мовив князь,– може, хто б промочив його тобі. Гей, люди, поможіть блазневі!

Бурмаку миттю стягли з лавки, накірчило його відразу чоловік з десяток, кожен пхався з повним ковшем або кубком, силоміць заливали блазневі в рот, у ніс, у вуха, лили межи очі, він захлипувався, смикався вивільнитися, ось-ось мав задихнутися, але жалю до нього ні в кого не було, та він і знав це добре: все тут залежало від одного тільки чоловіка, від його слова. Бурмака спромігся перевернутися долілиць, поповз поміж смердючими брудними чобітьми по запаскудженій підлозі, звиваючись вужем, відпльовуючись, прочмихуючись, благально простогнав:

– Князю!

– Напоїли вже, досить, – засміявся князь, – а тепер випиймо й ми всі за здоров'я нашого Бурмаки, бо й що б робили без його жартів та сміхів!

– Го-го-го! – заіржали найближчі.

Ой князь, от так князь, ну й князь! Пили, їли, трощили, запихалися, дивилися, витріщали очі. От так-так, оце воно, ох і князь же ж у нас!

А Ярослав дав знак, щоб не припиняли учти, підвівся, непомітно вийшов у сіни, за ним вискочив Ситник.

– Хай проведуть мене до того в печері,– сказав тверезим голосом Ярослав.

– Пізно ж, князю, а йти далеко. Над саму кручу дніпровську.

– Сказано тобі!

– Покличу зараз отрока. Він тут недалеко.

Отрок прибіг заспаний і стривожений. Від нього пахло теплим молодим тілом; був високий, тонкий, видно, гарний хлопець, хоч це й не мало значення.

.– Зовешся як? – спитав його Ярослав.

– Був Тривога, а тепер Пантелій.

– Веди.

– І я з тобою, княже, – попросився Ситник.

– Іди до учти. Щоб люд не розходився.

– Хоч свічку візьміть, бо там нема, – сказав Ситник.

– Покажу я колись тобі свічку, – пообіцяв йому зло Ярослав, – приліпився до мене, як кліщ!

Важкий замок на дубових дверях заіржавів, мабуть, не відмикався з тих пір, як посаджено до печерки святого чоловіка; отрок Пантелій, мало не плачучи, вовтузився коло замка, але відімкнути не міг.

– Дай сам, – відіпхнув його Ярослав, – запалюй свічку! Святий чоловік чи то від грюкоту заборів, чи від передчуття відвідин, а може, й просто за своїм звичаєм, не спав уже, зустрів князя сидячи на глиняній призьбі, скорчений, висхлий до непомітності, величезна сіро-жовта борода прикривала все його тіло, мов щитом, над бородою вгорі виблискувала кругла, ніби велике яйце, лисина, а між лисиною і бородою плавало в темряві двоє чорних блискучих очей, виповнених перестояною тугого.

Один прийшов з широкого світу, прийшов з волі, хоч, закований у залізний обруч державних обов'язків, і не вмів цінувати тої волі, а другий, народжений не для послуху, не знаючи обмежень і утисків, мав тепер тільки тугу в очах і настороженість, мабуть, він здогадався, хто прийшов до нього, бо мовчав, тільки дивився на князя з спокійною байдужістю. Так тривало довго, один стояв, весь ще обвіяний свіжим вітром з Дніпра, з запахами вин і смачних наїдків, а другий скоцюрб-лений на глиняній лежанці, прикривався бородою і зблискував очима, не маючи охоти говорити першим. Однак ув'язнений був великодушний. Він помітив, як незручно переступив князь своєю покульгавленою ногою, сколихнув бородою, посунувся на призьбі, дав місце коло себе.

– Сідай, – сказав тихо, – стояти тобі важко.

– Звідки знаєш? – здивувався Ярослав.

– Та вже знаю. Єтеством кульгаєш змалку. А може, й духом. Князь повинен кульгати.

– А може, я не князь.

– Хто б же то сюди ще прийшов? Хіба вбивці? Сідай отут. Смердю лиш вельми, але сморід не так вдаряє, як правда.

Князь примостився на самий краєчок призьби, дихаючи вбік, щоб не дійшов винний дух до в'язня, спитав:

– Чом думаєш, що правда лиш за тобою?

– Бо страждаю, – сказав той так само неголосно. – Худий і упосліджений. А з жирних, зледащених уст правди не почуєш.

– Наші священики в постах перебувають, смиряють і плоть, і дух. Хіба ти вважаєш себе ліпшим за них?

– Не наші то служебки – чужинські, – нагадав старий.

– По всій землі тепер нова віра заволоділа всіма душами.

– Не заволоділа й довго ще не заволодіє, а може, й зовсім погине твоя нова віра.

– Про це й людові мовив у своїх блуканнях? – суворо спитав Ярослав. – Вийшов ти з темнощів, і темні твої слова. Всі людове наші ховалися в ліси, а нова віра виводить їх на широкий світ, прославляє по всіх землях, бо народ наш гідний прослави. Але не завжди люди. виходять до слави добровільно. Іноді доводиться вдаватися до насильства.

– Отець твій палив наші храми, а богів кидали в озера й ріки, щоб спливли за водою. Та вони не спливли, а сіли на дно і стануть чорнодубом, згодом, слушної години, виринуть і знов запанує рідна ріднизна, затям собі, князю. Все можна змінити: доми, одягачку, воям дати іншу зброю, напхати пельку заморськими наїдками й напитками, та душу народові не виймеш, не вставиш йому іншу, чужу. Не вдалося це зробити князеві Володимиру, не вдасться й тобі. Як приходила з веснянками до нас весна, так і приходитиме, як зустрічали ми в грищах сонцеворот, то й зустрічатимемо, і клечання для наших богів приноситимем зелене, і писанками тішитимуть зір наші діти.

– Ніхто не вимірить, чого більше у владі: будування чи руйнування, – перебив його Ярослав. – Отець мій спалив скількись там капищ поганських, зате які дивні церкви поставив! За князем Володимиром і я, син його, йду. Навчати треба народ, темнощі виганяти…

– Темнощі? – чулася посмішка в голосі старого й зверхність, яку дають літа й страждання. – Навчати хочеш. А чого?

Як уникнути й позбутися гріхів. Богів наших понишуєш, а бісів зоставляєш, гріхи плодиш. Ще тільки стали навчати, а вже повно гріхів повсюди, вже відбиваєтеся від них, відмахуєтеся, молитесь у церквах ваших вдень і вночі. Топчеш усе, що було, привчаєш до топтання й поблизьких своїх.

– Не такий я, – спокійно відмовив Ярослав, – мало ти бачиш з своєї печерки, в один бік тільки. А що грішний, то… Як сказано в байці: кожен носить по дві торби. Одну спереді для чужих гріхів, другу – позаду для своїх, так щоб не бачити її. Що ж до князівської влади, то завжди повинен бути той, хто вчить розуміти речі найвищі: материзну, правду, честь. Адже й ти йшов серед людей і навчав чогось?

– Застерігав лиш. Бо народ мудрий і спокійний тільки той, що трудиться для себе й не зазирає нікуди далі. Він спокійний і позбавлений пихи, лиш допоки не розбагатіє і не розсвинячиться. А тоді плює на цілий світ, топче інші народи і може діждатися, що розтопчуть і його… Ти ж, князю, хочеш, щоб було все, як у ромеїв, а Київ щоб став як Царгород.

– Звідки відаєш? – здивувався Ярослав угадництву старого. Навіть сам собі ще боявся зізнатися в цих думках, а цей закинутий у яму чоловік, виходить, усе бачить і знає. Чи не дивина?

– Споконвіку так ведеться: коли в сусіда свиня велика, то й самому кортить вигодувати таку або й ще більшу.

– Стольний город – то не свиня.

– Ще ненажерливіший. Озирнися довкола: скільки розплодив дармоїдів твій отець, а ти їх розвів усотеро більше, та й ще розведеш. Церков стільки понаставили, що в них уже пси бігають. А голод і мор так само ходять по нашій землі, біда не виводиться, лиха ще більшає.

– Голод і мор однаково ніхто не зможе збороти, – мовби виправдовуючись, проговорив роздумливо Ярослав,– зате завжди можна винайти спосіб дати пригніченим душам що-небудь, чим би вони могли пишатися. Роз'єднаність колишня ставала на заваді великим ділам, тепер зібрано докупи всі наші землі, весь народ може скупчити свої зусилля, свою працю, а найліпше для них застосування – це спорудження й творення знамен державних. Відкрити житниці й нагодувати тисячу голодних ротів, вимостити посеред трясовин дорогу до Києва, щоб везли па торжища й на міну харч і хутра, мед і віск, а чи поставити посеред багна золотосяйний храм, проклавши до нього лиш вузьку стежечку, але вознісши той храм над усім світом у пишноті й сяйві? Хто як хоче, а я вибираю храм, і кожен на моєму місці мав би зробити так само, якби бог нагородив його мудрістю.

– А коли в людині й хижі немає, щоб сховатися від зимової стужі? – ледь чутно поспитав старий.

– Коли в людини є хижа, вона повинна будувати храм. І коли немає хижі-теж повинна будувати храм, – твердо відповів Ярослав.

– Вважаєш себе мудрим, а ти тільки жорстокий, та й годі.

– А що таке мудрість? Це правда. Правда ж милостивою не буває. Вона тверда й жорстока. Багато прочитав я книг, всі віки і всі народи там описані, скрізь було багато жорстокості, але тільки вона доводила народи до розквіту. Завжди, щоб держава могла розквітати й піднятися вище за всіх, народ повинен згодитися на деякі пожертви й нестатки. Сам він на це ніколи не піде, його треба примусити.

– Така доля великих народів, – сумно промовив старий, – або ж вони стають жертвою чужих наїздців і загарбників, або ж попадають до рук тирана.

– Що ж по-твоєму? Я – тиран? – ображено спитав Ярослав.

– В мові своїй. А від слова до діла – рукою змахнути. Навчений ти жорстокості. Чужої жорстокості навчений.

– Хіба міг навчитися свого? Не було ж письмен у нас, не передали нам мудреці наші давні про минувшину, в темряві блукали навпомацки. Мій отець вирвався з пітьми, прикликавши носіїв нової віри, яка йде побідно по всій землі.

– Колотяться всі землі од тої віри, не приймаючи її, ще тисячу літ колотитимуться.

– Звідки відомо тобі?

– Бачу звідси все, – вперто сказав старий, – а щодо мудрості, то живе вона між людом. Письмо ж породжує колотнечі й війни. Бог не пише ніколи. Він промовляє голосом вітру, грому, води, лісу.

– Не чую його мови, – сказав князь.

– Глухий єси. А відіткнуться тобі вуха – пізно буде.

– Йтиму своєю дорогою, – підвівся князь, – тебе ж не можу випустити звідси.

– Отрока не чіпай, – вже в спину князеві сказав спокійно старий, просовуючись про призьбі, щоб вмоститися зручніше, бо заболіли йому кістки.

Гуляк Ярослав ще застав за учтою. Несамовито заревли назустріч, зраділо заплескали в долоні, вже перейнявши той дурний ромейський звичай, потяглися до князя з ковшами, постаїі-цями, братинами двовухими. Він став на порозі, поглянув на п'янюг тверезими злими очима, що всі вмить втихли, кинув їм грубо й зневажливо, мов собаці кістку:

– Чи не пора й на молитву!

Відступився від дверей, даючи їм прохід, і вони один з-поперед одного стали вилітати в темні просторі сіни, перечіпалися через ослони, падали, послизаючись, зіштовхувалися в тісному просторі дверей, мовчки сопли, хекали, квапилися щезнути, втекти від княжої розлюченості, бігли молитися богові, п'яію варнякаючи щось на бігу, і ось уже нікого, тільки стоїть за спиною на чатах Ситник, та повільно обгризає величезну кістку, сидячи за столом, Бурмака і нахабно позирає на князя, мовляв, з дурного, як з святого, – не візьмеш нічого.

Ярослав, кульгаючи дужче, ніж завжди, підійшов, сів навпроти Бурмаки, посунув до себе якусь посудину, не дивлячись, налив питва, випив, взяв шматок м'яса.

– Тяжке життя наше, Бурмаьо, – сказав тихо й мовби жалібно.

– Для таких дурнів, як ти, – жорстоко відмовив блазень.

– Ніхто не пожаліє князя.

– А-мало тебе били, негіднику, – користуючись своєю безкарністю, масно проплямкав Бурмака.

Ярослав брязнув його по пиці, блазень мовчки покотився під стіл, довго видобувався звідти, заплакав, розмазуючи сльози по замащеній мармизі:

– Ти чого б'єшся, дурню?

– А ти дай здачі, – похмуро порадив йому князь. Сам не знав, чого хоче. Побути бодай мить простим чоловіком, щоб захищатися не князівською владою, а власними руками, як ото проти вепра або колись насупроти ведмедя, пущеного мерями? Битися, покладаючись лиш на силу в руках, як бився колись у Києві на Перевісищі проти печенігів, бився вже й потрафлений у коліно ворожим списом, стояв, стікаючи кров'ю, нагнувся тільки, щоб вирвати з рани гостряк списа, відкинув його геть од себе і знов махав широким і важким мечем і був страшний у своїй закривавленості, так що вороги не витримали і кинулися вниз.

Отак битися, змагатися з усім світом, вічно йти на бій, бо тільки той, хто змагається й б'ється, має слушність.

А там, де пролилася колись його кров, він і поставить найбільший у всіх землях храм, бо жодного храму не можна уявити собі без пролитої крові. Ніхто не стане докоряти, що поставив він собор на крові чужій – ні, на своїй власній!

– Ну що, – спитав Бурмаку, – боїшся давати здачу?

– Хоч дурний, так хитрий, – зло промовив Бурмака, відійшов огинці від князя подалі, припав до ковша з медом.

Ярослав підвівся, покульгав до дверей, сказав Ситникові, який спостерігав, дивуючись, за князем і його блазнем з сіней:

– Сідлай коней, поїдемо до Києва. Ситник роззявив був рота, щось хотів спитати, але князь не допустив його до мови.

– Помолимося дорогою,– сказав, так ніби Ситник без молитви не міг і жити.– Бог молитву до себе прийме будь-де, аби серце було просвітлене.

– Ага, так, – мерщій згодився Ситник і крутнувся виконувати князівське веління.

Кілька день їздив Ярослав з численним почтом довкола Києва. Ставав на Перевісищі, на полі за городом, де надумав спорудити церкву найбільшу й найславнішу, щоб святе місце припало якраз, де було вдареіго князя списом у ногу, де пролилася його кров, що впала на ворожі голови проклятьбою й розгромом. Не годилося, щоб храм височів отак за городом, у самотині, храмові завжди потрібно достойне обрамлення так само, як коштовному каменю – мистецька оправа. Та й тісний уже став Володимирів город, звідусюди попід його валами тулилися слободи й селища, юрмився люд торговий і ремісничий, якому не стачало місця по той бік, вдень всі торжища й вулиці города виповнювалися тисячами заїжджих людей, на ніч сторожа виганяла всіх геть, але в багатьох лишалися недокінчені діла в городі, вони далеко не від'їздили, тулилися поблизу, з тимчасових стойбищ і таборів утворювалися згодом цілі селища, багато там жило людей цінних, потрібних для города, вже настав час взяти під захисток і їх, обгородити і їхні селища, чим більший город, тим більше вміститься в ньому воїв, тим більшу дружину може утримувати коло себе князь, а отже – менше ляку перед несподіваними ворожими нальотами, бо ж не слід забувати, що в степах никають ще й досі печеніги, а за Дніпром-за якихось три дні їзди од Києва – Мстислав, жити в тісному городі не можна, розбудовувати на белебні – теж не випадає. Так дійшов до висновку князь Ярослав вести довкола Києва нові вали, зміцнювати їх дубовими городнями й клітями, рити рови, ставити міцні кам'яні брами.

Володимирів город був увесь на видноті. З княжого терема можна було охопити оком все: і церкви, і двори, і торжища. Тепер ішлося про більше. Тут не досить було проведення списом, як то зробив колись Константин Великий, показуючи, де ставити мур довкола Константинополя. Ярославів вал мав оперезати Перевісище, потім іти прямо аж до Копир'євого кінця, звідти – понад краєм гори, поки з'єднається з валом Володи-мировим. Ярослав проїхав сам по тих місцях, де мав пролягати вал, скрізь його стрічала сила-силенна люду, здається, ні в кого не викликав захвату князів намір ставити нові вали, бо знали, яке то кляте, забарне й виснажливе діло, мовчки стоя-.ли, дивилися на багатих вершників, давали дорогу, довго дивилися вслід, і важкі погляди ті відчували на собі всі, хто супроводжував князя. Бурмака теліпався слідом за валкою вершників на віслюкові, кричав здалеку до Ярослава:

– Од кого затуляєшся? Од брата рідного?

На Копир'їв кінець князь і не думав тягнути вали, бо було далеко, та й город багато втрачав у своїх обрисах, видовжувався непотрібно в один кінець вузьким клином. Але вийшли йому назустріч багаті агарянські купці з Копир'євого кінця, вийшли вірменські золотарі й лікарі, вийшли жидовини з щедрими дарами, стали на коліна перед князем, благали, щоб взяв він їх у свій город з їхніми домами, жонами, дітьми, бо вже багато літ провели вони отут, під Києвом, зміняли свої рідні землі на цю землю, полюбили її, вірно служили князеві Володимиру, хочуть служити і йому, Ярославові.

Ярослав посміхнувся, звелів брати дари, обіцяв копир'янам обгородити валом і їх, сказав, мовби хотів виправдати свою жадібність:

– Гроші в людей – мов вода, розлиті, розплескані. Комусь треба зібрати воєдино, щоб побудувати храм великий. А кому ж – як не князеві!

Бояри хитали головами: так, так. А Бурмака ззаду вигукував зловтішно:

– Не наберешся ти, князю, цими дарами на своє будівництво! Звели мерщій данину збирати! Та хай збирають вдень і вночі у великому поспіху і без недобору!