355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Павел Загребельный » Диво » Текст книги (страница 19)
Диво
  • Текст добавлен: 25 сентября 2016, 22:53

Текст книги "Диво"


Автор книги: Павел Загребельный



сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 47 страниц)

Але й це не позначилося на болгарській обороні. Вежу було відіпхнуто від стіни, ромеїв одбито, ундіонський перевал так само лишався непрохідним для василейса, ніяка сила не могла пробитися крізь загороду. Поставлену Самуїлом, але ніяка сила не могла тепер і відтягти від тої стіни Василія. Імператор не виходив з намету, ні з ким не хотів говорити, похмуро мовчав, важко зиркав своїми великими очима з-під чорних, де-не-де побитих сивизною брів на протокеліотів, мало їв, ще менше спав, і видавалося, що заповзявся він покласти тут усе своє військо, щоб потім або ж повернутися до Константинополя самотнім, або й самому полягти в Клідіоні.

Десь у підхмарній Струмиці в тяжкій непам'яті лежав старий болгарський цар, стверджувалася вельми невчасно пісня про їе, що «царят болен лежи», – так рано чи пізно до кожного приходить та неуникна мить, коли всі справи світу вирішуються без твоєї участі, навіть найголовніша справа твого життя розвивається або ж занапащується кимось іншим, і вже ти неспро-можен будь-що вдіяти, будь-чим допомогти, бо сам ти потрапив на хистку грань між буттям і небуттям і провалюєшся, западаєш у бездонність, з якої ще не вертався ніхто.

А тут, у Клідіонській клісурі, в пишному багатополому царському наметі, прикрашеному імператорським стягом, 'лежав почорнілий од пропасниці й призбираної тридцять літ проти болгар упертої злості другий старий чоловік, і свідомість тьмарила йому тільки ота злість і чорна ненависть до великого народу, який не бажав підкорятися йому, імператорові всіх ромеїв. А чому той чи інший народ має підкорятися такому або сякому імператорові? Над цим імператори не задумуються. І вже якщо вирушають вони в походи на підбій чи загарбання, то не люблять повертатися з порожніми руками. А він тридцять років невпинно виступав проти Болгарії і тридцять років повертався назад майже ні з чим. А ще: його походи щоразу розпочиналися з тих країв, де колись народився засновник великої Македонської імператорської династії Василій Перший, через століття кров Василія Першого відродилася в жилах Василія Другого, буйна, дика, зла кров багрянорадних дітей, внуків і правнуків того молодого македонського селянина, який прийшов колись до Царгорода босий, з порожнім мішком за плечима і заснув під стінами столиці коло монастиря. Він подався до Царгорода тому, що мати його побачила віщий сон: як у неї з черева вийшло золоте дерево, розрослося й укрило тінню весь їхній дім. Ще не знав, де знайде те золоте дерево, але був дужий, як дикий звір, мав невичерпні запаси здоров'я, безтурботності й упертості, тож і потеліпався аж з-під Адріанополя до столиці, прихопивши на всяк випадок звичайний порожній мішок, щоб, за селянським звичаєм, не опинитися з порожніми руками там, де можна буде щось увірвати. І поки він спав перед брамою монастиря святого Діомида, куди його не пустили навіть ногою ступнути, ігуменові, який після трапези теж приліг спочити, приснилося, що з неба чується неземний голос і той голос велить йому: «Піди і введи до монастиря владику земного». Ігумен прокинувся і звелів глянути, хто стоїть за монастирською брамою. Йому доповіли, що там нікого немає. Він знову задрімав, але тепер, уже з'явився йому ангел господній і повторив ті самі слова: «Піди й уведи…» Ігумен сам вийшов за монастирську браму, та, крім босого молодого здоровила, який хріп на сонечку, смачно пускаючи слину з губів, нікого не побачив і, творячи молитву, знову вернувся в свою келію, сів за священну книгу, але знову неждано заснув і побачив самого господа бога, який суворо поглядав на нього і сказав:

«Піди й уведи в монастир того, хто спить за брамою, бо то – імператор». Тоді переляканий ігумен побіг за браму, розбудив молодого заброду, поцілував йому руку і, вклоняючись, запросив до обителі. Там його вдягли в шовковий одяг, годували найліпшими стравами, поїли найдорожчими винами, той пив і їв, материн сон збувався, його мішок, судячи з усього, теж згодився; в ті часи ніхто нічому не дивувався, життя було просте до смішного: або тобі могли стяти безпричинно голову, або ж ти ставав імператором, мабуть, такою вже химерною була доля тих, хто мав щастя чи нещастя народитися у великій державі, бо вважалося, що чим більша держава, тим більший безлад панує в ній, і це, мовляв, од бога.

Простодушний ігумен повітав молодого босяка, як імператора, він оддавав йому належну шану впродовж цілого місяця, а той приймав і їдво, і питво, і шану, той нічого не відав про таку річ, як докори сумління, – раз йому провіщано стати імператором, то що мав робити? Тільки одне – стати рано чи пізно імператором Візантії. Бо хіба ж не надягали задовго до нього багряної мантії і не взували пурпурових сандалій люди такі, як він сам, або й ще упослідженіші і нужденніші? Юстин був таким самим селянином з Македонії і так само прийшов у Царград босий, з мішком за плечима. Лев Перший був м'ясником. Лев Ісавр був ремісником. Лев П'ятий і Михайло Другий – конюхами у великих вельмож.

Василій теж почав з конюхування, своїм умінням приборкувати диких огирів він припав до серця імператорові Михайлові Третьому, згодом він показав, що має не лише залізні кулаки, але й залізну волю, нещадно розчистив собі місце при дворі, став соправителем, а потім власноручно вбив Михайла і став імператором, справдивши материн сон про золоте дерево і свою мандрівку до Царграда з порожнім мішком, у який тепер убгав цілу імперію.

Мабуть, обізвалося все те у Василії Другім, підхопив він порожній мішок свого великого предка і не міг тепер повертатися назад до столиці, не заповнивши того династичного мішка, бо вже й так витратив на те тридцять літ свого життя. Але, успадкувавши від свого предка впертість і затятість, він не мав жодної крихти хитрощів, на які той був здатен, якщо й не у військовій справі, то бодай у боротьбі за власні вигоди. Сподівався тільки на силу, брав завжди силою, хотів і тут вирішити все тупим биттям у стіну, і ніхто не міг відраяти імператора від хибного заміру.

Та знов, як тридцять літ тому під Средцем, пробився в імператорський намет посивілий, порубаний у битвах, досвідчений і вихитрений Никифор Ксифія, колись протоспафарій, а тепер пловдивський стратиг, і сміливо сказав імператорові:

– Тут не проб'ємося. Треба, щоб хтось знайшов обхідний шлях.

І як там, під Средцем, ненависно поглянув на нього Василій, бо ніхто не смів втручатися в задуми василевса, довго мовчав, потім сказав, і слова його падали повільні і важкі:

– Візьмеш мерію стратіотів і через чотири дні вдариш болгарам у спину. Інакше – будеш осліплений.

Ксифія вклонився й вийшов з намету. Він ще не знав, чи можна обійти Беласицю, чи хоч ящірка переповзе через це непрохіддя, ніхто не штовхав його до мелення язиком перед імператором, але відступатися тепер було пізно, і він повів п'ять тисяч стратіонів у дикі гори, а через п'ять днів ударив захисникам Самуїлової стіни в спину, і болгари, з якими не було ні царя, ні царського сина, розгубилися, а тут ще з другого боку водночас усім військом пішов на приступ імператор, і клекотнява страшної битви піднялася з тісної клісури до суворих мовчазних вершин, битва була нескінченно довга, але ще довший був літній день тисяча чотирнадцятого року червня дванадцятого індикта, до вечора все скінчилося, хто поліг убитий, хто виприснув з мертвої ромейської пастки, а багатотисячне Самуї-лове військо, яке вціліло, було затиснуте між кам'яною стіною і Струмешницьким болотом, роззброєне, війська вже не існувало, на мізерному клаптикові политої кров'ю землі скупчилося кільканадцять тисяч зранених, знівечених, змучених, згорьова-них людей, зданих на милість переможця.

Торжестію переможця? Вдоволення від виграгіої битви? Зверхність над поконаними? Можна б перелічувати безліч відчуттів, переживаних великими й малими звитяжцями у великих чи Малих війнах і битвах. Але тут ішлося не про звичайну війну, і переміг у ній не просто полководець чи володар – восторжествував заклятий ворог цілого народу, і нічого не мав він у своїй понурій душі, окрім нез'ясованої, як і його багатолітня ворожнеча до болгар, жадоби помсти.

Василій покликав до себе в намет катепана Куцукуса, що прославився не так доблестю, як жорстокістю до поконаних, і про віщось довго з ним говорив без свідків, яких завжди намагався уникати, пам'ятаючи слова полководця Варда Скліра, який багато разів пробував дістатися на імператорський трон, а потім, востаннє розбитий Василієм, прийшов у намет до імператора, сивий, майже осліплий від старощів і важких походів, і сказав своєму ворогові і побідникові: «Нікому не довіряйся і лиш небагатьом відкривай свої задуми».

І тої ночі Василій відкрив свій найлихіший з усіх відомих у діях Візантії задумів самому лиш Купукусу, але згодом про нього мав довідатися цілий світ.

Катепан Куцукус з'явився другого дня в червоній накидці поверх свого звичного одягу, і це показувало, що його наречено главою всіх катів ромейського війська. Потім він зібрав під свою оруду катів, присяжних і просто охочих, взяв у поміч кілька тагм війська, в долині Ключа розпалено величезні вогнища з дубових і букових дров, кати стали коло вогнищ, засунули в жар довгі мечі, дворогі вила, а воїни відділили від полонених першу сотню нещасних і погнали туди, де їх ждала невідом'ість.

Ніхто нічого не бачив, не розбирав, від першого нелюдського крику здригнулися серця навіть у найжорстокіших ромейських воїнів, а серед тисяч полонених прокотилося щось мовби зойк чи стогін, а там, од вогнищ, один з-перед одного рвалися болісні, скаржливі вигуки:

– Майчице! (Мамусю! (Болг.))

– Очите ми! (Мої очі! (Болг.))

– Изгоряха! (Згоріли! (Болг.))

І жахний запах поповз од вогнищ, запах горілої людської шкіри, він виповнював долину, його вже чули полонені коло болота, сягав він і до узвишшя, де височів пишний імператорський намет і де в оточенні почту непорушно стояв ромейський василевс.

Там, коло вогнищ, нещасні рвалися з рук воїнів, благали пощади, проклинали своїх мучителів, погрожували, а неквапливі кати з спокійною діловитістю діставали з вогню розжарені мечі й вила і штрикали ними болгарам у вічі, палили очі старим воїнам і молодим новобранцям, позбавляли зору і тих, хто вже набачився на дива сього світу, і тим, хто не встиг намилуватися Hi небом, ні горами, ні ріками, ні вродливими дівочими лицями. Та чи й може людина надивитися, намилуватися коли-небудь Н,а світі?

Коли першу сотню полонених було осліплено, катепан Купукус, який порядкував розправою, дав знак одному з катів, і той останньому доведеному до нього бранцеві випік лише одне око. Одноокого штовхнуто до гурту скорчених од болю і відчаю, мався бути тепер поводирем своїм скаліченим браттям.

.-. Заведи ги на вашия цар, кучето Самуил!

Багато днів точилася нелюдська розправа в долині Стру-мешниці, Василій віддав катам чотирнадцять тисяч болгар, сто сорок чотири сотні воїнів Самуїла було осліплено, і на кожну сотню приділено одного одноокого поводиря, і сліпі, виючи від нестерпного болю, бо немає тяжчого і дикішого болю для людини, аніж біль від осліплення, розбігалися по горах і долах, частина однооких утекла від своїх сліпих побратимів першої ж ночі (вдень вони втікати боялися, ще не могли призвичаїтися до того дивного стану, коли сто дивляться на тебе серед білого дня і нічого не бачать, тому вибрали для втечі темну ніч), а сліпі, позбавлені помочі, гинули в чорториях, забрідали в непрохідні дебрі, вмирали від голоду й спраги, неспроможні знайти воду, вмирали від ран, від спеки, від диких звірів, бо були безсиліші за малих дітей і не вміли захиститися навіть від бродячого пса, сліпі розходилися далі й далі, наганяючи жах на всю Болгарію, вони минали рідні домівки, невпізнані й нещасні, одні й геть,не відали, куди й за чим прямують, інші заповзялися відшукати в своїй вічній пітьмі царя Самуїла, сподіваючись, що, може, він їх прихистить, пригорне, порятує.

А Самуїл, який трохи відійшов післярани і замкнувся на острові в Преспі, вже почув про василевсову перемогу в Клідіо-ні, але ще нічого не відав про осліплених. Не знав» і про те, як довго й тяжко йдуть вони до нього, блукаючи шляхами Болгарії, і коли тисяча чи дві, а може, й десять тисяч сліпих стало на тім боці протоки, що відділяла Самуїлову столицю від берега, обідраних, безпорадних, жалюгідних, і племінник Іван-Владислав прибіг до царя й гукнув, щоб їх гнати геть, Самуїл звелів:

– Пустіть їх сюди.

Він вийшов на берег, щоб зустрінути першого човна з сліпими, стояв коло самої води, старий, посивілий, з погаслим поглядом, мрячив холодний дощик, але цар стояв без шапки і зболеними очима дивився на своїх колишніх воїнів.

Вони вивалювалися з човнів брудними, смердючими купами лахміття, иглрикритих кісток, незагоєні очі їхні кривавилися, роз'ятрюючи старе цареве серце, вони оточили свого царя, хапалися за його одяг, намагалися дотягнутися руками до його обличчя, плакали невидющими очима:

– О царю, татако ти наш, помогни ни, ни тебе сме дошли…

Самуїл простягав до них руки, гладив їхні зачучвирені голови, плакав разом з ними:

– Деца мои, синове мои, войници мои добри, войници мои храбри, народе мой…

І став на коліна перед сліпими, а потім осунувся на пісок і вмер.

Так розповідають ще й сьогодні болгари, і так воно й було.

А Василія Другого прозвали Вулгарохтонос, тобто Болгаробойця, і з цим похмурим прізвиськом він і ввійшов до історії і лишився там поряд з усіма іншими, яких людство дбайливо зберігає в своїй пам'яті, видно, для того, щоб не з'являлися більше на землі такі виродки. Однак зарадити цьому, виявляється, зовсім нелегко, зло назване втрачає свою силу наполовину чи й більш, але ще не гине.

На цьому можна б вважати скінченою повість про історичні прізвиська, якби не Сивоок, який мав необережність народитися саме в ці каламутні часи і необачно пхався в самий вир подій того знавіснілого століття.

Відгуки битви в Клідіонськім перевалі долинули й до монастиря Святих архангелів, ігумен Гаврило правив молебні за побіду над ромеями, молилися денно і нощно іноки… «Святий боже, святий крепкий, святий безсмертний, помилуй нас. Амінь». Облишено всі щоденні справи, нарешті, покінчено з роздвоєністю, яка дивувала Сивоока в іноках: моляться і водночас твердо стоять на землі, займаються справами земними, носять дрова, випікають хліб, переписують книги, пліткують один про одного, смачно сплять і солодко впиваються вином, викраденим з монастирських підвалів.

Але ніяк не міг він збагнути, як можуть ці нещасні іноки вимолювати в свого бога порятунку для рідної землі, коли в них бог – спільний з ромеями, і десь у ромейських монастирях так само тисячі немитих чорноризців здіймають закудлані бороди до неба і благають того самого, що й затривожені болгарські браття. Що ж то за бог, який уміє слугувати відразу двом ворогуючим народам, і чи справді він такий всемогутній, і хитрий, та меткий, щоб устигав давати і нашим і вашим? І як він це чинить? Крутиться туди й сюди, як гуляща дівка, чи що? Від пророка Ісайї: «Роде лиходіїв, сини погибелі…» Про кого це? Болгари – про візантійців, а ті – про болгар? Що ж то за святі слова, якщо їх можна повернути, як спис, куди хочеш, залежно від того, в чиїх руках опиниться? Або: «Оце ж годі вам надію покладати на чоловіка, що в його тільки хіба духу, що в ніздрях, бо й що він значить?» А Сивоок звик покладатися саме на чоловіка, на власну силу, на міць своїх рук і плечей, йому смішно було тепер дивитися на здоровенних бороданів, що стояли навколішки в темній монастирській церковці й безпорадно здіймали неспрацьовані руки догори в той час, як десь їхні брати билися на смерть з ворогом. А чом би не взяти в ці ведмежі лапи сяку-таку зброю чи й просто дрючок та не гайнути туди, де кипить битва, й собі? Життя вже давно навчило Сивоока не стояти в очікуванні перебігу подій, знав твердо, що завжди треба втручатися самому, кидатися в саме вировиння, пхатися у саме пекло бою й змагань, бо тільки там справжня воля, справжній розмах для сили, тільки там відчуваєш себе живучим і несмертельним.

Він став нишком намовляти декого з іноків дременути з монастиря, сам не вірив у свої намовляння, та вийшло, що іноки тільки й ждали -поштовху зовні, їм саме не стачало такого свавільного чоловіка, як приблудний рус, вони охоче пристали до думки покинути сподівання на бога та спробувати й самим прислужитися землі, що їх спородила і дала їм силу. Звісно, Сивоок міг би податися за далекі гори й сам, він легко вмовив своїх перших знайомих Тале і Груйо, але хотілося вирвати з тихої обителі якомога більше здорових іноків, бо хоч і сам просидів тут пару літ, так і не зміг призвичаїтися до того, щоб розтрачувати молоду силу в такий дивний спосіб. Він казав одному:

«З тією силою, чоловіче, можна розігнати цілу сотню ромеїв!» Казав другому: «А мав би я таке гостре око, як у тебе! Казав третьому: «Хіба ж знає хто ліпше за тебе гори!» Припрошував четвертого: «А вип'ємо, брате, та й гайнемо собі!» Ще іншому пропонував: «Ану ж поборемося, хто зверху, того й слухатися!» А того просто лякав: «Доберуться ромеї й сюди, попалять вав і потопчуть. Чого ждати!»

Може, хто й доніс ігуменові про Божидарові намовляння, але отець Гаврило не втрутився вчасно, вдав, що нічого не помічав, і ключник монастирський, отже, змушений був теж не зауважувати зникнення запасів з комір, бо й що значив якийсь там шматок солонини, коли загрожена була ціла Болгарія!

Отак і зібрав Сивоок-Божидар інока до інока і тихого теплого досвітку вивів свою братію за монастирську браму і вперше за два роки знов був на волі, міг ще раз пройти по тих самих тропах, якими добирався сюди, але тепер уже не наосліп, а ведений визначеною метою і не сам, а з цілим товариством відчайдухів, приготованих на все добре й зле.

Одягнені в шкури, в грубі вовняні або полотняні дрехи, з шкіряними високими клобурцями на зроду не митих головах, з довгими бородами, взуті в косматі опінці, а то й зовсім босі, озброєні сяк-так – саморобними списами, важкими палицями, двома чи трьома на всіх мечами – вони побігли по горах так нагально, неначе саме їм належало вирішити наслідок найбільшої сутички покіж військами ромеїв і болгар. Вони майже не спали, їли на бігу, в несамовитому поспіху припадали до води, коли траплявся по путі струмок, квапилися далі, підганяючи один одного покриком:

– Вървете, вървете, люди божи!

Та хоч як поспішали, однаково запізнилися, щоб стати бодай чимось у помочі захисникам Клідіону, а з монастиря вибралися завчасно, а то й зовсім надаремно, бо, не відаючи, йшли назустріч власній загибелі.

Бо вже вершив у долині Струмешниці свою дику помсту Василій Другий, і вже перші сотні сліпих ударилися в розпуці в рідні гори, і згодом кільканадцятеро вцілілих чудом добереться до глухої обителі Святих архангелів, і отець Гаврило прийме їх на місце блудних своїх синів, що втекли в невідомість, і через багато літ пролине чутка про дивний монастир у непрохідних горах, монастир сліпих іноків, але не про те мова.

Василеве послав до Царграда гінців з вістю про перемогу над болгарами, а за ними спорядив ще нових гінців з новелою до брата Костянтина і до жителів Константинополя, що починалася так: «Наша царственість Василій Другий, імператор ромеїв, брат імператора Константина, всім, хто прочитає або вислухає цю новелу, шлю наше повітання…»

Далі василевс повідомляв, що на відзнаку своєї великої перемоги він посилає жителям царственого града тисячу полонених варварів, які повинні бути осліплені другого дня по тому, як приведені будуть до столиці, на Амастріанському форумі, згідно зі звичаями, а також з «Книгою церемоній» імператора Константина Багрянородного, і хай це буде найбільшим тріумфом для жителів царственого града і вдячністю для доблесті війська, що адобуло для Візантії жадану перемогу, освячену богом.

Так п'ятнадцята тисяча полонених болгар, полишивши чотирнадцять тисяч своїх товаришів на осліплення в долині Струмешниці, вирушила в далекий похід, в кінці якого чекала їх нелюдська покара, але про те ніхто з них не знав, а хто й здогадувався, то відганяв од себе лихі думки, бо людині завжди хочеться сподіватися ліпшого і не вірить вона в смерть навіть тоді, коли стоїть у ямі або під зашморгом шибениці.

Начальником ромейської тагми, що вела полонених до Царграда, поставлено Сірійця Коміскорта, чоловіка дрібного тілом і душею, лихого вдачею і заздрісного до всього на світі. У походах він вершив роль наглядача стратигового намету, в битвах ніколи прямої участі не брав, отож не брав ніколи й здобичі, а тільки лічив та ділив уже здобуте, ковтаючи слину на чуже і задихаючись од злості й заздрощів. Маленьке сухе його личко обросло до самих очей і до невисокого лоба цупким колючим волоссям, з-під того волосся видобувався так само колючий голос, і якби можна було вилущити з Коміскорта душу, то й душа його неодмінно мала бути колючою, мов їжак або ж отой залізний трибол, що його кидають під копита кінноті, щоб ранити коней.

Коміскорт вельми пишався своїм дорученням, яке йшло од самого василевса, він затямив собі тільки одне: до столиці треба привести рівно тисячу болгар – ні більше ні менще. Тому головне його заняття впродовж усієї путі полягало на безперервній лічбі полонених, їх перераховували вранці й удень, увечері й уночі, перед тим, як допустити до струмка, щоб напилися води, і після того пильнувати болгар, власне, було зовсім неважко, бо на кожного полоненого припадав озброєний воїн, кожен ромей, лягаючи спати, прив'язував болгарина до себе ремінням, яке всі візантійці завбачливо брали з собою, ще вирушаючи на війну, бо завжди сподівалися захопити собі невільників так само, як набити повну шкіряну торбу коштовними речами, реміняччя у ромеїв було міцне-преміцне, вміло розставлені охоронці ніколи не спали, Сірійцеві Коміскортові, здавалося, не слід би й турбуватися за цілість своїх бранців, а більше дбати за те, щоб якомога швидше, коротшими шляхами видобутися десь до Пловдива чи Адріанополя, а там уже й до Царграда, де вже готувалося все для велелюдних торжеств, для небаченого тріумфу візантійської зброї.

Але чи то багато було тяжкопоранених серед полонених, чи занадто жорстоко поводилася охорона з бранцями, але незабаром Коміскортові доповіли, що до тисячі не вистачає кільканадцять чоловік.

– Де поділися? – проскрипів Сірієць.

Йому перелічено, де і як, від яких ран хто сконав, кого добито, бо неспроможен був пересуватися. Ну, так. Але ще за кілька днів виявилася нестача трьох полонених, що зникли невідь-куди і як. «Втекли!» – пінився Коміскорт, хоч сам не вірив, що будь-хто міг утекти з-під такого пильного стереження. Адже подумати тільки: один на одного! Всі полонені зв'язані. Голодні й виснажені до краю. Окрім того, не мають куди втікати, бо скрізь – ромейська сила. Болгарії вже нема. І все-таки втекли. Спершу двоє, там троє, згодом ще один. Виходило, що чоловік може втекти звідусіль. Тисяча вся не може, але три-чотири завжди знайдуть спосіб визволитися.

Коміскорт зібрав своїх пентеконтархів, лохагів і декархів і коротко звелів:

– Тисяча не може порушуватися. Добирати до тисячі перших болгар, які попадуться під руку. Важливе число. Більше нічого.

Він ошкірився, зуби в нього теж були гострі, як у рисі.

І ще того дня Сивоокова дружина зіткнулася з сумним походом. Іноки пробиралися не самим шляхом, а трохи осторонь і, певно б, поминули полонених, але один з іноків нюхливо повів лицем навпроти вітру і сказав:

– Миризмата н-а човека отдалеко се усеща…

А за якийсь час вони й справді побачили внизу, на одному з закрутів великого царградського шляху, важку хмару куряви, що повільно просувалася їм навстріч.

– Піду погляну! – рвонувся туди Сивоок.

– Ще те убият, – спробував притримати його Тале.

– Не так воно просто – мене вбити! – засміявся Сивоок, виважуючи пудову сучкувату палицю, якою міг би звалити коня.

Але йому не довелося йти на розглядини, бо передня візантійська сторожа, яка вже мала наказ подавати знак, як тільки помітить бодай одного заблуканого болгарина, зауважила монахів, і на гору подерлося звідусюди з сотню запеклих ловців на людей. Недосвідчені й простодушні іноки не дуже прислухалися до тривожних покриків Сивоокових, збитою, безладною купою вони кинулися в один бік, потрюхикали вниз, сподіваючись, що той, хто біжить униз, завжди набере більшого розгону, щоб проскочити повз того, що дереться вгору, але вийшло так, що візантійці опинилися і над ними, і з одного боку, й з другого, а внизу вже підтягалася на шлях уся Сірійцева тисяча, з якою годі було й думати змагатися; місцевість нагадувала величезний сірий полумисок, ніде сховатися, нікуди втекти, скрізь тебе видно, людина серед голого, мертвого каміння, мов муха на мисці, але муха може хоч злетіти. А що може людина? Не було ради, бідні іноки заметалися в безвиході, вони забули й про свою якусь там зброю, і про свою силу, тільки Сивоок мужньо вдарився на ромеїв, сподіваючись пробитись, і таки звалив кількох, і вже здалося йому, що втече й од ромеїв, од яких ще не доводилося йому втікати; але тут набігло відразу кілька десятків розізлених, заслинених бороданів, Сивоока вправно перечепили ремінним зашморгом, він упав, а зверху навалилася ціла купа задиханих, спітнілих, диких од ненависті людей. Його скрутили реміняччям, звели на ноги, він легко розтурив самими плечима всіх, як тільки став на ноги, тоді візантійці прихитрилися прив'язати його до двох довгих дубців і так повели вниз, мов лютого, страшного в своїй силі звіра.

Першу здобич треба було показати самому Коміскорту, той сидів верхи на коні, на голові, хоч нестерпно пекло сонце, мав залізний золочений шолом з білою гривою, і ото тільки й було на ньому білого, а решта чорне, їжакувате, відворотне.

– На коліна! – гукнув Сивоокові хтось із ромеїв, що знав по-болгарському, і чорний їздець ошкірив гострі, білі аж до синяви зуби, вдоволений швидким виконанням свого веління, а Сивоок тільки глянув на нього – і відвернув голову, і побачив, що ведуть до нього так само скручених реміняччям його товаришів, нещасних іноків, у високих клобурцях, у вовняних і полотняних подертих дрехах, нещасних і упосліджених, і тоді він знову сміливо поглянув на чорного колючого вершника а мовив:

– Аз падам на колена само пред бога!

– Він не болгарин, він не болгарин!– закричали іноки, добігаючи до Сивоока, сподіваючись визволити бодай свого руського побратима, але Сивоок-Божидар, злякавшись раптом, що ромеї послухають іноків і відпустять його, гордо підвів голову й гукнув:

– Чому б то я не мав бути болгарином! Болгарин єсьм! Болгарин!

1965 Рік. Весна. Київ

Ще один такий день, і буде вальми погано.

П. Пікассо

Цього року в Києві було відкрито виставку московських художників. Відкривалася вона у Республіканському виставочному павільйоні, який ще кілька років тому був гаражем, а до революції, здається, слугував як каретний сарай для Інституту благородних дівиць; потім якийсь розумний чоловік здогадався, що в такому місці все ж таки гріх держати гараж, машин.і звідти вивели, прийшли проектувальники і всі, хто там потрібен, а після них будівельники довго щось там мудрували, доліпили до колишнього гаража якийсь фронтончик, якісь навіть колони, що вже й геть було смішно, але всередині вийшло дуже гарно приміщення з скляною покрівлею, з просторими залами, і вже тепер усі й забули, що тут колись було, зате всі знають, де виставочний павільйон, і там частенько бувають речі досить цікаві.

Звичайно ж, Борис Отава пішов на відкриття виставки, товпився в юрмі нетерплячих, слухаючи короткі, як завжди в художників, промови, дивився, як міністр перерізає стрічку, як розводить гостинно руками, закликаючи всіх: «Друзі мої, запрошуємо вас…», потім ходив по залах, дивився картини, що но відібрало в нього багато часу, здається, стояв отам знадвору й слухав промови довше, аніж ходив тепер пв залах, бо звик відразу знаходити на кожній виставці річ, яка чимось вражала, ще здалеку вирізняв її з решти, обходив з усіх боків, дивився то звідти, то звідти; діяла така річ на нього неоднаково: або ж дратувала, або ж. вдовольняла, після того мерщій пробігав туди.й сюди, ще раз на прощання повертався до роботи, яка чимось звернула на себе увагу, – і по виставці.

Художники завжди лишаються самі собою. Одні все життя малюють паруси, мабуть, щоб нагадати про нестримність вітру, який несе нас кудись далі й далі, другі, мовби для спростування відомої приказки про торішній сніг, все малюють собі сніг, ті зображають коней, а ті – жінок. Так само й виставки, уподібнюючись до художників, набули певної сталості, на кожній неодмінно побачиш литкастих доярок, що, попідтикувавши рясні спідниці, позують художникові, стерильно білих медсестер з рум'янцями на щоках, монтажників, картинно разташованих,на самих кінчиках сталевих конструкцій, знайдете там гори в нестерпних барвах і море, автори якого марно конкурують з Айвазовським, зустрінешся там і ще з деякими обов'язковими сюжетами, що мандрують з виставки на виставку вперто й-невтомно, але вже, мабуть, годі, бо перелік можна продовжувати без кінця.

Борис проскочив повз етюди московських художників, що мало чим різнилися від етюдів художників київських, трохи помилувався акварельками, які називалися «Моя московська вуличка», але для серця навсправжки нічого не знайшов і подум-.ки пошкодував за марно згаяним часом. Везти аж із самої.Москви – і не привезти нічого! Але вчасно схаменувся, бо на виставці щось таки було цікаве для людей, а він у загальній лік не йшов, він мав смак зіпсований, був пересичений мистецтвом, напханий ним по саме нікуди; людина, яка пробує вмістити в собі мистецтво свого народу за тисячу років, неодмінно вибивається з нормального сприймання, це вже якийсь збоченець, якась аномалія, отож йому ліпше забиратися мовчки звідси і не псувати настрою ні самому собі, ні будь-кому іншому, бо якщо він поштовхається тут, то зустрінуться знайомі, почнуть розпитувати, що і як, він щось ляпне різке, і назавтра знов казатимуть: «Там отой Отава таке-е…»

Ішов до виходу з останнього залу. Попереду в кутку, в най-темнішому місці, спинами до нього стояло зо три чи чотири юнаки, він не звернув на них уваги, то могли бути навіть його студенти, яких він одпустив з лекції, щоб ті відвідали виставку, але тепер це не грало ніякої ролі. Коли майже порівнявся з ними, юнаки розступилися і спокійно пішли собі далі вздовж стін, а на місці, яке вони затуляли своїми спинами, під величезним мальовидлом з хвацькими монтажниками (на нього Отава просто не дивився) зовсім непомітна відкрилася раптом невеличка картинка в скромній рамці з погано обструганих паличок, щось там зелене, жовте, червоне на прямокутнику полотна, якісь недбало кинуті фарби, видно, справді недовершений етюд, шкіц до чогось або й просто кілька помахів пензлем – чого не буває на виставках, а ще коли вони звідкись привезені, а ще коли привезені з міста трохи більшого до міста трохи меншого і рукою якогось з авторів мимоволі водить почуття зверхності, бо художникам (посереднім, звісно) завжди чомусь здається, що чим у більшому місті вони мешкають, тим і самі стають більшими.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю