Текст книги "Диво"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 47 страниц)

Ще сто років – і вже останній великий будівничий і прикрашатель собору митрополит Рафаїл Заборовський наставив у Софії ось цей різьблений визолочений іконостас, зроблений карпатськими дуборізами, серед яких минуло дитинство самого Ра-фаїла, поставив срібні царські врата (де вони тепер?), збудував велику Софійську дзвіницю з дзвонами, найбільший з яких важив вісімсот пуді'в.

Можна б згадати, скільки політичних пристрастей і чвар розбилося об стіни цього собору, скількох бачив він можикх, скількох нападників і молільників. Багато рук будувало й захищало собор, ще більше рук, мабуть, замахувалося иа нього, але, мабуть, ніколи ще не нависала над Софією така загроза, як нині, бо й війни, здається, такої не звала ні наша земля, ні ціле людство.

Колись були просто невмілі примітивні грабіжники, тепер насунули озброєні всіма досягненнями науки и техніки канібали, які, грабуючи, мерщій затирають усі сліди по грабункад, та ще й підводять під свою зловісну діяльність теорії про так звану вищість німецького духу.

Гордій Отава довго стояв, притримуючи за руку Бориса, посередині собору, потім вони повільно пішли поміж камінними, всуціль обписаними фресками стовпами, пішли во самому дну химерного барвисто-кам'яного моря, двоє людей, загублених серед мовчазної пишноти, серед вічного струмування гармонії, їхні кроки відлунювалися десь далеко позаду, луна гриміла й гупала, хоч як тихо намагалися вони ступати по залізних плитках підлоги, собор видавався безмірним для цих двох, вони ходили довго й уперто, аж поки старший лишив молодшого там, звідки вони розпочинали своє ходіння, звелів йому стерегти вхід од нежданих відвідувачів, якими тепер могли бути тільки вороги, а сам вирушив у нові мандри, задля яких, власне, й добувався до собору.

Він зійшов на хори, обстукав там кожну підпору, кожен відомий йому тайник, оглянув приміщення, де зберігалася фрески, вяртзані з стін зруйнованого через його провину Михаїйлівського монастиря; фресок там не було, взагалі нічого не лишилося: гер Шнурре вже побував тут, вже вивіз для музею фюрера перші свої здобутки. Що ж, Отава й не здивувався, втрачено -більше, тепер ішлося про те, щоб не втратити, може, найголовнишого.

Він забрався аж під куполи, оглянув усі горнища собору, не лякаючись дикого холоду й пронизливих протягів, обмацував кожен підозрілий предмет, розривав кожну купу лахміття, дряпаючи руки, розкидав звалища будівельного мотлоху.

Він проник у підземелля собору. Певно, фашисти побоялися поткнутися сюди, може, остерігалися мін або засідки, тут міг вільно просуватися тільки він, бо перед його очима відбувалися розкопки, які перервано війною, він сам уперто вимальовував плани софійських підземель, намагаючись відтворити їх у первісному вигляді й тим самим бодай трохи наблизитися до розв'язання загадки про книгосховище Ярослава Мудрого. Хай навіть воно давно вже очищене грабіжниками, хай він спізнився на кількасої років, як спізнювалися на цілі тисячоліття всі археологи, які розкопували гробниці єгипетських фараонів, знаходячи в них тільки сліди перебування метких доісторичних злодіїв. Але як знати? Може, як тому англійцеві, що врешті знайшов у Долині Царів запечатану всіма царськими печатями неторкану гробницю Тутанхамона з її золотими саркофагами, йому теж могло б пощастити і його лопата теж вдарилася б о камінь тисячолітнього склепіння, під яким лежать покладені за велінням Ярослава перші книги Київської Русі, і перший, єдино правдивий літопис, і всі записи, що стосувалися спорудження собору і загадкового художника, про якого Отава мав клапоть пергамену з надірваним ім'ям і недописаним словом?

Він стояв у темному, холодному, вільготному підземеллі перед безладним завалом глини, за яким, може, ховався той вимріяний хідник, що вів до святая святих. У такій глині багато літ тому ще молодий Гордій Отава знайшов засмолений горщик, який вріс поміж корінням старезного, безліч разів зламуваного бурями дуба. Дуб стояв над самим краєм глинястого київського урвища, половина його коріння вже безпорадно звисала з кручі, він ждав свого кінця, і той кінець прилетів з ураганом і зливою; з-під дуба вимило рештки землі, за яку він тримався, дерево тяжко звалилося набік, вивергаючи з глибини нові маси глини, і тоді хтось побачив ту посудину, затиснуту цупким чорним корінням, немов старечими, але ще міцними в своїй упертості руками, а що в інституті Отава був наймолодший і в таку негоду не хотілося бігти через усе місто за переляканою дівчиною, яка прибігла з криком, що знайшла щось дуже історичне, то й послано саме Отаву.

Дев'ятсот років майже пролежав той глек, чекаючи на молодого аспіранта Гордія Отаву, ніс до нащадків велику тайну, якою знехтувала історія, примхлива й перебірлива. Дяка тому далекому предкові, що керувався в своїх діях ветхозавітною настановою пророка Ієремії: «Возьми сі записі та й зложи в глиняну посудину, щоб вони там могли передержатись довгий час». Передержалися не зовсім. Волога проникла навіть крізь-обпалену глину, зіпсувала половину пергамену, вціліло тільки трохи запису, але й того виявилося досить, щоб дати Отаві роботу на ціле життя. І то все для того, щоб тепер перекреслити всю цю роботу, всі його пошуки, зіставлення, здогадки, найстрашніше ж – знищити самий собор!

Але він не дасть цього зробити! Тепер, коли переконався, що Софію ще не начинено руїнницькою вибухівкою (видно, їм справді залежало на тому, щоб знайти тут для себе щось незвичайне), Отава міг спокійніше й розважливіше обдумати свій намір зберегти собор. Передовсім не слід було втрачати контакту з Шнурре, повернути всю справу так, щоб тому тільки здавалося, ніби він використовує радянського професора, насправді ж – використати фашиста самому, перетворити його на мимовільного свого помічника й спільника.

Знову був вечірній візит до штурмбанфюрера, до помешкання академіка Писаренка, забитого вкраденими в київських музеях унікальними меблями, але цього разу Отава вже не квапився, дав умовити себе сісти в один з вигідних шкіряних фотелів, з насолодою доторкувався до рипучої шкіри: шкіра пахла старим звичним життям, в кімнаті було тепло, бо німці нарешті відремонтували нагрівання для цього будинку, заселеного високими функціонерами, знайдено паливо, і ось сьогодні зранку ця оселя стала одним з осередків блаженного тепла в замерзлому, голодному, вмираючому Києві. А фотель так приємно холодив у теплій кімнаті, гарно було б посидіти тут, прикривши очі повіками, подумати про своє. Шнурре ввімкнув «Телефункен», з приймача текла просвітлена моцартівська мелодія, ще десь у Європі знаходилися не зачеплені війною музиканти, і диригент ставав за пульт у незмінному фраку, постукував паличкою, закликаючи до уваги й зосередженості, і скрипалі підсовували під свої Підборіддя складені вчетверо білі хусточки, щоб не витиралася дека скрипки, а вкінці диригент вдячно потискував руку першій скрипці, вклонявся оркестрантам…

– Так от, – сказав Отава, бо Шнурре мовчав, вдавав, ніби весь заполонений музикою, насправді ж вистежував кожен Отавин порух і, весь внутрішньо випружившись, ждав, що той скаже,– я оглянув собор…

– І! – не витерпів усе-таки Шнурре.

– В самому соборі нічого не поруйновано і не зачеплено, але пропали…

– Ви про деякі речі, що там зберігалися? – перебив його Шнурре. – Ми їх просто заховали в надійному місці…

Отава не став уточнювати, яке те «надійне місце», бо й так добре знав, та й не про це йому йшлося.

– Як ви, очевидно, розумієте, – повів він обережно далі, – мені потрібні робітники. Досвідчені реставратори. Люди, що знають свою справу…

– Неодмінно, неодмінно, – окивав головою Шнурре.

– Я не знаю, чи пощастить мені розшукати моїх співробітників, з якими я вів реставраційні роботи перед війною, бо в мене жодних даних, де й хто з них. Чи вони лишилися в Києві,.ди пішли на фронт, чи, може, вбиті, арештовані…

– Я про це подумав уже, – сказав Шнурре.

– Трохи передчасно. – Отава не мав наміру поступатися будь у чому. – Людей повинен добирати я сам. Раз я відповідаю…

. – Мій любий професоре, – Шнурре знову перебирав розмову в свої руки, знову ставав паном становища, вважаючи, що радянський професор уже покладений на обидві лопатки, – дозвольте нагадати вам, що відповідаю все ж таки я. Звичайно, в.свою чергу за безпосереднє виконання відповідаєте й ви, але, є вища відповідальність, тягар якої лягає тільки на мої плечі. Тому я повинен був заздалегідь подбати про все. Ви матимете вже завтра необхідну кількість людей, це досвідчені, висококваліфіковані реставратори, ви не розчаруєтесь в їхньому вміїні і в їхньому працелюбстві…

– Хто ці люди? – стривожено спитав Отава.

– Це прекрасні німецькі реставратори, щоправда, на них солдатські мундири, але тут уже нічого не вдієш, та й не грає ролі, в якому мундирі той, хто виконує свою роботу вміло й ретельно.

– Але мої помічники…

– Про це не може бути мови. Окрім вас, до собору не буде впущено жодного з місцевих жителів! Це святиня мистецтва, і ми не можемо рискувати!

Отава мовчав. Вони не можуть рискувати… Він метався в безвиході. Що робити? Знову відмовлятися? Плюнути цьому есесівському професорові в пику? Кинутися на нього? То й що? Хіба цим порятуєш собор? Уявив себе на чолі бригади єфрейторів-реставраторів. Якщо в Києві є підпільники, вони повинні вистежити його в перші ж дні робіт і вбити, як шолудивого пса! Професор Отава очолює групу високодосвідчених німецьких реставраторів у Софійському соборі! Відкриття унікальних фресок, зроблені професором Отавою з допомогою групи високотехнічних німецьких реставраторів! Тепер усі його зусилля видавалися йому так само наївними, як оті крадіжки мішків з піском в перші тижні війни. Поки він тягав пісок, ждул фашистів з повітря, вони ввійшли до Києва з землі. Він намагався рятувати собори з покрівлі, а вороги заклали тонни вібухівки в підземеллях, і Успенський собор злетів у повітря, виився уламок стіни з скорботними постатями фрескових андів. Але відступати не мав куди. Позостанеться впертим бодай у своїй наївності!

– Гаразд, – сказав, підводячись з нагрітого фотеля, Отава, – не приховаю, що мені прикро, я звик працювати з своїми людьми, але однаково не мені належить право вирішувати, я можу тільки згоджуватися або ні, а вже раз я перед тим дав свою згоду, то не стану ламати слова.

– Ви подобаєтесь мені більше й більше, мій любий професоре, – підвівся з свого імператорського стільчика й Шнурре. – Може, ще побудете в мене? Мій Оссендорфер готує холостяцьку вечерю…

– Дякую, мені б хотілося спочити.

– Я дякую вам, професоре. Отже, роботи можете розпочати завтра вранці. Все буде до ваших послуг.

Коли на ранок Отава разом з Борисом прийшов до собору, він змертвів. Якщо й вимальовувалися йому будь-коли апокаліптичні видіння кінця світу, то ось одне з них! Посеред центрального нефу, перед різьбленим іконостасом сімнадцятого століття палахкотіло величезне вогнище, а навколо нього вистрибували одягнені в довжелезні, широкі, мов попівські ряси, зеленкуваті шинелі німецькі солдати, наставляли до полум'я руки з розчепіреними пальцями і безладно виспівували:

Warum die Mдdchen lieben die Soldaten?

Ja, waruni, ja, warum!

Розчервонілі морди, мертвий полиск вирячених на вогонь очей, чорна кіптява виривається з рухливого кола, твореного цими зловісними постатями; весь собор завмер, в ньому немає того вічного гармонійного руху, який ще вчора оповивав тут професора і його сина, все заклякло й принишкло, навіть відлуння звуків сьогодні немає тут, і слова безглуздої пісеньки, щойно викричані, мовби знов падають назад, до чорно відкритих ротів, до тих ідіотських солдатських горлянок, горлянки душаться словами й виштовхують їх знову й знову:

Ja, warum, ja, warum!

– Хто тут старший? – вигукнув Отава, пересилюючи верескняві виспіви солдатні. Якась постать відділилася від кола.

– Я професор Отава, – сказав Гордій, – відповідаю за всі роботи. Вимагаю абсолютного послуху. Негайно загасити вогнище і не сміти більше чинити тут таких неподобств. Це – собор, запам'ятайте! Тут не палили вогнищ навіть найдикіші люди в історії.

По-німецьки слово «собор» звучало багатозначно: «Дом». А. може, то так здалося Отаві? Може, передчував уже тоді він, що це буде його останній притулок, останній і вічний дім?

Рік 1015. Середліття. Новгород

Но Бог не вдасть дьяволу радости.

Літопис Нестора

Високі свічі в срібному трисвічнику горіли в княжій ложниці до глибокої ночі.

Ярослав читав привезену йому за великі гроші з Болгарії книгу святого отця церкви Іоанна Дамаскина. «Нема нічого вищого за розум, бо розум – світло душі, а нерозум'я – тьма. Як позбавлення світла творить тьму, так і позбавлення розуму по-темнює смисл. Безсмисленість властива тварям, людина ж без розуму – немислима. Але розум не розвивається сам собою, а потребує наставника. Приступимо ж до єдиного навчителя істини – Христа, в якому заключаються всі тайни розуму. Наблизившись же до дверей мудрості, не вдовольнимося цим, але, з надією на успіх, будемо штовхатися в них».

Князь відсунув книгу, довго дивився в світлий свічний вогонь. Ждав, що, викликані книжною премудрістю, прийдуть власні думки, але в голові стояла якась важка, гойдлива стіна, серце князеві билося пришвидшено, мов по довгому бігу, насилу стримався від того, щоб не схопитися і справді не бігти кудись. Куди ж? Жив останні місяці в душевному сум'ятті, відчував розтерзаність в серці. Закусив губу, знов підсунув книгу.

«Хоча істина не потребує барвистих прикрас, але вони необхідні для заперечення проти тих, хто спирається на ложний розум. Істину треба досліджувати не марнослав'ям, а смиренням».

Якби ж то хто-небудь міг йому заперечити в будь-чому? Довкола був тільки послух і догідливість – повсюдні й почасні супутники княжої влади. Хіба що Забава? Але геть, геть! йдеться про справи набагато вищі. Йому потрібна тільки мудрість, тільки просвітленість розуму, а все, що скаламучує, затемнює, спантеличує, – геть!

«Що є філософія? Філософія є страх божий, добродітельне життя, уникнення гріха, удаління від миру, пізнання божественних і людських речей, вона вчить, як чоловік ділами своїми повинен наближатися до бога».

Сімдесят глав мала в собі книга велемудрого інока з Єрусалимського монастиря святого Сави, довго бився князь над тяжкими словесами, пересилюючи в собі нуртування крові, аж поки заснув сном тяжким і уривчастим після пізнього читання.

Вже вдарили перші морози, налагодилися шляхи до Новгорода, князь ждав вістей, але вістей не було ні з Києва, ні з варяг, зате, мовби в передчутті возвишення Ярославового, посунули до нього прочани, мандровані іноки, святі люди, які бували в далеких заморських землях, а тепер розносили по всій Руській землі чудеса, бачити які вони сподобилися. Бачили ж вони в Єрусалимі на місці розп'яття Ісуса Христа розщілину, крізь яку пролилася його кров на голову Адамову. Бачили стовп Давидів, де він склав псалтир. Бачили колодязь Якова, коло Сихема, де Ісус бесідував з самарянкою. Найбільшим же чудом була в Єрусалимі світлість, яка низходить з неба в час вечірній у велику суботу і запалює кадила. Світлість та схожа на кіновар, багряна вона, як кров, а кадила загоряються від неї тільки православні. Підносили свічку, запалену од того небесного світіння, до бороди, але борода не горіла.

Прочан кликано на учти княжі, місця їм відводилися коло Ярослава, подавано багато грибних потрав, м'ясо, смажене на жару, дичину, ставлено кубки й ковші з пивом, медами, фрязь-ким вином; але святі люди вдовольнялися самим хлібом та водою, клали смиренно на дубовий стіл свої ніколи не миті руки, покорчені від ломоти в кістках, з порепаною, подібною до волової, шкірою, ворочали повільно велетенськими, як ведмежа шуба, бородами, відрощуваними навмисне, щоб протиставити справжню чоловіцьку красу бісівському жіночому безборідству. Не живи для себе, а для бога, дбаючи за життя вічне. Ум, віддаляючись од усього зовнішнього і скупчуючись у внутрішньому, повертається до себе, тобто з'єднується зі своїм словом, що перебуває в думці по естеству, через слово з'єднується з молитвою і молитвою восходить в розум божий з усією силою любові й усердям. А молитися треба повсякчас. Як святий Павло, що совершав щодень по триста молитов і, щоб не збитися з ліку, клав за пазуху триста камінців, викидаючи по одному після прочитання молитви. А щоб з'єднатися з богом у думах своїх, уникати треба ринків, городів і людського шуму, бо нема на світі більшої пагуби, ніж людський гомін, грища, сміх і кощунства. Втікай звідти. Возлюби мовчання, живи в печерах, як святі отці-печерники, або в дуплах дерев, як іноки-дендрити, хто й на Стовпі стояв, як Симеон-стовпник, і ніякі зваби землі не змусили його спуститися звідти, а інші ходять нагі, ще інші лежать на землі й не підводяться, бо підвестися можеш тільки для гріха, а ті носять залізні вериги з мідними хрестами на голому тілі, і не було мук, яких не витерпіли задля очищення від гріховності. Святого Макарія, коли той займався рукоділлям, укусив комар. Макарій задавив комара, а потім, розкаявшись у своїй нетерпимості, осудив себе на шість місяців сидіти голим коло болота. Комарі покусали його так, що впізнали Макарія тільки по голосу, думали – прокажений.

Іноки виносили стільки скорботи й печалі, що людськими устами навіть і висловити незмога.

Людина – образ божества, тому повинна прагнути краси пе-рвообразної, а вона дається тільки знищенням плоті. Був святий чоловік, що носив не скидаючи кам'яну шапку. А другий обку-, вав себе ланцюгом дев'ятисаженним. Один не спав зовсім, не і'лягав і не сідав, а для більшої бадьорості тримав у руках ка-, мінь, щоб той своїм падінням будив його, не давав заснути, їжу приймали тільки найпростішу і то якнайменше. Один або два рази на тиждень. Якщо ж одоліють хворощі, то й зовсім не вживай їжі, а харчуйся водою та соком. А був святий чоловік, іжщо їв тільки сиру землю. Бо їжа, слава, багатство, краса, як весняний цвіт, приходять і щезають. А чоловік сотворений для небесних благ, тож повинен відчувати відразу до всього земного.

А в князя перед очима стояло тільки земне, хоч що там розповідали монахи. Не чув смороду від немитих странників, бо пахло йому свіжою стружкою звідти, де новгородські теслі стругали дошки для човнів і насадів, і Ярослав сам щодень перелічував нові судна, знав-бо гаразд: іти на Київ, проти могутнього князя Володимира, треба з силою великою, а як зуміє все своє військо посадити на кораблеці, то вийде навстріч великому князеві неждано й негадане. Дзвеніли йому молоти в задимлених кузнях, а крізь те дзвеніння пролунювалася гарна та бадьора пісенька:

Кували мечі два ковалі,

Гей, два ковалі да три помагалі,

Да од неділі да й знов до неділі…

А мечі кувалися для простих воїв за день, а для воєвод – і по сім днів. Один коваль з помагалем виковував меч начорно, а другий помагаль точив на точилі. Коваль другої руки вирівнював і вигладжував меча, гартував його, наводив блиск, а на рукоятках дорогих мечів, поряд з яблуком і перехрестям, чеканив ще звірів а чи птахів.

А потім згадувався зненацька Ярославові чудський божок Тур – мідний ідол у образі чоловіка, що має коняче соромне тіло, бісівські грища довкола Тура посеред снігів, у причаєних пущах. І яке їм було діло у їхніх солодких утіхах до тих загублених серед палестинських пустинь, що не мають коло себе жодної жінки, відкидають плотську любов і живуть серед пальм!

З дитинства ненавидячи своє недосконале тіло, прикутий до ліжка, Ярослав крізь віконце вдивлявся в довколишній світ, бачив його буйність, його нестримність у розвагах, його жадобу до втіх і радощів. Може, тоді, в заздрощах, зненавидів усе те і возрадувався, прочитавши у старій книзі про древніх есеїв:

«Хоч у це й важко повірити, протягом тисяч поколінь існує вічний рід, в якому ніхто не народжується, бо відраза до життя серед інших людей сприяє збільшенню їхньої кількості».

Але потім став на ноги, сам спізнав принади життя, для нього стало відкритим і доступним усе суще, відчув себе людиною, бажання пересилювали в ньому чисті розмірковування, бажання намножувалися щодень, князівська влада несла безліч турбот, але дарувала вона й безліч поваб, від яких несила було відмовитися. І ось демони протиріччя розривають йому душу. Привчений до солодкої отрути книжної, тягнеться й далі до святих людей, які несуть з собою божу мудрість. А водночас, спраглий принад життя в найпростішому їхньому виявленні, підштовхуваний кров'ю, рвався до них дико й непогамовне, аж самому ставало страшно, і то тоді намагався замолити гріхи свої. Так і крутився в диявольському колі безвиході. Сказано ж бо в самого бога: «Не буде мій дух переважувати в людині, бо вона – тіло».

Після тої дощової ночі, проведеної в Пеньковій хижі, князь кілька днів постився і молився гаряче й ревно, а потім, коли надворі була ще більша хвища, мовби спонукуваний тими холодними небесними водами, зірвався посеред ночі просто з церкви, тихцем скочив на коня й сам, без охорони, без супроводу й соглядатаїв, помчав за Неревський кінець, до Звіринця, за річку Гзень. В темній хижі ледь жевріли залишки вогнища, Забава спала під глухою стіною, Пенька не було, звично віявся десь по лісах або ж пробував свіжозвареного пива на Загород-ському кінці. Ярослав мовчки вхопив Забаву, став закутувати в привезене з собою велике корзно, вона зі сну неголосно скрикнула, сміялася притишено й хвилююче; озирнувшись по хижі, князь зняв з шиї важку золоту гривню заморської роботи, поклав на видноті, щоб Пеньок догадався, куди зникла дочка, поніс Забаву на руках до коня, посадовив її поперед себе в сідло, сказав хрипко: «Тримайся за мене міцно».

Вона притулилася до нього, він відчув пал її молодого тіла навіть крізь змокрілу одіж, кров у ньому гуділа й клекотала темно й відчаєно, він боявся вже не так за дівчину, як за себе, попросив знову: «Обійми мене за шию!» Вона так само мовчки обхопила його шию рукою, притислася до нього ще дужче, а йому й того було мало, попросив ще: «Обійми обома руками». Забава засміялася ще тихіше, сказала крізь той бісівський сміх:

«А не маю ж обох». Ярослав не зрозумів спершу. «Як то не маєш?» – «А так. Однорука я. Ліву руку тільки маю. Ведмідь ще малою покалічив». Він не повірив. «Як то? Ти ж була з двома…» Забава сміялася заливчасте й знущальне. «Сліпий був, княже. Засліплений і здурілий».

Він аж одсахнувся од неї. Справді бісівське зілля. Обманює чи, може, так задурила йому голову, що й не помітив тоді? Але ж обіймав її! Билося в нього на грудях її потужне, молоде, як весняне листя на березах, тіло! І її серце простукувалося просто до його серця. «Ну, обійми мене міцніше хоч однією рукою», – попросив він. Забава послухалась. «З одною рукою ти теж мені люба. Назву тебе Однорукою». Вона сміялася й далі. Кінь обережно ступав поміж темними деревами. «Назву тебе Шуйця, – сказав князь, – ні в кого не буде такого ймення!» – «А мені однаково»,– засміялася вона. «Будеш завжди коло мене», – пообіцяв Ярослав. «Чому б мала коло тебе бути?» – «Бо вподобав тебе». – «Ой, брешеш, князю. Куди везеш мене?» – «А куди б ти хотіла?» Ліпше б не питав. Не знав, що викличе в ній тими словами пекельний вибух, який струсне їі тілом, наллє його твердою холодністю. Забава хитнулася, мало не впавши з коня, сміх їй урвався вмить. «Що? – крикнула вона гнівно. – Нікуди! Нікуди, чуєш, князю!» – «Ну, що ти, – спробував він її вгамувати, неспроможний збагнути, що з нею сталося, – якщо не хочеш на княжий двір у Новгород, погдемо в Ракому, там тихо, ніхто не відатиме, будеш там…» – «А не буду: ж, нігде не буду твоєю підложницею! – крикнула вона майже відчаєно, майже крізь сльози, які теж незбагненними лишилися'для князя. – Буду завжди собою, вільною, не хочу нічого від тебе!» Вона вислизнула з корзна, в'юнко зсунулася з сідла, втонула в пітьмі, мов у чорній прірві.

– Шуйцю! – злякано якось гукнув Ярослав. – Забаво! Куди? • Вона зникла від нього, мовби й не було її зовсім на світі.

– Візьми хоч корзіто, застудишся! – ще гукнув у безнадію пітьми.

Ні слуху, ні мови.

Тоді він, озвірілий, поскакав на Неревський кінець до садиби посадника, люто гримів у високі дерев'яні ворота, підняв усіх, викликав під дощ перестрашеного й пропахлого теплими лебедячими перинами переніженого Коснятина, сказав з понурою твердістю:

– Звели вибудувати для мене дворище в гарному місці за Звіринцем в далеких пущах, і то швидко і гарно. А ще: ніхто щоб не відав, окрім тебе та мене.

Не було на світі таких теслів, як новгородські! В короткім часі став у лісовому задаллі, мовби вичарувании, просторий двір, оточений дубовим гостроколом, з приворітною і наріжними башточками, в дерев'яних візерунках, а в тому дворі – дім багатий з колод світлих і дзвінких, з просторими підклітями, і комори, стайні, варниці, й погреби, і дванадцять беріз білих як сніг на дворищі, – старалися теслі, а ще більше старався Коснятин, щоб догодити князеві, але не догодив, бо як привіз Ярослава, той нічого не мовив, тільки спитав невдоволено:

– А церква?

– Думав, не ти тут житимеш, князю, – довірливо сказав Коснятин.

– Роби, що велять.

Церкву ставили стрілчасту, високу, вищу за берези, але непростору – аби помолитися одному або двом, і хоч ніхто й не знав, навіщо вибудовується таємнича садиба, та однаково хитрі теслі, помахуючи лискучими сокирами аж під самою бородою в бога, виспівували сороміцьких пісеньок, але й на те не зважав князь і знов зірвався з молитви і притрушеною сніжком ніччю летів самотою до убогої хижі, розбуркав сонного Пенька, а Забава-Шуйця, мовби ждала князя щоночі й не спала, відразу зготовилася вийти з ним, щоб не тривожити далі батька, і вони стали на морозі, коло згаряченого навальним бігом коня, знов Ярославові одібрало мову й розум, гула йому в голові темна, важка кров, а Шуйця сміялася зривисте, звабливо, він згорнув її в свої ведмедячі обійми, аж усе в ній затріщало, але дівчина не скрикнула, не випручалася, тоді він підсадив її на сідло; все повторювалося так само, як і в дощову осінню ніч, тільки що тепер стояла над землею морозяна прозорість, а внизу біліли сніги, і дерева чорно й зелено значили їм путь, вели, кликали далі й далі; може, через те Шуйця й не питала, куди він везе її, сиділа мовчки, горнулася до Ярослава, обіймала його за шию своєю шуйцею, іноді визміювалося її молоде тіло в сміхові, князь дурів більше й більше від її чар, аж раптом знову, наче вселився в неї нечистий, відсахнулася вона від Ярослава, гукнула з ненавистю:

– Знов везеш мене кудись!

– Сама там будеш; – сказав він, мало не жебруюче, – клянусь тобі всіма святими. Сама й вільна. Хочеш – боляринею зроблю тебе, хочеш – як хочеш…

– Ніким не хочу – тільки собою.

– Собою будеш…

– А куди?

– І сам не знаю.

– То вже ліпше.

– А я вже сам не свій.

– Ще ліпше.

– Не князь, і не Юрій, і не Ярослав.

– Оце…

Вона не зістрибнула з коня, заов пригорнулася до Ярослава, потім ще раз сахнулась, спробувала зазирнути йому в темні очі.

– Та не пробуй обдурити. Як тільки помічу – втечу одразуі

– Не втікай, – попросив він, – не обману. Повір мені.

– Якщо не князь те мовить – вовірю.

– Не князь. Чоловік.

Шуйця обняла його за шию. Так і їхали далі. Вже світало, коли добралися до нової садиби. Сояні теслі, в робочому своєму поспіху, ладналися підніматися під небо, лоскотати богові бороду сокирами, а ще більше – сороміцькими приспівками. Білі берези височіли за дубовим гостроколом, білі берези підступали звідусіль і тут, на вільній волі. Князь зупинив коня, Забава дивилася на те чудо, яке, – тепер вже знала це точно, – зроблено лиш для неї, ще не звідане почуття власності мало її турбувало, спитала тільки:

– Там хтось є? Слуги?

– Теслі. Добудовують церкву.

– Нащо вона?

– Для бога.

– Обійшовся б твій бог і без церкви.

– Гріх.

– А я?

– І ти гріх.

– Тоді загорни мене в ведмедно, щоб ніхто не вгадав, що везеш.

– І так знатимуть,

– А я не хечу.

– Рота людям не затулиш.

– А ти ж князь – затули. Скажи: одірвеш язика кожному…

– Звелю.

– То швидше загортай мене в ведмедно, бо я й ще чогось запрагну в дурощах своїх!

Він поцілував її в губи, вперше наважився, поцілунок був – ніби впав у терпке море й потопає в ньому, неспроможний виринути. Потім згріб Шуйцю в оберемок, обмотав ведмежою шкурою, поклав упоперек сідла, мов щось неживе, і так в'їхав у ворота, догідливо відчинені сторожем; йому хотіли помогти зняти ношу з сідла й занести до терема, але Ярослав суворо звелів:

– Одійдіть, сам. І не пускати до мене нікого.

Невже це було насправді? Невже з ним?…

Нічого не міг пригадати. Окрім тихого світіння її тіла та ще – як у знемозі відкидала вона голову, і шия їй видовжува– лась ніжно-ніїкно, і на устах жив лукавий посміх, і тіло світилося так, що він з стогоном затуляв долонями очі, але й крізь пальці било йому світіння її тіла, знов і знов, без кінця, світіння співаюче, баламутне, приголомшливе.

Одірвавшись од неї, він побіг до недобудованої церкви, ревно молився під глумливі виспіви теслів згори, там його й знайшов Коснятин, який привіз звістку про те, що прийшла варязька дружина з Еймундом на чолі, але князь, видно, й не слухав і не чув нічого, не заводячи посадника до приміщення, просто на морозі передав йому свої повеління:

– Лишуся тут. Прибери всіх звідси, і то без погайки.

– Не викінчили ще церкву.

– Хай так стоїть. І всіх прибери чоловіків. Постав жінок. Самих жінок. І служебок, і до робіт, і до сторожі.

– Такого дива й не бачено. – Коснятин не ховав усміху на соковитих своїх губах.

– Роби, що велять.

– А варяги?

– Які варяги?

– Прибула дружина. Еймунд-воєвода.

– Подбай. Дай пристанок, їжу. Повернуся – радитись будемо.

– На Поромониному дворі їх розташував.

– То й гаразд. Жди мене.

– Довго тут будеш, князю?

– Не знаю. Бог знає всевидячий і всезнаючий. А повернувся ж не до бога, а до неї, до Шуйці, застав її в сльозах; може, відчула вона в самотині весь страх содіяиого з цим чужим, зовсім не знаним їй чоловіком, лякалася, будущими, а може, то були сльози злості на саму себе й ня нього. Ярославові стало шкода дівчини, він кутав її в білячу ковдру, витирав їй сльози міцною своєю рукою, рукою мужа, що з однаковим спритом тримала меч і писало.

– Одружився б на тобі, – сказав, зітхнувши, – але князівство вимагає від чоловіка більше, ніж йому хочеться.

– А й не треба мені твого князівства, – відмовила вона крізь схлипування.

– Багато чого стоїть поміж людьми, перебореш – тоді радість, але не завжди є змога усунути те, що розділяє. Може, я теж не радий князівству, та ждуть мене діла ще більші.