Текст книги "Диво"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 47 страниц)

– Я не просив у вас нічого, – нагадав Отава.

– Точно. Ви не просили, професоре. Але уявіть собі: я прошу вас. Не наказую, не примушую, а саме прошу. І прошу, враховуючи ваші наукові зацікавлення, – ні більше ні менше. Ми з вами люди, що перебувають на тому самому розумовому рівні…

– Психологи стверджують, – насмішкувато зауважив Отава, – що між людьми, які перебувають на тому самому рівні, панують відштовхувальні тенденції…

– Можете переконатися, що психологи теж помиляються. Бо я не тільки не відштовхуюсь від вас, навпаки… Нас із вами єднає Софія, точніше, її фрески, може, єдині в світі фрески одинадцятого століття, прекрасно збережені…

– Що ви хочете з ними зробити?! – злякано вигукнув Отава, схоплюючись із крісла і мало не кидаючись на Шнурре.

– Заспокойтесь, мій любий професоре, вашим фрескам нічого не загрожує. Надто ж коли взяти до уваги, що майже всі вони сховані під шрамом пізніших записувань. Попередники ваші, на жаль, не відзначалися пієтетом до старовини. Свого часу знехтувано навіть вказівку самого російського імператора Миколи Першого, який, оглядаючи відкриті в Георгіївському приділі Софії древні фрески, сказав митрополиту Філаретові:

«Фрески ці слід лишити в такому вигляді, як вони є, без поновлення». Але така вже художницька натура: будь-що, навіть попри найсуворішу заборону, виказати свої так звані здібності, лишити по собі слід, навіть коли то буде слід нездарний, варварський. Крізь століття бачу я протоієрея цього собору Тимофія Сухобруса, уявляю, як цей звичайний ключник собору, придивившись до того місця на малому склепінні, де відпав шматочок штукатурки, помітив зображення зірки, а нижче – лики янголів і серафимів і грецькі літери. Це був благородний чоловік! Він відразу збагнув, що став на шлях великого відкриття… Руський імператор теж виявився людиною високої культури… Але що далі? Якийсь підрядчик наймає звичайних поденників, і ті залізними стругами зшкрібають із фресок штукатурку. Варвари!

– До речі, прізвище того підрядчика було Фохт, – сказав Отава, не виказуючи свого здивування з поінформованості, яку Шнурре виявив стосовно історії відкриття в Софії старовинних фресок.

– Прізвище не грає тут ролі, – відмахнувся Шнурре, – мене як ученого обурює тільки варварство цих людей, їхня дикість, коли хочете… Але ще більше обурюють мене так звані художник ки, які потім «підмальовували» фрески: якийсь богомаз Поше-хонов, ієромонах Іринарх з Лаври, священик собору Іосиф Жовтонозький…

– Навіть їх можна виправдати, – знову заговорив Отава, – бо вони все ж таки по-своєму дбали про збереження творів мистецтва. Це не те, що висадити в повітря Успенський собор…

– Я вже сказав, що це – трагічно… Але Софія ціла, і ви повинні нам допомогти… Вірніше, ми вам допоможемо… Ви не питаєте, в чому саме? Я вас розумію… Ви не хочете питати, ви не хочете співробітничати з нами. Але зрозумійте, що тут наші інтереси збігаються.

– Ніколи! – Отава знову підскочив. – Чуєте, ніколи!

– Ви ще не чули моєї пропозиції.

– Однаково я відкидаю її!

– І все ж вислухайте. – Шнурре відпив з келишка, витер губи, він тепер не квапився, мав вигляд людини, в якої в розпорядженні вічність, зате Отава весь напружився, мовби виготувавсь до скоку, але штурмбанфюрер вдав, що не зауважив стану свого співрозмовника, зняв зі свічки нагар, постудив на опечений палець, мовив далі спокійно й розважливо: – Ви трохи відреставрували фрески… Треба сказати, що зроблено це прекрасно, саме так я тільки й міг уявляти вашу роботу… Можете не казати мені, я й так знаю, що реставраційними роботами керували ви… Але дозвольте й одне зауваження… Ви провадили ці роботи без якогось плану. Не виділяли головного й другоряднего. Не вели пошуку найціннішого в першу чергу, а вже потім, що лишиться. Ви знехтували найголовнішим принципом усіх відкрить: треба передовсім відкривати великеї. Тільки тоді прославишся.

– Я не звик заробляти славу на чужій праці, – спокійно промовив Отава, відходячи в тінь, – та й яка може бути ще слава поряд з геніальним художником, що творив дев'ятсот літ тому?

– Слава першовідкривача – вам ще мало? Ієрогліфи без Шамполіона так і залишились би безглуздими картинками. Троя без Шлімана вважалась би вигадкою п'яного неписьменного Гомера, який любив побрехеньки… Але йдеться не про це… Я надто багато сьогодні балакаю, але в мене був дуже важкий день. І все ж, бачите, не забув про вас і прийшов, щоб довести нашу вчорашню розмову до кінця. Коротше: ми вам створимо всі умови, щоб ви прославились відкриттям чогось великого в соборі. Уявіть собі: геніальна, неповторна фреска, унікум!

– Можна подумати, що ціла німецька армія вступила до Києва тільки для того, щоб створити, як ви кажете, мені належні умови для великого відкриття в Софійському соборі. – Отава.вже відверто глузував з Шнурре, але той відкидав глузування, він настроєний був на серйозний, навіть урочистий лад, він підвівся й проголосив, наче повноважний представник перед іноземним посланником або корпусом журналістів:

– З завтрашнього дня в вашому розпорядженні буде все необхідне і ви повинні відразу ж розпочати реставраційні роботи з таким розрахунком, щоб відкрити тільки найцінніші розписи в якнайкоротший строк.

– Це потрібно вам для блискавичного закінчення війни? – поцікавився Отава.

– Ще раз повторюю: дбаю за вас, професор Отава. Повірте мені: ми й самі змогли б провести всі необхідні роботи. З нашою точністю й терплячістю, з нашим неперевершеним мистецьким досвідом…

– Що ж вас стримує? – Тепер Отава вже знав, чого від нього хочуть, він міг спокійно вступати в суперечку з Шнурре, той перестав бути загадковим а своїми намірами, а отже, й страшним. – Розпочинайте хоч завтра, але без мене. Хоч як для мене тяжко говорити про собор так, але нічого не можу вдіяти. Ви завойовники. Ви могли вже давно знищити і мене, і собор, і місто… Якби я був великим полководцем, якби був головнокомандувачем, очевидно, все зробив би для того, щоб не віддати ворогові Києва, який для мене особисто є найбільшою святинею нашої історії, але раз так сталося… Тільки відмовитися від будь-якого сприяння ворогові – ось і все.

– Я все ж таки радив би вам обдумати мою пропозицію, – сказав Шнурре.

– Якщо ви гадаєте, що я не мав часу для обдумування своєї поведінки ще за колючим дротом, а потім учора в гестапо, то глибоко помиляєтесь. На всі ваші чи там чиї б не були ворожі пропозиції – тільки ні! Більше нічого.

– Ніколи не треба висловлюватися категорично, завжди треба лишати бодай вузеньку стежечку для відступу.

– Не звик.

– Ви ще не вислухали мене до кінця.

– Не бачу в тому потреби.

– І все ж таки. Не гадаєте, що я загрожуватиму особисто вам. Це було б тривіально і недостойно навіть. Але ви маєте рацію в одному: в тому, що все могло вже бути знищено. Так, ви не помилилися. І якщо сьогодні ще не все знищено, то завтра це може статися. Ми не приховуємо своїх планів. На місці Ленінграда, за наказом фюрера, буде утворено велике озеро для наших яхтсменів. На місці Москви ми насадимо бір. Здається, там добре росте сосна. Можна буде розвести там березові гаї. Це так прекрасно: білі берези як спогад про колишню Русь. А на місці Києва? Що ж, очевидно, ми не станемо витрачати даром жодного,, шматка родючої української землі. Найліпше, якщо тут заколоситься лан золотої пшениці. Що ви на це скажете?

– Нарешті ви заговорили справжньою своєю мовою.

– Так от: Україна повинна буде стати для нас постачальницею хліба, сировини і рабів. Життя аборигенів, які тут вціліють, буде зведено до однозначності, до примітиву. Ніякої історії, ніяких спогадів про минулу велич. Тільки гонитва за шматком хліба щоденного, тільки праця. Що ви на це скажете?

Отава мовчав. Він і сам це вже передумав сотні й тисячі разів, не вірив, що таке може бути, але перебирав найгірші припущення, готовий був до всього. Таки не стерпів:

– Брешете! Не вдасться!

– Вашого народу вже немає. Україна вся завойована військами фюрера. Але навіщо нам політичні дискусії? Ми з вами люди мистецтва й історії. Може, я навмисне згустив фарби, щоб вас налякати. Може, надто далеко зазирнув у майбутнє. Нас ждуть справи невідкладні. Само провидіння послало мене, щоб не тільки порятував вас од простого фізичного знищення, а ще й дав можливість реабілітації духовної. Відкрию вам ще одну велику таємницю, про яку тут не може знати ніхто. Ми організовуємо небачено великий музей світової культури на батьківщині фюрера, в місті Лінц. Там буде зібране все, створене в високостях германського духу, і всі ліпші здобутки варварів. Дві або три найпоказніші фрески Софійського собору ми теж вмістимо в музеї, а під ними напишемо: «Відкрита професором Отавою в Софійському соборі в Києві». Ви прославитесь на весь світ. Зрозумійте! Художники, які будували цей собор, невідомі. Цілий світ наповнений анонімами, великими й нікчемними. Але ви підніметесь над усіма!

– Найбільше піднімуся я в той день,. – повільно промовив Отава, – коли всіх вас викинуть з моєї землі, з мого міста, з мого життя.

– Я радив би вам подумати, професоре Отава. Армія фюрера непереможна. Всі ваші сподівання марні. Вас жде або ж слава разом з нами, або ж…

– Я не боюся нічого, – сказав Отава.

– У вас є син. Ви повини подбати і про його майбутнє.

– Не треба чіпати дитину.

– На жаль, у зоні військових дій…

– Прошу вас припинити, цю розмову, – втомлено промовив Отава, – однаково від мене вам нічого не вдасться добитися. Ніякими погрозами'?

– Гаразд, – розтав руками Шнурре, – шкодую, професоре Отава, я зробив– усе, що міг. Проявив максимум терпіння.

– Так. Ви справді виявили гідне подиву тертті-ння.

– Сподіваюсь усе-таки, що. ми ще побачимося, – йдучи вже до дверей, якось мовби гмикнув Шнурре.

– Може. Але за інших обставин.

– До побачення, – сказав німець. – Ви чуєте: я кажу до побачення.

– Може. – Отава випроваджував його так, ніби сила тут була на його боці, а не на боці штурмбанфюрера.

Коли повертався, зачинивши за німцем вхідні.двері, в темному коридорі обганяв його за шию Борис, гаряче зашепотів:

– Правильно ти йому дав, батьку! От же ж правильно дав фашиетюрії

– Ти що – підслухував? – суворо спитав його батько.

– Трішки.

– Хіба я тебе вчив підслухувати?

– Але ж я боявся, що цей тип тобі щось заподіє.

– Ну гаразд, гаразд. Іди спати. Дві безсонні ночі підряд – це вже занадто навіть, для такого жвавого хлопця, як ти.

– Що ти хочеш тепер робити? – спитав син.

– Подумаю. В нас із тобою безліч часу, щоб думати. Поки що ж – до ліжка! На добраніч.

– Добраніч, батьку.

А на ранок до них усе ж таки пробилася кума з Літок. Вони довго шепотіли про віщось з бабою Галею на кухні, потім баба Галя просунула голову до кімнати, де спав Борис, спитала:

– Не спиш?

– Давно не сплю.

– Ну, то пгди скажи професорові, що кума казала… Розбили цих бусурманів під Москвою…

– Що-о? – закричав Борис, зіскакуючи з ліжка і підбігаючи до дверей, але баба Галя, знаючи його нестримність, передбатливо сховалася, та ще так швидко, що хлопець не знайшов її вже й за дверима. Тоді він помчав до кабінету, зяаюто, що батько якщо й поспав трохи, то вже однаково там, сидить, щось читав або просто думає, так ніби нічого й не сталося, ніби Київ не окуповано, ніби немає на світі війни… Але ж він не знає йайголовнішого!

– Батьку! – щосили закричав Борис, влітаючи до кабінету. – Батьку, наші розбили їх під Москвою і женуть, женуть!…

Сам вигадав, що женуть, сам здогадався, бо хотів цього над усе, ще не осягнув законів військової логіки (коли розбили, то.повинні й гнати, переслідувати, – просто керувався своїм хлоп'ячим палким бажанням, уявляв, як десь у глибоких снігах безпорадно борсаються всі оті жалюгіддя в різнобарвних шинелях, в бундючно-кумедних картузах, в пілотках з дочеплеиимя навушниками-латочками, з усіма їхніми позументами, нашивками, погонами, відзнаками, з їхніми орлами й черепами.

– Звідки ти взяв? – повернув його до дійсності батько, – Це що – вигадка?

Тоді Борис нарешті трохи заспокоївся і розповів яро бабу Галю і її куму, після чого радісний шал охопив уже й професора; вони обидва, не змовляючись, вилетіли з кабінету й побігли до кухні, щоб розпитати куму з Літок, почути від неї самої цю вість, кращої за яку не могло бути ніде на світі.

Кума сиділа, порозпускавши всі свої хустки, розчервоніла попри холод на нетопленій кухні, настрій у неї був такий, нібито вона сама розгромила фашистів під Москвою, а тепер сіла трохи перепочити, щоб гнати їх далі, і з Києва, і з усієї нашої землі.

– А ці ж безбатченки, – казала вона, – забрали в мене би-тон і аусвайс свій паскудний забрали, кажуть: вже більше нікс, уже до Києва не можна, сиди вдома, бо в Києві встановлюється, мовляв, новий порядок, а я ж знаю, сто чортів йому в пуп, який-то воно порядок, знаю ж, що вже наші їм дали ото під Москвою, а воно мені бреше, що в Києві порядок, так ти, бабо, сиди в своїх Літках через те… Баби злякалися тепер. Дітей не впускають до Києва. Таке їм під Москвою наші утворили! Хотіла я тому хвашистюрі сказати, що брешеш ти, собако, то тебе під Москвою… та подумала: посадять у гестапу, як скажу… А вдома ж корова недоєна… Та й корову ще заберуть… Бо це ж тільки й викручуюся, що німецькому коменданту молоко ношу, хай би він ним залився та подавився!

Всі троє стояли, дивилися на куму з Літок, ніхто не перебивав її, ніхто не перепитував, не цікавився, звідки вона дізналася про події під Москвою, ніхто не піддавав сумніву її звістку, бо кума з Літок сприймалася як посланниця від широкого вільного світу в цьому стероризованому, вмираючому місті; вони повірили б навіть вигадці, аби тільки та вигадка піднімала їх на духу, давала віру в майбутнє, а тут же була чиста правда, професор Отава згадував події вчорашнього дня, для нього тепер зрозумілою стала зайнятість Шнурре зранку, ввічливість Оссендорфера, раптовий поспіх штурмбанфюрера в намаганні схилити його, Отаву, на виконання їхнього плану пограбування Софії. Так, так, рони вже забігали, мов руді миші, вони вже ладнаються до втечі й звідси, тепер вони особливо небезпечні, бо, втікаючи, намагатимуться забрати з собою найбільші скарби і завдаватимуть жахливих руйнувань; ось тепер якраз і треба зробити все, щоб стати їм на заваді, поламати їхні плани, не дати їм нічого, захистити. Кожен на своєму місці. І він теж! Так, як захищав собори від запалювальних бомб. Але тоді було легше, простіше. Там потрібен був тільки пісок та ще безсонні чергування, то все в людських можливостях. Але як тепер? Як?

– Теперечки уже їм скоро кінець, – казала кума з Літок, – як не поморозяться тут до бісячого батька, то витовчуть їх наші. Ось побачите, товаришу професор, та згадаєте моє слово…

А професор бився думкою в пошуках способів протидіяти Шнурре. Як? Як? Коли навіть їх виженуть звідси за тиждень (а чом би й ні!), то й то вони в своїй безсилій злобі встигнуть висадити в повітря весь Київ, нічого не пошкодують, не здригнеться їхня рука, як не здригнулася та рука, що закладала вибухівку під Успенський собор. Бо й що їм наша історія, наше мистецтво, душа народу нашого?

Але як запобігти? Як?

І раптом прийшло рішення. Він буде чергувати коло Софії. Вдень і вночі. Скільки зможе. Щоб не дати їм завезти туди вибухівку. Для такого собору потрібно багато вибухівки. Може, десяток або й сотня машин. Він не дасть!… Як саме? Ну, стане перед машинами й не пустить їх. Хай їдуть через його труп. То й що? Хіба цим чогось досягнеш? Над твоїм трупом злетить у повітря Софія. Треба щось інше. Треба комусь повідомити, потім… попросити чиєїсь помочі. Партизани? Але де вони? І чи вони тут є?…

Десь там когось розстріляно, когось повісили. Але чи то партизани? Тепер розстрілюють і вішають без провини, тисячі й сотні тисяч. Висаджено міст на Солом'янці, зірвано водокачку на станції. Але чи то партизани, чи поодинокі диверсанти? Та й хто знає, може, під Софією вже дрімають руїнницькі заряди? Скільки часу минуло, поки він сидів за колючим дротом на Сирці? Він перевірить усе в соборі. Пристане на пропозицію Шнурре тільки для того, щоб перевірити, чи немає в соборі вибухівки. А якщо є? Або почнуть завозити? Що тоді? До куми з Літок? До цієї добродушної балакучої жінки? Але ж це божевілля – припускати, щоб тітка, що постачала штурмбанфюрерові Шнурре молоко, має зв'язок з партизанами!

І все ж.

– Скажіть, будь ласка, – звернувся до куми з Літок професор, – я міг би, в разі потреби, звичайно, прислати до вас свого Бориса? Бо хлопець малий, а тут, самі бачите, може бути всього…

– Та боже ж мій! – сплеснула в долоні кума з Літок, – Та ви тільки бабі Галі скажіть, то вона його прямо до мене… Чому йому тут і сидіти? Та й вам би, товаришу професор, якби з Києва та в наші ліси, бо тут же й голод, і холод, і хвашйстюри ці.

– Ні, ні, – квапливо промовив Отава. – Я повинен бути тут, Я залишуся в Києві, хоч би там що. А за Бориса вдячний напевне…

Так професор Гордій Отава прийняв рішення створити свій власний фронт проти фашизму, трохи наївне, але чесне, може, єдино правильне в його безнадійному становищі вирішення, ніким не вповноважений, окрім власного сумління, ніким не посланий, ніким не підтримуваний, мав стати він, нікому не знаний, на захист святині свого народу перед силою, що переважала його в тисячі й мільйони, може, разів, але не лякався цього, як не лякався колись великий художник, що створював Софію, загубитися в пітьмі століть зі своїм ім'ям і з своїми стражданнями.

Він кинувся одразу на сходи, став стукати до помешкання академіка Писаренка, зайнятого тепер Шнурре, але ніхто йому не відчинив: видно, ті десь поїхали, в них тепер були повні руки роботи, вони квапилися награбувати в Києві якомога більше; професор Отава, здається, здогадався тепер про справжню місію Шнурре: певно, того, як спеціаліста, послано сюди або ж експертом, або й просто начальником такої собі грабіжницької команди, що мала вивозити до Німеччини всі мистецькі цінності, знайдені в окупованому Києві.

Щоб не гаяти часу, Отава попрямував до Софії. Може, Шнурре там. Може, саме рознюхує, в якому місці найперше здирати штукатурку в пошуках ще не відкритих шедеврів, може, наставляє вже своїх німецьких реставраторів…

Але на подвір'я Софії Отаву не впустили. Не зміг він проникнути туди ні з Володимирської, де стояли два пикаті авто у матники, ні з площі Богдана, попід дзвіницею, де теж стовбичило два охоронці. Отава пішов уздовж муру, що оточував Софійське дворище, хотів було коло брами Заборовського по-юнацькому подертися на стіну, але по той бік почулася німецька мова, там мовби марширували солдати, – скрізь, по всьому Ки єву тепер марширували солдати; він знову вийшов на Богданову площу, гетьман замахнувся іграшковою булавою, картинно здіймаючи над Києвом коня, а неподалік од нього, не лякаючись ні чорного гетьманського огира, ні замаху булави, вимар-шировувала сотня жаб'ячо-зелених німців і, щоб хоч трохи зігрітися, горланила дурну пісеньку:

Warum die Mдdchen lieben die Soldaten?

Ja, warum, ja, warum!

Weil sie pfeifen auf die Bomben und Granaten.

Ja, darum, ja, darum! '

Чому дівчата люблять солдатів?

Так, так, чому!

Тому, що їм начхать на бомби і гранати.

Так, так, тому!

Сунуло площею різнобарвне воїнство, їхали машини з берлінськими реєстраційними знаками, козиряння, витягування в струнку, вистукування каблуків – ані сліду того, що під Москвою їм вчинено страхітливого розгрому, що незабаром доведеться забиратися звідси. Невже це має протривати ще довго? Якби ж то він міг поспитати когось, хто б міг йому відповісти. На жаль, був сам. Обрав добровільну самотність і тепер мав спокутувати цей вибір. Людина, зрештою, платить за все.

З Шнурре він побачився тільки ввечері. Той метався по Києву зі своїм ординарцем-асистентом цілий день, був стомлений, але професора Отаву впустив до свого помешкання охоче, навіть з радістю.

– Так буде ліпше, мій любий професоре, так буде ліпше, – муркотів, пропускаючи Отаву поперед себе, а той ішов по знайомих колись кімнатах академіка Писаренка і не впізнав тут нічого. Не було книжок, не було звичних простеньких меблів, повсюди тепер виблискувала бронза, стояли меблі в стилі Людовіка XVI (де й набрали в Києві такого!), дорогі вази датської порцеляни спокійних тонів надморського неба, в срібних князівських трисвічниках стікали воском височенні свічі, в кабінеті – письмовий стіл в стилі рококо, мовби вивезений з самого Версаля, за ним – дерев'яний стілець із спинкою, вирізьбленою в формі двоголового орла, з меблів російського імператорського дому, а з цього боку – для відвідувачів – два фотелі, глибокі, спокійні, в тьмяному полиску темно-вишневої шкіри.

– Сигари? Сигарети? – гостинно поспитав Шнурре. – Ах, я забув: ви не курите. Тоді – шнапс, коньяк, ром чи горілка? Прошу сідати. Радий вас бачити в доброму здоров'ї і…

Він ще хотів, мабуть, додати «з добрими намірами», але Отава не став його слухати до кінця, не сідаючи, не відходячи від порога, похмуро промовив:

– Я намагаюся обдумати вашу пропозицію, але перш ніж сказати про своє рішення, повинен оглянути Софію, щоб пересвідчитися, що там не завдано ніякої шкоди.

Не казав «прошу», взагалі нічого не просив – вимагав, і Шнурре чи то вдав, що не помічає імперативного тону, чи то просто вирішив не зважати на форму, в якій висловлювався професор Отава, для нього важлива була суть професорових слів, він зраділо розвів руками, пішов до Отави, ніби хотів його обняти, аж той позадкував злякано, але штурмбанфюрер вчасно спинився, вигукнув:

– Завтра вранці ви матимете перепустку для проходу в собор вдень і вночі і можете приступати, професоре! Я радий за вас. Це прекрасно!

– Перепустку також для мого сина Бориса, – так само похмуро мовив Отава, – він мій помічник. Без нього я не можу.

– Гаразд, гаразд, все, що скажете. Але присядьте, професоре! Я не можу вас так відпустити! Ми послухаємо з вами музику! Сьогодні з Відня передають Гайдна! Адже ви, мабуть, давно слухали музику, професоре.

– Я слухаю її тепер щодня, – сказав Отава і, не прощаючись, пішов до виходу, даючи штурмбанфюрерові на дозвіллі ламати голову над питанням, яку ж саме музику слухає радянський професор: чи то солдатські співи на вулицях, чи то притаєну, задушену музику власного серця, що прагне волі, чи, може, й підпільне радіо, яке в ці дні передає для всіх радянських людей найвищу музику – музику першої великої перемоги під Москвою. Але в Шнурре було повно своїх клопотів, щоб задумуватися ще над випадково кинутим словом чоловіка, який однаково ж завтра стане спільником. – Оссендорфер! – покликав він бадьоро.

В соборі було холодно, темно і тихо. Тут можна забути про І колотнечі й незатишність довколишнього буття, замкнутися в своїх думаннях, бо собор сам являє собою ідеальну замкненість, згармонійовану рересленість простору. Собор має власне життя, навіть покинутий людьми і служебками. Усередині, за товстелезними кам'яними стінами, він зостається вічно рухомим, з тісних придавленостей тектонічної маси випручуються вгору, вище й дужче, аж поки злітають у центральному куполі в безвість, неосяжну оком, від центральної нави правобіч і лівобіч відбігають нави бокові, нави гармонійно з'єднуються, сполучаються, непомітно зливаються, переходять одна в одну, їх чергування ритмічне, мов мелодія елегійного вірша, що спирається на постійно триваючу змінність. В цьому соборі можна ходити без кінця так само, як довкола замкненої в своїй вічній красі мармурової колони, і дивитися теж без кінця, як той легендарний Нарціс на своє відбиття в нескаламученій воді. Каміння вийшло з простору, і простір вийшов з каменю, мозаїки в тихому сяянні смальти струмують, мов зорі на небесній бані, важкий похмурий блиск золота на різьбленому іконостасі підпирає Євхаристію з апостолами, що в знервованому поспіху прямують до святого хліба, і тільки Марія Оранта з руками, піднесеними чи то в благословенні, чи то в намаганні захистити людей од лиха, здається непорушною під склепінчатою конхою центральної абсиди, але потім помічаєш, що й вона теж прагне вирватися з-під того тисячолітнього тягаря, теж спуститися до людей, вплестися в цей вічний самодостатній рух, який (єдиний) може порятувати від дрібних, буденних, нікчемних клопотів щоденності, від злочинності, бруду, зрад, ганьби.

|Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для бога – він сприймався як надійний притулок людського духу, тут відразу задомовився дух громадянства і мудрості тих, хто вибудовував державність Київської Русі, може, тому й не боялися звинувачень у богохульстві усі ті хани, князі, королі, що налітали в різні часи на Київ і найперше плюндрували собор Софії, і кожен намагався зітерти його з земної поверхні, але собор стояв уперто, несхитно, вічно, так ніби не будований був, а виріс із щедрої київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою.

Диво!

«Заложи же Ярослав град великий, у него же града суть врата златые, заложи же и -церковь святыя Софии», – це літописець.

Може, будовано цей собор у сльозах, прокляттях і крові, може з урочистим співом і радістю, – хоч як там було, але піднявся він у тій землі, яка не знала кам'яних споруд, у землі, яку називали землею багатьох городів, та були то городи дерев'яні, горіли вони так часто, що не встигала потемніти ще й стружка на нових будівлях; і от над цими дерев'яними городами, над звичною нетривалістю й тимчасовістю вознеслося рожеве кам'яне диво: небаченої величі й краси храм, який за розмірами поступався лише константинопольській Софії, а за Своїм внутрішнім і зовнішнім убранством, за своєю пишнотою і барвистістю не мав рівних у цілому світі.

«Украшен златом, серебром и камением драгим и сосуды честными, был дивен и славен всем окружным странам, якоже ин не обрящется во всем полунощи земном от востока до запада», – це Іларіон, при якому будувалася Софія, єдиний учасник, голос якого дійшов до нас крізь віки. Цей собор був барвистий, як душа й уява народу, що створив його. І стояв він посеред темряви, чвар, бідності й нещасть того часу, стояв неторканий сто тридцять два роки від його першого освячення, тобто з тисяча тридцять сьомого року, кожне покоління намагалося чимсь прикрасити Софію, кожен князь, мудрий чи дурний, щедрий чи скупий, прагнув виказати свою благочестивість і збагачував собор дорогоцінним посудом, коштовними ризами і рідкісними книгами.

Вперше підняли на собор руку князі, що вийшли з тої самої Суздальської землі, де колись княжив творець Софії Ярослав Мудрий. У 1169 році Андрій, якого згодой – 6 іронія! – названо Боготлюбським, послав проти Києва ополчення одинадцяти північноруських князів на чолі з своїм сином Мстиславом. Лиш два дні тривала облога Києва, а на третій день, дванадцятого березня, після приступу Київ узято, чого не бувало до того ніколи. Карамзін у своїй «Истории государства Российского» з болем написав про цей день: «Победители, к стыду своєму, забыли, что они Россияне; в течение трех дней грабили не только жителей и домы, но и монастыри, церкви, богатый храм Софийский и Десятинный, похитили иконы, драгоценные ризы, книги, самые колокола» (т. II, 316).

Згодом той грабунок пробувано усправедливити гарячим бажанням Боголюбського зосередити найбільші святощі в засновуваній ним столиці Володимирі (так і вкрадена з Києва славнозаісна ікона божої матері перейшла до історії під назвою Володимирської). Так ніби не один бог був для всіх князів.

Але треба називати речі своїми іменами. Якщо пограбував «мать городов российских» і-найдивніший собор нашої землі один князь і його ще й похвалено та названо Боголюбським, то чому б не спробувати й іншим?

Через тридцять два роки, в січні 1202 року, Київ взятий був князем Рюриком Ростиславовичем, який привів собі на підмогу ще й половців з ханами Кончаком і Данилом Кобяковичем. Гірко плакав літописець над долею Києва: «И сотвориша велико зло в Русской земли, якого же зла не было от крещения Русской земли… Митрополию святую Софию, и Десятинную святую – Богородицу разграбиша, и монастыри все, и иконы одраша, и иные поимаша, и кресты честные, и сосуды священные, и книг, и порты блаженных первых князей, еже бяше повещали на память собе, то все положиша себе в полон».

В 1240 році Київ був знесений з лиця землі Батиєм. Завалилася навіть Десятинна церква, у якій пробували знайти свій останній рятунок від татарської орди старі, жінки і діти. І тільки Софія, сплюндрована, обдерта зсередини, вціліла, стояла над пожарищем, над попелом і руйновищем, і підносила бого-матір свої руки в молінні за Київ на стіні, поставленій древнім будівничим так міцно, що не взяли її татарські пороки. Тоді й названо ту стіну Нерушимою, бо повірили люди, що вічно •стоятиме цей великий і предивний собор і вічно здійматиме, захищаючи їх, свої руки, створена великим художником першо-віків скорботноока жінка.

Стояв собор і при князеві литовському Гедіміні, що зайняв Київ через вісімдесят літ після Батия, і при татарському ханові Едигею, який грабував Софію вже в 1416 році, не зачепила його й пожежа Києва, що її полишив по собі кримський хан Менглі-Гірей 1482 року.

Коли вже нічого було грабувати, лишилися самі тільки стіни З ледь помітними під патиною століть фресками і мозаїками, яких видовбувати ніхто не став, – мабуть, тому, що високо або ж надто забарно, грабіжники ж завжди квапляться (чому доказ і нетерплячка Шнурре, який хотів би за місяць знайти під давніми записуваннями найдорогоціннішу фреску в соборі і, мерщій вирізавши її, відправити в свій фатерлянд), тоді настали часи, коли одні прагнули якось, відбудувати собор, інші ж намагалися будь-що полишити в ньому свої сліди. Так, уніати, які володіли Софією тридцять шість літ,-не здобулися більше ні на що, як забілити вапном усі фрески, й мозаїки, і грецькі написи, які дратували їхнє око, звичне до латини.

Владика Молдавський Петро Могила, що через шість років І Після уніатів став київським митрополитом, був першим, хто відбудував і зміцнив собор, перед тим століттями плюндрований і знищуваний. Він підтримав древні стіни контрфорсами, вибудував нові арки в західній частині храму, поставив вільна нових куполів і фронтонів, полагодив старі куполи, надбудував верхні галереї, при ньому собор знов засяяв своїми мозаїками і фресками зсередини, хоч, здається, зовнішні розписи на той час уже були понищені.

Семи років не дожив Петро Могила до великого дня. Він помер, маючи всього лиш п'ятдесят років. Сім останніх років свого життя віддав прикрашенню й відбудові Києва, найперше ж – великої Софії, мовби передчуваючи день шістнадцятого січня 1654 року, коли в соборі митрополит Сильвестр Косов при гетьмані Богдані Хмельницькому і послах царя Олексія Михайловича звершив урочисту відправу на честь присдиання України до Росії.