Текст книги "Диво"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 47 страниц)

– Мої ноги, – суворо мовив Ярослав.

– Застудишся. Вода вже холодна, – трохи стриманіше сказав Коснятин, який зрозумів, що Ярославові не до вподоби гуки й тюки.

– Коли князь захоче, то може й у кризі сидіти, – знов обірвав його Ярослав. – Їдьте собі, а я ще посиджу.

– Нагнали ж такого оленя, – зітхнув Коснятин.

– Наженіть ще. їдь!

– Гаразд, князю. Але як же ти? Ми повернемось за тобою.

– Повертайтесь.

Коснятин тихо від'їхав од князя, вже тільки тоді підняв свого коня у скок. Ярослав бачив, як він змахнув рукою, як вершники вистрибували один з-перед одного, кваплячись за новгородським посадником, намагаючись опинитися до нього якомога ближче; ловецька громада творила рухливу, живу низку, між деревами гарно вирізьблювалися летючі постаті коней, блискала зброя, мальовничо промаював дорогий одяг. Видіння щезло, князь зостався сам.

«Доки носити мені щодня думу в душі моїй, журбу в серці иоїм? Доки буде підніматись ворог мій надо мною?»

Коснятин був сином Добрині, того самого Добрині, який кинув Рогніду до ніг молодого тоді князя Володимира і намовив того поглумитися над нею. Так ще змалку Добриня залічувався до ворогів князевих. А що не застав його живого в Новгороді, то ворожнечу свою мав перенести на сина Добрині Коснятина. А той від батька перейняв зневажливу зверхність до Володи-мирового роду, хоч і ховав це за дбайливістю й уважністю, найбільше ж – за хитрощами.

Добрині ображені були князем Володимиром і обдурені. Бо спершу Володимир на знак вдячності до свого уя, рідного брата матері своєї Малуші, проголосив того князем у Новгороді, але згодом, коли довелося йому розпихати своїх синів,.що їх наплодив од незліченних жон, то забув про свою обітницю перед Добринею і найменував князем у Новгороді свого старшого сина Вишеслава. Діяв тоді Володимир швидко й хитро. Найстаршому синові од Рогніди Ізяславу, який мав би право сісти на батьків стіл у Києві, подарував Полоцьк, мовби для того, щоб задобрити Рогніду, насправді ж – відібрав в Ізяслава всі сподівання на повернення до Києва, бо Полоцьк було проголошено князівством самостійним, незалежним од влади великого князя. Іншим синам своїм Володимир нагадував невтомно, що е вони лиш його послушні люди, і, щоб виказати свою необмежену владу над ними, роздавав їм уділи без видимого ладу, з простої примхи. Другого по Ізяславу – Мстислава загнав аж у Тмутаракань, тоді як несправжнього сина від Ярополкової грекині, Святополка, посадив у близькому від Києва Турові: хоч Ярослав був син від Рогніди, а Святослав од Мальфреді-чехині, та не Ярослава послав батько в близькі Дерева, а Святослава, Ярослава ж, видно злякавшись його книжної мудрості, загнав аж у Ростово-Суздальську землю, за ліси й за ріки, між чудь і мерю, між бродників, які втікали з усіх князівств, ховаючись од бояр, од переступів і лихої долі. Але бог не полишив молодого князя і в тій далекій землі.

«Справедливість твоя – як високі гори, суди твої – як глибінь велика».

Заврожаїлося на той час у Суздальщині, і був хліб дешевий, а від того й сила князева зросла. Хліб був дешевий один рік і другий, і молодого князя любили й величали, хоч і не його заслуга на врожай, але хліб дешевий – і вже любов звідусюди, і жити любо, і сили додається й потуги. Ярослав із дружиною ходив на чудь і на мерю, відтісняв їх з ліпших земель, роздавав угіддя своїм поблнжчим людям; до нього стікалися вої, Мужі знатні й просто голота, в нього мали притулок усі невдоволені, він вивищувався над ними і ставав небезпечним, може, й для самого великого князя. Але той пильно стежив за синами своїми і вчасно помітив Ярославові гордощі. На той час уже вмерла Рогніда, а в Новгороді хитромудрі Добрині вкоротили віку слабодухому Вишеславу. І ось ще сани з мертвим Вишеславом тільки вирушили в сумну подорож з Новгорода до Києва, а вже Володимир покликав Ярослава до себе і нарік його князем Новгородським, тобто попихачем у Добринь, які однаково ж не поступилися б своєю владою, хоч би Володимир прислав їм самого господа бога!

«Боже мій, боже! Чому опустив мене-став оддалеки від рятунку мого, від слів мого стогнання».

У Новгороді ніколи не знаєш, чи ти князь, чи не князь. Князеві належить право суду, але на князівському суді повинен бути посланець од віча. Судове мито ділиться наполовину між князем і общиною. До всіх князевих людей приставлені люди вічові. Князеві належить данина для прикорму дружин і челяді, для виплати Києву й утримання княжого двору, але збирати все те він повинен тільки через новгородців. Посадників у пригороди посилає Новгород, і князь не може їх зміняти. Взагалі нікого не міг змістити без згоди на те віча, на якому збиралися всі маєтні люди Новгорода: посадники, бояри, тисяцькі, кінецькі старости, купці, боярські послуживці. Князь від своєю рукою дружину і все військо, але починати війну без згоди віча не може. Князь повинен дотримуватися всіх старих і нових угод, укладених Новгородом, і не заважати торгівлі. Сам може торгувати, але не через своїх людей, а через новгородців. Не має права набувати земельні угіддя й будь-яку нерухомість ані собі, ані жоні, ні дружині. Почувався непевно, був просто тимчасовим гостем у цьому багатому й буйному місті, сидів на своєму княжому дворі або в Ракомі, яку отримав у дарунок од Коснятнна, міг, щоправда, вирушати в об'їзд земель і пригородів, щоб вершити проїзний суд, на який мав неподільне право, але тим і обмежувалися всі його самостійності.

На додачу до всього Ярослав ще мав хирляву, старшу за себе жону – чеську князівну Анну, з якою мусив одружитися за велінням Володимира, що тим самим забезпечував собі спокій від найближчих сусідів. Анна не могла звикнути ні до страшних морозів, од яких лопалися дерева в пущах і лунко гахкала перемерзла крига на озерах і ріках, наганяли на неї хворощі затяжні осінні дощі, наводили сум розбагнені шляхи. Не було радощів ні їй у цій землі, ні Ярославові од такої жони. Єдиний син од Анни Їлля теж ріс, як і мати, слабосилий і нікчемний. Серед рум'яних боярчат виглядів якимсь здохляком. А вже що казати про Анну в порівнянні з білотілими пишними боярськими жонами, з жоною Коснятина, який слідом за батьком своїм Добринею не гнався за високою породою, а вибирав жону по тілу та вроді, як оті найманці варяги, що приходили на службу до Ярослава з-за моря з своїми подругами – русокосими, міцноногими красунями, про кожну з яких можна було б сказати словами з псалтиря.

«Врода розлилася по губах твоїх».

Князь був нещасний у всьому, але звертався тільки до бога, до нього самого:

«Споглянь на горе моє і на труди мої і прости всі гріхи мої».

Але й посадник Коснятин так само почувався зле. Був мовби й князь і водночас не був ним. Бо ж Добриня, поки не присилано до Новгорода Вишеслава, проголошений був за князя, І ніхто не відбирав того звання, яке дається назавжди, на весь рід, на всі його коліна. Раз так, то й Коснятин князь. Опріч того, вважався двоюрідним братом, браточадом, великому князеві Володимиру – отже, князь? Але на місце Вишеслава прислано Ярослава, який вважається князем Новгородським, хоч, властиво, е тільки племінником Коснятиновим. Отож – хто вищий?

Вихід був єдиний, хоч і найтяжчий: спровадити Ярослава з Новгорода, але так добре спровадити, щоб сів той відразу на київському столі за великого князя, та ще й сів за поміччю новгородців, за що мав віддячити належно, найголовніше ж – вибратися звідси назавжди і назавжди звільнити Новгород від присиланих з Києва княжат.

Коснятин сказав про це Ярославові з своєю посмішкою на мальованих червоних губах, але сказав не прямо, а наздогад:

– Новгородська земля велика й багата, але все відбирає в тебе, княже, великий князь, батько твій.

– Не все, знаєш добре, – відповів Ярослав, – з трьох тисяч гривен данини тисячу лишаємо собі.

– Ледве стачає на прокорм дружини, – підхопив Коснятин, – а подумай, княже, якби ти мав ще й ті дві тисячі на додачу, що повинен їх щороку одсилати до Києва!

– Гріх іти проти отця свого, – суворо глянув на нього князь.

– Можна б потроїти дружину, – вів своє Коснятин, – ніде ніхто не мав би такої дружини.

Ярослав одповів йому словами з псалтиря:

. «3лоба його обернеться на голові його, і насильство його впаде на тім'я його».

– Якщо чоловік до тисячі гривен має ще дві тисячі,– засміявся Коснятин, – то він не лякається нічого в світі! Прощавай, княже! Вклоняюся твоїй мудрості!

Він більше не нагадував про цю розмову, але в кінці літа, коли треба було відсилати Києву щорічну дань, Ярослав покликав Коснятина до себе, довго ходив по просторій гридниці, перемірюючи її вздовж і впоперек, потім сказав:

– Довго думав я, довго й тяжко. І велю так: не давати гривен Києву.

Коснявин мовчав, зляканий і зраділий. Тоді Ярослав підійшовзоке нього впритул, взявся за коштовне корзно, мовби хотів труснути посадника за груди, але тільки потримався, похмуро молвив:

– Споряджай слів до князя Володимира з цією вістю!

A сам відправив певних людей до варягів, прикликаючи до У$ебе на службу найславнішого з них – Еймунда.

«Не згадуй про гріхи молодості моєї, ні про переступи мої, гадай мене по благодаті твоїй, задля доброти твоєї, господи!»

Ще довго сидів Ярослав над озеречком, ноги йому зовсім коцюбли в просиненій першими осінніми прихолодками воді, а він уперто не помічав того, ворушив губи в молитві, загинав ільці на руках, перелічуючи всі гріхи, неправди й кривди, заіні йому, його матері, його сестрам і братам батьком їхнім, іиким князем Володимиром.

Неподалеку між деревами знов замаячили верхівці. Поволі їздили його тілохранителі – варяги Ульв і Торд. Десь весь час кружляли довкола, відігнані князем, звиклі до його незваних примх, але не втерпіли, вирішили навідати свого хліщя. Іншим разом Ярослав би втішився вірності своїх панів, йому подобався мовчазний Ульв, що, мабуть, на сміх а одержав ім'я славетного скальда, про співучість якого відано в північних краях легенди; розважав князя і Торд, помолодший за Ульва, головне ж – балакучий безмірно, валачки його зводилися завжди до того самого: до дівчат, з яких він чомусь особливо вирізняв неодмінно білявих і тонконогих і часто навіть ганявся за ними по новгородських вулицях, за що новгородці недвозначно обіцяли поперебивати Тордові ноги.

Але няні князеві не хотілося бачити варягів. Він махнув їм рукою, щоб їхали геть, ті слухняно завернули коней, знову зникли в переліску.

І ще й ще сидів Ярослав над озерцем, перешіптуючи слова з священних книг і відчуваючи таку холодну самотність, хоч візьми та в воду.

Прив'язаний до найближчої берези князів кінь тихо поскубував траву, іноді скидав голову, прислухаючись до лісу, так ніби ждав повернення отої гарної низки верхівців або хоч двох вершників-варягів, знов виловлював м'якими губами трохи згірклу передосінню травицю, а коли вже нічого було більше вигризати, застояне тупнув копитом, голосно заіржав, нагадуючи хазяїнові, що вже час їхати або слідом за ловцями, або й просто собі додому.

Тоді Ярослав підвівся, труснув одним чоботом, другим, пересмикнув плечима від холоду, загнуздав коня, підтягнув попругу, молодо скочив у високе поцяцьковане сідло, смикнув за повід, не розбираючи навіть, за який – за правий чи за лівий, бо куди їхати, куди скакати – Ярославові було однаково.

Кінь радо зірвався з місця, поніс князя поміж деревами, вибираючи вже на свій конячий розсуд вільніший простір. Ярослав і далі був задуманий, і далі ворушилися його уста в молитвах.

«Лице мое запалося від смутку й постарілось задля всіх ворогів моїх».

А кінь, не спонукуваний і не гнаний, сам наддав ходи, полетів і геть божевільне; перед очима князя перестрибували білі береза й замшілі вільхл, чіпкі чагарі лише здалеку намірялися своїми колючими вітами і безсило відскакували в боки, м'яко тупотіли по зеленому моху хінські копита, туго бив у обличчя, лоскотав бороду вітер, аж ставало весело Ярославові, і він уперше за сьогодні посміхнувся і згадав, що молодий ще зовсім – тридцять і п'ять літ якихось, і аби не князівська поважність, то гукнув би оце на весь ліс, і -підвівся б у стременах, і…

Збоку, на галявині, щось майнуло, дивїіо-біле й бентежне, князь рвонув повіддя, на всьому скаку зупинив коня, повернув його назад, до галяви, але там уже було порожньо. Може, здалося? Мана? Ярослав кинувся в один бік, у другий. Гнав коня просто на кущі, тріщало під конячим черевом, хльоскало князя віттям, нарешті, вирвалися на вільніше місце, князь розпалено зирив сюди й туди, сам не знав, чого шукає, за чим женеться, знову кинув коня наперед, проскочив перелісок і тільки й угледів на протилежному кінці нової галявини, як метнулося в гущавину щось звабливе, від чого кров князеві вся зібралася в серці й глухо, загрозливо заклекотіла. Був ловцем на звіра, а мав стати ким? Відчайдушне погнав коня туди, але змушений був спинитися перед непролазною стіною хащів, тоді зіскочив на землю і, ні про що не дбаючи й не думаючи нг про що, мов одурілий юнак, поліз у кущі, в гущавину. Мав наздогнати, хоч би там що!

«В тісноті робив ти мені простір».

Але це була остання згадка про бога. Далі не було кі богів, ні бісів, не було ні турбот, ні клопотів, ні зненависті, ні бідкання, а тільки те, за чим гнався, що хотів допасти, мати в своїх руках, щоб глянути зблизька, дихнути того лринадливого духу.

Ламав кущі, мов дикий тур, проламувався наперед з відчайдушною силою, весь налився темною силою – в руках, у тулубі, в ногах, колись таких немічних і калічних. І нарешті побачив знову попереду біле маево, гукнув охрипло, здавлено:

– Стій!

Воно бігло далі, не зупинялося, не озиралося.

– Стій!

Втікало, мовби й не чуло. Бігло легко, не торкалося землі, летіло поміж кущами, вже випурхувало на вільний простір, який білів поміж березняками, саме біле й ніжне, як береза.

– Стій, бо вб'ю!

Аж тоді стадо злякане, і він набіг на нього загрозливий, задиханий, зачамрілнв, озвалася в ньому батьківська кров, загриміла в ушах, завирувала звихреними колами перед очима;– і отут, ще не розбираючи, що й до чого, ще не відаючи, що з яим, Ярослав за найкоротшу мить збагнув і зрозумів свого непутящого батька, вперше за своє життя йому відкрилося те, що, мабуть, не раз і не десять разів переживав колись Володимир, і Ярослав пробачив своєму батькові все лихе й недобре, виправдав усі гріхи його. І все те – лиш за один доторк до тіла, що в кожній своїй найменшій малості було, мов божий дарунок. Перед ним стояла задихана, розметана від довгої втечі дівчина. Неначе вибігла з дивної казки. Або: якби ліс, з усіма, своїми пронизливими пахощами, э своего неповторного, вічною свіжістю й бадьорістю, з своїми буйними соками міг перевтілитися, скупчитися в одній-єдиній істоті, то саме отака дівчина могла б бути його породженням, але тоді ліс мав би зникнути, від нього б нічого не лишилося, вже витрачене було б на оце створіння. Однак ліс жив і далі, а в ньому знайшлося для князя вриголомшливе чудо, перед яким, власне, й не було ні князя, ні іншого чоловіка з його клопотами, трудами й неспокоєм, а ста» знетямлений, задивлений, овдниений від.усіх складностей світу, і якби міг укласти всього себе в один вигук, то вигук був би хіба що таке: «О велика мудрість сущого?» Вже Ярослав нездатен був ні мовити, ні бодай ворухнути князь. Не одтав одягу на дівчині, не запримічав на ній нічого,ні зажував нічого, не міг би навіть сказати,чи висока вона, хоч і дивився на неї згори вниз, не міг би визначити, вродлива, чи просто приваблива, не знав, чи русява, чи чорнява, він просто відчував усю її в її цілості, вія дихав нею, бачив же тільки обличчя, та навіть і не обличчя, а шкіру, власне, й не шкіру на обличчі, а якусь незвичайну свіжість, незайманість, чистоту, від яких зайшлося йому серце і світ ішов обертом дедалі швидше й швидше.

Мов сліпий, простягнув він обидві руки, повільно, несміливо, жебруюче. Єдиний доторк мав порятувати його від усіх нещасть, від найбільшого лиха, тільки один доторк, ось так починається й так кінчається світ, а більше лема нічого, і не повинно бути, і нічого більше й не треба – в цьому найбільша мудрість; і як добре, що чоловікові все ж таки відкривається, хоч і пізно іноді, ця велика правда, яку так добре знав його батько. О князю Володимире, прости свого нерозумного сина! Не судіть і не судимі будете! А нині тільки мовчазний доторк до цього чуда – і вмить щезнуть усі незгоди, і в душі озветься сміх, буйнощі заллють усе тіло, як ллються звідусюди в лісі пронизливі повіви живого духу!

Його руки поволі допливали до білої постаті, він бачив тепер не саму тільки непередавану свіжість, його вразив вогонь і розум у її сірих, чорно розіскрених очах, але це сталося згодом, пізніше, тоді, як вона відіпхнула його руки, коли він усе ж доторкнувся хоч її руки, відчув кінцями пальців усю її, ще більше зшаленів, але водночас мовби найшло на нього прозріння, і він побачив тоді її очі, її губи, побачив її всю – невисоку, щедротілу, в простій полотняній одежі, а ще побачив її шию, довгу й ніжну, у широкому вирізі грубої сорочки, і йому захотілося припасти до тої шиї, якраз там, де вона виставлялася з грубої тканини, і він незграбно похилився, так ніби й досі залишався малим калічкою, який непевно стояв на ногах, висока дорога шапка заважала йому, і він шваркнув нею об землю, його кругла ромейська борідка теж була не до ладу, тож князь скособочився, наставляючи бороду набік, але всі ті миттєві приготування звелися на ніщо, бо дівчина знов м'яко, але вперто відтрутила його, цього разу сказавши тихо, без гніву:

– Ану ж бо не…

Він став геть безпорадний. Хотів би й заплакати, але давно розучився, став би на коліна, але звик ставати на коліна лише перед богом і не знав, чи зарадить тут цим ставанням, бо ж дівчина була для нього вище за бога і за все, що було й чого не було. Він мовчки похилився на неї всім своїм тілом, майже падав, мов підтятий бажанням, і вона знов наставила навпроти своє дуже плече, стримала його падіння, знов мовила:

– І чого б я ото?

Говорила, мабуть, більше для себе, бо вже встигла зауважити, що він нічого не чує, нездатен ні на мову, ні на слухання, знала, що й утекти тепер би могла від нього легко, бо не спромігся б той на погоню, але не втікала і не відступала від нього, стояла так само майже впритул, як стали вони спершу, і віяла на князя чарами свого тіла, каламутила йому розум і душу, отруювала його темною звабою, і в невинному розхилі її уст не почувалося, що чинить те навмисне,– просто виходило само со бою, може, їй теж було любо, а може, гарно було від незвичності пригоди.

Він знову схитнувся вже на другий бік, і тоді вона, видно схаменувшись нарешті, може запримітившії його дорогі шати й здогадавшись, що мав справу з непростим чоловіком, відхитнулася від князя, ступнула двічі назад тан, що Ярослав, не знайшовши опори, заточився і мав би впасти, якби' дівчина вчасно не підтримала його, але він все ж таки умудрився налягти на неї всією своею вагою і повис на плечі в незнайомої; вона одпихала його чимдуж, намагалася визволитися, його кругла, підстрижена по-ромейському борода лоскотала її шию десь за вухом, дівчині було й лячно, і смішно трохи водночас, вона таки спромоглася відіпхнути дивного нападника, відскочила від нього, гукнула крізь сміх:

– Ой набрид!

– Ну, – пробурмотів нарешті Ярослав, – навіщо?

– Звідки такий узявся! – поправляючи на собі сорочку і і благеньке корзно, скривила губи дівчина. – Ганяєшся тут по лісі.

Він знову мовчки пішов на неї, але вона вже остаточно оговталася, вхопила з землі ломаку, замахнулася:

– Не підходь, бо!…

Очі їй сміялися, видно, сама розуміла, який безглуздий її захист від дужого, озброєного мечем і мисливським ножем чоловіка, ведмежу силу рук якого вона вже встигла відчути. Однак знала й те, що владна зараз над цим чоловіком безмірно.

– Тільки ступни – кричатиму!

До кого? Кому? Це її не обходило. Повинна була викласти все, що мала для власної оборони, мерщій висипати на безтямного чоловіка, перш ніж той схаменеться і перестане бути таким нікчемним тюхтієм, яким показав себе ось зараз.

– І забирайся звідси! – додала ще сміливіше.

У князя пройшло перше запаморочення, його тіпала мовби лихоманка, відчував, що будь-які переговори безглузді, але не мав нічого ліпшого, тому вдався до вмовляння:

– Ну нащо ти так?

– А ти нащо?

– Я… ти… як тебе звати?

– Старий будеш! Повинна б… А нічого я не винна! Та ти слухай… Не хочу слухати!

– Ну… – Він не знав, як до неї й підступитися, – Ти знаєш, хто я?

– Не хочу знати!

– Можеш хоч здогадатися.

– Не мала клопоту!

– Але ж я для тебе міг би…

– Сама все можу!

Від неї відскакували всі слова: ні погроз, ні обіцянок для неї не існувало.

– Все ж таки як тебе звуть? – спитав він, намагаючись посміхнутися. – Я – Юрій. А ти?

– А я – ось вона!

Дівчина випнула повні груди під полотняною сорочкою, вихнула стегнами, її тіло вільно ходило під широкою сорочкою, а в князевих очах прокотилася темна хвиля, він рвонув з піхов меча, доскочив до дівчини, захрипло вигукнув:

– Кажи, бо потну?

Вона злякалася навсправжки, очі їй розширилися, чорні іскорки повистрибували з них геть, лишилася тільки безмежна сірість, дівчина наставила руки, так ніби могла ними захиститися від меча, слухняно прошепотіла:

– Забава.

– Що? – кинувши так і не видобутий меч назад у піхви і хапаючи її міцно за плечі, поспитав Ярослав. – Що?

– Звуть мене так. Забава.

– Чому так?

– Батько так назвав. Ми в лісі живемо, самі. Нікого -довкола. Як народилася, то була для нього забавкою.

– А нині що?

– І нині.

– Чому так до мене? Знаєш, хто єсмь?

– Не знаю.

– То й ліпше. Вподобав я тебе вельми.

– Ну, – вона вив'юяилася з-під його рук, відскочила набік, – їдь собі далі, поки я тебе не знаю.

– Повинна спізнати.

– А не хочу.

– Я для тебе все зроблю.

– А що ти для мене зробиш?

– Ну… – Князь знітився: бо й що міг для неї зробити. – Бояринею тебе вчиню!

– А не треба мені боярині!

– Що б тобі треба?

– А нічого!

– Ну, не втікай від мене.

– А ги не підходь.

На Ярослава знов напливала темна лють. Навіщо зачепився з цією дурною розмовою? Треба було відразу зім'яти, згнітити, треба було, треба… ох! Він сказав благаюче:

– Прошу тебе вельми. Постій лиш коло мене. Трохи.

– А їдь собі, – сказала вона жорстоко. – Он тебе шукають.

Справді, віддалеки чулися крик, заіржали в лісі коні, відгукнувся до них князів кінь.

– Побачать тебе тут – буде тобі, – мигано посміхнулася Забава.

– А я не боюся нікого, – сказав він, мой останній хвалько. – Я над ними всіма, а не вони наді мною. Ну, то підійдеш?

– Не хочу.

– Тільки потримати тебе за руку,

– Чого захотів.

– Аго-ов! Княже! – зачувся за гущавина и Косняганів могутній голос. – Княже Ярославе!

В очах Забави промайнула заншаденість.

– То ти – князь?

– Князь. Іди до мене.

– Якщо князь, то й ще раз можеш приїхати! – вона засміялася й кинулася в гущавину.

Тільки й сліду.

А з другого боку, перелякано гукаючи, проламувалися лсрізь чагарі послані Коснягином ловці й варяги.

– Чого претесь! – гримнув на них Ярослав, а Коснятинбаі, коли вийшов до коней, сердито мовив: – Відвикай зирита за князем. Негоже чиниш.

– Злякалися за тебе, світлий князю, – дикувато мовив Кослятии.

– Не маленький, сам собі зараджу. Обдумав усе нині. Веля кувати мечі та списи і возити стрілу і ио иригородах, щоб готували боїв на весну, йтиму на Київ.

Він махнув верхівцям, щоб відстали, подимили їх з Коснятином на самоті, продовжував:

– А взимку доїдеш за море до свейського царя. Чув я – дочка в нього є вельми гарна. Висватаєш за мене, бо вже два літа, як моя Анна, царство їй небесне, покинула меие і перейшла в божі чертоги, а мені на цім світі гяжжі а самітно.

– Яз тобою, княже, – нагадав Коснятин.

– Ти не в лік. Грубий еся й плотояден.

– Зобиджаєш мене, князю. А я ж для тебе…

– Знаю. що ти для мене. Все Людське естество для мене відкрите, ніщо не ховається від очеі моїх. Раз я на отця свого піднявся, то вже…

– Отець твій погряз у гріхах, в бісівській духоті…

– Отець мій старий уже чоловік і великій чоловік. Ніхто йому не дорівняється. А грішні всі ми суть кожен народжуе. Возятн стрілу – новгородський зіичад, який взятав оголонення війвається з бісами і живе з ними, а до бога йде все життя. Але ж чи Дійде?

Коснятин спантеличено поглянув на князя. Ярослава бавило посадникове знетямлення.

«А знав би ти ще про Забаву!» – мстиво подумав він, а вголос поспитав:

– Хтось тут стереже твої ловища?

– Є тут один ловецький, за Гзенню його хижа. Але нехлюй і гультяй страшенний. Сьогодні й геть зник десь. Через нього й не вполювали нічого. Марно проїздили.

– Невмілі ловці. А.тому твоєму – треба б помічника.

– Обійдеться. Зледащів і без помічників, а дай – то й геть розбеститься! Простий люд треба тримати в руках!

Князеві так і наверталося на язик нагадати, що Коснятин теж недалеко відійшов од простого люду, власне, боярин тільки в першому коліні, але вирішив за ліпше змовчати, бо вже не хотілося ні про що мовити з посадником, знов він увесь був поглинутий солодкою каламуттю згадки про Забаву, кинув би знову все й подався в хащі, щоб розшукати оту, з розіскреними сірими очима, з щедрим тілом, що буйною хвилею ходить під широким простим одягом. Але посадник не відав, що діється в князевій душі, він по-своєму витлумачив оте Ярославове сидіння край озера та пізніше блукання самотою по лісу: видно, князь тяжко й довго думав про свою необачну відмову сплачувати данину Києву, мабуть, карався, що постав супроти рідного батька, проти великого князя Володимира, проти якого ніхто не міг вистояти, навіть самі ромейські імператори запобігали його милості. Та вже раз надумався Ярослав ще й іти на батька свого війною, то не слід було знехтувати цим наміром, хоч і вірити миттєвому спалаху Коснятин теж не міг, бо знав, як часто Ярослав відходить од своїх намірів, охоловши й розваживши все заново…

– Віче треба збирати задля війни, – сказав посадник обережно.

– А збирай, – байдуже відгукнувся князь.

– Коло Софії чи на княжому дворі?

– Збирайтеся на Софійській стороні. Негоже мені піднімати віче проти отця свого. Та й натурчали вже мені повні вуха своїм криком новгородським.

Вдарив коня, відскакав од Коснятина. Віддалявся од місця, що стало для нього найблагословеннішим, а волів би вернутися назад, знову знайти Забаву – ще й досі чув її голос, дзвеніли йому останні слова визивно й обіцяюче: «Якщо ти князь, то й ще раз можеш приїхати…» Можеш приїхати, можеш приїхати…

Повернувшись на княжий двір, Ярослав звелів одслужити в двірській церкві вечерню. Довго стояв навколішках серед темної, ледь освітлюваної благенькими вогниками свічок церковці, просив прощення в бога, звертався подумки до отця свого, до покійниці матері і до покійниці жони, яка лежала десь у дубовій корсті в дубовому ж соборі Софії на тому боці Волхова, і якщо вийти оце з церковці й стати на березі тихоплинної тьмяної річки, то вгадаєш у темнощах софійський пагорб за Волховом, а на пагорбі – тринадцятиглаве диво, возведене за велінням князя Володимира в рік, коли хрестив він своїх синів у Києві і киян, вгадаєш, але не побачиш, бо ночі новгородські восени темні й непрозірливі, то тільки в Києві були колись ночі, що світилися, і з київських гір видно було в далекі світи, і малому Ярославу відкривалися в ті ночі найдальші землі з кедрами й оливами, розстилалася пустинь з подвижниками й великомучениками, поставали невмирущі герої, йшли до нього крізь ті просвітлені ночі мудреці з найдавніших давнин, біліли мармурові городи, храми, саркофаги славетних царів і войовників. Бачив він це все й звідси, з-над берега темного Волхова, з-за боліт і лісів, летів через бездоріжжя й непрохідь силою своєї уяви, свого духу. О могуття духу людського, просвітленого книжною мудрістю, вознесеного високими істинами!

А коли вийшов з церковці, де ждав його вірний воєвода Будий (князь молився завжди самотньо) з двома варягами, пітьма нахлинула на нього, мов чорна вода, і не смолоскипи, несені челядинцями по боках, просвітлювали чорноту князеві, не світлі істини, про які думалося в молитвах, – ні! – солодкою маною напливало на Ярослава Забавнне лице, в усьому торжестві його свіжості й молодості, і князь несміливо проводив рукою поперед себе, мовби прагнув одігнати видиво, а Будий витлумачив те по-своєму, вирішив, що князь нікого не хоче пускати перед очі, і тому, коли в переходах до князівських покоїв траплявся хтось з челяді, проскакувала товста ключниця або лопотіла босими ногами молода служебка, воєвода, що торував шлях до княжої опочивальні, тупав своїм величезним чоботом, гнівно сичав:

– А геть мені з-перед очей!

До глупої ночі в опочивальні у Ярослава горів трисвічник. Князь читав священну книгу. Але й там знаходив саму лиш звабу, і очі його мимоволі наштовхувалися на рядки:

«Слухай, дочка, і глянь та й прихили ухо твое і забудь про нарід твій м батька твого!

І буде люба врода твоя цареві; якщо він Господь твій, то поклонися йому чесно.»

Він повертався назад, вичитував слова для підкріплення своїх. великих замірів, прагнув одігнати від себе суєтне: «Прив'яжи, лицарю, меча слави твоєї і величчя твого. І в потун твоїй іди щасливо задля правди, і лагідності, і справедливості…»

Очі ж самі перебігали нижче і вичитували те, в бажанні чого сам собі боявся признатися:

«У пишних шатах поведуть її до царя…»

Заснув князь перед самим світанком і чи й спав чи й не спав, а ще й не еіріло, розколошкав усіх челядинціа знов стояв навколішки посеред тривожно темної церковки спухав заутреню, перебирав у голові слова:

«Поспіши, воссядь на колісницю заради істини, покірливості й правди».

Зранку почалася справжня осінь. Між темним Небом і темною землею провисли важкі водяні запони, якось би в один день виповнився загрозливо Волхов, понабухали ручаї потемніли лісові озерця, захлющало в пущах і багнах, Поналивалися всі щонайменші внямки й заглибини, але не радісна прозорість і. ласкавість жила в тих водах, як то буває повесні а похмура стривоженість, чи то викликана передчуттям довгої холодної зими, а чи, може, настанням пори майже цілковитої відірваності Новгорода від усього світу. Справді-бо: порозпливалися й ті непевні дороги посеред лісів і боліт, якими з горем-бідою добиралися влітку до Новгорода купці, непрохідними ставали волоки поміж ріками й озерами, вже не видно було на широкому Волхові різнобарвних парусів, не випрасовувалися там своїми гнутими носами лодьї, не вертілися поміж них учанц мокло піл дощем на колись галасливих пристанях-вимолах. Покинуте начиння, ще подекуди вивантажувався який-небудь зацізнілий відчайдуха купець, який привіз кільканадцять бочок рідкісного фрязького вина, бігав во слизьких дерев'яних містах пристані, ловив за воли збайдужілих вантажників, благав обіляв погрожував.