Текст книги "Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник)"

Автор книги: Остап Вишня

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 23 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Моя автобіографія [1]1
  Уперше надруковано окремим виданням: Моя автобіографія. – Х.: Книгоспілка, 1927 [обкладинка й малюнки художника Л. Сидорова]. У пізніших виданнях (після репресії Остапа Вишні) твір друкувався із значними скороченнями й редакторськими правками. У виданні 1956 р. та в інших навіть багатотомних перевиданнях сталися зміни в реченні: «Власне подія ця трапилася не в самім містечку, а в хуторі Чечві біля Груні, в маєткові поміщиків Фон Рот, де мій батько був за прикащика» (замінено так: «мій батько працював на панів»). Вилучено було з тексту такий фрагмент: «Як ударила революція – завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної Ради в університет, а з університету в Центральну Раду. Тоді до св. Софії, з св. Софії до «Просвіти», а з «Просвіти» на мітинг, з мітинга на збори, з зборів у Центральну раду, з Центральної Ради на з’їзд, із з’їзду на конференцію, з конференції в Центральну Раду. До того було ніколи, що просто страх…» і т. д. Імена репресованих письменників-сучасників теж були вилучені.


[Закрыть]

У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ Божий і потім – років, мабуть, із десять підряд – мати казала, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.

Трапилася ця подія 1 листопада (ст. стилю) 1889 року, в містечку Груні, Зіньківського повіту на Полтавщині.

Власне, подія ця трапилася не в самім містечку, а в хуторі Чечві біля Груні, в маєткові поміщиків фон Рот, де мій батько був за прикажчика.

Умови для мого розвитку були підходящі. З одного боку – колиска з вервечками, з другого боку – материні груди. Трішки поссеш, трішки поспиш – і ростеш собі помаленьку.

З’явився я на світ другим. Поперед мене був первак, старший брат, що попередив мене років на півтора.

Так ото й пішло, значить: їси – ростеш, потім ростеш – їси.

Батьки мої були як узагалі батьки.

Батьків батько був у Лебедині шевцем і пив горілку. Материн батько був у Груні хліборобом і пив горілку.

Глибшої генеалогії не довелося мені прослідити. Батько взагалі не дуже любив про родичів розказувати, а коли, було, спитаєш у баби (батькової матері) про діда чи там про прадіда, вона завжди казала:

– Отаке стерво було, як і ти оце! Покою від їх не було! З горілки померли, царство їм небесне!

Про материну рідню так само знаю небагато. Тільки те й пам’ятаю, що частенько було батько казав матері:

– Не вдалася ти, голубонько, у свою матір. Хіба ж так, як оце ти, п’ють?! Царство Небесне покійниці: і любила випити, і вміла випити.

Про діда (материного батька) балачок зовсім не було. Не любили, очевидно, того діда зовсім. Далеко пізніше я довідався, що він хотів був повіситись, та не пощастило йому того зробити, так він узяв та й умер от білої-білої, як буває білий сніг, гарячки.

А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі.

За двадцять чотири роки спільного їхнього життя послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному.

Коли, було, хто з сусідів натякне батькові:

– Чи не припинили б ви, Михайле Кіндратовичу, часом діточок?

А батько йому на те:

– Нічого! Господь дав дітей, дасть і на дітей.

Помер батько 1909 року, на п’ятдесят восьмому році свого плодотворного життя.

І як згадує, було, мати про покійника:

– Скільки це є вже, дітки, як наш батько помер?

– Та вже, мамо, літ із десять.

Замислиться було матуся і прокаже:

– Це б у вас іще було братів та сестер штук із шестеро. А в мене б усього було б оце діточок… Скільки, дітки?

– Двадцять троє, мамо.

– Еге ж. Двадцять троє… Ох-хо-хо! Хай царствує покійничок.

Почав, значить, я рости.

– Писатиме, – сказав якось батько, коли я, сидячи на підлозі, розводив рукою калюжу.

Справдилося, як бачите, батькове пророкування.

Але, нема де правди діти, – багацько ще часу проминуло, доки батькове віщування в життя втілилося.

Письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина.

Що проста людина? Живе собі, проживе собі, помре собі.

А письменник – ні. Про письменника подай, обов’язково подай: що впливало на його світогляд, що його оточувало, що організовувало його ще тоді, коли він лежав у матері під цицею й плямкав губами, зовсім не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобіографію.

А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в літературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, «куди дірка дівається, як бублик їдять».

Бо письменники так, спроста, не бувають.

І от, коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що таки справді письменника супроводять в його житті явища незвичайні, явища оригінальні, і коли б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним інженером, лікарем чи просто собі толковим кооператором.

Підскочать оті явища – і записала людина.

Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа, а в українського письменника – картопля, коноплі, бур’яни.

Коли є в хлопчика чи в дівчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур’ян, чи коноплі – амба! То вже так і знайте, що на письменника воно піде.

І це цілком зрозуміло. Коли дитина замислиться й сяде на голому місці, хіба їй дадуть як слід подумати?

Зразу ж мати пужне:

– А де ж ти ото сів, сукин ти сину!? Нема тобі за сажем місця?!

І «знімайсь» моментально. І натхнення з переляку розвіялось.

Тут і стає в пригоді картопля.

Так було й зо мною. За хатою недалеко – картопля, на підметі – коноплі. Сядем собі: вітер віє, сонце гріє, картоплиння навіває думки про всесвіт, про космос, про соціалізм.

І все думаєш, думаєш…

Аж поки мати не крикне:

– Піди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хіба на них наперешся?!

З того ото й пішло. З того й почав замислюватись. Сидиш і колупаєш перед собою ямку – все тебе вглиб тягне. А мати було лається:

– Яка ото лиха година картоплю підриває? Ну, вже як і попаду!!

Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне, – тоді ото ямки колупаєш, то погирить тебе в вишину, на простір, вгору кудись. Тоді лізеш у клуні на бантину горобці драти або на вербу по галенята.

Конституції я був нервової, вразливої змалку: як покаже було батько череска або восьмерика – моментально під ліжко й тіпаюсь.

– Я тобі покажу бантини! Я тобі покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще нічого. А то ж покалічишся, сукин ти сину!

А я лежу було під ліжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально: «Господи! Чого тільки не доводиться переживати через ту літературу!»

Із подій мого раннього дитинства, що вплинули (події) на моє літературне майбутнє, твердо врізалася в пам’ять одна: упав я дуже з коня. Летів верхи на полі, а собака з-за могили як вискочить, а кінь – убік! А я – лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся… Тижнів зо три після того хворів. І отоді я зрозумів, що я на щось потрібний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в мені тоді думка: мабуть, я для літератури потрібний. Так і вийшло.

Отак між природою з одного боку та людьми – з другого й промайнули перші кроки мого дитинства золотого.

Потім – оддали мене в школу.

Школа була не проста, а «Міністерства Народнього Просвєщенія». Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган, білий-білий, як білі бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив він сумлінно, бо сам він був ходяча совість людська. Умер уже він, хай йому земля пухом.

Любив я не тільки його, а й його лінійку, що ходила іноді по руках наших школярських замурзаних. Ходила, бо така тоді «комплексна система» була, і ходила вона завжди, коли було треба, і ніколи люто.

Де тепер вона, та лінійка, що виробляла мені стиль літературний? Вона перша пройшлася по руці моїй, оцій самій, що оце пише автобіографію. І бачите, як пише? «Як муха дише». А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжку зазирати?

У цей саме час почала формуватися й моя класова свідомість. Я вже знав, що то є пани, а що то – не пани. Частенько-бо було батько посилає з чимось до барині в горниці, посилаючи, каже:

– Як увійдеш же, то поцілуєш барині ручку.

«Велика, – думав я собі, – значить, бариня цабе, коли їй ручку цілувати треба».

Неясна якась тоді була в мене класова свідомість. З одного боку – цілував барині ручку (явна контрреволюція), а з другого – клумби квіткові їй толочив. А раз заліз на веранду і понабурював у хатні квіти (явні революційні вчинки).

Чистий тобі Мандональд. Між соціалізмом і королем вертівся, як мокра миша.

Але вже й тоді добре затямив собі, що пани на світі є. І як, було, бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залізу під панську веранду та й шепочу:

– Пожди, експлуататоршо! Прийде жовтнева революція! Я тобі покажу, як триста літ із нас… і т. д. і т. ін.

Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, мені й шести літ. Провчився я там три роки, скінчив школу. Прийшов додому, а батько й каже:

– Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зіньків, повчись іще там, побачимо, що з тебе вийде.

Повіз батько мене в Зіньків, хоч і тяжко йому було тоді, бо вже нас було шестеро чи семеро, а платні він у поміщиці діставав вісімнадцять чи двадцять карбованців на місяць. Проте повіз і віддав мене у Зіньківську міську двокласну школу.

Отут мені й повернути б було на «неокласицизм», бо вчилися ми разом із М. К. Зеровим [2]2
  …вчилися ми разом із М. К. Зеровим. –Ідеться про українського поета, перекладача й літературознавця Зерова Миколу Костянтиновича (1890—1937), який у двадцятих роках належав до літературного угруповання неокласиків.


[Закрыть]. Так я не схотів. Самі ж знаєте, неокласиком бути – силу треба терпіння. Читай Горація, Вергілія, Овідія [3]3
  Читай Горація, Вергілія, Овідія… –Ідеться про римських поетів, які жили в останні десятиліття перед новою ерою.


[Закрыть]та інших Гомерів [4]4
  Гомер –давньогрецький поет, який жив орієнтовно між XII і VII ст. до нової ери. Гомера вважають автором епічних поем «Іліада» та «Одіссея».


[Закрыть]. А бути сучасним письменником – значно легше. Нічого собі не читаєш, тільки пишеш. І всі задоволені. Так що наші з М. К. Зеровим стежки розійшлися. Він – на Рим, я на – Шенгерієвку.

Зіньківську школу закінчив я року 1903, з свідоцтвом, що маю право бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду.

Та куди ж мені в ті чиновники, коли «мені тринадцятий минало». [5]5
  … «Мені тринадцятий минало» –перший рядок вірша Т. Г. Шевченка «N. N.» (1847).


[Закрыть]

Приїхав додому.

– Рано ти, – каже батько, – закінчив науку. Куди ж тебе, коли ти ще малий? Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже дванадцятеро.

Та й повезла мене мати аж у Київ, у військово-фельдшерську школу, бо батько, як колишній солдат, мав право в ту школу дітей оддавати на «казьонний кошт».

Поїхали ми до Києва. В Києві я роззявив рота на вокзалі і так ішов з вокзалу через увесь Київ аж до святої Лаври, де ми з матір’ю зупинились. Поприкладався до всіх мощей, до всіх чудотворних ікон, до всіх мироточивих голів і іспити склав.

Так й залишився в Києві. Та й закінчив школу, та й зробився фельдшером.

Фельдшер з мене був непоганий, бо зразу ж закапав одному хворому очі нашатирним спиртом замість цинкових крапель.

Про гонорар од того хворого говорити не буду.

А потім пішло нецікаве життя. Служив і все вчився, все вчився – хай воно йому сказиться! Все за екстерна правив.

Війна застукала мене на залізниці, де я хоробро захищав «царя, престол і отечество» від ворогів зовнішніх, фельдшерувавши в залізничній лікарні.

Як ударила революція – завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної ради [6]6
  Центральна Рада(Українська Центральна Рада) – парламент України, який керував українським національним рухом і своїми універсалами довів Україну від автономії до самостійності. Заснована в Києві 17 березня 1917 р.; розпущена у квітні 1918 р. після військового перевороту і проголошення П. Скоропадського гетьманом Української Держави.


[Закрыть]в університет, а з університету в Центральну раду. Тоді до св. Софії, з св. Софії до «Просвіти» [7]7
  «Просвіта» –громадська культурно-освітня організація, заснована у Львові 1868 р. для поширення освіти серед народу. Численні товариства «Просвіта» створювалися на початку ХХ ст. у Східній Україні (найактивнішою вважалася Катеринославська), але їхня діяльність була згорнута на початку 1920-х років.


[Закрыть], з «Просвіти» на мітинг, з мітингу на збори, з зборів у Центральну раду, з Центральної ради на з’їзд, із з’їзду на конференцію, з конференції в Центральну раду. До того було ніколи, що просто страх… Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають, – там і я! Де говорять, – там і я! Де засідають, – там і я! Державний муж, одне слово.

Громадянська війна.

Брав участь. Летить шрапнель, а я ховаюсь.

Весь тягар громадянської війни переніс. І в черзі по пайки стояв, і дрова саночками возив, і городи копав. А найтяжче було нести два пуди борошна з Лаври аж на Гоголівську вулицю, в Києві. «Собачою тропою» ніс, а потім Шевченківським бульваром. І кректав, стогнав, і сідав, і присідав. А таки доніс. Не кинув «здобутків революції».

Тяжко було, але «ми перемогли».

Ну, а потім під’їхала «платформа», мене й посадили. [8]8
  … мене й посадили.– Після повернення П. М. Губенка у 1920 р. із Кам’янця-Подільського, куди він виїжджав із Центральною Радою, до захопленого більшовиками Києва, його заарештовано й перевезено до столичного Харкова («В Харків «мене переїхали» 1920 року, в жовтні місяці…»). Через недоведення слідством злочинних намірів у діях письменника в період його співпраці з Центральною Радою П. М. Губенка було звільнено з-під арешту й завдяки клопотанню В. М. Блакитного влаштовано на роботу в газеті «Вісті ВУЦВК», яка виходила в Харкові в 1920—1934 рр., а в Києві в 1919, 1934—1941 рр.


[Закрыть]

Потім випустили, але я вже з «платформи» не злазив. Нема дурних.

Книга, що найсильніше на мене враження зробила в моїм житті, – це «Катехізис» [9]9
  «Катехізис»– посібник для початкового вивчення основ християнського віровчення.


[Закрыть]Філарета [10]10
  Філарет(Дроздов Василь Михайлович, 1782—1867) – московський митрополит, автор посібника «Пространный катехизис».


[Закрыть]. До чого ж противна книжка! Ще якби так – прочитав та й кинув, воно б і нічого, а то – напам’ять. А хай їй грець! Найдужче вона мені втямки далася.

Книжки я любив змалку. Пам’ятаю, як попався мені Соломонів «Оракул» [11]11
  Соломонів «Оракул»– збірник афоризмів і загадок ізраїльсько-іудейського царя Соломона (? – 928 р. до н. е.).


[Закрыть], – цілими днями сидів над ним та кульку з хліба пускав на оте коло з числами різними. Пускаю, аж у голові макітриться, поки прийде мати, вхопить того «Оракула» та по голові – трах! Тоді тільки й кину.

Взагалі любив я книжки з м’якими палітурками..

Їх і рвати легше, і не так боляче вони б’ються, як мати, було, побачить.

Не любив «Руського паломника» [12]12
  «Русский паломник»– ілюстроване видання.


[Закрыть], що його років двадцять підряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться було мати, так у мене душа аж у штанях.

А решта книг читалося нічого собі.

Писати в газетах я почав у Кам’янці, на Поділлі, 1919 року, за підписом Павла Грунського [13]13
  Писати в газетах я почав у Кам’янці, на Поділлі, 1919 року, за підписом Павла Грунського. –Ідеться про публікацію перших фейлетонів письменника в кам’янець-подільських газетах «Народна воля» і «Трудова громада».


[Закрыть](Чого я був у Кам’янці, питаєте? Та того ж, що й ви!). Почав з фейлетона.

Часто мене запитують, де я мову свою взяв.

Мову свою я взяв з маминої циці. Це – невичерпне джерело мовне.

Зверніть увагу на це, матері, і ваших діточок ніколи не доведеться українізувати.

Хто вивершив мову? Робота. Робота і вказівки А. Ю. Кримського [14]14
  Кримський Агатангел Юхимович(1871—1942) – український сходознавець, історик, мовознавець, літературознавець, фольклорист, етнограф, письменник, перекладач, академік УА Н (з 1918 р.).


[Закрыть]та Модеста Пилиповича Левицького [15]15
  Левицький Модест Пилипович(1866—1932) – український письменник, лікар, педагог.


[Закрыть], що з ними я мав щасливу нагоду працювати і про яких я завжди згадую з почуттям глибокої подяки.

Жив я в Києві. В Харків «мене переїхали» 1920 року, в жовтні місяці, а в квітні місяці 1921 року почав я працювати у «Вістях» з Вас. Блакитним. [16]16
  Блакитний Василь Михайлович(справжнє прізвище – Елланський; 1894—1925) – український письменник.


[Закрыть]

У «Вістях» почав я працювати за перекладача. Робота серйозна, робота відповідальна, робота тяжка, бо доводилося-таки як слід пріти над газетними отими перекладами.

Перекладав я, перекладав, а потім думаю собі:

«Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати!! А потім – письменником можна бути. Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації не знаю, що я, – думаю собі, – робитиму».

Зробився я Остапом Вишнею, та й почав писати.

Сиджу собі та й пишу. Робити більше нічого, папір є, робота не важка – не те, що там шість годин у яку-небудь книгу рахунки записувати.

Спочатку було тяжкувато, бо папір попервах був поганкуватий і чорнило не дуже добре, та й олівці часто ламались, а потім, як «Книгоспілка» [17]17
  «Книгоспілка» – кооперативна видавнича та книготорговельна спілка, створена в Харкові 1922 р. (мала філії в Києві, Одесі, відділи і представництва в інших містах України). У 1922—1930 рр. випустила більше 3000 книжок художньої, навчальної, масово-політичної, кооперативної та іншої літератури тиражем понад 40 млн примірників. Після створення в 1930 р. Державного видавничого об’єднання України (ДВОУ) «Книгоспілка» припинила видавничу діяльність.


[Закрыть]взялась постачати добре канцприладдя – стало легше. Уже й промокачка появилася, вже не доводиться тобі твори до стінки ліпити, щоб не розмазувалося, – твори кращими виходять, чепурнішими.

Потім купив портфеля – зробився вже справжнім солідним письменником.

Роки собі минають – стаж собі набігає.

Ах, яка це хороша штука – стаж!

Він так сам по собі непомітно набігає, а здорово нашого брата підтримує.

А там за стажем, дивись, і «маститість» прийде.

Уже так, коли придивишся на волосся, видно, що щодня «маститості» прибавляється. Швидко-швидко вже замість волосся сама «маститість» на голові буде.

Тоді вже зовсім добре. Прийдеш до редакції, принесеш що-небудь, редакторові незручно буде зразу пугнути. І скаже редактор секретареві:

– Пустіть! Воно, положим, ні к лихій годині не годиться, та незручно: старий письменник… Надрукуємо!

А ви, маститий, сопричислений до старої дегенерації, коли до вас прийде хто-небудь з молодої дегенерації письменників, говоритимете:

– Писати, товаришу, складна штука! Колись писалося! Ех, і писалося! А тепер би ще писалося, та, знаєте, треба підмемуарити життя пройдене. А то перед історією буде ніяково.

Згодом трохи (тоді ж таки 1921 року) почав я працювати і в «Селянській правді» [18]18
  «Селянська правда»– газета, орган ЦК КП(б)У; виходила в Харкові з 1921 р., а в 1925 р. була об’єднана з газетою «Радянське село».


[Закрыть], де благополучно секретарював п’ять літ під орудою С. В. Пилипенка [19]19
  Пилипенко Сергій Володимирович(1891—1934) – український письменник; один з організаторів і багаторічний керівник літературної організації «Плуг» – спілки селянських письменників, заснованої в Харкові 1922 р. (існувала до 1932 р.).


[Закрыть]. Робилося добре. Хороша була газета, Царство їй Небесне. Селян вона любила дуже. З любові й померла.

Ну, а тепер про процес творчості. Як я пишу.

Пишу я так. Беру папір, беру олівця чи перо в руки й починаю писати. І пишу.

Міряю завжди температуру, коли пишу. Нормальна. І до того, як сідаю писати, нормальна, і після того не підноситься.

З пульсом у мене під час роботи не гаразд. Не можу порахувати. Як пишу, рука біжить по паперу, ніяк артерію налапати не можна. А кинеш перо – нема рації рахувати, бо це вже ж не буде «момент творчості». Так я вам і не докажу, що воно з пульсом робиться, коли письменник пише.

Щодо голови під час творчості. Пробував мотати головою, як пишу – нічого не виходить. Чому це так, я напевне не знаю. Очевидно, думки в голові розхлюпуються. Коли поставити на голову під час творчості гарячого чайника – замість прози вірші виходять. І то якісь невиразні. Коли розігнатись і вдаритись головою об стінку – тоді якийсь такий плутаний верлібр пишеться, що й сам нічого не розбереш.

Живіт у творчості займає так само неабияке місце. Коли людина, сівши щось писати, правою рукою пише, а лівою держиться за повний живіт, виходить дуже довга психологічна повість, ідеологічно заплутана. Коли живіт порожній і рука од буркоту в ньому одскакує од нього, тоді здебільша буде або короткий ямбічний вірш, або гарна новела.

Коли починаєш писати, треба сідать на стілець цупко, бо інакше разом з головою в процесі творчості починає брати участь і ота частина тіла, куди ноги повтикано. Виходять твори, щоправда, непогані, але, беручи під увагу буйний розвиток нашої культури, час вже нам робити переключку на г олову.

Всі ці спостереження з власного досвіду.

Трохи ще про вплив полового збудження на процес творчості. Дехто з творців вважає, що найкращі твори виходять з-під пера людини, що «налита вкрай» всякими половими імпульсами. Не скажу, наскільки це вірно. Тут щось не те, по-моєму. Як ти його встигнеш слідкувати за «половими питаннями», коли ж ти пишеш і рука в тебе зайнята. Та й голова так само. Як на мій погляд, тяжко це робить. Краще вже що-небудь одно: або пиши, або «полового імпульса» бережи.

На підставі свого досвіду радив би все-таки працювати так: спочатку подумати, а потім уже писати, а не навпаки. Так якось краще виходить, хоч праця трішки й тяжка…

Як я ставлюсь до теперішніх літературних організацій?

Ставлюся. Ставлюся я до «Вапліте» [20]20
  Вапліте(Вільна академія пролетарської літератури) – літературна організація в Україні, яка виникла в Харкові 1925 р. Угруповання очолювали М. Хвильовий, М. Яловий, О. Досвітній, М. Куліш, Г. Епік. Члени організації відстоювали високу письменницьку майстерність, боролися з проявами неуцтва та просвітянства в літературі. Самоліквідувалася в 1928 р.


[Закрыть], до «Плугу», до «ВУСПП» [21]21
  ВУСПП(Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) – літературна організація, заснована в Харкові 1927 р. В основі діяльності було покладено марксистську ідеологію і програмні настанови комуністичної партії в галузі культурної роботи. Керівники організації захоплювалися методами командування в літературі і проявляли нетерпимість до талановитих письменників та до інших угруповань («союзник або ворог»). Припинила діяльність у 1932 р.


[Закрыть], до «Молодняка» [22]22
  «Молодняк» –літературна організація переважно комсомольських письменників, яка виникла в Харкові 1926 р. і об’єднувалася навколо молодіжних періодичних видань; припинила свою діяльність у 1932 р.


[Закрыть], до «Марсу» [23]23
  «МАРС»(Майстерня революційного слова) – літературна група, що утворилася в Києві 1926 р. на основі літературної групи «Ланка», члени якої прагнули до написання високомистецьких творів, поглибленої уваги та критичного ставлення до тогочасних суспільних процесів. Після необ’єктивних звинувачень ортодоксальної критики в негативному ставленні її членів до соціалістичної дійсності група самоліквідувалася.


[Закрыть], до «Неокласиків» [24]24
  «Неокласики» –літературна група письменників, яка діяла в Києві в 1918—1928 рр. До «неокласиків» входили М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О. Бургардт (Ю. Клен), а також близькими до них були Є. Голоскевич, А. Лебідь, М. Могилянський, М. Новицький, В. Петров (Домонтович), Б. Якубський. «Неокласики» прагнули опанувати висоти художньої культури, підтримували гасла М. Хвильового орієнтації «на Європу». Більшість членів групи були репресовані радянською владою.


[Закрыть], до «Бумерангу» (чи як він там зветься…). До всіх ставлюся.

Ех, дорогі мої товариші! Був колись на світі один мудрий філософ. Звали його Йосипом, а по-батькові й на прізвище не знаю, як там він був.

Так отой мудрий філософ Йосип казав колись:

«Мотузочка? Давай сюди й мотузочку! В дорозі все в пригоді стане».

* * *

Із теперішніх письменників більше від усіх я люблю Хвильового й Досвітнього.

Якби ви знали, які це прекрасні письменники! Як з ними хорошо на полюванні!

Коли ранок, коли над лиманом срібний туман устає, коли сидиш у ямці й очі твої плавають у тумані, вишукуючи десь аж он там чорну крапку з чиряти або з крижня.

Ах!

А праворуч од тебе Хвильовий [25]25
  Хвильовий Микола(справжні прізвище та ім’я – Фітільов Микола Григорович, 1893—1933) – український письменник.


[Закрыть], а ліворуч од тебе Досвітній [26]26
  Досвітній Олег(справжні прізвище та ім’я – Скрипаль Олександр Федорович, 1891—1934) – український письменник.


[Закрыть]. Як їх не любить?!

І коли вони, – ні Хвильовий, ні Досвітній, – ніколи не говорять про літературу.

А решта всі – хороші письменники, так тільки ж вони весь час про літературу, і стрілять не вміють.

Я й їх люблю, тільки менше.

Із старих письменників мені подобаються: Нестор Літописець [27]27
  Нестор Літописець(XI – поч. XII ст.) – автор «Повісті минулих літ».


[Закрыть]та Остромир. [28]28
  Остромир –новгородський посадник у 1054—1057 рр., який замовив у Києві переписати Євангеліє, що було виконано дияконом Григорієм у 1054—1957 рр. Переписане на 294 аркушах пергаменту Євангеліє стало називатися Остромировим (зберігається в Бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна в Санкт-Петербурзі).


[Закрыть]

Як ставлюся до театрів? Я їх люблю. Я люблю березільців, франківців, одещан, заньківчан… [29]29
  Я люблю березільців, франківців, одещан, заньківчан… –ідеться про українські театри «Березіль», імені Івана Франка, Одеський державний драматичний театр та Український драматичний театр, утворений у Києві 1922 р. (з 1923 р. – ім. М. Заньковецької).


[Закрыть]Я всіх люблю. Я навіть оперу українську люблю. Слово честі. І якби, приміром, оперові директори любили свої опери так, як я їх люблю, у нас би, не вважаючи на те, що так багато в нас є оперових директорів і відділ мистецтв, – у нас би, їй-Богу, була українська опера. Бо я знаю, що театр – це велике знаряддя, а коли він велике знаряддя, то треба дуже великого на директорів знаряддя, щоб театр був великим знаряддям.

Із тварин – найбільше люблю кіз. Із комах – осу. Найулюбленіший колір – жовто-бурий. Запах – фіалка. Із квіток найбільше люблю – фуксію. Котів люблю за хвіст тягати. Із страв найсмачніша – смажена картопля, щоб хрумтіла на зубах. Жінок люблю стрижених і голених, і щоб у чоботях. У Бога перестав вірити через два дні після того, як було приказано, що Бога нема.

Крім усього цього, я: член МОПРу [30]30
  МОПР(МОДР) – Міжнародна організація допомоги борцям революції або Міжнародна червона допомога; масова організація, що подавала допомогу революціонерам-політв’язням, політемігрантам та іншим жертвам білого терору й фашизму. Існувала в 1922—1947 рр.


[Закрыть], Авіохему [31]31
  Авіохем(Осовіахім, Тсоавіахім) – Товариство сприяння обороні, авіаційному та хімічному будівництву – масова добровільна громадська військово-патріотична організація в СРСР, що діяла в 1923—1936 рр.


[Закрыть], «Геть неписьменність» [32]32
  «Геть неписьменність»– всеукраїнське добровільне товариство, яке сприяло органам народної освіти в боротьбі з неписьменністю й малописьменністю в 1923—1936 рр.


[Закрыть], товариства «Змичка» [33]33
  Товариство «Змичка»– громадська організація в УРСР, яка сприяла встановленню і зміцненню економічних та культурних зв’язків між містом і селом у 1920-х роках.


[Закрыть]і літературного клубу ім. Вас. Блакитного [34]34
  Літературний клуб ім. Вас. Блакитного– клуб письменників у Харкові другої половини 1920-х – першої половини 1930-х рр.


[Закрыть]. Жонатий.

Це все – для психології творчості!

Якось я запитав у свого сина:

– Вячку! Чим ти будеш, як виростеш?..

– Людиною буду!

Я й подумав:

«А й правда. Хай буде людиною. Не письменником, а людиною. Йому це легше тепер зробити, ніж нам колись було. Він барині ручки не цілуватиме, і нема біля нього картоплиння та бур’янів. Нема де замислюватись».

Занотував я отут найголовніші моменти з свого життя та найголовніші риси моєї вдачі й світовідчування, що лягли в основу моєї літературної роботи. Як лягли? А вам що до того? Лягли – хай лежать. Не займайте їх.

Як бачите, лінія в моєму літературному житті була правильна. Що, робота ні к лихій годині не годиться? То нічого: аби була лінія правильна.

Р. S. Чому я поспішав так із своєю автобіографією? Через віщо сам я оце її випускаю в світ? Та дуже просто. Я ж не певний, що, як дуба вріжу, хтось візьметься за мою біографію… А так сам зробиш, – знатимеш уже напевно, що вдячні нащадки ніколи тебе не забудуть.

15—16 березня 1927 р.

Харків